Круглий стіл "Історія українського парламентаризму (до 100-річчя утворення Української Центральної Ради)"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Круглий стіл «Історія українського парламентаризму (до 100-річчя утворення Української Центральної Ради)»

національний демократичний центральний рада

27 квітня 2017 р. на спільному засіданні кафедр історії держави і права України та зарубіжних країн, теорії держави і права, конституційного права, міжнародного права, культурології Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого за участю членів відділення теорії та історії держави і права Національної академії правових наук України відбувся «круглий стіл», присвячений обговоренню історії українського парламентаризму, який на початку ХХ ст. напряму був пов'язаний з діяльністю Української Центральної Ради, яка була утворена у березні 1917 р.

Засідання «круглого столу» відкрив академік Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор, проректор з наукової роботи Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого А.П. Гетьман. Він, зокрема, зазначив, що з метою вшанування традицій, боротьби за незалежність і соборність України та військової звитяги захисників рідної землі, творців національної державності, тисячолітньої історії державотворення нашого народу, визначення історичного значення подій, пов'язаних із визвольною боротьбою початку ХХ ст. та утворення української державності у формі УНР, Української Держави і ЗУНР, їх значення для відновлення Україною незалежності у 1991 р. та у зв'язку зі 100-річ - чям подій Української революції 19171921 рр. Президент України Петро Порошенко видав Указ «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років». Цим Указом 2017 рік проголошується Роком Української революції 1917-1921 рр. У межах відзначених заходів і відбувається «круглий стіл», присвячений обговоренню актуальних питань українського державотворення.

У доповіді академіка Національної академії правових наук України, доктора юридичних наук, професора, завідувача кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн В.Д. Гончаренка «Правовий статус Української Центральної Ради» зазначено, що внаслідок Лютневої (1917 р.) революції в Російській імперії, до складу якої входили й українські губернії, розпочався активний процес демократизації багатьох сфер суспільного життя. Український народ отримав можливість здійснити відродження національної державності. Це проявлялося у формуванні різних демократичних суспільно-політичних інституцій. Найбільш вагомою серед них виявилася Українська Центральна Рада (УЦР), яка була заснована у Києві на початку березня 1917 р. Головою УЦР впродовж її функціонування (березень 1917 - квітень 1917 р.) був М.С. Грушевський. Правовий статус УЦР змінювався залежно від політичної ситуації в країні. Так, з початку свого утворення УЦР являла собою широкопредставницьку ліберально-демократичну інституцію, яка поступово еволюціонувала в загальноукраїнський представницький громадсько-політичний орган. Як провідна політична сила в Україні УЦР виступала визнаним лідером національно-визвольного руху, ініціатором надання Україні національно-територіальної автономії. Найбільш виразно це намагання було проголошено в І Універсалі УЦР, прийнятому 10 червня 1917 р. У цьому документі в загальних рисах визначався і статус УЦР. В Універсалі зазначалося, що головне завдання УЦР полягало в тому, щоб «бути на чолі нашого народу, стояти за його права й творити новий лад вільної автономної України». Тобто УЦР конституціонувала себе як вищий орган влади в автономній Україні.

У жовтні 1917 р. більшовики захопили владу в Петрограді, поваливши Тимчасовий уряд. Була проголошена влада Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, під вивіскою яких більшовицька партія на чолі з Леніним почала встановлювати на теренах колишньої Російської імперії свою диктатуру. Ураховуючи вкрай складну ситуацію в країні, УЦР прийняла у листопаді 1917 р. свій ІІІ Універсал, в якому містилося історичне рішення, а саме: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою». У цьому документі було також визначено правовий статус УЦР. У ІІІ Універсалі визначалося: «До Установчих зборів України вся власть творити лад на землях наших, давати закони і правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому правительству - Генеральному секретаріатові України». Таким чином, з проголошенням УНР УЦР ставала повновладним представницьким законодавчим органом, практично парламентом. Почалася робота УЦР з розбудови Української держави. Згідно з прийнятою УЦР 29 квітня 1918 р. Конституцією на зміну Українській Центральній Раді повинен був прийти інший орган. Відповідно до ст. 23 Конституції УНР 1918 р. «верховним органом влади в УНР є Всенародні збори, які безпосередньо здійснюють законодавчу владу в УНР і формують органи виконавчої і судової влади УНР». УЦР відіграла значну роль у процесі спроби відродити національну державність.

З доповіддю «До питання розвитку парламентаризму в Західно-Українській Народній Республіці» виступив академік НАПрН України, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн В.М. Єрмолаєв. Він зазначив, що державне відродження на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, відбувалося під значним впливом революційних подій в імперії та Наддніпрянщині. За спогадами К. Левицького, ще 25 березня 1918 р. українська парламентська репрезентація рейхстагу скликала у Львові з'їзд представників українських партій Галичини з порядком денним: 1) справа конституювання українського державного організму в Австрії; 2) організація національних сил. У своїй постанові з'їзд виклав бачення перспектив українського державного відродження у зв'язку з підписанням Брестського миру. Практичні кроки в цьому напрямі неодноразово обговорювались українською парламентською репрезентацією в Палаті послів Державної Ради у Відні, виголошувались українські домагання.

Однією із головних справ державотворення керівництво ЗУНР вважало об'єднання з Наддніпрянщиною, соборність українських земель. Уже 1 грудня 1918 р. делегація УН Ради за її дорученням та Директорія уклали у Фастові «передвступний договір» про злуку двох частин України в «одну неподільну державну одиницю». 22 січня 1919 р. злуку було урочисто проголошено на Софіївській площі у Києві. Трудовий конгрес схвалив Акт злуки, а через два місяці - 30 березня відбулася нотифікація об'єднання офіційною делегацією соборної УНР послами всіх держав, акредитованих у Відні.

У цілому, незважаючи на надзвичайно складні обставини, в яких західноукраїнським діячам довелося розпочинати державотворення, вони створили тимчасовий парламент і уряд, прийняли Тимчасовий основний закон, низку інших законів, здійснили злуку ЗУНР і УНР. Але їх об'єднання в силу непереборних обставин не було доведено до кінця. І все ж цей плідний досвід не забувся в історії українського державотворення.

З доповіддю «Центральна Рада в національно-державному відродженні» виступив член-кореспондент НАПрН України, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн В.О. Рум'янцев. Доповідач відзначив, що ідея національно-державного відродження України розвивалася протягом ХІХ - початку ХХ ст. у поглядах діячів Руської трійці, Кирило-Мефодіївського товариства, у працях громадських діячів, письменників, юристів М. Драгоманова, С. Подолинського, В. Павлика, І. Франка. Ця ідея була провідною в програмних документах українських політичних партій та діяльності депутатів, об'єднаних в Українську громаду у складі І і ІІ Державних дум Російської імперії.

Лютнева революція 1917 р. створила умови для реалізації ідеї національно-державного відродження України через перетворення Російської імперії на демократичну республіку з федеральним устроєм. Саме із цього виходила створена у березні 1917 р. Українська Центральна Рада. Розуміючи установчий характер цієї вимоги, Центральна Рада робила суттєві напрацювання для внесення їх на розгляд Установчих зборів.

Проявом цього курсу стали І та ІІ Універсали Центральної Ради та її практичні заходи в справі розбудови національно-територіальної автономії України, зокрема розробка Статуту автономного управління України.

Жовтневий переворот 1917 р. у Петрограді докорінно змінив ситуацію в країні, що призвело до проголошення ІІІ Універсалом Української Народної Республіки та визначення її внутрішньої та зовнішньої програми. Це означало зміну автономного вектору на самостійницький в українському державотворенні. Незрозумілим та непослідовним стало проголошення ІІІ Універсалом федерації з Росією, що мало негативні наслідки для державного процесу в Україні.

Продовженням самостійного вектору стало проголошення ІУ Універсалом державної самостійності і незалежності УНР та наступне укладення Брестського миру, наслідки якого виявилися негативними для розвитку української державності та призвели до занепаду влади Центральної Ради.

Загалом Центральна Рада протягом року свого існування зробила вагомий внесок в українське державотворення, пройшла шлях від автономії до проголошення Української Народної Республіки, а згодом її державної незалежності та самостійності.

З доповіддю «Роль політичних партій в утворенні та діяльності Української Центральної Ради» виступив член-кореспондент НАПрН України, доктор юридичних наук, доцент, доцент кафедри теорії держави і права Д.В. Лук'янов. Він, зокрема, зазначив, що політичні партії відіграли важливу, якщо не вирішальну роль в історії народів, які населяли Російську імперію. Багато в чому завдяки саме їм відбулася революція 1917 р. Саме представники політичних партій формували органи влади по всій колишній імперії і намагалися здійснювати державну владу. На території України ця тенденція проявилася навіть у більш складних формах. Центральна Рада спочатку як орган координації політичних сил, а потім - державної влади була задумана і сформована національними політичними партіями, які відображали весь спектр політичних сил у суспільстві й бажали створити незалежну демократичну Українську державу. Як у суто демократичній державі, уряд формувався шляхом політичних переговорів на партійній основі. Фактично УНР являла собою класичний приклад так званої партійної держави, де державна влада здійснювалася політичними партіями через інститути держави.

Однак допущені політичними силами, що діяли у Центральній Раді, помилки викликали трагічні наслідки. До головних помилок можна віднести такі:

а) відсутність політичного досвіду призвела до того, що партії, проголосивши державність, не змогли потім ефективно її реалізувати; б) постійні конфлікти між партіями спонукали часті зміни уряду і, як наслідок, параліч влади у країні, що, у свою чергу, підірвало довіру народу до партій;

в) спроба побудови парламентської республіки в умовах розвалу системи управління, економічного хаосу, військової інтервенції не могла бути життєздатною, що призвело до ліквідації демократії і встановлення диктатури;

г) недооцінка державою і демократичними партіями небезпеки політичних партій тоталітарного напряму, насамперед партії більшовиків.

З доповіддю «Українська Центральна Рада і земське самоврядування» виступив доктор юридичних наук, доцент, завідувач кафедри теорії та історії держави і права Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого А. І. Козаченко. Доповідач зазначив, що у взаєминах між Українською центральною Радою і земствами варто виділити два періоди з огляду на державно-правовий статус України й обсяг повноважень органів земського самоврядування: 1) від утворення Центральної Ради 3 березня 1917 р. до прийняття ІІІ Універсалу 7 листопада 1917 р.; 2) від прийняття ІІІ Універсалу до падіння Центральної Ради 29 квітня 1917 р.

У період з березня по жовтень 1917 р. Центральна Рада декларувала свою підтримку земств, визнавала їх повноправними органами місцевого самоврядування, намагалася залучити їх до процесу розбудови Української держави. Водночас вона порушувала питання про необхідність ліквідації земств та запровадження принципово нової системи місцевого самоврядування. Суперечливе ставлення Центральної Ради до земського самоврядування зумовлювалося тим, що, з одного боку, земство активно підтримувало національний державотворчий процес і це спонукало Центральну Раду до співпраці з ним. Але, з другого боку, співпраця із земським самоврядуванням дискредитувала Центральну Раду, адже в період Першої світової війни відбувався занепад земського господарства, земства втратили довіру і підтримку населення.

Керуючись ІІІ Універсалом, Центральна Рада здійснювала спроби реформувати земства, намагалася підтримати їх фінансово та надавала їм додаткові повноваження. Проте одночасно вона ухвалювала рішення, що передбачали посилення адміністративного контролю за діяльністю земств. Центральна Рада не змогла розмежувати повноваження місцевої адміністрації і самоврядування, не створила належної нормативно-правової бази для діяльності земського самоврядування. ІУ Універсал передбачав ліквідацію земств і запровадження принципово нової системи місцевого самоврядування. Але на початку 1918 р. проведення реформи місцевого самоврядування гальмувалося агресією більшовицької Росії, умовами внутрішньої політичної нестабільності та соціально-економічної кризи і прорахунками, допущеними Центральною Радою. Незважаючи на поразку Української Центральної Ради, історичний досвід її діяльності з питань реформи місцевого самоврядування слід пам'ятати і враховувати за сучасних умов.

З доповіддю «Питання сутності та політико-правових наслідків української революції 1917-1921 рр. у праці М. Славинського «Національно-державна проблема в СРСР» (1938 р.)» виступив доктор історичних наук, професор, професор кафедри теорії та історії держави і права Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого В.В. Стрілець. Він зазначив, що праці українського громадсько-політичного діяча, дипломата, публіциста, поета, перекладача, редактора М. Славинського «Національно - державна проблема в СРСР» (1938 р.) судилося стати вагомим фактором зміцнення державницької свідомості представників багатьох народів Радянського Союзу та істотно вплинути на формування уявлень про СРСР у політичних колах тогочасних європейських країн.

Революційні події 1917-1921 рр. в Україні М. Славинський розглядав в широкому контексті боротьби поневолених націй колишньої Російської імперії за своє визволення. Результатом цієї збройної боротьби, майже повну перемогу в якій завдяки «чисто фізичній перевазі» здобула більшовицька Росія, стали все ж національно-державні здобутки поневолених націй у формі радянських республік, які (досягнення) не ризикнули «атакувати в лоб» більшовики, задовольнившись лише встановленням суспільно-політичної єдності країни, причиною чого стало усвідомлення ними істотнішого, ніж за часів царської імперії, «відштовхування» між великоросами та іншими націями. Збереженням формальної державності підкорених націй та націоналізацією місцевого життя більшовики спробували ввійти в довіру до народних мас та відрізати від них національну інтелігенцію. Проголошену більшовиками націоналізацію місцевого життя неросійські нації перетворили в його дерусифікацію, що, у свою чергу, викликало рішучу централізацію «теоретично-конфедеративної імперії» та призвело до повної фікції національно-державних утворень та до посилення державного терору на території останніх. На погляд М. Славинського, єдиним розумним та людяним виходом із цієї ситуації національного протистояння в СРСР було б припинення боротьби та мирне національно-державне розмежування. Але такий варіант він визначив як утопічний і закінчив працю такими словами: «…імперіалістичні тенденції, що просочилися одного разу в національну свідомість народу, зживаються не легко. Довго ще їх будуть зживать і великороси, все рівно яким шляхом піде їх політичний розвиток. Підкоманд - ним націям на цей рахунок не годиться створювати ніяких ілюзій. Боротьбою і кров'ю забарвлений їх відрив від імператорської Росії, у тій же атмосфері відбудеться і їх звільнення від СРСР. Інших шляхів до вирішення національно-державної проблеми на сході Європи історія не знає, а сучасна дійсність не вказує».

З доповіддю «Практичні передумови виникнення українського парламентаризму в революції 1917 р.» виступила доктор історичних наук, доцент, доцент кафедри теорії держави і права О.В. Зінченко. На її думку, український парламентаризм мав вагомі практичні передумови свого виникнення в 1917 р. у набутому представниками України досвіді функціонування парламентів Австро-Угорської (1849-1918) та Російської (1906-1917) імперій. Західні українці обирали 25 депутатів парламенту протягом 7 десятиліть, що й використали у створенні парламенту ЗУНР. Українці у складі Російської імперії обирали до Державної думи (нижньої палати народного представництва) чотирьох скликань 398 представників із загального числа 1805 осіб, або 22,5% останнього. Вони створили Українську громаду, видавали свій журнал «Український вісник» і майже всі входили до «прогресивного блоку», активно боролись за встановлення національно-територіальної (крайової) автономії України у складі демократичної Росії, розвиток місцевого самоврядування, встановлення національної та релігійної рівноправності, запровадження української мови в школах, судах та місцевій адміністрації.

До Державної ради (верхньої палати парламенту) із загальним числом 196 членів (98 призначених і 98 обираних) входили 11 призначених (11,25%) і 42 обираних (42,5%) представники України. Серед обираних радників були яскраві постаті, які відігравали вирішальну роль у підготовці та ухваленні палатою постанов і законопроектів. Незважаючи на обумовлені історичними обставинами обмеження, означені парламенти озброїли представників України ефективним досвідом устрою та функціонування парламентаризму. Він зрощував тісно пов'язану із народом специфічну політичну еліту і засівав насіння політичної культури населення, насичуючи його свідомість ідеями парламентаризму, виробляючи звичку періодичного обрання своїх представників у законодавчі органи влади, поступово перетворюючи її на традицію. Цей досвід був використаний у революції 1917 р. Однак допущені творцями українського парламентаризму ідеологічні помилки обумовили його слабкість і сходження з історичної арени.

З доповіддю «Політика Центральної Ради у сфері духовного життя українського народу» виступив доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри культурології В.О. Лозовой. Доповідач наголосив, що одним із напрямів політики Центральної Ради було піднесення української культури, розвиток духовного життя народу шляхом підвищення рівня освіти населення, активізації наукової діяльності, сприяння розвитку українського мистецтва. Прагнення діячів Центральної Ради базувалися на принципах демократизму, гуманізму й патріотизму. Для реалізації планів і конструктивних контактів із населенням була заснована газета «Вісті Української Центральної Ради».

У сфері освіти Центральна Рада проводила українізацію освітньої системи, спрямованої на відродження української мови як державної, подолання неписемності населення (80% не мали освіти), поширення знань з історії українського народу, взагалі реформування освіти (було відкрито 39 гімназій у містах і селах, розширено мережу вищих навчальних закладів і створено нові), залучення до роботи в них знаних учених, діячів мистецтв. Вирішувалися питання про безкоштовне навчання, постійне підвищення кваліфікації вчителів, шкільне самоуправління, видання журналу «Вільна українська школа» та ін. У вищих навчальних закладах створювались кафедри історії України, української мови, української літератури, української етнографії, історії української науки тощо. Цей процес проводився з урахуванням інтересів національних меншин, які мешкали в Україні.

Центральна Рада спрямувала свою діяльність і на розвиток науки. М. Гру - шевський реорганізував наукове товариство імені Т Г. Шевченка у справжню академію наук (вона отримала свій статус у період діяльності уряду гетьмана П. Скоропадського), яка об'єднала майже всіх провідних східно- і західноукраїнських учених, до якої долучилось і багато відомих європейських учених. Завдяки їх зусиллям були здійснені наукові розвідки, присвячені українській історії, розроблені нові історичні концепції, в яких історія України трактувалася по-новому.

Значна увага приділялася питанням розвитку українського мистецтва. Наприкінці 1917 р. у Києві була заснована Українська академія мистецтв - перша вища художня школа в Україні та Український національний театр. Усі театри, які існували в країні, були звільнені від оподаткування, виділялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази. Репертуар театрів оновився творами українських авторів.

центральна Рада закладала підвалини для проголошення автокефалії української православної церкви, яка в часи уряду П. Скоропадського отримала правовий статус.

Гуманітарну політику центральної Ради у сфері духовного життя активно підтримала громадськість, до її реалізації залучались як українська інтелігенція, так і все населення країни. Національно-культурні перетворення, розпочаті центральною Радою, не втратили своєї значущості як у послідовників (Гетьманат), так і в перші роки існування УСРР.

З доповіддю «Міжнародно-правова легітимізація УНР» виступив доктор юридичних наук, доцент, доцент кафедри міжнародного права О.В. Тарасов. Він акцентував увагу на тому, що застосування методології правової персонології дозволяє більш чітко зрозуміти історичний процес формування міжнародно-правової особистості України. Зокрема, введення такого критерію, як персонативна правова форма, дозволяє більш чітко окреслити етапи становлення української державності на початку ХХ ст. Так, заснування Центральної Ради 3 березня 1917 р. вказує на появу у рамках внутрішнього права Росії функціональної юридичної особи. Таким чином, відбувається первинна національно-правова персоніфікація України як поки що громадсько - політичного об'єднання. Універсалом від 10 червня 1917 р. функціональна юридична особа перетворюється на територіальну юридичну особу, яка ІІ Універсалом від 3 липня 1917 р. інтегрується до державного механізму унітарної Росії вже як автономна суб - національна територіальна одиниця.

ІІ Універсалом від 7 листопада 1917 р. проголошується УНР як суб'єкт майбутньої федеративної Росії. Фактично починається розбудова національної протодержави як соціального фактора, однак мова поки що йде тільки про внутрішній суверенітет. Відповідно з точки зору міжнародного права УНР залишалася у статусі субнаціональної територіальної одиниці. Саме тому на переговорах у Брест-Литовську країни

Четверного союзу ще не могли укласти з Україною мирного договору, хоча і визнали самостійний статус української делегації. Для визнання УНР суверенною правовою особою на той момент не вистачало двох чинників: внутрішнього, тобто бажання самого соціального актора бути суб'єктом міжнародного права, та зовнішнього - визнання міжнародної правосуб'єктності України з боку інших держав. Така можливість виникає лише після прийняття IV Універсалу від 22 січня 1918 р. Це надало змогу як державам Четверного союзу, так і нейтральним державам визнати УНР суверенною правовою особою, встановити з нею дипломатичні відносини та укласти низку міжнародних договорів. Формально-юридично УНР як суверенна правова особа проіснувала до Ризького мирного договору від 18 березня 1921 р., яким Польща визнала вже УСРР як суверенну правову особу.

З доповіддю «Утвердження парламентаризму в Україні: історико-пра - вові аспекти» виступила кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри конституційного права України Т.М. Слінько. Доповідачка зазначила, що, досліджуючи особливості розвитку парламентаризму в сучасній Україні, способи вдосконалення законодавчого процесу і процедур у парламенті України, слід звернути увагу на те, що аналіз вказаного процесу не лише є дуже актуальним сьогодні, а й був у центрі уваги завжди. Сказане дозволяє вести мову про перспективність піднятої проблеми. У цьому аспекті необхідно згадати насамперед ті конституційні проекти в Україні початку

ХХ ст., які фактично вважаються одними з перших спроб конституційного визначення статусу парламенту, його повноважень і заклали основи нормативно-правової регламентації законодавчого процесу. На переконання науковців, конституційні проекти, підготовлені у період визвольних рухів 1917-1920 рр., слід розглядати не тільки як частину історії, а й як правові документи, в яких, з одного боку, можна знайти відповіді на питання щодо того, в який спосіб пропонувалося розв'язати багато з тих проблем, з якими стикаються сучасні парламенти, а з другого - дають уявлення про ті традиції вітчизняного конституціоналізму, які дають підстави зрозуміти і тлумачити історію українського конституціоналізму.

Першим представницьким органом в історії України ХХ ст. стала Українська Центральна Рада (УЦР). Оскільки її правовий статус не був чітко визначений, її також іменували Українською народною радою, Національним урядом України, Виконавчим органом громадських організацій, Краєвою радою тощо. Зокрема, видатний історик М. Грушевський називав її українським парламентом, а В. Винниченко - «революційний парламент». У документах того періоду застосовувалися назви «представницька установа», «законодавчий орган» тощо. На основі ІІ Універсалу Центральна Рада і Генеральний секретаріат одержали статус вищих державних органів України. Центральна Рада справді виявилася революційною, колегіальною, загальнонаціональною установою, яка з моменту проголошення Української Народної

Республіки (УНР) взяла на себе законодавчу функцію, функцію заміщення найважливіших державних посад, значною мірою й функцію контролю за діяльністю уряду, зовнішньополітичну функцію, установчу, результатом виконання якої слід вважати затвердження Конституції УНР. Центральна Рада 29 квітня 1918 р. ухвалила Конституцію УНР (Статут про державний устрій, права і вольності УНР). За задумом, вона мала відновити державне право України. Так, у Конституції УНР ст. 2 містила норму, що своє суверенне право народ здійснює через Всенародні збори України. Окремий розділ був присвячений організації та діяльності українського парламенту (статті 2749), положення якого регламентували діяльність Всенародних зборів, а саме: ст. 27 передбачала порядок виборів до парламенту; ст. 31 визначала строк повноважень депутатів парламенту, який становив три роки; статті 44-49 містили перелік виняткових повноважень парламенту, якими були встановлення податків, ратифікація міжнародних угод, оголошення мобілізації, прийняття рішень про одержання державою позик, оголошення війни та миру. Конституція УНР 1918 р. закріпила політичні, економічні та соціальні права і свободи громадян, проголосила Україну суверенною республікою, гарантувала свободу сумління, слова, преси, асоціацій і страйків. цей документ є підтвердженням зрілості української ліберальної думки на початку ХХ ст. Її авторами були по-сучасному освічені й демократично мислячі патріоти України.

Визначаючи роль Української центральної Ради в історії розвитку українського парламентаризму, необхідно виходити з того, що вона є інститутом представницького характеру, первісно створена як громадсько-політичне об'єднання, а з часом, за словами дослідників, трансформована у «представницький орган». Разом із тим УЦР пройшла складний шлях еволюції, позитивний і негативний досвід якої треба глибоко вивчати, теоретично узагальнювати і враховувати на сучасному етапі українського державотворення.

З доповіддю «Об'єкти історико - правового порівняння та їх специфіка» виступив кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн Д.А. Шигаль. Він зазначав, що вибір об'єктів порівняльного історико-правового аналізу - важливий етап у визначенні теми компаративного дослідження. Ю.О. Тихомиров, говорячи про об'єкти порівняльного правознавства, вказує, що це «не умоглядні задачі кабінетних учених, а реальні загальноправові явища і процеси, що вимагають аналізу, оцінки та прийняття адекватних державно-правових заходів і здійснення необхідних дій». І. М. Ситар і О.Л. Чорнобай відзначають, що об'єктами порівняльного правознавства виступають «будь-які зіставні (порівнювані) одні з одним державно-правові явища». Зауважимо, що для порівняльного історико-право - вого методу такі визначення об'єктів є неповними, і це зрозуміло, оскільки дефініції запозичені із суміжної правової дисципліни.

М.А. Дамірлі зауважує, що специфіка історико-правового пізнання полягає в тому, що його можна вважати різновидом і правового, і історичного пізнання. При цьому це не означає того, що історик права повинен займатися відтворенням двох паралельних рядів, оскільки об'єкт завжди один. Історико-правове пізнання - єдиний процес мислення, який поєднує в собі історичний і юридичний ракурси. Відповідно історико-правова наука - це наука, яка осягає свій об'єкт у широкому соціокультурному історичному контексті, а найважливішим елементом творчої діяльності історика права є увага не лише до окремих правових текстів або їх комплексів, до окремих історико-правових фактів, а також і до широкого соціокультурного історичного контексту. Інакше кажучи, історик права повинен проникати у духовний світ творця тексту, вступати у безпосередній контакт з досліджуваним суспільством, отримувати невідфільтровані фрагменти справжньої істори - ко-правової реальності, які й роблять історію права наукою.

З доповіддю «Політична солідарність весни і літа 1917 р. та подальші українські реалії» виступив кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн С. І. Власенко. Він зазначив, що відречення Миколи ІІ на початку 1917 р. від влади стало несподіванкою для тих, кого в тогочасних російських реаліях можна було назвати політично активними або політично обізнаними.

Через декілька днів був створений Тимчасовий уряд. Ця подія привела до політичної активності і солідарної діяльності майже всіх верств населення як в Україні, так і за її межами. Уже 12 березня в Петрограді відбулася 20-тисячна маніфестація українців, а 19 березня така сама акція, але набагато численніша, пройшла в Києві. Учасники цих маніфестацій схвалили не тільки утворення Тимчасового уряду в Росії, а й Української Центральної Ради, яка зразу ж висунула гасло боротьби за автономію.

Всеукраїнський національний конгрес, що пройшов у квітні, обрав із представників політичних, громадських, культурно-просвітницьких та профспілкових організацій додаткових членів Центральної Ради. Це свідчило про неосяжну довіру вперше створеному національному представницькому органу і ті широченні сподівання, що покладало на нього суспільство. У травні - червні 1917 р. селяни України, військові, що перебували в різних військових підрозділах російської армії, представники робітничого класу провели свої з'їзди і обрали більш ніж 500 своїх представників до складу Центральної Ради.

Як бачимо, суспільство не ухилялося від вирішення і подальшої відповідальності за долю державності, що почала формуватися в Україні. Однак зволікання керівництва Ради з вирішенням як питання автономії України, так і великої кількості соціально-економічних проблем призвело до руйнації політичної солідарності і негативних наслідків як у самому державотворенні, так і в соціально-економічній сфері.

З доповіддю «Законодавча діяльність Української Центральної Ради» виступила кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн К.М. Лісогорова. Доповідачка обґрунтувала висновок, що Українська Центральна Рада зробила вагомий внесок у розбудову української правової системи.

Законодавча діяльність Української Центральної Ради з часу її утворення і до подій жовтня 1917 р. полягала насамперед у розробці універсалів, організації роботи над проектом Української Конституції та підготовці законопроектів щодо створення в Україні «автономного устрою».

Після жовтневих подій у Петрограді значно активізується законотворча діяльність УЦР. Так, у сфері державного будівництва вагоме місце посідає Закон «Про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки», прийнятий у листопаді 1917 р. Центральна Рада приділяла значну увагу проблемі правового статусу національних меншин в Україні. Зокрема, ІІІ Універсалом Центральна Рада надавала право національним меншинам на використання рідної мови у взаємовідносинах з будь-якими установами, а вже у січні 1918 р. було прийнято Закон про національно-персональну автономію. У березні 1918 р. було затверджено Закон про громадянство, Закон про державну символіку. 29 квітня 1918 р. було ухвалено Центральною Радою Конституцію УНР.

Крім того, результатом правотворчої діяльності Української Центральної Ради стала низка важливих актів з цивільного, кримінального, трудового, земельного, фінансового права.

З доповіддю «Роль прокурорського нагляду в забезпеченні громадського і конституційного порядку: історія і сучасність» виступив кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн Д.А. Тихоненков. Він зазначав, що історія свідчить, що падіння громадського та конституційного порядку завжди починається з руйнування порядку державного. Сьогодні, у важливий період нашої історії, спостерігається небезпечний крен у бік ослаблення функцій контролю в державі: послаблення функцій контрольно-ревізійних органів, бездіяльність органів внутрішніх справ і, нарешті, спроби послабити прокуратуру. Посилаються при цьому на судовий контроль, який зараз у стадії свого формування, і таким чином залишають чисте поле для мафіозних структур, корупції та організованої злочинності в самому державному апараті. Прокуратура може бути ефективним засобом встановлення правопорядку в держапараті. Про це свідчить досвід прокурорського нагляду за діяльністю ГПУ в Україні. Положення про прокурорський нагляд в УСРР від 28 червня 1922 р. було прийнято наказом по ДПУ УСРР від 8 липня 1922 р. «До неухильного керівництва». В Україні була також «Інструкція зі спостереження за органами ДПУ». На початку 1920-х рр. органи прокуратури, і зокрема нагляд за діяльністю каральних органів, відіграли належну роль в становленні конституційного і громадського порядку. Однак тиск на прокуратуру з боку політичного керівництва паралізував її роботу і тим самим фактично нівелював усі досягнення прокурорської діяльності. Сьогодні з'явилася можливість створити справжній, незалежний прокурорський нагляд - важливий інститут конституційного та громадського порядку.

З доповіддю «Депутатська недоторканність як важлива складова парламентаризму періоду Української Центральної Ради» виступила кандидат юридичних наук, асистент кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн Н.С. Стеценко. Вона наголосила на тому, що звернення до державотворчого досвіду часів Української Центральної Ради в царині розвитку парламентаризму дозволяє констатувати, що депутатська недоторканність мала два види: депутатський індемнітет (принцип невідповідальності депутата за висловлювання у парламенті, результати голосування, законопроекти, поправки та інші документи, внесені чи підготовлені під час депутатської діяльності) і депутатський імунітет (депутат може бути заарештований або притягнутий до кримінальної відповідальності лише за згодою парламенту).

У Законі Української Центральної Ради «Про гарантії недоторканності членів Центральної Ради» від 16 квітня 1918 р. містилися положення про те, що: члени Української Центральної Ради не підлягали відповідальності за голосування, за висловлені думки і взагалі за діяльність, пов'язану з виконанням обов'язків членів Центральної Ради як у самому парламенті, так і поза ним (індемнітет) (ст. 1), а також члени Української Центральної Ради можуть бути притягнені до слідства і карного суду, але тільки звичайним судовим порядком і з дозволу Української Центральної Ради (імунітет) (ст. 2).

З доповіддю «Фінансове питання в діяльності Української Центральної Ради» виступив кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн Є. О. Васильєв. Доповідач зазначив, що з перших днів свого існування Українська Центральна Рада (УЦР) переймалась питанням забезпечення фінансування власної діяльності. З цією метою рішенням від 19 березня 1917 р. у складі УЦР було сформовано дев'ять спеціалізованих комісій, у тому числі й фінансова на чолі з П. Ковалем, якій було доручено якнайшвидше виробити програму фінансової діяльності. Після перетворення УЦР на представницький орган українського народу за підсумками Українського національного конгресу 6-8 квітня 1917 р. виникає необхідність визначення джерел регулярних грошових надходжень. 23 квітня 1917 р. були видані Наказ УЦР та постанова її фінансової комісії про обкладення всього українського національного середовища добровільним національним податком. Із виданням 10 червня 1917 р. І Універсалу Центральної Ради ідея податку «на рідну справу» набуває подальшого розвитку, щоправда, Центральна Рада, як і раніше, не мала достатніх можливостей для його адміністрування.

Декларацією Генерального секретаріату України від 29 вересня 1917 р. вперше висловлювалася ідея розмежування загальнодержавного та українського бюджетів на основі розмежування фінансових надходжень. Насамперед передбачалося введення прогресивного оподаткування земельних маєтків і податку на незаконний приріст їх вартості, закріплювалась ідея створення Національного українського банку.

Після жовтневого більшовицького перевороту у Петрограді фінансове становище УЦР ставало ще більш напруженим. 10 листопада 1917 р. генеральний секретаріат заслухав В. Винниченка про неможливість виплати заробітної платні заводським робітникам через відсутність коштів у відділеннях банків. Було прийнято рішення Київську контору державного банку тимчасово перетворити на центральний банк України, усі урядові установи та підприємства свої прибутки мали направляти до Київської контори державного банку, населення мало бути оповіщено про ті заходи, які робить генеральний секретаріат у справі полагодження грошової кризи. 13 листопада за пропозицією генерального секретаря фінансів В. Мазуренка було засновано державний розпис видатків, який насамперед включав видатки на поширення просвітньої, культурної, адміністративної діяльності. Нарешті 9 грудня 1917 р. УцР було прийнято пакет законів, покликаних заснувати незалежну від Петрограда фінансову систему УНР, зокрема впроваджувався власний Державний банк та казначейство - Державна скарбниця.

З доповіддю «Особливості системи виборів до Установчих зборів УНР» виступила кандидат юридичних наук, доцент кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн Г.П. По-номарьова. Доповідачка підкреслила, що виборам до Установчих зборів Української Народної Республіки належить особливе місце в історії становлення української моделі виборчої системи. Закон про вибори від 11, 16 листопада 1917 р., за яким і були проведені єдині вибори до Установчих зборів УНР 27 грудня 1917 р., передбачав їх проведення «на основі загального, без різниці полу, і рівного виборного права, через безпосередні вибори і таємне голосування, з додержанням принципу пропорціонального представництва». Згідно зі ст. 41 цього ж Закону голоси віддаються за один із кандидатських списків, які висуваються виборцями і, крім того, можуть містити назву тієї організації, що їх подала. Стаття 94 закріплювала, що «кандидати залічуються до складу членів Установчих зборів у порядку внесення їх у список, починаючи від першого».

Таким чином, для формування майбутнього вищого представницького органу держави центральна Рада обрала пропорційну модель виборів із жорсткими списками, яка повинна була застосовуватися в декількох багатомандатних виборчих округах. Звісно, це не є пропорційна система в сучасному її розумінні, коли виборці обирають виключно політичні партії або блоки, але запроваджена система має основну її рису - обираються списки кандидатів, місця між якими розподіляються пропорційно кількості отриманих голосів. Обрання саме цієї виборчої моделі у 1917 р., коли вона лише починала застосовуватися у Європі (у Швейцарії 1891 р., у Бельгії 1899 р., у Фінляндії 1906 р., у Швеції 1907 р.), свідчить про високий рівень політичної і правової думки в Україні тих років. Положення про пропорційну основу виборів закріпила і Конституція УНР (Статут про державний устрій, права і вольності УНР), прийнята 29 квітня 1918 р.

З доповіддю «Становлення та розвиток зовнішньополітичної діяльності УНР у 1917-1921 роках» виступив кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн Ю.М. Походзіло. Він, зокрема, зазначив, що після проголошення ІІІ Універсалу розпочалося створення центральної установи зовнішньополітичної служби України - генерального секретаріату міжнародних справ. Його кадровою базою стало відомство міжнаціональних відносин, а керівником призначено О. Шульгіна. Генеральний секретар міжнаціональних справ О. Шульгін 22 грудня 1917 р. подав до Малої ради законопроект «Про створення генерального секретарства міжнародних справ» із функціями ведення міжнародних зносин і охорони прав громадян УНР за кордоном (нині цей день проголошений професійним святом - Днем української дипломатії). На засіданні Центральної Ради 26 грудня голова уряду УНР В. Винниченко офіційно повідомив про створення відомства міжнародних зносин України. Створення УНР активізувало контакти країн Антанти з Україною.

Головним напрямом дій щойно започаткованої служби міжнародних зносин УНР стала гуманна справа припинення світової війни. Досягнення миру розглядалося в офіційних колах республіки як відправний момент власного державного врядування та проведення такої зовнішньої політики, що базується на об'єктивних національно-державних інтересах.

У результаті міжнародного визнання Україна постала як реально чинний суб'єкт міжнародного права. Її міжнародна правосуб'єктність реалізовувалася через укладання міждержавних угод, участь у міжнародних конференціях, а також через встановлення двосторонніх дипломатичних і консульських відносин. Але існували певні складнощі в реалізації УНР як повноправного міжнародного суб'єкта. Це пояснюється саме внутрішніми проблемами державотворення, несприятливою позицією західних країн щодо українського питання та зовнішньою інтервенцією.

З доповіддю «Судова реформа Української Центральної Ради» виступила кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн Т.О. Матвеева. З її точки зору, Українська Центральна Рада від початку свого створення розуміла значення суду як однієї з важливих гілок державної влади. Фактично до листопада - грудня 1917 р., коли в умовах протистоянь і помилок відбувався процес пошуку моделі судової влади, судова система в Україні майже нічим не відрізнялась від інших на території Росії, де Тимчасовий уряд здійснив низку заходів, що привели судові установи у відповідність до першої редакції Судових статутів 1864 р. Судова система Центральної Ради була створена ІІІ Універсалом (листопад 1917 р.), яким, по суті, відновлювалася діяльність генерального секретарства судових справ (під назвою секретарства юстиції) і ставилося завдання формування відповідної нормативно-правової бази. Найвищою судовою інституцією створеної УНР оголошувався Генеральний суд.

З доповіддю «Судова система на Україні в період діяльності Центральної Ради» виступила кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн І. М. Скуратович. У своїй доповіді вона ретельно охарактеризувала нормативну базу, якою регламентувалась організація органів часів УНР.

З доповіддю «Судове законодавство Центральної Ради» виступила кандидат юридичних наук, асистент кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн А.А. Омарова. Вона підкреслила, що формування судового законодавства Центральної Ради почалося ще з ІІІ Універсалу, в якому зазначалося, що «суд на Україні повинен бути справедливим, відповідним духові народу». Після прийняття цього доленосного документа Мала рада ЦР затвердила законопроект, яким передбачалося, що «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки».

2 грудня 1917 р. було прийнято Закон «Про утворення Генерального суду». Стаття 1 цього Закону закріпляла склад Генерального суду (цивільний, карний і адміністративний департаменти), його повноваження, кількість та порядок обрання генеральних суддів.

30 грудня 1917 р. спеціальним законом УЦР визнала неправомочність Київської, Новочеркаської і Харківської судових палат й одночасно прийняла Закон «Про заведення апеляційних судів», відповідно до якого їх повноваження були майже як у попередніх судових палат.

Усі судді Генерального суду, згідно із Законом «Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів» від 23 грудня 1917 р., обиралися УЦР більшістю в 3/5 голосів.

З доповіддю «Закріплення природоохоронних норм в Універсалах Української Центральної Ради» виступила кандидат юридичних наук, асистент кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн Р.А. Казак. Доповідачка, зокрема, зазначила, що в наукових дослідженнях зустрічаються різноманітні періодизації формування нормативно-правової бази України у сфері охорони природи та становлення основ екологічного права. Одна з таких періодизацій включає у свою структуру право УНР. Дослідники (Л.О. Бондар, В.В. Курзова) зазначають, що законодавство цього періоду має соціалістичний характер - було націоналізовано природні ресурси та утворено земельні комітети для управління ними. На думку доповідачки, виділяти право УНР як окремий етап в еволюції екологічного законодавства видається недоцільним. Треба відзначити, що норми з охорони природи не знайшли свого комплексного відображення в актах Української Центральної Ради, адже в них лише визначався режим права власності на землю, керуючись не природоохоронною, а більшою мірою економічною зацікавленістю.

З доповіддю «Трудове законодавство Української Центральної Ради» виступила асистент кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн Н.О. Харасик, яка сконцентрувала увагу на нормативних актах УЦР, які проголошували 8-годинний робочий день, надання соціального захисту безробітнім, охороні праці тощо.

З доповіддю «Правова регламентація особистих прав в Конституції УНР» виступила аспірантка кафедри конституційного права України А.В. Кар - даш. Доповідачка зазначила, шо ухвалена 28 квітня 1918 р. Конституція Української Народної Республіки закріплювала у своєму розділі ІІ права громадян України. Аналогічний підхід, до речі, передбачає і чинна Конституція України (розділ ІІ має назву «Права і свободи людини і громадянина»).

Серед прав, закріплених у Конституції УНР, зокрема, варто виокремити принцип рівності (статті 11-12), неможливості позбавлення громадських прав (ст. 10), особисту недоторканність (ст. 13), заборону смертної кари і тілесних покарань (ст. 13), недоторканність житла (ст. 15), таємницю листування (ст. 16). Привертає увагу також заборона конфіскації майна як кара (покарання) (ст. 14). З цього приводу чинний Кримінальний кодекс України закріплює протилежний підхід, передбачаючи конфіскацію майна як вид покарання.

Деякі особисті права гарантувалися навіть на більшому рівні, аніж у чинній Конституції України 1996 р. Зокрема, ст. 13 Конституції УНР передбачала, що «громадянин УНР і ніхто інший не може бути затриманий на території її без судового наказу інакше, як на гарячім вчинку. Але і в такім разі він має бути випущений не пізніше як за 24 години, коли суд не встановить якогось способу його затримання». Тобто замість 72-годинного строку судового контролю (зафіксованого нині) встановлювався строк у 24 години.

Достатньо цікавим було формулювання ст. 17: «Громадянин УНР і ніхто інший на території не може бути обмежений в правах слова, друку, сумління, організації, страйку, скільки він не переступає при тім постанов карного права». ця стаття, зокрема, гарантувала свободу слова на «американський манер», тобто в негативний спосіб. Мова йде про Першу поправку до Конституції США, яка забороняє Конгресу «видавати закони щодо впровадження будь-якої релігії чи заборони вільно сповідувати її, а також не має права видавати закони, що обмежують свободу слова, друку і права народу мирно збиратися і звертатися до уряду з проханням усунути якусь кривду».