Проблема Чорноморського флоту і суднобудівних заводів у роки української революції: Миколаївські візії

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Проблема Чорноморського флоту і суднобудівних заводів у роки української революції: Миколаївські візії

Левченко Л.Л.,

д-р іст. наук, доцент кафедри історії Чорноморського національного університету імені Петра Могили, директор Державного архіву Миколаївської області

На основі архівних документів, публікацій у миколаївських періодичних виданнях 1917-1919 рр., спогадів учасників подій, праць попередників висвітлено питання Чорноморського флоту та суднобудівних заводів доби української революції, пов'язані із Миколаєвом. Автор дійшов висновку про те, що Центральна Рада припустилася помилок, уважаючи, що Україна не має потреби у військовому флоті. В Миколаєві, економіка якого ґрунтувалася на суднобудуванні, це призвело до катастрофічної ситуації на суднобудівних заводах, призупинення їх роботи, масового безробіття і загальної фінансової кризи в місті. Кризова ситуація поглибилася спершу у результаті захоплення влади в місті більшовиками, а потім із приходом німецько-австрійських військ. У результаті в Миколаєві вибухнуло повстання, ініціатива якого зародилася на суднобудівних заводах «Наваль» і «Руссуд». Німці, замість виконання умов Брест-Литовського мирного договору, не тільки захопили діючий Чорноморський флот, а й намагалися здійснити добудову закладених ще за Російської імперії військових кораблів у Миколаєві. Із цією метою вони реквізували миколаївські суднобудівні заводи. За гетьманування Павла Скоропадського до делегації, яка вела переговори в Берліні з приводу повернення Чорноморського флоту Україні, було включено керівників миколаївських суднобудівних заводів Бориса Юрєнєва та Миколу Кульмана. Однак, досягнуті на переговорах домовленості про спільне будування кораблів для торгового флоту та сільськогосподарської техніки порушено німцями, через що Павло Скоропадський прийняв рішення самостійно будувати кораблі для потреб військового флоту України. Через призначення на посаду Морського міністра в уряді Скоропадського колишнього миколаївського градоначальника, віце-адмірала Андрія Покровського, Миколаїв не тільки плекав надії на відродження Чорноморського флоту та відновлення роботи суднобудівних заводів, а й мріяв про повернення місту статусу центру управління Чорноморським флотом. Уряд Скоропадського встиг схвалити рішення про відкриття в Миколаєві Гардемаринської школи для підготовки офіцерського складу флоту, керівником якої став уродженець Миколаєва, контр-адмірал Сергій Фролов, Миколаїв було визначено місцем дислокації 2-го полку морської піхоти; Миколаївське відділення Балтійського суднобудівного заводу реорганізовано в Миколаївський ремонтний і суднобудівний завод морського відомства Української Держави; вжито заходів щодо покращення збереженості документів у Чорноморському центральному військово-морському архіві. За Директорії було схвалено низку законів для розбудови військово-морського флоту України, в т. ч. затверджено штати Миколаївського військового порту. Планувалося, що в Миколаєві інтенсивно розвиватиметься суднобудування, з цією метою уряд виділяв миколаївським суднобудівним заводам «Наваль» і «Руссуд» 20 мільйонів карбованців. У планах Директорії було відкриття в Миколаєві Академії, Гардемаринських класів для старшин, інших навчальних закладів для підготовки офіцерів і матросів Чорноморського флоту. Таким чином, політика Гетьмана Павла Скоропадського та Директорії була спрямована на посилення Чорноморського флоту та розвиток суднобудування, однак через відомі політичні причини й історичні умови нічого із запланованого реалізувати не вдалося. Військово-морські сили України відродилися лише за часів незалежності України.

Ключові слова: Чорноморський флот 1917-1919 років, миколаївські суднобудівні заводи «Наваль», «Руссуд», Гардемаринська школа в Миколаєві, Андрій Георгійович Покровський.

флот директорія скоропадський революція

Актуальність обраної теми визначено 100- річчям української революції 1917-1921 рр. та недостатністю уваги, приділеної в історичній науці регіональний проблематиці, зокрема Миколаєву, зазначеного періоду, в т. ч. у висвітленні проблеми Чорноморського флоту. В розрізі цієї теми опублікували праці П. Василевський, І. Гриценко, П. Гай-Нижник, А. Лубенець, М. Мамчак, В. Приходько, А. Пученков, В. Трембіцький, Т. Штик та інші автори [1]). Дослідниками сфокусовано увагу в основному на формуванні морського відомства в Києві, подіях у Севастополі та Одесі. Хоча на початку ХХ ст. у Миколаєві вже не розміщувалося управління Чорноморським флотом (як-то було у ХІХ ст.), місто залишалося військово-морським портом й було найбільшим в Європі центром військового суднобудування. Зважаючи на значущість суднобудування для забезпечення флоту військовими кораблями, автор у статті приділятиме увагу Миколаєву та подіям, що відбулися у цьому місті в контексті історії Чорноморського флоту доби української революції.

Наприкінці ХІХ ст. - на початку ХХ ст. у Миколаєві побудовано суднобудівні заводи, в статутних фондах яких містився не лише російський, а й іноземний капітал. 25 вересня 1895 р. у Бельгії Ж. Франсуа і Е. Делуа заснували «Анонімне товариство корабельних верфей, майстерень і плавилень в Миколаєві», пізніше реорганізоване в «Акціонерне товариство суднобудівних, механічних і ливарних заводів в Миколаєві». Суднобудівний завод товариства, основний капітал якого знаходився в Брюсселі, ввели до експлуатації в жовтні 1897 р. (у народі називали Французький завод або використовували телеграфну адресу «Наваль»). У березні 1911 р. «Societe Generale» викупила основний пакет акцій у бельгійських власників, закрила бельгійське товариство та згодом відкрила французьке Товариство Миколаївських заводів і верфей «ТМЗіВ». Інтереси «Societe Generale» представляв найбільший приватний банк в Російській імперії - Російсько-Азіатський банк (контролювався французьким капіталом). З квітня 1912 р. контрольний пакет акцій викупив Санкт-Петербурзький міжнародний комерційний банк, який представляв інтереси найбільших російських фінансових і промислових монополій. За програмами військового суднобудування упродовж Першої світової війни на заводі збудовано 4 ескадрених міноносця типу «Дерзкий» (1914), лінійний корабель «Императрица Екатерина Великая», підводний мінний загороджувач «Краб», 14 вугільних барж для Севастопольського порту (1915), 4 есмінці типу «Фидо- ниси» (1917). Не добудованими на 1917 р. залишалися другий лінкор «Император Николай І» (з 1917 р. - «Демократія»), ще 4 есмінці типу «Фидониси» (так званої Ушаковської серії). Завод встиг отримати замовлення на 2 крейсери типу «Адмирал Нахимов», 4 підводних човни типу «Орлан» і конвоїр підводних човнів «Эльборус». Корпуси цих кораблів збирав «Руссуд», а «ТМЗіВ» здійснював їх добудову. З жовтня 1913 р. «ТМЗіВ» будував нафтоналивний теплохід «Степан Лианозов», 1917 р. його передали Морському міністерству під назвою «Баку».

Санкт-Петербурзький міжнародний комерційний банк фінансував завод «Руссуд». Завод належав започаткованому 5 листопада р. у Петербурзі Російському суднобудівному акціонерному товариству, яке взяло в оренду споруди колишнього казенного Адміралтейства на південному березі річки Інгул. Один із найбільших і найкращих за технічним оснащенням суднобудівний завод Європи - «Руссуд» - фактично збудували за півтора роки (1911-1912) і вже в липні р. на ньому закладено перший лінійний корабель «Императрица Мария», зданий флоту 1915 р. Другий лінкор «Император Александр ІІІ» (з 1917 р. - «Воля») добудовано в 1917 р. Завод також будував корпуси 4 крейсерів типу «Адмирал Нахимов», у т. ч. два з них - для заводу «ТМЗіВ». На «Руссу- ді» в 1916 р. побудовано величезний плавучий док вантажопідйомністю 30 тис. тон для докування лінкорів. Для висадки десанту на Босфорі завод виготовив 50 самохідних десантних барж і у 1916 р. передав їх транспортній флотилії. З цією ж метою в грудні 1916 р. почалося будівництво 20 десантних пароплавів типу «Эльпидифор», але до 1918 р. вдалося завершили лише один із них. Крім цього, за замовленнями «ТМЗіВ» суднобудівний завод «Руссуд» побудував і спустив на воду корпуси 4 підводних човнів типу «Орлан», конвоїра підводних човнів «Эльборус» і 8 землевідвізних шаланд.

У 1912 р. на північному березі річки Інгул (на території казенного Адміралтейства) були відкриті Миколаївське відділення Невського суднобудівного заводу, що належав Товариству Невського суднобудівного і механічного заводів, та Миколаївське відділення Балтійського суднобудівного механічного заводу Морського міністерства Російської імперії. Кораблі будували в Санкт-Петербурзі, частинами перевозили до Миколаєва, де їх збирали на стапелях, спускали на воду й дообладнували. Миколаївське відділення Невського суднобудівного заводу після добудови 2 есмінців типу «Счастливый» і 3 підводних човнів типу «Нарвал» закрите в 1916 р. Територію та обладнання 3 травня 1916 р. передано Миколаївському відділенню Балтійського суднобудівного заводу.

Миколаївське відділення Балтійського суднобудівного заводу добудувало і здало флоту 3 підводних човни «Нерпа», «Морж» і «Тюлень» (1915), 2 підводних човни «Утка» і «Гагара» (1917). Наприкінці 1916 р. завод отримав замовлення на зборку 6 підводних човнів типу «АГ21-АГ26», які будувалися американською фірмою «Голланд» у Ванкувері (Канада) і частинами доставлялися до Владивостоку, а далі залізничним транспортом до Миколаєва. Один із цих човнів, «АГ21», у 1918 р. перейшов до Севастополя, другий,»АГ22», опинився 1922 р. у Бізерті, інші чотири човни добудовано вже за радянських часів. Відділення здійснювало ремонт ескадреного міноносця «Жуткий» і підводних човнів. 1918 р. Миколаївське відділення Балтійського суднобудівного механічного заводу перейменовано на «Ремсуд». У березні 1920 р. завод «Ремсуд» увійшов до Об'єднання «Тремсуд» разом із заводом «Руссуд» і «ТЭМВОД».

На 1914 р. у Миколаєві працювало 43 великих підприємства із загальною чисельністю працюючих 16921 чол. і сумою виробництва в 35 909 606 руб. [2]. Значущість Миколаєва в Першій світовій війні підкреслено візитами імператора Миколи ІІ (1915) на суднобудівні заводи. За даними на 1916 р. у Миколаєві мешкало понад 157 тис. жителів, із яких майже 25 тис. працювали в суднобудівній промисловості, що була основною галуззю економіки міста. Зважаючи на те, що в кожного заводчанина була сім'я, у підрахунку маємо понад половину мешканців Миколаєва, пов'язаних із суднобудуванням. Протягом Першої світової війни в Миколаєві розміщувалася або через місто проходила величезна кількість військових частин, більшість будівель було перетворено на казарми. Миколаїв надавав притулок кільком військовим шпиталям. Революційні події 1917 р. Миколаїв зустрів, знесилений війною.

Після публікації 3-го Універсалу Центральної Ради (7 листопада 1917 р.), яким проголошувалася Українська Народна Республіка, Миколаївська рада об'єднаних українських організацій 10 листопада 1917 р. схвалила постанову, в якій вітала Універсал Української Центральної Ради про оголошення «Української Демократичної Республіки в складі Федеративної Росії» і закликала українських солдатів, матросів, офіцерство, робітників та всю демократію Миколаєва підтримати Верховний краєвий орган - Центральну Раду [3]. В Миколаєві розпочався процес розгляду 3-го Універсалу на різних зібраннях й вироблення резолюцій про відношення до Центральної Ради. Позитивні резолюції схвалено Миколаївським морським арсеналом [4], 1-ї батареєю та дивізійним комітетом Чорноморського мортирного артилерійського дивізіону [5], командою Миколаївського флотського півекіпажу [6], крейсера «Адмирал Нахимов» та міноносця «Це- риго» [7], командою транспорту «Дон» [8], загальними зборами Союзу українських військово-морських організацій [9], загальними зборами робітників цеху із озброєння кораблів (назву заводу не зазначено - Л. Л.) [10], робітниками такелажного цеху суднобудівного заводу «Руссуд» [11], загальними зборами робітників-українців заводу «Руссуд», Миколаївською організацією УСДРП , загальними зборами солдат і офіцерів 34-го відділу легкої батареї зі стрільби по повітряному флоту [14], Миколаївської міською думою [15] тощо.

У листопаді 1917 р. член Центральної Ради Дмитро Володимирович Антонович відвідав Миколаїв з метою з'ясування питання про можливу українізацію Чорноморського флоту [16]. У своїх спогадах уже в Празі 1932 р. Д. В. Антонович писав, що саме в Миколаєві, а не в Одесі чи Херсоні, він очікував зустріти великий півекіпаж, який прагнув притягти на бік Центральної Ради, і його очікування виправдалися: «Справді, в Миколаєві полуекіпаж ми застали величенький, мабуть, тисяч до трьох люду, але судів в Миколаєві майже не було, крім якої пари, що стояли на верфях для ремонту. З полуекіпажем мені і прийшлося вести переговори. Більшовицьких більших і впливовіших груп між ними не було (ті седіли на судах), українці були в більшості, але не дуже активні і взагалі подавляюча більшість була пасивна, люде ще краще себе почували на суходолі в казармі, ніж на судах. Активнійші очевидно, оставалися на суднах, а менш активні одійшли в полуекіпаж, де і сиділи, не бажаючи їхати додому на сільські злидні. З таким полуекіпажем договоритися було не важко, і після кількох мітингів, на яких мені довелося чимало говорити і роз'яснювати і перетрактацій з виборними, рішили, що вони признають зверхність Центральної Ради, посилають від себе уповноважених в Морську раду у Київі і виробляють разом свої постуляти до Центральної Ради. Головним чином ці постуляти зводилися до вимоги від Центральної Ради окремого морського міністерства, незалежного від військових справ. Я для себе поробив деякі виявлення в цій справі, особливо мені стало ясно, що в цій ситуації справа флоти для України була справою принципу, а не реальности. Україна без Криму, як це тоді стояло, не має ні одної бухти, де міг би стояти військовий флот, бо такою бухтою є тільки Севастополь. Бухта в Миколаєві надто глибоко всунута в суходіл і годиться тільки для того, щоб там доки мати, або щоб там флота була з мінімальними ворожими силами замкнута. Тому, приїхавши до Києва, я зробив звіт з своєї поїздки, головне до Одеси, а про інше, про полуекіпаж в Миколаєві і морську справу я згадував дуже мало і в тому дусі, що без Севастополя ні про яку флоту на Чорному морі говорити не приходиться» [17].

За часів Центральної Ради справами флоту займалася Генеральна українська морська рада, а з грудня 1917 р. - Генеральне секретарство морських справ. Центральна Рада в умовах війни приймала недалекоглядні рішення про обмежені потреби України у військовому флоті. Один із авторів «Тимчасового закону про фльоту УНР», С. О. Шрамченко, в статті, написаній 1935 р. у Варшаві, звинувачує в цьому Д. В. Антоновича й інших провідників морської справи періоду Центральної Ради. Навіть призначення Д. В. Антоновича на посаду він називає «анекдотичним», «вибір упав на п. Д. Антоновича, бо він, мовляв, любить Дніпро й ще студентом любив гребти на човнах» [18]. Власне сам Д. В. Антонович свідчив про своє здивування на пропозицію Морської ради, яка висунула його кандидатуру на секретаря морських справ, заявивши, що він своїм «одмовленням не повинен робити труднощів». Д. В. Антонович писав: «Ті уявлення про морську військову флоту як про річ нереальну мені дали можливість поставитися до цієї справи пасивно і "труднощів не робити"» [19]. На засіданні Генерального секретаріату 22 грудня 1917 р. Д. В. Антонович заявив: «Морське секретарство має завідувати Чорноморським флотом, який повинен охороняти берег Української Республіки і тих держав, які з нею межують по березі Чорного моря. Утримання флоту повинні взяти на себе всі ті держави, інтереси яких він охороняє. Для цієї мети досить двох броненосців і флотилії міноносців з командою в 10-12 тис. матросів. Решту кораблів демобілізувати і перетворити в державний торговельний флот, розвиток якого лежить в ближчих інтересах Української Республіки. На організацію Морського секретарства і на попередні видатки, зв'язані з переведенням плану реорганізації флоту, потрібно зараз 150 тис. крб.» [20].

29 грудня 1917 р. Центральна Рада затвердила «Тимчасовий законопроект про флот Української Народної Республіки», яким проголосила таке: «Українська Центральна рада, основуючись на великих подвигах і жертвах, подіяних українським народом на протязі віків для охорони Чорноморського побережжя, і на тім, що північне побережжя Чорного моря в переважній частині становлять українські землі, а також з уваги на те, що [на] Вкраїну спадає обов'язок охорони політичних і економічних інтересів згаданного побережжя і на те, що український народ поклав велику працю в справі утворення і оборудовання Чорноморскої фльоти, а також на необхідність негайного підтримання Чорноморскої фльоти, ухвалила: I. Російська Чорноморська фльота - війскова і транспортна - проголошується фльотою Української Народної Республіки і виконує всі обов'язки по охороні побережжя і торговлі на Чорному і Азовському морях. Примітка: Українська Народна Республіка під час демобілизації транспортної флотилії має вступити в погодження з республіками, що засновуються на Чорноморському побережжі, відносно поділу торговельної фльоти... IV. З часу проголошення цього закону всі російські військові і транспортні кораблі на Чорному і Азовському морях повинні підняти вищезгадані прапори Української Народної Республіки. V. Українська Народна Республіка переймає на себе всі зобов'язання

Російського уряду щодо Чорноморської фльоти і утримання фльоти та портів. VI. Генеральному секретарству міжнародних справ доручається подати цю ухвалу до відома всім державам» [21]. Отже, у баченні Центральної Ради Чорноморський флот ставав лише флотом берегової охорони й утримувати його мали всі держави Чорноморського узбережжя, згодом Центральна Рада прийняла рішення про скасування обов'язкової військової служби, взамін проголосивши добровільний найм на флот. С. О. Шрамченко писав, що «... .тогочасне правительство Центральної Ради, складаючись у більшості з людей, для яких соціалістичні ідеї дорожчими були від живих потреб власної держави, зовсім не мало можности й часу розуміти справи виключно з національно державного боку. І тому друга частина «Тимчасового закону про фльоту» замість того, щоби існуючий порядок у фльоті підтримати, бодай тимчасово, до певних реформ у майбутньому, просто руйнує те, що там у фльоті лишалося ще здорового та нерозкладеного... Наза- гал, ця друга частина закону мало цим від- ріжнялася від большевицьких декретів та й то лише тогочасних. На підставі цієї другої частини Міністр Морських Справ УНР видає накази один за другим про звільнення зі служби у фльоті одного річника за другим, звільняє тих самих свідомих українців - чорноморців, які навпаки лише мріяли служити у рідній фльоті. Таке звільнення було зв'язане з виключенням з утримання й тому серед загально-революційного розкладу воно лише сприяло тому, що українці, позбавлені засобів до життя, не мали можності чекати, доки колись там повстануть зараз неіснуючі ще ріжні професійні спілки моряків і т. і., які б їм у невідомому майбутньому мали допомогти вступити знову на воєнно- морську службу, й їхали до дому. Взагалі ж, цей перший період існування Українського Морського Міністерства можна лише назвати періодом руйнації фльоти згори, бо знизу йшла здорова національна течія, яку треба було лише відповідно та доцільно використати» [22].

Дійсно, у Чорноморському флоті, де особовий склад налічував 65 % українців, почалася українізація: на багатьох кораблях був піднятий український національний прапор.

Офіцери та матроси з українців ставилися до флоту набагато відповідальніше, ніж провід держави. Українська Чорноморська Громада заявила про намір «мати фльоту в півтора рази сильнішу від усіх воєнних фльот у чорноморському просторі». На початок бажалося мати «три бригади лінійних кораблів, бригаду крейсерів, гідрокрейсерів, три дивізії міноносців, підводних човнів та деяку кількість кораблів окремого призначення. До складу фльоти теж мала входити гідроавіація»» [23].

27 січня (9 лютого) 1918 р. у Брест- Литовському Центральна Рада підписала мирний договір із країнами Четверного союзу (Німецькою імперією, Османською імперією, Австро-Угорською імперією та Болгарським царством), відповідно до якого німецькі війська разом із австро-угорськими союзниками мали допомогти Центральній Раді відновити її владу та позбутися більшовиків. Це був відчайдушний крок українського уряду. За військову допомогу Центральна Рада обіцяла Німеччині 60 млн. пудів зерна, інше продовольство, а також залізну руду [24]. З 3 березня 1918 р. у Києві вже працювала Рада народних міністрів, а 9 березня 1918 р. до столиці повернулася й Мала Рада. На думку укладачів збірки документів «Українська Центральна Рада» докторів історичних наук В. Ф. Верстюка, О. Д. Бойка та інших, безсумнівним результатом цього кроку стало насамперед те, що «надії Центральної Ради на захист національної незалежності Української держави німецько-австрійськими військами не виправдалися»» [25]. Фатальним для України й Чорноморського флоту стало фактичне зречення урядом Центральної Ради Криму, спершу анонсоване ще в ІІІ-му Універсалі Центральної Ради, потім в проекті Конституції Української Народної Республіки, законі про адміністративно-територіальний поділ України, повторене в Брест-Литовську, на переговорах щодо демаркаційної лінії з РСФСР [26].

За часів уряду В. О. Голубовича Морське міністерство Центральної Ради як окреме відомство було ліквідоване, а обов'язки Морського міністра з 9 березня 1918 р. перебрав на себе виконувач обов'язків Військового міністра Олександр Тимофійович Жуковський (Військовий міністр з 22 березня 1918 р.). Він намагався сформувати структуру морського відомства й навіть були складені штати Міністерства Справ Морських Української Народної Республіки [27]. Військове міністерство, усвідомлюючи катастрофічність ситуації на флоті, намагалося взяти Чорноморське узбережжя під свій контроль. До військових портів призначалися українські коменданти, котрим мали підпорядковуватися всі установи, судна, транспортні засоби, склади, зброя та всяке майно колишнього Чорноморського торгового і військового флотів та їхніх берегових частин [28]. 15 березня 1918 р. О. Т. Жуковський видав наказ, за яким всі боєздатні кораблі мали негайно зібратися в Севастополі, а ті, що потребували ремонту, в Миколаєві. Проте, основна мета наказу полягала в упорядкуванні демобілізації флоту [29]. 27 березня 1918 р. О. Т. Жуковський видав наказ, за яким повинна була розпочати свої дії транспортна флотилія та мали бути встановлені рейси зо всіма портами Чорного моря для здійснення торгово-промислових операцій. Цим же наказом колишній градоначальник міста Миколаєва, віце-адмірал Андрій Георгійович Покровський призначався начальником охорони південно-західної частини Чорного моря, йому доручалося вжиття заходів щодо протралення каналу для торговельних зносин [30]. 17 квітня 1918 р. було опубліковано вкрай дивний, з огляду на загрозливу для України ситуацію, наказ по морському відомству Української Народної Республіки: «З приводу закінчення війни з державами четверного союзу, потреби прогресивного розвитку і збільшення бойової фльоти не потрібується і з приводу того, що зараз по- трібується широкий культурний розвиток краю, а за для того будуть необхідні майстерні, заводи і робітничі сили, всяке будівництво нових бойових кораблів на всіх верфях і заводах Української Народньої Республіки тимчасово припиняється»» [31].

На момент оголошення цих розпоряджень Центральної Ради порти базування Чорноморського флоту в Україні та українізовані кораблі вже були захоплені більшовиками, які використовували закони Центральної Ради для агітації проти неї. Трагічні події відбувалися в Севастополі з середини грудня 1917 р. до кінця лютого 1918 р.: в результаті більшовицького терору загинули тисячі офіцерів і членів їх родин [32]. Під час боїв за Одесу у січні 1918 р. більшовики захопили українізовані кораблі Чорноморського флоту, а їх особовий склад піддали тортурам [33]. Миколаїв постраждав дещо менше, по- заяк більшовики здобули тут перевагу лише з 24 січня 1918 р., тобто від роззброєння запорізького полку, і втекли з міста 16 березня 1918 р. перед наступом німецьких військ. 18 лютого 1918 р. в Миколаєві було створено Раду народних комісарів, у якій комісаром із морських справ став Ігнат Костянтинович Шабалов (від лівих есерів) [34]. Комісаріт морських справ розгорнув у Миколаєві агітацію за запис до морських загонів Робітничо-Селянської Червоної Армії всіх демобілізованих моряків військового і комерційного флотів [35]; 6 березня 1918 р. у Миколаєві оприлюднено накази Центрофлоту більшовицької Росії про створення комісій для запису військових моряків бойових частин флоту до соціалістичного флоту на умовах вільного найму, а також про призупинення видачі пайкових і обмундирування військовим морякам (що спонукало моряків переписуватися до соціалістичного флоту) [36]; 11 березня 1918 р. в наказі комісара у морських справах по м. Миколаєву І. К. Шабалова роз'яснувалися умови приймання на службу «въ военный флотъ Россійской республики» всіх моряків, здатних до несення військової служби на кораблях і в берегових частинах [37].

Економічна криза в Миколаєві ще в січні 1918 р. досягла свого піку, місто більше не могло фінансово підтримували суднобудівні заводи, що працювали за оборонними замовленнями на зовнішній ринок. Міський голова В. П. Костенко заявив, що «... заводи з'їдять місто і потім повинні будуть закритися. З листопада місяця вдалося підтримати заводи за рахунок запасів Державного банку. Проте, так як політична криза затягнулася і їй не видно кінця, то цей спосіб підтримки заводів надалі загрожує загибеллю всьому місту і не вирішує питання, а лише відкладає закриття заводів на 2-3 тижні, доки не будуть вичерпані до дна всі каси банків. Очевидно, що таке місто як Миколаїв, не може винести на собі настільки непосильного тягаря, як субсидування великих місцевих заводів...» [38]. Міське самоуправління використало всі можливі ресурси для здобуття фінансування заводам, навіть зверталося про позику до уряду Центральної Ради, від якої, крім обіцянок (на 1,2 млн. руб. при потребі в 10 млн. руб. на місяць тільки для видачі зарплати робітникам суднобудівних заводів), Миколаївська міська дума, нічого не отримала [39]. До того ж, дума не могла подолати колізію, за якої миколаївські банки було підпорядковано Державному банку Української Народної Республіки, а правління суднобудівних заводів знаходилося в більшовицькому Петрограді. Відтак, не існувало жодної можливості здобути хоч якесь фінансування для суднобудівних заводів.

На березень 1918 р. заводи «Наваль» і «Руссуд» за постановою Ради народних комісарів перейшли у власність Російської Республіки, а комісаром цих заводів було призначено колишнього директора-розпорядника заводів Миколу Івановича Дмитрієва [40]. У перших числах березня 1918 р. комісар морського відомства Бистров привіз із Петрограда 11 млн. руб. і ніби сам про це заявив газеті «Голос труда». Голова Ради народних комісарів О. Й. Зимак розпорядився, щоб жодна з друкарень міста не друкувала «Голос труда», позаяк «чашу терпіння переповнили замітки про те, що комісар Бистров привіз із Петрограда 11 млн. руб., яка не відповідає дійсності». Згодом з'ясувалося, що Бистров доставив ніби то лише 7,5 млн. руб. для виплати зарплати робітникам суднобудівних заводів «Руссуд» і «Наваль», при чому першому заводу діставалося 6 млн. руб, а другому - 1,5 млн. руб. Рада народних комісарів спершу запропонувала «Руссуд'у» здати гроші до банку для рівномірного розподілення їх між усіма миколаївськими заводами, але руссудівці відмовилися. Тоді Рада народних комісарів скасувала призначену дату для виплати зарплати - 6 березня 1918 р. й конфіскувала гроші. Газета «Голос труда» була закрита на підставі постанови Верховної Колегії Ради робітничих і військових депутатів. Однак, вона ще встигла опублікувати резолюції загальних зборів кількох цехів заводу «Руссуд», у яких заводчани виступали проти створення Червоної армії, а також вимагали скликання Установчих зборів [41]. 16 березня 1918 р. М. А. Муравйов, утікаючи з Миколаєва, прихопив із собою цінності місцевого відділення Державного банку на суму 17 млн. руб., що складало третину з накопичених більшовиками всіма можливими репресивними способами в банку грошей і майна [42]. При цьому М. А. Муравйов «ощасливив» миколаївців палкою промовою: «...Невже гроші, якщо ми вам їх дамо, забезпечать вас. ... Гроші у нас є, їх вистачить, щоб дати вам, але ми не можемо дати вам їх, ми не даємо їх принципово. Революцію і її захист потрібно поставити на ідейний ґрунт, необхідно зрушити їх з точки грошових розрахунків. ... Новоросію ми захищаємо не заради її самої, не заради її робітників, а заради того, що вона нам потрібна як територія маневрів для боротьби з контрреволюцією, з румунською олігархією і німецькими бандами. Усе найкраще і революційне йде до нас з півночі, з Уралу, Дону. Все це збирається за Дніпром і справжня війна почнеться звідти. ...Миколаїв перебуває в щасливих стратегічних умовах, його дуже важко взяти, [а] організувати його охорону не важко. Нехай армія несе зовнішню оборону, а робітники нехай організовують внутрішню, нехай дадуть можливість провести евакуацію народного майна. Потрібно вивезти все, ні фунта міді, ні фунта олова не повинно потрапити ворогові» [43]. 17 березня 1918 р., коли німецькі війська входили до Миколаєва, на «Навалі» і «Рус- суді» відбулися спільні засідання заводських і цехових комітетів із керівниками заводоуправління. На них вирішено через відсутність коштів закрити заводи з 18 березня 1918 р., а з наявних у заводських касах зовсім незначних сум виплатити робітникам і службовцям зароблену до 16 березня 1918 р. зарплату. Тільки «Руссуд» 18 березня 1918 р. змушений був викинути на вулицю понад 4 тис. робітників, які ставали безробітними [44].

З просуванням німецьких військ по території України флот все більше охоплювала анархія. Збільшовичені судна виходили в море й обстрілювали морські сили Четверного союзу. На інших кораблях було піднято український прапор. Командувач німецькими військами в Криму Роберт фон Кош, зважаючи на те, що за Берестейськими угодами Крим не належав Україні, вимагав вивести звідти українські війська і залишав за собою право захопити Крим. На це український уряд заявив, що за законом Центральної Ради Чорноморський флот оголошено флотом Української Народної Республіки. 28 квітня 1918 р. командуючий Чорноморським флотом віце-адмірал М. П. Саблін підняв українські прапори на Севастопольському рейді. Більшовицький уряд Росії, вважаючи Крим і Чорноморський флот своїми, наказав у разі неможливості утримання Севастополя перевести флот до Новоросійська. В ніч з 29 на 30 квітня 1918 р. частина кораблів під червоними прапорами вийшла до Новоросійська. Під тиском більшовиків, які всіляко доводили М. П. Сабліну, що німці захоплять флот, у ніч з 30 квітня на 1 травня 1918 р. він вивів ще кілька кораблів під Андріївськими прапорами до Новоросійська. Це була помилка, оскільки інші кораблі не пішли за М. П. Сабліним й лишилися в Севастополі під українськими прапорами. Натомість, німці вирішили, що умови Берестейського мирного договору порушено, звинуватили в цьому весь Чорноморський флот і захопили Севастополь. Р. фон Кош оголосив Чорноморський військово-морський флот інтернованим до закінчення війни [45]. Більше того, німецьке командування підняло німецькі прапори на залишених кораблях Чорноморського флоту й мало намір усіх матросів і офіцерів заарештувати й направити до спеціальних таборів для інтернованих. На заваді цього став тимчасовий командувач флотом УНР Михайло Михайлович Остроградський-Апостол. Зважаючи на позицію українського уряду щодо відсутності потреби в потужному флоті й необхідності лише у береговій охороні, німці за рахунок кораблів Чорноморського флоту почали підсилювати власні військово-морські сили [46].

Захопивши Миколаїв, німці намагалися порядкувати на заводах, що викликало спротив заводчан. У перший же день перебування в Миколаєві, 17 березня 1918 р., німецькі офіцери і солдати на автомобілі прибули до прохідної суднобудівного заводу «Наваль». Представники заводського комітету зустріли й супроводжували німців по території заводу. Вони оглянули недобудовані кораблі на стапелях і, задоволені на перший раз відповідями на запитання, покинули завод [47]. 20 березня 1918 р., на закритому засіданні, влаштованому більшовиками на суднобудівному заводі «Наваль», було вирішено виступити проти німців 22 березня 1918 р. Рішення підтримали завкоми заводів «Наваль», «Руссуд», «Темвод» і учасники мітингу на заводі «Руссуд». Однак, есери та меншовики, насамперед Софія Мандельштам, наполягали на тому, що боротьба проти добре організованої армії стане самогубством. Незважаючи на схвалене рішення про повстання, плану його не було розроблено й спалахнуло воно несподівано. У четвер, 21 березня 1918 р., на заводі «Наваль» виник конфлікт між робітниками та німецькими військовими з приводу реквізиції німцями бензину. В п'ятницю вранці на заводі «Наваль» знову почався мітинг, лунали вимоги про видачу зброї з Союзу металістів і Революційного комітету. Гудок, що пролунав о першій годині дня, заводчани сприйняли як сигнал до початку повстання. Про жертви цього повстання знаходимо різні відомості. Його учасник М. К. Щеглов повідомив, що німці втратили «понад тисячу чоловік убитими» [48]. Прес-секретар німецького командування в Миколаєві, Вальтер Фест, писав, що «об'єднані війська» втратили 200 чоловік убитими й 400 пораненими [49]. Газета «Родной край» повідомила про близько 2 тисячі вбитих, але не зазначила скільки з якої сторони[50]. Наслідки цього повстання для німців полягали в тому, що після придушення повстання вони одержали повний контроль над Миколаєвом і могли приступити до здійснення тієї «мирної місії, що випала німецькій армії», тобто до вивезення зернових та інших продуктів [51].

На ранок 24 березня 1918 р. німці почали масові обшуки, арешти й терор. Вони вдиралися до кожного будинку й квартири, шукали ніби більшовиків і зброю, проте розстрілювали без суду й слідства просто підозрілих містян. Як це не абсурдно виглядає, німцями був арештований міський голова В. П. Костенко, якого звинувачено у відсутності контролю за настроями населення. 28 березня 1918 р. міська дума зібралася на засідання, в якому вирішила негайно відрядити до Центральної Ради делегацію у складі гласних Баяна Євгеновича Терентьєва, Олександра Микитовича Ісаєва та Фроїма-Самсона Ноєвича Злочевського, а також Олександра Йосиповича Рожанського, котрий хоча й не був гласним думи, проте він був членом Центральної Ради [52].

13 квітня 1918 р. до Миколаєва прибула спеціальна парламентська анкетно-слідча комісія Центральної Ради. До її складу входили: Андрій Мельник, Шаля, Андрій Долуд, Павлов, Матвій Гіндес, а також представники від Міністерства юстиції (Ольшанський) та від Військового міністерства (Подольсь- кий). До завдань комісії належало з'ясування стосунків, які склалися між німецьким командуванням і міським самоуправлінням, випадків анархічних виступів, а також «настроїв умів на місцях». Комісія отримала від Центральної Ради повноваження здійснювати допити як представників цивільної влади, так і військових, знайомитися із діловодством, відвідувати тюрми, опитувати арештованих. У разі виявлення незаконних дій влади, комісія мала право звільняти посадових осіб. Результати своєї роботи комісія мала представити на розгляд Центральної Ради [53], але в архівному фонді Центральної Ради виявлено лише чернетку, на якій в кількох словах занотовано про розгляд у Раді питання про припинення розстрілів у Миколаєві. Відтак, результати роботи цієї комісії залишаються нез'ясованими.

9 (22) квітня 1918 року в присутності представників німецького командування відбулося чергове закрите засідання Миколаївської міської думи, на якому обговорювалися результати роботи делегації Миколаївського міського управління в Центральній Раді, де гласні думи зустрічалася із Головою Ради Народних Міністрів і Міністром іноземних справ Всеволодом Олександровичем Голубовичем, Міністром внутрішніх справ Михайлом Степановичем Ткаченко, іншими членами уряду Української Народної Республіки. Гласний Ф.-С. Н. Злочевський, повідомив, що в деяких міністерствах Миколаєву надавали особливого значення: він стане головним містом землі Помор'я та буде сполучений з Києвом прямим залізним шляхом. Ніби в Центральній Раді планували в майбутньому розгорнути в Україні будівництво залізниць, що завантажило б замовленнями миколаївські суднобудівні заводи. Однак, інший член миколаївської делегації, Б. Є. Те- рентьєв, не поділяв оптимістичних вражень своїх колег від спілкування з членами уряду Центральної Ради. Він сказав, що «його враження дещо інше: він не розраховує на продуктивність нинішнього кабінету, так як його діловитості він не побачив» [54].

Гетьман Павло Петрович Скоропадський, незважаючи на прихід до влади за допомогою Німеччини, наполягав на поверненні нею флоту Україні й не бачив майбутнього Української Держави без Криму. У своїх спогадах П. Скоропадський писав: «...В первые же дни у нас было решено, что необходимо, чтобы весь флот был украинским... Наша главная деятельность заключалась в том, чтобы добиться передачи флота нам, что и было достигнуто, к сожалению, лишь осенью и то на очень короткий срок... Немцы же вели в отношении флота политику захвата и, скажу, захвата самого решительного. С кораблей все вывозилось, некоторые суда уводились в Босфор, в портах все ценное ими утилизировалось. Наконец, дело дошло до того, что в Николаеве были захвачены все наши кораблестроительные верфи с[о] строящимися там судами, между прочим, там было несколько судов небольшого типа, называемого «эльпидифор», немцы особенно хотели им[и] завладеть. Я решительно протестовал, и верфи эти нам вернули. Вообще, все время приходилось шаг за шагом отвоевывать морское добро . »[55].

10 травня 1918 р. за наказом П. Скоропадського була створена спеціальна комісія з реформування флоту на чолі із А. Г. Покров- ським. 23 травня 1918 р. побачив світ наказ по морському відомству Української Держави такого змісту: «По дорученню ясновельможного ПАНА ГЕТЬМАНА всієї України об 'являю, що вся оборона Чорноморського побережжя задержується і підчиняється у всіх відношеннях Головному Командіру і Командуючому фльотою Української Держави Віце-адміралу Покровському. В наслідок цього Головному Командіру Портів і Командуючому фльотою знова підлягають всі частини оборони як нибудь вийшовши із під його власти. Вся оборона побережжя Чорного моря розпадається на райони: Північно-Західний район - від західного кордону Української Держави по всьому побережжі, включаючи всі берегові укріплення, твердині, радіо-станції, прожектори, авточастини і т. и., розміщені на побережжу, через міста Одессу, Очаків, Миколаїв, Херсон, Кинбурнську косу до міста Перекопа; заведення слідуючих районів, їх організації і границі будуть об'явлені додатково. До подальшого розвитку оборони поки що задержується в бувшім у воєнний час об'ємі вся гарматна часть оборони і військово-сухопутний відділ при Головному Командірові Портів і Командуючим фльотою Української Держави. На загальній основі формування для сухопутної армії будуть формовані три полки морської піхоти для несення служби по обороні і вартуванню майна приналежного Морському Відомству...» [56]. 1 червня 1918 р. комісія А. Г. Покровського представила план будівництва і реформування національного флоту Української Держави.

7 червня 1918 р. «Товаришом Військового Міністра по Морським Справам» П. Скоропадський призначив Миколу Лаврентійовича Максиміва («заднім числом» з 29 травня 1918 р.) [57]. 10 червня 1918 р. замість контр-адмірала М. М. Остроградського-Апостола, котрий украй негативно ставився до німецьких вимог у Севастополі, гетьманським представником в Криму став «більш дипломатичний» контр-адмірал В'ячеслав Євгенович Клочковський [58]. З травня-червня 1918 р. почалося формування Морського міністерства в складі Морського Генерального Штабу, Головного Морського Штабу, Головного управління особистого складу фльоти, інших структурних підрозділів [59].

Після офіційного визнання 2 червня 1918 р. Німеччиною Української Держави, гетьманський уряд активізував дипломатичні переговори з німецькою стороною з питань флоту. 6 липня 1918 р. за наказом П. Скоропадського з кораблів Дунайської флотилії адмірал А. Г. Покровський в Одесі сформував бригаду тральщиків, яка фактично стала першим корабельним з'єднанням Українського флоту[60]. 7 серпня 1918 р. в Одесі відбулася нарада представників військового командування України та Німеччини й Австро- Угорщини, на адженді якої було питання про розподіл частини флоту колишньої Російської імперії. Спершу було заявлено лише про демобілізовані транспортні судна, однак далі мова пішла про захоплені союзниками судна в різних портах «нових держав» колишньої Російської імперії. Союзники поділяли ці судна на три категорії: 1) допоміжні судна такі як портові криголами; 2) захоплені під час війни російськими силами судна ворогуючої сторони, котрі визнані призовими; 3) судна, придбані до війни та під час війни колишньою Російською імперією. Представники Німеччини та Австро-Угорщини з тієї причини, що всі причетні до флоту «нові держави» могли заявити свої права на судна, вважали, що вони мали перейти до тимчасового відання їхніх країн, при цьому: судна, захоплені Німеччиною, - до Німеччини, а Австро-Угорщиною - до Австро-Угорщини. Представники української сторони наполягали на передаванні торгових суден колишньої Російської імперії Україні, а також як «найважливіша держава колишньої Росії» Україна брала на себе зобов'язання охороняти судна. Союзники не погоджувалися з цим і наполягали на тому, що до остаточного розподілу флоту колишньої Російської імперії всі судна мають перебувати під їхньою опікою. Нарада завершилася на тому, що союзники погодилися передати Україні судна 1-ї та 2-ї категорій, захоплені в українських портах, але заявили, що це тимчасова поступка, яка не надає права власності. У висліді було рішення про негайний перехід до переговорів про подальший розподіл Чорноморського флоту [61].

У фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України збереглася записка «Для памяти. Срочные дела морского ведомства», в якій йдеться про потребу в з'ясуванні причин захоплення німецькою владою миколаївських суднобудівних заводів і недобудованих на них військових суден, закладених ще за часів Російської імперії, укомплектування суден Чорноморського флоту німецькими командами й підняття на них німецьких прапорів, вимог німецької сторони про скорочення штатів Севастопольського порту на 75 %. Ці дії німецького командування вказували на те, що Німеччина збирається залишити флот, порти, верфі за собою. Морське міністерство мало намір дипломатичним шляхом домогтися виходу з Севастополя до Одеси тральщиків для організації там робіт із очищення Чорного моря від мін. «По видимому, - сказано в тексті, - вопросъ о принадлежности флота и Крыма крайне трудно разрешить на мтстт, а потому не явиться ли правиль- нымъ ртшеніе послать въ Берлинъ спеціальную миссію для рпшенія столько кортнных для существованія Украинской Державы Вопросовъ, какъ вопросы о существовали Морской торговли, каковая безъ обладанія Крыма и безъ военного флота явится лишь фикціей» [62]. 22 липня 1918 р. Рада Міністрів Української Держави направила капітана 1-го рангу Георгія Свірського для ведення переговорів в Берліні «в справі повернення Українській Державі Чорноморської Фльо- ти» [63]. В серпні 1918 р. до Німеччини виїхала українська делегація на чолі з Ф. А. Лизогубом. У складі цієї делегації були управляючий миколаївськими суднобудівними заводами Борис Олександрович Юрєнєв та член правління Товариства миколаївських заводів і верфей Микола Карлович Кульман.

Заводи («Наваль» і «Руссуд») з 5 травня 1918 р. перейшли до відання німецької окупаційної влади. У фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління збереглися листи Б. О. Юрєнєва та М. К. Кульмана до Міністра закордонних справ Української Держави Д. І. Дорошенка. Б. О. Юрєнєв повідомляв, що 14 червня 1918 р. за пропозицією німецького командування він був вимушений запросити на нараду вже звільнених начальників відділів і майстерень заводів «Наваль» і «Руссуд» для зустрічі з капітаном 1 -го рангу німецької служби Пфундгеллером (ім'я в документі не зазначено - Л. Л.) і представником фірми «Блюм унд Фосс» доктором Еггерсом (ім'я в документі не зазначено - Л. Л.). Німецькі представники передали Б. О. Юрєнєву та його колегам розпорядження свого командування про відновлення роботи миколаївських суднобудівних заводів, усунення від керівництва колишніх власників і перехід заводів у повне управління представниками означеної фірми. При цьому кількість робітників на заводах мала б дорівнювати 3 тисячам. Ег- герс заявив, що німецький уряд доручив його фірмі «приведення в порядок усіх транспортних засобів Чорного моря і всієї території України». Німці пропонували Б. О. Юрєнєву перейти на службу до фірми «Блюм унд Фосс», але той відмовився на підставі того, що заводи були власністю приватних акціонерних компаній Товариства миколаївських заводів і верфей та Російського суднобудівного товариства, на службі яких він перебував. Разом із тим, Еггерс вимагав надати йому інформацію про стан заводів, недобудованих суден, матеріалів, а також зупиняв виконання всіх робіт по складанню звітності. Б. О. Юрєнєв писав, що німці відверто називали свої дії реквізицією, що мала тривати впродовж усього періоду перебування німецьких військ на території України. Б. О. Юрєнєв наполягав на тому, щоб хто-небудь з представників правління товариств з Петрограда негайно приїхав до Миколаєва для з'ясування проблем із німецьким командуванням, позаяк йому доведеться залишити заводи на безконтрольне розпорядження німців. М. К. Кульман повідомляв, що він негайно залишає Петроград і виїжджає до Миколаєва та просить український уряд прийняти інтереси товариств під своє покровительство і захист (до цього М. К. Кульмана вже двічі арештовували в Петрограді більшовики - Л. Л.) [64]. 6 липня 1918 р. миколаївська газета «Путь соціал-демократа» сповіщала, що на миколаївських заводах тепер розпоряджається німецька фірма «Блюм унд Фосс». З цього приводу Міністр закордонних справ Д. І. Дорошенко 15 липня 1918 р. писав Товаришу Військового міністра по морських справах М. Л. Максиміву: «Високоповажний пане Миколай Лаврентійович! Ідучи на зустріч тим бажанням і намірам, що висловлені Вами... в справі небажаного переходу заводів Наваль і Руссуд в Миколаєві до німецької фірми Блюм і Фос, я, не маючи точних відомостей, не можу цілком успішно запобігти в тому, аби унеможливити цей перехід власности, або хоч обмежитись встановленням непорушности прав Української держави на всі ті судна й властиві їм приналежності, що будувались або лагодились до останнього часу на вищезгаданих заводах» [65]. Для вивчення ситуації до Миколаєва гетьманський уряд направляв капітана 2-го рангу М. К. Неклієвича, в звіті якого йшлося про нагальну потребу підпорядкування суднобудівних заводів Українській Державі. Однак, реально встигли прийняти рішення лише стосовно Миколаївського відділення Балтійського суднобудівного заводу, який наказом по морському відомству від 8 липня 1918 р. відділено від Петроградського управління й реорганізовано в самостійне підприємство - Миколаївський ремонтний і суднобудівний завод морського відомства «Ремсуд» [66]. Відтак, для конкретного з'ясування стосунків із німецьким урядом у справі захоплення німцями миколаївських суднобудівних заводів до делегації, що поїхала до Берліну, український уряд включив Б. О. Юрєнєва та М. К. Кульмана.

19 серпня 1918 р. в Берліні було підписано ряд важливих угод з німецькою суднобудівною компанією «Блюм унд Фосс». Очікувалось, що миколаївські суднобудівні заводи, закриті через відсутність коштів на виплату зарплати з 18 березня 1918 р., будуть запущені через 2-3 тижні й на роботу буде прийнято щонайменше 8 тис. робітників [67]. Повернувшись з Берліна Б. О. Юрєнєв та М. К. Кульман повідомляли, що Німеччина не збирається розміщувати на заводах військові замовлення, на переговорах ніби йшлося лише про виготовлення залізничних вагонів, сільськогосподарської техніки та комерційне суднобудування. При цьому Німеччина обіцяла постачати заводи сировиною й паливом і відповідно як головний замовник надавати фінансування [68].

2 листопада 1918 р. представники фірми «Блюм унд Фосс» доктор Еггерс та інженер Шецлер повернулися назад до Німеччини, а відкриття миколаївських заводів було відтерміноване на невизначений час. Причиною цього стало те, що Німеччина насправді збиралася добудовувати закладені ще за Російської імперії на стапелях миколаївських заводів військові судна для власної потреби, а український уряд відмовив у цьому й сподівався завершити їх будівництво самотужки для Державного флоту [69].

Впродовж червня-вересня 1918 р. Головний командир портів Чорного моря віце- адмірал А. Г. Покровський надсилав німецькому та австро-угорському командуванню протести на захоплення ними суден транспортної флотилії, ангарів 1-ої Української гідроавіаційної дивізії, що знаходилися в Одесі, гідропланів тощо, з цього приводу велося листування між урядовцями [70]. 31 серпня 1918 р. за проектом А. Г. Покровського визначено дислокацію частин оборони Чорного моря і місця базування штабів морської піхоти: 1 -го полку - в Одесі, 2-го - в Миколаєві, 3-го - в Херсоні. У вересні 1918 р. до Німеччини для переговорів з приводу флоту їздив сам гетьман П. Скоропадський. За повернення флоту німці ще в серпні запросили від П. Скоропадського 200 млн. руб., але український уряд відмовився сплачувати гроші. Проте, у висліді вереснева подорож до Берліну дала непогані результати. Німеччина, хоча й на певних умовах (вихід флоту під українськими прапорами в Середземне море для збройної демонстрації проти Антанти), погоджувалася з поверненням флоту та почала поступово віддавати кораблі. Нарешті, 8 листопада 1918 р., в Одесі була скликана спеціальна нарада, на якій військово-морський аташе Німеччини в Україні віце-адмірал А. Гопман повідомив В. Є. Клочковському та іншим українським представникам про передачу всього флоту Україні без будь-яких застережень. Крім цього, А. Гопман зазначив, що червона Росія добровільно затопила свою частину Чорноморського флоту в Новоросійську й Україні передається українська частина Чорноморського флоту [71]. 11 листопада 1918 р., у день підписання в Комп'єні договору з країнами Антанти про капітуляцію Німецької імперії в Першій світовій війні, німецьке командування повністю повернуло Україні кораблі Чорноморського флоту, що базувалися в Севастополі, Миколаєві, Одесі та Керчі. 12(14) листопада 1918 р. П. Скоропадський призначив Морським міністром Української Держави колишнього Миколаївського градоначальника А. Г. Покровського, а головнокомандувачем Чорноморського флоту В. Є. Клочковського. 13 грудня 1918 р. Радою Міністрів видано постанову про фінансове забезпечення Державного флоту України, на потреби якого мали асигнувати близько 24 млн. руб. [72].