Нариси Наталі Полонської-Василенко про Миколу Василенка у фондах Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України

Крім відвідування наукових засідань, Мик. Прок. брав участь як основоположник низки нових наукових та культурних установ, напр., Народного Українського університету, Археологічного інституту, ініціативної групи по відновленню журналу “Киевская Старина” тощо.

Треба відзначити, що з 1914 р. Мик. Прок. було обрано головою правління Київського Товариства Взаємного Кредиту, і завдяки цьому вперше за усе життя він був матеріально забезпечений, але правління забирало багато часу й відривало від наукових занять //46.

Ще більше відривала Мик. Прок. від наукової роботи політична та громадська діяльність, та діяльність, про яку мріяв він сидячи в “Хрестах” і згадував в листах до М. М. Требінської. Року 1910 Мик. Прок. вступив до партії конституційно-демократичної (к.-д.) і зайняв в ній видатне положення. Партійні засідання, з'їзди забирали багато часу, партійне життя робилося все більш напруженим у зв'язку з початком війни 1914 р. та її невдачами.

Життя у Києві набувало підчас війни виключного напруженого характеру. Київ став осередком напіввійськового життя “запілля” південно-західного фронту. Значна частина України стала тереном війни. Завоювання Галичини роздвинуло межі України й поставило нові завдання перед українськими організаціями Наддніпрянської України, головне Києва. В той же час урядове переслідування української преси, шкіл робило громадське життя напруженим і нервовим. //47

У Києві засновувалися численні організації для допомоги населенню потерпілих місцевостей та фронтові - Союз міст, Воєнно-промисловий комітет, безліч лазаретів, гуртків, спілок, комітетів допомоги потерпілій людності та пораненим. Кількість люду, який потребував допомоги, збільшувалася з кожним днем: біженці, полоненні з Галичини, вислані з Галичини. Крім загальної організації - Татіянинського комітету, який мав завданням допомагати потерпілим від війни, в Києві засновано було “Общество помощи населению Юга России” - власне кажучи, комітет допомоги українцям, який мав свої притулки, лазарети, постачав їжу та одяг полоненим та арештованим галичанинам. Мик. Прок. брав жваву участь в роботі цих комітетів та спілок. А поруч з тим йшли зібрання в справах загально-громадського та політичного характера, які торкалися становища України, і ці наради часто відвідувалися в затишному приміщенні Мик. Прок. В споминах Д. І. Дорошенка⁷⁹ згадується про таку нараду ТУП'а з приїхавшим з Москви В. Обнінським⁸⁰ та приїхавшим //48 з закордону М. С. Грушевським, на якій мали поінформувати В. П. Обнінського про справжній стан української людності в Галичині та утисках російської адміністрації: нарада ця на той час не відбулася, бо М. С. Грушевського було повідомлено, що в його квартирі йде трус. В той же день він був заарештований. (Мої спомини про недавне-минуле, Ч. І, ст. 29-31.)

В некролозі Б. О. Кістяковського Мик. Прок. згадує про свою подорож з В. П. Науменком та А. В. Ніковським⁸¹ до Москви, де вони за допомогою Б. О. Кістяковського влаштували декілька зібрань редакції “Русских Ведомостей”, в “Товаристві Слов'янської культури”, на квартирах у пп. А. Р. Ледницького⁸², В. П. Об- нінського, Б. О. Кістяковського й на них інформували московські ліберальні кола з приводу українського культурного становища. (Записки соц[іально-]екон[омічного] відд[ілу] ВУАН, т. І, ст. ХХХІХ-ХІ).

В листі до Д. М. Петрушевського Мик. Прок. писав, характеризуючи своє життя підчас війни: “Життя останніх часів стало якимсь метушливим, так що не знайду вільної хвилини. Яким щасливим почуваю я себе, коли ввечері сиджу за своїм робочим //49 столом і повертаюся знов до своїх наукових праць, щоб наступного дня на довгий час покинути їх. Не знаю, що було б зі мною, якби я приліпився до університету. Чи зміг би я остільки відірватися від штовханини повсякденного життя, щоб зробитися кабінетним вченим, але тепер життя захоплює мене своїми колесами і я якось нервово працюю: то з головою віддаюсь громадським інтересам, то на час поринаю в науку”. (2/ХІ-1915). Як доповнення до цього листа, можна навести рядки з листа М. С. Грушевського: “Марія Сильвестровна⁸³, - писав він Мик. Прок., - сповіщала мені про Вашу кипучу діяльність. Не багато часу, мабуть, залишається у Вас для наукової роботи, та й важко це тепер робити” (22/VII 1916 р.).

Треба відзначити, що в 1915 році Мик. Прок. був обраний директором Київськ[ого] Товариства Взаємного Кредиту, [закреслено, не чит.]... відривали від науки. //50

В березні 1917 р. тимчасовий уряд призначив Мик. Прок. на пост куратора Київської шкільної округи. Почалася важка напружена робота, в яку цілком увійшов Мик. Прок. Йшли безкінечні наради, з'їзди, приїзжали педагоги з провінції по інструкції. Цю роботу поділяв з Мик. Прок. його помічник В. П. Науменко.

В серпні 1917 р. Мик. Прок. викликали до Москви на з'їзд кураторів шкільних округ, а по закінченні його Мик. Прок. здобув нове призначення - на пост товариша міністра народної освіти, з обіцянкою, що це не на довгий час - лише до “скликання установчих зборів”. Але ці збори усе відкладалися, роботи було багато, Мик. Прок. відав відділом середньої школи, а життя в Петрограді було нервове, неспокійне. Мик. Прок. важко переносив відірваність від України, Києва й мріяв про повернення до дому.

Після жовтневого повстання в Петрограді й переходу влади до большевиків, коли міністри були заарештовані, Мик. Прок. разом з іншими товаришами міністрів переїхав до Москви, щоб там поновити роботу міністерств. Але у Москві теж почалося повстання большевиків. //51

З поворотом до Києва Мик. Прок. цілком віддався науково-педагогічній діяльності; був обраний професором в кількох вищих школах Києва; він читав історію України та історію українського права на Вищих жіночих курсах, в Народному університеті, в Правничому інституті. Лише в університеті ніяк не могли виконати усі умови для переведення виборів на катедру історії українського права й протягом майже року розглядали його наукові праці. Мик. Прок. в грудні 1917 р. подав свою заяву про бажання виступити на конкурсі на нову катедру історії українського права і передав, як завжди водилося, свої наукові праці факультетові. Але справа з розглядом їх посувалася мляво. В січні 1918 р. ректор, проф. Спекторський⁸⁴ писав йому: “Якщо Ви передасте статті просто М. Н. Ясинському⁸⁵ - Ви прискорите справу”. Лише в червні 1918 р. проф. М. Н. Ясинський (голова комісії, що розглядала праці Мик. Прок.) сповістив його, що розгляд закінчений і повернув книги. Мик. Прок. був обраний на катедру історії українського //52 права. Першу вступну лекцію в університеті М. П. почав зворушливими словами:... [текст відсутній]

Не поривав Мик. Прок. роботи в газетах, брав участь в редагуванні народної газети “Южная копейка ” та великої безпартійної газети, яка виходила у Києві наприкінці 1917 р.

На початку 1918 року, в січні, Мик. Прок. був обраний суддею Генерального Суду.

Наприкінці квітня 1918 року до Мик. Прок. звернулися представники громадських кіл, з якими вів переговори генерал Гренер⁸⁶ з приводу встановлення гетьманства, й запропонували заняти пост міністра народної освіти в новому правительстві, яке має //53 (53а - повтор 53 арк.) бути проголошено незабаром. Мик. Прок. дав згоду. Він, таким чином, став одним з членів тої першої ячейки, яка конспіративно обмірковувала на квартирі проф. Любинського⁸⁷ склад першого гетьманського правительства. Коли М. М. Устимови[ч]у⁸⁸ не вдалося сформувати кабінет міністрів з українських діячів, п. Гетьман⁸⁹ доручив Мик. Прок. 30 квітня сформувати кабінет згідно з висловленими Гетьманом в його грамоті побажаннями. Термін було дано дуже вузький - до 1 травня: “кабінет повинен бути такий, щоб він міг розпочати реформу життя на найширших громадських принципах, в основі яких покладено національне відродження України, але без тих крайностей, які б дратували населення і шкодили б правильному розвиткові національного життя, (интервью с Н. И. Василенко. К., Мысль, 1918, 10 травня).

Мик. Прок. негайно звернувся до с-ф'ів⁹⁰, у яких в той самий вечір були збори. Там в палкій промові він закликав... Мик. Прок. звернувся до ес-еф'ів, у яких //54 було в [той] день зібрання, і в палкій промові закликав їх вступити до кабінету гетьманського уряду, не нехтувати можливостю взяти участь в будуванні української держави. Але слова його були марні: збори пішли за іншими промовцями, серед яких найбільш рішуче й різко виступив проти вступу до кабінету А. М. Ніковський. Лише Л. М. Старицька-Черняхівська та С. О. Єфремов підтримали Мик. Прок. Тут в спогадах трапилася помилка: він Д. І. Дорошенко пише, що Мик. Прок. підтримав В. Винниченко, між тим сам Мик. Прок. згадував, що підтримали його лише Л. М. Старицька-Черняхівська та С. О. Єфремов. Крім власних усних спогадів Мик. Прок. зафіксував цей момент в інтерв'ю з кореспондентом “Киевской Мысли”, яке вже згадувалося вище. Можливо, що Д. І. Дорошенко, який в той час не був у Києві, здобув не вірну інформацію. (“Історія України”, ІІ, ст. 54). - Прим. Н. П.-В.. Гаряче виступала Л. М. Старицька-Черняхівська, яка завжди з хвилюванням згадувала цей трагічний момент в історії України. //55

Відмовляння с.-ф.'ів, як видно, не було цілком одностайним і категоричним. Вони продовжували обмірковувати справу, і на другий день, 1 травня ввечері, до Мик. Прок. прийшов О. Я. Шульгін⁹¹ для остаточних переговорів, але не застав його дома: він був вже на першому засіданні нового кабінету. Шульгін залишив Мик. Прокоповичу записку (інтерв'ю, К[иевская] М[ысль]). В архіві Мик. Прок. збереглася частина цієї записки, без кінця і без підпису, написана на аркушу паперу, вирваному з блокноту, чорним олівцем, нервовим, нерівним почерком. Написано так: “І. Високоповажний Микола Прокофьєвичу. Комітет партії С-Ф разом з представниками (закреслено) інших українських партій обмірковували справи... Відношення у всіх до Гетьманства і його конституції різко негативне. і уступ до (закресл.) роботи при таких (закр.) умовах виключаються. Але позаяк вияснилося, що німці рішуче стоять за ідею гетьмана, обмірковуються дуже уважно можливі пропозиції з нашого боку тих демо...” - на цьому закінчується аркуш, що зберігся. Те, що він був позначений римською цифрою І свідчить, що був ще принаймні один, але його бракує. //56

Відмовлення с-ф'ів вступити до кабінету мало трагічне значення для історії України. Воно не могло змінити ходу подій, себто примусити гетьмана зректися, чи німців, які підтримували гетьманство - стати на інший шлях. Але воно примусило Мик. Прок., формуючи кабінет, звернутися до інших людей, які не користувалися серед українського суспільства таким авторитетом і впливом, яким користувалися діячі, об'єднані в партії с-ф. Наслідком відмовлення с-ф'ів сталася випадковість складу кабінету, той брак одностайності, який підточував гетьманство. В спогадах Д. І. Дорошенка є колоритне місце: перебуваючи у Львові, він несподівано довідався про переворот у Києві. “Мої галицькі знайомі кинулись мене розпитувати, що це може значити? Чи кінець української державності? Я дуже мало міг їм пояснити, бо й сам не розумів, що сталося. У вечері наспіла друга телеграма. з складом нового кабінету міністрів: серед перекручених або незнайомих прізвищ стояли імена Василенка, Ржепецького⁹², . Я зазначив своїм галицьким знайомим, що імена гетьмана Скоропадського й Василенка вже самі собою свідчать, //57 що діло йде не про «кінець української державності», а що найбільше про зміну її форми”. (Мої спомини про недавне минуле. Ч. ІІ, ст. 83).

Мик. Прок. ясно розумів, що формуючи кабінет за таких умов, він ставить себе об'єктом усякого роду обвинувачень, нарікань. Він йшов на це свідомо, не тому, що не хотів скласти кабінет з відомих українських діячів, але тому, що не міг переконати їх. В той же час Мик. Прок. не міг не розуміти важливості для України поновлення гетьманства, в таких умовах, які, здавалося забезпечили йому міцність та силу. Й він пішов [на] важкий шлях, саможертвенно взяв на себе весь тягар відповідальності й назавжди зв'язав своє ім'я з добою поновлення гетьманства. Цей короткий період назавжди залишився кульмінаційним моментом героіко його життя, [?] бачив його раніш і тепер той не міг не помітити, що він наче переродився. Глибока віра в світлу... //58

В своїй розмові з Д. І. Дорошенком, яка відбулася через кілька день по встановленні гетьманства, Мик. Прок. так сформулював свій погляд на переворот і його наслідки: “Центральна Рада і правительство есерів виявили свою нездібність вдержати в руках владу й організувати державу. Прийшли інші люди, представники іншого політичного і соціального світогляду, і взяли владу в свої руки, але знов таки в ім'я самостійної української держави. За цими людьми стоїть тепер рішаючий реальний чинник: збройна сила Німеччини. З оцим треба насамперед рахуватись. Але треба, щоб і при новому курсі політика держави зоставалась національно- українською, треба, щоб і нові форми української державності буди заповнені національним змістом. Отже від самих українців... залежить, щоб і при новій зміні державного ладу й устрою вдержалась сама суть: національно-державна ідея українська. А Гетьманщина - це як раз найбільш національна, історично вироблена форма спеціально українського державного ладу” Д. І. Дорошенко. Мої спомини, ч. ІІ, ст. 86-87. - Прим. Н. П.-В..

Діставши пропозицію сформувати кабінет, Мик. Прок. звернувся до...//59

В кабінеті міністрів Мик. Прок. мав спочатку дві посади: міністра народної освіти та тимчасово міністра закордонних справ, поки не приїхав до Києва і не був призначений міністром закордонних справ Д. І. Дорошенко (20 травня 1918 р.).

Крім того Мик. Прок. протягом перших днів був Головою Ради міністрів, поки приїхав до Києва призначений на цю посаду Ф. А. Лизогуб⁹³. Мик. Прок. був весь час, до 14 листопаду 1918 р., товаришем Голови Ради Міністрів і виконував обов'язки Голови під час відсутності Лизогуба.

Мик. Прок. залишався міністром народної освіти до 14 листопаду 1918 р. В серпні Мик. Прок. був призначений Президентом Державного Сенату й залишався на цьому посту до падіння Гетьманського уряду 14 грудня 1918 р. //60

Діяльність Мик. Прок. як міністра народної освіти викликала чимало нарікань та нападок з різних боків. Самий вступ до кабінету зустрів негативне відношення з боку конституційно-демократичної партії, членом якої був Мик. Прок. Тоді він та інші члени партії, А. Ржепецький та С. М. Гутник⁹⁴ - заявили, що вступають до кабінету персонально. Відгуки цього незадоволення дійшли до Петрограду, звідти впливовий з багатьма зв'язками в журналістських колах публіцист писав Мик. Прок.: “Ми не знаємо, що робиться у Києві. Газети брешуть. Відомості, що привозять з Києва приїзджі люди, обурюють своєю примітивністю. Ви, в мойому уявленні, не центральна фігура на сцені. Але на Вас зо всіх боків сипляться найжорстокіші напади й звинувачення. Ви знервуєтесь, це видно з Вашої промови на з'їзді к[онституційно]-д[демократичної партії, ] і приймаєте бій на ґрунті загальних питань...” (6/V - 1918). Ще більше закидів було весь час з боку лівих політичних українських груп, які вимагали //61 від міністра освіти негайної ліквідації російських шкіл і заснування замісць них українських. Обвинувачення такі, підставою для яких часто служили невірні інформації, наповняли сторінки “Нової Ради”, “Вільного життя”, “Відродження”. Д. І. Дорошенко так пише в своїй “Історії України”: “На Василенка було багато нарікань з боку українських національних кругів, що він занадто мляво проводить українізацію, що занадто піддається впливам російських педагогічних кругів на шкоду інтересам української школи. В цих наріканнях була правда в деяких чисто формальних справах... Але в суті річи що до напрямку шкільної політики Василенко мав рацію”. Переслідуючи усе, що було зроблене для //62 ґрунтовної українізації школи, Д. І. Дорошенко робить такий висновок: “взагалі діяльність. Міністерства в цілому була звернута на те, щоб реальними, творчими заходами укріпити ґрунт для розвитку української просвіти й національної культури, не руйнуючи нічого з того, що було утворено раніше в культурно- просвітній області, хоча б і в чужій, російській формі, з тим, щоб підготовити нормальний, природний і не болючий перехід на форми національно-українські. Коли Гетьманське правительство впало й прийшло на зміну йому правительство Директорії, котре апріорно-вороже ставилося до всього, що було утворено за часів Гетьмана, і заходилося зразу те все руйнувати, то в Міністерстві] Освіти навіть воно не знайшло нічого, що підлягало б, на його думку, потребі знищення або переміни...” (Іст[орія] Укр[аїни], ІІ, ст. 367-68). Це свідоцтво надзвичайно важливе, бо автор його по роботі в кабінеті міністрів часто стояв в опозиції до Мик. Прок. //63

В своїй статті “Українська культурна праця за гетьманщини” Я[сно] В[ельможний] П[ан] Гетьман пише про діяльність Мик. Прок. та інших працьов- ників в міністерстві освіти; що заснування Академії наук, двох українських університетів, багатьох інших, середних та нижчих шкіл - “є наслідок відданости українській культурі багатьох українських діячів, на чолі яких стояли такі люди, як Василенко, Стебницький⁹⁵, Науменко, П. Я. Дорошенко⁹⁶, І. Огієнко⁹⁷.” далі, згадуючи про університет св. Володимира, пише, що Мик. Прок. “у довгому й вичерпаному докладі опрацював свій план діяння, щоб і в цьому університеті безболісно провести українізацію. Я тоді переконався ще глибше, що одинокою ціллю його було зберегти для українського народу якнайбільш культурних цінностей” (Наша культура, 1936, квіт., ст. 244). Це було дійсно так. //64

Головною метою Мик. Прок. ставив для міністерства освіти утворення української школи, але тут становище шкіл різних ступенів було не однакове. Коли кадри педагогів нижчої школи були підготовлені, міністерство видало наказ про утворення національної нижчої та вищої початкової школи. Для них друкувалися й підручники. З гімназіями справа була складніша; на Україні було багато гімназій російських, з складом російських педагогів. Українських педагогів було ще замало. Підручників теж не вистачало. Тому міністерство, не руйнуючи разом існуючі гімназії, почало відкривати паралельні українські; Мик. Прок. був певний, що цей паралелізм - тимчасове явище, що протягом кількох років українська культура переможе й тоді усі гімназії перетворяться на українські.

Багато уваги приділяв Мик. Прок. вищій школі. Він не хотів руйнувати університет св. Володимира, який мав свою майже столітню історію, традиції, склад професорів, серед яких були видатні вчені, тому його залишено поки що недоторканим. Український державний університет утворено було на базі народного університету, при чому багато професорів старого університету св. Володимира стали професорами Українського //65 університету. Урочисте відкриття Українського університету відбулося 6 жовтня 1918 р. В той же день було відкрито Історико-Філологічний факультет, теж український, в Полтаві. 22 жовтня було відкрито український університет у Кам'янець-Подільському.

Питання про заснування Української Академії Наук було давнею мрією українського громадянства. В останніх роках його обмірковували в Українському Науков[ому] Товаристві, зокрема в 1917 році, але нічого реального для здійснення цього не було зроблено. Подаючи П[анові] Гетьманові свою програму діяльності міністерства народної освіти, Мик. Прок. поставив в ній питання про заснування Української Академії Наук, обгрунтувавши цю пропозицію в окремій доповідній записці. В особі П. Гетьмана Мик. Прок. зустрів повну підтримку. 9 липня 1918 року було призначено комісію для підготовки законопроекту заснування Української Академії Наук. На чолі її був поставлений академік В. І. Вернадський⁹⁸. //66

Звістки про призначення комісії для підготовки відкриття Академії Наук викликали в націоналістичній пресі несприятливе ставлення. Раз у раз вміщалися в різних газетах не цілком правдиві і ворожі чутки з приводу Академії Наук, висловлювалися побоювання, що вона не буде “українською” тощо (Нова Рада, N° 102, 115, Відродження, № 101, 102). Хвилювалося й Укр[аїнське] Наукове Товариство, де питання обговорювалося на спільному зібранні членів. Проф. М. С. Грушевський, запрошений взяти //67 участь в роботі комісії, не дав навіть відповіді на запрошення. До комісії вступили як представники Укр. Наукового товариства проф. Г. Пав- луцький, П. А. Тутковський⁹⁹, Є. К. Тимченко¹⁰⁰; значну й активну участь брали проф. А. Ю. Кримський¹⁰¹, С. П. Тимошенко¹⁰², М. І. Туган-Барановський¹⁰³, В. Л. Мо- дзалевський (секретар). 17 вересня були вже готові статут, штати, кошторис і законопроект про заснування Академії; 12 жовтня Мик. Прок. вніс його до Ради міністрів; розгляд законопроекту призначено було на 19 жовтня (лист до редакції “К[иевская] Мысль” Мик. Прок. - 23/Х 1918 р.). Але тут сталася зміна кабінету. Усе залишилося цілком підготовленим, штати та кошторис вже були затверджені бюджетовою комісією, і, як писав Мик. Прок. у листі до “К[иевской] Мысли”, “наступникові на посту міністра освіти залишалося тільки поставити законопроект в чергу на засідання Ради міністрів”.

29 листопаду Рада міністрів затвердила проект про заснування Академії Наук, призначила президентом її проф. В. І. Вернадського і неодмінним секретарем проф. А. Ю. Кримського.

Хоч відкриття Академії Наук сталося за міністра П. Я. Стебницького //68, для всіх сучасників було цілком ясно, яку участь приймав Мик. Прок. в заснуванні Академії Наук. Перше спільне зібрання Академії Наук 30 листопаду ухвалило звернутися до Мик. Прок. з такою заявою: “Спільне зібрання Української Академії Наук в Києві 30 листопада 1918 року, вперше зібравшися для ділової роботи... одноголосно ухвалило надіслати Вам, високошановний Миколо Прокоповичу, своє щире привітання і гарячу подяку за те, що бувши міністром народної освіти Ви всією душею поклопоталися про заснування Української Академії Наук і записали своє ім'я нестертими літерами в історії Академії. Президент Академії академік В. Вернадський, неодмінний секретар академік А. Кримський”.

Цей документ усе життя беріг Микола Прокопович як найцінніший свій скарб.

Не знав він як швидко зітнуться...//69

З заснуванням Академії Наук тісно зв'язане заснування Національної Бібліотеки України. Думка про це виникла у Мик. Прок. ще за часи тимчасового уряду: 17 березня 1917 року він писав міністрові нар[одної] освіти проф. Мануйлову¹⁰⁴ серед інших вимог про необхідність заснувати у Києві Народну бібліотеку, на зразок Петербурзької публічної або Рум'янцевського музею. Мануйлов поставився до цього сприятливо, але нічого не було зроблено (С. Пастернак. Всенародня бібліотека України, К., 1923, ст. 3). Коли Мик. Прок. став міністром народної освіти, то відразу ж в травні 1918 р. поставив питання про заснування такої бібліотеки. Було зроблено багато в інших галузях культури: покладено початок для заснування картинної галереї, українського музею, українського національного театру драматичного та оперного. Треба відзначити також широке розгортання видавничої справи, яка завжди знаходила в міністерстві освіти всіляку підтримку: ширилися видавництва приватні та кооперативні, а кількість виданих книжок досягла протягом 6 місяців існування гетьманства нечуваної цифри. Бібліографічний //70 показник “Книгар” зазначав, що “1918 рік надовго може бути незрівняним, недосяжним по скількости видання та накладів” (Д. Дорошенко. Історія України, т. ІІ, ст. 370).

Такі були реальні наслідки діяльності Мик. Прок. як міністра Народної Освіти. Його діяльність цілком відповідала його переконанням, а не лише надмірній м'ягкості. Він вважав, що всіма засобами треба запобігати збільшення табора ворогів ще молодої української культури, не треба викликати ворожнечи з боку представників російської культури, і навпаки, заходами поступової українізації можно зробити велику користь українській культурі, утворюючи дружне співробітництво з російською культурою, яке поволі сприятиме поширенню української культури. //71

Після падіння Гетьманства Мик. Прок. знов повернувся до професорської діяльності в двох університетах - св. Володимира та Українському, на Вищих Жіночих Курсах, в Народному університеті, в Комерційному та Правничому інститутах.

З приходом добровольців становище українських закладів стало загрозливим. Частина українських інституцій була закрита, решту було переведено в ряд приватних підприємств, - така доля чекала Український Державний Університет. Президія його вирішила звернутися до Міністерства Освіти в Ростові, й виряджено було делегатами ректора Ф. П. Сушицького¹⁰⁵ та Мик. Прок. Вони поїхали в листопаді 1919 р., але приїхали надто запізно: добр[овольча] армія вже розклалася й тікала. Повороту до Києва не було. Через кілька день Ростов був занятий большевиками. Мик. Прок. був обраний професором Варшавського (евакуйованого до Ростова) університету й розпочав читати лекції з історії права. //72

Лише з квітня 1920 року, з великими труднощами, Мик. Прок. міг повернутися до Києва. Тут, в липні того ж року, його було обрано дійсним членом Академії Наук. Так почався останній період життя Мик. Прок. - присвячений роботі в Академії Наук та викладанню в різних вищих закладах. Він читав в університеті, в Кооперативному інституті, в Юридичному інституті, в КІНГ'і, а також в деяких середніх школах - в Залізничному технікумі тощо. Не зважаючи на те, заробітки не могли забезпечити задовільного існування: йому доводилося самому варити обід, мити підлогу, прати білизну, копати городи, рубати дерева на дрова. Він сам так характеризував свою діяльність за цей час в листі до В. Г. Короленка: “Читаю в Вищих школах, але головна моя діяльність зосереджена в Академії Наук... Роблю зусилля щоб працювати науково, але заняття не тим, чім слід, забирають стільки часу, що наукова праця фактично робиться чимсь треттерядним. Дещо все ж таки роблю для врятування культури та цінностей” (29/VII[.19]21). //73

В 1920 році, 20 липня Мик. Прок. було обрано дійсним членом Української Академії Наук, й з того часу й до самої смерти його Академія Наук стала головною метою його життя, він жив її життям, її інтересами, віддаючи їй всі свої сили й думки. З Академією він був зв'язаний не лише науковою роботою, а також і адміністративною. Незабаром Мик. Прок. було обрано на голову Комісії для вивчення історії західньо-руського та українського права; року 1921 академік В. І. Вернадський відмовився від президентства в Академії Наук і президентом був обраний одноголосно Мик. Прок., але советський уряд не затвердив його. Року 1922 його було обрано на голову Соціально-Економічного відділу. На цьому посту він залишався до 1929 р., коли у зв'язку з “реорганізацією” Академії було обрано на цей пост О. Г. Шліхтера¹⁰⁶. До того часу Мик. Прок. керував всією роботою Відділу, був редактором його видань, в тому числі “Записок”, яких було надруковано 6 томів. //74

Головну свою увагу зосередив Мик. Прок. протягом останнього періоду свого життя на роботі Комісії для виучування історії західно-руського та українського права. Заснована в перший рік існування Академії Наук, комісія почала працювати від головуванням академіка Ф. В. Тарановського¹⁰⁷, але у зв'язку з виїздом акад. Тарановського припинила свою діяльність, і Мик. Прок. довелося заново організовувати її. З неї хотів він утворити міцний осередок ґрунтовного дослідження історії українського права й з великим захопленням працював в цій справі. З радістю зустрічав кожного працьовника, що цікавився цією галуззю української науки, широко допомагаючи всім, своїми порадами та власною, добре підібраною бібліотекою. В Комісії бувало пересічно - 8-12 співробітників, крім місцевих дослідників в її роботі брали участь дослідники з інших міст - проф. М. О. Максимейко¹⁰⁸, В. О. Бар- вінський¹⁰⁹, - з Харкова, М. Є. Слабченко - з Одеси¹¹⁰, В. Д. Отамановський¹¹¹ - з Вінниці, С. Дністрянський¹¹² - з Праги тощо Склад комісії змінявся, одні виходили з неї, інші члени вступали. Головним осередком комісії можно вважати таких членів: академік О. О. Малиновський, І. Ю. Черкаський, Л. О. Окиншевич, С. Г. Борисенок, С. М. Іваницький-Василенко, І. М. Балінський, В. О. Романовський, В. Т. Гришко. - Прим. Н. П.-В.. Комісія заклала постійні зв'язки з закордоном - Прагою, Львовом, Віднем, Варшавою, одержувала //75 праці для відзивів, тощо. Щотижня збиралися члени комісії під голосуванням Мик. Прок., читали та обговорювали праці співробітників, звідомлення, рецензії тощо. Співробітники щороку виїздили на наукові відрядження до різних архівів, бібліотек.

Протягом 1923-1930 р. комісія надрукувала 7 томів “Праць комісії” Вийшли І-Vl та УШ томи. VH був затриманий в друкарні, тому що в ньому було вміщено розвідку акад. Слабченка про Військовий Генеральний суд. - Прим. Н. П.-В., в яких було вміщено понад 30 окремих наукових дослідів та дві великі монографії - І. Ю. Черкаського “Копний суд на Україні-Русі XVT-XVin вв.” (томи праць IV та V) та Л. О. Окиншевича¹¹³ “Центральні установи України-Гетьманщини XVH-XVHI ст.” (праці - том VIII). Крім наукових дослідів в працях комісії друкували рецензії, бібліографічні огляди, протоколи засідань комісії. Кожен том “Праць” мав передмову, написану Мик. Прок., яка давала стислу характеристику вміщених дослідів і зазначала їх наукову вагу. Всі передмови, зібрані до купи, дають цінну картину розвитку історії дослідження українського права. Комісія мала на меті розпочати видання джерел українського //76 права, словник юридичних термінів, колективну “Історію українського права”. Робота розгорталася, й праці комісії завойовували видатне місце в науковій літературі.

Мик. Прок. з захопленням працював і сам. За ці роки він надрукував низку статей, дослідів, рецензій з історії та історії права України; з них головніші - некрологи-біографії Б. О. Кістяковського, О. І. Левицького, Кремінецький ліцей і університет св. Володимира, в І т. Записок Соц[іально]-екон[омічного] відділу ВУАН; Як було скасовано Литовського статута (тамож, т. П-Ш) Павло Полуботок (Україна, 1925, № 6), Пам'ятник української правничої літератури, XVIII ст. (Зап[иски] Наукового] товар[иства] Шевченка [у] Львові, т. CXXXVIII), Правне положення Чернігівщини за польської доби (Збірн[ик] Черніговщина), Конституція Пилипа Орлика (Збірн[ик] на пошану проф. Д. М. Петрушевського), Територія України XVII ст. (Збірн. на пошану акад. Д. Багалія), О. М. Лазаревський (Україна, 1927, кн. IV), “Права по которым судится малор[оссийский] народ” (Збірн. на пошану акад. М. Гру- шевського); рец[ензія] на VIII т. Історії України-Руси, М. Грушевського (Україна, 1925, № 5), та інші, разом - 27 праць. Треба відзначити //77 видання матеріалів - “Збірка матеріалів по історії України та українського права”, Археогр[афічний] збірн., І, Матеріали до історії українського права, т. І, розпочав видання збірки “Магдебургських грамот”, працював над широко задуманою історією дослідження українського права та соціально-економічним положенням козаків після 1782 р., готував велику передмову про магдебурзьке право до збірки грамот.

Року 1920 Мик. Прок. був обраний головою історичного товариства Нестора Літописця. За його головування товариство змінило свій загальний характер: значно змінилася тематика доповідів, які тепер переважно були присвячені історії України, її мистецтву, археології. Змінився і склад відвідувачів товариства. Раніш засідання відбувалися в університеті і, крім членів, притягували 10-20 сторонніх осіб. Тепер товариство було приєднано до Академії Наук, і засідання його відбувалися в залі Академії. Здебільшого, публіка заповняла весь зал. Вчителі, студенти, //78 співробітники Академії Наук, взагалі українська інтелігенція, не зважаючи на брак публікацій з приводу засідань в газетах, акуратно відвідували засідання. Деякі з них, як, напр., з доповідями академіків Д. М. Петрушевського про феодалізм, М. Є. Слабченка - про Запорізьку Січ, М. О. Максимейка - про Руську правду, збирали стільки відвідувачів, що їх не могла вмістити зала. Можливо, що як раз ця енергійна діяльність Товариства спричинилася ліквідації його - року 1929 Товариство було закрито.

Року 1922 перед Мик. Прок. розкрилася ще нова ланка наукової діяльності: його було призначено на Голову науково-дослідчої Катедри історії Украни: так він був поставлений на чолі важливої справи - готування кадрів молодих істориків країни.

Так здавалося, не зважаючи на важкі матеріальні умови, життя Мик. Прок. налагоджувалося: він мав можливість не тільки сам працювати науково, а також керувати роботою великої групи дослідників в галузі історії України та історії права України. //79 Хоч і пізно, але Мик. Прок. досяг того, чого прагнув усе життя: наукова робота стала його єдиною головною метою.

В свойому власному житті Мик. Прок. був надзвичайно скромний. Вчитель, професор, міністр, академік, він не міняв свого життя і залишався в тій само маленькій квартирі на Тарасівській вулиці, де оселився ще гімназіальним вчителем. Лише кількість книжок з того часу зростала; бібліотека, яку він збирав з молодих років, була його єдиним скарбом.

Проте цей маленький будинок був широко відомий у Києві, й люде найрізноманітніших професій йшли до нього, йшли до Мик. Прок., щоб послухати його поради, знайти в нього сердечну відповідь, втіху. Мик. Прок. був виключно чутливий, лагідний, м'який, і це притягувало до нього людей. Мик. Прок. наче випромінював тепло. “Згадуємо чудові дні, що ми провели торік у Києві //80, - писав 6/V р. 1930 проф. В. Грабар¹¹⁴, - де нас гріло не лише сонце, а також випромінювана від Вас душевна теплота”. Коло людей, з якими Мик. Прок. зв'язували приятельські відносини, було надзвичайно велике. Тут були й вчені, професори, дослідники, люди з світовим ім'ям, були й мало помітні люди, з якими випадково звела доля, а завдяки багатогранності життя Мик. Прок. таких випадків у нього було надзвичайно багато, і він своєю привітною, лагідною вдачею відразу притягував до себе людей. “У мо- йому житті, - писав М. М. Могилянський, згадуючи перші моменти знайомства з Мик. Прок., - мені рідко доводилося зустрічати людину, яка відразу робила вражіння, яке б залишалось вирішальним на усе життя; таке вражіння робив Мик. Прок. Важко передати, в чому полягала його головна прикмета, але це було вражіння чогось незрівняного, виняткового, виключної щирості, м'якості” (спогади, рук[опис]).

“Серце моє загублено у Києві разом з днями молодости... А Київ - це люди у Києві, а люди у Києві - це Василенко перш за все”, //81 - писав професор П. П. Смирнов¹¹⁵ (17/V - 1930). “Невичерпане джерело Вашої теплоти вкрило мої вільні та невільні гріхи, - писав М. Є. Слабченко. - Ваш лист був справжнім бальзамом на рани, і я готовий плакати від того, що Василенкові начала скращують гіркоту життя і що над людиною розкинуто все ж таки василькове тепле небо” (1928 [р.] без дати) Мик. Прок. не любив транскрипції свого імені “Микола”, і навіть у виданнях Академії Наук підписувався “Н”, або “Ник.” Василенко. З приводу цього М. Є. Слаб-ченко писав: “З приводу імені «Микола» я не можу погодитися: слова душевні близькі обов'язково зв'язані з звуком «М» - «Микола», «милий», «мій», «мати», м'яко, якось тепло, розумієте?... тому «Миколу» Прокоповича не зміню на «Николая» Прокоповича” (1927 [p.] без дати). - Прим. Н. П.-В..

Найтісніші дружні зв'язки збереглися у Мик. Прок. з першої молодости і здебільшого не припинялися до самої смерті. “Видно, те, що закладено для дружби з молодих років, буває найміцнішим”, - писав Мик. Прок. р. 1912 Д. М. Петрушевському.

Крім О. М. Лазаревського, з близьких друзів Мик. Прок. //82 старшого віку треба згадати О. І. Левицького, з яким Мик. Прок. весь час був в тісних дружніх відносинах, в яких спільність наукових інтересів спліталася з ніжною дружбою: це ярко відбилося в некролозі О. І. Левицькому, написаному Мик. Прок., повному мяг- кої лірики. Тісна дружба зв'язувала Мик. Прок. з Є. О. Ківлицьким, відомим у Києві педагогом-істориком, автором чималої кількості наукових праць, який довгий час був секретарем “Київської Старини”. В багатьох громадських та наукових заходах Мик. Прок. вони працювали спільно - в Обществі грамотности, в редакціях київських газет. Весть гурток з великою любовію і пошаною ставився до Ківлицького.

Є. О. Ківлицький помер р. 1920. З приводу його смерти В. О. Мякотін писав Мик. Прок.: “Сумно думати, що його вже нема, що ніколи вже не заспокоїть душу в неквапливій тихій бесіді з лагідним і мудрим отцем Ківлієм” (3/VIII, 1921). //83

Іншого характеру дружба зв'язувала Мик. Прок. з молодих років з П. Т Матю- шенком. Це був полковник артилерії, служив він в арсеналі, але мусив податися в демісію після 1905 р., після того він став викладачем фізики в багатьох середніх школах Києва. П. Т Матюшенко був блискуча, обдарована людина, з палким революційним темпераментом, жвавий, енергійний. Він брав участь у багатьох закладах культурно-поступового характеру, був близький до гуртка Лучицького, працював в “Обществе грамотности”. На початку 20-х років він був заарештований, засланий на північ і страчений....характеру, і був близький до гуртка Лучицького, хоч і не був істориком, розірвав з військовою службою, П. Т. Матюшенко став викладачем фізики в ряді київських середніх шкіл, на початку революції він був заарештований большевиками й страчений [з арк. 85].

Дуже близький був Мик. Прок. з проф. Б. О. Кістяковським; здружилися вони ще за часи спілки “Освобождения”, на початку ХХ стол., зберігали дружні відносини з ним та його дружиною М. В. Кістяковською, до кінця. Мик. Прок. написав теплий некролог Б. О. Кістяковського. //84

Найтісніші дружні зв'язки були у Мик. Прок. з В. О. Мякотіним та Д. М. Пе- трушевським. З Мякотіним вони здружилися відразу; їх зв'язали наукові інтереси та робота в архівах - вони спільно працювали у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові. Було багато спільного в біографії обох друзів: в один час обидва вони пережили міцне, глибоке кохання, нещасливе для обох, в один час глибоко захоплені були громадською та політичною діяльністю і навіть одійшли тимчасово від наукових праць задля публіцистичної роботи; однаково, під час реакції, заплатили за це захоплення роком ув'язнення - В. О. Мякотін відбував його в Д[в]инабурзі¹¹⁶. Одірваний від метушні життя, В. О. Мякотін //85 використав час ув'язнення для наукової роботи. В листі до Мик. Прок. Мякотін писав: “Сиджу зараз над моїми архівними виписками, і так яскраво встають в пам'яті роки, коли вони робилися, роки молодості і зокрема - місяці й роки, проведені в тісних стосунках з тобою, думки, розмови й мрії того часу. Далеко одійшли ті роки, проте близькі вони серцеві... І бачу, треба лише згадати їх - щоб почути. Як міцно зв'язує мене пам'ять серця з тобою, друже мій любий...” (15/ХІІ 1911).

З виїздом до Петербургу Мякотіна р. 1893 почалося жваве листування його з Мик. Прок., більша частина якого, нажаль, загинула в Есмані. Зберігалися у Києві випадково деякі листи, але й вони надзвичайно важливі для характеристики обох друзів, а також для історії української культури того часу Частина листів Мик. Прок. до Мякотіна збереглася в Пушкінському домі в Петербурзі. М. М. Могилянський, на моє прохання, зняв з них для мене копії. Н[аталя] П[олонська]-В[асиленко].. В них Мик. Прок. докладно освітлював Мякотіну київське життя, спільних знайомих. В одному з перших листів, р. 1893 Мик. Прок. писав Мякотіну: “Взагалі умовимось раз назавжди казати мені завжди щиро про всі //86 мої гріхи (мова йшла про план дисертації). Рідко рвуться у мене стосунки з людиною, яку я полюбив щиро й душевно” (19/ХІ 1893). Це було цілком вірно. В листах своїх вони відкривали один одному свою душу, свої інтимні почуття. Характерний лист Мик. Прок. Мякотіну, де він, відповідаючи на його лист, повний “печалей и сомнений”, писав: “Мені здається, якщо ти замислишся над собою, ти зрозумієш спіймаєш себе на тому, що й я переживаю”. В іншому листі Мик. Прок. писав: “Пам'ятаєш той вечір в Китаєві, коли ми з тобою були на острові, коли відділившися від всієї компанії знайшли маленьке озерце, оточене зеленими високими берегами, сіли під деревом й милувалися цією чудовою зміною тіні, при світлі сонця, яке схилялося до заходу... Нам було добре, бо ми почували, ми переживали однакове почуття, ми ділилися їм, хоч ти ледве будеш спростовувати, що в душі була якась неповнота, здавалося, що все ж таки не вся душа тут. І це ж було з тобою, найближчою, найбільш спорідненою духом та почуттями людиною” (24/VI 1897). //87

Відповідаючи Мякотіну на його сумні вагання відносно одруження, проти бажання матері, Мик. Прок. писав йому: “Для нас з тобою шлюб повинен мати духовну й духовну переважно сторону. Родина матері хороша тим теплом, яким вона гріє, своєю ласкою, але вона нічого не дає душі, вона не може примусити відкрити таємниці душі, не може лікувати рани, що болять, не може розвіяти «печали и сомнения». Я кажу тобі все це відверто, бо усе це відчуваю й я. Наша чоловіча дружба надто однобічна, надто розумова, вона боїться почуття, ворожа йому. Залишитися самому, відокремитися в собі ми з тобою не здатні. Для цього треба стати живим мерцем, убити в собі усі найкращі, мабуть, сторони душі. Ми з тобою, хвала Богові, не здатні на це, ми надто живі люди. І оця душевна самотність, чим далі йде життя, чим більше замикається коло близьких людей, чим більше вони починають жити своїм відокремленим власним життям, тим більше робиться важкою, тим більше особисте незадоволення гнітить душу. дружина, як друг, потрібна тобі, а не //88 твоїй родині. В дружині шукаємо ми з тобою. людину, яка буде поділяти з нами наше душевне життя. Я кажу, звичайно, про себе й про тебе. Я розумію любов як велику силу, яка бачить в іншій людині рівну близьку, рідну тобі, яка утворює довір'я, і дозволяє допустити цю людину у всі тайники твоєї душі, відкрити її. якщо цього немає - немає справжньої любові, не буде знищена й та самітність, яка так пригноблює нас з тобою”.

Час минав, і в ніжній дружбі Мик. Прок. та Вен[едикта] Олександровича] почувалися деякі розходження, і Мик. Прок. не міг би повторити те, що він писав р. 1897. Так, у 1912 р. він писав Мякотіну з приводу його статті з приводу Струве¹¹⁷ в IV кн. “Русск[ого] Богатства”, підписаної “В. М.”: “В ставленні до українського питання твоєму й мойому є істотна різниця ось в чому. Для тебе, у зв'язку з твоїм походженням, умовами життя, літературної та громадської діяльності - це питання чуже. Ти можеш ставитися до нього лише розумово, більш мене холоднокровно, розмовляти з приводу його. Ми, українці, так ставитися не можемо, тому що нас в цьому відношенні торкається саме життя. І ми міцніше почуваємо його шипи. В наших ідейних переживаннях це відбивається на самому формулюванні ідеї в той же час //89

.[розмов]ляти з приводу його. Ми українці, так ставитися не можемо, тому що нас зачепає життя, і ми міцніше чуємо його шипи. Підчас наших ідейних переживань це не може не відбиватися на самих формулюваннях, але в той же час дає нам ту «душу живу», якої не маєте ви, великоросіяни, як би ви не співчували вільному розвиткові українства”. В тому ж листі далі Мик. Прок. писав: “Якщо є прагнення створити українську народну інтелігенцію, український університет, за який зараз ведеться боротьба в Галичині, повинна бути наука на українській мові. Лише тоді українство, як матиме питому [вагу] на світовому терені, коли воно спроможеться утворити солідну серйозну українську науку”. (26/IV 1912). Нажаль немає... [скоріш за все йдеться про лист у відповідь. Цей абзац є неповним і де в чому повторює попередній. - Г. С. ].

Тепла й близька, але не так інтимна, як з М'якотіним, була дружба Мик. Прок. з Д. М. Петрушевським. Вони з великою, щирою любов'ю ставилися один до одного, стежили за науковою діяльністю і вели інтенсивне листування, дуже цінне для історії української культури. Друзі докладно відзивалися на усі питання громадського та наукового життя. Петрушевський, видатний фахівець середньовіччя, людина щира та смілива, теж постраждав від режиму Кассо¹¹⁸, вийшов з групою інших професорів з Московського університету й лише за міністерства Ігнатьєва¹¹⁹ міг повернутися до університету, хоча сам був далекий від політики. //90 Він любовно стежив за багатогранною діяльністю Мик. Прок., переживаючи з ним його невдачі й радіючи успіхам. “Мені не потрібно Зайве казати Вам, чим був для мене Мик. Прок., - писав Д. М. Петрушевський удові Мик. Прок., - як багато радості дав він мені протягом нашої багаторічної ніжної дружби, яким щасливим почував я себе, коли мав можливість бачитися з ним та втішатися єднанням з ним. Усе моє життя пройшло в проміннях нашої дружби... Я любив його всіма силами моєї душі, і мені важко словами висловити, чим він був для мене” (17/ХІІ - 1935).

Характерна риса взаємовідношень між цими трьома друзями молодості. З приводу В. О. Мякотіна Д. М. Петрушевський писав: "Дружба, яка зв'язувала мене з ним, за бродницькі часи й ряд років після того цілком зникла, і коли він жив деякий час у Москві, я бачив його дуже рідко й близькості між нами не було. Сталося це якось без приводів, само по собі. Інтереси його були далекі від моїх, і ґрунту для стосунків не було. Я завжди по натурі людина партикулярна, а він цілком потопав //91 у громад[сь]кості і тим занапастив свою наукову кар'єру, задля якої, можно казати, народився” (лист до Н[аталі] П[олонської]-В[асиленко], 2/ІІІ 1936).

Ця характеристика дуже важлива: вона в кількох рядках однаково яскраво характеризує всіх: і Мякотіна, і Петрушевського, і Мик. Прок. В той час, як Мякотін віддався політичній і громадській діяльності, Петрушевський - кабінетній науці, і обидва втратили ті спільні інтереси, що колись об'єднували їх - Мик. Прок. до кінця залишався однаково близький з тим і іншим, і в його духовному "я” однаково знаходили відгук душевні інтереси Петрушевського, цілком присвятившого себе науці, й Мякотін, що "потопав в громадськості”.

Найближче місце в житті Мик. Прок. належало М. М. Требінській. Мик. Прок. познайомився з Марією Миколаївною на початку 90-х років, у Лучицьких, і вона стала його найближчим другом, інтересна, розумна, з розвиненим інтелектом, й ця дружба залишилася до самої смерті М. М. Требінської р. 1934. //92 Гарна на вроду, розумна, освічена, М. М. Требінська вміла підійти до кожної людини, знайти з нею спільні інтереси. Мар[ія] Мик[олаївна] була надзвичайно чутлива, щира, охоче допомагала усім, чим могла - й коштами, і сердечною увагою, кожному, кому треба було допомогти.

Родина Мар. Мик. складалася з неї та двох дітей, дочки - Олени Миколаївни та сина Дмитра Миколайовича, які стали згодом відомими у Києві лікарями. В цій родині Мик. Прок. знайшов теплу, любовну атмосферу, і вона на багато років замінила його власну родину. Діти палко кохали його; коли вони підростали, Мик. Прок. брав найближчу участь в їх навчанні, допомагав їм, "Наш милый Василек”, - зверталися вони в листах до нього.

Мик. Прок. зв'язували з Мар. Мик. спільні інтереси, спільна громадська робота. Мар. Мик. жила тими ж інтересами, якими //93 жив Мик. Прок. Вони спільно працювали в “Обществе Грамотности” і “Народній Аудиторії”, спільно захоплені були газетною роботою. Квартира М. М. Требінської перетворилася на філіал редакції “Києвских Откликів”: Мик. Прок., О. Ф. Саліковський та інші співробітники тут обмірковували всі редакційні справи, статті, всі подробиці кожного номера. М. М. Требінська деякий час взяла на себе офіційно видання газети і, не шкодуючи, давала кошти на видання, на сплату штрафів, які накладала цензура. Взагалі господа М. М. Требінської...

О.М. Требінська яскраво описувала вражіння від рідного дому, коли приїхала на Різдвяні свята з Петербургу: вона не пізнала його: усе було охоплено новим для неї, ще чуждим, інтересом газетної справи: передові, статті, полеміки, конфіскації номерів, штрафи, тираж і таке інше - ось чим жили тепер М. М. Требінська і Мик. Прок., забуваючи усе інше. Але минув рік - і Ол[ена] Мик[олаївна] сама захопилася тими ж інтересами і з тривогою питала Мик. Прок.: “Невже не можно врятувати «К[иевские] Отклики»?...” //94

З в'язниці, “Хрестів” Мик. Прок. писав листи по черзі (можно було писати один раз на тиждень) до рідних та до Требінських, і ці останні, наче “соборні послання” читала всім знайомим, які писав Мик. Прок. і якій він не мав можливості відповідати. В цій сердечній, дружній родині переживав Мик. Прок. свої важкі втрати, смерть матері, батька, радості й невдачі й в ній знаходив моральну підтримку й втіху.

Важкі нещастя переживала родина... //95

Року 1923, 2 травня Мик. Прок. одружився з Н. Д. Полонською, яка була колись його ученицею в гімназії, теж істориком, приват-доцентом університета св. Володимира. Цей шлюб дав багато щастя обом.

Проте 1923 рік приніс Мик. Прок. й велике лихо: він був притягнутий до політичного процесу “Центра дій”, разом з групою київських професорів та своїм молодшим братом, Кост[янтином] Прок[оповичем, ] і засуджений на 10 років ув'язнення: на захист його стала вся Академія Наук, і цей вирок був замінений спочатку засланням за межі країни, а далі - цілком скасований. В листопаді року 1924 Мик. Прок. був звільнений і здобув можливість продовжувати наукову роботу в Академії Наук. Важкі переживання - прилюдний процес, ув'язнення, вирок, відбилися на стані здоров'я Мик Прок. Важка нервова хвороба спочатку поволі, але невпинно підточувала його організм.

Року 1929 почалася “реорганізація” Академії Наук, в бік “советизації” її. Все більше, крок за кроком, партійне керівництво почало забирати до своїх рук Академію. //96

Діамат, вивчення творів Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна заповняли весь час наукових робітників; почалася “критика й самокритика”, прилюдні чистки. Процес СВУ грізною хвилею пройшов по Академії Наук. Року 1933 було закрито комісії соціяльно-економічного відділу, в тому числі комісію для вивчення історії західно- руського та українського права. Мик. Прок. болюче переживав ці події. Він залишився академіком, але жодної активної діяльності не міг виявляти. Він втратив зміст свого життя, він опинився зайвим, за бортом життя. Хвороба його почала швидко розвиватися: наприкінці 1929 р. було поставлено остаточний діагноз “Паркинсонова хвороба”, або тремтячий параліч.