Микола Костомаров: громадський діяч чи кабінетний вчений

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Микола Костомаров: громадський діяч чи кабінетний вчений?

Ольга Гончар

Анотація

У статті розглядається найплідніший період діяльності українського вченого і громадського діяча Миколи Костомарова (1863--1885). У світлі різноманітних джерел переважно особового походження висвітлюються важливі аспекти українознавчої праці історика, який зміг поєднати активну громадську діяльність із фундаментальними науковими дослідженнями. Хронологічні межі студії охоплюють період від Валуєвського циркуляру до останніх днів життя вченого, коли Його ім'я було символом українофільського руху не тільки в Російській імперії, але И далеко за її межами.

Ключові слова: українофільство, джерела особового походження, дискусія, історичні монографії, українські часописи, націєтворчий процес.

Annotation

Gonchar Olga

Mykola Kostomarov:public person or cabineted scientific?

The most fruitful period of activity of Ukrainian scientist and public figure Mykola Kostomarov (1863--1885) is considered in the article. In the light of various sources of predominantly personal backgrounds, the important aspects of the Ukrainian studies work of the historian, which was able to combine active social activities with fundamental scientific research, are highlighted. The chronological boundaries of the studio cover the period from the Valuev Circular to the last days of the life of the scientist, when his name was a symbol of the Ukrainophile movement not only in the Russian Empire, but also far beyond its borders.

Keywords: Ukrainianophilia, sources of personal origin, discussion, historical monographs, Ukrainian periodicals, nation building process.

Аннотация

Гончар Ольга

В статье рассматривается плодотворный период деятельности украинского ученого и общественного деятеля Николая Костомарова (1863--1885). В свете различных источников преимущественно личного происхождения освещаются важные аспекты украиноведческой труда историка, который смог совместить активную общественную деятельность с фундаментальными научными исследованиями. Хронологические рамки студии охватывают период от Валуевского циркуляра до последних дней жизни ученого, когда его имя было символом украинофильского движения не только в Российской империи, но и далеко за ее пределами.

Сьогодні українська історична наука розвивається у тісному зв'язку з новими потребами суспільства, яке знаходиться на шляху демократичного поступу. Вітчизняні вчені детально досліджують проблеми формування національної самосвідомості українців, їх інтелектуального, політичного та духовного розвитку. Пріоритетного значення набуває студіювання діяльності ряду науковців-гуманітаріїв, які в складних умовах української бездержавності конструювали національний гранд-наратив. На вітчизняних теренах, що належали Російської імперії, політика влади там полягала в асиміляції українського народу і перетворенні його на невиразну частину «великої російської нації». Цій ідеї надавалося велике значення, а на її реалізацію монархія не шкодувала ні сил, ні часу. Однак серед нашої нечисленної інтелектуальної еліти сформувалася плеяда діячів, що протистояли зросійщенню всіма можливими методами.

Ми пропонуємо читачеві повернути свій погляд у ХІХ ст. -- епоху національного відродження, коли із забуття повернулася наша славна києво-руська і козацька минувшина, відродилася і утвердилася велич української мови, літератури та історії, розпочався новий етап розвитку усіх галузей культури. Цей період цілком слушно називають золотим століттям української історіографії. На нашу думку, щоб показати вітчизняне інтелектуальне середовище окресленої епохи, варто вдатися до персоналійного виміру.

У ХІХ ст. вплив історичної науки на суспільство був настільки великим, що лише один влучний вислів історика міг повернути науку в іншому напрямі, відкрити нові грані давно відомої і, здавалось, зрозумілої події. Ця епоха відзначається багатьма цікавими образами вітчизняних інтелектуалів, серед яких ми виділяємо Миколу Івановича Костомарова (1817--1885) -- людини із неповторною долею та особливим місцем у нашому інтелектуальному надбанні. Існує дивна, але дуже живуча традиція: вішати на істориків ярлики, так-от Миколі Костомарову в цьому «пощастило» чи не найбільше.

Його називали українофілом, сепаратистом, націоналістом (в т.ч. й буржуазним), істориком-художником, народником, романтиком, слов'янофілом, політичним злочинцем і т.д. Цей список можна продовжувати, одним словом, за життя та й після смерті його постать була й залишається одіозною. З М. Костомаровим пов'язані численні міфи, частину з яких ми спробуємо спростувати у нашій студії, присвяченій 200 -літтю від дня народження вченого. У цьому полягає наша дослідницька мета. Об'єктом дослідження є діяльність М. Костомарова у період 1863--1885 рр. Предметом буде українофільська складова та її градація на громадську та науково -фундаментальну. Документальна база студії складається переважно з джерел особового походження, стосовно яких ми маємо деякі пояснення.

Вказані джерела створювалися людиною, а тому вони завжди мають відтінок суб'єктивності і, можливо, упередженості. Але у нашому випадку достовірність свідчень досить висока, оскільки мова йде про другу половину ХІХ ст., коли, наприклад, епістолярій був чи не єдиною можливістю відкрито обговорити актуальні проблеми, пов'язані з «українським питанням» в Російській імперії. Ми критично підійшли до обраних джерел і, як радить відомий антрополог Енн Стоулер, намагалися розглядати їх вздовж і поперек «волокон архівної тканини», щоб отримати можливість альтернативної інтерпретації [33].

На завершальному етапі свого життя (який був найбільш яскравим і плідним у його творчості) М. Костомаров не зміг залишитися осторонь суспільно-політичних подій, які сплелися у неперервний ланцюг, що рік-у-рік затягувався на шиї українства. Байдужість ніколи не була характерна Миколи Костомарову. Навіть після всіх поневірянь, пов'язаних з Валуєвським циркуляром, він не здався, а все ж продовжував збирати кошти для видання українських книг. Справа розгорнулася так широко, що спинити її було дуже важко. 2 грудня 1863 р. вчений пише листа до Г. Данилевського з подякою «від імені дорогої Вам і мені України» за сприяння у зборі коштів на українські книги і повідомляє про наміри продовжувати справу і наступного року [26, л. 2].

На початку 1864 р. група харківських семінаристів зібрала певну суму коштів для друкування україномовних книг і надіслала з цього приводу листа М. Костомарову, засвідчуючи велику повагу до історика. Той був настільки вражений увагою молодого покоління, що не міг не відповісти. У листі від 19 січня 1864 р. він дякує і бажає, щоб молодь росла «духом і серцем». М. Костомаров, як пастир, своїми настановами закликає зберегти «у серці ту любов до свого краю і до свого народу, що тепер маєте; і будете ви світло людям вашим, і станете кріпкою сторожею народовій мові й народовій освіті». Історик радів духовному росту молоді і закликав не забувати рідної мови і не відмовлятись від неї ні за які земні блага, щоб «любов наша до рідної мови не була схожа на те насіння, що було зійшло, та росту йому не було» [10, 2 арк.].

Влада була надзвичайно стурбована великим впливом Костомарова на громадську думку щодо болючого для імперії національного питання, особливо серед молоді, тому постійно тримала під його контролем. Про це свідчать звіти флігель-ад'ютанта ІІІ-го Відділення М. Мезенцова, який у вересні 1863 р. був спеціально відряджений до українських губерній для оцінки діяльності українофілів і Костомарова зокрема. Після повернення із заслання вчений під негласним наглядом до кінця своїх днів. У своїх доносах чиновник відзначав, що ідейним підґрунтям українофільства на Україні є часопис «Основа», який не був би таким впливовим, «якби поряд з ними деякі впливові за своїм талантом особистості, як Костомаров, Куліш і їх спільники, не проводили систематично такі начала, утвердження яких тягнуть за собою позитивну політичну сепарацію Малоросії від іншої частини Російської імперії» [21, с.127]. В той час, як М. Костомаров все ще переймався справою попри всі заборони влади, його колишній ідейний товариш П. Куліш перебував у Варшаві, де значно змінилися його погляди. В одному з листів він настирливо кликав Костомарова до польської столиці. Із змісту листа дізнаємося, що Куліш остаточно змирився з позицією влади щодо українства. На думку російського дослідника О. Міллера, це були не тимчасові його настрої. Для очевидності висновків автор наводить листування П. Куліша, з якого видно, що він став на бік уряду і намагався схилити до співробітництва з урядом і своїх товаришів [21, с. 132-133].

Через несприятливі для української справи обставини, які склалися впродовж 1863 р., центр подій перекочував до Києва. М. Костомаров рвався туди з усієї сили і подав запит на дозвіл викладання в Університеті Св. Володимира, оскільки мав запрошення на кафедру. Тодішній ректор М. Іванишев 16 липня 1862 р., одразу після звільнення Костомарова з Петербурзького університету звернувся в одному з листів до історика, в якому пропонував прийняти кафедру російської історії та висловлював бажання бачити Миколу Івановича не тільки в якості викладача, а й головного діловода Київської археографічної комісії. Зважаючи на любов останнього до архівосховищ, він констатує, що Київський центральний архів може дати задоволення на все життя [11]. Спочатку М. Костомаров не наважився відповісти згодою, очевидно, втомлений неприємними подіями. А у 1864 р. під тиском обставин згадав про запрошення. 22 квітня Костомаров повідомляє М. Іванишева про своє бажання стати професором улюбленого університету і питання було винесене на вчену раду закладу. Незадовго до генерал- губернатора Південно-Західного краю Д. Бібікова дійшла звістка, що М. Костомарова звинувачують в українофільстві, і той не дав дозволу на його переїзд до Києва. На початку травня того ж року Рада Університету відклала балотування Костомарова на посаду ординарного професора на невизначений час. Однак, вшановуючи заслуги вченого перед наукою, прийнято було рішення присвоїти йому ступінь доктора історії без іспиту і захисту дисертації. «Ваш докторський диплом друкується і буде висланий Вам в найближчий час», -- повідомляв ректор М. Іванишев у листі від 5 травня 1864 р. [15]. Це свідчило про відкуп за відмову з боку влади і високу оцінку професорської і наукової діяльності М. Костомарова з боку ради Університету. Отже, вчений залишився у Петербурзі.

Тим часом не припинялася діяльність Костомарова зі збору коштів на україномовні видання для народу. Вона принесла не менше неприємностей, ніж будь-яка інша його громадська ініціатива. Історику вдалося зібрати близько 4000 рублів, з яких 1300 витрачено видання «Оповідань з Святого Письма» і «Щотниці». Решту суми він перевів у цінні папери Херсонського земського банку, а також склав заповіт, згідно якого після його смерті кошти повинні бути спрямовані до Міністерства народної просвіти і витрачені в Україні. Саме існування цього фонду з самого початку і до смерті вченого здебільшого викликало негативну реакцію в суспільстві. Неодноразові звернення до вченого з приводу використання фонду наражалося на його спротив. Зокрема, його стосунки з М. Драгомановим та П. Кулішем були тимчасово порушені відмовою М. Костомарова на будь-які варіанти використання зібраних грошей. На нашу думку, тут доречним буде короткий дискурс стосунків М. Костомарова з М. Драгомановим, оскільки він відображає не тільки порушене нами питання, але й загальний хід подій навколо українського руху 60-х--80-х рр. ХІХ ст.

М. Костомаров і М. Драгоманов бачилися особисто лише два рази, мало листувалися, але самі по собі були яскравими діячами українського руху, і коли їхні шляхи перетиналися, то виникала дискусія. М. Драгоманов, значно молодший від М. Костомарова, і значно радикальніший у своїх поглядах щодо української справи в Російській імперії. Він поділяв думки М. Костомарова щодо важливості розвитку української мови, але не погоджувався з його «політичною мімікрією» і вважав її шкідливою для справи. В одному із своїх листів він писав: «...Програма Костомарова була дуже ідеалістична і через те не дивно, що, повернувшись з вигнання в часи царя Олександра ІІ, Костомаров не державсь її цілком. Але дивно, а в усякім разі печально, що Костомаров і його приятелі, котрі в 60-ті роки видавали «Основу» і керували українським рухом в Росії, не виявили ніякої політичної програми, а цю стару так заховали, що про неї точно нічого не було звісно до самої смерті Костомарова. Між іншим це мало наслідком те, що навіть серед інтелігентних українців «українофільський» рух не міг видержувати конкуренції ні в один бік -- з великоруським лібералізмом і радикалізмом, ні в другий -- з московським слов'янофільством.» Далі Драгоманов схвально відзивається про програмні документи Кирило-Мефодіївського братства, але підкреслює політичну недосконалість подальших дій кирило-мефодіївців. Драгоманов звинувачує Костомарова у відступі, а у деяких працях відмові від попередніх переконань. Тут же він шкодує, що перший не захотів видавати підручники за кордоном [28, с. 476-477].

Цікаві подробиці цих подій знаходимо у щоденнику видатного українського вченого і громадського діяча О. Кістяківського. 6 березня 1876 р. він записав свої враження від зустрічі з П. Кулішем, який повідомив йому деякі обставини цієї справи. М. Костомаров після одруження написав заповіт, за яким все майно після його смерті відходило дружині А. Крагельській. Про кошти для українських підручників у заповіті не було сказано. Дізнавшись про це, київські громадівці провели переговори з вченим, але вони пройшли безрезультатно. Згодом до нього завітав і сам М. Драгоманов. М. Костомаров був непохитним і відповів, що віддасть всю суму тільки в разі, якщо міністр дозволить видання підручників українською мовою.

О. Кістяківський знав, що безліч осіб (в т.ч. й П. Куліш) намагалися видерти кошти у Костомарова ще у 1863 р., але останній не піддався ні на які авантюри. Зрештою, автор щоденника висловлює припущення, що історик міг так чинити з двох причин: «з метою присвоїти, то це підло, якщо ж. з метою зберегти ці кошти від розтрати, то тут нічого поганого немає» [19, с. 107-108]. М. Драгоманов хотів заволодіти сумою не для власних потреб, а для публікації української літератури за кордоном, але, очевидно, М. Костомаров не поділяв його намірів. Крім того, це свідчить і про розлад у рядах українських діячів [19, с.108]. Загалом, О. Кістяківський позитивно оцінює діяльність Костомарова. На нашу думку, цей епізод є надзвичайно промовистим у сенсі сприйняття вченого його сучасниками. Як бачимо лише з одного прикладу, його вважали не тільки вченим високого рангу, але й українським громадським діячем зі стійкими переконаннями й принципами.

Але повернімося до листа М. Костомарова до М. Драгоманова. З нього випливає, що М. Драгоманов написав листа із зверненням про надання коштів для публікації українських книг за кордоном восени 1876 р., після виходу Емського акта. З пояснень самого М. Драгоманова дізнаємося, що це була вже друга спроба використати фонд, яким опікувався Костомаров. Перший раз Драгоманов запропонував історику допомогти видавцям «Кобзаря» у Празі в 1875 р., позичивши кошти, або віддати їх на видання за кордоном Нового Завіту у перекладі П. Куліша. Про це йдеться у колективному листі від 29 січня 1875 р., який підписав М. Драгоманов, В. Антонович, П. Куліш та ін. [14]. Але М. Костомаров відмовився, пояснюючи, що не має права ані віддавати, ані позичати будь-кому суспільний фонд. Вдруге до Драгоманова знову звернулися «Кобзарники» з проханням вияснити у вченого, скільки є грошей у фонді і як він буде «служити своїй цілі» [7, с. 30-33]. Останній відповів, що із 4000 рублів 1300 використано було на видання «Оповідання з Святого Письма» та арифметики О. Кониського. Проте за час, коли фонд зберігався на банківському рахунку, наросли проценти, і сума досягла знову чотирьох тисяч. Крім того, він підтримував громаду у бажанні використати їх у своїй державі, дочекавшись дозволу Святого Синоду на видання Біблії українською мовою. М. Костомаров вірив у те, що після заборони співати українські пісні, настане час, коли «великі світу нашого будуть захоплюватися цими піснями і опікуватися успіхами народної творчості» [7, с. 27-29]. Безумовно, що в цій ситуації у Костомарова проявилися погляди романтика.

Джерела особового походження об'ємно розкривають стан української справи після Емського указу. Українська інтелігенція тяжко переживала чергову заборону. Зрозуміло, що в таких обставинах українська справа пішла на спад, а заняття нею могло принести М. Костомарову арешт, якого він би не пережив. Вченому прийшлося працювати таємно, тому дуже поширеною є думка, що в цей час він перетворився на кабінетного вченого. Однак джерела свідчать про постійну громадську активність М. Костомарова. Щороку він організовував панахиду пам'яті Т. Шевченка, яка була не тільки церковним обрядом, а й зібранням шанувальників творчості Кобзаря. У спогадах Д. Мордовця про останні десять років життя історика неодноразово згадуються «Тарасові роковини», зокрема, у 1878 р. вони проходили в клубі художників [22, с. 653]. М. Костомаров особисто розсилав повідомлення своїм знайомим. Так, наприклад, 27 лютого 1880 р. він повідомляє О. Пипіна про збір у церкві Міністерства внутрішніх справ в ім'я світлої пам'яті про Шевченка [6, с. 74]. Такі послання отримували й десятки інших діячів українського руху. До речі, батьком називали Костомарова майже всі українофіли того часу -- молодь, творча інтелігенція Російської імперії, галицькі народовці тощо. Про 1882 р. Д. Мордовець згадував, що аналогічний захід зібрав «український гурток» в Петербурзі спочатку в Казанському соборі, а ввечері у ресторані, де «батько Микола» читав твори Шевченка напам'ять [23, с.322-333]. Один з таких вечорів був влаштований і на честь українського письменника Г. Квітки-Основ'яненка. Рішення про організацію святкового обіду прийнято було на одному з традиційних «вівторків» у М. Костомарова. На запрошення відгукнулися близько двадцяти представників української та російської інтелігенції. Серед них О. Пипін, С. Опатович, М. Старицький, О. Савич, В. Жемчужников та ін. Зокрема І. Срезневський не зміг відвідати зібрання, але написав листа М. Костомарову, де коротко відзначив заслуги письменника в українській літературі [22, с. 660]. Цей лист був зачитаний під час обіду, а насамкінець учасники склали колективну телеграму до Харківського повітового предводителя дворянства М. Ковалевського: «Розділяючи разом з вами справжнє свято відзначення дорогої нам пам'яті Григорія Федоровича Квітки, ми, що зібралися в дружньому гуртку шанувальників пам'яті покійного, шлемо таким харківським шанувальникам наш сердечний привіт і гаряче побажання успіху нашій народній літературі серед інших споріднених слов'янських культур. Микола Костомаров -- від усіх, хто зібрався». Д. Мордовець згадує, як подав історику ідею закінчити зібрання промовою щодо майбутнього українського письменства. Костомаров зробив це успішно, за що був нагороджений оплесками [22, с. 662]. На перший погляд, такі події не видаються значущими. але необхідно врахувати, що вони проходили регулярно, збирали зацікавлену аудиторію та ще й супроводжувалася літературними вечорами, на яких обговорювалися важливі питання, пов'язані з українською літературою та роллю інтелігенції в культурному розвитку народу. В умовах дії Емського указу це було надзвичайно важливо і мало позитивні наслідки.

Про те, що М. Костомаров залишався провідником українського руху, свідчить його лист до О. Пипіна, написаний 1 грудня 1880 р. У ньому історик повідомляє, що отримав три листи з Кишинева та Єлисаветграда (один з них від І. Нечуя-Левицького), яких до нього звертаються з проханням вплинути на М. Стасюлевича як члена комісії з перегляду законів про друк. М. Костомаров прагнув зустрітися з О. Пипіним, щоб обговорити проблему варварського відношення до української літератури і українців взагалі, яким забороняють співати на концертах свої пісні, проводити вистави рідною мовою, а неграмотних за одну лише любов до своєї народності можуть вислати. Микола Іванович, гостро вболіваючи за український народ, хотів порадитися з Олександром Миколайовичем, як співробітником «Вестника Европы», з приводу того, як можна через М. Стасюлевича та його часопис винести цю проблему на суд громадськості [6, с. 74]. Очевидно, зустріч з О. Пипіним була вдалою, оскільки за п'ять днів М. Костомаров надіслав до журналу статтю «Малорусское слово» [5, с. 86], про що повідомив запискою. І на початку 80-х років ХІХ ст. нарешті цензурі дозволено було пропускати українські словники, збірники усної народної творчості, невеликі оповідання і поезію завдяки численним публічним виступам М. Костомарова у періодичній пресі. Очевидно, авторитет історика зіграв важливу роль у переконанні М. Стасюлевича, який насправді не був великим прихильником України. За підтримки О. Пипіна, якому історик регулярно писав і надсилав свої праці, у 1881--1882 рр. він опублікував «Малорусское слово», «По вопросу о малорусском слове «Современным Известиям» [5, с. 85] і «Еще по поводу малорусского слова «Московским Ведомостям» [5, с. 84], де підняв низку питань, пов'язаних із забороною української мови. По-перше, шкідливість перенесення цього питання із ґрунту наукового на політичний, що саме по собі дає можливість втрутитися у розв'язання проблеми особам, які не розуміють тонкощів мовної ситуації, а це, у свою чергу, породжує політичні спекуляції; по-друге, «ревнителі об'єднання Росії» побоюються, що український народ, отримавши свободу культурного розвитку, усвідомить свою окремішність і зажадає розриву з імперією; по-третє, «не тільки Русь Волині і Подолії, але Русь Полтавщини і Харківщини є також дещо інше по своїй народності, ніж Москва -- в етнографічному значенні... Це правда і правди ніде діти (виділено нами)» [5, с. 85].

Через О. Пипіна до «Вестника Европы» потрапляли й інші роботи М. Костомарова, як наприклад, рецензія на «Крашанку» П. Куліша [5, с. 86], та праці, пов'язані з українською літературою інших авторів. Так, в записці від 3 травня 1882 р. Микола Іванович пропонував часопису замітку про русинську літературу за 1881 р., яку взято було з польського журналу.

На початку лютого 1882 р. М. Костомаров опублікував у журналі «Вестник Европы» роботу під назвою «Задачи украинофильства» [5, с. 86]. Вона була написана на захист української мови і проти тих, хто намагався звести її роль до діалекту, який мало чим відрізняється від російської мови. Знищивши мову, легко збороти народ, і це історик добре розумів. Тому й ратував за розвиток української літературної мови, її становлення і виступу на міжнародній арені у ролі повноправної європейської мови. Таким чином, М. Костомаров підкреслював, що вплив світового культурного процесу, з-поміж іншого й російського, він вважав благотворним для українського народу і його мови. Історик рішуче відкидає думку, що наш народ хотів коли-небудь злитися з російським і що він не здатний самостійно розвиватися: «Малорос дійсно не має ворожості до великороса, він буде з ним вести хліб-сіль, приймати його з братньою доброзичливістю у своїй убогій хаті, радий повчитися у нього всьому доброму, але великоросом бути не хоче, а бажає залишитися тим, чим є» [5, с. 86] (виділено нами.). Український народ має власні мову й культуру і має право визначити своє місце у світовому цивілізаційному процесі. Ось якою була найвища мета для М. Костомарова, що її можна було досягти було через реформу народної освіти. Провідну роль у цьому процесі вчений відводить інтелігенції, котра повинна «йти в народ», щоб зблизитися з ним, зрозуміти його потреби, щоб створити українську літературу, прийнятну навіть найнижчим шарам населення України, в тому числі й на Г аличині.

У відповідь на виступ Костомарова на шпальтах «Вестника Европы» редактор львівської газети «День» В. Барвінський публікує роботу під назвою «Задачи русской интеллигенции на Украине», в якій дещо інакше розглядає роль інтелігенції у розвитку України [3]. Він констатує, що український народ внаслідок багатовікового бездержавного існування втратив силу, ґрунтовану на національній свідомості, тому інтелектуальна еліта повинна сприяти укріпленню духовного зв'язку між розрізненими українськими етнічними територіями. На думку В. Барвінського, інтелігенція Галичини та Буковини разом з народом гостріше відчуває необхідність згуртування, оскільки живе одними інтересами з усім українським народом. У цьому випадку погляди М. Костомарова і В. Барвінського співпадають. Розходяться вони тоді, коли мова йде про роль дворянства у цьому процесі. М. Костомаров вважає, що українська інтелігенція східної і центральної частини Російської імперії за кілька століть прилучилася до російської культури, опанувала мову, і лише найсвідоміша її частина тяжіє до «джерел» (а, значить, усвідомлює своє високе призначення -- служити українському народові). Швидко переорієнтувати всю еліту неможливо, різкий поворот у свідомості не відбудеться. Логічніше буде почати з низів, які багато віків не мали доступу до світової цивілізації. Історик не бачить нічого страшного в тому, що російська інтелігенція долучиться до розвитку української культури та мови, адже вона є носієм однієї із світових культур. У цьому випадку виграють обидва народи, оскільки мова не йде про злиття культур і народів. На таку постановку питання не погоджується В. Барвінський, вважаючи, що українське дворянство повинне повернутися обличчям до свого народу незалежно від геополітичних особливостей його існування. Редактор газети «День» виступає за те, щоб літератори намагалися підняти українську літературу до світового рівня, і тоді українському народові непотрібно буде йти за «великоросійським братом».

Дискусія між М. Костомаровим і В. Барвінським, яка проходила на сторінках періодичних видань, продовжилася та навіть загострилася в епістолярному спілкуванні. Перший звернувся з листом до редактора «Дела» приблизно в середині червня 1882 р. та попросив його надрукувати в газеті, але В. Барвінський не виконав побажання історика, можливо, щоб запобігти спекуляціям навколо цього важливого питання [3, с. 95-96].

У цьому листі М. Костомаров дає декілька важливих пояснень своїм міркуванням, висловленим у вищезгаданих публіцистичних творах. Вважаємо доцільним проаналізувати зміст послання. Насамперед, автор торкається тези про злиття української інтелігенції з російською, яка бурхливо заперечувалася В. Барвінським. Історик стверджує, що українська культура була вище розвиненою ще при царях Олексію Михайловичу та Федору Олексійовичу. За царювання Катерини ІІ українська еліта почала русифікуватися, а за «миколаївського режиму» цей процес йшов найшвидше і досі продовжується. На даний момент українською мовою розмовляють у дворянських сім'ях лише там, де панує малоосвіченість. В інших випадках українське дворянство мимоволі зблизилося з російською культурою, оскільки вся освіта і діловодство в Російській імперії велася лише російською мовою. Тому Костомаров називає російську мову не чужою українцеві, як і галичанину німецька і польська. Але у зростанні російської мови і культури українська інтелігенція відіграла величезну роль. Тому не має сенсу нині дворянство та інтелігенцію примушувати розмовляти українською, логічніше боротися за найнижчі верстви українського населення, яке «віками тримали трохи не в скотинячому побуті», прилучити до досягнень світової культури навчанням мовою, яку воно перейняло з материнським молоком.

М. Костомаров бажає, щоб дворянство та й вся інтелігенція хоча б не шкодила українській справі. Немає в дворянстві тієї моральної сили, щоб повністю українізуватися; для такої метаморфози необхідні певні історичні умови, інакше неможливо різко повернути шлях українського дворянства до народу. М. Костомаров ділить українську інтелігенцію за походженням на два типи -- з дворянства і «мужицького походження». Перша частина на нинішній момент не надто вболіває за справу, інша ж більше розуміє потреби народу і її історик називає «нашою надією», тобто епіцентром українського руху. Якщо до нього приєднаються представники інших верств, то «ми їх приймемо з щирим серцем і ласкавим привітом». Нейтральній частині населення історик відводить роль «одного добродійства... не засть мені світу» (не заважай) [3, с. 96-97].

У листі-відповідь В. Барвінського, про який згадує О. Барвінський [3, с. 97], датованому 1 липня 1882 р. автор повідомляє, що сам багато страждає від виступів у пресі, його постійно викликають до суду поляки, які звинувачують в образі своєї гідності. Але найбільше йому хочеться поговорити з М. Костомаровим, котрого всі галичани вважають «величавим авторитетом» і на нього покладають «всю надію. нашої народності» [17, арк. 1-1 зв.]. Від історика, єдиного живого представника «троєзвідія українського неба»*, галичанам боляче чути нав'язування істориком «общєруського язика» у своїх виступах у «Поэзии Славян» М. Гербеля та «Вестнике Европы». В. Барвінський констатує, що необережний вислів вченого підхопили вороги, «запроданці Москви», які твердять, що «після Куліша ось вже й Костомарів цурається нашої, як вони кажуть «мрії» народної -- .. самостійносте нашої Руси». Галицькі русини з великими труднощами, але досягли великих успіхів у збереженні мови: вони домоглися перекладу майже всіх підручників, створили чотири кафедри в університеті і, що найцінніше, видають багато наукової літератури. І тому слово М. Костомарова про «общєруський язик» грає проти великої справи. В. Барвінський мотивує свої висновки тим, що в Галичині це все одно, що стати на бік польської інтриги, оскільки навіть для інтелігенції російська мова зовсім чужа. Якщо відмовитися зараз від української мови, то вона швидше прийме польську. В Галичині й Буковині українська народність становить три мільйони і має певну самостійність як частина п ятнадцятимільйонного народу. На цій основі тримається право русинів користуватися своєю мовою як державною та право на національні зв'язки з українцями, які проживають в Російській імперії. Українську мову автор вважає найкращою з усіх слов'янських мов, відмовитися від неї в Галичині й Буковині означало б дати австрійському урядові зброю проти русифікації і для полонізації. Заслуга галицьких русинів полягає ще й в тому, що вони обґрунтували цю проблему науково, тобто їм вдалося довести, що безпосереднім наступником книжної мови з козацьких часів є галицька книжна мова, яка, в свою чергу не є чистою. Найріднішою мовою для всіх українців є мова, якою писав І. Котляревський і письменники після нього. Ця мова є вже не тільки народною, але й всенародною літературною мовою, яка має свою наукову термінологію і може передавати будь-яку інформацію, в тому числі й «високої науки» [17, арк. 4].

Далі В. Барвінський характеризує роль дворянства в націєтворчому процесі. Визнаючи величезну силу народного духу, який зберігає всі свої національні особливості, автор наголошує, що «в кожній монархічній(підкреслено автором) державі в політиці більше робиться впливами аристократії, як силою народу, а на се маємо доказ на чехах: вони мимо всеї освіти свого народу і його безприкладного патріотизму і солідарності ніколи не остоялись, якби не мали за собою впливових Гаррахів, Клям- Мартиниців, Тупів, Швацбергів». Україна не повинна відмовлятися від «матеріально сильних і впливових», бо вони можуть об'єднати всіх українців, «треба тілько розбудити у потомків гетьманських амбицію, що вони станувши на чолі свого народа матимуть незрівнянно більшу повагу і честь, як коли вертітись прихвостнями, лакеями і блазнями у царського чи цісарського стола». Закінчуючи роздуми, редактор «Дела» просить М. Костомарова звільнити його від обов'язку друкувати дописи про «общерусский язик., бо тим вийде шкода тілько для нас» [17, арк. 4 зв.].

М. Костомаров не затримався з відповіддю. За тиждень, 7 липня 1882 р. він повідомив, що зі здоров'ям у нього дуже погано -- «чи не покличе Господь Бог давати рахунок за все своє життя», тому поспішає відповісти, «щоб не осталось .в Галичан про мене такої згадки, якої я овсе не заслужив» [3, с. 97]. Він пояснює, що ніколи не твердив про необхідність русифікації української інтелігенції в Галичині, оскільки це неможливо з точки зору здорового глузду. Те, що він писав у «Вестнике Европы», стосується лише українців Російської імперії, адже вони знаходяться в зовсім інших умовах, аніж ті, які живуть в Австро-Угорській імперії. Російська мова справді стала мовою української інтелігенції. Відмовитись від неї наразі неможливо історично, крім того, подібну заяву або не дозволили б надрукувати, або підняли б «таку бучу», що користі народній справі не було б ніякої. Заклик до народної освіти рідною мовою хоч і звучав, як «глас вопиющего в пустыне», а все ж деякого прогресу вдалося досягти. М. Костомаров вважає, що, як курка по зернятку клює і сита від того буває, так і народ від маленьких книжечок наситився знаннями, аби лиш не заважали їх друкувати. Не вся українська інтелігенція забула праотцівську мову, та й з народу піднялася національно свідома молодь, яка б продовжила справу. Народні книги і створили б літературу справді народну, а не ту, що складається з перекладів Байрона, Шекспіра, Міцкевича й Андерсена з додатком словників, які нікому не зрозумілі.

Таким М. Костомаров бачив шлях поступу української мови і літератури в Російській імперії. Він наголошував, що це не стосується галичан і буковинців, оскільки вони знаходяться в іншій державі «під конституційним урядом»; мають може не до кінця сформовану, але «інтелігентну мову», яка виросла на базі народної; видають більше двадцяти періодичних видань. У такій ситуації відмовлятися від своєї мови не має сенсу. Насамкінець, хворий М. Костомаров сподівається, що «коли позове Бог до себе, добром помянете щироприхильного і правдиво кохаючого свою народність...» [3, с. 98-99].

На наш погляд, цей епізод з життя М. Костомарова є свідченням зрілості його поглядів на розвиток української мови та літератури в умовах підросійської України. Все, що було ним тоді задекларовано, перевірено часом. Історик не висловлювався на українську самостійність лише тому, що не бачив відповідних історичних умов, а радикальних дій ніколи не підтримував. Він виступав за поступовість від народної освіти до пробудження інтелігенції і виховання молоді під прапором розвитку української культури. Як ми вже писали вище, М. Костомаров перевірив це ще в 1863--1864 рр., коли бачив, як відгукнулася харківська молодь на заклик видання і розповсюдження народної літератури українською мовою. О. Барвінський ствержує, що вчений «любов до свого краю і народу тісно лучив з любов'ю до рідної мови». Багато що зі своїх поглядів він змушений був приховувати, тому деякі його вислови в статтях не такі виразні. Тому звинувачення його у відступництві видаються нам дещо тенденційними і відірваними від суспільно-політичних обставин, в яких жив М. Костомаров. Попри всі заборони української мови, вчений боровся не тільки за народну просвіту, але й за формування української літературної мови. Він виступав за видання українських граматики і словників для «широкого розвитку українського письменства» [3, с. 102]. Ця думка О. Барвінського підтверджується листом М. Костомарова до П. Житецького від 25 лютого 1881 р., в якому йдеться про засідання Академії наук, де було схвалено видання української граматики за «кулішівкою» з певними додатками [10]. З тону листа зрозуміло, що вченого дуже порадувало таке рішення.

В останні роки життя Микола Костомаров, не дивлячись на тяжкий стан здоров'я, слабкість зору, працював з такою ж завзятістю, як і в молодості. У цьому йому допомагала дружина, яка завжди була поряд, і коли хвороба чоловіка загострювалася, вона ставала руками і очима чоловіка. Епістолярна спадщина історика містить цілий ряд листів 80-х рр. ХІХ ст., які написані рукою А. Костомарової. Послання, написані А. Костомаровою за життя чоловіка, можна умовно поділити на дві групи: писані під диктовку від імені М. Костомарова (наприклад, до С. Шубинського, І. Палімпсестова та ін.) та за власним бажанням, коли необхідно було звернутися до спільних знайомих по допомогу в науковій роботі (наприклад, до Д. Мордовця, О. Гатцука та ін.). Таким чином, навіть у найскладніший період життя вченому вдавалося підтримувати зв'язки з колегами, видавцями, знайомими.

У своїх працях про історика О. Пипін [27], В. Беренштам [4], В. Антонович [1] пікреслювали, що М. Костомаров надто був залежним від суспільно-політичних обставин. Пильна увага до нього влади протягом майже всього життя не давала можливості висловитися гостріше і чіткіше, як того хотілося вченому, і тому він інколи замасковував свої погляди.

Виважені часом думки історика на право українського народу на власну мову і літературу відкриваються нам у його спілкуванні з професором Новоросійського університету І. Палімпсестовим. 14 травня 1881 р. М. Костомаров пише другу про небезпечність у захопленні «поліційними поглядами» на «вільне право говорити і писати на своєму наріччі кожному з народів, які входять в російську державу». Він критикує двозначність позиції І. Палімпсестова, який, з одного боку начебто підтримує це право, а другого не хоче визнати такого права за українським народом. М. Костомаров гостро виступає проти насилля, що панує в Росії по відношенню до інакодумства, тобто він не згоден з позицією про українську мову як засіб поширення імперських ідей. На його думку, це не має нічого спільного із свободою слова. «Адже свобода є терпимість того, що з Вами не згідне, чого ви не любите, а не того, що Вам самим по душі і по серцю!» Вчений виступає за наукову дискусію, без якої істина не існує [12].

Значно емоційнішим є інше послання, точна дата якого не відома, але можна припустити, що це кінець 1881 р., оскільки автор згадує свою полеміку з «Московскими Ведомостями». І. Палімпсестов звинувачував Д. Мордовця та М. Костомарова у «хохломанії», але той не ображався, навпаки, гостро відкидав ідею єдності мови, яка необхідна великоросам задля єдності держави. Для історика ідея об'єднання всіх народів Російської імперії одною вірою і мовою ворожа та й історично неможлива. Означену мету держави він називає диявольською, оскільки «диявол завжди намагається покрити брехню благовидною істиною». Твердження про штучність української мови, яке насаджувалося суспільству ще з 60 -х рр., для М. Костомарова абсурдне.

Позиція вченого як активного діяча українського руху яскраво проявилася з 1881 р. і до середини 1884 р., коли він був причетний до існування часопису «Киевская старина», що ставив собі за мету, як наголошували у програмній заяві його автори, друкувати «самостійні дослідження з історії Південної Росії і різноманітні матеріали до неї», що складають «належність і характерну особливість народного побуту, або є проявом народної творчості й світосприймання» [25, с. 283]. Ідея журналу була дуже близька історику, котрий присвятив цій справі чимало років свого життя. Очевидно, тому перший редактор-видавець «Киевской старины» Ф. Лебединцев міг уповні розраховувати на активну участь М. Костомарова у її підтримці.

Улітку 1881 р. Ф. Лебединцев під час зустрічі з М. Костомаровим у Києві повідомив про заснування історичного часопису, той із великим захопленням сприйняв думку [8, с. 98]. Одержавши офіційний дозвіл на видання «Киевской старины», її редактор-видавець не зволікаючи запропонував Миколі Івановичу вмістити в перших номерах його щойно завершену монографію «Мазепа». Невдовзі Ф. Лебединцев, схиляючись перед науковим авторитетом М. Костомарова, звернувся до нього з іншим проханням: «Не дав нам Бог «Мазепу», то що-небудь інше дайте і все таки дайте, а якщо немає готового, то хоча пообіцяйте. Почали Ви чи почнете те, що в Києві мені з ласки Вашої обіцяли, -- приблизно, останні дні гетьманщини. Якби ця нова задумана Вами праця могла бути, за Вашими припущеннями, написана протягом 1881 р., то не дозволили б Ви нам тепер чи пізніше повідомити, що саме нам обіцяно? Це сильно на публіку впливає і передплатників дає» [8, с. 100].

У листі П. Житецького від 1 листопада 1881 р. до Ф. Лебединцева, до якого останній також звернувся попросити М. Костомарова написати для «Киевской старины» монографію «Последние дни Гетманщины» і отримати від нього дозвіл про об'яву на її друкування в журналі, повідомив, що історик через велику фізичну слабкість не має змоги розпочати роботу над нею, а тому не може дати й дозвіл на її об'яву в «Киевской старине». Проте він, за словами П. Житецького, завірив: «Все, що зможу зробити, зроблю, але не за замовленням. Дозволяю друкувати мене співробітником, але за тієї умови, щоб ім'я моє не стояло поряд з іменем отого кітовраса (М. Юзефовича), який влаштував Вам підцензурне видання» [5, с. 101].

Поява № 1 «Киевской старины» для М. Костомарова стало справжнім святом, а перший рік видання виявився досить вдалим [4, с. 227]. Преса, не враховуючи деякі тенденційні висловлювання, в цілому дала схвальні оцінки цьому часопису. Його примірники, хоч і невеликі за обсягом, були змістовні і цікаві не тільки для науковців, а й для широкого загалу читачів (нараховувалося майже тисяча передплатників). Сам М. Костомаров протягом першого року існування видання опублікував чимало матеріалів. Одним з перших у березні 1882 р. він надіслав до редакції свій нарис «Поездка в Белую Церковь» (№5) [5, с. 86]. Слід відзначити ту скромність, з якою маститий історик (співробітництво з котрим вважалося почесним для будь-якого журналу) пропонував редакторові надрукувати свою статтю: «Якщо вважаєте за потрібне, надрукуйте в «Киевской старине», а якщо не підійде, не поставте собі за обов'язок повернути поштою мій рукопис» [7, с. 238, 252]. У № 8 побачили світ «Материалы для истории Колиивщины или резни 1768 г.» і «Относится ли песня о взятии Азова к событиям ХІ века?». До вересня 1882 р. М. Костомаров підготував дослідження «Жидотрепание в начале XVIII века», яке було надруковане в № 1 і № 3 за 1883 р.

За ініціативи історика протягом 1882 р. в найбільш відомих петербурзьких періодичних виданнях -- газетах «Новое время» і «Правительственный вестник» було опубліковано рецензії на перші числа «Киевской старины», що сприяло підвищенню престижу українського часопису серед читачів у межах усієї країни, а також збільшенню числа передплатників. На початку грудня 1882 р. М. Костомаров повідомляв Ф. Лебединцеву: «Я рецензію надіслав до «Нового времени» в доповнення до попередньої, надісланої ще в квітні і надрукованої в № 2212 газети. Нова ще не надрукована, але обіцяли. Іншу в «Правительственный вестник» я особисто передав Данилевському, його редактору” [7, с. 260]. Дякуючи за підтримку, редактор «Киевской старины» зі свого боку писав Миколі Івановичу: «З Вашої легкої руки й інші хвалять «Старину» [9, с. 103]. Слід відзначити, що столичні видавці, як наприклад редактор «Нового времени» О. Суворін, не вважали, що «провінційний журнал» вартий такої уваги, і надавали сторінки своїх видань для відгуків історика лише зважаючи на його ім'я [19, с. 71].

М. Костомаров з великим інтересом слідкував за виходом «Киевской старины». В першому числі видання він відзначив статті В. Антоновича 2Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие (1362--1569)» і «Дневник Станислава Освецима. 1643-- 1651 г.», та О. Лазаревського «Люди старой Малороссии». Про це він повідомляв Ф. Лебединцеву: «Від всієї душі щиро Вам дякую за увагу, виказану мені надісланою «Киевской стариной», яку ми вже не один тиждень чекаємо, як «красного солнышка». Що про неї можна сказати, крім похвали і подяки від імені науки! Вибір вміщених статей чудовий» [7, с. 251]. Зокрема, в рецензії, що містилася в «Новом времени», статтю В. Антоновича про Київ, яка відкривала перше число часопису і мала принципове значення для виявлення концептуальних підходів редакційного колективу «Киевской старины» до «схеми» української історії, М. Костомаров оцінив як працю, що «за своїми якостями була справжнім внеском у науку» [21]. Про високий науковий рівень часопису М. Костомаров у черговий раз наголосив у листі до Ф. Лебединцева: «Чим більше вчитуєшся у ваш журнал, тим більше поважаєш його і прив'язуєшся до нього: в ньому немає нічого, що б можна було визнати лише баластом, тоді як в інших історичних виданнях цього багато» [7, с. 261].

М. Костомаров постійно був у курсі справ, оскільки Ф. Лебединцев консультувався з ним з різних питань, добираючи матеріали для публікування. Так, редактор написав історику з приводу причин своєї незгоди надрукувати повість Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки», посилаючись при цьому на те, що «в перекладі вона втратить, а в оригіналі не можна видавати, щоб передплатників не відбити» [9, с. 103], тобто її публікування, на думку редактора, могло відштовхнути від журналу читачів, котрі не володіють українською мовою. М. Костомаров з цього приводу висловив власну думку: «Кого ж могла відбити вона від вашого журналу? Хіба що таких, як Юзефович і Піхно з братією?». І далі М. Костомаров доводив Ф. Лебединцеву, що «друкування повісті Левицького українською мовою залучило б до журналу всіх малоросів, які люблять своє рідне наріччя, а таких тепер не так уже й мало, як, може, здаватися» [7, с. 252-253].

Серед праць, опублікованих М. Костомаровим в «Киевской старине», особливий інтерес становить критико-бібліографічний нарис «П.А. Кулиш и его последняя литературная деятельность»[5, с.88]. Ще у квітні 1882 р. історик прохав Ф. Лебединцева виписати йому з Галичини «Крашанку русинам і полякам на великдень 1882 року» П. Куліша, в якій останній виказував великі і необґрунтовані українські симпатії до поляків. Микола Іванович цікавився еволюцією в його поглядах і пообіцяв редакторові «Киевской старины» написати про П. Куліша, щоб «показати світові, що воно є таке за звір» [7, с. 254].

Завершивши написання статті про П. Куліша, М. Костомаров певний час не наважувався її друкувати. Цей твір у своєму первинному варіанті містив свідчення про участь Куліша в Кирило-Мефодіївському товаристві, пересудів про що хотів уникнути Микола Іванович: «Я побоююсь, щоби розмови в пресі про колишнє... таємне товариство не спонукали дивитися скоса і на мене, автора цієї статті...» [7, с. 248]. Усе ж таки в листопаді 1882 р. редакція «Киевской старины» цю статтю отримала, але через побоювання, що її публікування викличе небажані і для журналу наслідки, М. Костомаров сам запропонував редакторові викреслити місця, які могли привернути увагу цензури [19, с. 72]. 1883 р. М. Костомаров надіслав до «Киевской старины» ще дві свої роботи, які невдовзі були опубліковані: замітку «Словечко по поводу замечания о федеративном начале в древней Руси» [5, с. 88], яка була присвячена статті Д. Багалія «Удельный период и его изучение» [2], та рецензію на драму М. Старицького «Не судилось».Попри значні успіхи, «Киевская старина» не мала міцної матеріальної бази. М. Костомаров ще на початку її видання передбачав фінансові ускладнення. Тому він рекомендував допустити на сторінки часопису також белетристику, «тільки з крайньою розбірливістю і передбачливістю, так, щоб надруковане в ньому було рідкістю й служило патентом на художнє достоїнство і разом на значення для наукового знання. Я зі свого боку готовий бути корисним для «Киевской старины», скільки сил моїх вистачить» [7, с. 251]. Втім, реалізація цієї ідеї не могла істотно вплинути на фінансове становище часопису, яке з 1883 р. суттєво погіршилося. Тримався журнал в основному завдяки ентузіазму найбільш активних співробітників, які досить часто не вимагали ніякої винагороди за друкування своїх праць. В окремих випадках таку безкорисливість виявляв і М. Костомаров, відмовляючись від частини гонорару за свої статті. Повністю безкоштовно публікуватися в «Киевской старине» він не міг, так як потребував значних коштів на лікування і щоденний догляд [7, с. 255]. М. Костомаров радив редактору часопису звернутися по меценатську допомогу до заможних українців, проте останні проігнорували це прохання [9, с. 117].

Аналізуючи складне фінансове становище «Киевской старины», Ф. Лебединцев в листі до М. Костомарова головну причину вбачав у «тій деморалізації, яка ведеться хіба що не з часів Виговського, в тому спотворенні понять про Південну Русь, її значення в загальному житті Росії, і звичайно, її історії, яке проглядається як у малоросійській, так і російській публіці. Єдина неподільна Росія -- вигукують Юзефовичі, як наслідок, немає чого чіпати Південну Росію, її історію, мову та інше, а тому і ніякого такого журналу не потрібно. Хто думає інакше, того вже і сепаратистом, і чим завгодно готові вважати». І далі в листі редактор -видавець пропонував: «Якщо Ви поділяєте такий мій погляд, то чи не визнаєте за можливе особливою де-небудь статтею просвітити всеросійську публіку стосовно значення південноросійської історії й етнографії в загальній нашій освіті і розумовому розвитку, та й і в житті державному? Стаття ця мала би, звичайно, характер публіцистичний, а не науковий, а тому вона і повинна б з'явитися у великій газеті, як «Новое время». Що вона допомогла б «Киевской старине», в тому я не сумніваюся. Я глибоко, по крайній мірі, переконаний у тому, що російська публіка суттєво на нашу користь помиляється і що їй конче необхідне таке просвітництво» [9, с. 112-113].