"Джерела свідчать": кілька зауваг про дослідження становища шляхтянки в ранньомодерному соціумі Волині

Очевидно, що Орест Левицький, говорячи про повну майнову та особисту свободу жінки, практично не зауважує існування патріархального домінування в ранньомодерний час. Про нього він лише згадує, стверджуючи, що реальне життя мало рахувалося з існуючим поглядом на жінку як “напівправну” істоту, яка мала постійно перебувати в опіці чоловіка. Тож у полі його уваги перебувають не вияви гендерної асиметрії, а приклади, де вона розламувалася. Про випадки насильства чоловіка щодо жінки згадується лише як про незначущу і не важливу для аналізу частину родинного життя. Натомість для Ірини Ворончук стосунки між чоловіком і жінкою в межах родини тотально вкладаються у схему домінування і підкорення, однозначних і всеохопних. Ці диспозиції, на її думку, утримувалися значною мірою за рахунок фізичної сили, цілком легітимної в спільноті як дисциплінуючий засіб сильнішого щодо слабшого. Тож, з одного боку, маємо варіант “відсутньої структури”, яка фігурує лише як неважливе тло і не помічається, та, відповідно, не рефлексується дослідником, а з іншого, - фіксацію чоловічого домінування як основи порядку, однак без аналізу того, як цей універсальний принцип діяв на практиці, яких форм набирав та чи були варіанти його підваження. Ірина Ворончук впритул підійшла до проблеми насильства як важливого дослідницького об'єкта, однак лише постулювала його присутність.

Однак, як зауважує П'єр Бурдьє, чоловіча домінація та жіноче підкорення, міцно вмонтовані у соціальні структури і світоглядні настанови, не конче реалізовувалися через застосування фізичної сили. Століттями відтворювані диспозиції часто мали символічний характер і утверджувалися через автоматичне прийняття усталених схем. Вони закріплювалися повсякденними практиками та з допомогою різних варіантів репрезентацій в публічному просторі. Ірина Ворончук наводить приклад такої репрезентації всевладдя чоловіка: під час заручин Настася Хребтовичівна-Богуринська просить про дозвіл відвідати приятелів у свого новоспеченого нареченого Станіслава Кавезького. Дослідниця зауважує, що дівчина, навіть не ставши дружиною, змушена визнати над собою владу майбутнього чоловіка.

Такі публічні репрезентації влади трапляються досить часто, скажімо, як обов'язкова згадка чоловіка як властивого опікуна дружини в різних життєвих колізіях. Домінування могло бути цілком символічним, як у випадку, коли жінка підтверджувала з дозволу чоловіка, “яко малжонъка и опекуна”, отримання боргу від свого боржника. Або коли вона особисто скаржилася в ґроді “сама от себе именемъ малжонка яко опекуна своего” про насильство від сторонніх осіб. Очевидно, що йшлося не про формальну правову недієздатність жінки у подібних ситуаціях, як на те, не зафіксовану законодавчими нормами, а саме про визнання самими упокореними усталених у спільноті меж. Навряд чи за цих обставин можна було очікувати демонстративного виходу жінок за марковану територію. Однак її кордони могли розсуватися через різні обставини. Так Ярош Ґесинський скаржився на луцького старосту Олександра Семашка, який дозволив провадити справу у суді особисто панні Ганні Рудґирівні без опікуна, вписаного в позов (“сама у суду пилновати и ничого одерживати не могла”), в результаті чого він програв справу як такий, що до суду не з'явився.

Зовнішню підпорядкованість жінки чоловікові принагідно могли використовувати обидві сторони: на позір усіляко демонструючи залежність та “білоголовську” слабкість, отримувати натомість певну долю свободи та безкарності. До подібних маніпуляцій удавалися, скажімо, під час судових процесів зі звинувачення жінки в наїзді на маєток сусідів, де її представник - чоловік чи адвокат - твердив, що вона як представниця слабкої статі наїздити не могла і, відповідно, має бути увільнена від судової відповідальності. Про незбіг статусу “білоголової” з участю у збройних сутичках згадує у суді, наприклад, князь Григорій Сангушко: “Кгвалтовне наеждат не могла, будучи белою головою, кгды ж то белым головам не приналежит”. Однак при ближчому розгляді мусимо розцінити слова князя не стільки (чи не лише) як переконання, скільки як риторику, спрямовану на припинення процесу над його дружиною, яка очолила збpойний загін у виправі на сусіда.

Однак існували в публічному просторі репрезентації й іншого характеру, які утверджували суб'єктність заміжньої жінки. Серед них - звинувачення шляхтича у наїзді з наказу його дружини чи позивання заміжньої жінки до суду окремим від чоловіка позовом у спільній справі. Так Яцко Гулевич Воютинський, стоячи перед ґродськими урядниками, “сам от себе” і за дорученням дружини Опранії Новоселицької заявив, що Гнівош Резанович позвав їх одним позовом (“позывает нас, двох особ, то ест мене и малжонъку мою, а позов один”), тож просить відкласти справу. Суд, “бачечи то, иж две особы повод однимъ позвом позвал, што водле права посполитого ити не может”, наказав, аби позивач позов поправив і “каждую особу особливым позвом” позвав. До подібних репрезентацій належало і обов'язкове письмове доручення від дружини чоловікові на ведення її справ у суді або ж її особиста присутність на процесі:

“[Поневаж малжонок] о кривду малжонки своее без порученья ее мовити, ани ее доводити не мает, всказали есмо и симъ декретом ншимъ всказуемь, абы пни Мотовиловая сама яко отчичка тое маетности, которои то властне належить, з малжонкомь своим яко опекуном доходила”.

Врешті, справи заміжньої жінки не конче мав представляти її чоловік, часто від її імені діяв письмово уповноважений нею адвокат.

Звичайно, окреме питання - як історикові розрізнити, де йдеться про репрезентації чоловічої влади, часто формальні, а де - про реальну владу чоловіка над жінкою; де пролягає межа між риторичною апеляцією до слабкості жіночої статі, якою переповнений до сьогодні гендерний дискурс, і реальною обмеженою дієздатністю жінки; де маємо справу з маніпуляціями усталеними уявленнями і нормами через апеляцію до них, а де - з декларацією упереджень щодо жінки. Адже в руках дослідника - переважно публічна риторика, яку, з одного боку, легко прийняти за реальність, а з другого, - важливо нею не злегковажити.

Звернімо увагу на одну із таких репрезентацій. Дружина Єроніма Круп- ського заявила возному, який приніс судовий декрет і вимагав поступитися маєтком на користь супротивника: “З вами розмовы не маю, а ни листовь от вас брати не хочу, и ввязаня жадного не допускаю, бо я мужа маю, не вдова”. Можна, звичайно, звернути увагу на декларацію самою жінкою своєї підпорядкованості чоловікові у майнових справах та різниці в дієздатності дружини та вдови. Однак чинила вона аналогічно урядникам, які зазвичай у подібних ситуаціях твердили, що не мають розпоряджень від пана і боронитимуть маєтність від “зазіхань” його недоброзичливців. За цим “незнанням” часто приховувалася спроба самого власника маєтку затягнути виконання несприятливого судового декрету. Тож жінка могла діяти за тією ж моделлю, добре усвідомлюючи зворотну підкладку своїх дій - кроки на благо родини, а могла, втім, вербалізувати істинний стан справ, самоусунувшись від відповідальності.

Не так буквально можна прочитати й наведений Іриною Ворончук приклад із проханням Настасі Хребтовичівни-Богуринської, зверненим до свого новоспеченого нареченого, про дозвіл на від'їзд із батьківського дому на гостину. Цілком імовірно, що йшлося не стільки про утвердження влади майбутнього чоловіка над своєю нареченою, скільки про символічний жест - репрезентацію переходу з батьківської родини до чоловіка, тобто задемонстровано було не реальне підпорядкування панни, а репрезентацію її підпорядкування. Адже попередні домовленості про одруження не конче завершувалися весіллям. Непоодинокі скарги на недотримання умов засвідчують, як швидко могли мінятися пріоритети сторін, причому обох, у матримоніальних планах. Прикладом може слугувати шлюбна історія Яна Черленковського, який, домовившись про весілля з падчеркою Лукаша Витовського і дочкою Анни з Микулинців, підписавши інтерцизу, тобто письмову угоду, по приїзді у призначений день виявив, що ті “на великую зневагу и надмерную шкоду” його поїхали з дому. Однак потому батьки дівчини не перестали лагідними обіцянками тішити сподівання скаржника, який приїжджав в їхній дім “з великим коштом” і “знаменитые подарки отдавал”. Через деякий час Ян, нагадуючи про домовленості та просячи виконати обіцянку, послав до них своїх приятелів, які вчинили з Витовськими ще одну інтерцизу і призначили дату весілля. Як скаржився Черленковський, він позбувся дідичних маєтностей через весільні витрати, які склали 30 тисяч золотих, та зі “знаменитою личбою знаменитых” приятелів приїхав у весільний день, проте знову не виявив своїх гіпотетичних родичів на місці.

Дослідження таких складних тем вимагає також уважного ставлення до актів, де жінка займає позицію, традиційно притаманну чоловікові, навіть якщо йдеться про невелику їх кількість. Адже вирівнювання тендерної асиметрії зазвичай відбувалося не через відкритий спротив усталеним нормам і обмеженням, а внаслідок “тихої окупації” - перебирання жінкою традиційних чоловічих позицій і ролей. Про розлам гендерної асиметрії свідчать, скажімо, оголошення про помсту від чоловіків жінкам, які на рівні звичаєвих практик, а від 1588 р.- і за конституційним артикулом - утверджували рівність поміж сторонами, що вдавалися до такого ритуалу. Мені трапився і зворотний випадок - письмова одповідь від удови, власниці маєтку, сусідові через межові суперечки.

Приклад участі дружини у грошових оборудках нарівні з чоловіком зустрівся серед листування кн. Олександра Заславського, який, звертаючись до свого кредитора пана Мацевського, згадує, що попередній його лист дружина адресата, замість передати чоловікові, сама розпечатала, ба більше - відповіла на нього князеві. Розгніваний Заславський зробив з того листа копію і переслав Мацевському. Насамкінець князь ущипливо додає, що йому та адресатові Бог дав змогу жити своїм чоловічим розумом.

Зустрічаємося з певними гендерними реверсами і в майнових стосунках подружжя. Так Ян Мнішковський записує дружині в дар на вічність, віддаляючи родичів, 1000 золотих, які він отримав від продажу нерухомості й речей в Сандомирському воєводстві та вніс до її волинських маетностей. Тож у підсумку власницею всього подружнього майна виявлялася саме дружина. У цьому контексті цілком зрозумілою стає риторичність запитання, звернутого в іншому випадку скривдженою стороною до шляхтича, чия дружина, власниця маєтку, була ініціаторкою межових суперечок: “Ты, пане Иваницкий, чи наимитом в жоны своее живеш, [...] кгды в томъ имени влад- ности и моцы не маш”. Діалогічно до наведеного випадку звучить відповідь вдови князя Януша Порицького його братам під час з'ясування спірних питань спадку: “Не кухаркою жадною, але малжонъкою властною мужа своего его милости князя Януша Порыцкого была”.

А Іван Балабан-Осекровський скаржився на дружину Раїну зі Стакор- ських про те, що вона разом зі своїми братами та приятелями вигнала його з маєтку Ружина, привласнила речі, які він уніс після весілля в її двір, і порушила шлюбну присягу, відмовившись з ним мешкати:

“То пакъ, деи, малжонка моя, не ведати для которое причины, запомнев- ши боязни Божое и присеги своеи, на малженство зо мною вчиненое, и срокгости права посполитого, взявши противку мене, малжонка своего, безвинъне есми з умыслу своего або з намови людское непрязни немилост и змовившися з братею своею и с приятелми своими, мене од оное всее маетности моее кгвалтовне выбила и отогнала, чим великии жал и оболжене и шкоду немалую мне вчинила”.

Чоловік послав до дружини своїх приятелів, щоб з'ясувати причину її вчинку та спонукати жінку визнати “неслушність” і “непристойність” своєї поведінки, віддати чоловікові майно та повернутися до подружнього життя згідно з присягою. Однак Раїна не лише відмовила, а й негречно повелася з посередниками. Прикметно, що чоловік не боїться виставити себе в очах загалу жертвою власної дружини. А перелік майна, яке він уніс до подружньої власності, поділяється на дві частини, як і у випадку посагу нареченої, тобто готівка і речі, серед яких, окрім зброї, були тузин (дюжина) ложок, посуд, одяг, постіль, тобто традиційний асортимент жіночого майна.

Не випадково у скарзі з'являється і заувага про змову дружини зі своїми братами, що цілком типово для подібних ситуацій, адже після шлюбу жінка не зникала з орбіти батьківської родини. Батьки і брати не лише уважно контролювали майно, що переходило до рук доньки/сестри, а й відгукувалися на негаразди в її родині. Звернімо увагу на скаргу Андрія Олехновича Олізаровського на дружину Федору Олехнівну Білостоцьку, яка “взявши перед себе злыи и небачныи умыслъ”, “покинувши, деи, мене в сиротъстве з детками нашими”, забрала всю маєтність, яку він отримав у результаті поділу з братами отчизни та вніс у дім, “и, штом за тот час з нею, малжонъкою своею, маетности зобрал, то все повезла из собою”. Загальну суму втрат скаржник обрахував у 500 золотих. Спочатку жінка зупинилася у свого дядька Михайла Линевського, де “час немалыи мешкала”, куди він посилав своїх приятелів, просячи, щоб вона “до мене, до мужа своего и до деток в домъ свои пошла”. А також звертався до самого Линевського з проханням її чоловікові повернути, однак той не лише не зважив на його прохання, а й відпровадив Федору в Кременецький повіт до Івана Маскевича Лосятинського. Більше того, дружина “еще далеи чинечи досыть злому умыслу своему, с приятелми своими на здоровъе мое стоит и мене, деи, забити хочеть, направуючи на мене лотровъ, слугъ и самыхъ приятелъ своихъ, чого ж, деи, ми трудно терпети”.

Прикметно, що брати часто постають оборонцями честі своєї сестри, виступаючи на її захист в разі образи чи небезпеки. Відповідно, захищеність жінки в родині значною мірою залежала від авторитету її батьків та братів у шляхетському соціумі, які у випадку незгоди в подружжі брали на себе тягар клопотів стосовно розлучення. Так, Томило Челевич видав дочку за пана Підгаєцького, однак, бачачи, що “мижи ними мешканя доброго” немає, через приятелів домовився із зятем про розлучення, за умовами якого кожному із членів колишнього подружжя дозволялося вступати в наступний шлюб. Можливість розлучень через незгоду співжиття теж, по-своєму, виступала профілактикою насильства над дружиною.

Окрім сталих союзників, якими зазвичай виступали брати і батьки жінки, не слід забувати також про існування ситуативних груп підтримки - дітей та слуг всередині дому й сусідів/приятелів за його межами. Домочадці могли становити серйозну противагу чоловічій владі, а сусіди чи приятелі, шукаючи компромісу в разі конфлікту, мали враховувати й жіночу позицію.

Тож чи можна говорити про жінку як про власність чоловіка, що була навіть не стільки служницею, скільки його підданою? Зберігала за собою родове ім'я, послуговуючись ним водночас із прізвищем чоловіка; мала власну печатку; у багатьох випадках виступала згідно з правом і звичаєм суб'єктом, без якого чоловік не міг здійснити низку майнових трансакцій; присвоювала в різних життєвих ситуаціях чоловічі позиції. Однак, спираючись значною мірою на підтримку й опіку батьківської родини та кола приятелів, витвореного завдяки включеності в середовище добре осілої шляхти, зазвичай залишалася безпорадною в разі їх відсутності, приклади чого можна знайти в судових джерелах. Щоправда, частину з них, знову ж таки, можна проінтерпретувати у різний спосіб. Візьмімо історію Федори Янівни Гулевичівни, вдови по смерті Павла Бранського, який загинув, не залишивши тестаменту і, відповідно, не призначивши опікунів. Тож спочатку жінка як “сирота”, “не могучи сама детми и именями опекатися, и ни от кого иного ратунку в потребах своих и подпоможеня мети”, звернулася з проханням про заступництво до луцького старости Олександра Жоравницького, який узяв її в опіку. Десь через півроку у 1580 р. вдова вийшла заміж за Яна Напольського. Однак новий чоловік, як скаржилася у 1585 р. жінка, виявив до неї “великую незычливост и подступок”. Їй стало відомо через приятеля, що він забрав усі її листи на маєтність, а також мав наміри знеславити дружину і “змазу дому [її] вделать”. Як тільки Федора зауважила 28 лютого таємне прибуття чоловіка з озброєними приятелями, тут же послала до брата Миколая, щоб він прибув на порятунок, а також попросила в іроді про надання возного, який би міг певний час перебувати в її домі на правах офіційного свідка. Потому возний 6 березня визнав у суді оповідь жінки про злі наміри Напольського, зокрема, про спробу отруїти дружину на Різдво 1584 р., що засвідчив кухар. Із визнання низки осіб у іроді 12 жовтня 1585 р. дізнаємося, що Напольський тримає дружину в ув'язненні. Їй, щоправда, десь потому вдалося втекти, тож вона 3 березня 1586 р. оповіла в іроді про свої нещастя: чоловік її, “верную жону свою, зненавидевши, бивал” та вимагав записати йому маєток Брани, а не досягши свого, усіляко його пустошив, дітей від першого шлюбу пороздавав чужим людям, її саму ув'язнив і мало не заморив голодом. Федора після втечі спочатку прийшла до свого брата Миколая Гулевича, а той відправив сестру на її ж прохання “до инших старших приятелеи”. На той час уряд луцького старости перебував у руках кн. Пронського, чиїм слугою і був Ян Напольський, тож скарга Федори вписана до володи- мирського ґроду. А 19 серпня возний визнав, що прибив на публічних місцях та обволав королівський лист, яким король узяв у опіку й оборону Федору Напольську, щоб вона могла безпечно пересуватися по території Корони і провадити свої справи у будь-якому суді. Тож запропонована історія може бути витлумачена як приклад чоловічої сваволі: ми дізнаємося про фізичне насильство і позбавлення дружини свободи не в результаті скарги, а через спробу брата Яна Напольського Андрія за сфабрикованим документом отримати маєток до своїх рук, що й змусило родичів і приятелів Федори заявити про неможливість добровільної застави нею маєтку, адже вона на той час перебувала в ув'язненні чоловіка. Сам факт позбавлення дружини свободи або не викликав до того моменту відповідних заяв чи спроб звільнити Федору, або ж вони не були зафіксовані в актових книгах, залишаючись у приватній сфері приятельських перемовин. З іншого боку, є багато нюансів, які засвідчують солідарність широкого загалу шляхти саме з жінкою, яка походила з добре знаного на Волині роду, а не з чужаком На- польським. Вона в різних ситуаціях опиняється під захистом старости, брата, дальших впливових родичів, приятелів і сусідів. Врешті, королівський ґлейт очевидно був добутий не нею особисто. Також варто зауважити, що й волинський шляхтич, залежний від великої кількості осіб, які забезпечували йому підтримку, мав би оглядатися на них у своїх діях щодо дружини, скажімо, остерігаючись ослави чи задля збереження важливої частини свого соціального капіталу - родичів, придбаних через шлюб.

Тож рівень гендерної асиметрії постійно коливався, залежав від обставин, підважувався під час судових дебатів та в повсякденних практиках, таких як, скажімо, спільна участь подружжя у збройних конфліктах із сусідами, що вважалося чоловічою справою, підпорядкування слуг дружині нарівні з чоловіком чи самостійне її господарювання. Очевидно, що патріархальне домінування не лише не трималося виключно на насильстві, а й не здійснювалося автоматично. Не лише жінки могли чинити опір усталеній системі розподілу владних ресурсів, а й у самих чоловіків далеко не завжди вистачало можливостей, суб'єктивних і об'єктивних, утверджувати свою владу. Саме в цьому - існуванні в патріархальній системі елементів, що пом'якшували та розламували зсередини її тотальність, як вважає, скажімо,

Поллок, криється її гнучкість та довга тривалість. А це вимагає перегляду нашого ставлення до утвердження та функціонування патріархальної влади. Додаймо до цього ще й емоції та почуття, присутні в родині, що перетворювало на позір відлагоджений механізм чоловічого домінування на низку неоднозначних і тяжко прогнозованих випадків родинного співжиття.

Влада і власність