Постать Олександра Кониського у публіцистиці Сергія Єфремова 1900-1919 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОСТАТЬ ОЛЕКСАНДРА КОНИСЬКОГО У ПУБЛІЦИСТИЦІ СЕРГІЯ ЄФРЕМОВА 1900 - 1919 РОКІВ

Світлана Іваницька

Меморіалізація і в певному сенсі «канонізація» постаті уродженця Чернігівщини, видатного громадського діяча, письменника, публіциста, видавця Олександра Яковича Кониського (1836-1900) розпочалась одразу після його відходу в вічність². Із представників інтелігенції Наддніпрянщини найбільш активно до цього процесу долучився Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939) - провідний український журналіст, літературний критик, літературознавець, співзасновник Української демократично-радикальної партії (грудень 1905-1907 рр.), в подальшому лідер Української партії соціалістів-федералістів (1917-1920 рр.), академік ВУАН. Незважаючи на досить значну кількість праць останніх років, присвячених С. Єфремову³, питання щодо специфіки творення ним у своїх публіцистичних текстах меморіального образу О. Кониського не було предметом спеціальної уваги фахівців. Сергій Олександрович з любов'ю та пієтетом протягом десятиріч задокументував на шпальтах україномовної й російськомовної преси меморіальні образи сучасників, у певному сенсі виступаючи активним творцем «місць пам'яті» покоління «Молодої України», генерації «людей 90-х років», що виступали провідною силою трансформаційних процесів пізньоімпер- ської доби і вели провід на початках Української національної революції 1917-1921 рр. Зважаючи на актуалізацію проблеми конструювання колективної й історичної пам'яті в сучасній гуманітаристиці, ми вирішили звернутися до з'ясування названого питання. Як уявляється, оприлюднення маловідомих або й зовсім забутих публіцистичних текстів Сергія Єфремова дозволить не лише документовано реконструювати образ О. Кониського у просторі національної пам'яті, але й посприяє подальшій популяризації єфремовського творчого доробку.

Спонукальним мотивом звернення до заявленої теми є також наближення двох ювілейних дат (180-річчя з дня народження Олександра Кониського та 140-річчя з дня народження Сергія Єфремова), потреба ушанування пам'яті цих символічних постатей модерної доби націєтворення. Творча й етична спадщина С. Єфремова так, як і його практичного навчителя в політиці О. Кониського, багато в чому суголосна настроям і думкам сучасності. Політика національної культури, «бої за історію», розмежування «свого - чужого» досвіду, пробудження громадянського суспільства, особиста відповідальність за ідеї та вчинки, реальне поєднання гасел національного визволення й соціальної справедливості - це лише побіжний перелік проблем, які вирішували протягом своєї діяльності О. Кониський (до 1900 р.) і С. Єфремов (до 1920 р.) і які не втратили своєї значущості в умовах кризової України.

Стосовно методології дослідження відзначимо, що розглядаємо українську національну ліберально-народницьку еліту як «уявлену спільноту», що в процесі формування колективної ідентичності потребувала «винайдення традицій» та творила «місця пам'яті», відчуваючи потребу в канонізації, глорифікації та меморіалізації «знакових» постатей українського руху. Процес конструювання колективної свідомості цієї спільноти вимагав встановлення зв'язку з минулим, ритуалізації, формалізації, універсалізації певного досвіду. Досвід втрати - реальної або уявної, але пережитої з не меншою пристрастю і силою - значною мірою сприяв усталенню колективної ідентичності конкретної елітарної групи. Важливе значення мав факт неодноразовості й повторюваності такого переживання.

Механізм творення «місць пам'яті», меморіальних «святинь» найбільш адекватно пояснюється через теорію колективної пам'яті. Так, за Полем Коннертоном, робота з пригадування і збереження в пам'яті проявляється у різний спосіб, приховано чи явно і на різних рівнях нашого досвіду/переживання. Світ того, хто сприймає, визначений межами часового сприйняття і є структурованим; це - комплекс очікувань, базованих на запам'ятовуванні⁴. Пам'ять окремих осіб, наголошував французький історик П'єра Нора, не є в повному розумінні індивідуальною, бо кожен індивід є представником певної соціальної групи, і ця пам'ять актуалізується в думках, вчинках, діях. Тобто пам'ять виникає у процесі соціалізації особи і зміст її пам'яті визначається тим соціальним середовищем, в якому перебуває індивід. Пам`ять розвивається у часі разом із групами індивідів і залишається в пережитому ними досвіді як колективна («...спогад або сукупність свідомих чи несвідомих спогадів про досвід, пережитий і/ або перетворений на міф живою спільнотою, до ідентичності якої невід'ємно належить відчуття минулого...»)⁵. Важливою є думка П. Нора, що «пам'ять - це життя, носіями якої завжди виступають живі соціальні групи, і в цьому сенсі вона знаходиться в процесі постійної еволюції, вона відкрита діалектиці запам'ятовування і амнезії, не звітує собі в своїх послідовних деформаціях, підвладна всім засобам використання і маніпуляціям, здатна на тривалі приховані періоди і раптові пожвавлення... Пам'ять - це завжди актуальний феномен, зв'язок з вічним сьогоденням, що переживається... Пам'ять з причин своєї чуттєвої і магічної природи уживається тільки з тими деталями, які їй зручні. Вона живиться туманними, багатоплановими, глобальними і текучими, частковими або символічними спогадами, вона чутлива до всіх трансферів, відображень, заборон або проекцій... Пам'ять вміщує спогад в священне, історія його звідти виганяє, роблячи його прозаїчним. Пам'ять породжується тією соціальною групою, яку вона згуртовує,. пам'ять за своєю природою множинна і неподільна, колективна і індивідуальна»⁶.

Зазначимо вагу персоналістики у грандіозному публіцистичному доробку С. Єфремова. Сам він подібний інтерес мотивував таким чином: «.вже й сама біографія неабиякої людини дуже буває цікава, стаючи часто тим фокусом, що збирає в собі проміння інтелектуального життя, розкиданого навкруги себе визначною людиною...»⁷. У зрілому віці проникливо зазначав у мемуарах: «Померли люде. Рідко про них згадують. Але не померли... в нас, що нових дожили часів, їхні впливи, ті наслідки невмирущі їхнього життя, трудного, неспокійного. І образи їх ясні сяяли за темних часів лихоліть, і за теперішнього тьмяного переступного часу нуртування розбудженого життя, - нехай же сяятимуть і за яснішої будуччини...»⁸. Своєрідним єфремовським кредо в ставленні до діячів старшого покоління українського руху - «шістдесятників» і «старогромадовців» - є рядки з посвяти О. Кониському: «Треба знати і з подякою згадувати наших діячів передрозсвітньої доби, серед яких раз-у-раз Кониському належатиме одно з найпочесніших місць. [...] життя тих людей - то наша власна історія, історія рідного краю, і тут ми вже не маємо права «отговариваться незнанием», або виступати забудьками...»⁹. Щодо низки єфремовських некрологів, І. Б. Гирич слушно зазначає, що «разом вони складають своєрідну персоналістичну енциклопедію, з якої, може, половини немає у жодній із сучасних енциклопедій. Серед добре знаних діячів половина - особи, про яких ми сьогодні нічого майже не знаємо» ¹⁰.

... Пострадянська українська гуманітаристика все пильніше виявляє зацікавлення різноманітною й кипучою діяльністю Олександра Яковича Кониського. Так, йому вже присвячено кілька дисертацій з різних наукових галузей, монографія¹¹, значна кількість фахових статей. Чернігівські історики Т П. Демченко та О. О. Мисюра у передмові до листів О. Кониського до І. Шрага зазначають, що «аналіз літератури дійсно дає деякі підстави для твердження, що роль О. Кониського у розвитку національно-визвольного руху повною мірою була усвідомлена вже по його смерті. У некрологах чітко прослідковується думка про певну недооцінку справ і головне самої присутності в житті Києва й України цієї постаті, місце якої так ніхто й не посів. І річ не в тім, що за О. Кониським щиро жалкують представники молоді, до виховання, чи краще сказати, вишколу яких в численних гуртках він доклав так багато зусиль...»¹². Дослідники справедливо вважають, що в останні десятиліття ХХ ст. відбулися відчутні зміни у трактуванні спадщини та й життєвого шляху Кониського. «Із автора оповідань про тяжку народну долю, затятого націоналіста й безкомпромісного противника соціалістичних ідей він став трактуватися як представник тієї нечисленної національно свідомої української інтелігенції, спільними, і часто жертовними, зусиллями якої закладалися підвалини і національно-визвольного руху, й українських партій, і самої нації»¹³. Археограф Г Стариков акцентує, що «не дивлячись на кілька присвячених Кониському дисертаційних робіт, він є «малоприсутнім» не тільки в інтелектуальному вимірі, але і «фізичному». Так, його будинки у Києві не збережено, відсутні меморіальні дошки у пов'язаних з ним та його діяльністю містах (Києві, Чернігові, Полтаві, Львові), йому не встановлено жодного погруддя, не випущено навіть марки, монети, поштового конверта тощо. На сьогодні відчутною є потреба синтетичної монографії, написання якої найближчим часом навряд чи можливе через недостатню дослідженість архівної та публіцистичної спадщини Олександра Кониського, зокрема і питання про його щоденники»¹⁴. Детальніше знайомство з єфремовською публіцистичною спадщиною 1900-1919 рр. дозволяє простежити процес конструювання сучасниками й однодумцями образу О. Кониського в контексті доби, подати нові аргументи щодо вияснення специфіки й підсумків його діяльності.

Аналізуючи фактори соціалізації представників молодшої генерації українського руху, сучасні автори з різних ракурсів висвітлюють вплив О. Кониського на своїх «вихованців»¹⁵. Так, І. Б. Гирич, торкаючись питання внеску Кониського в процес модерного українського націєтворення, відзначає, що, крім М. Грушевського, О. Кониський залишив після себе низку інших визначних громадських діячів, зорганізованих спочатку у видавництві «Вік». Його правою і лівою рукою в молодій громаді були О. Лотоцький і С. Єфремов, люди, що віддали все життя національному відродженню українського народу. Кожен з «годованців» О. Кониського успадкував одну з іпостасей таланту свого вчителя. Сергій Єфремов став провідним публіцистом, головним речником громадського життя, «совістю нації» (данина О. Кониському - полум'яному публіцисту «Правди», «Зорі» та ін. журналів та газет). О. Лотоцький відбувся як провідний очільник петербурзької української громади, «посол» України в українській столиці, посередник всіх видавничих проектів, які проводив через цензуру, як ключова фігура у скасуванні Емського указу 1876 р. (О. Кониський постійно воював з цим указом упродовж усього життя та боровся постійно з цензурними перепонами). Василь Доманицький продовжив справу О. Кониського в ділянці шевченкознавства і видав 1907 р. перший науково-критичний «Кобзар» Т Шевченка, про що завжди мріяв О. Кониський. С. Єфремов теж продовжував шевченкознавську працю вчителя. Володимир Дурдуківський став найвизначнішим педагогом, директором Першої української гімназії ім. Т Шевченка на Наддніпрянщині, чим продовжив заповіт О. Кониського про творення власної національної школи. Федір Матушевський став редактором першої щоденної газети Великої України «Рада», рупора української ідеї, який також мріяв створити свого часу О. Кониський¹⁶.

Стосовно формування світогляду молодого С. Єфремова, І. Б. Гирич наголошує, що той, представник молодоукраїнства в суспільній думці і у свідомісному сенсі переконаний народник, в політиці сповідував надкласовий підхід, був «безпосереднім продовжувачем» справи В. Антоновича - О. Кониського. Він успадкував традиції надпартійності, «ідеї, що єдиною партією мусить бути єдина українська сила. Як і його духовні виховники, які уособлювали громаду, він був провідним діячем (поруч з М. Грушевським і Є. Чикаленком) Товариства українських поступовців, чільним національним демократом. Був речником УРДП, а згодом УПСФ... С. Єфремов до розуміння незалежної України йшов через федералізм...»¹⁷. У 1894 р. С. Єфремов уперше відвідав будинок О. Кониського на Бібіковському бульварі, 36, залишивши в мемуарах його колоритний опис, а також наводячи фактичні аргументи до образу О. Конисько- го-політика (участь у політиці «нової ери», видання суспільно-політичного журналу «Правда» у Львові, публічна пропаганда українства в пресі) і таким чином заперечуючи «виключне культурництво» О. Кониського. Як громадський діяч Олександр Якович був надзвичайно активним, адже у 1880-1890-ті роки всі важелі української політичної акції перебували саме в його руках і меншою мірою - у В. Антоновича. Так, І. Гирич підкреслює, що, на відміну від Володимира Антоновича, О. Кониський змальований у спогадах С. Єфремова як «громадська людина, яка найкраще почувала себе в гурті, на людях, яка легко сходилась з людьми, хоча легко і розходилася, коли виявлялися якісь суперечності, яка вміла любити, але й вміла ненавидіти і вже, здається, не прощала образ і навіть іноді просто незгоди в поглядах»¹⁸. Чітка й однозначна українська лінія поведінки О. Кониського приваблювала до нього молодих українців. Із М. Грушевським, О. Лотоцьким та С. Єфремовим у О. Кониського до кінця життя збереглися щирі товариські взаємини.

Крім того, у багатьох своїх розвідках С. Єфремов указував на видатне значення праць О. Я. Кониського в галузі шевченкознавства, визнавав його засновником цього дослідницького напрямку літературознавства, вважав одним із «визнаних майстрів художньої прози». Неодноразово осмислював протистояння О. Кониського і М. Драгоманова на грунті ставлення до політики «нової ери», в питаннях соціалізму як ідеалу майбутності, політичної й культурної окремішності України, стратегії й тактики українського руху, співвідношення в реальній політиці практики «малих справ» та «великої мети», пошуку спільників та критиці опонентів... Розумом він був, як зізнається в мемуарах, на боці М. Драгоманова, але в багатьох практичних заходах дослухався до порад Кониського.

Меморіальний образ О. Кониського набуває завершеності в десятому розділі знаменитої єфремовської «Історії українського письменства» (1911 рік). Розвиваючи й поглиблюючи тези, сформульовані в «радівській» статті 1910 р., С. Єфремов називає Кониського типовим «старшим шестидесятником», представником того «немов першого випуска української інтелігенції, першого покоління українських діячів, що виступали вже не поодиноко, а... організованими громадами»¹⁹. Характеризуючи світоглядні настанови О. Кониського, відзначає, що «це був діяч того ж типу, що й Куліш - запальний, різносторонній і хоч меншого росту, але більшої постійності й видержки в основних питаннях; пробував він своєї сили і в поезії, і в белетристиці, і в науково-публіцистичній сфері. Таких діячів надто потрібно буває на світанні національного життя». Репрезентував його як народовця-культурника, що ставився негативно до революційних способів боротьби, завжди віддаючи перевагу практиці перед теорією, не сприймаючи ні радикалізму, ні космополітизму, готового усе віддати заради «національної справи». Але, твердив С. Єфремов, ніколи «з Кониського не був і шовініст»²⁰.

Кілька рядків присвятив Єфремов Кониському в «Короткій історії українського письменства» (К.: Криниця, 1918). У добу українізації критик видав і прокоментував листування М. Костомарова з О. Кониським (Україна, 1925, № 3, с. 72-78.). Намагаючись популяризувати спадщину свого «вчителя», Сергій Олександрович подав ґрунтовну вступну до збірки «Кониський О. Вибрані твори, кн. 1. К., 1927» (С. 3-28)²¹. У щоденниковому записі від 19 лютого 1927 р. занотував із цього приводу: «Марксистського підходу», звісно, в статті нема - і це може спричинитись до того, що й її цензура не пустить. Совітська цензура куди причепливіша і, треба правду сказати, - дурніша за царську. Вона встановлює не тільки, чого не повинно писати, а й те, що треба писати. [...] Побачимо, що то вийде з цієї спроби легалізувати тепер такого письменника як Кониський» ²². Єфремовські передбачення мали рацію: постать націоналіста, самостійника й культурника Кониського не вписувалась у жорсткі канони комуністичної ідеології, що призвело кінець-кінцем до майже повного її вилучення з історичної пам'яті українського суспільства.

Стосовно поля публіцистики, зазначимо, що тут С. Єфремов присвятив Кониському такі головні праці (подаємо за хронологією): «Спомини О. Я. Кониського» (Літературно-науковий вістник. - Л., 1900. - Т. IX. - Кн. 4), «А. Я. Кониський. (Некролог)» (Киевская газета. - 1900. - № 351), «Останні години життя, смерть і похорон О. Я. Кониського» (Літературно-науковий вістник. - Л, 1901. - Т. XIII. - Кн. 1), «А. Я. Конисский. Некролог» (Киевская старина. - 1901. - Т. 72. - Январь. - Кн. 1; спільно з Ф. П. Матушевським; окрема відбитка: К, 1901), «Перші роковини смерти Ол. Кониського» (Літературно-науковий вістник. - 1902. - Т. XVII. - Кн. 2), «Трудівник передрозсвітньої доби. На 10-ті роковини смерти Олександра Кониського» (Рада. - 1910. - № 272), [Рецензія]: Кониський-Перебендя О. Я. - Твори, ч. 1. З передмовою В. Черєдниченко. «Просвітянська книгозбірня», № 3. Видання Полтавської Спілки Споживчих Товариств. Полтава, 1918 (Книгарь: Літопис українського письменства. - К.: Час, 1919. - Ч. 20). Жанри й типи єфремовських праць є різняться між собою - хронікальні нотатки 1900-х рр. в «Літературно-науковому вістнику» в розділі «Хроніка і бібліографія», некрологи («Киевская газета», «Киевская старина», «Літературно-науковий вістник»), стаття-посвята в «Раді» «Трудівник передрозсвітньої доби. На 10-ті роковини смерти Олександра Кониського (f 29 ноября, року 1900)», гостро-нещадна рецензія в «Книгарі» (критика стосувалась передмови до збірки творів О. Кониського, автором якої була В. Черєдниченко)²³... Аналіз публіцистичних текстів Єфремова доводить еволюцію його поглядів щодо трактування образу Кониського, що далі - то більш глибоке його осмислення в реаліях модерної доби націєтворення, трактування у зв'язку з загальним поступом українства. Що важливо - у публіцистиці С. Єфремова Кониський постає й певним символом «переступної доби» українського руху, й живою, рухливою, емоційною людиною, що надзвичайно близько приймала до серця й до «глибини кишені» проблеми національного життя. Ознайомлення з єфре- мовськими пресовими текстами дозволяє простежити метаморфози меморіального образу Кониського у контексті просторово-часових трансформацій.

Тексти С. Єфремова друкуються мовою оригіналу, зі збереженням усіх лексичних і стилістичних особливостей авторського тексту. Російськомовні тексти подаються згідно з правилами сучасної орфографії. В українських текстах правопис уніфіковано й дещо осучаснено - так, наприклад, ми відмовились щодо передачі текстів із сторінок «Літературно-наукового вістника» від «желехівки» - українського фонетичного правопису, який використовувався у Західній Україні з останньої чверті ХІХ ст. і до 1922 р. Щодо передачі текстів зі шпальт газети «Рада» та часопису «Книгарь», були усунені анахронізми, в окремих словах поставлені апострофи, внесені зміни в написання таких слів, як «иншій» - «інший», «смерти» - «смерті» та т. і. Збережено авторське написання таких слів та словосполучень, як «працьовник», «редаговання», «ріжними», «органа», «народа», «романа», «європеїзма», «постатів», «енергичний», «швидче», «Бибиковський бульвар», «в Київі». Примітки в статтях зроблені самим С. Єфремовим і полишені без змін.

СПОМИНИ О. Я. КОНИСЬКОГО

«Днепровская Молва» в ч. 3 за сей рік надрукувала дещо зі споминів О. Я. Конись- кого «К истории народных чтений и народного театра». Шановний автор споминів перш за все висловлює думку, що «успех народной лектории и спектаклей находится в полной зависимости от доступности для слушателей языка» і що народна мова скрізь, а найпаче у нас на Україні, повинна стати на першому плані, бо інакше ні народні читання, ні вистави не можуть для народа бути зрозумілими. Сю думку д. Кониський доводить тими фактами, яких наочним свідком йому самому довелося бути. В кінці 50-их років у Полтаві заведено недільні школи для дітей і читання для дорослих, при участі Строніна, Пильчикова, Щетинської, Кониського, Гарлинського та ін. Учителі недільних шкіл відразу мусили звернути увагу на те, що російську мову учні вельми мало розуміють і що треба тратити багато часу на те, щоб виясняти дітям незрозумілі їм слова. Щоб упевнитися в сьому, надумано було запитати учнів, яку мову вони краще розуміють і на якій бажають учитися далі. Кожен учень читав російську байку Кри- лова і відповідну Гребінки і тоді його питали, яку більш зрозумів. З 140 душ дітей, що ходили до школи, 123 відповіли, що краще розуміють Гребінчині байки і що бажали б учитися по українські. Тоді вже учителі взялися до укладання шкільних підручників українською мовою (підручники Строніна і Кониського надруковано). Для читання вживалися: «Кобзар», оповідання Марка Вовчка, повісті Квітки, «Хата» Куліша. Далі той самий гурток задумав спорудити народні вистави, але виникла несподівана перешкода: місцева адміністрація заборонила народні вистави за те, що ціни на місця в театрі були призначені занадто малі. Не дав дозволу і міністр внутрішніх справ, одмагаючись тим, що, мовляв, народних вистав нема ще і в Англії (!). На тому діло з театром і стало. Спомини О. Кониського для історій українського руху мають велику вагу; шкода тільки, що надруковано з їх вельми незначну частину. Бажано було б, щоб шановний автор та й усі інші свідки минулих часів надрукували свої спомини. Час іде, старі люде - свідки минулого - потроху сходять у могилу і коштовний матеріал для нашої давнійшої історії умирає разом з ними, цікаві факти з нашого минулого забуваються. Спомини наших діячів могли б зберегти від забуття не один цікавий факт з нашого минулого...

Публікується за виданням: Спомини О. Я. Кониського // Літературно-науковий вістник. - Львів: видає Наукове товариство імені Шевченка у Львові. - 1900. - Т IX. - Цьвітень. - Кн. 4. - [Хроніка і бібліографія: Літературні вісті і уваги]. - С. 52-53. Підписано: С. Є.

АЛЕКСАНДР ЯКОВЛЕВИЧ КОНИССКИЙ. (НЕКРОЛОГ)

29 ноября, в 2 часа пополудни скончался известный малорусский писатель и общественный деятель, одна из наиболее видных местных литературных сил Александр Яковлевич Конисский. Покойный родился 6 августа 1836 г. в хуторе Переходовке Нежинского уезда Черниговской губернии; девяти лет поступил в приходское училище в Нежине, а затем в черниговскую гимназию, которой ему, несмотря на отличные успехи, не удалось, однако, окончить. Затем Конисский продолжал свое образование в Нежинском дворянском уездном училище и лицее, но стесненный материальными обстоятельствами, а главное - болезнь глаз не позволили ему докончить свое образование. В 1854 г. Конисский поступает на службу при суде в Полтаве, усердно занимаясь в то же время самообразованием. К этому времени относятся и первые его литературные опыты, а также весьма деятельное участие в организации и занятиях воскресных школ в Полтаве, до закрытия их в 1862 г. В 1863 году по независящим обстоятельствам Конисский должен был переселиться на жительство в Вологду, где прожил около года, затем побывал в Тотьме и только в 1865 году получил разрешение возвратиться на юг - сначала в Воронеж, затем в Елисаветград, Бобринец и Екатеринослав. С 1872 года Конисский живет в Киеве, занимаясь адвокатурой, литературой и служа городу в качестве думского гласного (с 1878 до 1881 года).

Литературная и общественная деятельность А. Я. Конисского настолько разнообразна, широка и плодотворна, что нет никакой возможности охарактеризовать и исчерпать ее в краткой газетной заметке. Начиная с 1858 года и до самых последних дней он без устали работал для родной литературы, не покидая этой работы ни при каких обстоятельствах. Он пишет романы, повести, рассказы и стихотворения на малорусском наречии; его перу принадлежат также выдающиеся публицистические н критические работы на том же языке, печатавшиеся в галицких украинских изданиях («Правда», «Зоря», «Свет», «Л.-Н. Вестник» и друг[ие]). Кратко говоря, не было почти ни одного малорусского издания, в котором покойный не принимал бы самого деятельного участия в качестве сотрудника, а иногда и главного руководителя и вдохновителя. Он был затем одним из основателей и деятельных сотрудников основанного в 1873 г. во Львове «Товариства имени Шевченка»; при его участии это «товариство», первоначально поставившее себе чисто литературные цели, было преобразовано в 1892 году в ученое общество, развившее в течение сравнительно короткого времени значительную научную деятельность. Кроме того, Конисский сотрудничал в лучших русских изданиях, как «Вестник Европы», «Русская Мысль», «Страна», «Порядок» и мн[огих] др. Последние годы своей жизни покойный писатель посвятил изучению личности и творчества Т Шевченка, и плодом этих занятий была «Хроника життя Т Шевченка» (в русском переводе издана отдельной книгой в 1898 г. в Одессе) и много журнальных и газетных заметок о Шевченке, собрание его писем и т. п. Вообще значение Конисского в малорусской литературе громадно. Работая в течение 40 слишком лет совершенно бескорыстно на пользу родной литературы и науки, он являет собою лучший тип убежденного, стойкого, честного деятеля, неутомимого борца за идеалы добра и гуманности. Земля тобі пером, честный и бескорыстный деятель на пользу родной земли.

Публікується за виданням: А. Я. Кониський (Некролог) // Киевская газета. - 1900. - № 351. - С. 2. Підписано: без підпису. В спису праць С. Єфремова щодо підпису вказано: С. Е-мовъ.

ОСТАННІ ГОДИНИ ЖИТЯ, СМЕРТЬ І ПОХОРОН ОЛЕКСАНДРА КОНИСЬКОГО

29 падолиста в вечері рознеслась по Київу сумна чутка: другій годині в день не стало людини, що більш чотирьох десятків літ високо й непохитно держала рідний стяг, не випускаючи його з тремтячих рук навіть на смертному ліжку; не стало чесного сміливого борця за національні права нашої занедбаної вітчизни; не стало енерґічного ініціатора й живущого нерва многих інституцій українських; не стало великого громадянина і невсипущого трудівника на ниві народній - Олександра Кониського...

Небіжчик давно вже нездужав; стан здоровля його останніми роками раз-у-раз був коли не лихий, то в усякому разі не зовсім добрий, а надто в зимі. Тим-то лікарі притьмом посилали його до Криму, де тепло й живуще морське повітря підживляло хорий його організм; кілька останніх зим небіжчик перебував у Ялті. Сього року, не вважаючи на пересторогу, що дала йому кілька раз в осені простуда, не вважаючи на всі намови та благання близьких людей - їхати заздалегідь до Криму, небіжчик не схотів виїздити з Київа, одмагаючись тим, що «моральне становище громадської людини в Ялті нестерпуче важке через самотність та нудьгу». Громадська жилка й тут виявилась: небіжчик волів перетерпіти хвороби й страждання, йти на видиму небезпеку, ніж жити самотою на чужині, хоч і в догідних умовах. Опріч того зачиналося в Київі одно нове діло, яким вельми цікавився небіжчик і багато працював, щоб поставити його на ноги. Всі отсі обставини задержали його в Київі і сталися одною з найблизших причин наглої його смерті. Кажу - наглої, бо хоч небіжчик останніми часами часто хорував, та ніхто про те з близьких до його людей не сподівався на такий швидкий кінець: катастрофа сталася справді нагло й несподівано. В четвер ще (23 падолиста) у небіжчика зібрався гурт добрих знайомих, розмовляли багато про те, як би поширити видання книжок на Україні, укладали широкі плани праць, які конче треба пустити в світ, - і ніхто з присутніх не помітив нічого надзвичайного. О десятій годині, як звичайно, розійшлися; господар був веселий, жартував, сміявся і на відході промовив до одного з гостей: «Запишіть у літопись 23 падолиста, коли народилася на світ нова громада». Три дні обставини не дали авторові сієї замітки навідатись до небіжчика, - тим більше, що ніхто не сподівався нічого лихого, - аж у понеділок (27 падолиста) над вечір почув він сумну новину, що Олександер Яковлевич тяжко занедужав. Хвороба виявилася другого дня по зібранню, у п'ятницю 24 падолиста. Вже зранку температура піднялася до 38,5° і лікар сконстатував запалення легких. Коли у вівторок (28 падолиста) автор замітки навідався до небіжчика, він лежав майже непритомний і не міг промовити й слова. Тяжко було бачити сю енерґічну звичайно людину, що лежала тепер, не маючи сили підвестися, ані поворухнути рукою. Оповідають, що в нестямі він багато говорив, бідкався, що він зараз нездатний до роботи і прохав дати йому «одпуск» на місяць - спочити і тоді він своє діло зробить. Лікар, що пильнував недужого, запевняв, що все гаразд діється, що за 2-3 дні жар зменшиться, температура спаде і недужий почне одужувати. Була думка скликати консиліум, але лікар доводив, що се цілком непотрібно... Одначе 29 падолиста в ранці серце у хорого майже завмерло, живчика не стало чути; за кілька часу до смерти недужий намагався щось сказати, але не міг вимовити ані слова; попрохав очима олівця й паперу і непевною, тремтячою рукою став писати, але так невиразно, що розібрати нічого не можна було. Так з олівцем в руках застала його й смерть - і благородне серце великого борця за права українського народу навіки замовкло...

В вечері, коли рознеслася про се чутка, на кватиру небіжчика зібралося чимало люду - прихильників помершого діяча на ниві народній. Небіжчик лежав на столі серед цілого ліса зелених квіток, що тужно посхиляли свої віти. Важкий сум огорнув усіх...

Похорон відбувся 1 грудня о другій годині. Вранці дубову жовту труну з тілом небіжчика перенесено до Благовіщенської церкви. У ногах поскладали численні вінки - ознаку останнього привіту на вічну розлуку... Вінків було всіх 13: 1) великий з срібних листів з рожевими трояндами, з написом золотом по білому: «Незабутньому трудовникови на ниві народній - Українцї-Кияне». 2) великий з рожевих троянд з пожовклим листом, напис: «Товариство імени Шевченка своєму основателю, почесному і дійсному членові»; 3) Чорний з троянд і білого бузку, напис: «Дорогому основателю і першому членови від Літературно-Видавничої Громади»; 4) металічний - лавровий, напис: «Щирому оборонцеви прав народних - студенти - Українці в Київі»; «Щирому синови і робітнікови України А. Я. Кониському від Одеських земляків»; «Олександрови Кониському на вічну дорогу - Харьківська академічна молодіж»; 7) «Черниговці щирому патріоту, дорогому робітникови на ниві народній»; 8) Роскішний срібний вінок з написом на червоних биндах: «М. Л. Кропивницький з товариством - А. Я. Кониському»; 9) «Дорогому, незабутньому другови від щироприхильних до його серцем матері і дітей Карачевських»; 10-13) чотири вінки з живих квіток без написів. На похорон прийшло також кілька телеґрам з виразом щирого вболівання й жалю за небіжчиком; ось де-які з їх: 1) «Прийміть вираз щирого спочуття в вашій тяжкій утраті. За Товариство імени Шевченка Грушевський»; 2) «Невимовний жаль, щире спочування сем'ї і громаді по утраті великого патріота від громади народовців. Барвінський, Грушкевич, Ревакович, Заячківський»; 3) З Дорпату (Юрева): «Просим положить за нас земли на могилу дорогого, незабвеннаго Александра Яковлевича» (підписано 12 чоловіка); 4) З Харькова: «Харьківська українська молодіж з великою тугою провожа у далеку дорогу вірного сина України. Най йому земля пером!»; 5) З Калуги: «Несподівана смерть незабутнього Олександра Яковлевича ударила нас, як грім. Над тяжкою втратою вашою і України щиро вболіваю. Афанасев»; 6) Зі Львова: «Просимо прийняти вирази щирого жалю з поводу смерти многозаслуженого покійника. Титко Ревакович з родиною»; 7) 3 Полтави: «Полтавська молодь просе осьвідчити родині Кониського свій жаль по страті дорогого Україні чоловіка» (підписи); 8) З Катеринодара: «Возложите венок Конисскому, - надпись родным языком: «Українському патріотові - Кубанці»; 9) З Вороніжа: «Возложите венок на гроб Конисского: «Щирому патріоті - в житті і праці од земляків-Вороніжців. Вашкевич»; 10) З Чернигова: «Просим возложить венок Конисскому: «Чернігівці щирому патріотові, дорогому робітникові на українській ниві. Шраг»; з де-яких близших до Київа міст прибули делегати.

О третій годині сумна процесія рушила з церкви до міста вічного спочинку - Байкового кладовища. Труну весь час несли на руках студенти та учні середніх шкіл; позаду йшло, не вважаючи на слоту й негоду, багато людей. Коли труну опущено в яму, почалися промови. Микола Левітський з плачем промовляв про гірку долю нашого народа-сироти, що ховає кращих синів своїх, невсипущих працьовників. Але нам, - закінчив бесідник, - потрібні й такі, як отся, славні могили: вони нагадують нам про ідеї, за які великі небіжчики наші боролися за життя. Микола Лисенко згадав про великі заслуги небіжчика перед Україною і з жалем сконстатував прикрий факт ворожих відносин до його від людей, що повинні б тільки подяку до його почувати. Д. Стешенко висловив гадку, що вагу нинішньої втрати і заслуги небіжчика оцінять тільки тоді, коли народ наш прокинеться до самосвідомого життя. Д. Руденко підкреслив вагу діяльності письменника, як осередка, кругом якого гуртувалися інші діячі. П. Старицька відчитала поезію Михайла Старицького, присвячену небіжчикові; поезією теж ушанував небіжчика один з молодих учнів. Кинувши по грудці землі на труну на знак останнього прощання, присутні почали розходитися з кладовища з тяжким болем у серці.

Зараз над свіжою ще могилою не можна зміряти тієї втрати, яку зазнала Україна, поховавши одного з найкращих синів своїх: вагу тієї втрати ми ще довго відчуватимемо. Спочило навіки велике серце, що раз у раз боліло недолею рідного краю і народу і все віддало йому; але дух його - живий між нами і довго ще нагадуватиме нам про наші обов'язки - любити нашу вітчизну і працювати, не покладаючи рук, для неї. Життя нашого славного небіжчика, повне праці й мук за рідний нам рід, хай буде нам зразком і нехай не поменшає, а зростає й зростає гурт таких трудовників, яким був наш великий небіжчик. Рідна земля йому пером!

Публікується за виданням: Останні години життя, смерть і похорон Олександра Кониського // Літературно-науковий вістник. - Львів: видає Наукове товариство імені Шевченка у Львові, 1901. - Т XIII. - Кн. 1. - С. 51-54. Підписано: Сергій Єфремов.

АЛЕКСАНДР ЯКОВЛЕВИЧ КОНИССКИЙ.

I. Немногочисленные ряды выдающихся деятелей на нашей родной ниве с каждым годом все редеют и редеют; с каждым годом один за другим сходят со сцены энергичные, горячо преданные своей родине и народу, верные до конца жизни раз принятому ими направлению работники. Если утрата подобных работников всегда тяжела даже в обществах, успевших хорошо развить свою культурную жизнь и потому богатых культурными силами, то тем чувствительнее она в той среде, которая, в силу различных обстоятельств, постоянно оказывается задерживаемой в своем естественном росте и вследствие этого считающей в своих рядах энергичных, неутомимых работников только единицами.

Таким именно работником и был скончавшийся 29 ноября минувшего года, известный украинский писатель и общественный деятель, А. Я. Конисский. В лице сошедшего в могилу А. Я. Конисского Малороссия и Галичина понесли тяжелую утрату, одного из старейших, самых неутомимых работников, в течение слишком сорокалетней своей кипучей деятельности неизменно и твердо стоявшего на страже интересов своей родины и своего народа. Этими чертами своего характера покойник должен служить прекрасным примером для молодого поколения.

Для полной и всесторонней оценки общественной и литературной деятельности покойного, длившейся более сорока лет, теперь пока еще не время: слишком она была продолжительна и слишком разнообразна, а потому ее и невозможно сделать сейчас, пред незакрытой еще почти могилой. Цель настоящего очерка - познакомить читателей, друзей и почитателей сошедшего в могилу деятеля с главными моментами жизни и деятельности его и дать общий перечень литературных трудов и работ покойника.

А. Я. Конисский родился 6 августа 1836 г. в хуторе Переходовке, Нежинского y., Черниговской губ. Потеряв на седьмом году своей жизни отца, Конисский рано испытал тяжелое положение сироты, материальные лишения и притеснения окружающих. Девяти лет его отдают в Нежинское приходское училище, а затем - в Черниговскую гимназию. Здесь ему пришлось испытать первые горечи за свое влечение к высшим порывам человеческого духа: гимназическое начальство усмотрело его испорченность в том, что он пишет стихи на малорусском языке, и в результате он очутился за порогом гимназии. Попытка продолжить образование в Нежинском дворянском училище и лицее также окончилась неудачей: крайне стесненные материальные обстоятельства, а также тяжелая болезнь глаз заставили его бросить школу и вступить в жизнь на борьбу с лишениями и невзгодами. В 1854 г. Конисский поступает на службу при суде в Полтаве, не оставляя в то же время надежды заполнить свое образование самостоятельным трудом, и действительно достигает намеченной цели. Юношеские годы Конисского совпали с темь освободительным течением, которое увековечено также недавно сошедшим в могилу, покойным Джаншиевым в его труде под названием «Эпоха великих реформ». Конисский отдался служению народу со всею страстью своей пылкой натуры. Он принимает деятельное участие в устройстве воскресных школ в Полтаве, пишет корреспонденции в «Искру», «Черниговский Листок» и «Основу», где выступает пламенным защитником интересов народа и убежденным борцом за его права. Наступившие в 1863 г. неблагоприятные веяния отразились и на Конисском: по доносу одного из сослуживцев, его обвинили в распространении превратных се- паратистических идей и сослали сначала в Вологду, а затем в Тотьму, где он пробыл до 1865 г., когда получил разрешение возвратиться на родину: сначала в Воронеж, затем - Елисаветград, Бобринец и Екатеринослав. В 1872 г. Конисский переселяется в Киев, где живет до последних дней, посвящая все свое время литературным занятиям, главным образом на малорусском языке.

Не входя в подробную оценку литературной деятельности Конисского, мы все же не можем не остановиться, прежде всего, на тех обвинениях по его адресу, какие часто раздавались и в печати, и в частных отзывах, обвинениях в проповеди национальной исключительности и нетерпимости. Такие обвинения, по нашему мнению, основаны только лишь на недоразумении: не национальную нетерпимость и исключительность он проповедовал, а напротив - свободу национальностей. Видя свой родной народ не на высоте тех правь, какими пользуются другие народы, он не мог иногда, как натура в высшей степени чуткая и отзывчивая, освободиться от страстного, обличительного тона, который его противники толковали, как шовинизм и исключительность. Что мысль наша справедлива, доказательством тому является и то обстоятельство, что, посвятив свои силы малорусской литературе, Конисский не чуждается в то же время и русской и принимает деятельное участие в лучших органах ее: Вестник Европы, Русская Мысль, Искра, Страна, Порядок, Заря, Земство, Земский Обзор, Семья и Школа, Московский Телеграф, Днепровская Молва и мн. др.

Литературная деятельность Конисского начинается с 1858 года, когда им в «Театрально-Музыкальном Вестнике» помещено было несколько заметок. Начало 60-х годов совпадает с возрождением и расцветом малорусской литературы в России, и вот Конисский помещает по-украински и по-русски в «Основе» и «Черниговском Листке», издававшемся известным украинским писателем Глебовым, ряд очерков беллетристического и публицистического содержания, подписывая их псевдонимом «Пе- реходовець». В публицистических своих очерках он ратует за допущение в народную школу малорусского языка и вообще за предоставление ему прав полного гражданства. В то же время деятельность его в качестве учителя воскресных школ в Полтаве натолкнула его на мысль составить учебники для украинских школ, результатом чего и были его «Украинские прописи» и «Арихметика, або щотниця». По поводу учебников на народном языке он ведет интересную переписку с Костомаровым. Но изменившиеся условия вскоре прервали эти зачатки педагогической деятельности Конисского: другие составленные им учебники не были разрешены к печати. Такое исключительное положение малорусской письменности в период 1863 - 73 гг. натолкнуло Конисского на мысль перенести свою литературную деятельность в Галичину. Конисский в этот период печатает свои произведения (стихотворения, повести, романы, рассказы, статьи литературно-критического и публицистического содержания) в галицких и буковинских украинских изданиях - «Слово», «Галичанин», «Мета», «Вечорници», «Правда» и др. Неоднократные поездки в Галичину еще более укрепили его связи с галицкими деятелями национального направлений, связи, не прерывавшиеся до самой его смерти. Галичина и вся Малороссия особенно обязаны К[онисско]му за его деятельность в качестве одного из основателей известного «Наукового товариства имени Шевченка» в 1873 r., сперва поставившего себе чисто литературные задачи, а затем с 1892 г. реорганизовавшегося, при поддержке и горячем участии его, в научное общество. В начале 70-х годов малорусскому слову в России вздохнулось свободнее, и Конисский, не прерывая своей деятельности в Галиции, опять обращается к изданию книжек вне России: им издано несколько популярных брошюр, приготовлены к печати литературные сборники, не увидавшие, впрочем, света. В 1881 г. Конисский поднимает вновь старый вопрос о допущении малорусского языка в народную школу. Статья его по этому вопросу, появившиеся в журнале «Семья и Школа», вызвала целую литературу в русской повременной печати, большинство представителей которой вполне согласились с положениями автора. Вообще при каждом удобном случае Конисский поднимал этот вопрос, как в статьях, так и в различного рода докладных записках, выступая всегда защитником нрав малорусского слова.

Последние годы своей деятельности Конисский посвятил изучению личности и произведений Шевченка. Плодом этого изучения был двухтомный труд «Тарас Шев- ченко-Грушивський. Хроника його життя», первый том которого появился в 1898 г. в Львове, а второй появится в скором времени. Тот же труд автор переработал и издал в России под названием «Жизнь украинского поэта Т Гр. Шевченка». Труд Конисского представляет лучшую биографию знаменитого украинского поэта. Шевченку же посвящен и последний труд Конисского, появившийся на русском языке - это популярная биография поэта, предназначенная для широкой публики, напечатанная в ноябрьской и декабрьской книжках «Журнала для всех».

Перечислить все написанное Конисским не представляется пока возможным: его произведения печатались большею частью в Галицких изданиях, мало в России известных и доступных, под многочисленными псевдонимами («Переходовець», «Верныволя», «Сырота», «Журавель», Дрозд, Семен Жук, О. Яковенко, K. Маруся, О. Кошовый, Перебендя, Лесько, Кость Одовець, Сырота з Украины, О. Я. Хуторный, Вакула з Лубен, Степан Шкода, Полтавец, О. Я. K., О. K., Дрибный и др.), из которых многие остались нераскрытыми до сих пор.

Более популярные его романы и повести - «Семен Жук и його родичи», «Юрий Горовенко» (под псевдонимом Красюченко), «Непримиренна», «В гостях добре, а дома липше». В последнее время Конисский предпринял издание своих беллетристических произведений в России; до сих пор вышло три тома, в недалеком будущем ожидалось еще несколько томов, но смерть прервала его намерения.

Утрата, понесённая малорусской литературою, тяжела и трудно вознаградима. С энергией, стойкостью, убеждением он в течение своей долгой литературной и общественной деятельности отстаивал то, во что верил, и до последней минуты убежден был, что стесненная теперь в своем течении родная литература дождется светлых дней... Если к кому можно применить прекрасное изречение: «Течение скончах, веру соблюдох» - так это к Конисскому.

Несомненно, что он оставил глубокий след в малорусской литературе и жизни.

Мир праху твоему, неутомимый, стойкий труженик и верный сын родной страны!

Публікується за виданням: Александр Яковлевич Конисский (Некролог) // Киевская старина. - 1901. - Т 73. - Январь. - Кн. 2. - С. 125-130. Підписано: Матушев- ский-Ефремов. Окрема відбитка: К., 1901.

ПЕРШІ РОКОВИНИ СМЕРТИ ОЛ. КОНИСЬКОГО.

В «Киевской Газете» (ч. 330) надруковано згадку д. Мировця про Кониського. Згадавши заслуги небіжчика перед рідним краєм, автор зазначає з жалем прикрий факт, що за рік не появилося творів, що кидали б світло на сю визначну в історії України людину. Закид ділком справедливий.

Публікується за виданням: Перші роковини смерти Ол. Кониського // Літературно- науковий вістник. - Львів: видає Наукове товариство імені Шевченка у Львові, 1902. - Т XVII. - Кн. 2. - [Хроніка і бібліографія: Вісти з поля літератури]. - С. 4. Підписано: С. Є.

ТРУДІВНИК ПЕРЕДРОЗСВІТНЬОЇ ДОБИ