Історична пам’ять і політика пам’яті на Запоріжжі (1991-2015 рр.)

Це загальна тенденція, яка характеризувала всю Україну і Запорізьку область зокрема. Але ці процеси ускладнювалися декількома обставинами. Почнемо з першої: більшість вчителів історії, особливо старшого покоління, не була підготовлена до викладання історії Україні. З одного боку, закінчивши радянські університети і педінститути, вони не мали необхідного для цього запасу інформації. З іншого, те про що вони дізнавалися в умовах “перебудови” і перших років незалежності, не завжди відповідало їхнім уявленням про минуле України, які ґрунтувалися на російсько-радянських підручниках, в основі яких були імперські міфи.

Красномовний факт, свідками якого стали випускники однієї з середніх шкіл Запоріжжя 1 вересня 1992 р. У розкладі стояв новий предмет: “Історія України”. Вчителька історії, яка багато років викладала в цій школі історію СРСР, почала урок словами (звичайно, російською мовою): “Ну что же, раз уж так случилось, будем изучать историю, которой не было”. Але насправді історії України (тієї, що за її переконанням, “не было”), ця вчителька так і не почала викладати. Ще майже 20 років вона продовжувала розповідати своїм учням про історію Росії/Радянського Союзу, вплітаючи в неї окремі фрагменти з минулого України. Як наслідок, її учні добре знали, коли відбувалися з'їзди КПРС і які рішення вони приймали, як більшовицька партія боролася проти контрреволюції, у тому числі української буржуазно-націоналістичної, як реалізувався ленінський план побудови соціалізму в СРСР і формувалася “нова історична спільність - радянський народ”. Довідалися вони й про багато інших подій, що в радянській трактовці становили основу російсько-імперського історичного міфу.

Хоча цей випадок і не типовий, але ж і не унікальний. Однак викликає подив інше. Про подібне спрямування викладання історії в багатьох школах знали директори шкіл, працівники районних, міських і обласних департаментів освіти. Знали, і не реагували, а інколи й відкрито підтримували проросійські настрої в школах. І не випадково. Народна освіта в Запорізькій області в роки незалежності перебувала під організаційним і ідейним контролем комуністів і регіоналів. А що стосується Запорізького інституту післядипломної педагогічної освіти, який займався перепідготовкою вчителів, то в останні роки перед Революцією гідності він під керівництвом В.В. Пашкова став, по-суті, розсадником проросійських історичних міфів, своєрідною філією “Русского мира”.

Трапилося так, що до появи нового покоління підручників з історії України і всесвітньої історії ХІХ-ХХ ст. виявилися безпосередньо причетними професійні історики Запорізького університету й вчителі історії загальноосвітніх шкіл регіону. Парадоксально, але ініціаторами їх написання стала тодішня владна номенклатура і “червоні директори”, зокрема асоціація запорізьких підприємств “Содружество” на чолі з виробничим об'єднанням “Мотор-Січ”. її керівництво - В. Богуслаєв і його оточення, зініціювало створення спеціальної робочої групи для написання підручників з історії і навіть обіцяли профінансувати цей проект. Вже на організаційному засіданні 3 березня І993 р., на якому були присутні представник Президента в Запорізькій області, його заступник із соціально-гуманітарних питань, начальники управлінь освіти Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської і Миколаївської областей, представники “Мотор-Січі” і майбутні автори підручників, начальником Запорізького обласного управління освіти Б.Г. Тетерятником було сформульовано завдання, яке відтворюємо за стенограмою наради, яка збереглася в архіві автора:

Що означає, що наявні підручники не підходять “для нашого регіону”, тоді ніхто не зрозумів. Лише коли почалася робота над першою частиною підручника з новітньої історії України (для 10 класу), стало зрозуміло, що в поняття “регіональний підручник” автор (завідувач кафедрою новітньої історії України Запорізького університету Ф.Г. Турченко) і замовники вкладають різний зміст. Спонсори хотіли одержати книгу, яка б відповідала їх ідеологічним поглядам на минуле України, які за змістом залишалися суто комуністичними і проросійськими. Південь і Схід вони вже тоді сприймали як особливий економічний і етнокультурний організм, який тяжіє до Російської Федерації, а не до України. У автора виявився інший підхід. Він виходив з національної системи координат і готував підручник, у якому на загальноукраїнському тлі були б показані регіональні особливості різних територій, у тому числі Півдня і Сходу України. Коли розходження вийшли на рівень дискусій щодо змісту книги й оцінок тих чи інших подій, почалися умовляння і спроби тиску. Але була й велика підтримка вчителів-методистів з історії, працівників Міністерства освіти, зокрема, провідного спеціаліста Наталії Теплоухової, молодого начальника Дніпропетровського обласного управління народної освіти Олександра Удода, місцевих краєзнавців і колег-вчених.

Коли стало зрозуміло, що автор відмовляється виконувати антиукраїнське замовлення, спонсори відмовилися фінансувати проект. Підставою для цього послужили рецензії двох кандидатів історичних наук з історії КПРС, колишніх штатних компартійних секретарів обласного і міського рівнів, які після заборони діяльності компартії України знайшли притулок під дахом “Мотор-Січі”, а пізніше стали народними депутатами - В. Понеділко і Я. Сухий. Але не все вирішувалося в Запоріжжі. Підручник з новітньої історії України для 10 класу був позитивно оцінений багатьма професійними істориками й вчителями і вийшов 1994 р. у Києві з грифом Міністерства освіти масовим тиражем українською і російською мовами за державні кошти.

Поява підручників з історії України для 10 і 11 класів супроводжувалася безліччю позитивних відгуків і розгорнутих рецензій, авторами яких були вчителі, науковці, журналісти, батьки та ін. Звернемо увагу лише на дві, місцеві. Автором першої є запорізький краєзнавець Віталій Шевченко: “Мені, щоб розібратися в нашій історії, - писав він, - довелося витратити на це ціле життя. А їм (старшокласникам. - Ф. Т.) потрібно просто уважно слухати вчителя та ретельно опрацювати підручник” [13].

Друга рецензія, яку написав інженер “Мотор-Січі”, що з відомих причин ховався за псевдонімом Олекса Сало, починається словами:

“Я переглянув цей підручник, а потім з великою зацікавленістю заглибився в читання і, як перегорнув останню сторінку, був впевнений, що це історія мого народу... А коли народ має свою історію, то буде у нього і держава, і добробут, попри всі негаразди і незграбність (а то і злочинність) нинішніх керівників різного гатунку” [14].

Разом з тим, ці підручники, що називається, “в багнети” були сприйняті представниками лівих партій і ветеранських організацій, які перебували під їх контролем, а також деякими вчителями, частиною батьків. Вони буквально “закидали” всі інстанції вимогами “відкликати” підручник. Особливо багато листів йшло з усіх областей Півдня і Сходу. Неабиякого розголосу набула заява лідера Селянської партії України С. Довганя, який поставив вимогу переписати підручник, інакше його фракція в Верховній Раді не голосуватиме за програму уряду [15]. Після цього демаршу в ряді газет з'явилися рецензії народних депутатів України, членів Комітету з науки і народної освіти Верховної Ради України, членів фракції “Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя” Є. Краснякова і В. Кузьєва під гучною назвою “Не стыдно ли, господа историки?” [див., напр., 16-18]. На ці виступи відповів у газеті “Час” колишній ректор Запорізького державного педагогічного інституту, доктор історичних наук, професор Анатолій Черненко. Підсумок своєї статті вчений узагальнив такими словами: “Отже, з вашої рецензії випливає відповідь: ви хочете реставрації. Реставрації того тоталітарного режиму, носієм якого була і є ваша партія” [19].

Але справа на цьому не закінчилася. Депутати направили запит на ім'я Міністра освіти “про перекручення фактів” у підручниках “Новітня історія України” для 10 і 11 класів. На виконання цього запиту Міністерство дало вказівку обласним науково-методичним центрам та обласним інститутам післядипломної педагогічної освіти, Інституту історії України НАН України, Київському національному університету провести експертизу підручників. До роботи долучилися десятки спеціалістів усіх областей України, а в Міністерстві освіти 18 грудня 1996 року було проведено круглий стіл “Історія України ХХ ст. на сторінках шкільних підручників”. До участі в роботі круглого столу були залучені професійні історики, народні депутати лівого політичного спрямування, працівники Міністерства, автори підручників. Журнал “Історія в школах України” констатував:

“Дискусія, яка була запланована як широкий обмін думками, врешті звелася до обговорення одного підручника, виданого 1995 року, “Новітня історія України” П. Панченка, Ф. Турченка та С. Тимченка” [20].

Виважена позиція української сторони була з розумінням сприйнята демократичною громадськістю країни, але засуджена рядом українських політиків, які перебувають у полоні ностальгії за радянським минулим і продовжують мислити категоріями “єдиної і неділимої”. Так, 19 грудня 2007 р. член Партії регіонів, народний депутат України В. Колесніченко звернувся через газету “Сегодня” до віце-прем'єра України Дмитра Табачника з відкритим листом “Уроки лицемерия для “маленьких украинцев””, у якому закликав змінити зміст підручників і повернутися до традиції радянського історіописання. При цьому він пропонує, щоб Південь і Схід вчилися за одними підручниками, Центр і Захід - за іншими. Не треба бути проникливим аналітиком, аби зрозуміти, що цим самим буде законсервований, а може й поглиблений розкол України на Східну і Західну. Проаналізувавши лист В. Колесніченка, завідувач відділу Інституту української археографії та джерелознавства НАН України І. Гирич робить висновок, що він “закликає до розчленування України й національної нетерпимості” [21].

У наступні декілька років агенти імперської пам'яті продовжували запеклу боротьбу зі шкільними текстами. Але особливої уваги на них ніхто з представників влади вже не звертав. Ситуація стала змінюватися після того, як до цієї боротьби підключилася Москва. Там відкрито висловили незадоволення концептуальними підходами наших авторів, і, зокрема, тим, як викладаються деякі важливі теми, такі як: війна більшовицької Росії з Українською Народною Республікою 1917-1919 років, Голодомор 30-х років, Друга світова війна тощо. Москва зажадала спільного редагування підручників. По суті, йшлося про відновлення російської цензури на українські книги. Така цензура була введена ще на початку XVN! ст. Петром І і багато разів підтверджувалася його наступниками. Російська влада прагнула, щоб, цитуючи указ священного Синоду від 1800 рр., “не могло въ таковых книгах... с российскою печатью несогласия произойти” [22]. Це суто імперський підхід, спрямований на нав'язування українцями російського розуміння історії.

Багатьом дуже хочеться, щоб народи наших країн на своє минуле (і майбутнє?) дивилися через спільні (по-суті, російські) окуляри. І це не лише ностальгія за минулим. Робляться конкретні кроки, щоб створити спільний образ минулого. Декілька років поспіль за рішенням урядів України і РФ працював російсько- український колектив істориків. Але наміри розробити “спільну історію” не мали успіху. Не відходячи від науки, знайти ту “середню лінію”, на якій би поєдналося українське і російське бачення складних сторінок історії (а саме вони становлять її суть), не вдалося. І у цьому немає нічого дивного. Історія - особлива дисципліна. Це - не фізика чи математика. Написані спільні з росіянами підручники з цих наук залишаться лише підручниками з фізики чи математики. Може тому такі проекти нікого не цікавлять. Інша справа - “спільна історія” України і Росії, яка насправді виявиться історією Російської держави. Поки Україна залишається незалежною, бажання створити “спільну” з Росією історію, слід розглядати в контексті прагнення позбавити її незалежності. Не більше, і не менше [про цей проект див. наші статті: 23-25].

Не менш драматичною була історія з серією навчальних посібників для 5-11 класів шкіл Запорізької області під загальною назвою “Історія рідного краю” [див. 26-31]. Подібні курси вводилися у всіх регіонах України. Це була реакція на гостру потребу в інформації про місцеву історію, без якої історична пам'ять неповна. Ініціатором цього проекту в Запоріжжі був заступник голови облдержадміністрації, у минулому вчитель історії а потім - начальник управління освіти Запорізької міськради, кандидат історичних наук М.О. Фролов. Авторами посібників були вчені Запорізького національного університету. Загальну редакцію виконав проф. Ф.Г. Турченко. На доступному для школярів рівні в з використанням новітніх досягнень вітчизняної історіографії, у книгах розкривається історичне минуле Запорізького краю з найдавніших часів до наших днів. Нічого подібного раніше не було. Поява цих посібників викликала неоднозначну реакцію. Особливо гарячі дискусії спалахнули щодо висвітлення в посібниках історії регіону в радянську епоху і в період незалежності. Секретар Запорізького обкому СДПУ(о) навіть погрожував подати на автора посібника для 11 класу в суд за “фальсифікацію історії”, але вчасно передумав. Він обмежився “викривальними” статями в газетах (написаними “под копірку”) і виступами перед однодумцями [32-34].

На ці статті колишнього секретаря райкому КП Украни, який в умовах незалежності “виріс” до секретаря обкому СДПУ(о) - партії, очолюваної самим В. Медведчуком, була наша газетна відповідь “Фальстарт секретаря обкома СДПУ(о)”, а історик - краєзнавець В. Шевченко написав полемічну замітку “Учням - тільки правду”, де зазначив: “можна тільки порадіти за вчителя, який тепер буде мати на озброєнні високонауковий підручник, де чітко, точно, правдиво виписана історія нашого краю...” [35].

Але на цьому дискусія не припинилася. Проректор обласного інституту післядипломної перепідготовки (ЗОІППО) навіть “мобілізував” для неї ветеранів війни, щоб у присутності авторів “викрити” їх як злісних фальсифікаторів історії. Врешті-решт, ця кампанія закінчилася тим, що керівництво Департаменту освіти і науки Запорізької облдержадміністрації, яке перебувало під жорстким контролем місцевих регіоналів, на початку 2010-х років вилучило предмет “Історія рідного краю” з навчального плану. Зникла і обласна Олімпіада з історії рідного краю, яка більше 10 років проводилася в області. Багато вчителів говорили про деструктивний характер цих акцій, але на відкритий конфлікт з чиновниками-регіоналами не пішли. Бій за історичну пам'ять своїх учнів учителі - одна з найбільш контрольованих владою груп бюджетників - програли. Нагадаємо, що в 30-ті роки ХХ ст. краєзнавство, як галузь історії, найбільше пов'язане з народною пам'яттю, зазнало сталінських репресій і було практично знищене.

Замість висновків

У Запоріжжі відчували небезпеку поширення імперських міфів і формування на їх основі відповідних варіантів історичної пам'яті. У цьому контексті ознайомимо читачів з дискусією, яка ще 1999 р. відбулася між запорізьким поетом, депутатом Верховної Ради Павлом Бауліним, який входив до парламентської фракції Прогресивно-соціалістичної партії Наталії Вітренко, й Ізраїлем Зайдманом - активним учасником демократичного руху Запоріжжя. Хоча дискусія відбулася 15 років тому, вона має пряме відношення до нашої теми і подій сьогодення. Поет П. Баулін, якого за антиукраїнські дії і великоруський шовінізм місцева організація Національної спілки письменників України навіть виключила зі свого складу, стверджував, що “народ, живущий здесь и создавший много веков назад свое государство - Киевскую Русь, говорит на языке предков - на русском языке”. Приїхавши в дитинстві з батьками до Запоріжжя з Горького (нині - Нижній Новгород), він повинен був помітити, що тут інше, ніж на Волзі, етнокультурне середовище. Але чомусь не помітив. Як і багато місцевих росіян, Баулін вважав, що, як і Поволжя, Придніпров'я є ареалом російської історії, російської мови і російського етносу, який тут існував ще з часів Київської Русі. Щодо української мови, якою послуговується частина населення регіону, то це, за його глибоким переконанням, був штучний витвір, “созданный галицкой диаспорой”. З цього імперського міфу Баулін робив висновок: щоб ізолюватися від набридливих галичан слід створити на російськомовному Південному Сході України автономне державне об'єднання зі своєю армією, власним митним режимом і валютою, яке буде перебувати в найтісніших зв'язках з Росією, аж до повного об'єднання з нею. І це - більше ніж за п'ять років до Сєвєродонецька з його сумнозвісним ПІСУАРом і за п'ятнадцять років до новітньої російсько-української війни! Баулін мислив категоріями російсько-імперського історичного міфу. Коли б він читав відомих російських істориків, зокрема, Бориса Рибакова, то, можливо б, не допустив такого невігластва. Шанований у науковому світі професор Б. Рибаков розмовною мовою жителів Київської Русі називав мову, якою нині спілкуються селяни Київської області. На цю мову, до речі, переходили й князі, незважаючи на те, що були вони переважно приходьками. А поскільки П. Баулін не заглиблювався в історичну літературу, а перебував в полоні російської імперської пам'яті, І. Зайдман змушений був пояснити цьому приходьку, як опинилися росіяни в Україні і якою мовою вони розмовляють:

“Что касается предков Баулина, то не исключено, что они когда-то, лет 800 тому назад, вышли из Киевской Руси куда-нибудь в Рязань или Тверь, но их потомки, хорошенько перемешавшись за истекшие века с татарами и угро-финнами, вернулись сюда только-только, в лице самого Павла Борисовича... Поэтому не надо представлять дело так, что вот они тысячу лет тут жили и все время тем и занимались, что говорили на русском языке”.

Щодо проекту Південно-Східної автономії, то спроба її створення, за твердим переконанням

І. Зайдмана, приведе до кривавої війни, на тлі якої навіть Придністров'я і югославська різня “покажутся детскими шалостями” [36].

На превеликий жаль, пророцтво І. Зайдмана збувається. Прагнення перетворити імперський міф на реальність обернулося трагедією. Росією був анексований Крим, оголошений “исконно русской территорией”, на Донбасі з весни 2014 р. йде російсько-українська війна. Запоріжжя, по-суті, перетворилося у прифронтову область. Але війна все ж йде поза її межами, і цьому є пояснення.

Незважаючи на всі зусилля сил політичного реваншу, які після проголошення незалежності України ні на мить не припиняли свою діяльність, у Запорізькому регіоні, поступово складаються умови для формування національно-українського типу історичної пам'яті і витіснення з масової свідомості проімперських міфів про минуле. Реалії життя, попри усю їх складність, неоднозначність і суперечливість, сприяють цьому. На цій основі відбувається кристалізація національної ідентичності і перегрупування політичних сил на користь тих, в основі діяльності яких було покладено українську національну ідею. У цьому відношенні Запоріжжя, Південь і Схід України йшли з помітним запізненням, але у тому ж напрямку, у якому йшов свого часу Захід і Центр.

Показовий факт, який ілюструє ці процеси: коли у 2001 р. була проведений демографічний перепис, то виявилося, що відсоток українців у загальному масиві жителів області з часів передостаннього перепису 1989 р. збільшився з 61,3% до 70,8%. Відповідно, відсоток росіян зменшився з 32,0% до 24,7%. У наступні роки цей процес продовжувався. Подібні зміни відбувалися і в інших областях Півдня і Сходу України. І справа не у від'їзді росіян на свою історичну батьківщину, хоча цей процес, без сумніву, має місце. Збільшення українців пояснювалося, головним чином, за рахунок тих, хто в роки радянської влади стали називати себе росіянами, а тепер повернулися до своїх національних коренів. Вони повірили в незалежність України і втратили мотивацію приховувати своє національне походження. Хоча у більшості своїй вони були російськомовними, їх свідомість заповнювало українське бачення історичного минулого.

Схоже, цього не помічала місцева влада, яка аж до Революції гідності вважала Запоріжжя “надійним тилом” Партії Регіонів. Губернатор О. Пеклушенко у грудні 2013 р., коли на центральній площі обласного центру вже вирував Євромайдан, орієнтував свій партактив на 3-4 місце по відсотку поданих за В. Януковича голосів на майбутніх президентських виборах 2015 р. (після Донбасу, Криму і, напевне, Одеси). Сьогодні рейтинг регіоналів не перевищує 10% і регіон вважається проукраїнським. Це підтвердили останні парламентські і президентські вибори. Імперський міф про “Новоросію” і “Русский мир” в регіоні не прижився. На початку революції Запоріжжя взагалі опинилося в авангарді боротьби Півдня України проти проросійського режиму Януковича.

Чому так відбулося? Незадовго до революції Запоріжжя опинилося в центрі всеукраїнського скандалу: виявилося, що все місцеве керівництво так чи інакше залежить від “смотрящего” Анісімова - місцевого кримінального авторитета (пов'язаного з Києвом), який обклав весь бізнес, державні і комунальні заклади даниною і контролював МВД, СБУ і всю кадрову політику влади. Але на якомусь етапі Анісімов переоцінив свій вплив і став передавати в Київ менше данини, ніж зазвичай передавав. У результаті незадоволення на верхах Анісімова заарештували, і про ситуацію з тотальною корупцією влади стало відомо всім. Ще до революції з'явилося гасло: “Банду геть!”. Під бандою розумівся кримінал і місцева влада - всі члени Партії регіонів. Коли почалася революція, відбувся своєрідний резонанс ненависті до корумпованої влади і гасел Євромайдану. Це - по-перше.