Історична пам’ять і політика пам’яті на Запоріжжі (1991-2015 рр.)
Дослідження історичної пам’яті і політичних маніпуляцій з нею. Визначення принципів формування різних типів історичної пам’яті, аналіз діяльності її суб’єктів ("агентів пам’яті"). Дослідження особливостей впливу Революції гідності на Запорізьку область.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 15.02.2018 |
| Размер файла | 65,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru
ІСТОРИЧНА ПАМ'ЯТЬ І ПОЛІТИКА ПАМ'ЯТІ НА ЗАПОРІЖЖІ (1991-2015 рр.). Ч. 2
Ф.Г. Турченко
Стаття присвячена аналізу історичної пам'яті і політичним маніпуляціям з нею. Мова йтиме про формування різних типів історичної пам'яті і про діяльність її суб'єктів (“агентів пам'яті”). Географічні межі дослідження - одна з областей Південної України - Запорізька, а хронологічними рамками є період незалежності України. Втім, логіка аналізу інколи змушує автора розширювати ці часові і географічні рамки.
Ключові слова: історична пам'ять, політика пам'яті, історичний міф, агенти пам'яті, пам'ять про війну, “Російський світ/Русский мир".
Міф про війну
Міф про Другу світову війну як Велику вітчизняну був одним з головних ідеологічних інструментів російсько-імперських агентів пам'яті в регіоні. Цей міф почав формуватися вже наприкінці війни. Його базову основу становили ідеологеми тодішнього радянського режиму: керівна роль Комуністичної партії і геній Сталіна, єдність партії і народу, морально-політична єдність радянського суспільства, полум'яний радянський патріотизм, талант радянських полководців і героїзм рядових бійців, дружба народів СРСР, переваги соціалістичного ладу над капіталістичним тощо. Усі конкретні події воєнних років розглядалися виключно в контексті цих ідеологем. Радянський міф про Велику вітчизняну війну з самого початку нав'язувався “згори”, зусиллями влади. Він не мав відношення до героїчних вірувань і фольклорних легенд. Це продукт державної пропаганди, продуманий у всіх його деталях. Він використовувався як ідеологічний інструмент для зміцнення контролю сталінського режиму над населенням.
Але для того, щоб офіційний образ війни міцно закарбувався в масовій свідомості, необхідно було витіснити з народної пам'яті “негативну” (з точки зору правлячого режиму) інформацію про неї. Йдеться про викликані довоєнною репресивною політикою влади антирадянські настрої частини населення, серйозні прорахунки радянського командування і воєнні поразки на початку війни, невиправдані втрати і масову здачу червоноармійців у полон, масштабну колаборацію з нацистами, радянські загороджувальні загони і штрафні батальйони, національно-визвольну боротьбу, варварські мобілізаційні заходи радянської влади 1943-1944 рр., репресії щодо окремих громадян і цілих народів, безпідставно звинувачених у зраді. Це, і багато чого іншого, не вписувалося в офіційну сталінську версію війни, але міцно врізалося в народну пам'ять.
На підставі загальносоюзного воєнного міфу формувалися регіональні його варіанти. історичний пам'ять політичний маніпуляція запорізькій
У Запорізькій області місцева партноменклатура почала творити свій міф вже на завершальному етапі війни. Зберігся унікальний документ - досить об'ємний лист “Від трудящих Запорізької області Йосифу Віссаріоновичу Сталіну”, опублікований 10 квітня 1944 р. у газеті “Червоне Запоріжжя”. Плакати з текстом цього листа висіли на чільному місці в кожному підприємстві, колгоспі, установі, навчальному закладі. Як зазначається в газеті, “лист обговорено на зборах робітників, колгоспників, службовців, інтелігенції і всіх трудящих Запорізької області”. Ця масова ідеологічна кампанія проходила в березні 1944 р. У всіх установах і на підприємствах області були розвішені плакати з текстом листа і портретом Маршала Сталіна. Його підписали 278 489 осіб. Та той час - це більше половини дорослого населення області. У цьому листі сформульоване офіційне бачення війни, яке впроваджувалося в масову свідомість.
Зміст листа свідчить, що це бачення (міф) перебувало у стадії формування. Зокрема, звертає на себе увагу та обставина, що війна СРСР з Німеччиною та її союзниками в листі запоріжців ще не називається ні великою, ні вітчизняною. Просто війна - без епітетів і сакрального підтексту. Це викликає здивування, адже вже 22 червня 1941 р. В. Молотов в промові по радіо порівняв напад німців з агресією французів 1812 р. і запевнив, що й на цей раз російський народ відповість “вітчизняною війною”. Наступного дня, 23 червня 1941 р. один з ідеологів сталінського режиму Єм. Ярославський у “Правді” опублікував статтю, де мова йшла про “велику вітчизняну війну радянського народу”. Коли, нарешті, 3 липня 1941 р. виступив Й. Сталін, то він вжив терміни - “всенародна вітчизняна війна”, “визвольна війна” і “велика війна”. Всі слова ще писалися з маленької букви. Пізніше з'явилася книга Сталіна “Про велику Вітчизняну війну Радянського Союзу”, а у наказі Верховного Головнокомандуючого від 7 листопада 1944 р., врешті-решт, з'явився термін “Велика Вітчизняна війна”.
Можна було очікувати, що подібні терміни до 1944 р. вже укоріняться у свідомості населення. Але ні. Автори листа трудящих Запорізької області цими визначеннями у листі Сталіну ще не користувалися. В обласній газеті “Червоне Запоріжжя” за 1944 - поч. 1945 рр., де у кожному номері друкувалися зведення з фронтів, вони також зустрічалися досить рідко.
Та повернемося до змісту листа до Сталіна. Його автори не були б жителями Запоріжжя, коли б свій “патріотичний порив” не спробували обґрунтувати історично, вплівши в листа сюжети із козацької старовини. До Сталіна зверталися не інакше, як “Орле сизокрилий, батьку дорогий, великий Кошовий всього народу радянського”. Нагадувалося про волелюбний характер запорожців, що були “страшною грозою для всіх ворогів руських, для тих чужоземців, що йшли на нас з мечем”. Говорилося, звичайно, й про “союз з старшим братом руським”, і про те, що “в цій спілці святій наші народи віками боролись пліч-о- пліч”.
Важливе місце в структурі регіонального міфу про війну посідала оцінка стану краю в передвоєнний період: “Під сонцем Сталіна, генієм Леніна осяяна і світлом ДніпроГЕСу освітлена цвіла наша область як сад. Жилося нам щасливо і весело”. Одним словом, було що захищати. Звичайно, при цьому ні слова не говорилося ні про “червоний терор” у краї в період громадянської війни, ні про насильницьку колективізацію, ні про Голодомори 1921-1923 і 1932-1933 рр. і масові репресії 30-х років, ні про всевладну комуністичну деспотію і про багато інших речей, про які добре знали всі, хто підписував листа Сталіну.
А як же описується війна? Її причини в листі сміхотворні; “Їх (фашистів. - Ф.Т.) завидки взяли”. “Завидки”, напевне, з приводу “щасливого життя” радянських людей, яке німцям було недоступне.
Зовсім не йдеться про початковий період війни, про бомбардування й обстріли, про відступ, кров, втрату рідних і знайомих, про сльози, полон тощо. Зате детально говориться про нацистський терор в області, про страждання, величезні людські жертви і матеріальні збитки (наводяться цифри і факти, правда, не завжди точні), яких зазнав край під час окупації від “німецьких виродків, іродів і людожерів”.
Не менше “дісталося” в листі й тій категорії людей, яких називали “українсько-німецькими націоналістами”. У листі вони фігурують як “фашистські обозники, викидьки собачі, послідки свинячі, байстрюки фашистські, у всьому світі чужинці, що вітчизни не знають, батька й матір розпинають, серце виймають, самі в грудях лише камінь та холодну змію мають”. Але, яких саме збитків зазнав край від “українсько-німецьких націоналістів”, у листі не зазначається. Були б приклади цих збитків від націоналістів - автори листа, немає сумніву, написали б.
Що ж до себе, то автори листа від імені всіх, що підписалися, скромно зазначають: “Ворогові не покорялися, хліба не давали, машини псували, від угону в рабство втікали, народним месникам - радянським партизанам, які гітлерівцям життя не давали, допомагали”. Знову ж таки, ніякої конкретики, яка б підтверджувала цю боротьбу. Було б щось яскраве, чи варте згадування, написали б.
Визволення від німецької окупації характеризується як всенародне свято, “празник сталінський великий на нашій землі радянській, українській! Діждалися ми волі, своїх синів - червоних воїнів хоробрих. Визволив ти нас (мається на увазі Сталін. - Ф.Т.) з німецької неволі”.
Закінчується лист розлогим звітом “дорогому батьку нашому” про досягнення визволеної запорізької землі: як по-геройськи запорожці воюють на фронті, як по-ударному працюють у тилу, як успішно йде відбудова зруйнованого окупантами краю, з яким ентузіазмом колгоспники допомагають фронту хлібом, “який приховали від окупантів", а також м'ясом, грошима і таке інше.
Як виявилося, “приховали” багато: на березень 1944 р. колгоспники області передали державі 100 тис. т. хліба, “який від німця зберегли” [1]. Приховали і гроші. На збереження жителів області була збудована танкова колона “Запоріжці” і укомплектована штурмовиками “Іл-2” з надписом “Поліна Осипенко” гвардійська авіачастина. І все це за кошти, які “вдалося приховати від німця” [2]. Ті, хто читали цей лист, могли порівняти нацистську окупацію 1941-1943 рр. з Голодомором 1932-1933 рр., після якого в селах, не залишалося ні зернини.
Лист підписала переважна більшість дорослого населення області. Йшла війна, до закінчення якої було більше року, і відмовитися підписувати - означало демонструвати свою нелояльність владі, яка подібні листи використовувала як тест на політичну відданість.
Цим листом в області була започаткована ідеологічна кампанія, покликана назавжди змінити пам'ять про війну. Загнати правду про неї в найдальші закутки свідомості, залишивши на поверхні лише ту інформацію, яка влаштовувала партійну верхівку. Цього можна досягнути не лише з допомогою багаторазового повторювання на різний лад офіційної версії, а й переслідуванням за поширення інформації, яка спростовує цю версію. Ті, хто наважувався на це, цілком могли бути репресовані і опинитися в сталінських концтаборах. “Є дві правди, - писав 18 листопада 1942 р. у своєму “Щоденнику” Олександр Довженко. - Одна дійсна, реальна правда. Друга - вигадана, неіснуюча, така, якою хотіли б її бачити. Вона вважатиметься за дійсну, а дійсна за ворожий наклеп”. А оскільки “наклеп”, то і репресії, які породжували страх і формували тип “смиренної” особистості, яка, не задумуючись, говорила те, що їй накаже влада. Такою була “стратегія виживання” людини в тоталітарному суспільстві.
1953 р. помер Сталін, на зміну якому прийшов Хрущов. Було розвінчано “культ особи” Сталіна, і німб його святості й воєнної геніальності почав спадати. Але 1964 р. в результаті “двірцевого перевороту” Хрущова замінив Брежнєв. Відійшовши від “ліберального курсу” свого попередника, Брежнєв обрав неосталінізм. Тим, хто народився 1945 р., було вже майже 20. Про війну в її героїзованому варіанті, препарованому стандартним набором радянських ідеологем, вони знали з підручників, художньої літератури, кінофільмів, засобів масової інформації. Знали і сприймали, бо альтернативної інформації одержували мало і безсистемно. Батьки, які все ще пам'ятали воєнне лихоліття, говорили про нього неохоче. Саме при Брежнєві 1965 р. було поновлено День Перемоги у Вітчизняній війні як свято і вихідний.
Знову на перший план висувався стандартний набір тез про запоруки перемоги радянського народу над фашизмом, які повинен був засвоїти кожен радянський громадянин. Серед них, як незаперечні істини, висувалися тези про мирне щасливе довоєнне життя в братній сім'ї народів СРСР, переваги соціалістичного ладу над капіталістичним, морально-політичну єдність радянського суспільства, керівну роль комуністичної партії, єдність партії і народу, полум'яний радянський патріотизм, масовий героїзм, дружбу народів СРСР і провідну роль “старшого брата” - російського народу. Знову заговорили про особливу роль у війні Сталіна. Про гірку правду війни не згадувалося. Вона не вписувалася в заполітизовану і героїзовану версію, яка закарбовувалась у масову свідомість усіма можливими засобами ідеологічного й адміністративного навіювання. Щоправда, до репресій при Брежнєві доходило значно рідше, ніж при Сталіні. Сформувалося покоління комуністів, яке звикло “коливатися разом із партійною лінією”, ніскільки не замислюючись про суть партійної політики.
Набір домінуючих ідеологем і замовчування правди визначали зміст регіональних версій про Велику вітчизняну війну, авторами яких були місцеві партійні працівники, журналісти регіональних газет, викладачі історії КПРС вищих навчальних закладів і вчителі історії загальноосвітніх шкіл. Ці люди, зазвичай, не мали власної точки зору і чітко орієнтувалися на вказівки “згори”. До загальної картини війни вони не вносили нічого принципово нового. Та й таке завдання перед ним не ставилося. їхня мета полягала в тому, щоб на регіональному матеріалі проілюструвати загальносоюзну версію війни та продемонструвати особисту відданість режиму. Постільки архівними документами вони, як правило, не користувалися (архіви про війну були малодоступні), то орієнтувалися головним чином на спомини учасників війни, підпільників, партизанів, працівників тилу.
Взагалі-то, не треба бути професійним істориком, щоб зрозуміти очевидну річ: за спогадами учасників, при всій величезній повазі до цих людей, об'єктивну картину війни не можна скласти. Спогади суб'єктивні, а пам'ять вибіркова. Правда про війну - як вирок: її необхідно ретельно доводити. Як і незаангажований суд не має права виносити рішення лише на підставі усних свідчень сторін, а повинен перевіряти їх усією сукупністю фактів, так і кожен, хто хоче наблизитися до правди про війну, не повинен обмежуватися лише спогадами окремих осіб про неї.
Особливо це необхідно враховувати, коли йдеться про спогади, опубліковані в радянські часи. Люди старшого покоління пам'ятають, що таке державна цензура і внутрішня самоцензура. Ще з часів Сталіна в Радянському Союзі добре засвоїли, що можна говорити й писати, а чого говорити і про що писати не варто. Навіть мемуари видатних радянських воєначальників у 60-80-ті рр. ретельно редагувалися. І Маршали СРСР змушені були погоджуватися на ідеологічну правку своїх текстів.
Як наслідок, нічого такого, що б виходило за рамки офіційно дозволеного, на сторінках спогадів радянської епохи читач знайти не міг. Все це була добре продумана політика влади. “Мы, партия, контролируем все документы и управляем воспоминаниями. Значит, мы управляем прошлым...” [3, с.147], - так формулював подібний підхід до висвітлення минулого один із героїв роману Дж. Оруелла. Це, звичайно, стосується і місцевої пам'яті про війну. Добре відпрацьовані технології “управління минулим”, тобто історичною пам'яттю, формували тексти, переповнені розповідями про героїчні епізоди, подвиги і масовий героїзм, які подавалися в контексті загальних ідеологічних штампів про причини і обставини перемоги.
Звичайно, справа не в авторах споминів і заангажованих редакторах, які випускали в світ книги, де цілком свідомо правду препарували напівправдою, вигадками та брехнею. Справа в системі, яка склалася і яка виключала об'єктивне висвітлення минулого. Сучасні професійні історики іронізують: коли б все було так, як описано в таких споминах, то війна закінчилася б радянською перемогою ще в 1941 р. При цьому, як і обіцяли, - “малою кров'ю і на чужій території”.
А коли в серпні 1991 р. Радянський Союз розпався і на політичній карті з'явилася незалежна Україна, на радянській версії Вітчизняної війни, здавалося, було поставлено хрест. Адже як і будь-яка інша країна, яка брала участь у війні, Україна має право на всю правду про неї, особливо на ті аспекти, що стосуються її населення і території, історичної пам'яті про війну. Це дає можливість зрозуміти, який вплив справила війна на подальший розвиток України, у тому числі й на її сьогодення.
Був відкритий доступ до “спецхранів”, що викликало бурхливий потік цілком нової інформації - “архівну революцію”. Почалося системне вивчення і публікація документів про трагічну історію передвоєнного десятиліття та про ті сторінки історії війни, які старанно замовчувалися раніше. Зокрема, була піддана сумніву політико-ідеологічна теза про “морально-політичну єдність радянського народу”, про “беззастережну віру радянських людей в ідеали комунізму, їх відданість комуністичній партії”. Виявилося, що українське суспільство увійшло у війну значною мірою розколотим. Переважно селянська за своїм складом Україна, переживши Голодомор 1932-1933 рр. - колосальну за масштабами гуманітарну катастрофу, жертвами якої стали мільйони людей, не відчувала ні відданості ідеям комунізму, ні бажання віддавати за цю абстрактну ідею своє життя. Як наслідок, війна йшла зовсім не так, як її описували у 40-80-ті рр. ХХ ст. комуністичні міфотворці.
Але посткомуністична верхівка незалежної України не пішла шляхом створення правдивої національної версії війни. Чому? Вона діяла так, як звикла діяти в усіх інших сферах соціально-економічного життя: замість творення нового, зайнялася пристосуванням до сьогодення старого, радянського, замість глибоких реформ - їх імітацією, створенням нежиттєздатного симбіозу ринку з залишками соціалізму. Так трапилося і з радянською спадщиною про війну. Замість відмови від неї і розробки нової, яка б ґрунтувалася на даних сучасної науки, сталася поверхова “українізація” радянського міфу: традиційні складові його залишилися, відбулася лише героїзація звитяги і жертовності українців у війні.
За Президента В. Януковича відбулося повернення до радянських уявлень про війну. Про це свідчить позбавлення за допомогою судів звання Героїв України Р. Шухевича і С. Бандери, відновлення помпезного параду Перемоги, Закон про Червоний прапор 2011 р., який на урочистостях використовується поряд із державним. На тлі розмивання української ідентичності російською, відбувається реанімація старої героїзованої радянської спадщини.
Відповідні зміни відбулися і в офіційній версії Вітчизняної війни в Запоріжжі. Останні роки перед Революцією гідності вона сформувалася як певна цілісність.
Першою складовою цієї версії є оборона Запоріжжя восени 1941 р. Зазначимо, що до 1965 р. про “оборону області” на початку війни не говорилося нічого. Але вже при Брежнєві деякі “місцеві патріоти” з великим пафосом називали Запоріжжя “фортецею на Дніпрі”. Сучасні пішли далі, виступивши з пропозицією надати Запоріжжю офіційний титул “Місто військової слави”. З відповідними пропозиціями виступали і в інших містах, зокрема, в Харкові. Про цей статус заговорили, коли Президент Росії надав такий статус декільком російським містам, зокрема, Бєлгороду. Однак, нашим ветеранам відмовили, пояснивши це відсутністю відповідної законодавчої бази. У вересні 2010 р. проект Закону про почесне звання України “Місто військової слави” був внесений депутатом від КПУ П. Цибенком, але у квітні 2011 р. відправлений Верховною Радою на доопрацювання. Більше до нього не поверталися.
Що ж було насправді? Відповіді на це питання присвячена колективна монографія запорізьких істориків “Запорізький рахунок Великій війні. 1939-1945” [4].
У цій книзі на підставі неспростовних фактів доведено, що говорити про якусь “оборону Запоріжжя”, як про якусь окрему операцію чи стихійну акцію початкового етапу війни, не доводиться. Коли 18 серпня 1941 р. німецькі війська підійшли до Дніпрогесу і гребля була підірвана московськими мінерами без узгодження з командуванням Південно_Західного фронту, ніяких серйозних спроб форсувати Дніпро в районі Запоріжжя не було. Лінія фронту проходила по фарватеру Дніпра. Документально підтверджено, що у місті працювали не лише кінотеатри, але й ...ресторани. Електроенергію подавали з Донбасу. Німці й не думали атакувати місто. Більше двох місяців йшла перестрілка через ріку і боротьба за контроль над Хортицею. Німецька стратегія полягала у тому, налагодити повноцінні переправи в районі Дніпропетровська і Каховки, переправити туди війська, а потім ударами з півночі і півдня взяти 18-у і 9-у армію, які оборонялися в Приазов'ї, в лещата.
Цей задум німці зуміли реалізували. Наслідки так званої “героїчної оборони” були трагічні. У результаті підриву радянськими мінерами Дніпрогесу та інших об'єктів (трагедія, про яку в офіційному міфі про війну не згадувалося), оточення і розгрому 9-ої і 18-ої армій в Приазов'ї, втрати військових і цивільних (полон, смерть, рани) становили близько 200 тис. осіб. В Україні втрати Червоної армії на початковому етапі війни були більшими лише в київському “казані”.
Як наслідок, початковий етап війни був зовсім не таким, яким його на підставі ретушованих споминів десятки років змальовували і продовжують змальовувати місцеві автори. Факти перших місяців війни, представлені в книзі, свідчать не стільки про героїчну оборону Запоріжжя і пов'язаний з нею масовий подвиг військових і цивільних, скільки про серйозні прорахунки радянського командування і викликані ними невиправдані втрати, які ретельно приховувалися десятиліттями. У цих умовах для більшості жителів регіону важливішою була проблема власного виживання та турбота за долю своєї родини, ніж сталінські заклики віддати життя за ідеали соціалістичної Вітчизни. Зрозумівши, що радянська влада залишає їх на голодну смерть, люди почали розбирати колгоспне майно, магазини, склади з продовольством і промисловими товарами, а не знищувати все це, до чого закликала влада.
Ця картина ніяк не вписується в “героїчний канон” війни, який десятиліттями поширюється в регіоні. Виявилося, що насправді на початку війни в діях керівництва було занадто багато прорахунків, бездарних рішень, злочинної некомпетентності, боягузництва і паніки, які супроводжувалися невиправданими втратами, кров'ю і горем, - і мало гучних подвигів. Коли в повоєнні десятиліття виявився дефіцит реального героїзму початкового етапу війни - виникла необхідність його фабрикування. Так виникла “Легенда про Комбата” - авантюрна спроба місцевих “патентованих патріотів” створити міф про подвиг політрука Олексія Єременка, жителя Запорізької області, комуніста, до війни голову колгоспу. Вважається, що саме його на загальновідомій світлині “Комбат” зафіксував у момент підняття в атаку відомий фронтовий фотокореспондент Макс Альперт. Трапилося це влітку 1942 р. на Луганщині. На Алеї героїв у Запоріжжі є стела “Комбат”, виконана за мотивами цієї світлини. На постаменті надпис:
На монументе “Комбат” увековечен героический
подвиг нашого земляка.
Политрук
Еременко Алексей Гордеевич
погиб 12 июля 1942 г.
Запорізькі ветерани і члени проросійських організацій активно виступали за присвоєння О. Єременку звання Героя України. Цього не сталося. Причина напевне тому, що не лише запоріжці “впізнали” на світлині Альперта свого земляка. Так, мешканець Маріуполя П. Пєтров побачив на ній .себе. І він не єдиний. Інші пізнали на ній свого брата, батька чи однополчанина. Про це вони писали в газетах. Мабуть автори цих листів не читали спомини фотокора М. Альперта, який писав, що фотографія постановочна і зображений на ній епізод зафіксований в глибокому тилу.
Наведені в монографії факти не залишають каменя на камені від цієї незграбної витівки невігласів від історії та їх однодумців у місцевій владі. Але постамент “Комбат” з написом, що це земляк-запорожець стоїть на Алеї героїв в Запоріжжі.
Не витримали перевірку фактами й інші складові запорізького міфу про війну, зокрема, про “масову боротьбу під керівництвом комуністів у тилу ворога”, про українське національне підпілля як агентури нацистів (місцеві міфотворці описували його крізь призму концепції “постріл у спину”), про окупаційний режим в області, про “героїчний прорив” радянськими військами оборонної лінії “Вотан” - частини “Східного валу”, про “унікальну воєнну операцію “Нічний штурм Запоріжжя” і т. ін.
Поява книги руйнувала старий міф про війну і викликала зрушення у свідомості багатьох жителів краю. Було безліч свідчень цього. А міфотворці - агенти російсько-імперської історичної спадщини навіть погрожували авторам книги за “спотворення історичної правди” судовим позовом.
Запорізький міф про Велику вітчизняну війну - штучний витвір прокомуністично налаштованих керівників місцевих ветеранських організацій (учасників Другої світової війни серед них з відомих причин вже немає) та патентованих “патріотів” з молодіжних організацій проросійської орієнтації, яких донедавна підтримували місцеві владні структури і вітчизняні та проросійські спонсори. їм надавали свої шпальти регіональні газети і телеканали, вони часто виступали у школах і коледжах. У свою чергу, вони охоче давали поради, зокрема, як описувати війну в наукових монографіях, підручниках та як її викладати в школах чи університетах. Вони впевнені, що достеменно знають, як було в дійсності. Все, що не відповідає їхнім поглядам - відкидають, називаючи неправдою чи злісною фальсифікацією, спробою “переписати історію”.
Про фальсифікацію історії Вітчизняної війни і про необхідність “дати відсіч фальсифікаторам” і спробам “переписати історію” говориться на всіх без виключення акціях з участю ветеранських чи євразійських молодіжних організацій. Охоче повторюють ці “заклинання” і чиновники різних рівнів, демонструючи своє прагнення підтримувати “запити ветеранів” і готовність “розібратися з фальсифікаторами”. Але що саме фальсифікується і з яких питань слід давати відсіч - ніхто з них чітко не говорить. Всі повинні розуміти, що необхідно сприймати історію війни так, як її сприймали у “старі добрі часи” і як про неї говорять ветерани комуністичної орієнтації. Ще недавно на засіданні Запорізької ветеранської організації одноголосно, як по текстах партійних постанов радянського часу, ухвалювалися рішення на кшталт: “Считать непреложной истиной, что причинами победы советского народа в Великой Отечественнной войне являются преимущества советского общественного и государственного строя, руководящая роль Коммунистической партии, массовый героизм советского народа...” і так далі. При цьому жодного сучасного наукового дослідження, яке б ґрунтувалося на автентичних джерелах і підтверджувало їхню точку зору, не з'явилося. Проте в безлічі серйозних вітчизняних і зарубіжних монографій і дисертацій ця точка зору спростовується. Тому-то вони і дистанціюються від сучасної науки. “Архівна революція” пройшла повз них. Вони переконані, що знають усю правду й без архівів. Таким чином, йдеться не про пошук істини, а про збереження монополії на неї. Це характерна риса тоталітарного мислення, для ХХІ століття - політичний релікт. Навіть після Революції гідності. Коли 9 травня 2014 р. відзначався день Перемоги, то мер Запоріжжя О. Сін і тодішній голова облдержадміністрації В. Баранов (до речі, призначений Президентом П. Порошенком), з'явилися на території підприємства “Мотор-Січ” перед його фактичним власником В. Богуслаєвим з георгіївськими стрічками, з якими російські агресори в цей час вели війну з Україною.
Дискутувати з прихильниками такого підходу до оцінки війни малопродуктивно. Але й не звертати на них увагу професійні історики не мають права. Адже мова йде не лише про об'єктивне висвітлення одного з важливих періодів історії минулого, йдеться про те, яким буде майбутнє України. Тому й з'явився закон України “Про увічнення перемоги над нацизмом в Другій світовій війні”, який скасовує використання радянської символіки, закріплює офіційно загальносвітовий термін “Друга світова війна”, запроваджує день пам'яті і примирення 8 травня, зберігає День перемоги над нацизмом 9 травня і загалом легітимізує відродження історичної правди про війну, як про одну з найбільших трагедій в історії України.
Російсько-імперські маркери на мапі та в історичній пам'яті
На формування того чи іншого типу історичної пам'яті значний вплив справляє історична топоніміка - назви адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, підприємств, навчальних закладів, вулиць, площ, ідеологічні символи, пам'ятники, меморіальні дошки, пам'ятні знаки тощо. Це повсякденність, у яку “занурена” кожна людина і вплив якої вона відчуває постійно.
Змістовне наповнення історичної топоніміки залежить від ціннісного вибору суспільства, в контексті якого формується колективний образ минулого. Комуністичний режим плекав у Запоріжжі російсько- імперський тип історичної пам'яті.
У останні десятиліття радянської влади керівництвом області робилося все, щоб остаточно переформатувати історичну пам'ять населення козацького краю на російсько-імперську і щоб вже ніщо не нагадувало про українське минуле. При цьому влада цілком свідомо йшла на ліквідацію надбань минулих років, у тому числі прийнятого в середині 60-х років урядового рішення про увічнення козацької історії України.
Згідно з цим рішенням територія острова Хортиця оголошувалася державним історико-культурним заповідником. На острові планувалося закласти тематичний садово-декоративний парк, спорудити музейний комплекс із п'ятьма діорамами й художніми полотнами на теми козацької історії. Передбачалося встановити бронзову скульптурну композицію “Козаки на чатах”, відродити будівлі, які б відображали умови життя і навчання бойовому мистецтву козаків, спорудити десятки пам'ятних знаків про найважливіші події з історії Запорозької Січі. Це був унікальний шанс перетворити Запоріжжя на центр популяризації історії українського козацтва й один з найважливіших культурних осередків України взагалі.
Остаточно план комплексу затвердили 1970 р. і протягом наступних двох років повним ходом ішли будівельні роботи. Але невдовзі розгорнувся новий етап русифікації, закамуфльований під “боротьбу з українським буржуазним націоналізмом”, і майбутнє заповідника виявилося під загрозою. 1968 р. в Запоріжжі, як і в інших містах Наддніпрянщини, розгорнулася кампанія цькування О. Гончара за його роман “Собор”. Цей видатний твір української літератури був з величезним ентузіазмом сприйнятий у колах української інтелігенції, у тому числі в Запорізькому краї. Образ Собору постав як символ духовної сили і безсмертя українства. Але для місцевої партноменклатури він прозвучав як звинувачувальний вирок.
Особливо образив їх самолюбство образ номенклатурного пристосуванця, “безбатченка і юшкоїда” Володьки Лободи, в якому багато хто впізнав себе. Партійні чиновники дружно накинулися на письменника, звинувачуючи його в занепадництві, ідеалізації старовини, у відході від історичної правди, врешті-решт, від соціалістичного реалізму. У кампанію шельмування О. Гончара місцеві партійні бонзи прагнули втягнути вчених-літературознавців. У квітні 1968 р. у Запорізькому педінституті за участі членів парткому і невідомого молодика з військовою виправкою, який представився як “представитель обкома комсомола” (присутні сприйняли його як професійного кадебіста), відбувся диспут за романом “Собор” [5]. Однак запорізька інтелігенція, зокрема, викладачі кафедри української літератури педагогічного інституту, яким доручили обговорити (і засудити!) роман, відмовилися від цькування Олеся Гончара. Про реакцію на роман у своєму щоденнику він писав:
“...Все наше Подніпров'я, нещадно зрусифіковане, задушене, зтероризоване, раз у раз заявляло про себе протестами і воістину мужніми вчинками. В цьому я пересвідчився ще раз під час “соборної історії” [6, с.403].
Цим прихильники творчості письменника накликали на себе гнів влади, у тому числі й багаторічного “хазяїна” Запорізької області, першого секретаря обкому М. Всеволожського. У результаті деякі з них втратили роботу і стали об'єктом переслідувань. Серед них був молодий викладач В.А. Чабаненко, який пізніше став відомим вченим-філологом.
У цій задушливій громадсько-політичній атмосфері на початку 70-х років роботи в заповідному комплексі на о. Хортиці припинилися. Новозбудований музей козацької слави перепрофілювали в музей історії м. Запоріжжя. Справжньому шельмуванню піддали одного з ентузіастів та ініціаторів проекту - заступника голови Запорізького облвиконкому М. Киценка. Місцеві можновладці з великодержавним антиукраїнським душком ще в 1970 р. знайшли “серйозні викривлення й помилки” в його брошурі “Запоріжжя в бурях революцій”. Виконуючи замовлення обкому партії, місцеві “знавці історії” звинуватили М. Киценка в “недооцінці ролі Леніна” (!?) в історії нашого краю. У першій половині 70-х років бюро Запорізького обкому партії тричі розглядало цю та іншу - “Хортиця в героїці і легендах”, - книги М. Киценка. Бюро констатувало, що автор “сповзає на позиції дореволюційних буржуазних істориків, відходить від класових позицій”. Було вирішено вилучити книги з книжкових магазинів та бібліотек області [7]. Талановитого літератора, історика, патріота української землі спішно перевели на малозначущу посаду, а згодом відправили на пенсію. Музей історії козацтва переформатували в музей міста Запоріжжя, радикально змінивши його експозицію.
Вулиці і площі населених пунктів нагадували лише про радянський, а не про козацький період історії. Залишилася тільки одна окраїна обласного центру, де були увічнені імена відомих діячів минулого України. Це Верхня Хортиця, де є вулиці Байди, Палія, Трясила, Наливайка, Іскри, Кочубея, Тараса Бульби, Сковороди. Але це виняток, який має своє пояснення. Коли в 1969 р. селище Верхня Хортиця увійшло до меж Запоріжжя, виявилося, що більшість вулиць селища має своїх “тезок” у місті. Із 130 вулиць довелося тоді перейменувати 101. Місцеві патріоти скористалися залишками хрущовської “відлиги”, щоб хоч невелика частина перейменованих вулиць цього селища набула національно-українського забарвлення. Упродовж наступних десятиліть всі нові вулиці міста одержували назви, що підкреслювали їх суто радянський характер. Лише наприкінці 80-х рр. у Запоріжжі з'явилися вулиці Петра Дорошенка і Петра Калнишевського [8, с.95].
Унаслідок цілеспрямованої політики місцевого компартійного керівництва було створене історико-культурне середовище, яке ніяк не нагадувало про історичне минуле, зокрема, про національно-визвольну боротьбу українського народу, а служило закріпленню в історичній пам'яті радянських міфів і стереотипів. Так, головний проспект обласного центру на момент написання статті носив ім'я Леніна. Він закінчується площею Леніна, на якій стоїть пам'ятник Леніну. Пам'ятник вказує рукою на Дніпрогес, якому ще в 30-х рр. присвоїли ім'я Леніна. Перед греблею утворилося озеро, якому також дали ім'я Леніна. На озері стоїть острів Леніна. Нарешті, одному з районів Запоріжжя також присвоєно ім'я Леніна. І це при тому, що Ленін ніколи не відвідував не лише Запоріжжя, а й Україну взагалі. Була й стандартна для кожного українського міста вулиця Дзержинського (на якій зазвичай стояв будинок місцевого КДБ), вулиці Свердлова, Калініна, Орджонікідзе, Фрунзе, Артема, Жданова, Куйбишева, Петровського, Щорса, Котовського, Павліка Морозова та інших місцевих та іногородніх діячів нижчого рангу. А одна з вулиць на окраїні міста була названа іменем сталінського ката Матвія Шкірятова (його навіть у партійних верхах називали “Малютою Скуратовим”!). У той же час радянська влада так і не спромоглася гідно увічнити пам'ять Т.Г. Шевченка, який свого часу побував у Запоріжжі і присвятив його минулому багато своїх безсмертних творів.
Після проголошення незалежності відкрилася можливість змінити політику пам'яті і спрямувати її на формування об'єктивного погляду на минуле. Але цього не сталося. Україна довгий час перебувала на перепутті. Це було пов'язано з особливостями українського шляху, зокрема тією обставиною, що після проголошення незалежності при владі залишалася перефарбована посткомуністична номенклатура. Було б великою ілюзією сподіватися, що після проголошення незалежності вона перетвориться на носія української національної ідеї і плекатиме національну історичну пам'ять. Формально визнаючи ідею незалежності сучасної України, вона зберегла традиційно вороже ставлення до тих сил і осіб, які боролися за цю незалежність. Залишаючись у полоні комуно-імперських міфів, сучасна знать нав'язує населенню і своє роздвоєне, по-суті, шизофренічне світосприйняття.
У Запорізькій області, яка є частиною незалежної України, де економічно панує олігархічний капітал, тісно пов'язаний з криміналітетом, збережені всі радянські пам'ятники, назви вулиць, промислових об'єктів, що консервують у колективній пам'яті Радянський Союз і комуністичну епоху.
Бо якщо головний проспект обласного центру після Революції гідності все ще продовжує носити ім'я Леніна, а на різних його кінцях стоять пам'ятники Леніну і Дзержинському, - це означає, що привиди комуно- імперії ще не покинули місто. У той же час не було здійснено жодного помітного меморіального заходу, який би щоденно нагадував жителям області про боротьбу українського народу за незалежність. Хіба що в перші роки незалежності бульвар Жданова перейменували на бульвар Шевченка.
Запорізький краєзнавець Ганна Черкаська, досліджуючи меморіальну традицію Запоріжжя, з цього приводу зазначає: “...На нашій, але не своїй землі увічнено імена катів українського народу, величаються їхні пам'ятники. І поки чужі імена, символи, пам'ятники зомбують нашу свідомість, бидлізація буде тривати” [9].
Ганна Черкаська не помилилася, називаючи цю ідеологічну лінію влади “бидлізацією”. Адже запрограмована владою масова амнезія сформувала парадоксальну ситуацію: населення живе за пріоритетами епохи первинного накопичення (“дикий” капіталізм, тотальна корупція, соціальне розшарування на купку олігархів і мільйони бідняків, злочинність, моральна деградація і т.д.), а пропагуються зовсім інші цінності - радянські, закодовані в назвах вулиць, промислових об'єктів і пам'ятниках комуністичним вождям, які все своє життя боролися проти капіталізму. У цих умовах свідомість людини роздвоюється, розривається між протилежними істинами, адже жодну з них не можна ігнорувати, бо обидві підтримуються високими авторитетами (держави, керівництва міста, політичної партії, якій довіряєш, засобів масової інформації чи органу самоврядування). Це призводить до того, що в громадянина, нездатного критично ставитися до протилежних поглядів (оскільки його свого часу цьому критичному мисленню не вчили: була лише одна, освячена партією істина, а всі інші слід було відкидати з порога), виникає недовір'я до будь-яких істин. Відомий російський філософ В. Ільєнков так описує еволюцію світогляду такого громадянина: “Побігавши якийсь час між поглядами, що виключають один одного, він взагалі перестає довіряти будь-яким “загальним істинам”, доходить до висновку, що “все відносне”, і лише “відносне”, залежно від того, з “якого боку дивитися”. Й тоді в його очах взагалі стирається різниця між правдою і неправдою, між красою та потворністю, між істиною та її спритною імітацією” [10, с.55].
Це давно відомий у соціальній психології закон.
Таким суспільством легко маніпулювати. Напевне, ради цього і здійснювався проект амнезії. Започаткований після проголошення незалежності, він став грандіозною димовою завісою, за якою пострадянська верхівка (сьогодні це конгломерат випадкових людей, що потрапили з “грязі в князі”) успішно розпоряджається створеними протягом багатьох десятиліть матеріальними цінностями і здійснює владні повноваження.
Як своєрідні маркери комуно-імперії в у всіх населених пунктах Запорізькій області стояли пам'ятники комуністичним вождям. У Запоріжжі на початку і в кінці центральної вулиці Запоріжжя - проспекту Леніна, височать (знову ж таки на момент написання статті) монументи Дзержинському і Леніну. Заклики демонтувати їх повернути історичні назви відкидалися з порога. Навпаки, були спроби повернути “колесо історії” назад.
Це було пов'язано з подією, яку як політичну провокацію зустріли в Україні за її кордонами: у Запоріжжі було встановлено пам'ятник Й. Сталіну - одному з найжорстокіших тиранів в історії людства, жертвами політики якого стали мільйони українців і представників інших національностей СРСР.
Про наміри встановити у Запоріжжі пам'ятник Сталіну представники місцевого осередку Компартії заявили наприкінці 2009 р. Пояснюючи свою ініціативу, вони посилались на “прохання ветеранів війни”. Хоча ніякого дозволу влади не було, статую тирана було урочисто відкрито на території обкому партії 5 травня 2010 р. Напис на постаменті: “Руководителю Советского государства, Генералиссимусу Иосифу Виссарионовичу Сталину от благодарных потомков”.
Місцева влада від конфлікту навколо пам'ятника на початкових етапах дистанціювалася. Окремі представники запорізької верхівки (в тому числі - члени Партії регіонів) на людях висловили негативне ставлення до постаті Сталіна та дій місцевих комуністів, проте запобігти відкриттю скандального об'єкта навіть не намагалися.
Спорудження комуністами Запоріжжя за мовчазної згоди місцевої влади пам'ятника Сталіну у військовій формі - не випадковість. Апологетика Сталіна на тлі героїзації радянського часу, відродження “парадного” розуміння війни, демонстративні заяви про особливу місію російського народу, який переміг би й без участі у війні інших народів - характерна риса сучасної Росії. Запорізькі комуністи і місцева влада діяли і діють у руслі ідеології і геополітики сусідньої держави.
Невипадково, цей випад комуністів викликав у Запоріжжі радикальну контрдію: спочатку була відпиляна голова металевої скульптури, а згодом, у новорічну ніч 31 грудня 2011 р. скульптуру тирана було знищено за допомогою вибухівки.
Але наступного дня перший секретар обкому КПУ Олексій Бабурін заявив, що бюст Сталіна буле відновлено. При цьому він заявив, що “Сталин жил, Сталин жив, Сталин будет жить, у том числе в форме памятника”. Почалися арешти підозрюваних, відбувся суд. 7 листопада 2011 р. був відкритий новий пам'ятник Сталіну. Що ж стосується молодих виконавців цієї акції, то вони були арештовані і засуджені.
Усе це відбувалося при мовчазному сприянні місцевої влади. Здавалося, що вона разом з її прибічниками з числа комуністів і регіоналів чекає “повернення своїх”. Саме так: “повернення своїх”. Народний лепутат України першого скликання О. Білоусенко ставить питання: “Які наслідки у часовій свідомості залишає поклоніння пам'ятникам тоталітаризму?”. І відповідає: “Досить просто! Пам'ятники Леніну і Дзержинському, як і вулиці і площі, які носять їхні імена, - це прямий доказ того, що можна анексувати території, які належать Україні, позбавити її державності, можна убивати, здійснювати масовий терор, можна гноїти в концтаборах мільйони співгромадян і все це залишиться безкарним” [11].
Пам'ятник Сталіну в Запоріжжі - це спроба утвердження імперської моделі пам'яті в регіоні на майже офіційному рівні. В Україні Сталін - злочинець, з іменем якого пов'язаний Голодомор 1932-1933 рр. і масові репресії проти українства. Пам'ятник Сталіну - це заперечення української незалежності. Ті, у владі, хто дав згоду на його відновлення після знищення і на скандальний судовий процес, повинні були розуміти, що вони пішли не лише проти історії, але й проти здорового глузду. Але це реалії недавнього минулого Запоріжжя. При Президенті В. Ющенку неможливо було навіть уявити, що керівництво міста і області на масовому мітингу в День Перемоги стане під червоні хоругви з зображенням Сталіна і надписами “СТАЛІН”, “ПАРТІЯ”. Але з приходом до влади В. Януковича це стало фактом і водночас політичним діагнозом.
Сприяючи увіковіченню катів українського народу, агенти імперської пам'яті саботували будь-яку ініціативу щодо увіковіченню його національних героїв. Так було, наприклад, з пам'ятником Т.Г. Шевченку.
Рішення про його установлення прийняла ще в 1914 р. Олександрівська міська дума. Але Перша світова війна перешкодила реалізувати цей проект. Пройшли десятиліття комуністичного режиму. У другій половині 80-х рр. в умовах перебудови демократична громадськість виступила з ініціативою зібрати кошти і, нарешті, спорудити пам'ятник Т.Г. Шевченку. Ініціаторами цієї благородної справи виступили місцева письменницька організація на чолі з головою П.П. Ребром, Товариство української мови (пізніше - “Просвіта”), відомі в Запоріжжі й за його межами господарники, вчені, видатні люди краю. Тисячі людей перераховували гроші. Було зібрано необхідну суму. Справа залишалася за дозволом властей і визначенням місця для пам'ятника. Партійно-радянська номенклатура всіх рівнів бойкотувала цю народну ініціативу. Врешті-решт, під тиском громади було прийняте відповідне рішення облради, яке відправили для затвердження до Києва. Але там на клопотанні облвиконкому було накладено резолюцію: “Питання щодо будівництва пам'ятника врахувати при підготовці пропозицій про спорудження меморіальних об'єктів у республіці в наступні роки”. У своєму виступі на обласній партконференції (1988 р.) П.П. Ребро, коментуючи фактичну заборону Києвом спорудження пам'ятника, сказав:
“...Ну хіба така резолюція - не глумління над благородними людськими почуттями? Замість того, щоб подякувати людям, підтримати народну ініціативу, патріотичний рух, затівається бюрократична тяганина. Чесно кажучи, ми навіть боїмося казати людям про таку резолюцію, бо вони нас (а може не тільки нас) поб'ють” [12, с.9-11].
Врешті-решт, інфляція “з'їла” зібрані кошти, і справа спорудження пам'ятника Кобзарю в оспіваному ним краю була відкладена на невизначений час.
Коли ж, нарешті, Україна стала незалежною, здавалося, що питання вирішиться. Але тут виявилося, що комуно-регіональна влада і місцеві товстосуми виявили абсолютну байдужість, а то й неприкриту ворожість до цієї ідеї. Єдине, на що вони погодилися, це перейменування на початку 90-х рр. бульвару Жданова на бульвар Шевченка, а в червні 2015 р. безіменну площу в Шевченківському районі на площу Шевченка. І справа не у відсутності коштів. За роки незалежності на території області реалізовано цілий ряд меморіальних проектів. Але до України, боротьби за її визволення, вони не мають відношення. Так, у 90-ті рр., коли йшла чергова дискусія про необхідність увіковічення в обласному центрі пам'яті Кобзаря, у Запоріжжі за кошти ОАО “Мотор-Січ” був споруджений пам'ятник російському поету Пушкіну. У 2010 р. за кошти сім'ї Богуслаєва на території Запорізького національного університету був споруджений помпезний монумент Йосипу Гладкому - останньому кошовому отаману Задунайської Січі, який 1828 р. перейшов на бік росіян, а потім став наказним отаманом Азовського козачого війська. Отаман був нагороджений чотирма царськими орденами і став генералом. Золотом на постаменті вигравірувано: “Земле и преданиям верность”. Саме “верность” імперії з її “преданиям”, а не січовикам, стала підставою для спорудження Й. Гладкому пам'ятника. У Росію він вивів лише частину задунайців, а решта була знищена турками чи розсіяна по Османській імперії.
У Запорізькій області коштами “Мотор-Січі” було установлено ще декілька пам'ятних знаків, якими В. Богуслаєв мітив межі свого/російського впливу в регіоні. Що особливо цікаво, його діяльність у цьому напрямку продовжилася і після Революції гідності. Агенти імперської пам'яті в області продовжують розширяти межі “Русского мира”.
Прийняття у квітні 2015 р. законів по декомунізацію посіяло паніку в місцевому проросійському середовищі. Як кошмар вони сприймають перспективу перейменування вулиць і площ і появи пам'ятників відомим діячам визвольного руху. Але це буде реальний крок по очищенню свідомості українського суспільства від привидів російсько-імперського минулого.
Історична пам'ять і сторінки підручників
Після проголошення незалежності історія України, як вітчизняна історія, стала викладатися в усіх загальноосвітніх навчальних закладах і вищих закладах освіти. У основу нових програм було покладено національну концепцію історії. Ці програми ґрунтувалися на прийнятій в українському науковому середовищі концепції етногенезу українців, їх багатовікової боротьби за своє національне і соціальне визволення. Вперше учні дізналися про Українську революцію початку ХХ століття і її лідерів - М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюру та інших, про українське національно-культурне відродження 1920-х років, три радянських Голодомори, боротьбу в роки Другої світової війни радянських партизан і вояків УПА, про ініційовані владою процеси русифікації України і дисидентський рух на її території, про багато іншого, що приховувала комуністична влада від жителів України. Це справило значний вплив на формування підростаючого покоління. Його свідомість стала заповнювати українською ідеєю. Формувалася нова історична пам'ять, яка витісняла імперські міфи.
...Подобные документы
Виявлення, джерельний аналіз та запровадження до наукового обігу архівної інформації, що міститься в масиві документів установ НАН України задля з’ясування основних тенденцій і напрямів розвитку української академічної історичної науки у 1944–1956 рр.
автореферат [46,3 K], добавлен 11.04.2009Зародження та етапи розвитку епіграфіки як спеціальної історичної дисципліни. Дослідження епіграфічних колекцій в Україні, їх значення в історії держави. Методи та інструменти дослідження епіграфічних колекцій за кордоном, оцінка їх ефективності.
контрольная работа [25,3 K], добавлен 23.11.2010- Стан дослідження махновського селянського повстанського руху у сучасній українській історичній науці
Аналіз стану дослідження селянського повстанського руху на чолі з Н. Махном у сучасній українській історіографії. Вплив загальних тенденцій розвитку історичної науки на дослідження махновського та селянського повстанського рухів 1917-1921 рр. загалом.
статья [53,5 K], добавлен 17.08.2017 Зародження білоруської історичної думки і розвиток з найдавніших часів до 20-х років ХХ століття. Принципи концепції історії Білорусії початку ХХ ст. Розвиток історичної науки в радянські часи. Особливості сучасна історіографія історії Білорусії.
реферат [49,3 K], добавлен 24.05.2010Методологічні принципи, які застосовуються історичною наукою при дослідженні. Типи історичних джерел як матеріальних носіїв історичної інформації. Дослідницька робота в царині української історії в періоди революцій та війн, її відомі представники.
реферат [20,7 K], добавлен 17.11.2011Аналіз пізнавальних можливостей фотографії як самостійного об'єкту історичного наукового дослідження. Створення світлин як своєрідний процес нагромадження історично зафіксованої дійсності. Формування уявлення про стиль життя різних соціальних груп.
статья [21,0 K], добавлен 14.08.2017Аналіз історичної діяльності Йоахіма Лелевеля. Умови формування його поглядів, сильна, неповторна індивідуальність цієї людини. Роль Йоахіма як вченого-історика, революціонера, філософа. Вплив його діяльності на культуру, науку та свідомість населення.
реферат [28,9 K], добавлен 08.12.2014Зародження наукових засад української національної біографії. Бібліографознавці та формування історичної бібліографії в радянській Україні. Історико-бібліографічні дослідження української еміграції. Функції науково-дослідної комісії бібліотекознавства.
курсовая работа [49,6 K], добавлен 06.01.2011Діяльність Львівської та Київської історичної шкіл Грушевського, хронологічні періоди. Історична новизна праць С. Томашівського, присвячених добі Хмельниччини в Галичині. Робота Всеукраїнської Академії Наук. Традиції Українського Наукового Товариства.
реферат [28,4 K], добавлен 30.05.2014Основні публікації, що висвітлюють розвиток історично-географічних студій та викладання історичної географії у Наддніпрянській Україні у 1840-х рр. – на початку ХХ ст. Аналіз їх змісту. Напрацювання українських істориків у висвітленні даної проблеми.
статья [26,6 K], добавлен 17.08.2017Історична пам'ять українського народу, проблема відродження почуття національної гідності та формування високих принципів громадянськості і патріотизму. Геополітичне становище України та її економічний потенціал. Хвилі еміграції та українська діаспора.
контрольная работа [22,0 K], добавлен 13.11.2010Вчення про право в Західній Європі в XVIII—XIX століттях. Правові вчення Франції: ідеологія Ж. де Местра. Обґрунтування середньовічних ідеалів в Швейцарії. Англійська ідеологія. Погляди Гуго, Савіньї та Пухта. Наслідки виникнення історичної школи права.
курсовая работа [42,6 K], добавлен 25.01.2011Життєвий шлях, аналіз історичної постаті Олівера Кромвеля як полководця та політичного діяча, політична діяльність на посту лорда-протектора під час буржуазної революції, військова діяльність як головнокомандувача військових сил.
курсовая работа [47,4 K], добавлен 17.05.2011Генеалогія як спеціальна галузь історичної науки, етапи розвитку і видатні дослідники. Етногенетичний підхід до визначення походження українців. Етапи народження нового українського етносу, який творив власну державу. Участь у цьому процесі інших народів.
реферат [26,2 K], добавлен 12.02.2012Історичні форми позитивізму. Відмова прихильників позитивістської лінії від махістського психологізму, зосередження на проблемах логічного аналізу наукового знання. Семантичний аналіз, вчення прагматизму. Позитивізм в історичній науці та джерелознавстві.
реферат [33,3 K], добавлен 04.09.2010Розгляд комплексу ключових теоретичних понять і методів історико-біографічних досліджень. Аналіз їх змістового наповнення, співвідношення та коректного вживання в Україні. Обґрунтування позиціонування "біографістики" як спеціальної історичної дисципліни.
статья [38,6 K], добавлен 18.08.2017Ярослав Мудрий як розбудовник на ниві культури. Об’єктивний аналіз історичної спадщини Ярослава Мудрого, його особистого внеску у розквіт багатьох аспектів українського суспільства: внутрішньої та зовнішньої політики. Дипломатія Ярослава Мудрого.
курсовая работа [46,3 K], добавлен 29.11.2010Формування особливостей німецького гуманізму. Проблеми історичної свідомості середньовіччя. Соціально-економічні, політичні, культурні умови, в яких розвивалися гуманістичний рух і переконання реформацій. Гуманістична діяльність Еразма Роттердамського.
реферат [60,2 K], добавлен 08.09.2009Історична пам’ять як об'єктивної форми дійсності, що є динамічною системою смислових зразків минулого для ідентифікації людини. Критичне ставлення до історії як прагнення зрозуміти її. Роль історичної спадщини у соціокультурному розвитку суспільства.
реферат [14,6 K], добавлен 03.12.2013Основні процеси та явища, характерні для людської спільноти. Вивчення та фіксація хронологічного викладу Другої світової війни (1939-1945 рр.) Визначення закономірностей та принципів явищ. Пошук істини на стику різнопланової історичної джерельної бази.
реферат [16,2 K], добавлен 12.04.2016
