Постать Олександра Кониського у публіцистиці Сергія Єфремова 1900-1919 років

Така була чисто громадська діяльність Кониського в Галичині. Тільки одна людина в України може змагатися з ним що до того значіння, яке він мав у початках відродження наших закордонних братів, - то був Драгоманов. І цікава річ: ці вічні антагоністи, принципіальні вороги, гострі й непримиренні супротивники за життя все-таки стоять поруч у пам'яті нащадків: життя звело до купи наслідки їхньої такої, здавалося, далекої одна одній діяльності. Причина цьому та, що ріжними шляхами вони йшли до однієї мети, ріжними методами, але робили одну працю, ріжними способами, але одного домагались. Кожен з свого боку, вони очищали повітря в Галичині од вузького рутенства, на Вкраїні од міленького українофільства й наставляли галичан і українців наближатись до того спільного і єдиного шляху поступу, яким тільки й може йти по європейському вихований народ. І Драгоманов, і Кониський - обидва були європейцями, хоч не однакового типу, й ідеї щирого європеїзма, з його глибоким демократизмом, та широкою любов'ю до рідного краю однаково ясніли їм жаданою метою. Вороги в тому, що кожний з них любив у сучасності, антагоністи щодо шляхів поступу, роз'єднані в шуканні стежок добра і правди для свого народу, вони були зв'язані однією зненавістю до всякої дрібненької й міленької діяльності, до всього, що надполовинює душу й змалює повне життя рідного краю; у обох майже однакова була й сама праця - безупинна, палка, систематична праця на користь рідного народу. І от через те історія звела непримиренних за життя ворогів до одного гурту після смерти й поставила в процесі європеїзації українського руху поруч наймення Драгоманова й Кониського. Віддаючи з принципіального боку повну перевагу теоретичним поглядам Драгоманова, ми не повинні змалювати і практичних заслуг Кониського: великі здобутки їх перед нами. Маючи Драгоманова за великого вчителя теорії українства, ми повинні й Кониського згадати теж, як учителя найбільш практичної роботи, як організатора тих заходів коло розвитку українства, що поставили його на теперішню височінь. Дивлячись, немов той Янус, у супротивні боки, Драгоманов і Кониський заступали ті течії серед українства, які потомним поколінням судилося звести до однієї істоти й синтезувати в одній праці для всестороннього розвитку рідного краю.

Організаційну роботу Кониського знає добре не сама тільки Галичина, хоч тільки там його хист міг ширше розгорнутися. Довгий час і тут, на Україні, Кониський був тим центром, що збирав коло себе молодих працівників, гуртував їх і власним прикладом вів на роботу для рідного краю. В добре пам'ятній світлиці небіжчика на Бибиков- ському бульварі, проти пам'ятника Бобринського, не одна розпочалася громадська справа, не одна звідти вийшла корисна думка, не один з українців знаходив там пораду, підмогу і заохоту до праці. Я думаю, що багато з сучасних діячів українства можуть з подякою згадати ім'я Кониського, як одного з перших своїх навчителів і наставників на практичну роботу. Можна було з ним розходитися в теоретичних поглядах, але не можна було не схилятися з пошаною перед тією скарбницею невичерпаної енергії та любові до рідного краю, вічних заходів його, на користь народу призначених. Це притягало до його й молодь і вона часто забувала свої теоретичні з ним незгоди, йдучи в практичній роботі поруч з цим сивобородим суворим дідом, який увесь горів до самої смерти молодечим запалом та енергією. Як зразок такої спільної роботи, можу назвати перше систематичне українське видавництво в Київі («Вік»); воно хоч держалось руками молодіжі, повстало з ініціативи Кониського і з його участю, і на широких планах реорганізації цього видавництва спіткала його смерть. Рік 1900, рік смерти Кониського, застав його на тій самій позиції народньої робота, на яку вів став р. 1861-го: з тієї позиції він не сходив ніколи протягом цілих майже 40 літ. Та ми вже знаємо, що мало сказати - не сходив, бо здебільшого він перед вів у роботі, організовував робітників, гуртував людей і прихиляв їх до роботи для рідного краю.

Такими ж рисами кипучої енергії визначається й літературна діяльність Кониського на полі рідного слова, якого великим знавцем він був. Твори Кониського (віршом і прозою, публіцистика, критика і т. н.) розкидано по періодичних виданнях на протязі мало не 40 літ, бо тільки невелику частку оповідань зібрано в тих чотирьох томиках одеського видання, яке розпочав був ще сам небіжчик. Де-що виходило за кордоном і окремо (повісті: «В гостях добре, а дома ліпше», «Юрій Горовенко», «Грішники». «Молодий вік Максима Одинця»), але все те мало доступу знаходило на Україну. Ще менш відомі його повісті, бо опріч двох невеличких збірничків («Порвані струни», вид. в Житомирі та «Вибір з поем» у Львові) окремо не друкувалися зовсім. Тим часом для свого часу твори Кониського безперечно мали чимале значення, та й тепер багато з них можуть читатися залюбки, хоча письменство наше збагатилося за останні часи на нові твори високої літературної вартості.

Як поет визначається Кониський прозорою думкою й легким та чистим віршом. Хоч багатьом його поезіям бракує безпосереднього натхнення і вищої творчої сили, та все вони служать цікавими документами часу, відбиваючи думки й сподівання не самого тільки автора. Зміст у Кониського переважає форму, та в змісті й сам автор бачить raison d'etre своєї поезії.

В дари принесу я коханому краю Не злото, не гроші - пісню голосну, - Ту пісню старую про волю новую,

Про рівність, братерство... («Думка»).

І справді більш проповідником старих ідеалів волі і братерства був Кониський у своїй поезії, ніж художником. Рідний край і народ - це його герої, і здебільшого недолю їхню оспівує він, збирає до одного джерела ріки сліз, що розлились по рідному краю, бо «то з народних із сліз береги розійшлись». Обрав цілого народа немов зосередився для Кониського в оцій убогій постаті ратая на чужій ниві:

В ярмі скорбот, нужди, неволі Важке він тягне «житіє»

І затаївши в серці болі,

Не нарікаючи на долю,

Оре він поле - не своє («Ратай»).

Кониський співець не минулого, колишнього й забутого, а сучасного; одна з його найстаріших поезій просто так і починається неначе полемікою з поезією попередників, що залюбки обертались до сюжетів з минулого, виявляючи свій жаль за ним:

Не обскурант я, що не плачу За тим, чого нема,

Що вже минуло і мина («Моє бажання»).

І зараз же розгортає автор свій ідеал долі України - не в блискучих постатях, не в державній незалежності, не в військових чварах, а в братерстві всіх слов'ян, відповідно до федералістичних змаганнів кращих попередників Кониського. Нічого й казати, що дійсність не відповідала таким програмам, і Кониському, як поетові сучасності, доводилося спинятись більш на розбитих надіях («Сподівання»), скаліченому житті («До старої моєї неньки»), взагалі на невеселих сюжетах та сумних подіях. Довгою низкою тягнеться його цикл «Із скорбних пісень», справді перенятий тужним почуванням та гіркою образою за скривджені й одурені надії.

Дивлюсь, дивлюсь - на сході тьма.

Не проясняється, не дніє;

Нігде і проміня нема,

Північна хмара світ закрила.

А де ж ти, зіронько ясна,

Сподівана, бажана доле?

Куди сховалася, зайшла?

Ба!.. ти й не сходила ніколи.

Вище з літературного погляду стоять белетристичні твори Кониського, власне його нариси та оповідання. В них змальовано життя всіх станів громадянства на Україні, починаючи од народних мас і до тих освіченіших верств, що почали виходити на авансцену життя після селянської реформи. З художнього погляду вартніші оповідання першої категорії. Знавець добрий народного життя, Кониський дав ряд типових постатів і картин з тієї переступної доби, що почалася в народному житті слідом «за волею» і психологічно з нею зв'язана неподільно. На такому ґрунті засновано оповідання «Наймичка», «В день святої волі», «Протестант» та инші. Автор бачить, що скасування кріпацтва не знищило народніх злиднів, що «без землі воля - друга неволя: підуть знов і нові пани, і нові кріпаки» («Наймичка»), що багато п'явок присмокчеться до народного організму, п'явок й бюрократії, усяких жмикрутів «аблакатів», та охочих до наживи чужим коштом людей («Чи злочинець, чи недужий», «Хозарський ланок», «Грошолюбка», «У тісної баби» і т. ін.). Кониський часто спинявся на цій загальній біганині за матеріальною наживою, малюючи як оборотну сторону її - «ступінь того тяжкого, хижого убожества, що з людської тварі стирав слід божого образа» («Наймичка»).

Найгіршим лихом усього нашого життя Кониський уважав отой розбрат між народом та інтелігенцією, через який освічені люде цураються свого народа, полишаючи його на волю божу та опіку темної сили. «Пан, сертучник, - каже Кониський, - одчахнувся од народа, одрікся од нього... Де ти бачив, де ти знаєш у нас українську національну інтелігенцію? Чи єсть вона і коли єсть, дак чи вона з народом? Чи вона піклується про народ? Чи веде його до освіти й добра?» («Народня педагогія»). Поставивши спершу питання, чи єсть українська національна інтелігенція, Кониський опісля часто спинявся на стосунках інтелігенції до народу, малюючи з одного боку позитивні постаті людей, що йшли з народом, з другого - перекинчиків, кар'єристів, лицарів наживи, що першим ділом задовольняють свої вузенькі егоїстичні потреби. Коли не лічити спроби Куліша та цілком невдатного романа якогось В. Дорошенка «На Україні» (виданий в Осташкові р. 1868), то Кониський був у нас першим, що звернув увагу в письменстві на новий тип людини - на українського інтелігента, на його погляди, змагання, шляхи. Цілий ряд творів Кониського, як «Перед світом», «Семен Жук і його родичі», «Юрій Горовенко», «Непримиренна» і т. ін., присвячено розглядові нарождення й діяльності цих нових для того часу (60 - 70 p.p.) людей. Поруч для контрасту автор дає й типи супротилежної категорії людей (особливо «Грішники»), а також малює ті зверхні політичні умови, що руйнують роботу нових людей, збиваючи їх з шляху систематичної культурної роботи на всякі небезпечні манівці («Юрій Горовенко»).

В своїх повістях Кониський стає перед нами народовцем, але іншого типу, ніж той, що панував тоді в російському житті. Це на українському ґрунті пересвідчений культурник, що з самої реакції до пануючого серед радикального російського громадянства напряму негативно ставився до революційних способів боротьби. Космополітична радикальна інтелігенція, на думку Кониського, нехтує національну справу, і відтягаючи сили од безпосередньої праці на рідному ґрунті, тим самим заважає тому, щоб інтереси та пекучі потреби народні були повною мірою задоволені. Кониський якось не вмів погодити широких вимог демократичної теорії з щирою практичною роботою, як це зробив одночасно Драгоманов, і завжди оддавав перевагу практиці над теорією. Може бути, цей однобічний погляд він виніс із часів свого молодого віку, коли взагалі серед українського громадянства панував практично-культурницький настрій; з другого боку, цей погляд підсилився ще вражінням од того справді часто безґрунтовного руху, який пройшов у Кониського перед очима в 70-х роках, - але досить того, що тому поглядові він лишився вірним до смерти. На цьому ґрунті у його виникали навіть непорозуміння з заступниками нових напрямів, яких він попросту не розумів і не вмів оцінити тієї справжньої вартості, що вони несли з собою. Продуктом такого нерозуміння почасти вважаю я й те ворогування проти радикального руху в Галичині, що зайняло в діяльності Кониського всю першу половину 90-х років і заставляло його стояти за «угоду» навіть тоді, коли вона вже цілком розвалилася.

Опріч поезії та белетристики, Кониський чимало працював на публіцистичному та науковому полі, давши тут багато замітних як на свій час праць («Коли ж виясниться?», «Критичний огляд української драматичної літератури», «Відчити з історії українсько-руського письменства» і т. ін.). Найбільше уваги в останні часи свого життя Кониський присвятив Шевченкові і опріч цілої низки дрібних про його нарисів дав капітальну працю: «Тарас Шевченко - Грушівський. Хроніка його життя» (два томи, Львів, 1898 - 1901; російський скорочений переклад вийшов р. 1898 в Одесі). Це найкращий досі в літературі про Шевченка життєпис, в якому критично зведено й оброблено ввесь матеріал, що до того часу з'явився.

З Кониського була надзвичайно характерна постать для тієї передрозсвітньої доби нашого життя, з якої так таки й не пощастило йому вибратись. Енергичний, ворушкий, запопадливий працьовник, він вічно шукав, де б міг прикласти свої сили до діла. Хоч які тяжкі часи були, а не міг він сидіти, склавши руки, як багато його однолітків зробили, не міг і одійти од українства, заспокоїтись працею на чужому полі. Поза українськими справами не можна було собі уявити цієї людини, що була не тільки людиною ініціативи й організацій, але й людиною чорної роботи, якої так багато єсть, та до якої так мало охочих знаходиться. Такими людьми, як Кониський, найбільше держалась українська справа під той темний час, коли навіть голосу українського не чутно було; вони були не тільки робітниками, а немов прапорами цілої епохи, і якось легше на душі ставало од свідомості, що те джерело праці й енергії не засохло, а б'є невпинно, все нові піднімаючи справи й обновляючи старі заходи. Треба було самому пережити страшний час реакції 80-х - 90 х років, щоб оцінити по заслузі творчу ролю таких людей-прапорів. Навіть помилки їхні, що багато свого часу колотнечі накоїли, не додавали зневір'я, а були для українського громадянства немов острогами для доброго коня, викликали нові запаси не потраченої ще енергії й притягали нових діячів - все на те ж забуте й занедбане поле українського громадського життя. Навіть слабі іноді літературні твори їх заставляли про себе думати й говорити, бо раз у раз живчик живого життя бився в них і неустанно закликав - усе до одної справи. Справою тією було всестороннє відродження рідного народу і цій справі вони віддавали себе неподільно.

Такий був і Кониський. Працюючи увесь вік для того, щоб наблизити добу од- вертої робота на рідному полі, він сам не дожив до неї. Як той Мойсей, він умирає на порозі землі обітованої, тільки здалеку, немов з високої гори побачивши перші ознаки громадського пробудження та жвавішої роботи, перші подуви волі для рідного письменства. Я уявляю собі, як би радів небіжчик і як би працював він, коли б наочно побачив недосяжну мрію цілого життя свого - українську пресу! З яким запалом він, старий і немічний, став би в ряди молодих працьовників її... Шкода, - здійснилися ті мрії тільки тоді, коли вже працьовиті руки лягли безсило на багатих любов'ю грудях. Але теперішнім працьовникам нашої молодої преси і всьому громадянству українському треба знати, хто прочищав їм шляхи, рівняв дороги й підготовляв грунт для роботи. Треба знати і з подякою згадувати наших діячів передрозсвітньої доби, серед яких раз-у-раз Кониському належатиме одно з найпочесніших місць. Занадто завалені щоденною дрібною роботою, ми не маємо ні часу, ні змоги віддати належну шану своїм попередникам, - і через те у нас не написані ще життєписи таких діячів, як Драгоманов, Антонович, Кониський, Грінченко. А тим часом це не тільки повинність наша перед пам'яттю тих надзвичайних людей; це наша власна і нашого діла користь - показати, як гартувались люде і що вони наперекір обставинам робили. Я вірю, що ці життєписи будуть написані і виявлять нам стільки краси і сили людського духа, що вони захоплюватимуть і нових людей, притягаючи їх до тієї справи, якій віддавали себе небіжчики. Коли б тільки це швидче було зроблено, бо життя тих людей - то наша власна історія, історія рідного краю, і тут ми вже не маємо права «отговариваться незнанием», або виступати забудьками...

Публікується за виданням: Трудівник передрозсвітньої доби. На 10-ті роковини смерти Олександра Кониського (f 29 ноября, року 1900) // Рада. - 1910. - № 272. - 30 ноября (13 грудня). - С. 2-3. Підписано: Сергій Єфремов.

КОНИСЬКИЙ-ПЕРЕБЕНДЯ О. Я. - ТВОРИ, Ч. 1. З передмовою В. Черєдниченко. «Просвітянська книгозбірня», № 3. Видання Полтавської Спілки Споживчих Товариств. Полтава, 1918. Стор. 104. Ціна 10 коп.

Це видання має на меті чисто просвітницькі завдання, не претендуючи ні на повноту, ні на якийсь певний план. Отже з цього вигляду й мусимо підступати до його оцінки: не твори письменника рецензувати, бо вибір не дає для цього матеріалу, а виконання просвітніх завданнів видавництва.

У книжці маємо три вірші й два оповідання покійного письменника. Оповідання і вірші взято гарні, з найголовніших у Кониського, хоча - звісно - не знати, чому взято саме ці, а не инші. На жаль, відповіді на це не дає не тільки сама книжка, але й додана до неї передмова - найслабше в ній місце. Автор передмови пробує і біографію письменника розказати і дати характеристику його письменської та громадської діяльності, але ця спроба рішуче не вдалася. Боюся, що таке пояснення не тільки не пояснить нічого мало освіченому читачеві, а ще більш його заплутає. Популярне писання більш за всі инші вимагає певного плану і послідовного розвитку його, а тим часом у передмові панує повний хаос: автор починає з життєпису, потім кидає його й обертається до плутаної теорії психології творчості, далі знов вертається до життєпису, але викладає його дуже абстрактно, одбігаючи од теми, переплітаючи з домислами про вихоплені з гурту твори Кониського. Все це показує, що В. Черєдниченко не ясно й собі уявляє літературну постать письменника, про якого пише. Прикро вражають дидактичні одбіги од теми: писати популярно зовсім не значить конче подавати примітивну науку: наука повинна сама собою виникати, а не бути нав'язаною, до того ж у наївній і досить сумнівній формі. Трапляються й просто прикрі недогляди, - напр., Куліш іменується то Пантелимоном, то Панасом (!), про Кониського говориться, що він «інакше і не писав, як тільки українською мовою», а потім згадано і про російські його писання. Коли читач розбере цю плутанину, то він втратить всяку віру до поясненнів автора. Але думаємо, що він просто не розбере, напр., того, що В. Черєдниченко подає на с. 3-4 про самий процес літературної творчості: плутано і неправдиво. Способом свого виконання передмова голосно говорить тільки про те, що краще було б обійтися зовсім без неї, і саме це самоубивче завдання вона тільки і справляє добре.

Публікується за виданням: [Рецензія]: Кониський-Перебендя О. Я. - Твори, ч. 1. З передмовою В. Черєдниченко. «Просвітянська книгозбірня», № 3. Видання Полтавської Спілки Споживчих Товариств. Полтава, 1918. Стор. 104. Ціна 10 коп. // Книгарь: Літопис українського письменства. - К.: Час, 1919. - Ч. 20. - Стовп. 12811282. Підписано: С. Єфремов.

Література

1. Підготовка статті, копіювання та археографічна обробка текстів статей С. Єфремова здійснені за підтримки гранту Канадського інституту українських студій Альбертського університету 2012-2014 рр. (з Вічного фонду ім. Михайла і Дарії Ковальських).

2. Див., напр., такі публікації: Авдикович О. Огляд літературної діяльності Олександра Кониського. Перемишль: Коштом автора, 1908. 23 с.; Грушевський М. С. Памяти Олександра Кониського // Записки НТШ. 1901. Т XXXIX. Кн. 1. С. 1-14; Франко І. О. К. (Некролог) // Літературно-науковий вістник. 1901. Т 13. Кн. 1. С. 116; Антонович В. Б. Олександр Якович Кониський (Некролог) // Літературно-науковий вістник. 1901. Т 13. Кн. 1. С. 46-47; Франко І. Про житє і діяльність Олександра Кониського. Львів, 1901. 36 с.; Куліш П. А. Я. Конисский (Некролог) // Исторический вестник. 1901. № 1. С. 413-414; Доманицький В. Библиографический указатель сочинений А. Я. Конисского // Киевская старина. 1901. № 1. С. 131-151; П. С. [Стрельбицький П.]. Спомини про О. Я. Кониського // Літературно-науковий вістник. 1902. Т 20. Кн. 12. С. 162-167. В 1903 р. у Києві побачив світ «Літературний збірник, зложений на спомин Олександра Кониського (1836-1900)». До 10-ї річниці смерті О. Кониського була опублікована стаття М. Грушевського (Село. 1910. № 47. С. 4-5).

3. Історіографічний огляд див.: Іваницька С.Г., Єрмашов Т.В. Постать Сергія Єф- ремова - публіциста в українській пострадянській гуманітаристиці // Українська біографістика: зб. наук. праць / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т біографічних досліджень. К., 2013. Вип. 10. С. 281-307.

4. Коннертон П. Як суспільства пам'ятають / Пер. з англ. С. Шліпченко. К: Ніка- Центр, 2004. 184 с. (Серія «Зміна парадигми»; Вип. 7). С. 22, 38, 65.

5. Нора П. Теперішнє, нація, пам'ять. К.: «Кліо», 2014. С. 188-189.

6. Нора П. Проблематика мест памяти // Франция - память / П. Нора, М. Озуф, Ж. де Пюимеж, М. Винок. СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999. С. 19.

7. Єфремов С. Фатальний вузол // Єфремов С. Вибране: Статті, наук. розвідки, монографії. К.: Наукова думка, 2002. С. 17.

8. Єфремов С. Про дні минулі // Молода нація. 2003. № 2 (27). С. 138.

9. Єфремов С. Трудівник передрозсвітньої доби. На 10-ті роковини смерти Олександра Кониського (f 29 ноября, року 1900) // Рада. 1910. № 272. 30 ноября (13 грудня). С. 2-3.

10. Гирич І. Із племені титанів: дійсний член НТШ Сергій Єфремов // Гирич І. Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів. Тернопіль: Навчальна книга «Богдан», 2012. С. 174.

11. Мисюра О. Кониський Олександр Якович (1836-1900). Чернігів: Просвіта, 2008. 200 с.

12. Листи Олександра Кониського до Іллі Шрага: Наукове видання / упорядкування, передмова, примітки Т.П. Демченко, О.О. Мисюри. Чернігів: Просвіта, 2011. С. 6.

13. Так само. С. 13.

14. Стариков Г. Щоденник Олександра Кониського // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. Том CCLXV. Праці Історично-філософської секції. Львів, 2013. С. 387.

15. Бурлака Г.М. Олександр Кониський: нові грані постаті (на матеріалі листування з М. Грушевським) // Український історик. 2004 - 2005. № 3-4 / 1 (163-165). С. 60-68; Швидкий В. П. Олександр Лотоцький: учений, громадський діяч, політик (1890 - 1939-ті рр.). К.: Ін-т історії України НАНУ, 2002. С. 32-33, 41; Гирич І. Передмова // Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади). К.: Темпора, 2011. С. 41,43, 44-45; Гирич І. Олександр Кониський. Батько українського самостійництва // Гирич І. Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів. Тернопіль: Навчальна книга «Богдан» 2012. С. 53-82; Іваницька С. «Колективний портрет» керівництва Української демократично-радикальної партії (1905 - 1908 рр.) // Іваницька С. Українська ліберально-демократична партійна еліта: «колективний портрет» (кінець ХІХ - початок ХХ століття). Запоріжжя: Просвіта, 2011. С. 73-75; Іваницька С. Михайло Драгоманов як «Значущий інший» у світосприйманні Сергія Єфремова (1890-ті - 1920-ті роки) // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. Вип. ХХХ. Запоріжжя: ЗНУ, 2011. С. 239-240.

16. Див.: Гирич І. Олександр Кониський. Батько українського самостійництва // Гирич І. Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів. Тернопіль: Навчальна книга «Богдан», 2012. С. 81-82.

17. Гирич І. Передмова // Гирич І. Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів. Тернопіль: Навчальна книга «Богдан», 2012. С. 6.

18. Гирич І. Передмова // Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади). К.: Темпора, 2011. С. 13.

19. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Феміна, 1997. С. 428.

20. Там само.

21. Єфремов С. Олександр Кониський // Кониський О. Вибрані твори. К.: Сяйво, 1927. С. ІІІ- XXVIII.

22. Єфремов С. Щоденники 1923 - 1929. К., 1997. С. 468. Також див. с. 467, 477, 492, 496, 501, 509, 529, 532, 582.

23. Вірогідно, це Варвара Чередниченко (4 (16) грудня 1896 - 22 квітня 1949) - член літературного об'єднання «Плуг», майбутній автор історичних романів (див.: Буженко Т., Сарана Ф. Варвара Чередниченко. Літературні портрети // Радянське літературознавство. 1971. №12. С.60-65; Буженко Т Життєвий і творчий шлях Варвари Чередниченко / Т Буженко, Ф. Сарана // Чередниченко В. Вибрані твори. К.: Дніпро, 1971. С. 3-5; Сиротюк О. Варвара Чередниченко // Письменники радянської України: літ.-критич. нариси / упоряд. М. І. Петросюк. К.: Рад. письменник, 1987. Вип. 13. С. 142-189).

Анотація

Метою статті є аналіз публіцистичних текстів відомого літературознавця, критика, публіциста Сергія Єфремова (1876-1939), в яких відбився процес меморіалізації образу громадського діяча та письменника О. Я. Кониського (1836-1900). Автор на підставі теорії колективної пам'яті розглядає національну ліберально-народницьку еліту як «уявлену спільноту», що задля формування власної ідентичності потребувала «винайдення традиції», творила «місця пам'яті», канонізувала «знакові» постаті українського руху. Археографічна частина роботи містить нотатки, некрологи, статті й посвяти на честь Олександра Кониського, написані С. Єфремовим в 1900-1919роках та опубліковані на шпальтах часописів «Літературно-науковий вістник», «Киевская газета», «Киевская старина», «Книгарь», газети «Рада».

Ключові слова: С. О. Єфремов, О. Я. Кониський, публіцистика, меморіальний образ, колективна пам'ять.

Аннотация

Целью статьи является анализ публицистических текстов известного литературоведа, критика, публициста Сергея Ефремова (1876-1939), в которых отразился процесс мемориализации образа общественного деятеля и писателя А. Я. Конисского (1836-1900). Используя теорию коллективной памяти, автор рассматривает национальную либерально-народническую элиту как «воображаемое сообщество», которое для формирования собственной идентичности нуждалось в «изобретении традиций», творило «места памяти», канонизировало «знаковые» фигуры украинского движения. Археографическая часть работы содержит заметки, некрологи, статьи и посвящения в честь Александра Конисского, написанные С. Ефремовым в 1900-1919 годах и опубликованные на страницах журналов «Литературно-научный вестник», «Киевская газета», «Киевская старина», «Книгарь», газеты «Рада».

Ключевые слова: С. А. Ефремов, А. Я. Конисский, публицистика, мемориальный образ, коллективная память.

Annotation

Svetlana Ivanytska

Images of Alexander Konysky in Serhiy Yefremov's journalistic texts (1900 - 1919 years)

The article aims is analyze of journalistic texts of known literary critic, journalist, public figure Sergei Yefremov (1876-1939), which reflected of the process of creating a commemorative image of the public figure and writer O. Y. Konysky (1836-1900). Author based on the theory of collective memory examines national liberal-populist elite as «imagined community», which for to form a collective identity is need of the «invention of tradition», of the creation «places of memory» and the canonization «symbolic»leaders of the Ukrainian movement. Archeographic part of this work contains notes, obituaries, articles in honor of Alexander Konysky, which S. Yefremov written in the years 1900-1919 and published on the pages of magazines «Literary and Scientific vistnyk», «Kievskaya Gazeta», «Kiev's antiquity», «Knyhar», newspapers «Rada». There are some conclusions that introduction of Yefremov's journalistic heritage lets to trace the process of designing by contemporaries of A. Konysky's image, give new arguments on specificity and interpretation of results of his work. S. Yefremov pointed of O. Konysky's outstanding study of by Taras Shevchenko, considered him is the founder of this literary research direction, called one of the «recognized masters of fiction», had seen confrontation O. Konysky and M. Dragomanov. The policy of national culture, «the battle for history», differentiation own and other people's experience, awakening civil society, personal responsibility of the ideas and actions, the actual combination of the slogans of national liberation and social justice is a list of problems that are solved for its activities A. Konysky (to 1900) and S. Yefremov (to 1920). Getting to know the Yefremov's journalism texts can trace the metamorphosis memorial Konysky's image of the in the context of space-time transformations.

Keywords: S. Yefremov, A. Konysky, journalism, memorial image, the collective memory.