Шляхи сполучення в басейні Тясмину на початку доби заліза

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Шляхи сполучення в басейні Тясмину на початку доби заліза

С.С. Бессонова, В.І. Полтавець

Анотація

Розглянуто сухопутні комунікації Потясминня передскіфського і скіфського часів і їх співвідношення з тогочасними шляхами дальнього сполучення.

Ключові слова: басейн Тясмину, Ольвійський торговельний шлях, скіфський час.

Аннотация

ПУТИ СООБЩЕНИЯ В БАССЕЙНЕ ТЯСМИНА В НАЧАЛЕ ЭПОХИ ЖЕЛЕЗА

В статье предлагаются дополнения к существующим ныне реконструкциям сухопутных торговых путей скифского времени, соединявших античные причерноморские города Ольвию и Березань и бассейн Тясмина, а также соседние территории -- бассейны Синюхи и Роси. Это так называемый Ольвийский путь, проходивший междуречьем Ингула и Ингульца до лесостепного порубежья, где он разделялся на несколько ветвей северного и северо-западного направлений.

Ключевые слова: басейн Тясмину, Ольвійський торговельний шлях, скіфський час.

Annotation

THE TRADE ROUDES IN THE TYASMIN-RIVER BASIN OF BEGINNING OF IRON AGE

The article is devoted to the reconstractions of the trade Roudes of the Scythian period. They connected the Greek town Olbia and settlement Berezan with neighbouring territoties of Sinyukha and Ros-rivers Basins. So-called Olviyski roud was passed between Ingul and Ingulets-rivers Basins to the Border of the Steppe and Forest-Steppe, wetre it divides in a few branches of the northean and northen-west directiones.

Key words: Tyasmyn-river basin, Olbian trade route, scythian time.

Вже давно існує думка, що населення територій Приднепров'я і Побужжя («скіфи-орачі»), і особливо багатий землеробський район басейну Тясмину були в тісному контакті з навколишнім світом, оскільки вони ще за доби бронзи знаходилися на перехресті важливих шляхів, що поєднували схід і захід Європи [Иессен, 1947, с. 29; Тереножкин, 1961, с. 3]. Останнє твердження потребує уточнень, оскільки територія басейну Тясмину і особливо місцевість всередині Тясминської луки, де розташована більшість поселень передскіфського і скіфського часів, знаходилася дещо осторонь головних сухопутних комунікацій басейнів Дніпра і Південного Буга. Власно кажучи, територія всередині луки Тясмину не входила до контактних зон і була відносно ізольованою, що сприяло її залюдненню в «смутні» часи, зокрема в часи чорноліської культури, коли поселенська зона майже не виходила за її межі. Саме завдяки відносній ізольованості Потясминня стає одним зі «стабілізаторів», що утворювалися на кордоні з кочовим степом передскіфських і скіфських часів [Бруяко, 2005, с. 80, 82, 86], досить населеним регіоном з розвиненим відтворюючим господарством. Водночас наближеність до важливих сухопутних комунікацій була одним з важливих чинників економічного і соціального розвитку Потясминня. Найбільш сприятлива ситуація для торговельно-обмінних стосунків склалася в скіфські часи з появою античних колоній на узбережжі Чорного моря, особливо Березані та Ольвії. Саме в скіфські часи активно освоюють землі по південних притоках Тясмину, наближених до торговельних шляхів. В останні десятиліття дослідники приділяють значну увагу реконструкції сухопутних комунікацій скіфських часів, спираючись на археологічні пам'ятки, топографію місцевості, а також середньовічні і пізніші свідчення щодо головних трас, які проходили через Середне Подніпров'я [Болтрик, 1990; 2000; 2003; 2009; Sramko, 1992]. З останніх найбільший інтерес становить так званий Чорний шлях, який йшов з території Польщі до Чорноморського узбережжя, та його відгалуження Бакаїв шлях на Дніпровському лівобережжі [Русов, 1876, мапа]. Саме Чорний шлях, як вважають дослідники, в південній його частині мав співпадати з важливою сухопутною комунікацією скіфських часів, так званим Ольвійським шляхом [Болтрик, 2000]. Це співпадіння є закономірним, адже найзручніші комунікації зазвичай використовувалися протягом багатьох століть. Найінформативнішою є карта Великого князівства Литовського 1650 г., складена Г. де Бопланом, на якій досить ретельно зображено частину Чорного шляху у верхів'ях Інгула, Інгульця і в басейні Великої Висі, а також межиріччі Росі і Гнилого Тикича [Кордт, 1910, табл. ІІІ]. На цій карті надійними орієнтирами, окрім річок, є великі лісові масиви (Чорний, Нерубай, Лебедин), які під тими самими назвами існують і в наші часи (рис. 1). Дослідники зазвичай прослідковують Ольвійський шлях до лісостепового порубіжжя, спрямовуючи його відгалуження на такі орієнтири як великі городища Потясминня. Всередині Потясминня ці відгалуження втрачають чіткість, перетворюючись на мережу місцевих доріг. Частково їх можна прослідкувати за місцевими «транспортними вузлами» і концентрацією археологічних пам'яток.

В даній роботі ми розглядаємо лише сухопутні комунікації, оскільки саме вони переважали на порубіжжі Степу і Лісостепу, в тому числу в південній частині Потясминня, яке являло собою вододіл декількох річок (рис. 1) і Можливості лісостепової ділянки течії Дніпра як водного шляху були обмежені через велику кількість мілин і островів, особливо на ділянці між Трахтемирівим і Кременчуком [Максимович, 1901, с. 74--83]. Дорога вздовж правого берега Дніпра, мала, певно, для потясминня місцеве значення, оскільки на виході за межі дніпро-тясминського межиріччя просування вздовж Дніпра ускладнювалося через розташування гірл Тясмину, Ірдиня (який в ті часи, як вважають, впадав до Дніпра), Вільшанки і Росі з розвиненими заплавами. Найбільшою була Дніпро-Тясминська заплава з численними протоками і старицями [Полтавець, 2003].

Найважливіші сухопутні комунікації на території Східної Європи сформувалися ще за доби пізньої бронзи [Отрощенко, 2011, мапа 7] і призначалися головним чином для обмінних контактів між найважливішими металургійними і соледобувними провінціями того часу. До таких дослідники досить одностайно відносять шлях із Карпато-Подунавья до Приуралля і Поволжя, який йшов пониззям Дунаю і далі степами Причорномор'я з відгалуженнями до лісостепової зони [Черняков, 1975; Шилик, 1976; Членова, 1983; Островерхов, 1981, с. 88--89]. Цей субширотний шлях, на думку деяких дослідників, тягнувся від пониззя Дунаю до середньої течії Бугу, а його відгалуження йшли до переправи через Дніпро в районі Нікополя і Каховки [Суботін, Черняков, 1982] і далі до Кременчуцької переправи [Бокий, Горбул, Отрощенко, 1991]. Пізніше частина цієї магістралі (від Ольвії на схід) була відома як «скіфський шлях Геродота» [Граков, 1947; Членова, 1983; Исмагилов, 1994]. В передскіфські часи цим шляхом просувалися до Середньої Європи войовничі номади -- кіммерійці [Chochorowski, 1993, mapa 12; Хохоровски, 2011, рис. 15]. За імпортами металевих виробів реконструюють також декілька субширотних шляхів доби пізньої бронзи від Центральної Європи, які йшли північною підзоною Лісостепу на переправи в районі Канева і Києва [Отрощенко, 1995; 2011, мапа 7; Лысенко, 2002, рис. 1]. Значення цих осередків обмінної торгівлі виразно постає також в передскіфські [Тереножкин, 1961, с. 152--153, 171, рис. 114] і скіфські часи [Онайко, 1966, с. 41, рис. 4--7; Бессонова, 2001, с. 68].

Отже, при реконструкції шляхів сполучення Потясминня слід орієнтуватися також на шляхи Поросся і Київського Подніпров'я.

Рис. 1 Реконструкція шляхів скіфського часу в басейні Тясмину і на прилеглих територіях: 1 -- с. Молодіжне (Моржанівська Могила); 2 -- Інгуло-Кам'янка (Таранова Могила); 3 -- Кіровоград; 4 -- Медерове; 5 -- Станішине; 6 -- Чорноліське городище; 7 -- Мельгуновський курган; 8 -- Красносілля; 9 -- Леніне (Ерделівка); 10 -- Ярошівка; 11 -- Петраківка; 12 -- Мартоноша; 13 -- Новомиргород; 14 -- Шпакове; 15 -- Защита; 16 -- Капітанівка; 17 -- Пастирське; 18 -- Макіївка; 19 -- Звенігордка; 20 -- Неморож; 21 -- Журжінці; 22 -- Медвин; 23 -- Тараща; 24 -- Стеблів; 25 -- Корсунь-Шевченківський; 26 -- Трахтемирів; 27 -- Кременчуг; 28 -- Світловодськ; 29 -- Суботів; 30 -- Новоселиця; 31 -- Гуляйгородок; 32 -- Мотронинське городище; 33 -- Жаботин; 34 -- Кам'янка; 35 -- Городище; 36 -- Богуслав; I -- північне відгалуження Ольвійського шляху; II -- північно-західне відгалуження Ольвійського шляху; III -- південно-західне відгалуження Оль-війського шляху; IV -- продовження північно-західного відгалуження Ольвійського шляху; V -- Пантікапейський шлях; VI -- Південний лісостеповий шлях

Велике значення мали також субмерідіональні шляхи між Північним Кавказом і Середнім Подніпров'ям, якими ще за бронзової доби постачався до Причорномор'я метал Донецького гірсько-металургійного центру [Отрощенко, 2011, с. 448]. Ними, мабуть, потрапляли кавказькі металеві вироби також в передскіфські [Иессен, 1947, с. 29 31 рис. 4] і скіфські часи [Онайко, 1966, с. 50]. Цей шлях йшов лівим берегом Дніпра [Рассадин, 1991, рис. 3], як і за доби пізньої бронзи, коли він перетинався в районі канівських і київських переправ з давніми субширотними шляхами із Середньої Європи (рис. 2, VI) [Лысенко, 2002, рис. 1; Отрощенко, 2011, мапа 7]. Припускають також існування у епоху пізньої бронзи торго вельного «бурштинового» шляху вздовж Дніпра [Gimbutas, 1965, p. 154], а також до Побужжя [Клочко В.,1996; Клочко Л., 2011]. Поклади бурштину могли бути на волині і Київському Подніпров'ї, оскільки тут вони відомі і в пізніші часи [Сребродольский, 1984, с. 66--68, 80, 98--99]. Скоріше за все, саме бурштин міг бути тією цінною сировиною, яка обумовила спрямованість торговельних маршрутів від Чорноморського узбережжя до Поросся і Київського Подніпров'я. Деякі дослідники не виключають можливість експорту в скіфські часи із Лісостепу не лише бурштину, а, навіть, і золота [Болтрик, 2000, с. 125; 2009, с. 387]. Головними статтями експорту дослідники визнають хутро, мед, віск, шкіри, коней, можливо, зерновий хліб.

Найбільше археологічних даних існує відносно шляхів сполучення скіфського часу, для якого маємо вже досить багато індикаторів на шляхах пересування валок: великі городища, «вартові пости», курганні могильники і так звані кургани-лідери, кам'яні статуї. Всі ці індикатори є, власне, ознаками важливих шляхів взагалі, в тому числі воєнних і для пергону худоби. Ознаками саме торговельних шляхів можна вважати насамперед укріплені поселення із залишками ремісничої діяльності, а також великі дружинні курганні могильники. Важливе значення для реконструкції торговельних шляхів скіфського часу в Північному Причорномор'ї мають знахідки античного імпорту [Онайко, 1966; 1970; Болтрик, 2000; 2003; 2009; Sramko, 1992]. Найважливішими для торгівлі населення Потясминня VII--VI ст. до н. е. були шляхи від Березані та Ольвії. Найбільша торговельна активність Ольвії в басейнах Тясмину і Росі, а також верхній течії Синюхи спостерігається з другої половини VI ст. до н. е. [Онайко, 1966, с. 3б, 41, 50;1970, с. 69]. Для цього, на думку дослідників, використовували давні шляхи північного напрямку, які проходили межиріччям Інгула-Інгульця. Цим межиріччям ще з передскіфських часів, мабуть, до Лісостепу постачали сіль від пониззя Бузького лиману [Болтрик, 2000, с. 122, 128]. Шлях від Чорноліського городища, що знаходилося у верхів'ї Інгульця, вздовж Інгула до Ольвії реконструюють для кіммерійського часу на підставі картографування археологічних пам'яток [Бокий, Горбул, Отрощенко, 1991, с. 180, рис. 4]. Автори звертають, зокрема, увагу на обумовленість місць поховань кіммерійських вождів напрямками торговельних шляхів і переправ. В скіфські часи цей шлях, що одержав в археологічній літературі назву Ольвійський [Болтрик, 2000], від Ольвії і Березані йшов до найважливіших осередків Середнього Подніпров'я [Шилик, 1981, с. 184; Sramko, 1992, Abb. 1; Болтрик, 2000, рис. 1, с. 126; 2003, рис. 1; 2009, рис. 2]. Існування шляху від Дніпро-Бузького лиману вздовж Інгула до верхів'їв Тясмину і далі до району Канівських переправ припускають ще для ІІ тис. до н. е. [Отрощенко, 2011, мапа 7]. Не виключено, що в скіфські часи з функціонуванням південного відтінку цього шляху пов'язане скупчення великих (8--12 м) курганів на р. Висунь -- правій притоці Інгульця, поблизу сіл Скобелеве, Сергіївка та Калуга. Дещо північніше, вже на лівих притоках Інгула знаходяться великі кургани Моржанівська Могила поблизу с. Молодіжне і Таранова Могила поблизу Інгуло-Кам'янки [Мозолевський, 1990, с. 127--131].

Реконструкція продовження цього шляху, як і інших сухопутних комунікацій дальнього сполучення в басейні Тясмину є проблематичною. Як вже згадувалося, його спрямовують до великих городищ -- Мотронинського, Пастирського і Шарпівського. Через конфігурацію Тясминського річища, що утворює луку, відкриту лише з півдня і до того ж пересічену притоками і лісовими масивами, а також через ландшафтні особливості правого берега Дніпра на відрізку від гирла Тясмину до гирла Росі, тогочасні комунікації дальнього сполучення проходили поза межами Тясминської луки, обминаючи її із заходу і півдня, а також вздовж лівого берега Дніпра. За межами Тясминської луки знаходилися і найближчі переправи через Дніпро -- поблизу сучасних Канева, Трахтемиріва-Переяслава і Кременчука, через які, на думку багатьох дослідників, проходили важливі сухопутні комунікації бронзової доби і пізніших часів.

Як відомо, найпривабливішими для розвитку міжплемінних торговельно-обмінних контактів були зони стиків різних природних масивів, а також місця перетину суходільних або водних шляхів. Через такі місцевості пролягали і траси дальньої транзитної торгівлі. До найближчих до Потясминня стратегічних територій належав насамперед район Кременчуцької переправи нижче упадіння Тясмину до Дніпра, де на берегах Дніпра, насамперед на лівому, відомі численні знахідки зброї і поховання передскіфського і скіфського часів [Кракало, Кулатова, 1998, с. 168; Кулатова, Скорий, Супруненко, 2010, с. 12--38; Кулатова, 1999, с. 1--2]. Тут шлях, який йшов по правому берегу Дніпра, переходив на Дніпровську лівобережну терасу, якою войовничі номади пересувалися вздовж Дніпра. У козацькі часи навпроти Кременчука, як одного з головних дніпровських перевозів, були облаштовані «поштові гони» для сполучення між Кінбурном в пониззі Дніпра і Кременчуком. Пізніше Кременчук належав відомим магнатам Потоцьким [Яворницкий, 1990, с. 68, 373, 457, 459]. Стратегічне значення мала й місцевість «навпроти гирл Тясмені і Фезані», вірогідно, р. Цибульник, де знаходився острів Томашівка, зручний для спорудження укріплених постів [Клепатский, 1912, с. 125]. Посереднім свідченням тривалого існування переправи скіфських часів при упадінні Тясмину до Дніпра є великий Світловодський ґрунтовий могильник колишніх степових номадів, розташований у пониззі правого берега р. Цибульник [Бокий, 1983; 1986; Бокий, Могилов, 2014]. Гірло Цибульника при упадінні до Дніпра майже зливалось з гирлом Тясмину, а їх річища в нижній течії були віддалені одне від одного приблизно на 2 км. Їх з'єднувала дорога, яка від району Світловодського могильника виходила на тясминську переправу в районі колишніх Крилова і Новогеоргієвська.

Ця переправа згадується на початку XVII ст. як «татарська» при впадінні Тясмину в Дніпро на відстані 4 верст від Дніпра, на ній лежало містечко Чигиринського старостства Крилов [Похилевич, 2009, с. 524--525]. Ще у XIII--XIV ст. тут знаходився один з «татарських перелазів», зручний для проходу з боку степу, оскільки від нього недалеко було до Дніпровської переправи. У передскіфські часи над дорогою до Дніпровської переправи між гирлами Тясмину і Цибульника було розташовано чорноліське городище Московська Гора. В козацькі часи Крилов був одним з укріплень на кордоні з Запорізькою Січчю [Яворницький, 1990, с. 31].

Є всі підстави вважати, що саме через переправи в районі Світловодського могильника і в районі Крилова в скіфські часи проходило відгалуження так званого західного Пантикапейського шляху з території Боспору. Головна траса цього шляху, яка тягнулася, мабуть, вздовж правого берега Дніпра [Болтрик, 1990,], повертала до пониззя Сули від Кременчуцької переправи [Sramko, 1992, Abb. 1] або, можливо, від переправи Чигирин-Дуброва при упадінні Сули чи вищезгаданої Криловської. Звичайно, річище Дніпра і його протоки неодноразово змінювалися, проте археологічні пам'ятки скіфського часу відомі навколо всіх трьох переправ. Пантикапейський шлях активізується з кінця V -- початку IV ст. до н. е. В ці часи з'являються скіфські поховання вздовж пониззя Дніпро-Тясминської заплави (Калантаїв, Вітове, Рацеве, Чигирин) -- вірогідно по дорозі на дніпровські переправи. Великий Світловодський ґрунтовий могильник (більш як 116 поховань) можна порівняти з іншими могильниками в місцях постійно діючих переправ, наприклад, на Нижньому Дніпрі (Скельки та Благовещенський). В Світловодському могильнику античний імпорт IV ст. до н. е. містили, не зважаючи на пограбованість, не менш як 30 % поховань [Бокий, 1986, с. 8,10--11, табл. І, 1; ІІ, 1--4, 6--5]. Рідкісне поєднання ландшафтів спостерігається у верхів'ї Інгульця з прилеглою південною околицею Чорного Лісу. Збереглися численні писемні свідчення щодо прикордонного статусу цього регіону у середньовіччі і в козацькі часи. Так, північна межа «Вольностей Запорозьких» у XVIII ст. проходила долиною Орелі на Лівобережжі, а на правому березі Дніпра -- верхів'ями Інгульця і лівим (південним) берегом Великої Висі [Русов, 1876, мапа]. У середньовіччі верхів'я Інгульця вважалися північним кордоном корінних половецьких земель [Плетнева, 1974, с. 18]. У верхів'ях Інгула та Інгульця і в районі Чорного Лісу, тобто у нейтральній смузі, відбувалися сезонні кочування і зимування номадів -- союзників запоріжців у XVII ст. [Кириков, 1979, с. 47]. В скіфські часи тут також фіксується зона контактів лісостепового населення зі степовими кочовиками, що підкреслює наявність Мельгуновського кургана-святилища, які зазвичай споруджували на порубіжжі. Природнім кордоном між світом степовиків і мешканців Лісостепу була також Велика Вись (приплив Синюхі, яка впадає до Південного Бугу), що, як і верхів'я Інгульця, тече у широтному напрямку. На Великій Висі знаходилися сезонні пасовища половців, звідки вони наприкінці ХІІ ст. здійснювали набіги на землі київського князівства в Пороссі [Грушевский, 1991, с. 13]. На цій річці в районі Новомиргорода (на відтинку між впадінням Гептурки і Разливаної) міг знаходитися один з перевозів на шляху до Лісостепу. Звідси до поселенського куща по південних притоках Тясмину близько 20 км навпростець, як і від верхів'їв Інгульця до поселень на Тясмині. Такою була, певно, ширина найменш заселеної «нейтральної смуги», де археологічні пам'ятки скіфського часу репрезентовані переважно курганними могильниками. Вузли місцевого стратегічного значення Потясминня склалися ще принаймні за доби бронзи. Це, насамперед, переправи на Тясмині поблизу Гуляйгородка, Новоселиці, вузли доріг в районі Суботова-Чигирина, Кам'янки і, особливо, Сміли. Скупчення пам'яток різних епох в цих пунктах є надійними орієнтирами при реконструкції давніх доріг [Полтавець, 2014]. Район Чигирина-Суботова-Новоселиці в пониззі Тясмину. В чорноліські часи найбільш заселеною була округа Суботівського городища в басейні р. Суботь -- «центральне місце» мікрорегіону, розташоване у безпечній з точки зору оборони місцевості на стику ландшафтів трьох різних типів і тясминської заплави, а також на перетині шляхів від Кременчуцької переправи і району Чорноліського городища -- Знам'янки.

Рис. 2 Реконструкція шляхів чорноліського і скіфського часів в басейні Тясмину: 1 -- Чорноліське городище; 2 -- Чутівські городища; 3 -- Ружичівські городища; 4 -- Суботівське городище; 5 -- Новоселиця; 6 -- Мотронинське городище; 7 -- Чубівка; 8 -- Гуляйгородок; 9 -- поселення і кургани на р. Тенетинка; 10 -- Флярківське поселення; 11 -- Грушківка; 12 -- Макіївка; 13 -- Буда-Макіївка; 14 -- Пастирське городище; 15 -- Шарпівське городище; 16 -- Капітанівка; 17 -- Дібровка; 18 -- Защита; 19 -- Мартоноша; 20 -- Холодноярські кургани; 21 -- Бовтишка; 22 -- Самур-Могила; 23 -- Світловодський могильник; I -- курган; 11-- поселення; III -- городище; IV -- грунтовий могильник; шляхи: А -- «Дніпровський»; B -- «Чорнолісько-Суботівський»; C -- «Чорнолісько-Смілянський»; D -- в районі Новомиргорода

Найближчим до Суботова поселенським вузлом був район сіл Чмирівка і Новоселиця, де знаходилася, виходячи із великої кількості поселень різних часів, переважно скіфських, і скупчення курганів, переправа на Тясмині при впадінні р. Потік. На мапах кінця XIX -- початку XX ст. при Гуляйгородку і Новоселиці в річищі Тясмину позначені великі острови, що полегшувало перехід через річку. В гірлі р. Потік і в ближніх околицях розвидками М.П. Сиволапа виявлено досить виразний поселенський осередок. Це поселення від VI до IV ст. до н. е. з античною керамікою, а також кінджал VI ст. до н. е. [Фіалко, Болтрик, 2003, с. 83]. Скоріше за все, до скіфського часу належить також більшість з курганів, сконцентрованих на підступах до Новоселицької переправи, серед яких було виразне жаботинське поховання, зруйноване сучасними грабіжниками.

Від Новоселицької переправи дорога у бік Дніпра маркована на протилежному березі Тясмину чорноліським кладом із золотими сережками біля с. Красносілля [Даниленко, 1959, с. 21]. В Новоселиці і на іншому боці Тясмину (Погорільці, Красносілля) неодноразово знаходили монети, в тому числі скарби, римські, візантійські, золотоординські та інші [Шостопал, 2007, с. 45, 47, 48, 51, 52, 65]. Можливо, цей шлях йшов до стратегічно важливої місцевості і переправи на протилежному березі Дніпра при впадінні Сули, де пізніше виникла давньоруська фортеця Воїнь [Полтавець, 2003].

Чубівка-Гуляйгородок. До цього осередку тяжів, мабуть, також мікрорегіон с. Голов'ятине з поселенськими пам'ятками чорноліського та скіфського часів і могильник білогрудівсько-чорноліських часів поблизу с. Вергуни на протилежному, лівому боці Тясмину (Сиволап, розвідки 1995--1996 рр.; [Куштан, 2007, с. 195--199, рис. 4, 35, 47]), звідки тягнулися шляхи до району Черкас (рис. 3, 7, 8; 6). Район переправи поблизу Гуляйгородка мав важливе стратегічне і господарське значення (зокрема, переправи на пасовища дніпро-тясминського межиріччя і дніпровської заплави) в пізньочорноліські-ранньоскіфські часи. Тут знаходилися великі курганні могильники (усього понад 400 насипів), де відкрито знатне поховання пізньочорноліського (к. 41) і перехідного від чорноліського до жаботинського періодів (к. 52) часів. З курганів більша частина знаходилася на відстані близько 2 км на захід від Тясмину, на пануючих височинах, а також вздовж яру «Довгі гони», що упадає до Тясмину біля південної околиці с. Чубівка. Періодом скіфської архаїки датовано 12 поховань, V і IV ст. до н. е. по одному. З розкопаних О.О. Бобринським 61 поховання 43 (близько 70 %) не датовано [Ильинская, 1975, с. 13--18]. Поховань середньоскіфського часу не виявлено. На цьому відрізку, завдяки крутим берегам річище Тясмину, відносно вузьке і найменш заболочене. Тут на початку ХХ ст. було декілька островів, що полегшувало переправу (рис. 5). Сама назва Гуляйгородок означає пересувне (мобільне) укріплення XV--XVIII ст., яке складалося з теліг та щитів [ЭСБЭ, т. 18, с. 878] і є, мабуть, відлунням козацьких часів, і сутичок коло цього перевозу, як і назва Чубівка (від дієслова «чубитися»?). На відстані близько 3,5--4 км виявлено одне невелике городище (мабуть, пізньочорноліське), два або три поселення (не виключено, що одне з них було городищем). Поселенські пам'ятки скіфського часу сконцентровані біля Гуляйгородка. Це укріплене (?) поселення Шаєва Гора, поселення Палієва Гора, а також багатошарове поселення VI--V ст. до н. е. «Садовий Яр» (10 га).

Район м. Сміла. Тут поселенський осередок відомий з білогрудівських часів [Тереножкин, 1961, с. 6]. До широти Сміли з півдня простягається «степовий коридор» субмерідіонального напрямку у вигляді суцільного масиву чорноземних ґрунтів, яким відповідала луко-степова рослинність. Саме в межах цього «коридору» прокладений один з головних суходільних шляхів Потясминня. Найдавніше поселення історичних часів (XVI ст. до н. е.) -- хутір Яцків при злитті Тясмина і Мідянки -- невдовзі був знищений кочовиками, оскільки «стояв при дорозі, якою татари ходили на Україну» [ІМС, Черкаська обл., 1972, с. 484--485]. Значення Сміли як давнього транспортного вузла поза сумнівом. Про це, окрім рельєфу місцевості, свідчать найдавніші вершницькі поховання кіммерійського і ранньоскіфського часів, розташовані поруч із сучасними шляхами на захід від Сміли (Носачів, Костянтинівка, Теклине, Матусів). Широтні маршрути навколо Сміли -- вздовж заплав Мідянки, Холодного Яру, Тенетинки -- були досить зручними й для випасу худоби. Саме повз Смілу і Костянтинівку проходить головна сучасна автострада на Городище і далі до Поросся. Тому, мабуть, навколо Сміли як «центрального місця» північно-західної частини Тясминської луки і місця перехрещення декількох шляхів, за течією згаданих річок утворилася найвища концентрація курганних могильників ранньоскіфського часу (Тенетинка, Велика Яблунівка, Матусів, Куцівка, Ташлик та інші).

Басейн р. Тенетинка. Ця невелика річка впадає до Тясмину дещо вище Сміли. Скупчення курганних могильників на Тенетинці можна розглядати як великий культовий осередок, що складався з декількох (не менш як сімох) курганних могильників, розташованих по сторонах дороги, що поєднує Смілу, Михайлівку (колиш. Пруси) і Кам'янку. Серед розкопаних на Тенетинці приблизно 200 поховань 22 датовано пізньочорноліським або ранньожаботинським часом; близько 50 (у тому числі весь могильник «Е») V--IV ст. до н. е., 4 поховання IV ст. до н. е., 4 «скіфським часом» і час 76 могил не визначений [Ильинская, 1975, с. 42--50; Ковпаненко, Бессонова, Скорый, 1989, с. 157].

Велике поселення на Тенетинці, синхронне Жаботинському поселенню [Ильинская, Тереножкин, 1983, с. 260], простежено протягом 1-- 1,5 км вздовж згаданої дороги, що, певно, співпадала з відтінком «ЧорноліськоСмілянського» шляху (див. нижче). До цієї дороги територіально тяжіють могильники -- «А» (найбільший), «Д», «F», що відображено на мапі в монографії О.О. Бобринського.

Важливість деяких пунктів підкреслюють монастирі, які закладалися у місцевостях особливого стратегічного значення, включаючи контроль головних шляхів сполучення і переправ [Кузык, Яковец, 2000, с. 207]. Це Онуфрієвський монастир поблизу сс. Лубенці і Чубівка, Мотронинський у межах однойменного городища, Медведівський на о-ві Дубина на Тясмині вище Новоселиці, Лебединський неподалік Журовки. Усі згадані монастири розташовані поблизу місць концентрації курганних «дружинних» могильників скіфського часу, що підкреслює стратегічну важливість місцевостей у ті часи.

Простежується тісний зв'язок між концентрацією поселень і могильників потясминня і чотирма напрямками місцевих субмерідіональних доріг, які були продовженням степових торговельних шляхів (рис. 3). Головні напрямки такі. 1) «Дніпровський» шлях проходив вздовж Тясминськой тераси до Дніпро-Тясминської заплави і переправи на Дніпрі в районі Чигирин-Дуброви нижче гирла Сули.

«Чорнолісько-Суботівський» шлях, що активно діяв в чорноліські часи, перетинав нижню частину Тясминської луки -- від району Чигирина і Суботова у пониззі Тясмину, долинами його малих приток через Іванівку, Ружичівські і Чутівські городки, вздовж масиву Чорного лісу до районів Чорноліського городища і «транспортного вузла» Знам'янки у верхів'ї Інгульця. «Чорнолісько-Суботівський» шлях, на нашу думку, був насамперед шляхом воєнних походів. в козацькі часи і пізніше пересування Чорним Лісом вважалося небезпечним, з ним пов'язували різні містичні пригоди. повз Чорний і Чутянські ліси прходили таємні шляхи на Січ [Яворницький, 1990, с. 61].

«Чорнолісько-Смілянський» шлях йшов також від району знам'янки і Чорноліського городища вздовж Тясминського річища до району Сміли і далі на захід вздовж р. Мідянка. Цей найзручніший сучасний шлях в межах Тясминської луки (тут паралельно правому берегу Тясмину прокладені авто- і залізнична траси), був, на нашу думку, також давнім шляхом місцевого значення, а одночасно й продовженням північного напрямку Ольвійського шляху. До нього тяжіє значна кількість курганних могильників, особливо на відтінку від Кам'янки до Сміли, в тому числі так звані індикатори -- великі кургани і майдани. Майдани або «городища-майдани» зафіксовані поблизу сіл Флярківка (5 майданів за: [Антнович, 1895, с. 109]), Кам'янка (2 городища і 2 майдани), Михайлівка (5 городищ-майданів по дорозі на Смлу і 2 -- на Ярове), пляківка, Косари (розвідки О.В. Білецької і В.В. Нероди в 1987 рр.).

Шляхи, що проходили через район Новомиргорода і Капітанівки -- важливі «транспортні вузли» -- були прокладені «степовим коридором», який від порубіжжя зі степом тягнувся на північ межиріччям приток Тясмину і південного Буга до району Сміли. Ці шляхи, як і «Чорнолісько-Суботівський», були продовженням відгалужень Ольвійської траси і водночас найзручнішими для сезонних перегонів худоби.

Розглянемо докладніше можливі напрямки Ольвійського шляху в лісостеповій смузі. У всіх реконструкціях головна траса цього шляху на порубіжжі Степу і Лісостепу проходить -- відповідно рельєфу місцевості і напрямкам головних сучасних комунікацій -- вододілами межиріч Інгула, Тясмину і великої висі (притока Синюхи, басейн південного Буга) (рис. 2). Одночасно не викликає сумніву наявність відгалуження, спрямованого всередину Тясминської луки. Проблемним є визначення місця розгалуження головної траси Ольвійського шляху, яке іноді ототожнюють з легендарною місцевістю Ексампей, згаданою Геродотом [Herod., IV. 52]. Найбільш докладними є реконструкції Ю.В. Болтрика, згідно з якими Ольвійський шлях на порубіжжі з лісостепом розгалужувався на два головні напрямки, які ми умовно позначили як північний, або Тясминський, і західний, або Бузький (останній мав два відгалуження [Болтрик, 2000, рис. 1]). Місцем розгалуження цих напрямків могла бути місцевість в районі ст. Долинська в центрі вододіла Інгула-Інгульця

За К.К. Шіліком, це розгалуження шляху від Ольвії -- до басейнів великої висі й Тясмину -- починалося в районі святилища Екзампей значно південніше, у верхів'ях Гнилого Еланця й Мертвовода -- лівих приток Південного Буга [Шилик, 1981, 450--456]. Інші дослідники розміщують джерело і місцевість Ексампей у верхів'ї р. Мертвовод [Островерхов, 1981, с. 87], в басейні Синюхи [Бокий, 1986] або у верхів'ї р. Аджамка, лівої притоки Інгула [Болтрик, 2000, с. 125].

Звідси досить чітко простежується майже прямий шлях північного напрямку до району ст. Знам'янка у верхів'ї Інгульця. Західний напрямок міг відгалужуватися від північного десь в районі с. Молодіжне (курган Маржанівська Могила 9 м заввишки). Б.М. Мозолевський не виключав, що цей курган міг бути скіфським як і Таранова Могила поблизу с. Інгуло-Кам'янка [Мозолевський, 1990, с. 131]. Далі шлях йшов повз курган Таранова Могила (кам'яна статуя V ст. до н. е.) до району Кіровограда -- значного транспортного вузла, на захід і північ від якого тягнуться слабко розчленовані степові вододіли, по яких прокладені головні сучасні авто- і залізничні траси.

Реконструкція Ю.В. Болтрика, яка підтверджується трасою Чорного шляху, позначеною на мапі 1650 р., виглядає найпереконливішою: «західний» напрямок Ольвійського шляху до басейну Великої Висі перетинав Інгул десь в районі Кіровограда, а потім розділявся на дві гілки. Південно-західна, спрямована до межиріччя Малої Висі і Кільтеня (притоки Великої Висі), позначена кам'яною статуєю Ерделівка [Ольховский, Евдокимов, 1994, с. 27, № 75; Болтрик, 2000,]. Північно-західна гілка проходила межиріччям Великої Висі та Гнилого Ташлика (притока Тясмину) повз с. Шпакове (за Ю.В. Болтриком, спомин про Шпаків, або Чорний Шлях), виходила в район Капітанівки-Пастирського [Болтрик, 2000, с. 126]. На цьому шляху знаходяться також курганні могильники (7 і 12 насипів) поблизу с. Защита з відомим курганом-святилищем Vct. до н. е. [Бокий, 1970; 1977; Ковпаненко, Бессонова, Скорый, 1989, с. 164]. В одному з курганів знайдено амфору 2-ї половини VI ст. до н. е. [Бокій, 1977]. Ще один курган -- лідер 8,5 м заввишки, оточений великим валом, відомий як курган поблизу с. Мартоноша. Можливо, це також святилище. Тут знайдено чотири амфори, уламки великого бронзового позолоченого кратера першої половини VI ст. до н. е., а також величезний казан з коров'ячими кістками [ОАК, 1889, с. 29--30; Онайко, 1966, с. 58, 63, № 41, 212; Бокій, 1986, с. 4--5, 10].

Могла існувати й інша гілка цього шляху, південніша, яка тягнулася майже паралельно першій вздовж Великої Висі до Новомирогорода (колиш. Златополя), точніше, його східного передмістя Костянтинівки. Ця гілка також маркована археологічними пам'ятками. Тут на підході до Костянтинівки на схрещенні доріг знаходиться с. Мартоноша, навколо якого п'ять курганних груп, скупчених вздовж сучасної траси, яка, вірогідно, повторює напрямок давнього шляху до району Новомиргорода. Скупчення курганних могильників спостерігається й навколо Костянтинівки [Цвек, Озеров, 1989, с. 16--17]. На поселенні черняхівської культури в с. Костянтинівка знайдено фасоську амфору V ст. до н. е. Поселення розташоване в районі залізничного моста, по обидва боки річки [Цвек, Озеров, 1989, с. 24]. Можливо, саме тут знаходилася переправа скіфських часів через Велику Вись і селище при ньому (або курган?), пізніше перекрите черняхівським поселенням. Таким чином, можна припустити, що саме повз с. Костянтинівка і переправу на Великій Висі проходила траса північно-західної гілки ольвійського шляху.

Рис. 3 Скупчення пам'яток і шляхи у верхів'ї Інгульця: 1 -- Станішине; 2 -- Медерове; 3 -- курганний могильник скіфського (?) часу на ст. Знам'янка-2; 4 -- Мельгуновський курган; 5 -- Чорноліське городище і курганний могильник; 6 -- гіпотетична траса скіфсьго часу (Ольвійський шлях); 7 -- залізнична колія

Продовження західного напрямку Ольвійського шляху північніше Великої Висі ми розглянемо нижче, а зараз повертаємося до північного напрямку цього шляху, спрямованого до Потясминня. Його можна простежити приблизно від району ст. Долинська, де від нього відгалужувався західний напрямок. Продовження північного напрямку фіксується досить виразно завдяки сучасному транспортному вузлу на слабко розчленованому вододілі між Інгулом, Інгульцем і Аджамкою (притока Інгула). Існування тут перехрестя давніх доріг засвідчують Чорноліське городище, Мельгуновський курган-святилище, а також дружинні кургани поблизу ст. Знам'янка-2. Мельгуновський курган є однією з найдавніших (VII ст. до н. е.) скіфських пам'яток царського рангу. Тобто, царські скіфи після повернення з Кавказу перш за все утвердилися на головних напрямках сухопутних шляхів, що надавало можливість контролювати торгівлю і найкращі пасовища. Напрямок до району Мельгуновського кургану і Чорноліського городища по вододілу від межиріччя Інгула-Інгульця маркований на прикінцевому відтінку скіфськими статуями початку V ст. до н. е. поблизу Медерове і Станішине [Болтрик, 2000, рис. 1, с. 125; Бессонова, 2009, рис. 3, а]. Дорога, вздовж якої вони були розташовані, йшла паралельно сучасній залізничній трасі. Ця дорога функціонувала принаймні в пізньочорноліські часи і протягом всього скіфського періоду, але найактивніше до другої чверті або середини V ст. до н. е.

Велике Чорноліське городище з потрійною системою валів і великим (265 насипів), але компактним курганним могильником, могло бути зупиночним пунктом на «Чорнолісько-Суботівському» шляху із середини Тясминської луки до порубіжжя Чорного лісу і степових просторів. Про сезонний характер поселення в межах Чорноліського городища можуть свідчити особливості культурних залишків: багато зольників при відсутності (?) стаціонарних жител, велика кількість кісток тварин і загальна невиразність речових знахідок. Городище розташовано в місцевості, зручній для випасу і укриття значної кількості тварин, оскільки в його межах знаходилися яри і джерельне озерце [Тереножкин, 1952, с. 118--121, 124--127]. Випас худоби міг поєднуватися з ремісничою і торговельно-обмінною діяльністю. Від Чорноліського городища можна реконструювати два згадані вже напрямки шляхів всередину Тясминської луки -- (рис. 3, B, C), а також на захід-північний захід -- вододілом приток Тясмину -- Сирого Ташлика і Гнилого Ташлика до Пастирсько-Макіївської поселенської структури і далі (рис. 3, D).

Реконструкцію відгалужень Ольвійського шляху на порубіжжі степу і лісостепу підтверджує вже згадана мапа Г. де Боплана 1650 р. з позначенням Чорного шляху (рис. 1). Цей шлях від верхів'їв Інгульця, перед Чорном лісом повертав на захід і проходив південніше масивів Чорного лісу, Нерубаївського лісу і далі повертав на північний захід до межиріччя в верхній течії Великої Висі й Сирого Ташлика (притока Тясмину). Тут Чорний шлях розгалужувався на дві гілки, одна з яких проходила між правим берегом Великої Висі і масивом Лебединського лісу, а інша -- паралельно лівому берегу річки. Ці гілки, власне, відповідають в цілому двом відгалуженням західного напрямку Ольвійського шляху, спрямованим до району Шполи (див. нижче) Упорядник мапи особливу увагу припливів вододілу, де наближуються витоки річок Інгул, Велика Вись і притока Тясмину (Гнилий Ташлик?). Саме тут Чорний шлях розгалужується на дві гілки, причому від південної на відносно невеликій відстані відходить на південь Кучманський шлях. Між вітоками Великої Висі (рис. 1, 4) та Інгула зображено досить велике озеро. Ситуація в цілому нагадує місцевість Екзампей, де сходилися мирні (священі) шляхи. У всякому разі, вона мала виключне стратегічне значення. До речі, про культ величезного мідного казана (Екзампей) нагадують вже згадані знахідки великого бронзового кратера VI ст. до н. е., а також дуже великого казана в кургані-святилищі поблизу с. Защита) [ОАК, 1889, с. 29--30]. Про «мирні шляхи», життєво важливі артерії, які поєднували басейни Синюхи і Тясмину через Велику Вись, пише Н.М. Бокій [Бокій, 1986, с. 12].

Щодо подальшої траси північної гілки Ольвійського шляху [Кордт, 1910, табл. ІІІ] в межах власне Потясминня існують різні думки. Здебільшого її спрямовують до Пастирсько-Макіївського вузла городищ в «степовому коридорі» межиріччя Великої Висі й Сирого та Гнилого Ташликів -- приток Тясмину, а іноді також до розташованого майже в центрі Тясминської луки Мотронинського городища -- значного транзитного вузла при просуванні античних імпортів [Болтрик, 2000, с. 125, рис. 1; 2003, рис. 1]. Позначений лише загальний напрямок цього умовного шляху. І.В. Фабриціус також вважала тясминські городища, з яких на той час краще було досліджене Шарпівське, товарообмінним центром всередині Скіфії, до якого надходили грецькі товари з Ольвії. Більш того, звідси, на думку дослідниці, шлях йшов на північний схід у напрямку Поволж'я повз Більське городище на Ворсклі [Фабриціус, 1951, с. 70]. Мотронинське городище дослідниця теж вважала довготривалим центром транзитної торгівлі [Фабриціус, 1949, с. 82]. Припущення щодо шляхів з Потясминня до Поволж'я вже не знаходить підтримки, враховуючи, зокрема, важливу роль таких великих торговельно-обмінних центрів Лівобережжя як Більске городище на Ворсклі і Єлізаветівське у пониззі Дона.

Можна приблизно намітити шляхи просування імпортів в межах Тясминської луки, насамперед до Мотронинського городища -- головного поселення регіону скіфських часів, поєднаного місцевими, не завжди зручними шляхами з навколишніми місцинами. Проте навряд чи магістральний напрямок північної гілки Ольвійського шляху перетинав Тясминську луку в напрямку Канівсько-Трахтемирівських поселенських структур [Болтрик, 2000, с. 125]. Такий напрямок -- повз Мотронинське городище на північ -- дійсно, можна простежити. Але це вже були струмочки, якими античний імпорт -- на рівні мікрорегіональних обмінів -- міг переправлятися всередині Потясминня, а звідси, мабуть, на лівий берег Дніпра і до Поросся, до якого імпорти могли потрапляти й іншими, зручнішими шляхами. Зокрема, в північній частині Тясминської луки, в тому числі поряд з Гуляйгородським перевозом, поки що не відомі дружинні поховання 2-ї пол. VI -- першої половини V ст. до н. е., часу розквіту торговельних стосунків з Ольвією. Подібні могильники сконцентровані в південній частині Потясминня і переважно в басейні Великої Висі. Головні напрямки місцевих доріг, які були продовженням Ольвійського шляху від Чорноліського «транспортного вузла» до Потясминня -- це вже згадані Чорнолісько-Смілянська і Чорнолісько-Суботівська дороги. Остання тягнулася від району Знам'янки, Чорноліського городища повз район ст. Цибулеве на Чутівські городища -- Гутницьку -- Ружичівські городища -- Вершаці -- Іванівку (Чигиринського району) -- Суботів. Найбільш активно використовувався, мабуть, місцевим населенням в чорноліські часи. Щодо сполучення району Чорноліського городища з Мотронинським, то найзручнішою можна вважати згадану вище Чорнолісько-Смілянську дорогу, що тягнулася паралельно правому берегу Тясмину і від якої в районі с. Косари відгалужується дорога до городища (див. нижче). Ще один можливий шлях від Чорноліського городища до Мотронинського дещо довший і складніший за рельєфом: Цибулеве -- Вищі Верещаки -- Любомирка -- Матвіївка (або Іванівка) -- Буда -- Мотронинське городище. Цей шлях маркований дружинним могильником (Любомирка) і поселеннями скіфського часу (Любомирка, Матвіївка) [Орлик, 2007], знахідкою ольвійського «дельфінчика» на поселенні поблизу с. Іванівка Кіровоградської обл. [Орлик, 2014, фото 11].

Шляхи місцевого сполучення навколо Мотронинського городища виражені досить чітко: західний на Жаботин, південний на Грушківку-Косари, північний на Лубенці і східний на Мельничанські хутори. Всі вони існують і нині і марковані проїздами у валах, а перші три ще й курганними групами. Найвиразніші західний і південний шляхи. західний шлях починався від жаботинського про'їзду і виходив на східну околицю с. Жаботин (кут завадівка). Він маркований великими курганами за валами Мотронинського городища і городищем без культурного шару Кіз'я Гора, прокладений днищами розлогих балок. На сучасній мапі позначений ще один західний шлях, відсутній на мапі О.О. Бобринського. Він проходивз через кордон лісництва (на цьому відрізку він співпадав з одним з південних напрямків) і далі йшов паралельно першому до Завадівки. Південний шлях мав два (?) напрямки, позначені на мапі О.О. Бобринського. Один тягнувся вододільним плато повз кордон лісництва (на цьому відрізку він маркованій ланцюжком курганів завдовжки 1--1,2 км) паралельно другому шляху, з яким з'єднувався на початку Грушківської балки. Цей другий шлях прокладений на схід від першого по старим балкам і є головним й нині. Долиною р. Косарка (балки Грушківська і Косарська) він виходив на «Чорнолісько-Смілянську» дорогу в районі с. Косарка або вододілами повертав від Грушківки на південний захід, на Кам'янку і на захід, на Михайлівку. Дорога від Грушківки на Михайлівку виразно маркована курганними могильниками, в тому числі скіфського часу.

У цьому випадку йдеться про поселення поблизу с. Іванівка Олександрівського району Кіровоградської обл. (розвідки О.П. Орлика). Згадане вище поселення Іванівка знаходиться в Чигиринському районі Черкаської обл. Нещодавно знайдено також поселення поряд із с. Цибулеве [Орлик, 2014а].

Індикаторами південного шляху від Мотронинського городища є чорноліські городище і поселення, а також поселення скіфського часу в с. Грушківка, знахідка скіфського меча [Бессонова, Недопако, 2013], значне скупчення курганних могильників навколо цього села, серед яких розкопано декілька скіфських різного часу, в тому числі початку V ст. до н. е. [Ковпаненко, Бессонова, Скорий, 1989, с. 156]. Один могильник -- на захід від Грушківки -- дуже великий, ще один знаходився приблизно на півдорозі між Грушківкою і Флярківкою, поблизу великого поселення VII--V ст. до н. е. (рис. 3, 10), де знайдено, зокрема, ольвійський «дельфінчик» V ст. до н. е. -- свідчення наближеності до торговельних шляхів [Ляшко, 2010]. Знахідки античних монет відомі також на Мотронинському городищі (три «дельфінчики») і поряд з ним, в с. Мельники (скарб, від якого залишилися 13 золотих кізікинів 500--450 рр. до н. е.) [Шостопал, 2007, с. 41; Скорый, Зимовец, 2014]. Проходження шляхів до Мотронинського городища маркують також знахідки зброї в його околицях, вздовж доріг західного і південного напрямків. північний -- найдовший -- мотронинський шлях тягнувся від північно-західного в'їзду на городище в напрямку с. Лубенці й далі вздовж Лубенецької балки до Тясмину і перевозів в районі Чубівки і Гуляйгородка. Ним зараз майже не користуються, але на мапах, в тому числі мапі кінця ХІХ ст. [Бобринский, 1901] ця грунтова дорога позначена. На цьому шляху -- жаботинські поселення, Лубенецьке городище пізньочорноліських часів і декілька поселень біля нього. Судячи з усього, цей шлях мав переважне значення у пізньочорноліські-жаботинські часи, а в скіфські часи важливішими були шляхи західного і особливо південного напрямків.

Ще один напрямок доріг від Мотронинського городища веде у південно-східному напрямку на Мельничанські хутори в долині Сріблянки, до сезонних угідь в межах господарської зони городища. Він маркований великим поселенням в уроч. Циганське зі знахідками античної кераміки і мідного шолома так званого келермеського типу початку VI ст. до н. е. [Полтавець, Білецька, Легоняк, 2000].

Важливішим порівняно з північним був, мабуть, західний напрямок Ольвійського шляху, який ми прослідкували в двох його відгалуженнях до порубіжної річки Велика Вись. В скіфські часи він теж, певно, існував у вигляді декількох доріг одного напрямку, як це бувало, наприклад, у козацькі часи [Яворницкий, 1990, с. 61]. Від Великої Висі можна виділити принаймні дві гілки в північному і західному напрямках. Першу, спрямовану до городищ Пастирсько-Макіївської поселенської структури, можна провести вузьким (3--6 км) вододілом Гептурки і Разливаної (притоки Великої Висі). Цей шлях досить чітко простежується від Новомиргорода (колиш. Златопіль) до Капітанівки (два «транспортні вузли» скіфського часу). Саме цим вододілом, над долиною Гептурки, проходила стара Златопільська дорога, і вздовж неї тягнуться курганні могильники журовської групи . Зараз тут прокладені залізнічна колія на Смілу, а також автострада, які здебільшого йдуть паралельно.

Місцевість тут нагадує воронку, повернену вузьким кінцем -- вододіл Гептурки і Разливаної -- на південь до Новомиргорода, а широким -- на північ, у бік місцевостей з журовськіми і капітанівськими могильниками. Це найзручніший шлях зі степу до межиріччя Тясмину і Південного Буга і далі до Росі. Щоправда, виникає питання: чи доцільно було прокладати торговельні маршрути саме тут, на вузькому вододілі, де знаходилися скіфські пасовища і кладовища? Адже торговельні шляхи, наприклад на маршруті Київ-Булгар, були прокладені мало заселеними межиріччями [Моця, Халіков, 1989, с. 149]. З іншого боку, на вузькому вододілі легше було забезпечити охорону торгових караванів, через наближеність до річок не було особливих проблем з водою і харчуванням тяглових або вьючних тварин. Річка Турія (Гептурка) була уславлена звіриними ловами і риболовлями, що підсилювало привабливість цієї місцевості. Треба також враховувати характер взаємовідносин войовничих напівномадів, які володіли цією дорогою, з античними містами, а також населенням лісостепових городищ, що обумовлювало, певно, особливий статус місцевостей, по яких проходили «свячені» торговельні шляхи. Немає сумнівів, що ці напівномади контролювали загалом всі шляхи межиріччя Великої Висі й Сирого Ташлика. Вони, скоріше за все, забезпечували супровід і охорону караванів торговців.

Десь в районі Капітанівки, поблизу якої існувало велике поселення з потужним культурним шаром [Орлик, 1981], сучасні дорогі розгалужуються, що, мабуть, відповідає напрямкам давніх шляхів. Автострада повертає в напрямку Пастирське-Сердюківка-Сміла, до місцевості, яка майже не досліджена. Для скіфських часів можемо простежити дорогу лише до Пастирського городища. Залізнична колія, прокладена, мабуть, по трасі давньої дорогі, для якої було обрано найоптимальніший маршрут, повертала на Буда-Макіївку і Макіївку. Від Макіївки можна припускати існування шляхів скіфського часу в північному напрямку до долини Мідянки, вздовж якої проходив шлях від Сміли до Поросся. Ці шляхи могли проходити повз Ташлик-Куцівку-Матусів -- важливі транспортні вузли доби бронзи і скіфського часу, виходячи з концентрації курганних могильників, великих курганів і майданів. Так звані майдани зафіксовано поблизу сіл Ротмистрівка, Носачів, Куцівка, Ташлик, Ковалиха. Вони могли бути розкопаними курганами-лідерами або святилищами скіфських часів, а отже об'єктами якщо не осілості, то принаймні осереддями місцевого соціуму [Бойко, 2009], які мали передумовою певну осілість. Кургани-лідери знаходилися поблизу сіл Куцівка, Ташлик, Теклине. Друга гілка від Новомиргорода повертала, певно, на північний захід -- на Шполу-Звенігородку-Лисянку й далі до Поросся. Цей маршрут міг проходити повз с. Журовка верхів'ями Гептурки на Лебедин і далі -- вздовж долини р. Шполка і паралельно околиці Лебединського лісу -- на Шполу. На цьому шляху відомі такі індикатори як поховання з імпортом архаїчного і пізньоскіфського часів в уроч. Даріївка між Шполою і с. Василіївка [Онайко, 1966, № 289; 1970, № 813], а також амфори другої чверті V ст. до н. е. в курганах уроч. Колонтаївка на околиці Шполи [Онайко, 1966, № 221--222] 18, великий дружинний могильник Неморож, невелике городище Водяники без виразного культурного шару (вартовий пост?) 19 вздовж Гнилого Тикича.

Щодо південної гілки південно-західного відгалуження Ольвійського шляху, про яку вже йшлося, то на протилежному правому березі Великої Висі вона маркована городищем-майданом і 8 курганами поблизу с. Ярошівка, в одному з яких виявлено багате поховання V--IV ст. до н. е. з бронзовим казаном і античними імпортами (дзеркало, намистини, золоті бляшки і сережка) [Антонович, 1895, с. 127; Петренко, 1967, с. 98; Ковпаненко, Бессонова, Скорый, 1989, с. 162]. Продовження цього шляху в північно-західному напрямку -- на Катеринопіль -- марковане курганним похованням VI--V ст. до н. е. між сіл Петраківка й Ромейкове, де виявлено грецькі бронзові кнеміди й шолом [Галанина, 1966, с. 20, № 9 ; Петренко, 1967, с. 98 № 58; Ковпаненко, Бессонова, Скорый, 1989, с. 162]. Далі йде сучасна дорога до Гнилого Тикича, яка тягнеться паралельно його річищу в меридіональному напрямку на Звенігородку-Неморож-Лисянку. Ця зручна дорога, скоріше за все, дуже давнього походження. Показово, що навпроти сс. Петраківка й Ромейкове, на протилежному березі Гнилого Тикича, в місцях колишних бродів (?), знаходяться села з красномовними назвами Гуляйполе і Бродецьке.