Володимир Щербицький - антипод адептів громадянського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Військова агресія Росії проти України загострила увагу суспільства до історичних коренів та цивілізаційних засад взаємин двох сусідніх народів. Окупація Криму російською армією та криваве шаленство сепаратистів на Донбасі вкупі з їхніми московськими ляльководами черговий раз увиразнили правоту “українських буржуазних націоналістів”, образно висловлену гаслом Миколи Хвильового: “Геть від Москви!”. Двадцяте століття було позначене низкою спроб реалізації цього гасла. Однак силою зброї, репресіями, облудною пропагандою, діяльністю продажної “п'ятої колони” та імперського управлінського апарату тривалий час вдавалося придушувати визвольний рух українського народу. У цій каїновій службі провідну роль відігравали кремлівські намісники в Україні в особі перших секретарів ЦК КПУ. Понад чверть століття тому, 16 лютого 1990 р., скінчив свій земний шлях Володимир Щербицький, який керував республікою за кремлівським мандатом понад 17 років.

Подібні ціхи слугують нині приводом для ретроспективної мандрівки сторінками призабутої минувшини. У тому числі й щодо ролі особи в історії нашої країни та її ставлення до зародження інститутів громадянського суспільства. Окрім економічного фундаменту у вигляді недержавної власності на засоби виробництва, ці інститути зумовлюють функціонування певної політичної структури недержавного характеру, до якої входять політичні партії, громадські організації (професійні, жіночі, молодіжні) та об'єднання (творчі, спортивні, конфесійні), суспільні рухи, засоби масової інформації. Громадянське суспільство передбачає наявність демократії, свободи слова, друку й сумління, вільних виборів, справедливої правової системи, які гарантують існування держави вільних індивідів. Розглянемо практичне втілення декларованих Конституцією норм громадянського суспільства через призму життя й діяльності першої особи УРСР.

Щоправда, теперішня свобода слова ефектно прислужилася й ностальгійно стурбованим адептам тоталітарного минулого у справі реабілітації “зіпсованого” істориками та народною творчістю іміджу останнього компартійного правителя України. Так, з нагоди 85-річчя В. Щербицького (народився 17.02.1918 р.) розпорядженням Кабміну в листопаді 2002 р. було створено оргкомітет у складі кількох міністрів, керівників відомств, політиків, діячів науки й культури, а також дружини ювіляра Ради Гаврилівни (вона все життя пропрацювала вчителем російської мови та літератури в київській СШ № 57, померла 11. 11. 2015 р.) задля відзначення на державному рівні згаданого ювілею. З цією метою створили Фонд “Українська державність” імені В. Щербицького. З-поміж низки заходів передбачалося й спорудження в Києві погруддя ювіляра. На екрани телебачення вийшли три документальних фільми та окрема передача циклу “Я так думаю”, опубліковано книжку спогадів сучасників Щербицького, організовано виставку документів, проведено “Круглий стіл”, урочисте засідання в Київській філармонії з доповіддю академіка НАН України Петра Тронька “Володимир Щербицький і його епоха” та участю віце-прем'єр-міністра Дмитра Табачника. Останній спільно з Головою Верховної Ради Володимиром Литвином поклали квіти до могили ювіляра на Байковому цвинтарі. Відбулося перейменування вулиць на честь двічі Героя Соціалістичної Праці у Дніпропетровську, Дніпродзержинську та Верхньодніпровську.

Історик Олександр Зайцев відгукнувся на згадану ухвалу Кабміну саркастичною статтею “Державність імені Щербицького”, в якій перелічив його “заслуги”. Щодо пам'ятника, зокрема, зазначив: “Що ж, ідея непогана. Я навіть знаю відповідне місце для такого пам'ятника. Є в Києві сквер, чомусь облюбований бомжами і пияками, де вже стоїть погруддя Станіслава Косіора - першого секретаря ЦК КП(б)У часів Голодомору і Великого Терору. Саме за його правління відбувся поворот від українізації до русифікації - курс, гідно продовжений Щербицьким, тож і стояти їм пасувало б поруч. А третім у цій галереї вождів міг би бути, скажімо, Лазар Каганович, який двічі стояв на чолі комуністів республіки. Правда, тут уже було б певне протиріччя: єврей Каганович ледь не силоміць примушував партійних і радянських працівників вивчати українську мову, а щирий українець Щербицький і своєю політикою, і особистим прикладом заохочував русифікацію”. Мабуть, не лише науковці відреагували подібним чином, бо пам'ятника не спорудили, але все інше, як бачимо, реалізували.

Менш помпезно відзначили 90-ліття та 95-річчя Щербицького. На його малій батьківщині у Верхньодніпровську встановили бронзовий бюст ювіляра, відкрили велику експозицію у Народному історико-краєзнавчому музеї. У Дніпропетровську його ім'ям назвали ще й площу, на новому майдані з-поміж 15 барельєфів відомих особистостей відтворили й зображення В. Щербицького. 15 лютого 2013 р. у Києві на вулиці Десятинній, 8, де він мешкав, відкрили меморіальну дошку. Того ж року з'явилася друком книга архівних документів та фотографій “Щербицький у пам'яті народній”. З нагоди попередніх і згаданих ювілеїв у видавництвах, пресі та інтернеті було опубліковано компліментарні спогади помічника В. Щербицького Віталія Врублевського, дружини Ради Щербицької, невістки Олени, журналіста Геннадія Цурканова, академіка Петра Тронька та ін.

Із зазначених публікацій постає образ видатного державного діяча, яскравої, неординарної особистості, людини кришталевої чесності й порядності, люблячого чоловіка, батька й дідуся. Зазначалося, що найбільше він переймався долею України, поступом її економіки, науки й культури, добробутом народу. Родовід свій виводив від запорозьких козаків. Був заядлим курцем американських сигарет. З дитинства любив голубів. Кожний ранок починав з відвідин голубника. Коли траурний кортеж з домовиною Щербицького виїхав на Хрещатик, друзі випустили в небо десятки голубів. Як пристрасний уболівальник футболу відвідував усі домашні матчі київського “Динамо”, а виїзні переглядав телевізором. Доручив секретареві ЦК Якову Погребняку задовольняти потреби команди і гравців. Цю пристрасть характеризує наступний спогад його невістки Олени Щербицької. 24 жовтня 1987 р. на вечірці у день одруження сина Валерія з Оленою Щербицький запропонував гостям спершу подивитися футбол по телевізору, а тоді вже сідати за стіл. Був трудоголіком. Повертався з роботи близько 21-ї год. Онучка Радуся зустрічала його біля дверей в очікуванні дарунка від зайчика - мандаринки або цукерки. Відпочивати не вмів і не хотів. Навіть під час відпустки в Криму постійно працював, не загоряв, зрідка купався в морі. Інколи відводив душу на полюванні. Був невибагливий у їжі. Попередив родину, що ікру, червону рибу, інші делікатеси можна замовляти лише до свят. Службовим становищем не зловживав і вимагав цього від підлеглих. їздив на “Волзі”, переважно без мигалок та численної охорони. Чиновникам заборонив будувати дачі й купувати авто. Просив дружину не користуватися біжутерією, а одного разу зірвав з неї кліпси і викинув на клумбу. Виявляв бережливість у побуті: повертаючись з роботи, вимикав у п'ятикімнатному помешканні зайве світло.

Однак популяризовані родиною, сподвижниками й друзями людські якості В. Щербицького не позбавляють необхідності об'єктивної оцінки його як політичного діяча, керівника найбільшої національної республіки в СРСР. На цій, не так вже й глибоко зораній царині, плідним засівом відзначився талановитий історик Юрій Шаповал. Передбачаючи зливу славослів'я на адресу ювіляра, він підготував об'єктивний нарис життєвого шляху та політичної діяльності В. Щербицького, опублікований на початку 2003 р. в “Українському історичному журналі”, а на згадані псевдоювілей- ні заходи відгукнувся аналітичною статтею “Діялектика державного пошанування”8, яку згодом опублікував у книзі “Доля як історія”. Докладний аналіз “епохи Щербицького” у порівнянні з правлінням його попередника Петра Шелеста Ю. Шаповал зробив у книзі “Невигадані історії”.

Переконливу характеристику В. Щербицького як московського намісника в Україні, русифікатора республіки, антагоніста громадянських прав і свобод, виконавця репресивної політики Кремля, безсилого спостерігача економічної стагнації країни, ініціатора прискореного будівництва Чорнобильської АЕС без достатнього технічного й екологічного обґрунтування проекту при ігноруванні негативних висновків Академії наук України, а після вибуху на станції - винуватця тривалого приховування його катастрофічних наслідків та ще й проведення першотравневої демонстрації під невидимою хмарою радіоактивного опромінення - подав ґрунтовною статтею в часописі “Критика” Микола Рябчук.

Низку проблем, пов'язаних із діяльністю В. Щербицького в другій половині 1980-х років, виокремив В. Литвин у книгах “Політична арена України: Дійові особи та виконавці” та “Україна на межі тисячоліть”. Зокрема, він, посилаючись на оцінку В. Щербицького колишнім головою Ради Міністрів УРСР В. Масолом у книзі “Упущенный шанс” (К., 1993), відзначив чималий внесок першого секретаря ЦК КПУ в розвиток України, зміцнення її економічного потенціалу, зауваживши при цьому негативні сторони тривалого неконтрольованого перебування його біля керма республіки з необмеженими владними повноваженнями, які загострилися в останні роки, а саме: “надмірна обережність, неприйняття найменших заперечень, слабкість до возвеличування, вередливість”. У наступній книзі В. Литвин слушно потрактував збереження посадового статусу В. Щербицького в горбачовський перебудовчий період не лише через значний економічний потенціал України в союзному господарському комплексі, не лише через особисту вдячність йому за підтримку нового генсека в політбюро ЦК КПРС, а головно через острах порушення відносної політичної стабільності в республіці у світлі наростаючих відцентрових рухів у Прибалтиці та інших регіонах країни. Адже проголошення незалежності України означало розвал СРСР. Водночас В. Литвин підкреслив “вкрай негативне” ставлення В. Щербицького до створення Народного руху України за перебудову, картав за погром української культури, але його “найбільшим злочином” вважав приховування наслідків аварії на ЧАЕС та проведення першотравневої демонстрації 1986 р.

Не зосереджуюючись на сучасних політичних і моральних оцінках постаті історика Дмитра Табачника, зазначимо, що він одним із перших низкою публікацій дав загалом об'єктивну й водночас досить критичну характеристику діяльності В. Щербицького.

Низку негативних тенденцій в “епоху” Щербицького виокремив у книзі “Україна: новітня історія (1945-1991 рр.)” доктор історичних наук, професор Володимир Баран. Зокрема, він наголосив на погромних тенденціях у літературі, мистецтві та культурі, поліцейських функціях цензури, звуженні сфери вживання української мови, переслідуванні іконодумства, кризових явищах в економіці, скептичному ставленні лідера КПУ до політики перебудови.

На переростанні економічної стагнації у кризу, розширенні масштабів бюрократичного апарату, одержавленні громадських організацій, зосередженні всієї повноти влади в руках КПРС, згортанні гласності, орієнтації В. Щербицького на Москву й особисто на Л. Брежнєва наголосив у посібнику для студентів “Історія України” Олександр Бойко.

Більшість згаданих та низку інших негативних проблем в житті республіки після повалення П. Шелеста окреслив автор цих рядків у розділах “Криза тоталітарної системи” та “Політична опозиція 60-80-х років”, параграфі “Політика В. Щербицького” на сторінках підручника для вишів “Історія України”, опублікованого колективом авторів у 1996 р., який згодом витримав ще три видання.

Незважаючи на суб'єктивізм жанру спогадів та щоденникових нотаток, заслуговує пильної уваги книга Петра Шелеста - попередника В. Щербицького на капітанському містку УРСР. Приваблює її інформативна насиченість фактами життя й діяльності безпосереднього учасника найважливіших політичних процесів і подій, з'ясування мотивації вчинків, прихованих від стороннього ока, безкомпромісність оцінок дійових осіб - вершителів долі українського народу. Вдало доповнюють книгу документи й матеріали, інтерв'ю П. Шелеста та його сучасників.

Зверхній, безапеляційний, зарозумілий стиль взаємин В. Щербицького з підлеглими переконливо продемонстрував через власний досвід колишній (1968-1979) голова Київського міськвиконкому Володимир Гусєв.

За два роки до смерті (помер 1997 р.) багатолітній член Компартії Канади, голова Товариства об'єднаних українських канадців (1978-1991) Петро Кравчук опублікував книгу спогадів “Без недомовок”, у якій намагався об'єктивно викласти свої враження від низки відвідин України, взаємин з офіційними особами та відомими громадськими діячами. Особливо неприйнятними для нього були тотальне російщення, всеохопність цензури (у тому й щодо його публічних виступів), низький культурний рівень державних діячів (наприклад, голови Президії Верховної Ради УРСР О. Ватченка), заборона українцям Канади відвідувати родичів в Україні, визначальна роль у цих нецивілізованих реаліях В. Щербицького.

Та найскладнішою дорогою діставалася правди проблема: В. Щербицький і Чорнобильська трагедія. Усупереч офіційним виправданням про відсутність вірогідної інформації щодо загрози аварії здоров'ю й життю людей, виявлені документи переконливо свідчать, що чільним особам республіки з перших годин після вибуху реактора почала надходити докладна й об'єктивна інформація, але їм не вистачило мужності супроти московського тиску вжити термінових заходів, адекватних вимогам кризової ситуації. Точку зору офіційного Києва на перебіг подій навесні 1986 р. висловила в одному з інтерв'ю тодішній Голова Президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко. Статтею “Брехня без кордонів” їй відповіла член Комісії Верховної Ради СРСР з розслідування дій посадових осіб після аварії на ЧАЕС (діяла у 1989-1991 рр.) Алла Ярошинська. Про намагання відповідальних співробітників КДБ УРСР численними доповідними записками з місця аварії вплинути на практичні кроки В. Щербицького та його оточення розповів у книзі “КГБ - рассекреченные воспоминания” генерал держбезпеки Олександр Нездоля23. Покроковий аналіз до- та постчорнобильської ситуації викладено в книзі документів і матеріалів “Чорнобильська трагедія”. Кількарічна праця (2008-2010) директором Галузевого державного архіву Служби безпеки України дозволила історикові Володимиру В'ятровичу на підставі розсекречених документів у кількох параграфах книги “Історія з грифом “Секретно” викласти основні віхи будівництва, експлуатації та катастрофи ЧАЕС.

Логічним підсумком історіографічного огляду постаті й діянь В. Щербицького є відкритий лист В'ячеслава Чорновола “героєві” цієї статті під назвою “Не випробовуйте народного терпіння!”, який він написав у тюремній камері в м. Золочеві 1 червня 1989 р. під час 15-денного ув'язнення за організацію несанкціонованого мітингу у Львові 20 квітня. На карб лідерові КПУ В. Чорновіл поставив нищення всього українського “відразу після одержання... від “дорогого Леоніда Ілліча” ярличка на київське князювання”.

Згадані та низка інших джерел, публікацій, архівних документів дають можливість з достатньою об'єктивністю висвітлити постать і діяльність Володимира Щербицького в обставинах часу.

Постановка завдання. Мета публікації - всебічний аналіз життєвого шляху та державно-політичної діяльності В. Щербицького.

Уже під час навчання в школі рідного Верхньодніпровська на Дніпропетровщині (1925-1936) В. Щербицький став комсомольським активістом, а після дев'ятого класу у 1934 р. навіть працював інструктором райкому комсомолу. Організаційні здібності виявив і в Дніпропетровському хіміко-технологічному інституті, де навчався у 1936-1941 рр. і перед його закінченням вступив до ВКП(б). З початком війни пройшов підготовку у Військовій академії хімзахисту в Москві й від 1942 р. служив на офіцерських посадах у складі радянських військ в Ірані та Закавказзі. Війну закінчив капітаном. У жовтні 1945 р. одружився в Тбілісі з Радою Жеромською (батько - поляк, мати - італійка) й наприкінці того ж року повернувся в Україну. Влаштувався на Дніпродзержинський коксохімічний завод, де його обрали секретарем парткому. Від 1948 р. - завідувач оргвідділу, другий, а від 1952 р. - перший секретар Дніпродзержинського міськкому партії.

У 1954 р. тридцятишестирічний В. Щербицький стає другим, а наступного року вже першим секретарем Дніпропетровського обкому партії, тобто повновладним господарем великої, індустріально потужної області. У 1957 р. його обирають секретарем і членом Президії ЦК КПУ. Вже тоді, вислужуючись перед М. Підгорним, на той час Першим секретарем ЦК КПУ, В. Щербицький “пробив” реалізацію низки капіталомістких суперпроектів, будов і водосховищ - сумновідомих “гнилих морів”. Це дало свої плоди, й у лютому 1961 р. його призначили Головою Ради Міністрів УРСР, а в жовтні того ж року на ХХІІ з'їзді КПРС обрали кандидатом у члени Президії ЦК КПРС.

В одній з цековських характеристик В. Щербицького зазначалося, що він “дещо запальний і зарозумілий”28. Вірогідно, саме ці риси підштовхнули його виступити проти “кукурудзяної” політики М. Хрущова та, кажуть, проти поділу парторганів на сільські й промислові. Відтак у червні 1963 р. М. Хрущов відправив його на “заслання” в Дніпропетровськ на попередню посаду, а згодом ініціював виведення зі складу Президії ЦК КПРС. В. Щербицький перейнявся цим і у нього стався інфаркт. Але “опала” тривала недовго. Внаслідок антихрущовської змови у жовтні 1964 р. до влади прийшов Л. Брежнєв - покровитель В. Щербицького в молодості (їхні родини у Дніпродзержинську мешкали на одній вулиці). Комбінація виглядала наступним чином. Голову Ради Міністрів УРСР І. Казанця без погодження з Президією ЦК КПУ 1965 р. призначили міністром чорної металургії СРСР, звільнивши місце для В. Щербицького. Наперекір рішенню Президії ЦК КПУ його й призначили на звільнену посаду. У 1966 р. В. Щербицького обрали кандидатом, а 9 квітня 1971 р. - членом політбюро ЦК КПРС, підготувавши цим зміщення П. Шелеста. 25 травня 1972 р. пленум ЦК КПУ з традиційною одностайністю обрав В. Щербицького першим секретарем ЦК КПУ. П. Шелеста, на той час ще члена політбюро ЦК КПРС, про всяк випадок на пленум не допустили - відправили до Москви.

Вже у вересні того ж року за “порадою” з Кремля В. Щербицький ініціював “наукове” рецензування опублікованої 1970 р. книги П. Шелеста “Україно наша Радянська”, яке виконали академіки АН УРСР М. Шамота, Б. Бабій та членкор А. Шевелєв. Вони звинуватили автора в ідеалізації минулого, зокрема, козаччини, відображенні історії України поза історією Росії, применшенні ролі комуністичної партії в боротьбі проти ухилів у національному питанні. У висновку зазначили, що книжка не може використовуватися у науково-дослідній та пропагандистській роботі і поширення її серед широких читацьких кіл також є небажаним. Погромну рецензію за вказівкою ЦК КПУ опублікував журнал “Комуніст України”, а книгу з бібліотек вилучили й знищили.

Історія усунення П. Шелеста з політичної арени черговий раз підтвердила домінуючу в комуністичній верхівці традицію утверджувати наступника шляхом паплюження попередника. Вірогідно під впливом безпідставних звинувачень П. Шелест своєю чергою у книзі “Справжній суд історії ще попереду” кілька разів негативно характеризував В. Щербицького. Зокрема, зазначав: “За 10 років роботи першим секретарем ЦК КПУ мені доводилося контактувати, зустрічатися, працювати, бесідувати з багатьма людьми... і про кожного, з ким доводилося працювати, можу сказати тільки хороше. Винятком є деякі, і в першу чергу Щербицький, Ватченко, Грушецький. Це тупі, лукаві люди, підлабузники, облесники і падлюки, можуть будь-кому стати на горло, перегризти його, щоб тільки досягти успіхів у кар'єрі. Розуму, здібностей немає у таких типів. Ось вони і користуються для досягнення своєї мети мерзотним арсеналом брехні, лестощів, догідництва, безпринциповості. Після 1973 року в мене залишилося тяжке і гірке враження від справ, які творяться на Україні. Шкода, дуже шкода було партійну організацію республіки, народ України, що вони знаходяться під керівництвом таких тупиць, політичних авантюристів, які зраджують інтереси свого власного народу. І все це творилося під керівництвом і натхненням “великого ленінця” - Л. Брежнєва. Про це історія колись скаже своє вагоме і правдиве слово”.

Зазначені епітети можна було б віднести на рахунок посткар'єрних образ. Але П. Шелеста попереджали про незугарну поведінку В. Щербицького задовго до подій початку 1970-х. На одному з полювань у Заліссі в листопаді 1967 р. колега-мисливець сказав П. Шелестові: “Майте на увазі, що у ставленні до вас поведінка Щербицького підла”. Після витиснутої Л. Брежнєвим “згоди” П. Шелеста на повернення В. Щер- бицького Головою Ради міністрів УРСР у жовтні 1965 р. секретар ЦК КПРС М. Підгорний зауважив йому: “Ти, Петре, ще про це пожалієш, пам'ятай, що це підла людина”.

2001 р. в інтерв'ю журналістові московської “Независимой газеты” Сергієві Шаповалу син П. Шелеста Віталій сказав про батька: “У ньому не було хамства і жлобства, які він просто не терпів у Володимира Васильовича Щербицького”.

Логічним виглядає порівняння В. Щербицького з попередником. Широко відома наполегливість П. Шелеста у відстоюванні господарських інтересів України перед московськими “боярами”. Колишній голова Київського міськвиконкому Володимир Гусєв у розмові з С. Шаповалом виокремив ситуацію зі здачею зерна у союзний фонд. Через те, що республіка виробляла третину м'яса в країні, Шелест обмежував поставки зернових до Росії у 700 мільйонів пудів. Коли “господарем” України став В. Щербицький, ця квота зросла до мільярда пудів. За це він одержав за закритим списком дві зірки Героя Соціалістичної праці. Щоправда, наслідком стала “дрібничка” - різко зменшилось поголів'я худоби.

Голова КДБ СРСР В. Семичастний після звільнення з посади в 1967-1981 рр. працював першим заступником Голови Ради Міністрів УРСР. Щербицький прихильно ставився до нього. Але в оцінці його дій Семичастний намагався бути об'єктивним, зазначивши, що з точки зору політичних якостей і масштабів керівника П. Шелест, безумовно, вищий. “Щербицький - служака, він був відданим брежнєвським холуєм, він ніколи не заперечував жодної навіть найбезглуздішої пропозиції Брежнєва”.

Залишається жалкувати, що наведені оцінки були висловлені після смерті В. Щербицького. Це, властиво, позбавило можливості останнього на “тост” у відповідь.

Мати В. Щербицького Тетяна Іванівна все життя прожила в скромних умовах старого будинку на околиці Верхньодніпровська. Розмовляла образною українською мовою, якої навчила й сина. Нею він спілкувався на всіх посадах добрежнєвського періоду, толерував українське. А після обрання “Першим” перейшов на російську, за ним - весь партапарат й номенклатурники, доповіді й виступи на всіх офіційних заходах провадилися лише мовою “старшого брата”. Замість терміна “український народ” В. Щербицький використовував покруч “народ України”, чим намагався позбавити націю однієї з визначальних ознак. І лише на прощальному пленумі ЦК КПУ у вересні 1989 р. знову заговорив українською й згадав про український народ.

Одним з пріоритетних напрямків своєї діяльності В. Щербицький вважав боротьбу з “українським буржуазним націоналізмом”, а заразом - з будь-якими проявами національної самоідентифікації, окремішності, правдивої історії, традицій, духовного спадку минулих поколінь. Не кажучи вже про національно-визвольний рух, перспективи державної незалежності України. Ще за часів його прем'єрства 16 липня 1970 р. Москва замінила критикованого за лібералізм голову КДБ УРСР Віталія Нікітченка на колишнього (протягом війни) відповідального працівника сумнозвісної військової контррозвідки СМЕРШу Віталія Федорчука. Цією рокіровкою Л. Брежнєв намагався послабити позиції П. Шелеста, дискредитувати його, відтак звільнити з посади й поставити на чолі республіки свою людину - В. Щербицького. З перших днів перебування в Києві В. Федорчук заповзявся контролювати роботу радянського й партійного апарату, що не входило до його компетенції й свідчило про намагання Л. Брежнєва використати спецслужбу в політичній боротьбі за владу в Україні. Винагородою В. Федорчукові слугував дозвіл Москви на збільшення штатів республіканського Комітету на 660 осіб, добудову його приміщення на 3,5 тисячі кв. метрів та створення міських і районних відділів КДБ38. Вже за кілька тижнів після призначення В. Федорчука П. Шелест зазначив у своєму щоденнику: “Це ганебне явище у нашій партії. Виявляється, говорити правду, навіть у партійних органах, небезпечно, потрібно слідкувати за кожним своїм словом, хоча ти говориш правду. За всім слідкують, все доносять, і сам не знаєш, хто б це міг зробити. Встановлено агентуру, стеження. Як це все гидко!”. Згодом додав щодо В. Федорчука: “Докопується” чому не було справжньої боротьби проти націоналістів та “праці” І. Дзюби. На його думку, боротьба тоді, коли не розбираючись, запроторюють до в'язниці. В. Федорчук заявив: “Ми працюємо на Союз, ми інтернаціоналісти, і ніякої України у нашій роботі немає”.

До слова, Іван Дзюба в публічних виступах неодноразово піднімав питання негативного становища з українською культурою, мовою, великодержавним впливом Росії. Але узагальненого викладу цих проблем, витоків їхнього домінування у суспільстві в українській політичній думці не було. Намір написати відповідне дослідження викристалізувався у нього під час погрому інтелігенції в серпні 1965 р. 4 вересня на прем'єрі фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” І. Дзюба публічно назвав імена заарештованих. За кілька днів розпочав писати твір і закінчив його наприкінці грудня. Назвав роботу “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Передав її до ЦК КПУ та ЦК КПРС. За дорученням П. Шелеста скорочений варіант трактату був надісланий усім обкомам партії. Передрукований у самвидаві він майже легально поширювався в Україні, його пропагували західні радіостанції. КДБ часто виявляв його під час обшуків. Але вважати дослідження антирадянським не було офіційних підстав. В. Федорчук поставив вимогу підкріпити затіяну ним операцію “Блок” з погрому опозиційного руху та самвидаву визнанням праці І. Дзюби антирадянською й антикомуністичною, що й було виконано постановою ЦК КПУ 22 лютого 1972 р. 18 квітня за звинуваченням у її написанні І. Дзюбу заарештували й 16 березня 1973 р. засудили на 5 років таборів суворого режиму й 5 років заслання. Утримували в СІЗО КДБ. Звільнили 6 листопада 1973 р. після його заяви в Президію Верховної Ради УРСР, звернення В. Щербицького за дозволом до ЦК КПРС, й затвердження 30 жовтня політбюро ЦК КПУ відповідного проекту указу ПВР УРСР.

Надаючи особливої ваги репресивній машині КДБ, В. Щербицький рекомендував В. Федорчука до обрання кандидатом, а 1976 р. - і членом політбюро ЦК КПУ. Один з колишніх керівників П'ятого відділу (боротьба з ідеологічними диверсіями) Управління КДБ у Львівській області генерал-майор держбезпеки Олександр Нездоля зазначав: В. Федорчук зумів поставити себе так, що став фактично другою особою в республіці. Завдяки турботі В. Щербицького про кадебістів в Україні була ліквідована їхня черга на квартири. Тобто, всі бажаючі працівники спецслужби отримали власні помешкання. І це при тому, що звичайні громадяни очікували житла по 20 -25 років.

Віталій Врублевський у згаданій книжці про В. Щербицького вирішив просвітити читачів у царині теоретичного обґрунтування багатолітнього панування більшовицького режиму в СРСР. Стрижневим фактором цього феномену він уважає віру мас у світлі ідеали, адже “нічого подібного за силою ідеологічного впливу, що можна було б протиставити ідеалам комунізму, людська цивілізація не створила і навряд чи створить в осяжному майбутньому”. Натомість автор цієї статті дотримується дещо іншої точки зору, визнаючи фундаментом усієї комуністичної споруди систему репресій, спрямовану проти будь-якого інакодумства, проти будь-яких виявів громадянського суспільства, не кажучи вже про організовані форми спротиву тоталітаризму.

Саме на сумлінні В. Федорчука й В. Щербицького погром української інтелігенції в 1970-1982 роках. У жовтні 1972 р. за звинуваченням у відхиленнях від “генеральної лінії” звільнили секретаря ЦК КПУ з ідеології академіка Федора Овчаренка, а натомість “обрали” енергійного “борця з націоналізмом”, колишнього секретаря Львівського обкому КПУ (1963-1967) Валентина Маланчука, який “прославив” себе переслідуванням творчої інтелігенції та російщенням шкільництва під час праці (1967-1972) в Міністерстві освіти УРСР. Наступ на інакомислення розгорнувся широким фронтом. Скажімо, толерованого П. Шелестом кінорежисера вірменина Сергія Параджанова, постановника фільму “Тіні забутих предків”, який здобув 28 міжнародних премій та медалей, звинуватили в українському націоналізмі, бо він відмовився дублювати цей фільм російською. Відтак сфабрикували кримінальну справу, 17 грудня 1973 р. заарештували й 25 грудня 1974 р. засудили на 5 років концтаборів. Зйомки останнього фільму Параджанова “Сповідь” перервала невиліковна хвороба - ракова пухлина. А вперше, за свідченням Юрія Іллєнка, фільм “Київські фрески” 1966 р. “було не менш жорстоко зупинено... іншою раковою пухлиною - партійним керівництвом України за безпосередньою участю Щербицького”. Серйозність намірів у придушенні опозиційного руху В. Федорчук продемонстрував на прикладі Валентина Мороза, засудженого у листопаді 1970 р. на 14 років позбавлення волі - небачений доти вирок інакодумцям. Наступного року ув'язнили одеситів Ніну Строкату й Олексу Різниківа (відповідно на 4 та 5,5 р.), львів'янина Володимира Дяка (на 15 років).

На виконання постанови ЦК КПРС від 28 червня 1971 р. про боротьбу з поширенням самвидаву як одного з виявів зародження громадянського суспільства, КДБ УРСР у середині липня того ж року порушив справу групової розробки під назвою “Блок”, об'єктами якої стали 24 активних учасники опозиційного руху. Накопичених протягом півроку матеріалів стеження, прослуховування, вилучення позацензурних документів визнали достатніми для проведення потужної репресивної акції. Задля прив'язки українського руху опору до закордонних націоналістичних організацій кадебісти використали відвідини України студентом Лювенського католицького університету з Бельгії Ярославом Добошем, який зустрівся в Києві наприкінці грудня 1971 р. із Зіновією Франко, Іваном Світличним, Леонідом Селезненком та студенткою з Чехословаччини Ганною Коцур, а 4 січня у Львові - зі Стефанією Гулик. Наприкінці того ж дня у Чопі прикордонники затримали Добоша під час митного догляду в потязі Москва-Прага. Вилучили “компромат” - 8 фотоплівок “Словника українських рим” Святослава Караванського.

12-14 січня 1972 р. кадебісти влаштували справжній погром, головною метою якого була ліквідація самвидаву як джерела формування незалежної політичної думки, конституційної свободи слова, альтернативного громадянського середовища. Тоді до слідчих в'язниць потрапили кияни Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Олесь Сергієнко та багато інших, львів'яни В'ячеслав Чорновіл, Іван Гель, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, а також Василь Романюк і Тарас Мельничук з Івано-Франківщини. Як зазначив у своїй книзі генерал-майор КДБ О. Нездоля “всі ці заходи були погоджені з П. Шелестом і В. Щербицьким”. Суди над заарештованими відбулися вже після заміни В. Щербицьким прем'єрського крісла на компартійне. Вироки були надзвичайно суворими. Наприклад, за те, що Надія Світлична протягом 1964-1972 рр. “зберігала, розмножувала і розповсюджувала антирадянську за змістом літературу”, тобто самвидав, та з урахуванням того, “що вона мати-одиначка, на своєму утриманні має трирічну дитину, у скоєному злочині розкаюється”, Київський облсуд 2 квітня 1973 р. ув'язнив її “всього” “до 4 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму”. За подібним звинуваченням та за “участь у виданні нелегального так званого “журналу” “Український вісник” [редагування довести не вдалося], який є антирадянським виданням, спрямованим проти радянського державного та суспільного ладу, дружби радянських народів”, В'ячеслава Чорновола 12 квітня 1973 р. закритим процесом засудили до 6 років концтаборів та 3 - заслання. Тобто розправилися зі ще одним вірогідним атрибутом громадянського суспільства - недержавним позацензурним виданням. На такому ж закритому засіданні 24 квітня 1973 р. Київський облсуд встановив, що Євген Сверстюк не лише “виготовляв, зберігав та розповсюджував” самвидав, але й деякі документи передавав за кордон, “неодноразово в усній формі поширював наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад”, однак винним себе не визнав. Отож батька двох малолітніх дітей за ч. 1 статті 62 Кримінального кодексу УРСР засудили на максимально можливий термін - до 7 років концтаборів суворого режиму та 5 років заслання. У таємному донесенні ЦК КПУ міністр юстиції УРСР В. Зайчук зазначив, що “судовий процес пройшов організовано”.

Але розрахунок ЦК КПУ, що численними арештами й жорстокими вироками рух опору комуністичному режимові буде нейтралізовано, виявився марним. Начальник П'ятого управління КДБ УРСР Алфей Цвєтков уже в травні 1973 р. інформував ЦК КПУ, що залишені на волі спільники заарештованих Михайлина Коцюбинська, Леоніда Світлична, Атена Волицька-Пашко та інші почали групуватися довкола Бориса Антоненка-Давидовича, який є “переконаним націоналістом і продовжує залишатися на ворожих радянському ладові позиціях”. З метою його дискредитації 1 червня 1973 р. В. Маланчук надіслав членам і кандидатам в члени політбюро ЦК КПУ проект статті “Знає кіт чиє сало їсть”, яку запропонував надрукувати в газеті “Радянська Україна” за підписом письменника, редактора журналу “Україна” Миколи Подоляна. Цей факт черговий раз викриває адресу кухні, на якій готувалися відгуки “громадськості”, листи трудящих, “обурених” антирадянською діяльністю “українських буржуазних націоналістів”.

Того ж 1973 р. відбулося кілька процесів над членами таємних організацій, які також становили загрозу правлячому режимові як зародки альтернативних об'єднань громадян. Зокрема, 3-9 серпня Івано-Франківський обласний суд у закритому засіданні розглянув справу підпільної “Спілки української молоді Галичини”, яку 31 січня 1972 р. створив і очолив член КПРС, секретар комсомольської організації Коломийської пересувної механізованої колони, слюсар Дмитро Гриньків у відповідь на січневі арешти української інтелігенції. Група налічувала 12 членів, було проведено 10 зібрань, усі мали псевдоніми, за допомогою Д. Гриньківа - голови ДТСААФ підприємства - вправлялися в стрільбі, ухвалили укласти статут та програму Спілки. Головною метою вважали відторгнення УРСР від СРСР. Арешти відбулися у березні - квітні 1973 р. Д. Гриньківа засудили на 7 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання. Чотири інших члени організації отримали по 4-5 років концтаборів.

18-24 вересня 1973 р. Тернопільський обласний суд у закритому режимі притягнув до кримінальної відповідальності сім з дев'яти членів підпільної організації, яку в листопаді 1972 р. створив у с. Росокач Чортківського району 23-річний комсомолець Володимир Мармус. її метою була боротьба за незалежність України. Члени групи поширювали листівки, знищили два прапори УРСР, в ніч на 22 січня 1973 р. на честь 55 річниці проголошення в Києві IV Універсалу Центральної Ради про самостійність Української Держави поширили в Чорткові 19 листівок, зняли 4 радянські прапори й на їх місце підняли національні синьо-жовті. У лютому-квітні відбулися арешти. В. Мармуса ув'язнили на 6 років концтаборів та 5 - заслання. Шість інших членів організації засудили на 5-8 років позбавлення волі.

Переможну реляцію про розгром обох згаданих підпільних організацій 27 вересня 1973 р. В. Щербицький цілком таємним листом надіслав ЦК КПРС.

Значний резонанс у кадебістських та компартійних колах викликали відомості про існування в студентському середовищі Львова досить численної таємної організації “Український національно-визвольний фронт” на чолі з Зоряном Попадюком. 29 березня 1973 р. перший секретар Львівського обкому КПУ Василь Куцевол надіслав до ЦК КПУ таємну “Інформацію про викриття у Львівській області ворожого угруповання”, знешкодженого 27-28 березня. У повідомленні зазначалося, що його учасники в серпні 1972 р. поширили антирадянські листівки, у грудні виготовили ворожого змісту журнал “Поступ”, у березні 1973 р. розробили програму організації “Головні завдання сучасного революційного руху на Україні”, а вночі проти 28 березня розповсюдили у Львові антирадянські листівки. Тієї ж ночі 12 осіб були затримані КДБ. Окрім затриманих до угруповання входили також студентка 4-го курсу історичного факультету університету, депутат обласної ради Мар'яна Долинська та третьокурсник, син директора Інституту суспільних наук Мирослава Олексюка Мирон Олексюк. Обгрунтовуючи арешти, В. Куцевол стверджував, що затримані “мали намір створити широко розгалужену націоналістичну організацію, головним завданням якої було б відокремлення України від Росії і створення самостійної держави”. 4 березня В. Щербицький наклав резолюцію: “Озн[айомити] членів ПБ[політбюро] та т. Рудича Ф. М. [зав. відділу науки і учбових закладів ЦК КПУ]”.

На зміст репресивних заходів вплинуло те, що вже за кілька годин після арештів прізвища затриманих оголосила радіостанція “Голос Америки”. На Заході відбулися мітинги протесту проти переслідування студентів. 30 березня майже всіх відпустили, але виключили їх з комсомолу та відрахували з навчальних закладів. Вісім хлопців відправили до війська. На показову розправу залишили 3. Попадюка та найактивнішого з членів групи Яромира Микитка. На суді 6-13 серпня 1973 р. за участі 53 свідків Зоряну визначили максимально можливий реченець - 7 років таборів суворого режиму і 5 - заслання. Микитко отримав 5 років концтаборів.

Наступ на свободу слова, політичні репресії тривали протягом усього часу правління В. Щербицького. Так, у 1974-1975 рр. засудили в Івано-Франківську Оксану Попович (13 років таборів і заслання) та Богдана Ребрика (7 років таборів і 3 - заслання), у Василькові на Київщині - Юрія Литвина (3 роки тюрми), в Одесі - Леоніда Тимчука. У Дніпропетровську спецпсихлікарню на 7 років помістили криворіжця Володимира Кравченка. Понад 20 місяців тримали у “психушці” одесита В'ячеслава Ігрунова. Під особливим наглядом перебувала творча інтелігенція, чільних представників якої комуністичний режим небезпідставно вважав натхненниками національно-визвольної боротьби та будівництва громадянського суспільства. Тому розправа з ними була особливо жорстокою. 1976 р. засудили на 9 років художника з Чернігівщини Петра Рубана. За створення гуртка з історії української культури 1977 р. отримав 3 роки таборів викладач з Одеси Василь Барладяну. Напередодні звільнення йому додали ще 3 роки ув'язнення. Відомий письменник і кінорежисер Гелій Снєгірьов помер 1978 р. після багатомісячного слідства. У 1979 р. за рукопис “Право жити” отримав 12 років ув'язнення науковець Юрій Бадзьо. Інженера з Макіївки Володимира Клебанова за спробу створення незалежних профспілок, як складової вільного соціуму, посадили до псих- лікарні. У травні того ж року в лісі під Львовом знайшли повішеним композитора Володимира Івасюка. Громадськість була переконана, що це справа рук КДБ, і лише в лютому 2015 р. прокуратура Львівщини неспростовано це довела. Вчителеві з Житомирщини Дмитрові Мазуру 1980 р. за публічні заяви щодо голоду 1933 р. присудили 11 років. За співпрацю з УГГ 8 років утримували в Казанській психіатричній в'язниці філолога з Одеси Ганну Михайленко. За поновлення видання журналу “Український вісник” лікаря з Червонограда Степана Хмару ув'язнили на 12, а київських журналістів Віталія Шевченка та Олеся Шевченка - відповідно на 10 та 8 років. У 1981 р. вдруге на 15 років ув'язнили інженера-електрика з Дніпропетровщини Григорія Приходька, а його земляка Григорія Нечипоренка - на 12. Стільки ж отримав у Харкові колишній інженер-майор Генріх Алтунян. Викладача Павла Кампова з Ужгорода позбавили волі на 13 років. Після 8 років психотюрем лікаря Миколу Плахотнюка з Києва ув'язнили ще на 4 роки. Засновників нелегального товариства Київський демократичний клуб журналіста Сергія Набоку, ендокринолога Інну Чер- нявську, математика Ларису Лохвицьку та перекладача Леоніда Мілявського за “наклеп на радянський лад” покарали 3 роками таборів. У 1982 р. в Івано-Франківську на 15 років засудили колишнього політв'язня вчителя Василя Мазурака. Такий же реченець отримав в колонії Юрій Литвин, а у Львові Михайло Горинь, 10 років - викладач з Тернопільщини Володимир Андрушко, 7 - фізик з Одеси Петро Бутов. 1984 р. “за пропаганду ідей українських націоналістів” в армійському середовищі ув'язнили на 4 роки таборів старшого лейтенанта з Київщини Григорія Куценка, 5 років за “політичною” статтею одержав старший лейтенант Сергій Корнієнко. 1985 р. в Чистопольській в'язниці на додатковий трирічний термін засудили члена УГГ Івана Сокульського, а в Чернігові - Петра Рубана на 9 років таборів особливого режиму та 4 - заслання. На Луган- щині позбавили волі на 9 років поета Леоніда Сапу та ізолювали у психлікарню столяра Миколу Холодного. 1986 р. в Житомирі за антирадянську агітацію на 7 років таборів ув'язнили робітника Михайла Алексєєва, а під час перебування в таборі наприкінці того ж року - ще на 10 років. І перелік цей далекий від вичерпання. Відбулося також багато процесів над оборонцями віри і церкви, зокрема 40 з них - над баптистами.

Не може бути прощення КПРС та В. Щербицькому за погром одного з найважливіших складових майбутнього громадянського суспільства - українського правозахисного руху в особі Української Гельсінкської групи (УГГ), створеної 9 листопада 1976 р. на підставі Прикінцевого акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі, підписаного 33 державами Європи (у тому числі й СРСР), а також США та Канадою. Йшлося насамперед про дотримання прав людини й свободу слова. Однак цього компартія боялася найбільше, розуміючи, що реалізація таких свобод означатиме демократизацію суспільства й ліквідацію всевладдя КПРС. Уже за півтора місяця відбулися обшуки у членів-засновників УГГ, а 5 лютого 1977 р. були заарештовані керівник Групи письменник Микола Руденко та колишній політв'язень Олекса Тихий. Судили подалі від столиці й людських очей у м. Дружківці на Донеччині. Вироки - максимальні: 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 5 - заслання М. Руденкові й відповідно 10+5 О. Тихому. 23 квітня 1977 р. в Києві заарештували двох інших членів-засновників Групи Мирослава Мариновича й Миколу Матусевича. Ухвалою Київського обласного суду в м. Василькові 27 березня 1978 р. обидва отримали по 7+5. 28 липня 1978 р. Чортківський обласний суд у м. Городні засудив на 10+5 Левка Лук'яненка. Але на місце арештованих і засуджених до УГГ вступали інші волонтери правозахисту. А компартійна репресивна машина методично перемелювала людські долі й навіть позбавляла життя. Окрім 10 членів-засновників УГГ поповнилася 31 особою. Загалом 24 з них були засуджені за членство в Групі, перебувши в неволі понад 170 років. А всього невільничий рахунок 39 членів УГГ становить понад 550 років. Плюс п'ять життів: Михайла Мельника, Олекси Тихого, Юрія Литвина, Валерія Марченка, Василя Стуса. Але вона, не в приклад Московській Групі, так і не заявила про свій саморозпуск, реорганізувавшись 1990 р. в Українську республіканську партію.

Володіючи практично необмеженою владою, ЦК КПУ узурпував право регламентувати всі сфери життя суспільства. Працівники ЦК вважали, що розбираються в науці ліпше від науковців, розуміються на літературі краще від письменників, петрають у мистецтві зугарніше від мистців, знаються в кінематографії ґрунтовніше від сценаристів та режисерів тощо. Так, за дорученням В. Маланчука завідувач сектору відділу науки і учбових закладів ЦК Сергій Дорогунцов здійснив перевірку та виявив серйозні методологічні помилки в докторській дисертації доцента Житомирського педінституту Степана Пінчука “Слово о полку Ігоревім” і українська література ХІХ-ХХ століть”. Як зазначено в секретній інформації на адресу ЦК КПУ від 28 серпня 1973 р., “в дисертації по суті протягується буржуазно-націоналістична концепція приналежності “Слова о полку Ігоревім” виключно українській національній культурі, повністю ігноруються взаємозв'язки і взаємовпливи української літератури з російською і білоруською”. В результаті ухвалу Вченої ради Львівського університету про присудження С. Пінчуку вченого ступеня доктора філологічних наук було скасовано, професора І. Дорошенка усунуто з посади голови спеціалізованої вченої ради філологічного факультету й накладено на нього суворе партійне стягнення. Партійні догани оголосили також офіційним опонентам і навіть неофіційному - Р. Кирчіву. Ректора педінституту І. Осляка й секретаря партбюро проректора В. Голіченка усунули з посад й покарали в партійному порядку. Так само вчинили й з С. Пінчуком.

Нині широко відомо, що практично в кожному колективі, не кажучи вже про творчі спілки, як найбільш небезпечні режимові громадські осередки, були “очі та вуха” КДБ. Зокрема й у СПУ. Підглядали й підслуховували не лише на офіційних заходах і зібраннях, але й ледве чи не в ліжку. Цю тезу ілюструє таємна доповідна записка відділу культури ЦК Компартії України “Про факт антигромадянської поведінки деяких членів Спілки письменників України” від 18 грудня 1973 р. 24 листопада 1973 р. на 38 році життя помер поет Володимир Підпалий. Після похорону 26 листопада на поминальному обіді в квартирі В. Підпалого, - зазначалося в записці, - “член КПРС, письменник І. Драч у присутності Л. Костенко, М. Коцюбинської, С. Плачинди, відомих своєю антигромадянською поведінкою і поглядами, зробив заяву непартійного, антисуспільного характеру. Як злобні антирадянські вихватки слід розглядати й окремі репліки Л. Костенко”. У компартійному доносі дісталося й покійнику, який “за час роботи у видавництві “Радянський письменник” (1965-1973) рекомендував до видавничого плану неприйнятні для нашої ідеології вірші І. Калинця, В. Голобородька, В. Стуса, збірки яких вийшли за рубежем у націоналістичних видавництвах. Готував до друку книжку Л. Костенко “Княжа гора”, зняту потім із видавництва у верстці за серйозні ідейні вади .., ідеологічно неприйнятні для нас тенденційним осмисленням історичних тем”. Вірші І. Драча “використовуються ідейними супротивниками для наклепів на наше сьогодення”, а фільми за його літературними сценаріями, зокрема “Криниця для спраглих” (режисер Ю. Іллєнко), “Іду до тебе” (М. Мащенко), “Пропала грамота” (Б. Івченко), “Дід лівого крайнього” (Л. Осика) позначені серйозними ідейно-художніми недоліками”. За вказівкою В. Маланчука з цією запискою було ознайомлено секретарів Київського обкому й міськкому КПУ та керівників СПУ. Організовано обговорення “негідної поведінки комуністів І. Драча, В. Плачинди” на парткомі СПУ, а директору Київської кіностудії рекомендовано звільнити І. Драча з посади штатного сценариста, що й було виконано. 8 січня 1974 р. про згадані “подвиги” на ниві боротьби з українським буржуазним націоналізмом у творчому середовищі Маланчук доповів В. Щербицькому.

До речі, згадані спеціалісти “по Шелесту” М. Шамота, Б. Бабій та А. Шевелєв не відмовили собі в задоволенні, окрім дорученого, копнути ще й інших авторів: “Останніми роками в нашій літературі з'явилося чимало книг (наприклад, Іваничука, Плачинди, Білика), які написані з однією метою - ідеалізувати, прикрасити минуле. Прикрашуючи минуле, такі автори протиставляють його сучасності”.

Під час горбачовської перебудови від середини 1988 р. розпочалася реабілітація осіб, безпідставно репресованих сталінським режимом. Протягом року в судовому порядку визнано несправедливо покараними 5 183 і згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР - 58 584 особи, засуджених позасудовими органами. Але пропозиції щодо реабілітації політв'язнів 1960-1970-х років ігнорувалися. Так, у жовтні 1987 р. В. Чорновіл, Є. Сверстюк та інші підписанти звернулися до ЮНЕСКО з пропозицією вшанувати на міжнародному рівні 50-річчя від дня народження Василя Стуса, який народився 6 січня 1938 р. й загинув у концтаборі в ніч з 3 на 4 вересня 1985 р. 17 січня 1988 р. в Києві В. Стусові присвятив своє зібрання один з паростків громадянського суспільства Український культурологічний клуб. Відгукнулися на цю подію доповідною запискою до ЦК КПУ секретар ЦК Юрій Єльченко та голова КДБ Микола Голушко. В ній зазначалося, що поет наприкінці 1960-х років потрапив під вплив націоналістично настроєних осіб, і тому “яких-небудь підстав для реабілітації Стуса немає”. Видання збірки його поезій, як того вимагала громадськість, автори доповідної визнали недоцільним. Біля цих слів В. Щербицький написав: “Безумовно!”. І хіба можна після всього скоєного ідеалізувати людські якості Щербицького? От якби ж то він ще й до людей ставився так, як до голубів...

Найбільшою загрозою комуністичному режимові були Конституція СРСР та її клон - Конституція УРСР, зокрема її статті 48 (про політичні свободи: слова, друку, зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій), 49 (щодо права об'єднуватися в громадські організації) та 69 (щодо права виходу з СРСР). Писалися ці статті, як висловився один львівський кадебіст, для закордону. А намагання скористатися ними кваліфікувалося статтями Кримінального Кодексу УРСР 56 (Зрада Батьківщини), 62 (Антирадянська агітація і пропаганда), 64 (Організаційна діяльність) та 187-1 (Поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад). Горбачовська перебудова й дозована демократизація сприяли піднесенню соціальної активності широких народних мас в країнах Східної Європи, згодом - Прибалтики. Набула вона, насамперед, антиімперського характеру: звільнення від диктату Москви й державного усамостійнення колишніх республік СРСР. Вирішальну роль у цьому процесі відігравали Народні фронти Литви, Латвії та Естонії. На цьому фоні Україна виглядала “заповідником застою”. Прагнучи зіграти на випередження, ЦК КПУ вирішив створити власний провладний фронт, що й було реалізовано за сприяння КДБ на зборах російськомовної громади в Києві у червні 1988 р. під назвою “Народный союз содействия перестройке” й чисельністю близько 100 осіб. Його спроби організувати кілька мітингів виявилися провальними й “Союз” до кінця року зник з горизонту.

Національна еліта в особі республіканської письменницької організації, науковців Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР та засновників Української Гельсінкської спілки була стурбована ретроградством компартійних поводирів, гальмуванням перезрілих суспільних викликів. 28 листопада 1988 р. київські літератори на партійних зборах доручили парткому створити ініціативну групу сприяння перебудові, яку очолив Іван Драч. 8 грудня він інформував Пленум СПУ про її заснування. Власне вона й стала осердям “Народного руху України за перебудову”. 16 лютого 1989 р. проект програми НРУ після коригування в ЦК КПУ був опублікований в газеті “Літературна Україна”.