Круглий стіл "Історія українського парламентаризму (до 100-річчя утворення Української Центральної Ради)"

Отже, у цілому Конституція УНР була досить прогресивним актом у сфері гарантування особистих прав людини, встановлюючи і закріплюючи загальновизнані західні стандарти.

З доповіддю «Землеохоронна політика в універсалах центральної Ради» виступив асистент кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн А.О. Булгаков. Він, зокрема, зазначив, що особливої уваги заслуговує період роботи Української центральної Ради. Саме ІІІ Універсал проголосив створення Української Народної Республіки, а також скасував право власності на землі. Було заборонено продаж, купівлю, заставу, дарування і передачу земель будь-кому у власність будь-якими способами. Таким чином, підкреслювалося, що земля має особливу цінність і є загальносуспільною власністю. Однак слід відзначити, що власність на землю до 50 десятин не скасовувалася. На підставі зазначеного документа був прийнятий Тимчасовий Земельний закон (далі - Земельний закон) від 18 січня 1918 р. Він являв собою невеликий земельний кодекс, що складався із 3 розділів і 33 параграфів. Його загальними положеннями закріплювалося, що право власності на всі землі з їх водами, надземними і підземними багатствами скасовується, і вони стають добром народу УНР. Право користування мали всі громадяни без обмежень віросповідання, статі чи національності, але всі вони мали обов'язок дотримуватися правил цього закону. Також було встановлено, що сплата за використання земель не стягується.

За Земельним законом утворювався Державний меліоративний фонд для здійснення заходів з охорони земель і надання кредитів для розвитку села.

Актуальним питанням сучасного українського парламентаризму, засади яких були закладені ще за часів Української Центральної Ради, присвятили свої доповіді викладачі кафедри конституційного права України.

З доповіддю «Імунітет депутата як одна із гарантій діяльності народного представника» виступив кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри конституційного права України О.Г. Кушніренко. Він, зокрема, зазначив, що чинне конституційне законодавство практично всіх держав світу надає депутатам певний конституційно-правовий статус, який залежить у першу чергу від рівня представницького органу, до якого вони обрані. Саме їх статус виступає тим механізмом, за допомогою якого депутати мають змогу реалізувати відповідні функції представницького органу.

На відміну від депутатів органів місцевого самоврядування депутати парламенту мають більш вагомий правовий статус, який, по-перше, як правило, знаходить своє закріплення на конституційному рівні, а по-друге, їм гарантується право імунітету та індемнітету. Саме депутатський імунітет виступає важливою гарантією, яка забезпечує свободу думок і політичного волевиявлення, а також незалежність депутатів при здійсненні ними депутатських повноважень.

Депутатський імунітет не є особистим привілеєм, а має публічно-правовий характер і слугує публічним інтересам забезпечення незалежності та самостійності члена парламенту в його діяльності. За допомогою депутатського імунітету гарантується захист парламентаря як особистості від необґрунтованих переслідувань і як особи, яка виконує важливі функції в умовах поділу влади і можливої політичної конфронтації вищих органів влади.

Конституція України закріплює депутатський імунітет у ст. 80, і така норма по суті є правовим відхиленням від важливого принципу рівності громадян перед законом і судом. На сьогодні в державі існує проблема депутатського імунітету, головним чином вона пов'язана із вимогами широкої громадськості ліквідувати інститут депутатської недоторканності.

Депутатська недоторканність має світову практику, і в більшості закордонних країн існує парламенський імунітет, який виступає елементом забезпечення незалежності законодавчої гілки влади. Звичайно, що процедури в тому, хто може вимагати зняття імунітету, в різних країнах відрізняються. Наприклад, у ФРН, Угорщині, Швеції - це Генеральний прокурор, в Іспанії - Голова Верховного Суду, у Румунії - Міністр юстиції. А ось у Польщі імунітет може бути знятий за запитом іншого депутата.

Як видається, в Україні було б менше приводів для зняття недоторканності з народних депутатів України за умови більш професіонального складу парламенту. На жаль, існує дуже багато об'єктивних і суб'єктивних факторів, дія яких призводить до того, що в представницькі органи влади, у тому числі і в український парламент, попадають люди, які використовують владу у своїх корисних інтересах.

З доповіддю «Парламентаризм як елемент демократичного конституційного ладу» виступив кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри конституційного права України Ф.В. Веніславський. Він, зокрема, зауважив, що віднесення політико - правової ідеї парламентаризму загалом та українського парламенту як її інституційного втілення у вітчизняну державотворчу практику зокрема до невід'ємних і визначальних складових елементів конституційного ладу України безпосередньо випливає із системного аналізу його базових цінностей, тобто тих політичних, правових та моральних ідей та принципів, які відображають існуючі в держав - но-організованому суспільстві ідеали, що покладені в основу всього конституційно-правового регулювання. До таких цінностей насамперед належать: свобода, народовладдя, демократія, права людини, республіканська форма правління, верховенство права, правове обмеження влади, плюралізм та низка інших основоположних ідей. У результаті їх суспільного визнання, загального сприйняття й нормативного закріплення на найвищому правовому рівні - у тексті Основного Закону - базові цінності конституційного ладу не лише визначають зміст та спрямованість конституційно-правового регулювання, а й мають істотний вплив на всю систему національного права, на всі її складові елементи. Найбільш істотний вплив на сутнісний зміст парламентаризму, на наш погляд, мають цінності демократії, народовладдя, поділу державної влади та її правового обмеження, політичного плюралізму, які прямо закріплено в розділі 1 Конституції України у формі конкретних конституційних принципів. Адже конституційні принципи є безумовними орієнтирами діяльності всіх інститутів держави, і насамперед - парламенту, який за своєю політико-правовою природою, формою та засадами функціонування апріорі вважається найбільш демократичною владною інституцією.

Саме тому форма правління та політичний режим як невід'ємні елементи форми держави, отримуючи своє змістовне наповнення насамперед через конституційне закріплення статусу парламенту, принципів його формування та діяльності, його публічно - владних повноважень, форм та методів взаємовідносин з іншими державно - владними інституціями, належать до невід'ємних складових конституційно-правової категорії «конституційний лад», є визначальним критерієм його демократичності. В умовах недемократичного політичного режиму говорити про конституційність існуючого в державі порядку немає жодних підстав. Тому саме парламентаризм у першу чергу постає критерієм демократичного конституційного ладу кожної держави. Адже принципи демократії та народовладдя як універсальні політико-правові ідеї сучасного конституціоналізму є невід'ємною складовою системи загальновизнаних конституційних цінностей, що у своїй сукупності становлять засади демократичного конституційного ладу України. Демократія - це і є здійснення влади безпосередньо народом чи від його імені та в його інтересах спеціально уповноваженими на це органами публічної влади, насамперед парламентом як загальнонаціональним, представницьким органом народу.

З доповіддю «Парламентаризм як основа реалізації конституційних принципів» виступив кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри конституційного права України Ю.В. Ткаченко. Він, зокрема, зазначив, що конституційні принципи - це основоположні, базові ідеї, що лежать в основі конституційно-правового регулювання суспільних відносин. Основою кожного конституційного принципу виступає відповідна важлива суспільно значуща цінність. Утілення в життя конституційних принципів є головним напрямом функціонування й розвитку правової та політичної систем українського суспільства, адже тим самим забезпечується регуляція суспільного життя на тих цінностях, що є особливо значущими для конкретного суспільства.

Парламентаризм сьогодні є надзвичайно важливим надбанням сучасної цивілізації. Він виступає основним, якщо взагалі не єдиним, демократичним інститутом з представництва і втілення в життя цінностей та інтересів народу. Постає питання, чому саме парламент є головною рушійною силою в процесі реалізації конституційних принципів.

По-перше, цей орган державної влади складається із парламентарів - представників народу і вони, як правило, зберігають тісний зв'язок зі своїми виборцями протягом усього строку перебування в парламенті, а це, у свою чергу, забезпечує розуміння парламентарями потреб та цілей, які є важливими для громадян держави. По-друге, реалізація соціальних цінностей, закріплених у конституційних принципах, неможлива інакше, як через посередництво законодавства, а парламент є єдиним законодавчим органом державної влади і саме він у законах закріплює, конкретизує та встановлює основні процесуальні та матеріальні аспекти реалізації конституційних принципів. По-третє, колегіальний характер роботи парламенту продукує компромісний підхід у процесі конституційно-правового регулювання суспільних відносин. Саме в парламенті вирішуються більшість конфліктів та суперечностей і в результаті отримується рішення, яке задовольняє більшість представників народу, а тим самим і більшість населення держави. По-четверте, такий компромісний характер прийнятих парламентом рішень забезпечує їх високу легітимність, що позитивно позначається на подальшому втіленні їх у життя. Громадяни в переважній своїй більшості ті законодавчі веління, які вони вважають правильними, тобто такими, що прийняті у відповідності до їх волі, реалізують із більшим бажанням та енергією.

Отже, парламентаризм є одним із найважливіших інститутів суспільства та державності, який забезпечує реалізацію конституційних принципів, а тим самим і реалізацію основоположних, базових цінностей відповідного суспільства.

З доповіддю «Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України» виступила кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри конституційного права України 1.1. Дахова. Як зазначила доповідачка, коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України (далі - коаліція) стала суб'єктом конституційно-правових відносин після внесення змін до Конституції України 8 грудня 2004 р. та відновила своє функціонування після прийняття Закону України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 р. У формуванні коаліції визначальну роль відіграють депутатські фракції, що утворюються в українському парламенті. За Конституцією структурування Верховної

Ради України і формування коаліції є обов'язковими умовами її повноважності. При цьому, як указує Конституційний Суд України у Рішенні у справі про перебування народного депутата України у депутатській фракції від 25 червня 2008 р., у процесі структурування та внутрішньої організації діяльності Верховної Ради України депутатським фракціям відведено визначальну роль, у тому числі у формуванні коаліції депутатських фракцій.

Конституція України не містить визначення коаліції. Частиною шостою ст. 83 Конституції України передбачено, що у Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій для здійснення спільної парламентської діяльності формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу парламенту.

У Рішенні у справі про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України від 17 вересня 2008 р. Конституційний Суд України вказав, що, якщо депутатська фракція - це група народних депутатів України, обраних за виборчим списком відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій), то до складу коаліції депутатських фракцій входять депутатські фракції, які за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій сформували коаліцію депутатських фракцій. Таким чином, згідно з позицією, сформульованою у вказаному рішенні, до складу коаліції депутатських фракцій можуть увійти лише ті народні депутати України, які є у складі депутатських фракцій, що сформували коаліцію. Саме належність народних депутатів України до цих фракцій відіграє визначальну роль депутатських фракцій в утворенні коаліції депутатських фракцій.

А за Рішенням Конституційного Суду України №11-рп від 6 квітня 2010 р. не лише депутатські фракції, а й окремі народні депутати України, зокрема ті, які не перебувають у складі депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, мають право брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Сформування чи несформування коаліції депутатських фракцій має конкретні конституційно-правові наслідки.

З доповіддю «Форми здійснення контролю за публічною владою» виступив кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри конституційного права України Є. В. Ткаченко. На думку доповідача, у сучасних умовах становлення суверенної та демократичної держави, в умовах трансформації державного ладу все більшого значення набувають контрольно-наглядові механізми. Контрольна та наглядова форми юридичної діяльності надають динамізму перетворенню України на демократичну та правову державу, є одним із факторів, що сприяє становленню громадянського суспільства.

Питання контролю за владою є надзвичайно актуальним ще й тому, що наша держава відходить від патерналістської концепції і відбувається, по суті, зміна парадигми: від держави, що «опікає» суспільство, до держави, яка функціонує в його інтересах, а саме забезпечує нормальне функціонування і розвиток громадянського суспільства, тобто здійснюється перехід від дріб'язкової регламентації і постійного втручання в справи суспільства до мінімального, опосередкованого впливу на нього.

Конституційну систему контролю за владою слід розглядати у двох аспектах - широкому та вузькому. У вузькому розумінні конституційна система контролю в Україні є безпосередньо передбаченою Конституцією України та законами України системою розподілу контрольних повноважень між конституційними органами державної влади. У широкому розумінні конституційна система контролю включає не лише можливості здійснення контрольних повноважень вищими органами публічної влади, а й можливості реалізації контролю (квазіконтролю) з боку народу, інститутів громадянського суспільства та окремих громадян. Тому в цьому аспекті ми погоджуємося з точкою зору відомого вченого Д. Валадеса про те, що контроль за владою передбачає два різних рівні дій: з одного боку, дії, які застосовує сама державна влада, з другого боку, дії, що є проявом громадянської активності.

Суб'єктами здійснення внутрішнього контролю є вищі конституційні органи державної влади: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції, які уповноважені здійснювати конституційний контроль. До суб'єктів зовнішнього контролю за владою належать народ України, інститути громадянського суспільства (політичні партії, правозахисні організації, профспілки та ін.) та окремі громадяни України.

Конституційну систему контролю за владою слід розглядати як здійснювану в особливому процедурному порядку діяльність спеціальних суб'єктів (органів державної влади, інститутів громадянського суспільства, окремих громадян) щодо перевірки, оцінки якості здійснення органами державної влади своїх функцій, дотримання прав і свобод людини на предмет відповідності конституційним вимогам реалізації своїх повноважень у межах та спосіб, передбачених Конституцією та законами України.

З доповіддю «Значущість інституту виборів для становлення представницької демократії» виступила кандидат юридичних наук, асистент кафедри конституційного права України К.О. Павшук. У виступі зазначалося про таке. Суть представницької демократії полягає в делегуванні владних повноважень від народу спеціальним представникам, що забезпечує ефективне функціонування держави й суспільства, прийняття політичних рішень. Основним інститутом безпосередньої демократії, механізмом делегування, відтворення та легітимації владних інститутів є вибори. Вибори і демократія нерозривні. Вони є умовою становлення демократії, її основним критерієм та її результатом.

Головна сутність виборів полягає у визнанні легітимності носіїв влади, їхньої авторитетності, у виявленні згоди людей визнавати їхні владні повноваження. Вираженням такої згоди і є політичні вибори. Вони забезпечують справедливе представництво інтересів різних груп громадян, сприяють політичному структуруванню суспільства, встановленню працездатного стійкого уряду, забезпечують права меншин на справедливе представництво.

Природа інституту виборів проявляється в соціальному та державницькому аспектах, що дозволяє говорити про його унікальність та комплексність. Суспільна складова знаходить свій вияв у самоорганізації, контролі та демократичній культурі, що мають бути закодовані на рівні демократичної ідеології. Державницький же аспект зосереджує увагу на виборчому механізмі. Обрання оптимальної виборчої системи сприяє не тільки демократичному формуванню влади, а й усвідомленню громадянами своєї єдності та відповідальності. Тож, вибори в демократичній державі - це не лише спосіб формування представницьких органів влади, а й лакмусовий папірець, який визначить ґрунтовність громадянського суспільства, правової держави, додержання прав і свобод людини і громадянина.

З доповіддю «Особливості теорії представницького мандата в Європі та в Україні» виступила кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри конституційного права України О.О. Чуб. Вона, зокрема, зазначила, що в будь-якому політичному суспільстві, розмір якого вимагає певного «розподілу праці» між тими, ким керують, і тими, хто керує, теорія представництва міститься в самому серці демократії. Виборча система перебуває в центрі, оскільки її завдання полягає в тому, щоб реалізувати волю суверенного народу у визначенні його законних представників, які несуть відповідальність від його імені за нагляд за виконавчими і законодавчими актами і хоча й не наділені зобов'язальним мандатом, є підзвітними в наступному раунді виборів.

У європейських країнах загальноприйнятою і поширеною є теорія вільного мандата представників. Згідно з нею члени парламенту розглядаються як представники всього народу і відповідальні тільки перед своїм сумлінням. Є небагато країн серед членів Ради Європи, які мають законодавство, що надає владу політичним партіям примусити членів виборних органів піти у відставку, якщо вони змінюють свою політичну належність. Венеціанська Комісія послідовно переконувала, що втрата представництва через «crossing the floor» або «switching party» (дослівно «зміни поверху» чи «перемикання партії» - тобто «перебіжництво») суперечить принципу вільного і незалежного мандата. Незважаючи на те, що мета, яка переслідується такого роду заходами (тобто запобігання «продажу» мандатів), може бути «співчутливо обдумана», основний конституційний принцип, який забороняє імперативний мандат або будь-яку іншу форму політичного позбавлення представників їх мандатів, повинен переважати як наріжний камінь європейського демократичного конституціоналізму.

Демократичні засади сучасної теорії народного представництва сприйняті Україною, включені до Конституції: ч. 2 ст. 5 - про народ як єдине джерело влади, ст. 69 - про здійснення народного волевиявлення через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії, ст. 79 - про текст присяги народних депутатів України («дбати про добробут Українського народу», «в інтересах усіх співвітчизників») та ін. Конституційний Суд України підтвердив їх розуміння низкою рішень стосовно народовладдя (Рішення від 5 жовтня 2005 р. №6-рп/2005 у справі про здійснення влади народом, Рішення від 26 лютого 1998 р. №1-рп/98 у справі про вибори народних депутатів України, Рішення від 25 березня 1998 р. №3-рп/98 у справі про тлумачення Закону України «Про вибори народних депутатів України» та ін.). Якщо бути послідовними, логічно додержуватися й теорії вільного представницького мандата.

Існує загальна згода, що мандати повинні належати у правовому сенсі саме окремим членам парламенту, а не партіям чи їх блокам. У цьому полягає суть принципу вільного мандата, який може бути втрачений лише у виняткових, чітко визначених випадках. Будучи обраними, депутати мають бути відповідальні перш за все перед виборцями, які їх обрали (через механізм переобрання на наступних виборах), а не перед політичною партією. Це випливає з факту, що вони отримують мандат від народу, а не від політичної партії.

З доповіддю «Роль українського парламенту щодо забезпечення стандартів у соціальній сфері» виступив кандидат юридичних наук, асистент кафедри конституційного права України В.І. Ковтун. Він наголосив на тому, що Україна як соціальна держава визнає людину найвищою соціальною цінністю, розподіляє суспільне багатство згідно з принципом соціальної справедливості та піклується про зміцнення громадянської злагоди в суспільстві.

Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї.

Відповідно до конституційних повноважень Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні виключно законами України закріплює права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, а також встановлює, що виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків (пп. 1, 6 частини першої ст. 92, частина друга ст. 95 Конституції України).

Поряд із цим можна відзначити, що Основний Закон України ввібрав у себе досить великий каталог соціальних прав, відобразивши тим самим громадянина як одержувача широких матеріальних можливостей, які держава зобов'язана гарантувати йому (статті 43-49, 53 розділу 2).

З науковим повідомленням «Особливості призначення прокурорів за законодавством Української Центральної

Ради» виступив здобувач кафедри організації судових та правоохоронних органів В.В. Стеценко. Він, зокрема, зазначив, що в листопаді 1917 р. своїм ІІІ Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку. Одним із першочергових завдань влади стало створення судів та органів прокурорського нагляду.

2 грудня 1917 р. було ухвалено Закон «Про утворення Генерального суду», де в загальних рисах йшлося і про прокуратуру (Прокураторію), яка фактично опинилася у подвійному підпорядкуванні. З одного боку, Про - кураторія діяла при Генеральному суді (вона так і називалася - «Прокураторія Генерального суду»), а з другого - її регламент затверджувався генеральним секретарством судових справ. Останнє надавало одному з прокурорів звання старшого і доручало йому «провід над Прокураторією».

У подальшому, 4 січня 1918 р., Центральна Рада ухвалила Закон «Про урядження прокураторського догляду на Україні». Це було продовженням уже розпочатої роботи зі створення структур прокурорського нагляду Української Народної Республіки. Прокураторії організовувалися при апеляційних та окружних судах. Очолювали відповідні Прокураторії старші прокуратори. Усі прокуратори призначалися Генеральним секретарем судових справ. Водночас посади Прокурорів та Товаришів прокурора окружних судів скасовувались. На підставі прийнятих законів зроблені й перші призначення на посади Прокураторів. Наказом генерального секретаря судових справ від 18 січня 1918 р. за №7 на посаду Старшого прокуратора Генерального суду призначено Маркевича Дмитра Васильовича. У березні 1918 р. Центральна Рада затвердила штати Генерального суду. До штату Прокураторії входили Старший прокуратор, 3 прокуратори, писар і помічник писаря.

З науковим повідомленням «Михайло Грушевський - вчений, історик, будівничий нації» виступила студентка 1-ї групи 1-го курсу Інституту підготовки кадрів для органів юстиції України В.А. Капліна. Вона, зокрема, зазначила, що кожний народ має свої історичні постаті, які є першовідкривачами, першопрохідцями в найбільш широкому розумінні цих слів. До таких велетнів української історії, політичної думки, культури, безперечно, належить Михайло Грушевський.

Неоцінима заслуга Грушевського перед українським народом полягає в тому, що він не тільки створив перше найбільш повне дослідження з історії України від найдавніших часів, але і сам був творцем історії української державності ХХ ст., ставши головним ідеологом і творцем української революції, результатом якої було створення самостійної України.

Завдяки його працям історія української державності постає перед нами як єдиний безперервний процес від часів Київської Русі до сучасності.

Навколо Михайла Грушевського згуртувалися давні і нові сили. Діапазон наукової творчості Грушевського надзвичайно широкий, крім історії він досліджував допоміжні історичні дисципліни й археологію, історію української літератури, географію, право, етнографію й інші науки. Саме сьогодні, в цей переломний момент в історії України, усі його ідеї, концепції мають величезне значення.

Своєю працею як історика і політичного діяча М. Грушевський закладав міцні підвалини сучасної української державності, тому Михайла Гру - шевського можна вважати будівничим Нової України.

З науковим повідомленням «Міжнародний статус Української центральної Ради» виступив студент 1-ї групи 1-го курсу Інституту підготовки кадрів для органів юстиції України І. В. Мис - лавський. На його думку, актуальність зазначеної теми зумовлена тим, що український парламентаризм як політико-правове явище тісно пов'язаний із міжнародними відносинами. Саме міжнародна правосуб'єктність Української центральної Ради є тим фактором, на підставі якого ми можемо аналізувати легітимність її влади для інших держав. З моменту власного виникнення в березні 1917 р. інтереси діячів УцР були сконцентровані навколо питання автономії України у складі Росії. З цієї причини першочерговим завданням для УцР стало здобуття визнання перш за все з боку Тимчасового уряду. У цей період діячі УцР не здійснюють спроб отримати статус автономії для України самостійно. Вони повною мірою були зорієнтовані на Тимчасовий уряд і не виявляли зацікавленості у встановленні контактів з іншими державами.

Жовтневий переворот 1917 р. призвів до знищення більшовиками Тимчасового уряду та підштовхнув УцР до подальшої нормотворчості. Лише опинившись під загрозою знищення та втрати влади, коли більша частина території України була захоплена більшовиками, УЦР звернула увагу на можливість отримання допомоги від інших країн та визнання її правового статусу. Як наслідок, у січні 1918 р. було прийнято IV Універсал, згідно з яким УНР отримала незалежність. Як наслідок, укладено Брестський мирний договір і встановлено дипломатичні відносини із країнами Четверного союзу. Але така часткова легітимізація УНР призвела до того, що вона підпала під вплив Німеччини та Австро-Угорщини.

Таким чином, міжнародно-правовий статус УцР, як і будь-яке явище в державно-правовій історії України, виник не одразу, а мав велику кількість передумов. Розпочинати аналіз обраного питання доцільно з моменту прийняття IV Універсалу.

З науковим повідомленням «Вплив військового фактору на становлення українського парламентаризму» виступив студент 7-ї групи 1-го курсу Інституту підготовки кадрів для органів юстиції України Ю.Р. Каніщев. Доповідач, зокрема, зазначив, що армія в різні часи слугувала одним із визначальних факторів у процесі державотворення. Саме збройні формування були фундаментом для всіх політичних сил, які змагалися за владу в Україні в 1917-1921 рр. З цього контексту доцільно розглянути роль військових у формуванні українського парламентаризму.

У часи УцР вплив військової сили простежується на прикладі військових з'їздів. Перший військовий з'їзд поряд із робітничим та селянськими з'їздами підтвердив повноваження УцР. На

Другому військовому з'їзді було офіційно проголошено I Універсал. Одним із напрямів політики УцР була українізація армії. У ході цього утворювалися полки імені Б. Хмельницького і П. Полуботка. А в часи Директорії дивізії Болбочана та Коновальця стали основою української армії.

Проте в цілому військовий контингент негативно вплинув на долю українського парламентаризму. Прикладами цього можуть бути збройний виступ самостійників, сваволя союзницьких військових частин в Україні, а також державний переворот Скоропадського. Але першопричиною цього була політика демілітаризації УцР. Так, УцР відмовилася від власних збройних сил, через що стала залежною від центральних країн Четверного союзу.

З науковим повідомленням «До проблеми визнання української держави у зовнішніх відносинах УцР у кінці 1917 р. - на початку 1918 р.» виступила студентка 5-ї групи 1-го курсу Інституту підготовки кадрів для органів юстиції України С.С. Болдова. Доповідачка акцентувала увагу на досить активній зовнішньополітичній діяльності Української центральної Ради, яка розпочалася після прийняття нею ІІІ Універсалу, котрим проголошувалося утворення Української Народної Республіки. це проявилося, зокрема, у проголошенні ноти Генерального секретаріату від 11 грудня 1918 р. «До всіх воюючих та нейтральних держав», переговорах з країнами Антанти. Свідченням реального визнання України як незалежної держави стало укладення 9 лютого 1918 р. «Мирного договору між Українською Народною Республікою з однієї, а Німеччиною, Австро - Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з другої сторони».

До міжкафедрального «круглого столу» за дорученням директора наукової бібліотеки Університету Н.П. Пасмор була підготовлена книжкова експозиція «Історія українського парламентаризму», на якій презентувалися нові книги та інші документи з фонду бібліотеки: видання, що розкривають витоки, особливості та сучасні тенденції становлення та подальшого розвитку парламентаризму в цілому, матеріали, які відображають діяльність Української Центральної Ради та біографії її діячів, списки членів Ради, її органів і структур, хронологію найважливіших подій 1917-1918 рр. Також були представлені монографії, у яких на документальних матеріалах державних інституцій періоду української революції початку ХХ ст. визначаються основні стадії законодавчого процесу, правила і прийоми створення та систематизації законодавчих актів, що на той час склалися і діяли. Експонувалися книги, що охоплюють широке коло проблем, які вирішує парламент у державному будівництві, становленні демократії, заохоченні народу до управління державою через своїх представників - депутатів.

Неабиякий інтерес учасників «круглого столу» викликали довідково-енциклопедичні видання історичних етапів становлення незалежності України та наявність у фондах бібліотеки документально-публіцистичних видань щодо діяльності Української Центральної Ради.

Учасники «круглого столу» також мали змогу ознайомитися з першим томом Великої української юридичної енциклопедії «Історія держави і права України». Видання було підготовлено Національною академією правових наук України, Інститутом держави і права імені В.М. Корецького НАН України, Національним юридичним університетом імені Ярослава Мудрого. Енциклопедія містить матеріали, що стосуються найбільш важливих подій, досвіду та традицій багатовікового українського державотворення, портрети видатних державних, політичних та громадських діячів доби Української Центральної Ради.

Размещено на Allbest.ru