Етносоціальні та господарські процеси на території сіл Аккерманського повіту в другій половині ХІХ століття

В селах повіті найчастіше розводили сливу. Про це свідчать нотатки П. Свіньїна, який зазначав: «Про розведення сього дерева докладають особливе старання у всій області, бо воно вигідніше всякого іншого і вимагає за собою малих затрат. Звідси вивозять щорічно на знатну суму чорнослив в Росію і Польщу, і багато досліди довели, що при найменшому старанні і виготовленням його, він не поступився б ні в чому краще французькому» [35, 70-71].

Архівні матеріали свідчать про поєднання виробництва фруктів і плодів зі збутовими операціями в селах Петропавлівка, Івановка, Введенське, Вознесенське та ін. Для селянських господарств, які приділяли велику увагу садівництву, плоди і фрукти, що реалізовувалося на ринку, складали одну зі статей доходу, а в спеціалізованих господарствах були головним джерелом прибутків. У більшості ж сімей врожаї садів йшли на власне споживання [7, 23].

Дунайські козаки пізніше інших розрядів селян півдня Бессарабії стали займатися садівництвом. Це було викликано тривалим процесом формування війська в якості військово господарських поселень і систематичним відволіканням великого контингенту працездатних членів сімей від сільськогосподарських робіт.

Після завершення комплектування війська і його землеустрою до початку 50-х рр., судячи зі звітів станичних правлінь, вони успішно почали розводити численні сади і навчилися утримувати їх в плодоносному стані. Проте, довгий час і фруктове садівництво носило споживчий характер. Відзначається деяке своєрідність в освоєнні досвіду розведення, догляді за насадженнями і розширенні площ під цими цінними довголітніми насадженнями. В головних станицях Волонтіровка, Миколаївка Новоросійська закладалися загальновійськові сади, що грали одночасно і роль розплідників. У селах Волонтіровка, Акмангіт та інших селищах почали закладатися індивідуальні сади [15, 57 ].

На початку 70-х рр. існували вже досить великі осередки садівництва. В с. Волонтирівка вони займали 105 десятин 7180 плодових дерев і більше 18 тис. кущів винограду, с. Старокозаче 19,2 тис. кущіві тисячі дерев, с. Акмангіт - 5 тис. кущів винограду і 10 десятин фруктових садів.

Сухий кліматі і нестача прісноводних джерел не сприяла розвитку городництва воно поступалося місцем баштанництву - вирощувалися кавуни, дині та інші. В с. Татарбунари і його околицях у великій кількості вирощували капусту. «Капусники» забезпечувалися водою з грунтових джерел. Про масштабах вирощування цього виду овочів свідчать матеріали відомостей Бессарабської палати державного майна за 1850 р. в них зазначалося, що завдяки зручному для городництва якістю землі в селі Татарбунари кожен господарь має город з розведенням капусти та інших овочів, і багато через продаж сільськогосподарських овочів виручають за рік доходу від 50 до 150 руб. сріблом» [29, 107].

В середині XIX ст. городництвом стали займатися в селах Старокозаче і Петрівка, де вирощувалися капусту, буряк, помідори та інші овочі.

На початку 70-х рр. ХІХ ст. на городництві і баштанництві спеціалізуватися жителі с. Волонтіровка, де більше ніж 150 десятин були зайняті овочевими культурами. Ця станиця була тоді великим торговим селищем, куди щотижня стікалося на щотижневі базари багато продавців і покупців [29, 108].

Населення сіл повіту займалося також бджільництвом. Так, заява подана в Аккерманську земську управу в 1890 р., містить інформацію про ввезення вуликів у наступні селища: у 1886 р. в Ісерліі у священика Дмитра Чакіра, у 1888 р. у с. Пуркари у сина священника Григорія Дончілова, та у с. Волонтіровка на території помістя судового пристава Савицького [5, 56].

Таким чином, можемо судити про розвиток бджільництва майже у всіх селах повіту, також що продукція даної галузі господарства в кінці ХІХ ст. виходить на новий рівень - товарний.

Тваринництво у селах повіту не набуло широкого масштабу. Серед галузей тваринництва можемо виділити: свинарство та вівчарство. Свиней в Аккерманському повіті розводили виключ но простої породи, утримували їх «у напівдикому стані», вони ходили вулицями сіл і пасовищами і годувалися

випадковою їжею» [24, 56]. Скотарство у селах повіту було зведено до розведення мериносів (шпанських овець) і цигайських овець, також волоських і так званих чушків.

Протягом 40 -- 60-х років XIX століття збільшилися оброчна подать, суспільний збір, мирські збори, земські податки, з'явились додаткові побори і штрафи, що, безумовно, звужувало можливості нагромадження грошей у господарствах селян. Дана ситуація змушувала селян спрямовувати свої зусилля на поєднання землеробства з дрібним сільським торгом, відкупами повинностей, різними підрядами. Заможні селяни відкуповували общинні повинності -- підводну, етапну, утримання річкових переправ, мостів, були посередниками на судноплавно-сплавних роботах, привласнюючи таким чином частину заробітку відхідників. З'являлися селяни, які вели багатогалузеве виробництво, володіли млинами, різними майстернями й утримували крамниці. При цьому спостерігалася певна стійкість і сімейна спадковість таких господарств. Так, у с. Талмази Аккерманського повіту таким можна назвати господарство братів Журавських. Брати У 60-х роках володіли великими площами виноградників, чотирма винними крамницями в Талмазах і Молдавці, відкуповували підводну повинність. У с. Ташлик М. Бессараб до середини 50-х років володів наступною власністю: вітряком, будинком з кам'яними коморами і льохами, фруктовим садом, трьома парами волів і 3 коровами, 4 конями, 165 вівцями, великими запасами сіна і хліба, мав 1025 крб. сріблом готівкою [18, 11].

Основою господарської діяльності сіл повіту було землеробство, садівництво в меншій мірі скотарство та свинарство.

Відмінності у виробництві, які склалися між селами повіту була зумовлена природними умовами і наявністю ресурсів, соціально-економічних факторів. Враховуючи позитивні і негативні сторони у виробничій діяльності в селах, є можливості виявити найбільш ефективні напрями територіальної спеціалізації повіту.

ВИСНОВКИ

Приєднання Аккерманського повіту до Російської імперії започаткувало тривалий процес підпорядкування краю єдиним принципам імперської політики. По всій території повіту було поширено загальноросійський адміністративний устрій, в результаті якого повіт поділявся на волості до яких входили села. Головними центром повіту стало місто Аккерман.

Створений адміністративно-управлінський апарат у повіті, як і на решті бессарабських земель, охороняв владу царизму на місцях. Громіздка поліцейсько-судова система повіту була побудована за канонами російського законодавства, переважно захищала інтереси привілейованих верств населення. Цивільне правочинство багаточисельного селянства здійснювали волосні, сільські суди, наділені регламентованими повноваженнями.

Входячи до багатонаціональної Російської імперії, Аккерманський повіт, у свою чергу, також був поліетнічним регіоном. Поряд з болгарами села повіту заселяли й інші національності: гагаузи, молдовани, українці, росіяни, євреї, вірмени. Окрім того, етнічний склад населення сіл повіту відрізнявся від інших повітів наявністю такої етнічної групи як колоністи, що були представлені в повіті німцями та французами.

Ареалом найбільшого зосередження болгарського населення стала Кубейська, Ташлицька і Тарутінська волость і села такі як, Тараклія, Пандаклія, Кулевчі.

Гагаузи в селах повіту компактно проживали з болгарами, але в порівнянні з болгарами вони були нечисельною етнічною групою.

Особливою етнічною групою в селах повіту були іноземні колоністи: німці, французи. Заселення сіл повіту мало цілеспрямований, організований характер. Російський уряд проводив політику скорішого розселення і господарчого підйому новоприєднаних південних територій.

Іноземна колонізація включала кілька потоків переселенців, що запрошувалися на південні землі російським урядом. Європейські переселенці - німці, шведи, почали освоєння Аккерманського повіту на початку ХІХ століття.

Різноманітність шляхів і форм заселення бессарабських земель після входження до складу Російської імперії зумовила соціальну конгломерацію населення сіл повіту.

Так панівна верхівка населення складалася з декілька груп. Найвпливовішою та найзаможнішою залишалися бояри, які поділялись на три категорії. До першої входили заможні землевласники, другу групу населення складали нащадки кнезів - голів сільських общин. Третя група сформувалася з господарських слуг, які за несення служби отримали від господаря земельні ділянки

Наступну сходинку в соціальній ієрархії сіл повіту займали бояринаші, що належали до соціальної верстви середніх та дрібних феодалів, До привілейованої групи жителів також входили мазили та рупташі.

Але поряд з панівними групами населення основною соціальною групою сіл повіту було селянство, яке поділялося на групи: державних і приватновласницьких. Цигани в селах повіту відносились також і до соціальної групи та поділялися в повіті на кріпосних і коронних.

Одним з найважливіших стратегічних напрямів успішного розвитку сільського господарства сіл Аккерманського повіту є господарська спеціалізація яка дає можливість зосередити виробництво певних видів продукції на окремих територіях та повіту, одержувати завдяки цьому кращі результати господарсько-фінансової діяльності.

Землеробство у селах повіту традиційно належало до основної галузі виробництва. Від його розвитку в значній мірі залежав не тільки стан економіки аграрних господарств повіту, а й добробут населення. Поряд з цим у повіті землеробство хоча й відносилося до основних галузей виробництва, але поступово із заселенням на територію повіту колоністів зернове виробництво поступово витісняє виноградарство та виноробство, яке посіло одне із чільних місць в повіті завдяки теплому клімату та піщаному ґрунту.

Села Аккерманського повіту - один із унікальних природно-географічних регіонів Бессарабії, де створено засади розвитку виноробства та виноградарства. Найкращі показники по розвитку виноградарства та виноробство показували у посадах Шабо та Турлакі.

Вагомий вплив на господарську спеціалізацію сіл повіту справив розвиток садівництва, яке розвивалось завдяки сприятливим географічним умовам і ґрунтом з майже невичерпною родючістю. Садівництво як основна галузь виробництва зосередилося у селах Іваново, Девлет-Агач.

Бджільництво у селах повіту було найрозповсюдженішим заняттям, тому виділити села, де бджільництво набуло широких масштабів і стало галуззю спеціалізації неможливе.

Політика царизму щодо збільшення оброчної податі, земських податків, різного виду поборів і штрафів призвела до зменшення можливостей селян повіту нагромаджувати кошти. Тому аналізуючи дану ситуацію, бачимо, що селяни спрямовували свої зусилля на поєднання землеробства з дрібним торгом, також новим явищем стала поява у повіті багатогалузевого господарства, коли одна сім'я володіла, наприклад, млином, майстернею поряд з цим поєднувала ремісничу справу.

Размещено на Allbest.ru