Чинники і початок "Хмельниччини": візія Михайла Грушевського

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Чинники і початок «Хмельниччини»: візія Михайла Грушевського

Ірина Діптан

«Ті епохальні події так сильно панують іще й досі над нами, ...вони ще так далекі від того, щоб перетворитися в прості історичні... факти... А їх спадщина така складна, скомплікована, така многогранна, перемінлива в ясних і темних своїх сторонах, що треба добре означити своє становище до тих ріжних ясних і темних їх сторонах, щоб взяти відповідний тон в мажорі чи в мінорі» [2, с.332].

Об'єктом нашого історіографічного дискурсу є Українська революція XVII століття в науковому доробку М. Грушевського, а предметом - чинники національно-визвольних змагань українства зазначеної доби в баченні вченого.

Скрупульозне вивчення низки праць М. Грушевського уможливлює певні висновки. По-перше, історик указує на цілий комплекс причин (національного, соціального, економічного, релігійного характеру), котрі породили первісно -- козацький виступ, кінцево -- Національну революцію. По-друге, вчений розкриває всенародний характер руху та обґрунтовує консолідуючу і керівну роль козацтва в ньому. По-третє, дослідник висновує про відсутність у керманичів продуманого плану повстання (початково йшлося лише про ліквідацію «Ординації...» 1638року); закцентовує на витоках і формуванні української державної ідеї в процесі боротьби.

Ключові слова: Богдан Хмельницький, Владислав IV, козацтво, Михайло Грушевський, Українська революція XVII століття.

хмельниччина грушевський козацтво рух

Слова, подані як епіграф, мовлені М. Грушевським у статті, написаній 29-30 липня 1907 року в Криворівні до 250-річчя смерті Б. Хмельницького. Вчений розмірковував над значенням «Хмельниччини»* для українців під Романовими і Габсбургами з огляду на тодішні реалії. Геополітичне сьогодення України вкотре зактуалізовує інтерес до вікопомних подій, у результаті котрих постала Козацька республіка; до її витоків і сутності; державницьких устремлінь і дипломатій володарів булави; до їх успіхів і прорахунків; далекосяжних наслідків останніх і, передусім, у царині російсько-українських відносин, які вкотре сягнули збройного протистояння. Відтак звернення до подій, «...що служать вихідною точкою для дальших поколінь на довший час, виносячи наверх змагання й ідеї, що стають бойовим прапором для віків» [20, с.466], бачиться вповні обґрунтованим. М. Грушевський іще в 1898 році у своїй

* В означенні подій 1648-1657 років (а саме ці хронологічні рамки обирає М. Грушевський) історик послуговується різними дефініціями (не завжди як рівноцінними): «велике народне повстання» [2, с.332 і 335]; [8, с.81, 83, 136]; [22, с.280]; «великі змагання» [2, с.336]; «Хмельниччина» [26, с.466]; [8]; [9]; «війна» [3, с.236]; [8, с.116-117, 130]; «соціально-економічна революція» [8, с.88]; «українська революція XVII в.» [3, с.240]. В. Смолій і В. Степанков найоптимальнішою вважають останню дефініцію, щоправда, рамки Української революції - розширюють (1648-1676 роки). Про розвій дефініцій автори розмірковують у: [34, с.123]; [35, с.34-35].

Для нас найпереконливішим є визначення «Українська революція» (дотримуємося хронології за М. Грушевським). У назві статті обираємо дефініцію «Хмельниччина», позаяк вона, по-перше, не містить історико-політичного навантаження, безвідносна до різних періодів процесу (козацький виступ із «Низу» на «волость»-всенародне-всеукраїнське повстання-національно-визвольна війна- революція); по-друге, фігурує у назвах відповідних праць (або ж їх частин, розділів, параграфів) М. Грушевського, як-то: програмній статті до 250-ї річниці від початку «Хмельниччини» (у ній - принципові положення, всебічно розвинуті у VIII-IX томах «Історії України-Руси») закликав до «...об'єктивного суду над цим рухом...», позаяк «...справедлива оцінка і зрозуміння» його дає нам розуміння цілого періоду нашого народного життя, дає ключ до пізнання не одного й у попередніх часах» [26, с.467] і, насмілимося продовжити думку вченого, належного усвідомлення й оптимального розв'язання нагальних проблем теперішньої України.

Звісно, за вісім десятиліть по смерті «найбільшого історика України» Див.: Дашкевич Я. [31, с.367 і 373]; [32, с.377 і 382]; [28, с. 400]; [29, с.411 і 416]. опубліковано чимало різновартісної академічної та науково-популярної літератури. Все ж уважне прочитання її переконує в непроминальній цінності досліджень М. Грушев- ського, котрий у науковій роботі дотримувався таких принципів: не догматичний, а творчий підхід у висвітленні історичного процесу; суворий об'єктивізм у вивченні й використанні джерел; недопущення фальшивої реконструкції або ж довільних інтерпретацій фактів [36, с.17].

Безперечно, історики другої половини ХХ - початку ХХІ століття розширили коло використаних джерел (але і в М. Грушевського воно незбагненно велике!) По завершенні другої частини 8-го тому «Історії України-Руси» - автор подає розлогий, дрібним шрифтом набраний, історіографічний огляд, який скромно називає бібліографією [8, c.196- 224]. Див.: новітня історіографія з проблематики теми у фундаментальних дослідженнях В.А. Смолія, В.С. Степанкова [35, с.19-33]; [33, с.5-24]., в чомусь переосмислили події і вчинки знакових постатей минувшини Див.: новітня історіографія з проблематики теми у фундаментальних дослідженнях В.А. Смо-лія, В.С. Степанкова [35, с.19-33]; [33, с.5-24].. Та в основному оцінки провідних дослідників Української революції XVII століття доволі часто збігаються з візією «геніального вченого» [37, с.97].

Джерелознавче підґрунтя дослідження складають праці вченого, присвячені «Хмельниччині» та її керманичу Див.: список літератури, праці Михайла Грушевського (з [2]по [27]), більшість із яких використані безпосередньо у даній статті, а решта будуть задіяні в наступній..

Ми свідомі того, що в історіографії наявні праці, котрі прямо ([34]; [37]) або ж опосередковано ([33, с.9-10]; [35, с.19]) співвідносні з обраною темою. Все ж сподіваємося, що й наша стаття (уповні самостійна) поповнить скарбничку грушевсько- знавчих студій.

Аналізуючи витоки визвольних змагань, учений зауважує, що «від самого Хмельницького ми не маємо загальної панорами тих причин і мотивів, які викликали його повстання...» [8, с.87]. Гетьман листовно, у розмовах висуває то один, то інший мотив, часто змішуючи зі своїми кривдами. М. Грушевський зазначає на парафразі їх у свідченнях сучасників із польського боку (Кушевича, Грондського, Коховського) [8, с.83].

Дослідник в основному погоджується з тими причинами повстання, що їх виокремлює Самовидець: «.недовольство своим положением казаков-выписчиков, обращенных в крепостных крестьян и слуг; гнет и несправедливости, испытываемые реестровыми под управлением польских шляхтичей в роли старшины; раздражение крестьян. на «вымыслы» помещиков, старост и арендаторов-евреев; .притеснение православия и распространение унии и католичества в Восточной Украине после подавления казачества» [19, с.178-179]. При цьому підкреслює, що «.сравнительное значение указанных причин автор учесть. не старался» [19, с.179].

В унісон із літописцем М. Грушевський повторює: «.сильне придавлення українського життя. не віщувало тривкості новим порядкам. Всі з невдоволенням терпіли їх, чекаючи тільки першої нагоди, щоб скинути. І реєстрові козаки, позбавлені само- рядкування та піддані чужим для них і неприхильним начальникам полякам; і козаки виписчики, виключені з війська, що нарівні з селянами мусіли нести всі тягарі й коритися панським посіпакам, а ще й зносити всякі напасті і наруги від розквартированих польських вояків; і українське селянство, що шукало земель безпанських, а з страхом і гнівом бачило, як наступає на нього кормига панщинна; і українське міщанство, і духовенство, що стратило поміч і оборону, яку мало в козаччині» [6, с.277-278].

Свій огляд «причин війн Хмельницького» Грушевський розпочинає з аналізу релігійного життя українців під польською кормигою в 30-40-і роки XVII століття. Передусім зазначає, що воно «...було занадто далеке від таких напружень, які переживало давнїйше, і саме по собі нїяк не могло рушити нарід до повстання» [8, с.83- 84]. Релігійні конфлікти локалізувалися переважно в Західній Україні [8, с.84-86]. І хоча «толеранційна політика короля була безсильна положити кінець кривдам, ... здебільшого застрягала. в компромїсах між рівноправністю і старим порядком» [8, с.86], «.православна церква в східній Українї, на Поднїпровю, далеко не чула себе безпомічною або придавленою. Навпаки, вона була повна енергії і найкращих надїй під рукою свого невсипущого митрополита.» [8, с.88].

Водночас історик неоднозначно поціновує «могилянську добу» в аспекті відродженя православ'я в Україні та Білорусі. З одного боку, «під проводом Могили православна церква скріпила свою органїзацію. В питаннях віри і в дисціпліні церковній прикладав він всї старання.., аби привести все до одностайности і порядку» [8, с.89]. З іншого, - «поза чисто церковними, конфесійними інтересами має досить сумнївну вартість. Вона легковажила народні традиції і спроваджувала українське культурне жите на чужі йому дороги, тому. ніяк не була розцвітом, а скоріше дальшим періодом занепаду. Представники сього нового курсу були далекі і чужі також і соціяльним змаганням народнім, і національним почуванням» [8, с.99]. Грушевський пояснював це, почасти, тим, що Могила був ближчим «.по своїм родинним традиціям, вихованню, поглядам до шляхетських кругів Польщі, нїж до українського народу. Але на пункті релїгійної полїтики ми не можемо кинути нїяких підозрінь на нього» [8, с.100].

Задля належного розкриття релігійного чинника Хмельниччини («.віру тоді нерозривно зв'язували з народністю; оборона православної віри була обороною української народності» [21, с.392]), Грушевський звертається до сутності та наслідків релігійного компромісу 1632 року. Насамперед - нагадує про первісні задуми Ватикану: через унію «.привести православних Польщі і Литви на лоно католицької церкви» [8, с.101]. Та Владислав IV не був затятим католиком, як його батько Сигізмунд ІІІ, і, «.оцінюючи релігійне питання з політичної точки зору, знаходив потрібним задовольнити православних, щоб знищити їхнє небезпечне тяжіння й зв'язки з церковними колами Москви, з одного боку, і Туреччини, з іншого, і повернути в рамки польської державності [24, с.301-302].

«Статті для заспокоєння руського народу» легалізували українське православ'я і узайвили уніатство; понад те, «.питання про скасовання унії знову ставало на черзі» [8, с.101]. Справа в тому, що поступки короля, всупереч клерикальним колам, спрямовували «вістре релїгійної ворожнечі. против уніатської церкви, з котрою приходило ся дїлити ся спадщиною старої православної церкви.» [8, с.100].

Учений закцентовує на унікальності міжконфесійної ситуації, коли уніатська церква виступала подразником як для православної, так і для католицької церков: «православні, виступаючи з цїлою силою против унїї, пїдчеркували більше поважаннє своє до католицької церкви, як старої, .опертої на традиціях, нїж до унїатського новотвору. З католицької сторони дуже недобрим оком дивили ся на змагання уніатської єрархії відмежовувати свою церкву від латинської, забезпечити унїатській церкві самостійне і рівнорядне становище з латинською, як другої католицької церкви на Польщі-Литви» [8, с.101].

Грушевський указує на політичний аспект православної віри: ймовірність московських упливів і небажана залежність від константинопольського патріархату, контрольованого турецьким урядом. Відтак у «.польських правительственних кругах не від того були, щоб пожертвувати унїєю з усїми її католицькими перспективами за певні здобутки в тих полїтичних питаннях, з котрими була зв'язана православна справа» [8, с.105]. Кінцево це призвело до з'яви «.проекту східнього патріархату Польщі і Литви, котрий. не раз піднімався в часах Володислава» [8, с.105]. Дослідник аналізує королівський обіжник (осінь 1636 року), в якому монарх «.давав зрозуміти, що православна єрархія і православна церква можуть дістати уніатів назад під свою зверхність за ціну певних уступок - головно за розірваннє свого підданства царгородському патріархови» [8, с.107]. Така позиція Володислава IV та його найближчого оточення була, на думку вченого, проявом державної мудрості, позаяк «варто було задовольнити національні домагання України і Білоруси, щоб знищити, або бодай ослабити їх нахил до Москви...» [8, с.107].

Суттєво, що королівський проект був спочутий київським митрополитом. «Могила, - стверджує Грушевський, - безсумнїву, бажав. сильної, самодержавної власти в українсько-білоруській церкві» [8, с.107-108]. Придбання патріарших прав посприяло би цьому, а «прецедент з недавнім московським патріархатом, заснованим правительством і признаним східнїми патріархатами, проявляв за можливість такої реформи.» [8, с.109].

Чому ж королівсько-митрополичий релігійний задум не здійснився? Вчений виокремлює два чинники. По-перше, ворожість «.римської курії, дуже підозріливо настроєної до толеранційної полїтики короля і противної яким небудь уступкам чи компромісам коштом унії» [8, с.110]. По-друге, свої плани православні ієрархи намагалися звершити, покладаючись винятково на королівське сприяння, а не на опозиційне українське громадянство, як їхні попередники - представники національного відродження XVI та першої чверті XVII століть [8, с.112-113]. Могилянські кола виступали проти втручань братств у церковні справи; їм, «по самому складу ідей і почувань. «за ласкою божою шляхетно уроджених» і єрархічним консерватизмом перейнятих було. противно входити в близькі зносини і солідаризувати ся з козацьким елементом» [8, с.113].

Історик заперечує прихильність Могили до козацтва (митрополит уважав, що не потребуватиме його підпори, і не хотів компрометувати себе зв'язками з останнім) [8, с.113-116]. «Проте козацтво, - зауважує Грушевський, - зовсім не мало наміру випускати релігійного прапора, що був у тодішніх умовах і поняттях прапором і національним» [24, с.302].

Отже, очільники українського православ'я прагнули до порозуміння з Короною, насамперед - із конфесійно толерантним Владиславом IV. Значною мірою завдячуючи монархові «у церковному житті України відкривається нова епоха - зовнішнього процвітання, що наповнювала задоволенням православні верхи.., але при цьому й ослаблення народного характеру церковного життя, з обмеженням участі суспільства в церковному управлінні й. рішучим відмежуванням від козацтва, під крильми якого притулилася православна церква в період гонінь» [24, с.302].

Але чому ж тоді релігійний мотив увиразнений найяскравіше у зверненнях, листах гетьмана, в його перетрактаціях із польськими дипломатами, в проектах і кінцевих варіантах угод, у петиціях до московського царя тощо? Звернімося до роз'яснень Грушевського!

«Досить се неподївано.., - погоджується вчений, - але кінець не буде дивним, коли ми пригадаємо, з одного боку - .ряд огнищ релігійної боротьби, особливо на білоруській і західнїй українській території - дрібної місцевої війни, яка місцями безпосередньо перейшла в повстання і війну Хмельниччини. З другого - візьмемо на увагу те, що з ріжних мотивів роздражнень і невдоволень, які підіймали людність против польського режіму і шляхецького пановання - релігійний мотив був найбільш популярний, найбільш ідеальний, який найкраще міг служити для оправдання і усвячення свого повстання в очах своїх і чужих» [8, с.116-117].

І все ж історик повсякчас наголошує, що як повстанцями, так і хроністами, пізніше - козацькими літописцями, релігійний фактор «.усильно підчеркував ся, розширяв ся і роздував ся нерозмірно в своїм значіннєм.., - навпаки мотив соціальний, безсумнівно дуже.. могутній, губить ся по-за ріжними спеціальними загостреннями, так що ніде майже не виступає у весь зріст, а мотив національний, теж. дуже напружений, підмінюєть ся конфліктами релїгійними або соціальними і зрідка лише прохоплюється афорізмами, які дають нам зрозуміти той властивий сполучник, який об'єднував ріжні клясові чи конфесійні суперечности на спільнім національнім грунті» [8, с.117].

Проаналізуймо ж соціально-економічні причини повстання, що згодом трансформувалися в революцію, в баченні М. Грушевського.

Передусім учений задається питанням: чому після перманентних селянсько-козацьких виступів 20-30-х років XVII століття Річ Посполита отримала десятиліття «золотого спокою», коли «...край не противився будь-якому гнобленню»? [14, с.307].

Ординація 1638 року, «.всі суворі постанови були проведені повністю, навіть ще з різними ускладненнями, завдяки тому, - відповідає професор, - що шляхті вдалося цілком паралізувати всякі військові задуми короля сеймовими рішеннями,. тому не було потреби, як раніше, у понадреєстрових контингентах козацтва, а розквартировані на Україні польські війська служили загрозою для всяких спроб перевороту» [24, с.304]. Тобто, «весь новий порядок держався на. спокою в Польщі. Перша війна. підрізала б сі порядки на Україні» [6, с.278].

М. Грушевський розглядає становище різних верств української людності впродовж 1638-1648 років. Передусім зазначає, що в силу означення обставин, «економічна програма магнатства могла здійснюватися тепер безперешкодно. У це десятиліття. шляхетське господарство на Україні досягло свого апогею, не лише щодо територіального розширення - аж до московського рубежу.., але й щодо експлуатації селянських сил, інтенсифікації їхнього обкладання» [24, с.304]. Під польською кормигою «. величезні маси українського народу [потрапляли] в становище повного безправ'я, переймаючи їх гнївом і ворожнечею против режїму» [8, с.117].

Найпершим наслідком магнатсько-шляхетської експансії стало «.пересування українського населення за московський рубіж. Воно проникало туди. ще з другої половини XVI ст. у вигляді «уходництва.»; багато. козацького люду вступало. у прикордонну московську службу.» [24, с.304]. Цією колонізацією українство не тільки відновило «.свою стару територію на схід від Дніпра, що запустіла під тюркським тиском, і навіть трохи. [розширило] її на сході» [24, с.304].

Та «горючий матеріал» залишався і в польській Україні. Детонатором вибуху стало козацтво. На сторінках 7-10 томів фундаментальної «Історії України-Руси», у низці статей, синтетичних праць ученим змальовано надскладну, надцікаву, героїчну й трагічну водночас Козацьку добу, розкрито феноменальну (конструктивну й деструктивну) роль українського лицарства в національній минувшині. Ми ж бо, в руслі обраної теми, висвітлимо погляди М. Грушевського на козацький чинник у визріванні та початку Української революції середини XVII ст.

Насамперед окреслимо авторську концепцію формування козацтва як стану, його категорії, устремління, що вельми важливо для належного осмислення ідеології повсталих, завдань боротьби.

Первісне козацтво «як побутове явище. на Україні існувало здавна: прокордонне добичництво, військове напівосіле населення, що служило оплотом. колонізації в боротьбі зі степовими ордами й. дуже чуйне до зазіхань на свою волю з боку всіляких представників влади» [13, с.266]. Причиною, що відродила «.старе пограничнитво.., була специфіка колонізації Східної України» [13, с.266].

«У першій половині й середині XVI ст. - продовжує вчений, - к[озацтво] - це насамперед бездомна голота, бродячий люд, і саме ім'я, що вживалося в досить презирливому, аж ніяк не почесному значенні, так що навіть у другій половині [XVI ст.], звертаючись до козаків, уникали називати їх цим ім'ям, а називали «молодцями», «лицарством». Організованих форм к[озацтва] «на волості». ще не бачимо і козацька організація наростала.. у степових відходах, на «Низі», вдалині від контролю прикордонної адміністрації.» [13, с.267].

Друга половина й особливо остання чверть XVI ст. - інтенсивне творення козацького стану «.під впливом дуже складних умов і впливів» [13, с.268]. Із-поміж останніх: діяльність Дмитра Вишневецького-Байди, Богдана Ружинського, Підкови і Шаха; урядові реформи (Сигизмунда ІІ Августа, Стефана Баторія) [13, с.268-269]. Створення першого реєстру започаткувало «козацький імунітет» = вилучення «...козаків від усякої іншої влади й залежності, крім спеціальної козацької влади...» [13, с. 269]. Наприкінці XVI ст. «к[озацтво], що складається, - на переконання Гру- шевського, - у певний стан, незмірно виростає. При цьому центр ваги к[озацтва] переходить з «Низу» на «волость», в область «городову». Військова організація переходить в територіальну, військові відділи осідають на землю, військова адміністрація здобуває й розширює судові й адміністративні функції стосовно козацького управління, що конкурує з коронним управлінням (або фактично - магнатським)» [13, с.272].

Козаччина «.в другому десятилітті XVII ст. є. пануючою силою в Південно- Східній Україні..» [24, с.297]; перетворюється «.із досить байдужого в політичному й соціальному відношенні степового добичництва в національну силу.» [24, с.298]; «.стає протилежним полюсом польсько-шляхетського режиму й. збирає навколо себе все, що стоїть в опозиції цьому останньому.., поглинаючи усе значніші маси місцевого населення, .приймає на себе його представництво - не тільки соціальне, але й національне.» [13, с.272] (за тих часів -церковне віросповідання).

Для нас вельми важливими є зауваги М. Грушевського щодо «соціальної строкатості» козацтва, позаяк саме нею «.пояснюються коливання й зигзаги козацької політики. залежно від того, в яке середовище переміщався центр ваги козацьких відносин» [24, с.298].

Учений виокремлює первісне козацтво - «степові добичники найрізноріднішого класового складу, .цей чисто військовий елемент. дуже часто захоплював. владу завдяки своїй. готовності на ризик. Для. [нього] не існувало ні політичної, ні соціальної програми; [.] по суті справжнім життєвим нервом його діяльності. залишалася війна для війни, незалежно від її політичного або національного характеру» [24, с.298]. У соціальному плані осередком формування військово-добичницького елементу були: бездомна голота, «.для якої військове ремесло ставало джерелом прожитку на все життя.», тимчасово - вихідці «.з міщанського, селянського й шляхетського станів, які, віддавши данину військовій справі, поверталися потім до своїх господарств» [24, с.298]. Ця категорія козаччини швидше дратувала, ніж лякала уряд, бо створювала політичні конфлікти з сусідніми державами.

«Головну масу козацтва.., - продовжує історик, - становило те, що можна назвати трудовим козацтвом, тобто. сільськогосподарське населення, що зараховувало себе до козацького війська й підпорядковувалось козацькій владі.., щоб скористатися імунітетом. Це - «неслухняні міщани» і селяни. Вони. досить байдужі до військової сторони козацтва, але з особливою наполегливістю висувають питання. козацьких вольностей» [24, с.299]. Ця категорія козаччини була найнебезпечнішою для шляхетсько-магнатського режиму, бо підривала його економічні підвалини, «.але в козацькій політиці. відігравала менш значну роль порівняно зі своєю чисельністю й економічною силою» [24, с.299].

Третя категорія - козацька буржуазія, група, котра «.в соціально-економічному відношенні. [перебувала] в площині дрібного або навіть середнього шляхетства й тієї ж соціальної ідеології» [24, с.299]. Грушевський характеризує групи, співвідносні з означеною категорією. «Це, по-перше, багаті козаки, або. «дуки», нешляхтичі, на підставі військової. служби. державі. претендували на. шляхетські права. Подруге, тут чимало українських шляхтичів, дрібного, а іноді й середнього калібру, які на різних колонізаційних, господарських й всяких умовах знаходили для себе зручнішим фігурувати в складі козацького війська.., ніж перебувати у ворожому таборі» [24, с.299]. Нарешті, «.по-третє, це польські шляхтичі, що проживали й господарювали на Україні.., що шукали в козацтві порятунку від магнатського засилля [.]. До цих прошарків козацтва прилучалися. групи місцевого духівництва, а також міщанство.» [24, с.300].

М. Грушевський подає розлогу й аргументовану характеристику цій порівняно нечисленній «козацькій буржуазії». Він наголошує, що вона «.відігравала величезну, часто керівну роль у козацтві завдяки своїм засобам, створенню, суспільному становищу; з неї здебільшого рекрутувалося козацьке керівництво, ...і цей довгостроковий вплив на справи козацтва, що часто передавався з покоління, утверджував значення цього прошарку» [24, с.300]. Вчений образно порівнює козаччину з організмом, надаючи кожній з його категорій певну функцію: трудове козацтво - величезне тіло; військово-добичницьке козацтво - його активні органи; козацька буржуазія - мозок. Саме в останньому - «сховище козацької ідеології, сформованої з різних ідеологій. Тут найрозвиненіший національний і політичний бік козацької програми.» [24, с.300]. Звісно, питання захисту православ'я не цікавило козацьких шляхтичів неукраїнського походження. Та «знаходився інший грунт, на якому поєднувалися.. учорашній прибулець із глибини Польщі й корінний «з прадіда козак»: це - ненависть до магнатського засилля й необхідність звільнення Польщі, або в крайньому випадку України, від магнатського панування. Справа в тому, що Східна Україна перетворилася в постійну вотчину.. «королев'ят» тут не було місця як шляхетському, так і козацькому землеволодінню.» [24, с.300].

У правовому статусі саме «козацька буржуазія» складала кістяк реєстрового козацтва, скривдження котрого первісно й зумовило повстання. «Серед цього загального раздражнення і гнїву з мотивів соціальних, національних, релїгійних палющий матеріал збирав ся, - наголошує М. Грушевський, - головно навколо козацької справи, а роллю запалу грали незносні відносини, витворені ординацією 1638 р. серед осередку козаччини, її реєстрової частини» [8, с.131].

«Ординація.» 1638 року та її неухильне впровадження перетворювали реєстрове козацтво в звичайне поліційне формування Речі посполитої (бо ж не стільки задля захисту кресових земель від татарсько-турецьких уторгнень, як для контролю над Запорожжям, «козацькою вольницею». Втративши гетьмана, власну старшину, «козаччина. мала против себе одну збиту лаву магнатських клєвретів.., тим більше що за сею старшиною стояла оружна сила польського жовнірства» [8, с.132] (останнє навіть уписувано до козацьких полків). Українське лицарство потерпало від оподаткування, приватних робіт, адже «.шляхетська старшина зробила з реєстрових козаків рід своїх підданих і визискувала їх в своїх інтересах.» [8, с.132]. Найгірше, що, залежна від українських магнатів і державців, вона підтримувала останніх в неминучих конфліктах із козаками.

Завершуючи характеристику становища реєстровиків напередодні революційного вибуху, М. Грушевський підсумовує: «старий одвічний спір козаччини з місцевою адміністрацією і шляхтою за козацькі права і привілегії, виграний з кінцем XVI в., обертався тепер на користь шляхетської сторони, і як виграннє його було вихідним моментом зросту і сили козаччини, так тепер програннє грозило позбавити її всякого значіння. Подавлене своєю шляхетською старшиною.., з одної сторони, а з другої - затиснене в тїсні крипи адміністрацією королївщини, воно тратило всяке значіння і. престіж» [8, с.133].

Учений цитує А. Кисіля, коли той констатував: «Гірше становище козаків аніж хлопів»; аналізує козацьку петицію на конвокаційний сейм, де перелічуються кривди «людям рицарським» (відібрання козацької власності, побиття аж до смерті, непередбачувані податки, вигнання матерів і батьків козацьких, примушування удів до повинностей у королівщинах, себто - урядами окраїнними; безчинства старшини; здирства з козацької залоги Запорожжя тощо) [8, с.133-135]. М. Грушевський трактує «козацьку кривду» як «одну з найголовніших, чи таки найголовнішу, найреальнішу причину великого повстання.» [8, с.136].

Безперечно, соціально-економічні та релігійні чинники Великого повстання вимальовуються досить виразно, позаяк вони задокументовані в козацьких петиціях, у реляціях польських урядовців, у приватному листуванні, в повідомленнях дипломатів. Натомість, національний чинник у «чистій, абстрактній формі.., як агітаційний. мотив майже не виступає. Але він переходить через всї отсї моменти пониження і покривдження українського елементу на ріжних полях і з ріжних поглядів, - загострює їх прикрість і болючість та зв'язує в оден ланцюх, в оден образ гіркого, до пімсти вопіющого поневолення Українського народу» [8, с.128].

М. Грушевський полемізує з тими польськими істориками, котрі всі незаперечні вияви економічного, релігійного і національного визиску українства пояснювали вадами польського політичного устрою, від чого потерпало, мовби, і польське громадянство. Заперечуючи їм, учений стверджував: «релїгійні конфлікти реалїзувалися в утиску «руської віри» «лядською вірою». Унія була лядською інтригою против руського благочестя. Всякі прогріхи і своєвільства адмінїстрації були паношеннєм і знущаннєм Ляхів над українським людом. Драчі і вимисли панів дїдичів і старостів та їх урядників були не просто поневоленнєм хлопства шляхтою, поміщиками-дідичами, а поневоленнєм українського люду панами-ляхами та їх підпанками. Роздражнення на Жидову, на її величаннє над українським селянином чи козаком ішло також за рахунок польського пановання, бо се воно якому небудь «Жидовинови спросному»... давало міць і змогу коверзувати над християнським українським людом. Панованнє над позбавленим самоуправи українським козацтвом польських ротмістрів і жовнїрів в ролї полковників і иньшої старшини було також поноволеннєм Ляхами українського «лицарства» [8, с.129].

Ми не випадково подали досить об'ємну виїмку з другої частини 8-го тому «Історії України-Руси», позаяк вона переконливо засвідчує надглибоке розкриття М. Грушевським національного мотиву, що обумовив визвольний характер боротьби. Національний фактор, на думку дослідника, мав синтетичний характер, оскільки об'єднував і підсилював решту причин. «Все що пановало і утискало, - аргументує свій висновок учений, - було «лядське» - походженнєм, вірою, культурою, духом. Все «руське» було поневолене. Все що стояло в таборі пануючих, все що заступало ся за нього - ототожнювало ся з польським, було «лядським» незалежно від свого походження» [8, с.129].

Таким чином, у зав'язі повстання вчений констатує комплекс причин, які кінцево зумовлювалися бездержавністю українців, річпосполитським імперіалізмом (прояви останнього: невизнання козацтва як стану, крах ідеї православного патріархату, безчинства «королев'ят» у Подніпров'ї тощо).

Позаяк утисків, зневаги й визиску зазнавали всі верстви української людності, «Хмельниччина потягнула всї сї елементи протесту.., викресала в них максимальну іскру боротьби» [8, с.118]. Грушевський подає лаконічну і, водночас, влучну характеристику соціальних складників визвольних змагань середини XVII ст.

По-перше, козацтво, адже його «кривда» - найбільш осмислена. «Мало ймовірно було, - мовить історик, - щоб ся велика воєнна сила, яка так імпозантно виявила свою енергію в війнах 1637-1638 рр., дала себе справді так задавити на віки.» [8, с.140]. «Річ Посполита польська, - нагадує вчений, - ціле століття - від середини XVI в. пробувала з козацтва зробити тісно обмежену, півупривілейовану, якусь під шляхту...; .козацтво, не ваблячись на ролю ограничено'! верстви, широко розкривало двері до себе народним масам, в сій численності і силі своїй бачучи найліпшу гарантію свого стану володіння» [26, с.468]. До 1638 року, попри урядову регламентацію, «.козаки числились. на десятки тисяч, ціла «українна» просторонь в полудневій Київщині і в Задніпрянщині була нічим, як осілим козацтвом» [26, с.468]. М. Грушевський пояснює, чому козацький імунітет був таким привабливим для решти українства: «.права на грунти, незалежність від усяких податків і обов'язків чи на дідича, чи на королівських державців і незалежність від домініальної і всякої іншої юрисдикції - були також жаданнями всього [люду], що для осягнення їх готовий був кождої хвилі перейти під козацький присуд.» [26, с.469].

По-друге, селянство, що найбільше потерпало від експансії фільварково-панщинної системи господарювання. Весь «.сільський люд. тільки козаччиною ще й дихав тут трохи, бо та панам волі не давала» [21, с.372] і «ся солідарність інтересів козацтва і селянства, - роз'яснює дослідник, - давала ширше значіння козацькій верстві, що в дійсності нічим не була відграничена і готова була приймати в свої ряди селянство [26, с.469]. Тому Б. Хмельницький і не потребував жодних засобів (універсалів) для підняття народу супроти шляхетства, позаяк «досить було, що зникли всі перешкоди до переходу народу під козачий присуд, в сей блаженний стан, що увільняв селянина від економічної і правної залежності від польського пана і урядника...» [26, с.470].

По-третє, «заразом підіймались і приставали до руху, - продовжує М. Грушевський, - окрім селян, і інші елементи, незадоволені польським режимом, подразнені своїм національним пониженням - з міщан, духовенства, особливо нижчого, навіть з руських шляхтичів, хоч радикальний характер селянського руху і був. противний їм.» [26, с.470].

Отже, війна мала бути всенародною, бо її «кінцева мета - боротьба з панським засиллям, це головне, - підсумовує дослідник, - і вона могла об'єднати всі. категорії козацтва, як і гасло боротьби за національні й релігійні права, і. групи українського населення, що стояли зовсім поза козацькою організацією» [24, с.301].

Яку ж роль відігравала кожна з соціальних груп української спільноти в подіях 1648-1657 років? «І сила та виразність сих впливів, витиснених на харахтері і фізіономії великого складного руху 1648 р., - вважає професор, - залежала. не від чисельних пропорцій тих складових елементів, а від засобів їх інтелігенції і степеня усвідомлення, конкретизації ними своїх цілей» [8, с.118]. М. Грушевський указує на виняткову консолідуючу роль козаччини в супротиві: «на неї звертали ся очі і надії ріжних преріжних елементів, притиснених шляхецько-магнатським панованнєм [.], всї вони виявляли свою солїдарність і свої внутрішнї зв'язки з козацькою опозицією» [8, с.117]. Як «козацький ідеал», так і військовий досвід лицарства, наявність у ньому шляхетства, здатного до вироблення програми, осягнення цілей боротьби, зумовлювали козацький провід. Натомість «.народнї маси, що давали головну чисельну силу повстанню, все таки переважно зіставалися в ролі пасивній супроти провідників. - хоч і уносили. їх нераз проти їх волї. Особливо ж в ідеології повстання, .в формулюванню його завдань вони проявляли себе незмірно слабо в порівнянню до своєї стихійної динамічної енергії» [8, с.118].

Про які ж завдання, цілі йдеться? На думку М. Грушевського, «.на перший план в ідеольогії великого повстання висунено усвячені віками мотиви релїгійної боротьби. Другим завданням його проголошено і всякими способами підчеркувано - боротьбу з магнатським режимом, з купкою пограничних королев'ят, що мовляв захопили в свої руки державу.., напосїли ся на козаччину» [8, с.118]. Такі мотиви, згідно з ученим, були зручними задля легітимізації повстанців і близькими його керманичам (старшині й союзній їй православній, інколи і польській шляхті). М. Грушевський указує на трансформацію завдань боротьби: «.як тільки війна розвинула ся відповідно широко, втягнувши великі маси народу. усвідомила ся її кінцева мета, як синтез сих спеціальних домагань - національне визволення Руси» [8, с.130].

З'ясовуючи причини Козацького повстання, вчений звертається і до мотивів, які спонукали Б. Хмельницького - до 1638 року - військового писаря, опісля - чигиринського сотника - спочатку до потаємних переговорів із Владиславом IV, а згодом до кермування повстанцями.

Передусім автор наголошує, що «особиста біографія Хмельницького на стільки-ж бідна реальними, безсумнївними фактами, на скільки безмірно богато легендою.» [8, с.151], «.а перші стадії його повстання. бідні фактичним матеріалом» [18, с.244]. Історик закликає колег до ліквідації «легендарної Хмельниччини і виключення її. з наукової літератури, що ставить собі завданням відтворення дійсного образу сеї грандіозної епохи» [18, с.247].

М. Грушевський наголошує на суперечливих обставинах біографії Б. Хмельницького. У розрізі теми нашої розвідки розглянемо деякі з них у баченні вченого.

Відомо, що 1637 року Богдан як військовий писар підписує акт капітуляції під Боровицею. Призначення на місце відставленої старшини засвідчує, що він «належав. до людей, найменьше скомпромітованих повстанням.» Отож про участь у виступах Павлюка, Острянина ті Гуні - не йдеться. До того ж, «після кампанії 1638 р. Богдан був визначений до покірної депутації до короля.» [8, с.156]. Вчений указує на господарську міць Хмельницького, добрі взаємини з адміністрацією староства й підсумовує: «...все, здавалося, віщувало йому спокійне і приємне житє... тим щасливійше, чим меньше в нїм було слави і відповідальностей» [8, с.157].

Дослідник скептично ставиться до легенди «.про «степову Гелену», зза якої пішла козацько-польська війна» [8, с.158]; натомість «вповні реальний характер, як причини афери, мають за те ріжні старостинські драчі з Хмельницького і вкінці відібраннє суботівських грунтів.» [8, с.159]. Грушевський уважає, що чигиринський сотник не мав підтверджуючих документів на Суботів, а, відтак, повернення втраченого через наїзд Чаплинського залежало від доброї волі старости (висловлює сумнів стосовно ймовірних звернень потерпілого до короля, Сейму, ба, навіть, гродського суду) [8, с.160-161]. Скарги Хмельницького лише загострювали взаємини й скінчилися арештом у Бужині та ув'язненням у Криловській фортеці (С.-М. Кричевський не тільки узяв кума на поруки, а, можливо, й застеріг від марних звернень до М. Потоцького).

Таким чином, Б. Хмельницький, який, принаймні до середини 1646 року, мав «репутацію чоловіка впливового, певного, льояльного супроти короля» [8, с.157], під тиском обставин «.рішив піти пробоєм і пуститися стрімголов. на дорогу бунту і боротьби» [8, с.162].

У зв'язку з «аферою» (себто - бунтом) Богдана вчений розмірковує над співвідношенням суб'єктивного і об'єктивного в діях людини. Передусім зауважує, що, попри зростання об'єктивізму в особистості, котра культурно вивищується, «вона зістається. глибоко суб'єктивною істотою. Дуже. виїмково. чоловік виступає з чисто теоретичних мотивів. Аж свої власні вражіння дають чоловіку ключ до розуміння, до відчування чужих, власне горе і кривду зв'язує він з горем і кривдою мас, виступаючи їх речником, і суб'єктивні мотиві перетворюються в горнолі великого серця в той біль, котрим «великі душі за ввесь мир горюють» [26, с.467].

Сам дослідник не зараховує Хмельницького до таких «великих душ», але визнає, що він «.був чоловік вищих здібностей і визначного характеру. Своїм родом, одідиченою заможністю визначений серед земляків, здобув він своєю освітою й здібностями вище становище в козацькій єрархії [.]. Тим прикріше мусив він відчути те цілковите пригноблення козачого стану, його безправність і безрадність супроти усяких кривд і надужить польської зверхності» [26, с.467-468].

Наразі й виступив зневажений чигиринський сотник як речник усієї козаччини, бо ж уповні спізнав її кривди. «Заслужений козацький старшина, вибраний в повірники самого короля, - вкотре пояснює вчений особистий мотив Хмельницького, - був обрабований зі всього шляхетським зайдою і не міг знайти помочи ані управи. Бездоганний, гордий своєю випробуваною вірністю королеви і річи посполитій - попав в бунтівники і не міг виправдати ся від сього закиду. Його старого, шанованого чоловіка волочать по в'язницях, трактують як яке небудь ледащо, і навіть самого житя він уже не певен» [8, с.164].

Грушевський дуже образно змальовує психологічний стан людини, яка перейшла свій «Рубікон»: «Се був страшний, критичний момент в житю Хмельницького. В душі його, в усїм єстві настав глибокий перелом, тим страшнійший, чим здержливійша і зрівноважена досї була ся незвичайно сильна і богато обдарована натура. Хмельницький перед сим і по сїм моменті се було двоє ріжних людей» [8, с.162].

Вражає здатність Грушевського осягнути внутрішній світ і вдачу непересічної особистості. Чого лише варта ця характеристика: «Призвичаєний дипльоматувати, ховати дїйсні заміри під маскою згідливости й індіферентности - правдоподібно вихований в тім переконанню, що на світї, а особливо в політиці годї инакше жити і поступати, Хмельницький звичайно представляв ся добродушним, скромним, непретензійним» [8, с.163]. Учений зауважує на химерне поєднання в ньому щирості й безпосередності зі східним лукавством і віртуаозним лицедійством; сполучення дрібношляхетського низькопоклонства з гордістю й усвідомленням своїх сил (навіть провіденціалізмом) [8, с.163]. Важкі «удари і зміни долї, сї нечувані напруження всїх сил.., - продовжує психологічну замальовку історик, - видобули з нього незвичайні прикмети і таланти, незрівняну побудливість енергії, дивну меткість, організаційний хист і нечувану силу впливу на людей, на маси, що незамітного сотника чигиринського поставила в ряді найвизначнїйших героїв історії» [8, с.163] Змалювання постаті Б. Хмельницького у науковому доробку М. Грушевського подамо в наступній статті (суголосно з розвоєм подій осені 1648 - липня 1657 років). Наразі ж нагадаємо висновки з означеного питання авторитетних істориків.

В. Смолій і В. Степанков [34, с. 131-133] цитують і коментують характеристики козацького керманича, подані в шести працях ученого; указують на їхню суперечливість (від схвальних, емоційно-піднесених - до критичних, викривальних, осудних). Автори погоджуються з тим, що «.. .у своїй діяльності Б. Хмельницький припускався як дрібних, так і великих прорахунків і помилок. Однак. більшість висловлених. обвинувачень. [уважають] безпідставними.» [34, с.133]. Намагаючись пояснити «причини. різкості оцінок дій творця Української держави.» [34, с.133], посилаються на обставини, зазначені в статтях Л. Винара, Б. Крупницького, Л. Мельника, О. Гуржія [34, с.132-133].

Н. Яковенко в одній зі своїх розвідок аналізує філософський підтекст творення галереї портетів в «Історії України-Руси» (з-поміж інших - і Б. Хмельницького). Вона констатує «.присутність трьох історіософських моделей їх оцінної інтерпретації: а) позитивістськи-народницької; б) з позицій соціальної психології; в) з позицій «філософії життя».., їх модифікації неоромантиками» [37, с.89]. Авторка стверджує про зміну моделей саме в означеній послідовності у міру занурення дослідника в доказовий матеріал; уважає, що пером історика-позитивіста виписаний тільки Володимир Великий, решта - істориком-соціологом.

На думку професорки, «.найяскравішою (і, мабуть, єдиною по-справжньому живою) постаттю «Історії України-Руси» є Богдан Хмельницький» [37, с.96]. Н. Яковенко, оминаючи відтінки психологічної характеристики, зосереджується на моделі, до якої підігнано постать козацького вождя: «в її основу покладено ефект опозиції: розмірене існування обертається катаклізмом, що призводить до духовного переродження, ініціації й посвяти «в герої»» [37, с.96]. Зауважує, що в контексті неоромантичного мислення, прозріння й переродження як кульмінація життя тісно поєднуються з національно-патріотичними почуваннями. Так з'являється тенденція персоніфікації власної історії з символічними, драматизованими фігурами героїв, які спромоглися на виступ у захист своїх народів. Учена переконана, що саме таку модель і застосував М. Грушевський у конструюванні образу Б. Хмельницького. Позаяк «ні. харизма володаря.., ні. вітальна сила непересічної особистості.., не вкладаються в філософію соціального детермінізму позитивістичного зразка.» [37, с.97], дослідниця схиляється до висновку про еклектичність наукового світогляду М. Грушевського.

Важко не погодитися з проникливим і аргументованим аналізом Н. Яковенко (головно - з останнім судженням). Усе ж для нас найпереконливішими є міркування Я. Дашкевича. Історик, надзвичайно високо поціновуючи спадщину М. Грушевського, все ж визнає, що його поодинокі «.найбільш загальні синтетичні формулювання відбивали. політичні переконання. Тому деякі постаті, наприклад, галицький князь Лев Данилович чи гетьман Богдан Хмельницький, у нього змальовані блідо» [32, с.377]. Через несприйняття Павла Скоропадського «.невдалою вийшла постать Богдана Хмельницького в «Історії України-Руси»

- немовби сам гетьманський титул нагадував авторові про переворот. 1918 р., що позбавив його, М. Грушевського, влади» [30, с.386].

Принагідно зауважимо, що погляди істориків на методологію наукового пошуку М. Грушевського частково розкриті у нашій статті: «Український рубікон» 1708 року: візія М. Грушевського / І. Діптан // Сіверянський літопис.- 2014. - №4 (118). - С. 127-152..

Грушевський задається дилемою: Хмельницький, тікаючи на «Низ» наприкінці 1647 року, лише шукав порятунку від убивчих репресій на «волості» чи мав далекосяжні наміри козацького супротиву? На думку дослідника, не міг Богдан «...вдоволити ся ролею неприкаяного низового лугаря без усяких дальших плянів» [8, с.171]. Із аналізу листів уже гетьмана до монарха по корсуньськім погромі випливає, що «не- вдоволена шляхетським режімом козаччина зробила сецесію на Запороже, щоб там організувати ся. і служити королеви, - котрий дав немов згоду на організацію такого свобідного. війська своїми переговорами і листами 1646 р.» [8, с.172]. Звісно, що наміри Владислава IV (козацька морська диверсія) і Хмельницького та повстанців (скасування «Ординації.» 1638 року) не збігалися.

Проте легенда (виступ, санкціонований королем) мали неабияку вагу для легітимізації повстання. «Ся ідея, - пояснює Грушевський, - убирається в ріжні форми то релїгійні, то політичні». По-перше, «король підіймає козаків на Ляхів за грецьку віру стояти»; по-друге, «.в союзі з королем проти панів, які. поневолили козаків ординацією 1638 р. і хочуть винищити саме ім'я козацьке.»; по-третє, «се боротьба з магнатством. Викинути. магнатів і дати простір дрібно-шляхетському і козацькому землеволодїнню - се ідея, яка вповнї могла уміщати ся в рамках повстання, в представленнях його шляхетських учасників» [8, с.173].

«Потайні зносини короля і двору з козаками... давали сїй легенді... підставу, ...і вона відіграла значну ролю в агітації, почавши від перших стадій її». Та чи сподівався Хмельницький на монаршу допомогу? Грушевський уважає, що ні, бо «...мусїв настільки знати польські відносини, щоб тямити безсильність короля, і ледве чи рахував на щось більше понад агітаційне значіннє своєї лєгітімної ідеї» [8, с.174].

Тому «вожді Хмельниччини», котрим упродовж 1648 року все ж був притаманний «козацький легітимізм» (війна з «королев'ятами» у спілці з монархом), готові були «.і до союзу з якою-небудь сторонньою політичною силою проти Польщі.» [24, с.300-301]. І такою зовнішньою потугою стало Кримське ханство. Дослідник наголошує на невипадковості кримського вектора козацької дипломатії. При цьому посилається на умову з Шагін-Гіреєм 1624 року, поціновуючи її як «.справжній союзний трактат між двома рівноправними контрагентами, Кримом і Запорозький військом, з повним ігноруванням якої-небудь залежності війська від Польщі чи польської політики» [23, с.22].

М. Грушевський називає ті чинники, що спонукали хана до союзу з гетьманом. Найповажніші - такі: 1) «хан був роздражнений, що йому не платили «упоминків»; 2) «в Кримї саме пройшла велика усобиця, яка ледво не перевернула великого хана»; «щоб залагодити розбурхані сили, найкращим виходом була успішна війна.»; 3) наїзд О. Конєцпольського на татар восени 1647 року; 4) «.в Криму був тодї сильний голод.», а тому вкрай необхідним був-би «.добичливий похід, а спільний виступ з козаками давав на се добрі вигляді» [8, с.176].

Для Хмельницького порозуміння з Іслам-Гіреєм ІІІ було конче необхідним задля убезпечення тилу й здобуття татарської кінноти. «В початках повстання. се забезпечило. йому [гетьманові] перші успіхи, дало можливість увільнити Подніпров'я від польського війська, скупитись великим силам і розвинутися народному повстанню.» [3, с.236]. Звісно, союз із кримцями завдасть Війську Запорозькому й чимало клопотів (як-то: підписаний під тиском Іслам-Гірея ІІІ Зборівський договір, поразка козацтва під Берестечком тощо), проте турецько-татарський вектор залишається наріжним у дипломатії як Б. Хмельницького, так і його наступників.

Вельми важливим для розкриття витоків української державної ідеї та її еволюції є звернення до первісних задумів повстанців, увиразнених у вимогах до М. Потоцького (березень 1648 року). М. Грушевський уважає, що останні були досить відверті: «скасованнє ординації 1638 р., приверненнє давнїх вольностей козацьких і виведеннє польських військ з України - се були жадання дуже далекосяглі і звучали як ультиматум з козацької сторони» [8, с.181]. Власне, так їх і сприйняв коронний гетьман, який, усупереч намовлянням королівської «партії миру» спрямувати бунтівників супроти турків і татар, вирішив «іти військом на Запороже і задавити козацьку своєволю тут, в останнім її захисті.» [8, с.179]. Вчений, коментуючи дії Потоцького, вказує, що той «.не хотїв ріскувати своєю репутацією у шляхти, і стояв за приборкання козаччини» [8, с.179], ішов разом із магнатами прости воєнних планів Владислава IV.

Історик аналізує низку тактичних і особистісних помилок М. Потоцького [8, с.181-190], та, найсуттєвіше, ставлення Б. Хмельницького до «цїлком несподїваних тріумфів жовтоводських та корсунських.» [9, с.3]. Історик переконаний, що гетьман «безсумнївно прикладав усе до того, щоб затримати його [військо] в можливих границях воєнної коректности - щоб не загострювати і так дражливої ситуації» [8, с.195]; понад те «не інтересувався розвоєм чисто селянського і підданського повстання, і не приймав до свого табору селянських юрб. [.] Надмірне розколихання народнїх мас було явищем небезпечним для самих проводирів козацтва, котрі ще зовсїм не думали про яку небудь народню війну з Польщею.» [8, с.195].

А про що ж, власне, думали керманичі Великого повстання? М. Грушевський у низці своїх праць неодноразово наголошує, що національно-визвольна боротьба розвивалася поза наперед зложеним і продуманим планом; сам Б. Хмельницький «.не кривсь з тим, що його діяльність лише припадково прибрала такі грандіозні розмірі» [26, с.467]; «...план вироблявся під час її розвою, а мета була підсунена вже її результатами» [26, с.467].

Учений уважає щирим зізнання гетьмана в лютому 1649 року під час перемовин із місією А. Кисіля: «Я вже доказав, чого не думав зразу, і докажу далі, що задумав [...] Перше я за свою шкоду і кривду воював - тепер буду воювати за нашу православну віру» [9, с.129]; [26, с.467].