Змінні порохівниці казнорядної артилерії XV-XVI століть у колекціях українських музеїв

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІННІ ПОРОХІВНИЦІ КАЗНОЗАРЯДНОЇ АРТИЛЕРІЇ XV-XVI СТОЛІТЬ У КОЛЕКЦІЯХ УКРАЇНСЬКИХ МУЗЕЇВ

Олег Мальченко

Історіографія питання виявилася аж занадто скромною для спеціального аналізу. Принаймні, нам не вдалося дотепер виявити жодного окремого дослідження (статті чи хоча б невеликої розвідки) із заявленої теми. Усі тексти, де фігурує поняття “змінна порохова камера” Змінна порохівниця, змінна зарядна камера, знімна камера, виймальна каме-ра - усім цим синонімічним рядом ми будемо користуватися., включені до більш широких праць й підпорядковані історії так званої “скорострільної”, або казнозарядної артилерії XIV-ХУШ ст., що, звісно, виглядає логічно. Однак описи й типологічні огляди змінних порохівниць перебувають на доволі спрощено-формалізованому рівні, зведеному до низки публіцистичних кліше, й формують враження про другорядність, несуттєвість й маргінальність цього конструктивного елементу. Тим часом змінна порохова камера була базовим елементом скорострільної артилерії протягом чотирьох століть. Крім того, вона була хоча й основною, однак лише частиною казнозарядного механізму гармати, злагодженість елементів якого забезпечувала ефективну скорострільність. Тому, гадаємо, феномен змінних зарядних камер слід розглядати з точки зору його кореляції зі змінами казнозарядної конструкції. Такого напряму аналізу ми намагатимемося дотримуватися у даній статті.

Іншим завданням є виведення зразків змінних порохівниць з “присмеркової зони” українських музеїв “на світ Божий” (або - “до наукового обігу”), не забуваючи про загальноєвропейський контекст еволюції цього конструктивного елементу. Дотепер нам вдалося виявити лише шість зразків змінних порохівниць у колекціях Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького, Музею історії зброї (м. Запоріжжя), Одеського історико-краєзнавчого музею й Херсонського обласного краєзнавчого музею (рис. 1). Досить скромна кількість для такої розлогої історично активної області Західної Євразії. Пояснити дефіцит артефактів у вітчизняних музеях можна лише відсутністю морської артилерії (головного “споживача” гармат із змінними зарядними камерами) як активного елементу місцевої техносфери у XV- XVIII ст. А на той час, коли російський флот почав домінувати у Північному Причорномор'ї, давні конструкції скорострільних бортових гармат втратили актуальність й перетворилися на металобрухт.

Робота з таким матеріальним історичним джерелом, як змінна порохівниця, передбачає не лише знання її конструкції, а й розуміння елементної функціональності, взаємодії усіх її частин, що дає змогу відстежувати вектори сил, задіяних під час пострілу. Конструктивний аналіз, своєю чергою, неможливий без злагодженого термінологічного апарату, частково апробованого нами у попередніх дослідженнях й тепер представленого у повній версії (рис. 2). Запропонована схема також може виконувати роль основи формуляра для універсального опису змінних порохівниць, до якого потрібно лише додати пункти про матеріал виготовлення корпуса та дужки.

Нарешті практика використання порохівниць, реконструкція їхнього бойового застосування. Завдання складне, оскільки потребує інтуїції, фантазії, логіки й уваги, а тому - цікаве. Словом, ми спробуємо додати українського акценту до незлагодженого історіографічного хору.

Отже, що таке порохова або зарядна камера? Насамперед, це частина каналу ствола гармати, до якої вкладається пороховий заряд. Вона може бути просто відтинком ствола у його донній частині, котрий заповнюється пороховою сумішшю, а може бути окремим (знімним) контейнером-порохівницею (у західній історіографії - “картридж”), призначеним для забезпечення швидкості перезаряджання і стрільби. Цей другий тип зарядної камери, відомий в англійській термінології як “chambres”, в італійській - “mascolo”, в російській - “съемная камора”, в українській - змінна порохівниця, є предметом нашої уваги.

Вивчення такого технологічного явища XV ст., як казнозарядна артилерія, ускладнюється т. зв. (Л. М. Гумільовим) аберацією дальності, за якої феномен втрачає масштабність, його цільність “розпливається”, складається неправильне уявлення про його незначущість. При аберації близькості значення подій збільшується в нашій уяві через наявність великого об'єму інформації, документів і фактів. Поява аберації дальності у нашому випадку частково пов'язана з відсутністю історичної перспективи. Перед очима лише калейдоскоп технологічних змін без системи й закономірності. Фіксуються ці зміни в обмеженому регіоні (регіонах) однієї епохи, іноді без перспективи пов'язати їх між собою, а лише з можливістю констатувати їхній збіг за часом або місцем. На цю “оптичну ілюзію” потрібно зважати. Тому дещо поспішним видається судження про класичність дульнозарядної вогнепальної артилерії й другорядність гармат зі змінними пороховими камерами. Адже майже півтора століття (від середини XIV до початку XVI) стволи зі знімними порохівницями були одним з превалюючих типів гармат в європейських арсеналах, скажімо, англійському чи бургундському. Отже, гадаємо, т. зв. скорострільні гармати також заслуговують на звання повноправної артилерійської “класики”.

Опоненти не здаються й вважають, що конструкція зі змінними порохівницями виглядає як адаптація стандартної дульнозарядної гармати, особливо у випадку зі суцільнолитим ложем. Звідси походить нескінченна дискусія: чи має враховувати довжина казнозарядного ствола довжину утримувача зарядної камери? Відповідь на це онтологічне, майже метафізичне питання кожен для себе формулює окремо. На наш погляд, до казнозарядної артилерії із змінними камерамивзагалі неварто підходитиіз міркамиклас ичних дульнозарядних гармат через системні відмінності у тактико-технічних параметрах. Скажімо, якщо загальна довжина скорострільної гармати 15 калібрів (10 калібрів - ствол, 5 калібрів - утримувач камери), то для 2-фунтового дульнозарядного ствола такі пропорції були б занадто слабкими, а для 1-фунтового - занадто серйозними. Конструктивних індивідуальностей (вдалих чи ні - інше питання) у комплексі казнозарядної історичної артилерії значно більше, ніж у дульнозарядному арсеналі, тому прийнятним буде індивідуальний підхід з уважною диференціацією за хронологією.

Змінну порохівницю, вочевидь, слід розглядати не як окрему самодостатню частину гармати, а як елемент конструкції казнозарядного механізму, до якого також входить донний отвір ствола (його форма), утримувач корпуса змінної камери (дерев'яні “санчата”, суцільнолите металеве ложе, приєднана металева рама), запірний механізм.

Якщо базові конструктивні елементи зарядних камер будь-яких типів гармат принципово не відрізнялися, то їхня загальна морфологія зазнавала певних змін залежно від архітектоніки гармати, а саме - від конструкції донної частини стволу, його калібру, форми ложа чи рами, матеріалу виготовлення, часу й географічного регіону. Насамперед, змінювалися форми корпуса порохівниць, форми дужок, форми каналу та його отвору (“шиї”) (рис. 3).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Різноманітність абрисів порохівниць особливо не впливала на їхню функціональність за умови відповідного прилаштування камери до ложа (рами) утримувача. Виключалися значні відхилення відносно центральної осьової лінії ствола, а також перекоси, котрі заважали вільному вкладанню камери до утримувача. Існує умовний й вільний типологічний поділ порохівниць за морфологічними ознаками, що постійно змінюється й доповнюється залежно від творчої наснаги авторів. Скажімо, до типу “Р” відносять порохівниці, котрі за профілем нагадують англійську літеру Р (рис. 1б). Виготовленими у стилі “пізньої готики” вважаються відлиті й залізні ковані порохівниці з довгою “шиєю” (втулкою) (рис. 1а). Вирізняють також порохівниці- “кухлі”, дійсно схожі на горщик чи пивний кухоль (рис. 1г). Під час солдатських гулянок “браві” бомбардири іноді використовували їх замість кухлів для пива, підкреслюючи тим власну приналежність до традиційної культури пушкарського цеху. Пушкар затикав пальцем запалювальний отвір й мав одним духом випити повну камеру пива. У великої гармати були великі порохівниці, тому вважалося, що пушкар має відповідати здоров'ям й силою, аби добре обслуговувати зброю. Зрештою, подібне “вульгарне” поводження з артилерійським інвентарем часто викликало офіцерське покарання.

Форма дужки (ручки) камери й спосіб її кріплення залежали від матеріалу виготовлення. На кованих порохівницях залізні дужки зазвичай приварювалися одним кінцем біля донної частини й нагадували гаки різної конфігурації. Звичайно, існують зразки, коли дужка спирається на корпус двома кінцями. Перший варіант був більш універсальним у плані транспортування камер, котрі могли чіплятися як на гак, так і на скобу у корпусі гарматного станка. Порохівниці з глухою (закритою) дужкою висіли лише на гаку. На литих бронзових порохівницях дужки або відливалися разом з корпусом камери (повна дужка), або кувалися із заліза й кріпилися до її стінки у донній частині (відкрита дужка). Для цього у стінці корпуса камери висвердлювалося заглиблення, куди заклинювався кінець залізної скоби й додатково приварювався. З часом залізна дужка під дією корозії руйнувалася й остаточно зникала, залишаючи всередині стінки камери свою основу у вигляді помітної іржавої плями на тлі бронзового корпуса. Серед українських зразків таке бачимо на бронзовій “іспанській” (перебувала на озброєнні іспанських військ у американських колоніях, зокрема - у Перу) порохівниці з Музею історії зброї (м. Запоріжжя) (рис. 1в), що може вважатися доволі вагомою атрибутаційною ознакою змінної порохівниці.

Форма каналу самої порохівниці, куди завантажувався заряд, також могла різнитися (усічений конус (іноді - зворотний конус), циліндр, “діжка”, “кухоль”, “дзвін” й навіть паралелепіпед з квадратним перерізом) залежно від способу заряджання, традиції, майстерності коваля чи ливарника, їхніх практичних досвідів й теоретичних бачень або ж недбалості. Теоретики XVII-XVIII ст. свого часу навіть намагалися проаналізувати етнічну традиційну прихильність до певних форм: іспанці начебто полюбляли сферичні форми, французи використовували конічні й циліндричні, італійці схилялися загалом до циліндричних, англійці намагалися відтворювати камери у формі усіченого конуса Blackmore H. L. The Armouries of the Tower of London. - London, 1976. - Vol. I: Ordnance. - P. 224.. Довести чи спростувати цю систематизацію на основному комплексі збережених зразків XVI-ХУШ ст., коли технологічні взаємовпливи нівелювали географічні особливості, практично нереально, але морфологія невеликої кількості порохівниць XV ст. приблизно підтверджує географічну диференціацію.

Досить часто трапляються випадки, коли діаметр вихідного отвору зарядної камери набагато менший, ніж діаметр каналу ствола. Така диспропорція свідчить про використання легкого дробового снаряда, а не важкого ядра.

Дуже подібними за морфологією до знімних порохівниць бувають деякі типи салютних мортирок (в англійській історичній термінології - “chambres for triumphs”). Від бойових вони різняться дизайном (декоративні пояски, заокруглені форми), не пристосованим до щільного стику зрізом ущільнювача (валки, заокруглення), відсутністю “шиї”, наявністю раковини довкола запалювального отвору (вказує на необхідність вертикального встановлення салютівки), іноді - невідповідністю внутрішнього об'єму діаметра каналу камери (адже салютний заряд не призначався для ефективного виштовхування снаряда на задану відстань, а лише для феєрверка).

Оригінальність конструкції й непропорційність розмірів змінних порохівниць іноді викликають плутанину в оцінках дослідників.

Рис. 6. Зображення змінної порохівниці з “Альбому” Д. П. Де ля Фліза

Приміром, полонений 1812 р. француз Д. П. Де ля Фліз, котрий виявився талановитим дослідником й у своїй допитливості обійшов усю Київщину, знайшов серед експонатів Арсеналу (музею) князя М. С. Воронцова у Мошнах щось дуже схоже на старосвітську мортирку, яку й відобразив на одному зі своїх малюнків. Ствол ідентифікований ним (або за підказкою власника колекції) як давня козацька гармата, котру начебто приторочували до кінського сідла й так, вочевидь, транспортували, хоча ми бачимо класичну змінну порохівницю малокаліберної гармати (рис. б) Д. П. Де ля Фліз. Альбоми. - К., 1996. - Т 1. - С. 123. - (Серія: “Етнографічно- фольклорна”).. У будь-якому разі, помилка свідчить про те, що ні Де ля Фліз, ні князь М. С. Воронцов - люди військові - у своїй бойовій практиці на початку XIX ст. вже не стикалися зі змінними порохівницями. Коментатори видання кінця ХХ ст. чомусь “повелися” за підписом автора й підтримали міфологічний образ, додавши від себе, що таку “гармату” запорожці використовували для стрільби безпосередньо з коня (!?) Там само. - С. 203..

У Херсонському краєзнавчому музеї зразок грубо кованої змінної порохівниці представлений як давня гармата XV ст., хоча з подібним перерізом сама можливість ефективного пострілу була вельми сумнівною (рис. 1д). Гадаємо, екземпляр був нашвидкуруч (неякісно й не до кінця оброблений шов ковальського зварювання) виготовлений на Запорозькій Січі для комплектації казнозарядної турецької або європейської трофейної гармати.

Ми відволіклися на атрибутаційні помилки, аби показати, наскільки такі досить стандартні елементи історичної артилерії, як змінні порохівниці, залишаються “темними” артефактами навіть у сучасному науковому середовищі, принаймні на наших теренах.

Як ми вже згадували, змінна порохівниця без надійної конструкції її фіксаторів втрачала будь-який сенс. Вочевидь, появу спеціальних утримувачів (підвісних рам, лож) змінних порохівниць (як і вертлюжної системи фіксації гармат) потрібно віднести до останньої чверті XV ст., а може, й дещо пізнішого часу. Доти змінні камери вкладалися у цільне, монолітне для всього ствола дерев'яне ложе (т. зв. “санчата” або короб) (рис. 5ґ).

Відомі декілька конструкцій “м'якої” (не монолітної) підвіски, які різняться власним набором ознак.

1. Кована залізна рама підвіски й кований залізний ствол (рис. 4а) В Україні цей тип представлений у Музеї Тавриди, Дніпропетровському іс-торичному музеї, Запорізькому краєзнавчому музеї, Музеї історії зброї (м. Запоріж-жя), Одеському краєзнавчому музеї, Білгород-Дністровському краєзнавчому музеї (нині втрачена)..

2. Підвіска у вигляді рами без дна або кованого ложа округлого перерізу.

3. Рама кріпиться до донної частини ствола у декілька способів: а) приварюванням муфти, що повністю охоплює донне кільце ствола; б) приварюванням двох бокових штаб; в) насадженням бокових штаб на спеціальні ствольні виступи (т. зв. “роги”) з наступним приварюванням; г) відкидна рама на двох бічних шарнірах (камера фіксується гвинтом у задній частині) (рис. 5а)

4. Стінки рами у більшості випадків формують прямі внутрішні кути.

5. Дно рами доповнене поперечиною, котра підтримує змінну камеру знизу.

6. Бічні стінки рами вузькі й вертикальні або заокруглені донизу, часто з отворами для горизонтального запірного клинка.

7. Примикання змінної камери до донного зрізу ствола вертикальне або конусне.

8. Зустрічається декор у вигляді ліній-кантів, боріздок, цяток, хрестових знаків.

Конструкція зарядного блока із використанням змінних порохівниць дещо змінилася наприкінці XVI ст. через удосконалення вибухівки, коли мелений порох заміщувався гранульованим. Теоретично зарядні камери за колишніх зовнішніх параметрів могли бути замінені новими, з потовщеними стінками й, відповідно, - меншим внутрішнім об'ємом. Однак більш потужний гранульований порох вимагав потовщення також і донної частини ствола, оскільки піковий тиск відтепер поширювався і каналом ствола, не обмежуючись зарядною камерою, як раніше. Тому приблизно в останній чверті XVI ст. можна розгледіти ознаки активної модернізації скорострільної артилерії, досить чітко виражені візуально у новій морфології: короткі змінні камери, збільшення їхньої ваги, масивна донна частина ствола, масивні бокові стінки утримувачів порохівниць.

Можливо, саме до цього перехідного періоду належить “креативна” ідея поєднати масивний бронзовий ствол із кованими утримувачами змінних камер (залізними рамами) старих конструкцій. Не виключено, що залізні рами могли також знімати із застарілих на той час кованих стволів столітньої давнини. Так “прадавній” спосіб кріплення утримувача зарядної камери знайшов свій розвиток у конструкції композитних поворотних стволів, масовим виробництвом яких займалися переважно венеціанські ливарники. Зразки двох гармат інноваційної конструкції італійського виробництва, знайдені у Північному Причорномор'ї, нині зберігаються в Артилерійському музеї Санкт-Петербурга⁵.

9. Композитна система: залізна кована рама підвіски й бронзовий литий ствол (рис. 4б).

- Підвіска у вигляді рами без дна.

- Рама кріпиться до донної частини ствола насадженням бокових залізних штаб на спеціальні ствольні виступи (т. зв. “роги”) з наступним приварюванням.

- Стінки рами у більшості випадків формують прямі внутрішні кути.

- Дно рами доповнене поперечиною, котра підтримує змінну камеру знизу.

- Бічні стінки рами вертикальні й вузькі або дещо заокруглені донизу й широкі. Клиновий затвор вертикальний типу “мерлон”.

- Примикання змінної камери до донного зрізу ствола переважно вертикальне.

- Декор зазвичай відсутній.

Відмінний варіант цієї системи утримувача камер представлений в арсенальних малюнках артилерії імператора Максиміліана І (початок XVI ст.). Залізна конструкція ложа у вигляді цільного коробу, навішується безпосередньо на гарматні чопи, базові обідки яких спеціально відлиті у формі квадрата для надійної фіксації ложа (рис. 9).

Нарешті, останній варіант будови утримувача змінних порохівниць.

10. Бронзова монолітна (цільновідлита) система (рис. 4в)6.

- Підвіска перестає бути окремим елементом, оскільки конструктивно невід'ємна від ствола.

- Має вигляд округлого у перерізі ложа з потовщеними стінками.

- Висота стінок коливається між !4 й % діаметра донного кільця ствола.

- У дні ложа є спеціальний дренажний отвір.

- Для горизонтальної фіксації змінної камери використовується як горизонтальний, так і вертикальний клиновий затвор. Мальченко О. Є. Museum artilleriae Ucrainicae. Музей української артилерії XV-XVIII століть. - К., 2011. - Ч. І: Українські гармати в зарубіжних музейних ко-лекціях. - С. 45-46. В Україні цей тип представлений у Євпаторійському краєзнавчому музеї, Музеї історії зброї (м. Запоріжжя).

- Інколи у верхній частині стінок ложа знаходяться спеціальні планки для кріплення вертикального фіксатора змінної камери.

Хвостовик (правило, держак) залізний, вставлявся до спеціального отвору у донній частині ложа.

- Примикання змінної камери до донного зрізу конусне.

- Декор зазвичай відсутній. Винятком є португальські зразки та їхні південноазійські аналоги, т. зв. лантаки.

Як бачимо, найбільше конструктивних нюансів припадає на найдавніший кований варіант казнозарядної системи зі змінними камерами. Ковальське зварювання дозволяло майстрам максимально гнучко й творчо підходити до вирішення практичних питань поліпшення бойової ефективності конструкції. Пізніший розвиток вогнепальної технології “загнав” казнозарядну систему до вузької й спеціалізованої, але доволі ефективної ніші бойового використання у корабельних арсеналах.

В італійських історико-теоретичних працях XVI-XVII ст. скорострільні гармати із кованою “м'якою” підвіскою зарядної камери (1-2) називалися petriere da braga, на відміну від наступної монолітної литої системи (3), яка отримала назву petriere da mascolo. Їхні особливості досить ретельно відображені у текстах й кресленнях Сарді (1621 р.) й Моретті (1672 р.), котрі вказували, що всі три варіанти підвіски змінної порохової камери співіснували й широко використовувалися на флотах усього світу.

Потрібно згадати, що розповсюдження монолітних казнозарядних конструкцій привело у XVIII ст. до певної стандартизації виробництва зарядних камер в окремих регіонах. Приміром, для стандартних 2-фунтових корабельних гармат флоту Голландської Ост-Індської компанії (VOC) голландські ливарники виготовляли камери вагою 29-30 фунтів. Розбіжність у 1 фунт була прийнятним відхиленням, аби за потреби камери можливо було взаємо- замінювати Roth Rudi. The Visser collection, arms of The Netherlands in the collection of H. L. Visser. - Zwolle, 1996. - Vol. 2: Ordnance, cannon, mortars, swivel-guns, muzzle- and breech-loaders. - Р. 115..

Ключове словосполучення попереднього абзацу - “стандартизація в окремих регіонах”. Технічний прогрес не мав потенціалу, здатного утворити настільки могутню фронтальну хвилю, котра б миттєво змітала всю “старовину”. Тому технологічні явища й феномени одного географічного регіону, етносу чи воєнної культури могли досить довго перебувати у різних хронологічних порядках. У нашому випадку явище змінних порохових камер скорострільної вогнепальної артилерії XVIII ст. одночасно “працювало” на рівні технічних розробок початку XV ст., другої половини XVI ст. й, власне, на рівні передових інновацій та виробничих можливостей європейського ливарництва.

У представлених вище механізмах казнозарядної артилерії, як у будь- яких комплексних явищах, кордони не будуть абсолютно точними: вони, так чи інакше, розмиті. Але деяка невизначеність кордонів не зменшує необхідності при вивченні конкретних технологічних процесів характеризувати початок і завершення етапів певними історичними віхами, пам'ятаючи, що їхнє датування умовне і вказує лише на типові переломні моменти.

Ось уже більш як півтора століття історіографічними полями мандрує аксіома про класичне зручне досилання снаряда скорострільної гармати з боку донного отвору ствола перед встановленням знімної порохової камери. Однак слід пам'ятати, що загальноприйнятою ця практика стала починаючи приблизно від останньої чверті XV ст. І якщо вже спиратися на класику, то перше століття експлуатації гармат із змінними порохівницями минуло під практикою дульного способу досилання снаряда. Отже, казнозарядними стволи XIV - початку XV ст. можна було назвати хіба що умовно: вибухівка споряджалася з донної частини за допомогою змінної камери, снаряд же досилався через дульний отвір (рис. 3ґ).

Дотепер у світових музейних колекціях збереглося чимало стволів казнозарядної артилерії першої половини XV ст., до яких снаряд вкладався з дульного отвору. Скажімо, зразок класичного кованого фуглера нідерландського виробництва 1420-х рр. зберігається у Historisches Museum м. Мур- тена (Швейцарія). Діаметр його каналу у дульній частині складає 142 мм, однак отвір у донній частині ствола становить лише 76 мм. Внутрішні стінки ствола звужуються біля донного отвору приблизно до 100 мм Smith Robert D., De Vries Kelly. The Artillery of the Dukes of Burgundy, 1363-1477. - Woodbridge, 2005. - Р. 312.. Зрозуміло, що снаряд міг потрапити до ствола лише з дульного отвору. Притому канал змінної порохівниці мав бути значно меншим навіть за діаметр донного отвору (вочевидь - близько 45 мм), оскільки частину його “забирали” на себе стінки виступаючої “шиї” камери. Фуглер є прикладом “старого” способу припасування порохової камери до ствола, притаманного ранньому періоду.

Вочевидь, дульне заряджання снаряда, з відповідною конструкцією й вагою змінної порохівниці (від декількох кг до десятків кг), було притаманне гарматам середніх і великих калібрів, діаметр каналів яких дозволяв, до певної міри, звужувати внутрішній діаметр каналу порохової камери. Малокаліберні стволи краще “співпрацювали” з порохівницями інших конструкцій й меншої ваги. Саме легкий варіант порохівниць для малокаліберної артилерії представлений зразками з українських музеїв.

Практика почала змінювати конструкцію близько 1430-х років.

Серед інвентарних описів veuglaires (фуглерів) бургундської армії 1443 р. вперше зустрічаються стволи з новою конструктивною ознакою: “...trois autres veuglaires de fer pour tirer trois polz et demi de grosseur, a touz chacun six piez de long voulee et chambre ensemble et sont de trois sortes, chacun fourny de deux chambres pour tirer deux polz et demi et trois polz de pierre en plomb, et tout de la nouvelle fa?on a bouter la pierre par derriere” [“.інші три залізних veuglaires калібром 3, 5 polz й усі довжиною 6 piez разом із стволом і камерою, трьох видів, кожен з яких споряджений двома камерами калібром 2, 5 polz й 3 polz кам'яного ядра, облитого свинцем, й усі за новою модою завантажуються снарядом з тильної частини”].

Це посилання підкріплюється згадкою 1445 р. про озброєння бургундських галер: “...cinq veuglaires portant pierre de quatre poulces en croixiere chacun a 3 chambres servans aussi bien a l'ung des veuglaires que l'autre. Et aura chacun veuglaire quatre piez de long, volee et chambre et se boutera la pierre par derriere” [“.5 veuglaires під кам'яні ядра по 4 poulces діаметром, кожен з трьома зарядними камерами, котрі добре відповідають будь-якому veuglaire. Й кожний veuglaire довжиною 4 piez, разом із стволом і камерою, й кам'яний снаряд завантажується з тильної частини”] Ibidem. - P 343-344..

Новий спосіб виявився не лише зручнішим і швидшим варіантом повного спорядження гармати для пострілу. Т зв. “мода” миттєво спровокувала конструктивні зміни блоку з'єднання каналу ствола з пороховою камерою. Невідомо, котрий з європейських виробничих регіонів був законодавцем новинки, може, й Нідерланди, однак очевидно, що в останній декаді XV ст. казенний варіант встановлення снаряда до скорострільного ствола сприймався як найбільш оптимальний.

Перевага його була не лише в оперативній зручності, а головне, - у зменшенні часу загального перезаряджання гармати після відстрілу першого комплекту змінних порохівниць. Формально лише відтепер гармати із змінними порохівницями почали перетворюватися на скорострільні. Адже не потрібно було чекати заряджання й встановлення нової камери до ложа, аби по тому затрамбувати до ствола снаряд. Ці дві операції могли здійснюватися одночасно, й зарядна камера під час встановлення додатково щільно підпирала своїм дерев'яним тампіоном снаряд у каналі ствола, не залишаючи місця для небезпечного повітряного прошарку.

Відомі зразки модернізованих казнозарядних стволів, у котрих знімна порохівниця “намертво” приварювалася у донній частині, перетворюючи гармату з казнозарядної на дульнозарядну. Скажімо, такі екземпляри бургундських кованих crapaudeau 1460-х - 1470-х років зберігаються у Musee de La Neuville (м. Невіль, Швейцарія). На місце з'єднання ствола й порохівниці накладено спеціальні металеві бандажі, в одному випадку затягнуті болтами, в іншому - заклепані. Крім того, один ствол донною частиною щільно спирається на поперечний брус дерев'яного ложа, до іншого приварено елемент типу винграду Ibidem. - P. 278, 284.. Причиною модернізації гармат початку XV ст., можливо, стала саме застаріла система дульного досилання снаряда разом із застосуванням змінних порохівниць. Неефективність стрільби й неможливість або витратність переробки донного вузла стволів могла привести до подібної кардинальної й, разом з тим, оригінальної конструктивної зміни.

Тепер спробуємо реконструювати усі етапи процесу заряджання змінної порохівниці з урахуванням логіки тих чи інших операцій.

Загалом-то не збереглося якогось історичного опису практичного поводження зі змінними порохівницями під час бою. Добре задокументований лише пропорційний принцип заряджання порохової камери: ³/s - порохова суміш, ¹/5 - повітряний прошарок, Vs - дерев'яна заглушка (чіп, тампіон).

Необхідна кількість пороху до камери засипалася мірною лопаткою, або ж закладався вже підготовлений полотняний мішечок із попередньо відміряною кількістю вибухівки. Пороховий заряд міг фіксуватися у камері повстяним клейтухом. Потім пушкар мав “заглушити” отвір каналу порохівниці. Існує гіпотеза про встановлення ядра безпосередньо до каналу змінної зарядної камери слідом за пороховим зарядом. Гіпотеза, популяризована дослідником Д. Поупом, на наш погляд, є чистою фантазією автора й не підкріплюється ні морфологією зарядних камер, ні теоретичними працями, ні технологічною логікою PopeD. Les Armes a feu: [“Guns”]. / Dessins de Max Millar. Traduction frangaise d'Henriette Guex-Rolle. - Paris, 1965. - P. 34. Дадлі Бернард Егертон Поуп (1925-1997) - британський історик і письменник, автор морських романів у стилі фентезі..

Дерев'яний (або вовняний) чіп, котрим герметизували отвір каналу спорядженої зарядної камери, в англійській історичній термінології називався “tampion, tompion”, в італійській - “coccone”. Так само називали чіп, котрим замикали заряд у дульнозарядній гарматі, й чіп, котрим закривали дульний отвір гармати під час транспортування або зберігання. Інвентарні описи зазвичай рахують такі елементи артилерійського спорядження сотнями.

Ця деталь зарядної конструкції була призначена скоріше для зберігання порохової суміші у камері в чистоті й сухості, ніж для забезпечення вибухового згорання заряду. Інакше піковий тиск під час пострілу припадав би на самий край армуючих поясків ствола, товщина металу якого була недостатньою для його втримання, особливо у місцях безпосередньо біля поясків.

Також необхідно пам'ятати, що між зарядом й снарядом мав бути жорсткий контакт під час пострілу, інакше повітряний прошарок між ними перетворювався на каталізатор вибуху ствола. Тампіон такий контакт забезпечував.

Для зручного й надійного встановлення тампіону отвір каналу камери намагалися моделювати у формі конуса, що добре видно на прикладі зразка з Музею історії зброї (м. Запоріжжя) (рис. 1б).

Оригінальних зразків тампіонів збереглося дуже мало через недовговічність матеріалу. Більшість артефактів знайдено разом із зарядними камерами на затонулих кораблях. Скажімо, один з останніх тампіонів від зарядної камери нещодавно піднято з місця катастрофи венеціанського корабля біля о. Гналич (на південь від м. Біограда, Хорватія) Beltrame Carlo. Venetian ordnance in the shipwrecks of the Mediterranean and Atlantic Sea // Ships and Guns: The Sea Ordnance in Venice and in Europe between the 15th and the 17th Century / Ed. by Carlo Beltrame and Renato Gianni Ridella. - Oxford, 2010. - P. 12..

Перед встановленням спорядженої зарядом і тампіоном порохівниці до утримувача пушкар мав упевнитись у відсутності будь-якого об'ємного бруду на дні ложа, накопичення котрого перешкоджало щільному приляганню корпуса камери, що могло призвести до перекосу ущільнювача за вертикальною віссю. Увесь бруд, а також залишки чопу, вугілля, пилу, вовни, глини від попереднього пострілу, було зручно видаляти вологим ганчір'ям через отвір у нижній частині корпуса монолітного утримувача зарядної камери. Крім того, виконуючи дренажну роль, отвір забезпечував відтік води, що накопичувалася у ложі під час дощу або від морських бризок.

Рис. 7. Вертикальний клин типу“мерлон”

Після цього до ложа вкладалася порохівниця. Зусиллям правої руки дужка корпуса проверталася донизу й притискалася до борта ложа так, що запалювальний отвір опинявся згори приблизно у секторі вертикальної осі ствола. Тому на переважній більшості змінних порохівниць запал завжди висвердлювався зліва від дужки. Завдяки провертанню порохівниці й нахилу дужки автоматично звільнялася лінія прицілювання. Хоча існують зразки змінних порохівниць, запалювальні отвори на яких висвердлені безпосередньо за дужкою. Подібний варіант представлений на картині іспанського художника Бартоломе Бермехо “Воскресіння Христа у Лімбо” (до 1475 р.). Картина є унікальною для XV ст. через зображення вогнепальної зброї усередині релігійного сюжету. Зазвичай артилерія присутня у хроніках, технічних трактатах, арсенальних описах, але не релігійних історіях, за деякими винятками. Демон на картині стріляє з казнозарядної гармати, настільки ретельно виписаної, що ми можемо розгледіти навіть форму затворного механізму. А той факт, що запал зображено безпосередньо за дужкою, говорить про певну традиційність конструкції.

Подібну схему розміщення дужки й запалювального отвору має прекрасно декорована південноазійська лантака XVII ст. з колекції Морського музею Мадрида.

Наступним етапом підготовки порохівниці до пострілу вважається фіксація корпуса камери у ложі за допомогою клинових затворів різної конструкції. Так звані запірні клинки хоча й не були частиною самої порохової камери, однак обов'язково її супроводжували й, зрештою, відігравали роль однієї з ключових деталей зарядного механізму. У більшості випадків клинок мав індивідуальні параметри і дизайн, був максимально припасований до місця розклинювання, оскільки від цього залежала щільність затвора й рівень обтюрації Обтюрація (фр. obturation, від латин. оЬШш - закриваю, затикаю) - це забез-печення герметизації каналу ствола під час пострілу з вогнепальної зброї для запо-бігання прориву порохових газів. У гарматах із виймальною зарядною камерою обтюрація досягалася за рахунок конусної форми стику, обмащування “герметиком” місця стику та підтисканням корпусу камери металевим клином.. Його ефективність перевірялася під час випробувальних пострілів. У варіанті гармат з дерев'яними ложами використовували клинки з твердих порід дерева, аби не руйнувати конструкцію утримувача камери. Іноді для цього задню стінку ложа оббивали залізною пластиною. Для металевих зарядних підвісок скорострільних гармат клинки виготовляли із заліза, свинцю або міді (інвентар Тауеру 1595 р.) й, зазвичай, приковували ланцюгом до утримувача камери Blackmore H. L. The Armouries of the Tower of London. - P. 272..

Бокові отвори у ложі або рамі утримувача змінної порохівниці призначалися для фіксації поперечного клинового затвора. Відсутність таких отворів свідчить про використання вертикального клина типу “мерлон” (рис. 7). Для надійної фіксації “мерлону” потрібна була достатньо висока задня стінка утримувача зарядної камери, тому, скажімо, в італійській артилерії поперечний клин використовувався у гарматах типу petriere da mascolo, а “мерлон” - petriere da braga Morin M. Artiglierie navali in ambito veneziano: tipologia e tecniche di realiz- zazione // Quaderni di Oplologia. - Roma, 2006. - № 23. - P. 3-28.. Звісно, жорсткої диференціації не існувало й усе залежало від особистого “бачення предмета” ливарником чи ковалем. Різниця у технології використання затворних клинків детально описана італійським теоретиком артилерії Т Моретті у другій частині його класичного трактату (Moretti T. Trattato dell'artiglieria. - Brescia, 1672) Електр. ресурс: http://www.ateneo.brescia.it/controlpanel/uploads/supplementi-ai- commentari/S-1991g%20MorettiTrattatArtiglieria.pdf.

Затворні клинки в англійських інвентарях, вочевидь, називалися “forelockes”, наскільки можна зрозуміти з контексту інвентарного запису 1495 р., коли вперше з'являється термін: “Serpentynes of yron with chambres and forelock; Gonnes with chambres and forelock.., ” Blackmore H. L. The Armouries of the Tower of London. - P. 257.. Подібний запис із згадкою про наявність специфічної деталі зарядного механізму говорить про її важливість і впливовість на рівень ефективності гарматного вогню. Пізніше, коли малокаліберні гармати-дробовики почали втрачати пріоритетне значення в артилерійських парках й поступово перетворювалися на арсенальні раритети, укладачі інвентарів перестали звертати увагу на запірні клинки. Більш того, термін отримав нове актуальне смислове наповнення й почав означати фіксатор гарматного ствола під час транспортування.

Історична література, зазвичай, акцентує на горизонтальному клинкові як універсальному затворі у конструкції зарядного механізму змінних порохівниць. Це не сповна відповідає дійсності. Окрім проблеми щільної фіксації камери до донного отвору ствола, існувала проблема “нерухомості” корпуса порохівниці у самому ложі-утримувачі. Задній рух камери нейтралізувався клином. Бокові й нижній люфт більш-менш задовільно обмежувалися стінками ложа чи спеціальними донними поперечинами (у залізних рамах). Залишався відкритим простір для “стрибка” порохівниці під час пострілу догори. Особливо гостро проблема відчувалася у випадку з легкими порохівницями малокаліберних вертлюжних стволів. Не те, щоб це вважалося критичним конструктивним недоопрацюванням, але надійність фіксації камери була бажаною не лише під час пострілу, а, скажімо, в умовах морської хитавиці, доповненої різкими рухами наведення ствола на ціль. Розгойдування порохівниці у ложі порушувало герметичність із стволом й, зрештою, знижувало ефективність пострілу через додаткову втрату порції порохових газів. У найгіршому випадку порохівниця під час пострілу могла “вистрибнути” з рами, поранивши пушкаря.

Намагання пушкарського середовища вирішити проблему не можна назвати активними, але певні інноваційні пропозиції усе ж з'являлися.

Скажімо, у ХУП-ХУШ ст. досить популярною була проста й ефективна конструкція порохівниці зі спеціальним виступом (порогом) на донній частині корпуса, призначеним для його правильного позиціонування шляхом заклинювання. Крім того, горизонтальний клин за допомогою такого виступу надійно притискав камеру до дна ложа, виключаючи її вертикальний рух. Серед українських зразків прикладом такої системи є порохівниця з Одеського краєзнавчого музею (рис. 1ґ). Клиноподібний “мерлон” також частково виконував функції стопора вертикального руху камери, однак за поспішного чи невдалого розклинення міг “вистрілити” під тиском донної частини порохівниці. Через це “мерлон” іноді додатково заглушувався кількома невеликими дерев'яними клинками.

Конструктивно складнішим був варіант вертикального притискання камери за допомогою двох верхніх поперечин. Для цього потрібне було ложе з високими бортами й спеціальними отворами під клинки (рис. 5б).

Привертає увагу оригінальна конструкція утримувача змінних порохівниць, котра була деякий час притаманна середземноморській артилерії, нині зустрічається у багатьох європейських музеях і серед вітчизняних колекцій представлена гарматним зразком з Музею історії зброї (м. Запоріжжя) (рис. 4в) Дозволимо собі не погодитися з думкою дослідника Хав'єра Л. Мартіна, що подібний елемент існував лише на італійських petriera da mascolo (Javier Lopez Mar-tin. Did Naval artillery Really Exist During the Modern Period? A Brief Note on Cannon Design // Ships and Guns: The Sea Ordnance in Venice and in Europe between the 15th and the 17th Century / Ed. by Carlo Beltrame and Renato Gianni Ridella. - ОхЮМ, 2010. - P. 82). Скажімо, у Морському музеї Мадрида зберігається іспанський ствол подібного типу. Можемо припустити, що він був виготовлений італійськими май-страми на іспанське замовлення.. По обидва боки ложа відлито рельєфні планки (ребристі або гладенькі), котрі нагадують своєрідний елемент шарнірного з'єднання. Гадаємо, саме на ці молдинги насаджувалися поперечні притискачі змінних камер (рис. 5г). Важко оцінити практичну ефективність такої конструкції, й наше припущення потребує подальшої ретельної перевірки, оскільки переважна більшість petriera da mascolo відливалися без подібних елементів.

Попри практичність вогню скорострільних стволів проти “м'яких” цілей на малих дистанціях, головною проблемою від зародження до зникнення цього типу гармат залишалася герметизація стику каналу ствола й каналу камери. “Користувачі” намагалися нейтралізувати цей принциповий недолік по-різному. Хтось вигадував суміші-герметики на основі смоли, інші використовували природний матеріал типу глини або воску. Скажімо, методом інфрачервоної спектроскопії було виявлено залишки воску на пробі, взятій із зрізу кільця ущільнювача на порохівниці з Музею історії зброї (м. Запоріжжя). Якщо глиною могли обмастити місце стику камери й ствола для першого з серії пострілів, то віск зазвичай використовували для герметизації тампіону у корпусі камери, а також запалювального отвору під час транспортування й зберігання споряджених порохівниць. Комплект порохівниць мав перебувати у постійній бойовій готовності під час маршу або на борту корабля. Споряджені порохівниці підлягали струсам у польових умовах (приторочені до лож чи лафетів, складені на возах) й вологості на корабельних палубах, тому вимагався щільний, не крихкий й водостійкий герметик. Віск - ідеальний варіант, котрий, на додаток, легко й швидко наносився й знімався, а також, без утворення об'ємного бруду, давав змогу після фіксації камери видалити чіп-заглушку із запалу, куди закладалася порція запалювального пороху.

Щодо превалюючого способу запалення заряду, джерела також мовчать, але, враховуючи форму запалу на порохівницях (майже стовідсотково - простий отвір без раковини чи “іконки” для насипання пороху), розпечений прут мав бути надійнішим за ґнотовий варіант. Стандартні раковини для натруски пороху подибуємо на бронзових змінних порохівницях середини XVIII ст., скажімо, у голландській корабельній артилерії RothRudi. The Visser collection... - Р. 115..

Отже, пушкар підносить розпечений прут до запалювального отвору, одночасно намагаючись захистити обличчя й особливо - очі.

Постріл

Оскільки змінні камери були рухомими частинами гарматного ствола, їх не використовували для нанесення елементів прицільної графіки (риски, хрестики, шкали). Однак, подібно до стволів, порохівниці іноді маркувалися.

“Підпис” здійснювався ритуванням, різьбленням, прокресленням або ж за допомогою фарби. Знаки використовувалися з метою, насамперед, розпізнавання й прив'язування комплекту змінних камер до “своїх” стволів. Традиційно вони виглядали як крапкові заглиблення, геометричні фігури, перехрещені й заламані лінії. Але кожний регіон, де практикувалося маркування порохівниць, досить довго дотримувався власних традицій. Скажімо, ливарницький ареал Нижніх Земель, який забезпечував стволами артилерію Бургундії, жваво користувався знаком Андріївського хреста у безлічі його символічних варіацій, навіть перетворивши хрест на фігуру “4” з додатковими лінійними відгалуженнями. Геометричне маркування на частинах давньої артилерії не вважається неординарним явищем й перебуває у рамках типових зображень на середньовічних дерев'яних, кам'яних та металевих артефактах іншого призначення Girling F. A. English Merchants' Marks: A Field Survey of Marks Made by Mer-chants and Tradesmen in England between 1400 and 1700 . - London, 1964..

пороховий камера казнозарядний гармата

Рис. 8. Голландські змінні порохівниці середини ХVIII ст.

Інвентарні записи зберегли згадки про фарбування порохівниць у червоний колір з нанесенням хрестів з боків від “шиї” камери (1458 р.). Інколи порохівниці нідерландських фуглерів маркувалися великими червоними чи зеленими стрілами. Подібні малюнки наносилось й на донну частину ствола, аби очевидною була відповідність між гарматою й порохівницями. Відомий варіант парного підпису у вигляді фігур “<>” на стволі й “W” на порохівниці (1465 р.) Smith Robert D., De Vries Kelly. The Artillery of the Dukes of Burgundy... - Р 243.. Який потаємний чи символічний зміст закладено до подібних маркувань, маємо лише здогадуватися, адже власний підпис завжди був справою глибоко індивідуальною, майже інтимною.

З класичної епіграфіки на змінних камерах зустрічаються абревіатури, монограми, нумерація й дата виготовлення. Скажімо, на двох порохівницях (комплект) скорострільної гармати з корабля голландської Ост-Індської компанії “Голландія” (зберігається у Scheepvaart Museum м. Амстердама), за- тонулого у 1743 р., є знак торгової компанії VOC з додатковою літерою “А”, котра означає замовлення гармати амстердамським відділенням монополіста. Нижче абревіатури різьблені номери камер 30 і 31. Поряд із запалювальним отвором - амстердамський штамп проведення випробувальних пострілів (так званий “амстердамський ліхтар”) (рис. 8) Roth Rudi. The Visser collection. - Р 113..

Рис. 9. Малюнок скорострільної гармати з “Zeugbuch Kaiser Maximi Hans”(початок XVI ст.)

Корпуси бронзових камер могли бути прикрашені поясками, але, зазвичай, декор зосереджувався лише на дужці. Явище грановитих порохівниць, подібних до октагонального “дніпропетровського” зразка (рис. 1а), важко достеменно пояснити технологічними вимогами, тому ми відносимо їх до розряду декорованих Електр. ресурс: http://www.reenactor.ru/ARH/PDF/Zeugbuch_Kaiser_Maxi- milians_ I.pdf. - С. 118-121, 125-126..

Отже, зародження принципу скорострільності на базі комплекту змінних зарядних камер можна віднести щонайменше до останньої чверті XIV ст. Але розквіт технології й морфології власне артилерійської казнозарядної конструкції припадає на період від 1430-х рр. до початку XVI ст., коли європейські техніки (вочевидь, з Північно-Західної Європи) наполегливо докладали чималих зусиль для ефективного пристосування змінних порохівниць до різних типів польової й корабельної артилерії.

Інвентарні книги арсеналу лондонського Тауеру згадують змінні порохівниці (chambres) серед багатьох типів гарматних стволів: “serpentynes of yron”, “gonnes”, “mumdrer” (1495 р.); “slanges”, “stone gonnes”, “ffawcons of iron”, “serpentynes” (1523 р.); “slynges” (1540 р.); “iron bombarde”, “port pieces”, “quarter Slinges”, “ffoulers”, “bases”, “haileshot pieces” (1568, 1589, 1595 рр.). На початку XVII ст. змінні порохівниці в Англії ототожнювалися з гарматами-дробовиками (каменеметами): “port pieces”, “fowlers” та “cannon periers” (1603, 1617, 1620, 1635 рр.). Але наприкінці століття в арсенальних інвентарях змінні порохівниці зазвичай згадуються окремо, без прив'язки до певних типів гармат (1688 р.) або з указівкою на матеріал й спосіб виготовлення (“brass chambers” (1665 р.), “Iron Chambers Hammered”, “Iron Chambers Cast” (1675, 1677, 1683 р.)). Лише іноді - у парі з традиційними гарматами (“Brasse Baces & Chambers” (1675 р.), “Chambers for Patereroes” (1701, 1713 рр.)) або ж серед переліку “старосвітських” стволів, котрі виглядали курйозно, хоча формально підлягали інвентаризації Blackmore H. L. The Armouries of the Tower of London. - Appendix I. - P. 256-387. До завдань даної розвідки не входить аналіз типів гармат, для яких призна-чалися змінні зарядні камери. Це інше, дуже велике й цікаве з погляду еволюції середньовічної артилерії питання..

Принцип скорострільності не прив'язував жорстко змінні порохівниці до певних типів гармат. Бойова практика могла обмежувати їхнє використання лише калібром, а отже - вагою, коли швидке перезаряджання ставало проблематичним. Тому від початків існування казнозарядної системи принцип змінних порохівниць найкраще корелював з найменшими калібрами, швидке перезаряджання котрих було під силу одній людині.

Скажімо, інвентарі артилерії герцогів Бургундських 1412-1474 рр. також фіксують змінні порохівниці до цілого типологічного ряду гармат: Bombard, Gros Bombard, Canon, Gros Canon, Petit Canon, Meschant Canon, Coulovrine, Crappaudeau, Serpentine, Veuglaire, Petit Veuglaire, Gros Veuglaire. Однак якщо для нідерландських бомбард, гармат, серпентинів і кулеврин змінні порохівниці застосовувалися не часто, то Crappaudeau і Veuglaire конструктивно функціонували лише з ними. Причому стандартний комплект змінних порохівниць до “жаби” й “птахолова” становив 2-3 одиниці. За півстоліття бургундських інвентарних записів зафіксовано лише чотири випадки, коли ствол забезпечувався чотирма-сімома порохівницями Smith Robert D., De Vries Kelly. The Artillery of the Dukes of Burgundy... - Appendix I. - Р. 243..

Показовою художньою ілюстрацією “взаємодії” змінної порохової камери й казнозарядного ствола є зображення на гобелені відомого нідерландського підприємця й митця Паск'є Греньє (Pasquier Grenier) (працював у 1447-1493 рр.), присвяченому історії Александра Македонського, але із зображенням облоги Рима 1459 р. На полотні, котре зберігається у римській галереї Doria Pamphili, знаходимо сюжет заряджання фуглера “старим мані- ром”: поки один пушкар молотком “заганяє” тампіон до каналу змінної порохівниці, інший намагається стикувати споряджену камеру з отвором донної частини ствола. Роль фіксатора змінної камери виконують два ряди невеликих дерев'яних брусків, щільно вкопаних у ґрунт.

При цьому ми не знаходимо поряд інших споряджених або використаних порохівниць - лише дві. Приклад ще раз підтверджує ту точність і правдивість відображення давніми митцями реальності, котру мали оцінювати їхні сучасники. Герцог Бургундський Філіпп Добрий, який замовляв у Греньє гобелени, вочевидь довго іронізував би й зрештою, залишився б роздратованим, аби угледів на картині купу зайвих змінних камер біля гармати.

В історії української артилерії також присутні документальні сюжети, близькі до нашої теми. У другій половині XV ст. арсенали західноукраїнських замків диспонували скорострільними фуглерами. Певний час вони користувалися популярністю й на зламі століть становили близько 31% від загальної кількості гармат у державних замках Мальченко О. Арсенали українських замків XV - середини XVII ст. - К., 2004. - С. 114.. Кількість змінних порохівниць з розрахунку на ствол також не “зашкалювала”. Скажімо, інвентар замку Глинян 1495 р. фіксував на два фуглери дев'ять камер (“Duo foglary castri Clynyanensis. Nouem prochownycz eiusdem castri Glynyany”) Грушевський М. С. Опис Львівського замку 1495 р. // ЗНТШ. - Львів, 1896. - Т. 13. - Кн. 4. - С. 11.. В арсеналі замку Скали (1484 р.) справи складалися ще простіше: “prochownicze tres, ffoglari tres” Його ж. Опис подільських замків Скали, Кам'янця, Смотрича і Летичева й їх доходів, 1494 року // Там само. - 1895. - Т 7. - С. 6..