Володимир Щербицький - антипод адептів громадянського суспільства

Йдучи на поступки громадськості, в політбюро ЦК КПУ розуміли, що йдеться про створення недержавної, масової, структурованої політичної організації, яка прагнутиме позбавити КПРС владних повноважень, а відродження національної самосвідомості народу призведе до виходу України з СРСР й відтак до його розвалу. Тому найзапеклішим противником народження нового рушія громадянського суспільства був В. Щербицький. Завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ Л. Кравчук - найвідоміший опонент НРУ - згодом згадував, що “директива була однозначна: поховати Рух. Зробити все можливе через засоби масової інформації, аби дискредитувати його й потім поховати. Народ, так би мовити, не сприйняв і не підтримав ... Пам'ятаю, коли Щербицький прочитав проект Руху, то чітко і ясно сказав: це не рух, це партія. А ... партія може в нас бути лише одна - комуністична”.

Однак войовничість В. Щербицького дещо остудив М. Горбачов, який у лютому 1989 р. з дружиною відвідав Україну. 24 лютого вони обидвоє взяли участь у засіданні політбюро ЦК КПУ. Щодо вірогідності появи НРУ В. Щербицький заявив: “Ми маємо намір не допустити створення на Україні будь-якої, я вже не кажу масової, політичної організації з неприйнятною для нас програмою”77. Але після цього в кабінеті В. Щербицького відбулася зустріч М. Горбачова з письменниками, яку ініціював листом генсекові до Москви Олесь Гончар. У ньому йшлося про гальмування демократизації в Україні та опір зародженню Руху на підтримку перебудови. Посприяла цій зустрічі й найвпливовіший радник М. Горбачова - дружина Раїса Максимівна. У бесіді взяли участь Олесь Гончар, Іван Драч, Дмитро Павличко, Юрій Мушкетик, Борис Олійник та ін. О. Гончар докладно розповів про мету й завдання Народного руху. Висловилися присутні літератори. В. Щербицький заперечив: “Це не рух, це партія”. Проте М. Горбачов підсумував: “Пусть работают”.

Ще одним, мабуть найважчим, гріхом В. Щербицького став Чорнобиль. Власне, не стільки сама аварія, яка сталася 26 квітня 1986 р. о 1 год. 25 хв., скільки все, що їй передувало та відбувалося після вибуху реактора. Атомна станція у верхів'ях Дніпра, в густо заселеному регіоні неподалік столиці та ще й на піску з'явилася саме за вказівкою В. Щербицького, незважаючи на заперечення науковців. Він особисто наполягав на прискоренні будівництва та достроковому пуску станції, попри відсутність остаточних проектних рішень та попереджувальні доповіді спеціалістів і КДБ. Не підлягає виправданню поведінка керівника держави й після аварії. За вказівкою Москви було приховано від населення масштаби катастрофи та вірогідні її наслідки. Перше публічне повідомлення про надзвичайну подію дозволили Українському радіо подати 28 квітня. Наступне - 30-го. До цього додалося проведення за наполяганням М. Горбачова багатотисячної першотравневої демонстрації. У В. Щербицького не вистачило мужності відмовитися від виконання злочинної вказівки. Він поставив загрозу партійного стягнення вище від потужного радіаційного ураження свого народу, у тому числі й дітей. Того дня радіаційний фон у Києві перевищував природний у 100 разів. Щоб продемонструвати безпечність ситуації, В. Щербицький привів на демонстрацію дружину, дітей і навіть онука. Згодом виправдовувався відсутністю об'єктивної інформації про трагедію та тиском Кремля. Насправді ж всі дані про ситуацію в Чорнобилі із зазначенням рівня радіації надавалися В. Щербицькому постійно з перших годин після вибуху.

У постанові слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України О. Кузьмука від 24 квітня 1993 р. про закриття кримінальної справи, порушеної 11 лютого 1992 р., стосовно дій посадових осіб під час аварії на ЧАЕС зазначалося, що Щербицький В.В., Ляшко О.П., Шевченко В.С. і Романенко А.Ю., “отримуючи і володіючи достовірною інформацією про масштаби аварії, небезпечну радіаційну обстановку.., умисно зловживаючи владою та службовим становищем, діючи з особистої заінтересованості - збереження стереотипу видимого благополуччя в країні, підкоряючись системі державного замовчування, секретності, дезінформації, келійності приймаючих рішень верхівкою тодішнього СРСР, будучи наділеними всією повнотою владних повноважень, в екстремальних умовах чорнобильської катастрофи.., не приймали термінових заходів щодо врятування і захисту населення.., не доводили правдиву інформацію, утаювали її та дезінформували громадськість про дійсні масштаби аварії та її згубні наслідки”. Щоправда, коли високопосадовець КДБ Юрій Князєв без санкції Голови КДБ Степана Мухи закритим зв'язком повідомив голові Верховної Ради УРСР Валентині Шевченко про необхідність термінової евакуації сотень тисяч людей, а насамперед дітей та вагітних жінок, у тому числі й з Києва, на віддаль більшу ніж 30-кілометрова зона, В. Шевченко вже за три години вивезла з міста свою вагітну невістку. А справу щодо згаданих керівників УРСР та міністра охорони здоров'я Анатолія Романенка було закрито через закінчення терміну давності та смерть В. Щербицького.

Залишаємо поза увагою твердження адептів В. Щербицького щодо процвітання економіки. Зростання кількісних показників досягалося екстенсивним шляхом - спорудженням нових підприємств на застарілій технологічній основі, розширенням посівних площ тощо при високій енерго- і матеріаломісткості виробництва, низькому рівні продуктивності праці. Справедливо науковці назвали 1976-1990 роки періодом застою.

Не похитнули політичного становища В. Щербицького ні смерть чотириразового “Героя Радянського Союзу” Леоніда Брежнєва у 1982 р., ні наступні генеральні секретарі. “Реформатор” Юрій Андропов (1982-1984), можливо не встиг, а ставленик брежнєвської групи, інтелектуально і фізично немічний Костянтин Черненко (1984-1985) і не намагався нічого змінити.

Не вплинули на статус В. Щербицького і перебудовні вітри. Країна п'ятий рік вирувала демократизаційними процесами, а у найвищому кріслі республіки сидів діяч, політична кар'єра якого визрівала ще за Й. Сталіна. Наляканий загрозою розвалу Радянського Союзу через потужні самостійницькі рухи в національних республіках, М. Горбачов усвідомлював, що з активізацією цих процесів в Україні і виходом її з СРСР на перспективах імперії можна поставити хрест. Тому відпускати В. Щербицького він не хотів, поки народ не заявив: “Щербицького - геть!”. Хрещатиком обурені кияни несли обмотане дротом опудало В. Щербицького, яке потім викинули в Дніпр.

Окрім неприємних державних клопотів, В. Щербицький мав ще й сімейні. Йдеться про сина Валерія, загалом, розумну, неординарну людину. Захистив кандидатську дисертацію, працював в Інституті електрозварювання імені Є. Патона, займався розробками деталей до крилатих ракет. Але був алкоголіком і наркоманом. Його можливості використовували сумнівні особи, у тому числі й злочинці. Міліція мала з ним багато клопоту. Одних його “друзів” саджали за грати, інших відправляли до армії у віддалені гарнізони, ізолювали, але він знаходив нових. Тримісячне лікування під замком в елітній “Феофанії” нічого не дало. Невдовзі після смерті батька, у грудні 1989 р. 45-річний Валерій покінчив життя самогубством. Похований на Байковому цвинтарі неподалік могили В. Щербицького.

Ігнорувати й надалі масові протести проти законсервованого режиму В. Щербицького більше не було змоги. 20 вересня 1989 р. його вивели зі складу політбюро ЦК КПРС, а 21-го він подав заяву на звільнення від обов'язків Першого секретаря і члена політбюро ЦК КПУ за віком і станом здоров'я. 28 вересня Пленум ЦК КПУ за участю М. Горбачова заяву задовольнив.

“Друзі допоможуть”, - написав В. Щербицький у заповіті. Але за “славними” традиціями комуністичної доби в його помешканні поступово завмерли телефони, настала зловісна тиша. Майже всі, як писала Ліна Костенко, “зажурені друзі сахнулися врозтіч”. Незрадливими виявилися лише декілька і з-поміж них - найближчий друг академік Борис Патон.

Дружина Рада в інтерв'ю Дмитрові Гордону про цей стан сказала: “Відчувалося, жити він не хоче”. В. Щербицький усвідомлював, що відбувається руйнація ідеалів, системи, якій він служив протягом усього свого життя. Наближався день народження. Раніше потоком надходили привітання. А тут повна тиша. 17 лютого, у день 72-річчя В. Щербицького, сесія Верховної Ради мала заслухати його дії до, під час та після Чорнобильської аварії. 15-го він сказав, що на сесію не піде. За версією родини під вечір йому стало зле і “швидка” завезла його у “Феофанію”. Там констатували запалення легень. Двічі зупинялося серце, але його вдавалося урухомити. За оповіддю охоронця В. Настюкова В. Щербицький 16 лютого покликав лікуючого лікаря, обійняв його і промовив: “Дякую тобі. Давай прощатися”. О 20 год. 40 хв. Раді Гаврилівні зателефонував начальник Четвертого управління Міністерства охорони здоров'я Терновий і повідомив про смерть Володимира Щербицького.

За твердженням СБУ, зокрема, генерала Олександра Нездолі, колишнього першого секретаря Дніпропетровського міськкому КПУ Володимира Ошка, Алли Ярошинської та інших посвячених В. Щербицький помер не від раптового запалення легень, а застрілився. Ця версія виглядає більш вірогідною. її підтвердив В. Ошкові брат В. Щербицького Борис: “Трудно змиритися з тим, що Володі серед нас уже немає. Я ж прийшов до нього напередодні дня народження, хотів підбадьорити. І раптом взнаю, що він застрілився”. Сама Рада говорила: “Зброї у нас було скільки завгодно”. В. Врублевський написав: “Щербицький помер не від хвороби - він виніс собі вирок сам”. Журналіст Геннадій Цурканов зазначав, що після заяви про відмову йти на сесію, В. Щербицький “повільно прокрокував у кабінет і щільно зачинив за собою двері. Ніхто не передбачав, що живим його більше не побачить”. Так само викладає цю подію й брат Борис: “Володимир Васильович поснідав і пішов у свій кабінет, де прийняв рішення і тут же його здійснив. Його вже не стало о 12-13 годині. До речі, ніхто Борисові не зміг показати офіційного медичного бюлетеня В. Щербицького з фіксацією перебігу хвороби. В. Шевченко у спогадах пише, що дізналася про смерть В. Щербицького 16 лютого о 17 год., а родині нібито повідомили о 20 год 40 хв. О. Нездоля в інтерв'ю газеті “Сегодня”, посилаючись на особисту розповідь колишнього голови КДБ УРСР Миколи Голушка, заявив, що був ще один передсмертний лист, але за наполегливим проханням родини В. Щербицького ні його текст, ні факт самогубства не стали відомими громадськості.

Після смерті В. Щербицького виявили його власноруч написаний заповіт (див. мал. 1):

політичний щербицький радянський

Мал. 1. Фото заповіту

Дорогая Радуся!

1. Это все наши многолетние сбережения (55-60 т. р. в сейфе), кот. ты должна разумно распорядиться (мама, ты, Вовочка, дети).

2. Ордена, медали, грамоты, в/ремень, полевую сумку и в/фуражку - прошу сохранить как семейные реликвии.

3. Пистолеты именные, которые надо сделать не боеспособными, - тоже.

(Підпис) В. Щербицкий".

Дружина Рада стверджувала, що цей заповіт написаний задовго до смерті чоловіка. Однак оригінал його, з виправленнями і закресленнями, свідчить: це була передсмертна записка.

Ні дачі, ні машини В. Щербицький не залишив. Після урочистого поховання з управління справами ЦК КПУ попрохали Раду Г аврилівну квартиру звільнити. Вона змушена була переселитися до помешкання доньки. Залишені на ощадних книжках рублі пропали, як і в інших вкладників Ощадбанку. Хворій матері В. Щербицького про смерть сина не повідомили. У березні того ж року вона померла.

Так закінчилася “епоха Щербицького” й почалася епоха самостійної України. Але родимі плями тоталітарного минулого зникають надто повільно. Влучно охарактеризував цю ситуацію згаданий вище Петро Кравчук: “Замість повідомлень про поліпшення економічного становища України, читаємо або чуємо про щораз більше його погіршення, яке вже тепер є катастрофічним. Ціни на товари першої потреби вже астрономічні. Швидко падає рівень промислового виробництва. Сільське господарство занепадає. Зростає безробіття. Люди майже голодують. Тисячі їх бідують. Заробітна плата відстає від багатократного зростання цін. Місяцями робітники не одержують свого заробітку. Пенсіонери вчасно не отримують пенсії. Країна охоплена бандитизмом. Шаліє мафія. Поширюється порнографія. Зростає проституція. Смертність перевищує народжуваність. Зростає хабарництво і корупція. Високопоставлені особи в урядах усіх рівнів займаються шахрайством у широких масштабах. Поширюється спекуляція тощо.

Український парламент (Верховна Рада) перетворився у говорильню для багатьох депутатів-демагогів і базік. Приймаються закони, які не виконуються, залишаючись, хіба що паперовими документами для архіву.

У газеті “Літературна Україна” (10 листопада 1994 р.) повідомлено, що у східних і південних областях України “русскоязичне” населення почало посилений наступ на українську мову - процес русифікації тепер масовіший, ніж був за владарювання В. Щербицького.

В Україні триває перманентна криза влади - уряду: постійно змінюються прем'єри і міністри. Ніби прагнуть до кращого, а виходить гірше. У той час, коли з урядових кіл звертаються до “західної діаспори”, щоб вона поспішала з матеріальною допомогою, зокрема, давала гроші на закупівлю будинків для посольств і консульств України, можновладці привласнюють десятки мільйонів американських доларів на спекуляції майном народу.

Коли була проголошена незалежність і суверенність України, багато українських людей різних політичних переконань, праві і ліві, навіть канадського народження, мріяли поїхати в Україну, стати її громадянами, включитися в різні галузі її життя. А що ж, насправді, сталося? Не з Канади їдуть жити в Україну, а з України виїжджають до Канади та інших західних країн. І це люди не пересічні, а вчені - професори, доктори, кандидати, інженери, лікарі, художники, артисти. Особливо ті, які можуть дати максимум користі у всіх сферах життя. Ідуть кваліфіковані робітники. Іде студентська молодь. І різні політикани (праві і ліві) спішать висилати своїх дочок і синів до США і Канади!

Суцільний жах!

Чи може за таких умов Україна вийти на тривкий шлях економічного, культурного, суспільно-політичного зміцнення? Ось де, на мою думку, криється корінь катастрофи для України! Я вже не говорю про її проблеми, небезпеку від північного сусіди тощо”.

Від часу написання цих рядків спливло понад 20 років. А що змінилося, що втратило актуальність? Інші країни з т. зв. “соціалістичного табору” та й із самого СРСР пішли далеко вперед, розвиваються випереджаючими темпами навіть на фоні провідних європейських держав, наприклад, Литва, Польща... А Україна за відомою формулою робить “крок вперед, два кроки назад” або в ліпшому випадку тупцює на місці, зупинившись на роздоріжжі цивілізацій, знову очікуючи свого Д. Вашингтона. Та й попередження про “небезпеку від північного сусіди” проігнорували, за що вже заплатили тисячами людських життів. І винен у цьому вже не В. Щербицький.

Література

1. Володимир Щербицький: Спогади сучасників. До 85-річчя від дня народження Володимира Щербицького / За ред. Ф. Возіанова, В.К. Врублевського, Ю.Н. Єльченка, Б.В. Іваненка. - К.: Видавничий Дім Ін Юре, 2003. - 588 с. (Серія: Зірки і терни долі).

2. Шаповал Ю. Невигадані історії. - К.: Світогляд, 2004. - С. 266-267.

3. Зайцев О. Державність імені Щербицького // Львівська газета. - 2002. - 25 листопада.

4. Врублевский В.К. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. Записки помощника: воспоминания, документы, легенды, факты. - Киев: Фирма “Довіра”, 1993. - 254 с.

5. Врублевський В.К. Вказ. Праця. - С. 49-68; Гордон Д. Вдова Владимира Щербицкого Рада Гавриловна: “Володе я верила.”; Лисниченко И. Вказ. праця; Рябчук М. Щербицький forever // Критика. - 2003. - Ч. 5(67). - С. 5.

6. Шаповал Ю.І. В.В. Щербицький: особа політика серед обставин часу // Український історичний журнал. - 2003. - № 1. -

7. 118-129.

8. Шаповал Ю. Діялектика державного пошанування // Критика. - 2003. - Ч. 5(67). - С. 9-10.

9. Шаповал Ю. Доля як історія // Київ: Генеза, 2006. - С. 321-328.

10. Шаповал Ю. Єдність і боротьба двох непротилежностей як дзеркало сучасної України // Невигадані історії. - Київ: Світогляд, 2004. - С. 265-288.

11. Рябчук М. Щербицький forever. - С. 4-9.

12. Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці. - К.: Абрис, 1994. - С. 168.

13. Литвин В.М. Україна на межі тисячоліть (1991-2000 рр.). - Київ: Видавничий дім “Альтернатива”, 2000. - 360 с.

14. Табачник Д. Останній з могікан застою // Культура і життя. - 1990. - 2 вересня. - С. 7.

15. Баран В.К. Україна: новітня історія (1945-1991 рр.). - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2003. - 670 с.

16. Бойко О.Д. Історія України. - К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. - 568 с.

17. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. - Львів: Світ, 1996. - 488 с.

18. Петро Шелест: “Справжній суд історії ще попереду. Спогади, щоденники, документи, матеріали / Упоряд.: В. Баран, О. Мандебура та ін.; За ред. Ю. Шаповала. - К., Генеза, 2003. - 808 с.

19. Гусев В. Диалоги со Щербицким В.

20. Кравчук П. Без недомовок: Спогади. - Київ: Літературна Україна, 1995. - 288 с.

21. Кушнір Л. Валентина Шевченко: “Провести демонстрацію 1 травня 1986-го наказали з Москви”.

22. Ярошинская А. Ложь без границ.

23. Нездоля А.И. КГБ - рассекреченные воспоминания. - Донецк: Каштан, 2008. - С. 443-466.

24. Чорнобильська трагедія: Документи і матеріали / Упоряд.: Н.П. Барановська (гол. упорядник), Н.В. Маковська, М.Д. Парфененко, Є.П. Шаталіна. - Київ: Наукова думка, 1996. - 784 с.

25. В'ятрович В.М. Історія з грифом “Секретно”. Українське ХХ століття / Володимир Михайлович В'ятрович; Центр досліджень визвольного руху. - Львів: Часопис, 2013. - С. 590-610.

26. Не випробовуйте народного терпіння! (Відкритий лист журналіста В'ячеслава Чорновола членові політбюро ЦК КПРС, першому секретареві ЦК КПУ Володимирові Щербицькому) // Передрук з оригіналу, який передав авторові цієї статті колишній політв'язень Василь Підгородецький. Текст листа див. також: Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. - Т. 6. Документи та матеріали (листопад 1985 - квітень 1990) / Упоряд. Валентина Чорновіл. - К.: Смолоскип, 2009. - С. 543-550.

27. Щербицький Володимир Васильович (1918-1990) // Грані. - 2003. - № 1(27). - С. 3; Цурканов Г. В. Он хотел добра людям // Там само. - С. 5-6.

28. Шаповал Ю. І. Особа політика серед обставин часу. - С. 119.

29. Шамота Н.З., Бабий Б.М., Шевелев А.Г. Центральному Комитету КП Украины // Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х - початок 1990-х років. - К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998. - С. 342-350.

30. Виталий Шелест: “Петр Ефимович полностью принадлежал советской эпохе...” // Петро Шелест. Вказ. праця. - С. 750.

31. Владимир Гусев: “Петру Ефимовичу по плечу было и союзное руководство.” // Петро Шелест. Вказ. праця. - С. 737.

32. Владимир Семичастный: “Мои отношения с Шелестом были настороженными” // Петро Шелест. Вказ. праця. - С. 729.

33. Деформації в суспільно-політичному житті України в 60-80-х роках ХХ ст. // Україна у ХХ столітті: уроки, проблеми, перспективи. - К., МІЛП, Український Центр духовної культури, 2001. - С. 322-323; Шаповал Ю. І. Невигадані історії. - С. 278; Рябчук М. Вказ. праця. - С. 4.

34. Млечин Л.М. КГБ. Председатели органов госбезопасности. Рассекреченные судьбы. 3-е изд., доп. - М.: ЗАО Центр- полиграф, 2006. - С. 626-627.

Размещено на Allbest.ru