Етносоціальні та господарські процеси на території сіл Аккерманського повіту в другій половині ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

повіт аккерманський населення сільський

Актуальність теми: науковий інтерес до селянствознавчої тематики не послаблюється вже багато років, а сама проблематика була і залишається одним з важливих напрямків вітчизняної історичної науки.

У сучасній українській історичній науці помітним явищем стало зростання інтересу до всебічного дослідження окремих регіонів України у різні періоди їхньої історії. Аналіз загального становища сіл Аккерманського повіту з другій половині ХІХ століття дає змогу простежити певні динамічні зміни в історії повіту, який у різні історичні епохи входив до складу різних держав.

Історична свідомість сучасного українського суспільства відзначилась також зростаючим інтересом до історії окремих селищ, сіл. Це явище обумовлене, зростанням почуття національної і власної гідності, прагненням мати об'єктивну та конкретну інформацію про своє минуле без ідеологічних штампів та політичної упередженості. Цими чинниками обґрунтовується актуальність дослідження сіл Аккерманського повіту.

Актуальність розробки зумовлена також тим, що на сьогодні проблема вивчення сіл повіту на Півдні Бессарабії в другій половині ХІХ ст. залишається малодослідженою, в історіографії обмеженим є перелік праць, в яких етнічні та соціальні процеси в регіоні розглядалися б комплексно.

Мета дослідження полягає у комплексному вивченні в контексті загальноісторичного процесу закономірностей і динаміки розвитку етносоціальних та господарських процесів на території сіл Аккерманського повіту в другій половині ХІХ століття

Для досягнення поставленої мети нами сформульовані такі дослідницькі завдання:

- формування джерельної бази дослідження, вивчення наукового доробку попередніх дослідників;

- розглянути адміністративно-територіальний устрій Аккерманського повіту;

- проаналізувати етнічний та соціальний склад населення повіту;

- охарактеризувати особливості господарської спеціалізації мешканців сільських поселень повіту;

Географічні межі роботи: охоплюють територію Аккерманського повіту, тобто сучасні Саратський, Татарбунарський, Білгород-Дністровський райони Одеської області.

Хронологічні межі означені другою половиною ХІХ ст. У 50-х роках ХІХ ст. остаточно оформилась окрема адміністративно-територіальна одиниця - Аккерманський повіт. Кінець 90-х рр. ХІХ ст., ознаменувався проведенням Першого Загального перепису населення Російської імперії у 1897 р., дані якого дають можливість ґрунтовно підсумувати вплив політики царизму на соціальну та етнічну структуру складу населення у досліджуваному повіті.

Об'єктом роботи є села Аккерманського повіту в другій половині ХІХ століття.

Предметом дослідження є виявлення та аналіз динаміки та спрямованості етносоціальних, господарських процесів на території сіл повіту у контексті історичного розвитку Бессарабії.

Методи дослідження. Методологічними засадами даної роботи є застосування методологічних принципів історизму та об'єктивності вивчення минулого, загальнонаукові методи аналізу і синтезу. Аналіз та узагальнення фактичного матеріалу базуються на використанні притаманних історичній науці спеціальних методів. Проблемно-хронологічний метод був застосований для розподілу теми дослідження на три аспекти, кожен з яких розглядався у послідовності відповідно історичним змінам у досліджуваному повіті. Порівняльно-історичний метод дав можливість з'ясувати особливості розвитку повіту. За допомогою системно-структурного методу визначено соціальний та етнічний склад населення повіту. Для підрахунку чисельності населення повіту був використаний статистичний метод.

Комплексність використання принципів і методів сприяло чіткому обґрунтуванню наукових положень і висновків на основі аналізу джерельної бази.

Історіографія. Обсяг історіографічних джерел нашого дослідження можна поділити на чотири групи: 1) матеріали другої половини ХІХ - початку ХХ ст.; 2) праці радянської доби (1918 - 1991 рр.); 3) наукові дослідження вітчизняних науковців на межі ХХ - ХХІ ст.; 4) праці сучасних дослідників.

Першим, хто започаткував вивчення Бессарабського краю в етнодемографічному та соціальному аспекті, був відомий російський дослідник А. Скальковський [49].Скальковский А.А. Болгарские колонии в Бессарабии и Новороссийском крае. Статистический очерк / Апполон Александрович Скальковский. - Одесса: Тип. Т. Неймана 1848. - 158 с. Значний інтерес становлять узагальнюючі описи П. Батюшкова [16] Батюшков П.Н. Бессарабия. Историческое описание / Помпей Николаевич Батюшков. - СПб: Товарищ. «Общественная Польза», 1892. - 322 с., [46] П. Н. Батюшков Бессарабия: историческое описание. - СПб, 1892. - 95 с., А. Бур'янова Бурьянов А. В Историко-статистическое описание церкви и прихода селения Волонтировки, бывшей казачьей станицы Акерманского уезда / А. В. Бурьянов // Кишиневские епархиальные ведомости. - 1877. - № 6. - С. 13 - 21., В. Бутовича Бутович В.Н. Материалы для этнографической карты Бессарабской губернии / Владимир Николаевич Бутович. - К.: cкоропеч. Х.Ю. Бурштейна, 1916. - 59 с. [27], П. Плюссіна Плюссин П. П. Бессарабия / П. П. Плюссин. - СПб.: Типография М. Акинфнена, 1899. - 45 с. [47], М. Лашкова Лашков А. К. Столетие присоеденения Бессарабии к России (1812 - 1912) / А. К. Лашков. - Кишинев: Типография губернского правления, 1912. - 63 с. [39] та М. Могилянського Могилянский Н. К. Материалы для географии и статистики Бессарабии / Николай Кириллович Могилянский. - Кишинев: тип. Бессараб. губ. правл., 1913. - 142 с. [44], які розглядали етнографічна специфіка Півдня Бессарабії в другій половини ХІХ ст.

Особливе місце в історіографії займають праці дослідників другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Наукові розвідки А. Крушевана Крушеван А.А. Бессарабия (графический, исторический, статистический очерк) / А. А. Крушеван. - М.: Типография А. В. Васильева, 1903. - 528 с. [37], В. Защука Защук В. С. Материалы для географии и статистики России Ч. 1 / В. С. Защук. - СПб. - 1862. - 552 с. [30], [31], П. Нестеровського Нестеровский П. А. Бессарабские руссины / П. А. Нестеровский. - Варшава: Типография Сатурн, 1905. - 182 с. [45], В. Урсова Урсов В. С. Записки губернатора / В. С. Урсов. - Кишинев: Типография Саблина, 1903. - 395 с. [52], Л. Кассо Кассо Л. А. Россия на Дунае и образование Бессарабской области / Л. А. Кассо. - М. - 1913. - 237 с. [36]. Вчені надають інформацію про соціальну організацію державного селянства та колишніх козаків із селищ колишніх задунайських переселенців в умовах етнічної консолідації, міжетнічної інтеграції та асиміляції наприкінці ХІХ ст.

В радянський період найбільш вдалими спробами систематизації статистичних показників про поліетнічне населення Аккерманського повіту стали роботи Л. Берга Берг Л. С. Бессарабия: страна, люди, хозяйство / Л. С. Берг. - Петроград: Огни, 1918. - 243 с. [22], [23] та В. Зеленчука Зеленчук В.С. Населения Бессарбии и Приднестровья в XIX в.: (этнические и социально- демографические процессы). / Валентин Степанович Зеленчук . - Кишенев: Штиица, 1979. - 279 с. [33], І. Анцупова Анцупов И.А. Русское население Бессарабии и Левобережного Поднестровья в конце ХVIII - XIX в. (Социально - економический очерк). - Кишинев , 1996 . - 252 с. [15], В. Кабузана Кабузан В. К. Народонаселение Бессарабской области и Левобережных районов Поднестровья / В. К. Кабузан. - Кишинев: Штинца Кишинев, 1974. - 161 с. [35], І. Мещерюка Мещерюк И. И. Антикрепостническая борьба гагаузов и болгар Бессарабии в 1818 - 1820 гг. И. И. Мещерюк. - Кишинев: Государственное издательство Молдавии, 1957. - 62 с. [42], М. Могилянського Могилянский Н. К. Материалы для географии и статистики Бессарабии / Николай Кириллович Могилянский. - Кишинев: тип. Бессараб. губ. правл., 1913. - 142 с. [44], Я. Гросула, Г. Будака Гросул Я. С. Будак Г. Очерки истории народного хозяйства Бессарабии (1861-1905г). - Кишенев.-1972. 603 с [29], [30]. Дослідження цих вчених дає можливість ознайомитись із характеристикою окремих груп населення південної Бессарабії, де населення сіл Аккерманського повіту розглядається в комплексі з усім населенням Бессарабської губернії.

На сучасному етапі серед українських науковців дослідженням соціального та етнічного складу населення, вивченням господарства Південної Бессарабії займаються А. Тичина, А. Дізанова, Н. Бондарчук, В. Кривцова Українське Придунав'я: історія, етнокультурний розвиток: Навч. носібник / [упор. А. К. Тичина, Н. Д. Бондарчук, А. В. Дізанова, В. М. Крівцова]; За ред. О. А. Зарудняка. - Ізмаїл, 1995. - 56 с. [51], О. Лебеденко Лебеденко О.М. Українське Подунав'я: минуле та сучасне: [навчальний посібник] / О.М. Лебеденко, А.К. Тичина. - Одеса: Астропринт, 2002. - 208 с. [40], О. Бачинська Бачинська О. А. Колонізація українським населенням придунайських земель ХVІІІ - початок ХХ ст. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня док. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» О. А. Бачинська. - Одеса, 2002. - 37 с. [17], [18], [19], Л. Циганенко Циганенко Л. Ф. Вплив дворянських родин Бессарабії на економічний розвиток краю (перша половина ХІХ ст.) / Лілія Федорівна Циганенко // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К.: Інститут історії України, 2008. - Вип. ХV. - С. 158 [53], [54], [55], [56], [57], [58] розглядала дворянство Південної Бессарабії та його вплив на економічне та соціальне становище в регіоні. В. Березовська [20], вивчала титуловане дворянство Аккерманського повіту в другій половині ХІХ століття. О. Михайлюк Михайлюк О. М. Аграрне перенаселення в українських губерніях Російської імперії на початку ХХ ст. / О. М. Михайлюк // Історія України, Росії та країн Європи середньовіччя і нового часу. - С. 222 - 225. [43] вивчав аграрне перенаселення в українських губерніях, Є. Бєлова Белова Е.В. Миграционная политика на Юге Российской империи и переселение болгар в Новороссийский край и Бессарабию (1751-1871 гг.) / Елена Владимировна Белова. - М.: РГОТУПС, 2004. - 229 с. [21], яка вивчала переселення болгар в Бессарабію. Вагоме значення для вивчення сільського населення повіту мають наукові роботи Л. Циганенко Циганенко Л.Ф. Німецькі колонії на землях Південної України / Лілія Федорівна Циганенко // Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного університету. - Вип. 7. - Ізмаїл, 1999. - С. 24 - 34. [59] та С. Кузьміної Кузьміна С. Б. Цигани в етнічній структурі населення Бессарабії в першій половині ХІХ ст. / С. Б. Кузьміна // Краєзнавство. - 2013 № 1. - С. 41 - 46 [38], І Грека И. Н. Грек. Этнодемографическая и этноязыковая политика Российской империи в Пруто-Днестровском междуречьи в XIX - начале XX века / Иван Грек [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://enews.md/articles[34], І. Верховцевої Верховцева І. Г. Селянське самоврядування в Ізмаїльському повіті Бессарабії (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) / І. Г. Верховцева // Український селянин: збірник наукових праць. - 2012. - № 13. - С. 97 - 99. , Є. Бутакової Бутакова Є. А. Виноробство і виноградарство у Буджаку (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.) за матеріалами фонду Аккерманської повітової земської управи Ізмаїльського архіву / Є. А. Бутакова // Гуманітарний журнал . - 2009. - № 40. - С. 112-119. , В. Потоцького Потоцький В. П. Хлистівські громади Аккерманського та Хотинського повітів Бессарабської губернії(1840 - 1914) / В. П. Потоцький // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. - 2013. - № 1088. - С. 68 - 74 [48], А. Бондаревського Бондаревсъкий А.В. Волосне управління та становище селян на Україні після реформи 1861 року / А.В. Бондаревський. - К.: Видавництво АН УРСР, 1961,- 128 с., які досліджували соціальний та етнічний склад населення південнобессарабського регіону, зміни в соціальному становищі населення, про розвиток іноземних колоній на землях Південної Бессарабії.

Не зважаючи на значну кількість існуючих наукових робіт з історії Бессарабського регіону, необхідно зауважити, що села Аккерманського повіту стан мешканців його окремих територій досі не був об'єктом окремого, самостійного дослідження.

Джерельна база. Значний масив джерел дослідження складають матеріали Комунальної установи «Ізмаїльський архів». У фонді 47 «Аккерманська повітова управа» містяться різноманітні за видами джерела - статистичні, діловодні, нормативні - які висвітлюють проблему стану і розвитку виноградарської і виноробної справи у Південній Бессарабії на рубежі ХІХ-ХХ ст. з різних боків. Містяться справи про перші вибори в Аккерманську повітову управу [4], відомості про кількість розданого хліба на посів і продовольство в повіті [1], справа про розвиток бджільництва [5] , відомості про стан сільських хлібних магазинів повіту [3], відомості про несення селянами повинностей [2], розвиток виноградарства та виноробства [9].

До другої групи належать опубліковані документи і матеріали, які були видані в другій половині ХІХ - ХХ ст. Серед них вирізняються законодавчі акти, вміщені у виданнях «Повне зібрання законів Російської імперії» [12], «Положення про земські установи» [13], Списки населених місць Російської імперії [14].

Третю групу джерел складають статистичні й довідкові видання, найповніше з них - «Перший всеросійський перепис населення 1897 р.» [11], який дає можливість відтворити етнодемографічну структуру населення повіту, масштаби та умови функціонування галузей сільського господарства, торгівлі, показників, розмірів землекористування та землеволодіння у етнічних груп досліджуваного регіону.

Структура курсової роботи включає вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел та літератури

РОЗДІЛ І

Адміністративно - територіальний устрій Аккерманського повіту

Аккерманський повіт - адмінстративно-територіальна одиниця Бессарабської губернії. Утворений в 1818 році як частина Бессарабської області, з 1873 - губернії. Повіт знаходився в південно-східній частині губернії, з південного сходу прилягав до Чорного моря. Площа становила 7032,9 верст чи 732 547 десятин (8 003 квадратних кілометрів). Прослідкувати становлення устрою повіту, територіальні зміни ми можемо на прикладі трансформації, переділу Бессарабської губернії [32, 159].

Після завершення російсько-турецької війни 1806-1812 рр. та підписанням Бухарестського миру Бессарабія в тому числі і територія Аккерманського повіту увійшла до складу Російської імперії. Управління Бессарабською областю було передано адміралу П. В. Чічагову, що замінив М. І. Кутузова на посту головнокомандуючого Дунайською армією. П. В. Чічагов доручив управляючому дипломатичної канцелярії Дунайської армії І. Капідострії скласти положення про тимчасове управління Бессарабії. За планами Російської імперії приєднаний край мав перетворитись на багату провінцію, яка викликала би захват балканських народів до Росії. Плани, вироблені правлячими кругами, були офіційно викладені П. В. Чичаговим першому громадянському губернатору Бессарабської області С. Струдзе: «Надобно дать восчуствовать жителям Бессарабии выгоды отеческого и щедрого правления искусным образом обратить на область сию внимание пограничных народов» [33, 85].

Проект тимчасового управління областю був затверджений в Петербурзі і вступив в силу з деякими доповненнями. Правила про створення тимчасового правління в Бессарабії складалися з чотирьох пунктів. В першому пункті описувався стан Бессарабської області та розподіл території на 12 цинутів: Хотинський, Яський, Сорокський, Оргійський, Кодрський, Хотарничанський, Бендерський, Каушанський, Кілійський, Ренійський, Ізмаїльський та Аккерманський. В даний період в цинутах зберігалася управлінсько-адміністративна структура Молдавського князівства.

Для зручного поліцейського нагляду бессарабські повіти поділялися на волості. Перевагою в управлінських органах продовжували користуватися молдавські бояри. Цинути управлялися ісправниками, що призначалися Диваном (Рада при Господарі) строком на 1 рік. Вони були адміністраторами, поліцейськими начальниками, суддями й у своїй діяльності керувалися існуючими законоположеннями й звичаєвим правом. Але фактично їхня влада не обмежувалася ніякими законами, крім волі Дивана й Господаря. Під керівництвом у ісправника перебували городничі (капітани де тирг), однодворчеські старшини (капітани де мазил), повірені, що управляють окремими станами (векіли), волосні старшини (околаши), сільські старости (ворніки) і ін. Ісправниками призначалися тільки бояри першого класу, а на інші посади (до околаша), на які обиралися бояри другого й третього класу. За дорученням ісправників їхні помічники збирали податі, виконували поліцейські функції, стежили за виконанням селянами повинностей [31, 230].

Другий та третій пункти були присвячені воєнному управлінню. В четвертому фіксувалися пільги згідно яких населення Бессарабії звільнялося від подушної податі і поземельного збору в державну скарбницю. За даними дослідника Л. Кассо: «предстояло в пределах империи создать такой порядок управления Бессарабской областью которой не только вызвал бы переселение к нам отдельных групп оттоманских крестьян, но явился бы вместе с тем красноречивым показателем той помощи, которую могли ожидать от России народности, томившиеся еще под турецким игом, и усилил бы в них желание разделить впоследствии участь бессарабских христиан» [36, 143]. В зв'язку з цим населенню повітів була представлена автономія в той мірі, яку міг дозволити собі управлінсько-бюрократичний апарат імперії.

В 1815 р. було реорганізовано управління областю. Тимчасове управління було ліквідовано і довірено Бессарабському обласному тимчасовому комітету який складався із молдавських бояр і російських чиновників. Перед комітетом були поставлені наступні завдання: затвердження прав жителів, прийняття основних законів для впорядкування державних прибутків. Комітетом були розроблені правила для управління Бессарабською областю затверджені указом від 26 травня 1816 року. На чолі області був поставлений намісник, яким став генерал-губернатор А. Н. Бахметьєв. Громадянським губернатором був призначений К. А. Катаказі [33, 87].

Після приєднання до Російської імперії у Бессарабії було проведено перепис населення. Основною метою перепису на той час, було отримання повних відомостей про мешканців краю для приведення до присяги їх російському царю. Перепис здійснювався відповідно розпорядження № 676 від 25 липня 1816 р. намісника Бессарабської області Олексія Миколайовича Бахмєтьєва, яке він дав Тимчасовому Комітету щодо порядку здійснення перепису. В цьому розпорядженні було зазначено: « дабы всякий из приходских священников, в присутствии исправника и ревизора того цинута принял от каждого состояния верноподданическую присягу, составил при сем случае особо по каждому городу, местечку и селению регистр всем обывателям с поименованием каждого семейства и с означением каждому полу и возрасту лет. Из каковых списков духовенством составленных один экземпляр имеет быть оставлен у приходских священников, другой представится во 2-й Департамент здешнего областного правительства для извлечения потом перечневой ведомости о народонаселении здешней области» [31, 341]. Матеріалами цього перепису дають змогу прослідкувати зміни назви населених пунктів, чисельність жителів Аккерманського повіту.

У 1817 р. назви окремої адміністративно-територіальної одиниці Аккерманського повіту не було, а територія повіту простягалася в межах Сорокського і Бендерського повітів.

Протягом 1817 - 1818 рр. обласним управлінням здійснювалися заходи спрямовані на укріплення та централізацію влади, апарату чиновників. В цинути були направлені чиновники і ревізори для перевірки діяльності поліції, для розгляду скарг місцевих жителів. Впорядковувалася робота митниць, поштових відомств. Ці заходи мали сприяти укріпленню правового порядку в інтересах панівних верств населення. Зміцнення усіх ланок адміністративно- чиновного апарату, в свою чергу, зменшувало прояви фактів беззаконня, сприяло розквіту економіки краю. Однак, головні заходи для організації становища жителів Бессарабії не були прийняті.

Права і обов'язки різних груп населення не були затверджені законодавством. У 1818 р. був прийнятий документ, що отримав назву «Устав образования Бессарабской области». Він регламентував структуру адміністративних і судових органів, їх функції, забезпечував Бессарабській області самоуправління відповідно політики самодержавства, основні важелі в якому надавалося дворянству.

У зв'язку з прикордонними розташуванням та наявністю укріплень та фортець цивільне управління областю передавалося під контроль головного воєнного керівництва, який очолив генерал-губернатор. Він також виконував обов'язки намісника Бессарабії. За новим адміністративним поділом Бессарабії були ліквідовані Сорокський і Гречанський цинут, натомість з них був утворений Аккерманський [33, 90].

Після приходу до влади Миколи І у 1825 р. в уряді Російської імперії затверджується думка про необхідність перегляду існуючих форм управління областю. Цьому сприяло загальна направленість внутрішньої політики Росії щодо укріплення позицій абсолютної монархії. Правління Миколи І починається з реформ, спрямованих на централізацію бюрократичного управлінського апарату. Так, за проектом М. С. Воронцова 1828 р. намісництво було ліквідовано, а Бессарабія втратила статус самостійної області та стала частиною Новоросійського генерал-губернаторства, а цинути були перетворені в повіти [37, 234].

Кримська війна 1853 - 1856 рр., що завершилася поразкою Росії та підписанням невигідного договору, що мали негативні наслідки для Бессарабії. Згідно рішення Парижського мирного договору Росія передавала Молдавському князівству південно-західну частину Бессарабії. Так до Молдавського князівства відійшла частина Кагульського та Аккерманського повітів. Таке положення Аккерманського повіту зберігалося до 1877 р. У грудні 1873 р. Бессарабська область стала губернією, а всі обласні утворення губернськими.

Після російсько-турецької війни 1877 - 1878 рр. за рішенням Берлінського конгресу Росія повернула південно-західні території, які втратила в 1856 р. Загальна площа цих територій становила 831616 десятин з 192 населеними пунктами. Питання про адміністративно - територіальний устрій південно-західної частини Бессарабії довгий час залишався не вирішеним. Переписка чиновників Міністерства внутрішніх справ, свідчить, що існувало декілька проектів створення нового повіту до якого мав приєднатися і Аккерманський [33, 93].

У 1897 р. в Бесссарабській губернії було проведено всезагальний перепис населення Російської, шляхом безпосереднього опитування всього населення відповідно до затвердженого у 1895 р. «Положення про Перший всезагальний перепис населення Російської Імперії». Ініціатором проведення перепису виступив російський географ і статистик П.П. Семенов-Тян-Шанський.

За даними цього перепису Аккерманський повіт поділявся на 12 волостей: Кубейська, Шабська, Паланська, Івано-Болгарська, Івано-Руська, Клястицька, Татарбунарська, Ташлицька, Плахтіївська, Саратська, Тарутінська, Ново-Миколаївська [11].

Отже, в кінці ХІХ ст. царський уряд завершив реорганізацію адміністративно - територіального устрою Бессарабії. Були ліквідовані місцеві особливості в структурі та формах адміністративного устрою, незначні елементи автономії, що існували в краї на початку ХІХ ст. Ці заходи проводились чиновницько-бюрократичним апаратом з метою закріплення на ново приєднаних територіях феодально-кріпосницьких відносин і зміцнення позицій правлячих верств населення. Проте ці перетворення сприяли становленню території, в тому числі і Аккерманського повіту, як вигідного у стратегічному відношенні регіоні для всієї Російської імперії.

РОЗДІЛ ІІ

Етнічний та соціальний склад сіл Аккерманського повіту

На території Аккерманського повіту були розташовані села, де компактно проживали такі групи населення: болгари, гагаузи, німці, українці, росіяни, цигани, євреї, вірмени, молдовани. За переписом 1897 р., в Аккерманському повіті мешкало 236 989 чол., серед них - 24 % болгар, 23 % українців, по 18 % німців та молдован, 8 % росіян та 3 % євреїв [40, 156].

Більшість сіл в повіті були болгарськими. Так, наприклад, в Кубейській волості із 68 640 осіб всього населення - 18 719 (24 %) були болгарами, з них в с. Тараклія нараховувалося 7 139, с. Пандаклія - 3 275, с. Голиця - 2 530, с. Кубей - 2 135, с. Кальчево - 1 750, с. Болгарія - 975, с. Кайраклія - 840 осіб. В Ташлицькій волості мешкало 19000 болгарського населення при загальній чисельності 68 640 осіб: в с. Селіогли проживало 3 200, с. Гасан-Батир - 3 100 с. Бургуджи - 2 800, с. Дельжилер - 2 800, с. Код-Китай - 2 600, с. Главан - 2 400, с. Задунаєво - 2 100 чоловік. В Іваново-Болгарській волості налічувалось 25 260 болгар: в с. Чийшия - 5 360, с. Ново-Трояни - 3 600, с. Чумлекіой - 3 600, с. Девлет-Агач - 3100, с. Дюльмень - 2 700, с. Ісерлія - 2 600, с. Купоран - 2300, с. Іваново-Болгарське - 2000 осіб . В Кулевчіській волості осіло 5 350 болгар: в с. Кулевчі - 30000, с. Камчик - 2350 чоловік. В Тарутінській волості болгари проживали в с. Тарутіно і налічували 200 осіб [22, 22].

Гагаузи населяли Кубейську та Іваново-Болгарські волості. Всього в повіті проживало15 155 осіб (15,1%), з них в Кубейській волості налічувалося 9 555 гагаузів. В с. Татар-Копчаку - 4 575 гагаузів, с. Кубеї - 2800, с. Болгарії - 810, с. Кайраклії - 625, с. Кальчево - 615. с. Голиця - 130 осіб.

В Іваново-Болгарській волості нараховувалося 5600 гагаузів , з них в с. Дмитрівці мешкало 3250 осіб, с. Чімлекіой - 3040, с. Саталик-Хаджи (Олександрівка) - 2350, с. Болбока - 2200, с. Курчі - 1770, с. Ташбунар - 474 с. Табаки - 450, с. Новомиколаївка - 165, с. Дермедере - 120, с. Павлівка - 18 чоловік [23, 30].

Перепис свідчить, що в повіті були села, де компактно проживали гагаузи і болгари. Наприклад, у Кубейській волості найбільше болгар мешкало в с. Голиця - 2 135, с. Кубей - 2 135, с. Кальчево - 1 750 і с. Кайраклія - 840 [11, 58]. Болгари в таких селах були домінуючою етнічною групою повіту, а гагаузи становили меншість.

Наступною за чисельністю групою населення у повіті були українці. Їх кількість становила 7 358 осіб. Найбільше українців мешкало у с. Волонтирівка - 2 154 та с. Старокозаче - 2070 осіб , в с. Акмангіт - 1 416, с. Михайлівка - 571, с. Миколаївка - 539, с. Новотроїцьке - 307, с. Костянтинівка - 153, с. Петрівка - 148 чоловік [50, 170]. Ці села були заселені тільки українцями, так як їх заснували козаки-переселенці у 1817 р.

Етнічний склад сільських громад Аккерманського повіту відрізнявся від сусідніх наявністю окрім основних етнічних груп (болгар, українців, молдован), ще й присутністю на території повіту іноземних колоністів: німців, французів. Це пояснювалося тим, що в першій половині ХІХ століття в Бессарабію ринув приток мігрантів. Переселення німців у Бессарабію почалося в 1814 р, коли тридцять одній родині німців з Варшавського герцогства було дозволено переселитися до Буджаку. Основною причиною цього переселення, був економічний занепад у Польщі, викликаний наполеонівськими війнами. Крім цього, німці-протестанти піддавалися гонінням на релігійному ґрунті. Переселенцям відвели 115,5 тис. десятин родючих земель Акерманського повіту в долинах річок Кагальник, Чага і Сарата.

Німецька колонізація Бессарабії почалася після її входження до складу Російської імперії, коли імператор Олександр I залучив переселенців з німецьких земель для освоєння новоприєднаногого краю.

У лютому 1804 р. Олександром I були затверджені «Правила для прийняття і влаштування іноземних колоністів», які розповсюджувалися лише на німців.

Німецьке населення проживало на території сільських громад (колоній): Сарата, Тарутіно, Шабо [33, 223]. Перше у Бессарабії німецьке поселення Тарутине було засноване в 1814 р німецькомовними вихідцями з герцогства Варшавського (Царства Польського), так званими «варшавськими колоністами». Центром бессарабських німців стало с. Тарутино, де були створені німецька гімназія і бібліотека, налагоджений випуск трьох газет німецькою мовою.

Протягом 1814 - 1817 рр. колоністи утворили в Аккерманська повіті 13 населених пунктів. Владі довелося надавати цим переселенцям велику матеріальну допомогу, так як лише невелика частина прибулих мала кошти для існування. Після приєднання Бессарабії до Росії виявилася необхідність заселення південної її частини, Буджака, з якого до Туреччини мігрувало все проживаюче там раніше ногайські населення. У 1813 р був опублікований маніфест, який містив перелік прав і привілеїв колоністів. Він доповнював правила 1804 р., за якими колоністи звільнялися на 10 років від усіх податків і державних обов'язків. Незаможні сім'ї отримували допомогу до 270 рублів. Кожній родині виділялося по 60 десятин землі. Всі переселенці та їхні нащадки звільнялися від рекрутських наборів і користувалися свободою віросповідання. У 1814 р. виникли селища-колонії: Тарутіно і Бородінська. У 1815 р. з'явилося ще 6 колоній: Кульмська, Малоярославська, Краснинська, Лейпцизька, Березинська і Клястицька [41, 243]. 

В Аккерманському повіті були громади, заселені німцями, загальна чисельність яких становила 939 осіб. Найбільше німців мешкало в Тарутіно: прусаків - 414, віртемберців - 70, макленбурців - 88. богемців - 4, угорців - 3, австрійців - 2, саксонців - 2. У поселенні Сарата проживало 444 німців серед яких баварців нараховувалося 236 осіб, віртемберців - 197, баденців - 3, магдебурців - 3, макленбурців - 3, австрійців - 3 [11, 59 - 60].

Після втрати особливого статусу колоній німецьких колоністів зарахували до верстви селян. Колишні колоністи почали купувати або орендувати землі в Аккерманському повіті. Внаслідок цього німці та українці

стали сусідами в багатьох населених пунктах Південної Бессарабії. Так, у кінці ХІХ - на початку ХХ століття вони разом проживали в селах Тарутине (3690 німців і 130 українців), Демир-Хаджи (12 українців і 35 німців), Ново-Миколаївка (1100 українців і 1300 німців), Маріянівка 1 (332 українці і 11 німців), Максбурзі (13 українців і 550 німців), Бенкендорфі (405 німців і 24 українці), Нейфалі (53 українці і 120 німців), Шабалаті (150 українців і 32 німці) [18, 12].

На території повіту розташовувалися села, в яких компактно проживали росіяни У Плахтіївській волості це були с. Успенське - 2175 особи, с. Веденське - 2025 осіб, с. Вознесенське - 1080 осіб. Також росіяни складали основну масу населення в с. Семенівка - 2150, Миколаївка - 1890 осіб Олександрієвської волості. В Татарбунарській волості в с. Павлівка - 1600, с. Спаському - 1063 осіб [14, 100].

Цигани в Аккерманському повіті осіли в поселеннях Каїр - 325 осіб та Фараонівка - 1200 чоловік. Ці села були засновані у 1832 р., як дві землеробські циганські колонії [38, 43].

Євреїв у повіті нараховувалося 4000 особи при загальній кількості населення - 68 640 чоловік. Вони мешкали у с. Байрамча у кількості 1 160 чоловік, с. Тарутіно - 1800, с. Татарбунари - 1040, де основну масу населення складали болгари.

На відміну від інших повітів Бессарабії, де більшість сільських мешканців становили молдовани (в Сорокському 71,5%, в Бендерському 52,7%, в Ізмаїльському - 46,3%) в Аккерманському повіті вірмени і молдовани окремих сіл не заснували і становили 16, 8 % від всього населення повіту [33, 240].

Соціальний склад населення сіл Аккерманського повіту визначався політикою царського уряду, яка була спрямована на уніфікацію соціальної структури відповідно до загальноімперських норм. Першим кроком було прийняття «Статуту утворення Бессарабської області» в квітні 1818 р. Цей законопроект офіційно закріпив відсутність кріпосного права в регіоні, залишивши в особистій залежності лише кріпосних цигани. За боярами закріплювався статус спадкових дворян, за боярнишами - особистих. Духівництво в повіті було зрівняне в правах з російським, із збереженням їх колишніх привілеїв. У власності церков залишалися всі раніше отримані землі та кріпосні [34].

Положення 1847 р. «Про права станів жителів Бессарабської області», ще більше наблизило соціальну структуру населення сіл повіту до загальноросійських стандартів. Водночас соціальний поділ населення повіту значно відрізнявся від російського й зберігав риси характерні для Молдавського князівства. Панівна верхівка складалася з декількох груп. Найвпливовішою та найзаможнішою з них були бояри, які в залежності від державних повноважень поділялися на три категорії. До першої входили заможні землевласники, другу групу населення складали нащадки кнезів - голів сільських общин. Третя група сформувалася з господарських слуг, які за несення служби отримали від господаря земельні ділянки

Наступну сходинку в соціальній ієрархії займали бояринаші - середні та дрібні феодали, які проходили внутрішню службу у повіті. Безпосередню участь в управлінні приймало православне духівництво, що також належало до категорії великих землевласників.

До привілейованої групи жителів також входили мазили та рупташі. «Мазил» у перекладі з турецької означає «відставний». Цей стан не був соціально однорідним. До нього могли увійти як молдавські господарі, що очолювали одну із волостей повіту [35, 123].

Документ зберігав за місцевою аристократією статус дворян. За умови вступу на державну службу пізніше 22-річного віку нащадки боярнашів переходили в мазильське звання. В свою чергу, мазили та рупташі були зараховані до стану російських однодворців (в літературі зустрічаються під назвою «бессарабські однодворці»). Законопроект офіційно поділив мазилів на дві категорії: проживаючих на приватновласницьких і казенних землях. Особи, що входили до першої групи звільнялися від земських повинностей. Взамін того виконували державні доручення. Сплачували даджію в розмірі 2 крб. 67 коп. сріблом і оброчні - 60 коп. сріблом. Мазильське населення, що проживало на державних землях зобов'язувалося відбувати всі суспільні повинності за розпорядженням сільської громади та виконувати доручення місцевої влади. Сплата оброчного податку була для них значно вищою - 6 крб. 72 коп. сріблом. З них також стягувалася частина з урожаю зернових в запасні продовольчі магазини та гроші на протипожежний інвентар. Особи, які ухилялися від своєчасного внесення податків переходили до розряду селян [20, 15 - 17].

В напівпривілейованому положенні залишались мазили та рупташі, які зобов'язувалися вносити до державної скарбниці десяту частину урожаю - даджію, збір з овець - гоштину. Всі виплати з мазил стягувались породинно, з рупташів - окремо з кожного повнолітнього чоловіка.

Основну масу населення повіту складали селяни двох категорій: державні та приватновласницькі. Число державних селян в повіті за даними перепису 1897 р. становило 1 306 сімей з кількістю осіб - 6 507.

Приватновласницькі селяни виконували барщину та сплачували землевласнику десятину. Існував також невеликий розряд юридично вільних селян-общинників - резешів. На початку вони були землеробами, які володіли отриманими від молдавських господарів за службу наділами землі [34].

Цигани в повіті складали не тільки етнічну, але й соціальну групу. В середині ХІХ ст. в Аккерманському повіті проживало дві категорії циган: кріпосні, що належали молдавським боярам і коронні, які знаходились в підпорядкуванні державних селян. За способом життя та заняттями цигани поділялись на три підгрупи: лінгурари - ложкарі, які займалися деревообробним промислом, урсари або ведмежатники спеціалізувалися на ковальській справі [38, 42].

Царська влада намагалася оселити циган на казенних землі уряд прийняв рішення про переведення усіх коронних циган на осілість. Передбачалося надати кожній родині, що осіла, по 30 десятин землі, грошову позику, збіжжя для посіву та звільнити на 4 роки від податків.

Спроба примусового переведення циган на осілість виявилася не зовсім вдалою. Причинами цього стали зміни традиційного укладу життя циган. У наступні роки підготовка до поселення неосілих циган продовжувалася, для чого надавалося понад 11 тис. десятин землі. Ці заходи співпали з процесом збільшенням та розширенням Дунайського козацького війська. За домовленістю Військового відомства та Міністерства державного майна в 1838 р. коронних циган підпорядкували військовому управлінню [19, 236].

З появою у Бессарабії перших німецьких вихідців у 1814 р. тут виникла нова група сільського населення - іноземні колоністи. Під час колонізації на землях Південної Бессарабії зіткнулися інтереси багатьох народів, у тому числі українців та німців. При поселенні німці отримали значні преференції: звільнялися на 10 років від сплати всіх податків і виконання земських повинностей (за винятком виплат бессарабському відкупщику), не підлягали рекрутуванню та військовому постою (лише в момент переходу через поселення російських солдат, зобов'язувалися надавати останнім притулок). Кожна сім'я отримала 60 дес. землі у вічне спадкове володіння, релігійну свободу та державну суду на облаштування [53, 25].

Наступною групою колоністів були швейцарці, що заснували на території Аккерманського повіту колонію Шабо в 1822 - 1823 рр. Для заснування колонії були допущені люди з репутацією чесних і хороших землевласників. Землі, що призначалися для колонізації були розташовані на правому березі Дністровського лиману в 5 верствах від Аккермана. В 1824 р. в Шабо нараховувалося 15 сімейних і одноосібних господарств, а швейцарців загалом - 52 особи . В кінці 30-х рр. ХІХ ст. кількість жителів збільшилась до 280 людей, також поселенці прибували кожного року, що загалом дало можливість збільшити кількість жителів колонії [43, 223].

«Задунайські переселенці», більшість з яких складали болгари та гагаузи. В залежності від часу появи на бессарабських землях вони звільнялися від сплати державних податків строком від 3 до 7 років. З 1820 р. зобов'язувалися вносили до державної скарбниці щорічно по 70 левів з кожної родини. За рішенням міністра внутрішніх справ В. Кочубея від 29 грудня 1820 р. колоністи отримали право купувати землю для ведення господарства.

Особливий контингент сільського населення повіту складали козаки Дунайського війська, як відомо утвореного в 1828 р. Основою його формування виступали колишні усть-дунайські та задунайські козаки. Основні права та обов'язки цієї категорії населення краю були остаточно визначені лише на початку 40-х рр. ХІХ ст. Усть-дунайські козаки були зараховані до складу державних селян й вносили аналогічні з ними податки та повинності. Задунайським козакам були надані права іноземних колоністів з обов'язковою умовою оселення в колоністських округах. Більшість з них навідріз відмовлялися від цього поселення й відстоювала ідею козацьких вільностей, яку російські урядові кола не поспішали реалізовувати. Лише небезпека розгортання наступного російсько-турецького конфлікту змусила царизм переглянути свою політику щодо козацького населення [50, 169].

Поселення в колоніях здійснювалося за власним бажанням. Аналогічну пільгу, але на 3 роки отримали усть-дунайці [15, 44]. Після затвердження «Положення про Дунайське військо» у грудні 1844 р. козаки повністю звільнялися від сплати державних податків за винятком внесення грошей на утримання військового училища.

Поряд з тим вони виконували ряд повинностей таких як ремонт мостів та доріг, несення військового постою, супровід арештантів, надання грузового транспорту для перевезення, виконання земських повинностей. Проте, головною повинністю залишалася військова служба, загальний строк якої складав 30 років (25 - польова та 5 - внутрішня).

Соціально-економічне гноблення селян землевласниками зумовило їх масовий вихід з приватновласницьких на державні землі. В результаті цього в селах повіту виникла соціальна категорія населення яка отримала назву «царани на казенних землях». Для припинення масових заворушень серед царан, а також під виглядом врегулювання їх відносин з поміщиками російська адміністрація затвердила «Положення про царан або вільних хліборобів Бессарабської області». Документ передбачав укладання між двома сторонами договору строком від 3 до 20 років з визначенням розміру надільної землі та повинностей. Перехід царан на державні землі категорично заборонявся. Замість шістьох податків вносилося два - бір і суспільні податі. Загальна сума яких сягала 4,9 крб. сріблом. Додатково вони мали віддавати десяту частину з урожаю, розмір «уроків» залишався незмінним [13, 75-77].

Таким чином, Аккерманський повіт був дуже строкатими за етнічним та соціальним складом регіоном. Домінуюча роль в етнічному складі повіту належала болгарам, колоністам - німецьким та французьким. Наступною етнічною групою були українці та росіяни. Цигани в повіті заснували лише два землеробські поселення. Євреї та молдовани не заснували окремих сіл, а проживали у селах разом з болгарами, українцями, росіянами, що призводило до подальшої асиміляції населення.

Соціальна структура населення сіл повіту не зазнала помітних змін і зберігали риси притаманні Молдавському князівству. Основну масу населення сіл повіту складали селяни, а все населення повіту умовно можна було поділити на привілейоване та непривілейоване.

До привілейованих верств населення належали дворяни, бояри, бояринаші, середні та дрібні феодали, мазили і рупташі. До непривілейованої групи населення відносилися селяни, що поділялись на державних і приватновласницьких. З появою у повіті перших німецьких переселенців виникає нова соціальна група сільського населення колоністів, які на відміну від основної групи селян отримали при заселенні значні преференції.

РОЗДІЛ ІІІ.

Господарська спеціалізація сіл Аккерманського повіту

Серед господарської діяльності сіл, що формують економічний комплекс повіту головна роль належить галузям спеціалізації. Серед них можемо виділити землеробство, виноградарство та виноробство, садівництво, городництво і бджільництво. Ці галузі визначають господарський розвиток сіл повіту і основні риси територіальних відмінностей між районами.

У другій половині XIX століття зернове господарство Бессарабії за рівнем свого розвитку і прибутковості перевершило скотарство та стало провідною галуззю сільського господарства. У пореформений період воно залишалося основою сільськогосподарського виробництва у селах повіту. Вже в першій половині XIX ст. у Бессарабії відбувалася інтенсивна оранка цілинних земель і протягом 40 років після приєднання до Росії, посівні площі зернових розширилися більш, ніж в 4 рази. Ця тенденція продовжувалася: відбувалось подальше розорювання раніше пустуючих земель, які використовувалися переважно під посів зернових культур. Питома вага орної землі в загальній земельній площі губернії зростала. У 1870-1890 рр., в Аккерманському повіті нараховувалося 59,4 тисячі десятин луків і сіножатей, а у 1890 р. їх було вже 114,2 тисячі десятин [30, 403].

Про розвиток землеробства може свідчити створення хлібних магазинів, які розбудовувалися на випадок голоду, подорожчання зернових культур, а також для збільшення запасів зернових для посіву на наступні роки. Як свідчать архівні документи, наприклад, у с. Шабо Шабської волості кількість селян, яка обкладалася хлібним збором становила 155, а у с. Сарата Саратської волості - 428, Ліхтнштейн - 318; в селах Арцизької волості Старий Арциз - 467, Новий Арциз - 217; Клястицької волості с. Бородіно - 783, Клястиць - 667, Лейпциг - 400, Старокозачої волсті - Старокозаче - 480; Александріївської волості - Семенівка - 436, Миколаївка налічувалося 339, Ново-Павлівці - 237, Фрумушці Новій - 126, Теплицькій волості - 539 [3, 90].

Таким чином, землеробство в селах повіту займало одне з провідних місць та становило основну галузь сільського господарства. Вирощуванню зернових сприяв і належний клімат в повіті, тому надлишки зернових зберігали в спеціальних хлібних магазинах.

Виноробство і виноградарство сіл Аккерманського повіту мало давню історію. Більшу частину виноградників у цій місцевості становили ті, що з'явилися ще за турецького правління. Після турків виноградники тривалий час були занедбані. Відрождували їх переважно колоністи, що селилися впродовж першої половини ХІХ ст. Поступово виноградарство відвоювало одне з чільних місць у господарстві сіл повіту завдяки місцевому теплому клімату і піщаному грунту [26, 114].

Процес виноробства у селах Аккерманського повіту протягом майже усього ХІХ ст. відбувався згідно давнім звичаям і, за словами сучасників, перебував у первісному стані. Виноград чавили ногами, сік, що отримували, виливали через крани у бочки. Потім залишали на деякий час для бродіння, а потім звозили у льох, і на цьому процес виноробства закінчувався. Преси для виноробства мали лише деякі поміщики в Аккермані.

Порівнюючи статистичні дані по волостях Аккерманського повіту (Малоярославецька, Кубейська, Плахтіївська, Івановсько-Болгарська, Олександрівська, Миколаївсько-Новоросійська) очевидно, що серед них найбільше вина вироблялося у Кубейській волості, найменше - у Миколаївсько-Новоросійській. За найвищою ціною вино продавалося у Кубейській та Акмангітській волостях. У тих волостях, де вина отримували небагато, воно переважно випивалося самими виробниками.

Наприкінці ХІХ ст. у повіті нараховувалося 22 729 кущів виноградників, які займали площу у 11 845 десятин, які були зайняті молодими посадками. Більшість виноградників розміщувалися на чорноземному грунті (17 153 десятин, на піщаному - 3 647 десятин) вони приносила більшою мірою збитки, аніж прибутки [15, 150].

Найкращі виноградники розташовувалися у садах посадів Шабо, Папушої, Турлакі, трохи поступалися їм в якості виноградники Пуркарів і Раскайців. В усіх інших місцевостях повіту сади оброблялися особистою працею власників.

У другій половині ХІХ ст. у Бессарабії регулярно почали проходити зібрання сільських господарів, що позитивно відбивалося на розвиткові виноградарської галузі. Про це, зокрема, йдеться у листі розпорядчого комітету Бессарабського зібрання сільських господарів до Аккерманської повітової земської управи від 15 листопада 1891 р. в ньому зазначалося, що останнім часом місцеве виноробство серед інших галузей бессарабського сільського господарства набуло великого значення. З цієї причини Бессарабське зібрання сільських господарів за підтримки міністра державного майна ініціювало скликання у Кишиневі першого у Росії виноробського з'їзду, що мав відбутися 10 лютого 1891 р. До програми з'їзду була включена дегустація вина, яке вироблялося у повіті і призначалося для продажу. Членами цього з'їзду могли бути також виноторговці виноробських регіонів Російської імперії.

Таким чином з'їзд мав бути зручною нагодою для їх зближення з місцевими виробниками вина. Південно-бессарабські винороби брали активну участь в обміні досвідом з виробниками вина.

Так, на початку жовтня 1900 р. Кавказький відділ Імператорського російського товариства садівництва звернувся до Аккерманської повітової земської управи з проханням відрядити на виставку сільського господарства і промисловості, що проводитиметься у Тіфлісі, свого делегата [26, 116], що свідчить про зацікавленість продукцією виноробства і виноградарства повіту представниками влади.

Щодо Правління Аккерманського відділу Імператорського Російського товариства садівництва до відділу сільської економіки і сільськогосподарської статистики Міністерства землеробства і державного майна від 16 липня 1894 р. містяться дані про виноробство і виноградарство поблизу Аккерману в колоніях і посаді Шабо. Зокрема, наведені ціни на десятину виноградника на піску 1 000-2 000 руб., на чорноземі 200-500 руб., розцінки на обробку виноградників. Ціни на вино у зазначених місцевостях коливалися від 75 коп. до 1 руб. 20 коп. за відро, а по Аккерманському повіту - від 50 коп. до 2 руб., тобто були досить низькими [29, 132]. У цьому ж документі наведено відомості про те, що переважна більшість вина, що виробляється в Аккерманському повіті, споживалася самими ж виробниками-селянами. Надлишок збувавться своїм односельцям або у найближчих селах за гроші, або в обмін на певні сільськогосподарські продукти [26, 112].

Проте у зв'язку із збільшенням площ виноградників та об'єму вина, його почали вивозити до найближчих торгівельних центрів. Там його скуповували шинкарі для роздрібного продажу своїм невимогливим клієнтам чи крупні виноторговці, щоб додавати до вина кращої якості.

В Аккерманському повіті влаштовалися дослідно-показові і субсидовані виноградники. Традицію заснування подібних господарств була закладена ще у 1832 р., коли було відкрите училище виноробства, яке за три роки перетворилося на дослідно-показове господарство, яким займався Шарль Тардан. На засіданні повітового комітету в грудні 1896 р. начальник Управління садиб закордонних духовних установ в Бессарабській губернії погодився на передачу у розпорядження повітового комітету 600 руб. грошима і на 600 руб. саджанців. Гроші і саджанці призначалися для власників садів Аккерманського повіту у безвідсоткову позику строком на 8 років із погашенням боргу рівними частинами протягом останніх 5 років . Позика без повернення призначалася у тих випадках, де облаштування виноградників могло мати показове значення. До району землевпорядкування Аккерманського повіту входили села Іванівка, Болгарська, Ярославка, Михайлівка, Дельжилери, Плахтіївка, Чийшия, Плоцьк, Шереметьєвка. На відруби також виділили свої землі окремі домогосподарі у селах Код-Китаї, Гассан-Батиї, Посталь [26, 113].

Окремою важливою галуззю господарства у повіті було садівництво. Його розвитку сприяли географічні умови, виробнича спрямованість, сприятливий приморський і надрічковий клімат, ґрунт з майже невичерпним родючістю. Як свідчать архівні матеріали, а саме «Ведомость о количестве садов, огородов в колониях уезда», в с. Іваново налічувалося 88 садів, с. Девлет-Агач - 283, с. Купорань - 230, с. Чумлекіой - 464, с. Дюльмень - 450, с. Ісерлія - 246, с. Дмитрівка - 386, с. Новотрояни - 354, с. Чийшиї - 210, с. Тараклії - 425, с. Татар-Копчак - 425, с. Кайраклія - 60, с. Кубей- 344, с. Кальчево - 205, с. Пандаклія - 400 [9, 3-5]. Таким чином, садівництво найбільшого розмаху набуло в Івано-Болгарській та Ново-Миколаївській волості, як другорядну роль воно відігравало в інших волостях повіту.