Історія та значення Києво–Могилянської академії в українській культурі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

могилянський академія освіта

Актуальність теми дослідження.

В духовному житті українського суспільства важливу роль відіграва Києво - Могилянська академія.

Назважаючи на всі перешкоди, вона впевнено розвивалась як вищий навчальний заклад і невдовзі стала відомою у всіх Європейських країнах. Зберегти традиції укаїнських братських шкіл, вона в той же час своєю структурою, обсягом і змістом навчальних програм відповідала вимогам, що ставились перед Європейською вищою школою.

Академія проїснувала майже два століття і була центром освіти, науки, культури. З приєднанням України до Росії царський уряд проводить ворожу політику щодо України, спрямовану на знищення її автономії.

Було ліквідовано політико - адміністративний устрій, Запорізька Січ, а в 1817 році указом Сеноду була закрита Києво - Могилянська академія.

З встановленням радянської влади в 1920 році було ліквідовано і духовну академію. І лише з розпадом колишнього Радянського Союзу, на вимогу громадськості при Академії наук України, за висновками спеціально створеної комісії, було прийнято рішення про відновлення Києво-Могилянської академії як вищого навчального закладу європейського рівня.

Звернення уваги до вивчення діяльності Академії у XVII - XVIII ст. - сьогодні, в епоху національно-культурного відродження, зумовлене актуальністю дослідження духовно-естетичних цінностей українського народу .

Ступінь розробки проблеми. Початки дослідження проблеми Києво-Могилянської академії можна віднести до ХVII - XVIII ст., яке характеризувалося загальним посиленням інтересу до минулого українського народу, в тому числі і до освіти, культури, духовності, мистецтва ХVІІ-ХVІІІ ст., що виявилося у створенні наукових товариств, роботі конференцій.

Для дослідження проблеми, дійсно неоціненними можна вважати наукові праці М.І. Петрова. Вихованець Києво-Могилянської академії, він став учителем словесності Волинської семінарії, а потім професором теорії словесності, російської і зарубіжної літератур Київської духовної академії, членом-кореспондентом Петроградської Академії наук (з 1914р.), першим академіком України ( з 1918 р.) Він був дослідником давньої і нової української літератури, істориком, славістом, етнографом, археографом, автором великої кількості наукових праць, й передусім з історії Києво-Могилянської академії, в яких намагався неупереджено і об'єктивно дослідити як злети рідного вузу, так і поступове його падіння за “освіченого деспотизму” Катерини ІІ.

Історія розвитку освіти і організації навчання в Академії знайшли своє відображення в працях учених і дослідників XIX-XX століть. Серед них насамперед треба назвати В.І.Аскоченського, М.Ф. Мухіна, С.Т.Голубєва, Ф.І. Титова, Д. Вишневського та інших. Ці автори, викладачі Київської духовної академії, яка продовжила історію Могилянської академії, були добре обізнані з архівними документами, що відображали історію Академії і були зібрані в академічній бібліотеці та в археологічному музеї. [3. 6]

Серед сучасників у дослідженні даної проблеми можна виділити працю Хижняк З.І. “Києво-Могилянська академія”.

Вказані джерела та матеріали дозволяють більш детально вирішувати дослідницьке завдання, поглибити знання та інформацію про значення Києво-Могилянської академії ХVІІ-ХVІІІ ст.

Об'єктом дослідження є діяльність Києво-Могилянської академії в XVII - VXIII ст.

Предметом дослідження - Києво-Могилянська академія як феномен української культури у ХVІІ-ХVІІІ ст.

Мета курсової роботи полягає у детальному вивченні широкого і різноманітного розповсюдження освіти, науки і культури Києво-Могилянською академією на Україні з закордонними країнами у ХVІІ-ХVІІІст.

Мета передбачає виконання таких завдань:

розглянути передумови та історію заснування Києво-Могилянської академії;

висвітлити організацію навчального процесу в Києво-Могилянській академії;

охарактеризувати роль Києво-Могилянської академії у розвитку освіти , науки і культури у XVII - XVIII ст.;

охарактеризувати культурні зв'язки

Києво-Могилянської академії з зарубіжними країнами;

Методи: історичний, описовий, аналізу і синтезу, порівняння.

Новизна роботи полягає у комплексному вивченні і дослідженні Києво-Могилянської академії як феномену української культури у XVII - XVIII ст.

Архітектоніка роботи. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновку і переліку використаних джерел та літератури.

У вступі обґрунтовується актуальність теми, характеризується ступінь її наукового опрацювання, визначається об'єкт і предмет дослідження, його мета, завдання і методологічна основа, розкривається наукова новизна роботи.

У третьому розділі “Києво-Могилянська академія - науковий та освітній центр Східної Європи ХVІІ-ХVІІІ ст.” аналізуються історичні особливості розвитку міжнародних культурних взаємовідносин Академії.

Заключна частина роботи - висновки - є підсумком розгляду Києво-Могилянської академії у ХVІІ-ХVІІІ ст., результатами, зробленими на основі аналізу джерел та літератури.

Етапним для української вищої школи і науки вважають 26 вересня 1701р. Цього дня Петро І офіційно надав Києво-Могилянському колегіуму статус академії, що прирівнювалася до західноєвропейських вищих шкіл, передусім польської і литовської академій. Фактично ж це сталося на вісім років раніше, у 1693 р. ректорат колегіуму через митрополита київського Варлама Ясинського і гетьмана Івана Мазепу звернувся до московського уряду з проханням надати колегіуму матеріальну підмогу, права власного суду без втручання московських воєвод і "ратних людей", київського війта та інших міщан. Наступного року колегіуму призначили "50 рублей и 50 четвертей хлеба" на рік[11,68], право внутрішнього самоврядування, що вже давало основу називатися академією.

Грамотою 26 вересня 1701 р. цар підтвердив право викладання богослів'я, здобуте самоврядування і назву. "Академии их Киево-Могилянской, что от прежнего своего основания имеет равньїе привилегии как обыкновенно иные Академии во всех государствах иноземческих, -- говорилося в грамоті, - право свободности иметь подтверждено"[11,84] . Польський королівський уряд протидіяв такому фактичному визнанню, хоч Києво-Могилянський колегіум ніскільки не поступався тогочасним, скажімо. Краківській, Віленській, Замойській та іншим академіям, а іноді і перевищував їх за постановкою навчального процесу.

Впродовж першої половини XVIII ст. Київська академія залишалася при попередньому своєму адміністративному ладі та навчально-виховній структурі, допускаючи лише незначні зміни й доповнення, викликані потребами часу. Академія мала вісім класів: фару, або аналогію, інфиму, граматику, синтаксиму, поетику, риторику, філософію і богослів'я. Навчання тривало 12 років: для нижчих класів по одному року, для філософії два і для богослів'я чотири або п'ять років. Якогось вікового обмеження для учнів молодших класів і студентів середніх і старших класів не існувало. Іноді в молодших класах поряд з 10 - 12-річними підлітками були 20 - 25-річні парубки.

Зважаючи на те, що до фари, чи аналогії приймалися школярі, які вже вміли читати і писати, вони вивчали елементарну граматику рідної, польської, частково латинської, а потім і російської мови, правила орфографії й чистописання. В наступних трьох академічних класах досконало вивчали латинську мову, якою продовжували викладатися предмети в усіх старших класах. Школярі, які пройшли інфиму, граматику і синтаксиму, повинні були навчитися правильно не лише говорити, а й писати латинською мовою. Для цього проводилися обов'язкові теоретичні та практичні заняття, розбір письмових вправ, перекладів, диспутів.

Поетика та риторика в академії складала середні класи, які хоч і були тісно зв'язані між собою, але вивчалися роздільно. Студентів знайомили із загальними правилами складання поетичних творів, а потім із родами та видами, звертаючи увагу насамперед на поширену тоді ліричну й драматургічну поезію, менше на прозові твори. У класі риторики навчали складати ораторські твори - панегіричні, судові, дискусійні; писати вітальні, прохальні, дипломатичні листи; влаштовувалися постійні практичні заняття, прилюдні диспути. До риторики входило також і церковне красномовство, яке в першій половині XVIII ст. окремо не викладалося. Особливо помітне зрушення у викладання риторики вніс на початку століття професор Феофан Прокопович.

Подібне можна сказати і про великий курс філософії. До нього входило викладання раціональної (діалектика і логіка), моральної (етика) і натуральної філософії. У свою чергу, натуральна філософія поділялася на фізику, математику і метафізику за Арістотелем, яка читалася в усіх тогочасних європейських вищих учбових закладах. А фізика включала в себе ще й такі науки, як космогонія, есхатологія, метеорологія, уранографія, фізіологічна психологія з елементами зоології . Професор Михайло Козачинський у тезах, присвячених митрополиту Тимофію Щербицькому (1743 р.), ділив філософію на п'ять частин: логіку, етику, фізику, метафізику і математику. Мета філософії - давати людині щастя пізнання істини, удосконалення людини в доброчинстві. Логіка є розумовою практикою, що переходить у мистецтво, яке спрямовує людський розум до пошуку істини й тому має пізнавальну силу. Етика розглядає діяльність волі людини, спрямовану на моральне добро. Фізика є предметом вивчення природних тіл, що існують насправді і які складають сутність матерії та форми. Натомість метафізика цікавиться позаматеріальним , наприклад Богом, який існує сам по собі, однак його буття бачиться у явищах. Нарешті, математика вивчає кількісні співвідношення і просторові форми дійсного світу, що практично обгрунтував Л. Магницький у підручнику "Арифметика" (1703), який став енциклопедією і посібником для математичних наук аж до середини XVIII ст.

Щодо схоластики в курсах філософії і взагалі у стінах Києво-Могилянського колегіуму, а потім академії, що так смакували дослідники, особливо історики церкви, то на мою думку почав руйнувати ще В.Аскоченський. "Погляньте уважніше у філософські конспекти, -- писав він 1856 р., -- які чи ненайбільше повинні висловлювати схоластичний напрямок, невже у них справді немає нічого такого, про що любомудрувала тогочасна наука?" На прикладах логіки, фізики, і навіть алхімії автор доводив, що професори академії спонукали студентів шукати істину, впорядковувати логіку мислення, знаходити відповідні джерела пізнання, коли навіть алхімія приносила користь самій хімії та іншим природознавчим наукам. Київські філософи вчили студентів реально дивитися на речі, дошукуватися таємниць, щоб здобути з них практичну користь. Тому теза, що схоластичні граматичні і логічні тонкощі не торкалися життя, що нібито професори вчили непотрібного багато, потрібного мало - не, відповідає дійсності.

У працях наших суспільствознавців до недавнього часу термін "схоластика" вживався виключно для негативного означення середньовічної філософії, умоглядного догматизму, сухої і мертвої науки, буквоїдства. На противагу таким не в усьому справедливим твердженням нинішні вчені доводять, що схоластика як раціоналістичний напрям ще у філософії середньовіччя та гуманізму відіграла помітну й позитивну роль, особливо у програмі київської академії.

Найбільшим в академії був курс богослів'я, що його читали префекти й ректори. До цього курсу входили власне богословські науки - догматика і моралізаторство, а також відомості з історії та практики релігії, передусім християнської. Тут, напевне, й було чимало схоластики, про що згадували ще дореволюційні професори академії. Скажімо, Ф.Титов писав, що за прикладом "латинських богословів і київські академічні богослови першої половини XVIII ст. залучали до свого обговорення на лекціях багато питань дрібних, неважливих, а іноді й зовсім зайвих, до того й вирішували їх за всіма правилами схоластичного методу" .. Правда, деякі викладачі, й зокрема Феофан Прокопович, поступово звільнялися від тягаря єзуїтської казуїстики шляхом тлумачення богословських питань за допомогою реального вивчення і бачення світу та історії християнської церкви.

В історії Києво-Могилянської академії першої половини XVIII ст., в її навчальному і виховному процесі основоположну роль також відігравали колишні вихованці, а потім її професори, адміністратори і протектори Феофан Прокопович, Рафаїл Заборовський, Георгій Кониський, Михайло Козачинський та ін. Говорити про них означає говорити про академію, про її порядки, про її болі і тривоги, про успіхи і невдачі у тривожний період животіння української державності.

Зі школи Прокоповича вийшло чимало визначних діячів науки і культури, таких як соратники М.Ломоносова академіки Є.Котельников і О.Протасов, вчений Г.Теплов та ін. "На здібніших учнів своєї школи Прокопович направляв для продовження освіти в академічну гімназію або закордон.

В академій Феофан Прокопович працював у 1704 - 1716 рр. За п'ять років свого ректорства він значно удосконалив навчальний процес, і зміцнив матеріальне становище викладачів, професорів і студентів, особливо ж тих, що жили в бурсах. Свою ж церковну посаду єпископа псковського, архієпископа новгородського та члена синоду він не дуже цінував.

Непересічну роль у навчальному процесі і взагалі в історії Києво-Могилянської академії першої половини XVIII ст. відіграв колишній її студент, а потім довголітній протектор, освітній і релігійний діяч Рафаїл Заборовський (1677 - 1746 рр.). Походив він із західноукраїнського містечка Зборів на Тернопільщині. Його батько був шляхтич-католик, а мати українка-православна, за благанням якої і син прийняв православ'я та перейшов учитися в Києво-Могилянський колегіум за ректорства Йоасафа Кроковського і Стефана Яворського.

Коли 1700 р. Стефана Яворського викликали до Москви, він забрав із собою здібного і багатонадійного студента-земляка Заборовського, щоб той закінчував курс філософії і богослів'я в тамтешній академії. По її закінченні його залишили викладачем читати риторику. Юнак постригся у ченці, його призначили "обер-монахом" флоту, згодом архімандритом тверського монастиря, єпископом псковським і наварським, членом синоду.

Стосовно Рафаїла Заборовського, то навпаки -- студенти, професори, ректорат, кияни і освічена українська громадськість по смерті митрополита-покровителя стали називати академію Києво-Могилянсько-Заборовською. І не даремно.

7 жовтня 1734 р. Рафаїл Заборовський подав академії першу інструкцію, в якій підсумовував давноіснуючі в ній і порядки і висловив свої міркування щодо навчально-виховного процесу з урахуванням досвіду тодішніх вищих учбових закладів, адже він і сам був колись професором Московської академії й, отже, знав, про що писав. Окрім того, за основу він взяв "Духовний регламент" Феофана Прокоповича, хоч і був прихильником Стефана Яворського. Інструкція складалася з 22 пунктів, чи настанов, студентам і професорам . Автор передусім декларував, що студентом може бути кожна вільна людина сякого стану здібна до навчання. Всі студенти, у тому числі діти вельмож, повинні відвідувати великі і малі літургії та інші церковні служби, на навчання прибувати в установлені терміни, тобто до 1 вересня, й бути там до початку літніх канікул у липні місяці. Тих, хто самовільно залишав школу, карали різками; заборонялось також безпредметно тинятися по місту, жебрати.

Раціональною була настанова не переводити у вищі класи ледарів, аби вони не займали місця достойних студентів, якого б походження чи стану вони не були, бо здібні втратили б бажання вчитися, а невігласи зайняли б їхні місця. Студентів, які добре вчилися і пристойно поводилися, рекомендувалося заохочувати і похвалою, а п'яниць, забіяк, брехунів, ябедників, шахраїв і ледарів і виганяти з академії. Не радилося приймати тупоголових слухачів, з якої б родини вони не були, щоб академія славилася не кількістю студентів, а їхніми розумовими здібностями, у класах і бурсах привчали говорити латинською мовою, виконувати вправи трьома мовами (рідною, польською і латинською).

У правилах поведінки мовилося, що молодші учні повинні завжди поступатися місцем старшим за віком і за званням, віддавати їм належну повагу, разом із ними обов'язково відвідувати всі академічні церемонії. Студентам суворо наказувалося не бешкетувати, не сваволити наставникам, у противному разі їх карали аж до виключення і зі школи. Заборонялося носити до академії і взагалі мати будь-яку зброю і стріляти з неї. Одягатися студентам рекомендувалося просто, але пристойно, не порушуючи академічних звичаїв.

Студентам заможних родин заборонялося насміхатися над убогими та їхнім одягом, не радилося наймати квартири в будинках мешканців підозрілої поведінки, аби уникнути спілкування з лихим товариством. Не радилося також відвідувати дикі видовища, дивитися кулачні бої і самим вступати у бійки, аби не ганьбити студентську гідність. Всім слухачам для зняття напруги у навчанні і дозволялося в перервах повправлятися на музичних інструментах, пограти в пристойні ігри-забави, на кшталт

нинішніх фізкультурних вправ. Натомість заборонялися свавільні дії, зокрема не дозволялося турбувати знатних осіб, '« писати і підносити панегірики самостійно з користолюбною метою. Тим студентам, які закінчували курс навчання в академії або з якихось причин вибували з неї, дозволялося видавати відповідне свідоцтво про успіхи у навчанні з обов'язковим зазначенням віросповідання, станового походження, місця проживання батьків, віку, видавався також табель оцінок за кожний клас, аби можна було скласти уявлення про людину.

До запровадження так званих "штатів" для монастирів її академія утримувалася здебільшого за рахунок господарства училищного Братського монастиря, добуваючи натуральні й грошові прибутки від наданих академії і монастиреві гетьманськими універсалами і царськими грамотами сіл та угідь. Все залежало від умілого ведення господарства ректором академії та економом монастиря. Коли ж прибутки ставали мізерними, київська управа змушена була звертатися до царської влади. Звертався до неї 1734 р. і київський архієпископ Рафаїл Заборовський. Водночас для забезпечення успіху він листовно звернувся до могутнього при царському дворі Феофана Прокоповича, аби її той посприяв у проханні.

Як колишній студент, професор і ректор "святині", а також ігумен Братського монастиря, що добре знав підвладне господарство, Феофан Прокопович відписав Заборовському листа зі своїми порадами щодо піднесення добробуту академії через монастирське господарство. Насамперед, його не лише здивувало, а й вжахнуло повідомлення київського владики, що Братський монастир дійшов до "крайной скудности", що вчителі і братія не мають на щоденний прожиток. Прокопович і сам пригадує часи, коли в Братському монастирі була страшенна злиденність, порожні житниці й льохи, доводилось "скудную и подлую" їжу добувати на ярмарку за рахунок незначних гетьманських подачок. І все через невміння господарювати, недбальство, ледарство і мерзотність управителів, запопадливе пияцтво тамтешніх ченців, крадіжки монастирського майна обивателями. "Долго так монастырь тот, при великом богатстве, быш жажден, и гладен, и хладсн"[20, 138]. Однак вистояв, та й ще як! Колишній ректор й ігумен радив завжди мати такі відомості: скільки на монастирських полях жнивується пшениці, ячменю, вівса, гречки і проса; скільки мається млинів; скільки озер придатних до риболовлі; які прибутки від пасік й "по колику ведер сивухи" продається; які прибутки дає скляна гута; скільки водиться худоби, молока і вовни; як використовуються городні й садові плоди, будівельний ліс, дрова.

Феофан Прокопович тактовно нагадував Заборовському у все втручатися самому та призначити порядного економа. Не відомо, чи обмежився він лише порадою, чи посприяв і матеріально, але його порада мала сенс. У всякому випадку Рафаїл Заборовський, як мовилося, перебудовував академічні приміщення, добудовував другий поверх головного корпусу, де розмістився конгрегаційний зал, збудував кам'яну Велику бурсу, надай академії 1640 карбованців та всіляко підтримував її навчально-виховний процес. Зауваження Д. Вишневського, що інструкція ніби не стосувалася навчально-освітнього боку, не відповідає дійсності. Не забуваймо, що матеріальне становище навчального закладу до Рафаїла Заборовського справді було кепське. Так, "у доношенії" 1732 р. на ім'я імператриці Анни Іоанівни, як тоді підписували, "в'Ьрньш подданий, всенижайший раб и подножок, войска Вашого императорского величества Запорожского обоих сторон гетман" Данило Апостол просив виділити із "війського скарбу" академії 200 карбованців для ремонту академічних будівель і церкви.

Другим хто у середині XVIII ст. вніс значний вклад для поліпшення навчального процесу і зміцненя матеріального становиша академії, був її колишній студент ,згодом професор, перфект і ректор Георгій Кониський (1717 - 1795рр.). Народився він у заможній родині міста Ніжина, здобув початкову освіту дома, потім майже пятнадцять років вчився в Києво-Могилянській академії й 1745 р. став професором поетики, риторики, філософії та богослів'я, з 1747 р. - префектом, а з 1751 р. - і її ректором. Як професор і адмністратор Георгій Кониський брав найактивнішу участь в обговоренні кількох проектів інструкцій щодо навчального процесу в академії, "чего в которой школе учить"[20, 142]. Він виходив насамперед з конкретної практики, бо ж недавно був студентом, а потім професором, бо все відбувалося на його очах.

Зокрема, в класі аналогії він радив спочатку навчити рідної мови, а потім перейти до першооснов латинської мови, читати нею і розуміти в класі синтаксими, виконувати "регули", привчати до "окупацій" і "екзерцицій", засвоювати правила правопису. В інфимі рекомендував повторювати попередні правила латинської граматики, вивчати польську і"російську" мови. В класі граматики також радилося продовжувати тлумачити "регули великого Алвара", перекладати частину євангелія, вивчати напам'ять окремі латинські тексти. В синтаксимі вимагалося закінчити вивчення граматики Алвара, поглиблено студіювати синтаксис, вивчати напам'ять "епістоли" Цицерона, виразно декламувати їх, продовжити читання євангелія латинською мовою поряд із рідною. В курсі поетики радилося ознайомлення з "просодією" і "наукою о хриній", читання епістоли, студіювання творів Ф.Прокоповича і М. Ломоносова. В курсі риторики слід було засвоювати правила красномовства, швидко перекладати епістоли Цицерона, розбирати тропи, фігури, періоди, практикувати імітацію латинських епістол, перекладати твори Горація, розуміти їхнє естетично значення, виголошувати імпровізовані орації, познайомитися із зачатками філософії - діалектикою. Правила засвоювалися шляхом довгих "екзерцицій", які повинні були складатися в класі під керівництвом професора, а домашні окупації" писалися під наглядом старшокурсників і давалися на перегляд професорові, що вважалося чомусь формалістикою і не завжди схвалювалося. Паралельно в грецькій школі" класу риторики Георгій Кониський рекомендував читати і тлумачити першу частину її синтаксису, читати "діалекти" і євангелію, перекладати настанови Сократа.

За Г.Кониського нормальним терміном проходження явного курсу академії вважалося дванадцять років; по року для нижчих класів, два - для філософського і чотири-для богословського, в якому удосконалювалися й інші науки. Залишатись у будь-якому класі учень міг добровільно "по искательству совершенного знання и науки", за своїм бажанням міг повертатися з вищих у нижчі класи, щоб закріпити знання. Скажімо, студент Григорій Левицький числився у класі риторики сім років (1734 - 1741 рр.), бо був "інспектором" -- учителем дітей бунчукового товариша Івана Забіли, що жив у оспіваному мандрованими дяками містечку Коропі, тоді Ніжинського полку. Допускався й достроковий перехід у вищі класи, якщо в здібного студента на те були підстави.

Г.Кониський помер 1795 р., похований у Спаській церкві у Могильова залишавши по собі значну кількість віршованих і прозових творів та добру пам'ять як професор, префект і ректор Києво-Могилянської академії, а також славу незборимого борця за православ'я на церковній ниві Білорусії.

З іменами реформатора-протектора Рафаїла Заборовського, частково професора Георгія Кониського пов'язане ім'я Михайла (Мануїла) Козачинського (1699 - 1755 рр.), що був учителем останнього. Ім'я це досить відоме в історії української літератури та історії культури Югославії. Менш відомий він як помітний освітній діяч двох країн, професор Києво-Могилянської академії, в якій майже сім років він займав посаду префекта, читає лекції, займався навчально-виховною роботою, стійко захищав інтереси учбового закладу, вдаючись для цього навіть до національного самоприниження.

3 1737 до 1746 р. він був професором і префектом Києво-Могилянської академії, читав там курси філософії під характерною назвою "Синтоима (тобто --об'єднання. ) всієї арістотелівської філософії до послуг перипатичної школи. В знаменитій православній академії Могило-Заборовській, поділена на п'ять книг, викладена і роз'яснена українському слухачеві за звичаєм у два роки, ілюстрована в публічних диспутах, прочитаних усно, глибокодумними і аргументами, 18 вересня 1741 р.", а також богослів'ї, текст лекцій якого не зберігся. Напевно, лекції професора користувалися великою популярністю, як і діяльність його префектом. До нього зверталися студенти як до повахського авторитету, що міг справедливо вирішити найскладніші справи, про що збереглося чимало документів.

Довголітня освітня діяльність Лаврентія Горки на Україні та в Росії мало вивчена, здебільшого увага а зверталась на його, церковну діяльність та драму ,,Іосиф патріарха". А в тому, що він переносив практику київської школи в російські, створені ним учбові заклади, сумніву немає, як і в тому, що він запропонував для викладання випускників Києво-Могилянської академії.

Йоасаф Горлеяко (Яким Андрійович Горлечко, 1705 - 1754) народився в родині старовинного козацького старшинського роду прилуцького полковника. Восьмирічним його віддали до Києво-Могиляноьісої академії, по закінченні якої він прийняв чернецтво у Києво-Братському монастирі під іменем Йоасафа, щоб стати педагогом.

В університетських та інших містах він охоче спілкувався латинською мовою, що її добре засвоїв у Києво-Могилянській академії, а грецьку Василь Григорович-Барський вивчив настільки досконало, що працював учителем у Нікосійській школі, потім в ораторсько-філософській школі на острові Патмос, викладаючи не тільки латинську мову, а й укладаючи там для греків латинську граматику. Додому він повертався майже через чверть століття. Ще по дорозі у Будапешті отримав офіційне запрошення Києво-Могилянської академії для читання курсу грецької мови та літератури. Однак, повернувшись до Києва, у вересні 1747 р., знесилений виснажливою багаторічною, сповненою всіляких пригод мандрівкою та хворобою, помирає. Похований поряд з академічним будинком.

Добру частину ідей і документальних матеріалів, зокрема графічних малюнків, творчо використав і втілив у життя молодший брат В.Григоровича-Барського Іван (1713 - 1785 рр.), який по закінченні Києво-Могилянської академії став видатним українським архітектором, представником українського бароко в храмобудівництві. Кияни і гості міста ще й нині можуть милуватися спорудженими Іваном Григоровичем-Барським на Україні найрізноманітнішими витворами архітектурного мистецтва. Ще в роки Великої Вітчизняної війни відомий український архітектор, мистецтвознавець академік В.Г.Заболотний, характеризуючи здобуток І.Григоровнча-Барського в контексті з досягненнями інших українських митців тих і часів (Федора Старченка., Степана Ковніра та ін.), писав, що Григорович-Барський був справжнім сином свого народу, тісно зв'язаний з народною творчістю, він добре засвоїв усі елементи українського бароко, наблизив українське мистецтво до кращих зразків європейської культури, продовжував традиції таких майстрів, як Шедель, Растроллі, Квасов, у яких вчився і разом з якими працював .

Як бачимо, у першій половині XVIII ст., попри всі перешкоди, Києво-Могилянська академія була на піднесенні, готувала висококваліфіковані кадри не лише національні, а й для всієї Росії, у тому числі для Російської Академії наук, московської Слов'яно-греколатинеької академії, Московського і Петербурзького університетів, численних російських семінарій та училищ. Багато вихованців академії брали як найактивнішу участь у державному та духовному управлінні імперією й були переконані у правильності своїх дій під "государевою высокою рукою"[20 142], зокрема Петра І. Можна лише пошкодувати, що ці величезні інтелектуальні сили були розпорошені здебільшого поза межами України, але й так вони мурували величну будову української і світової культури.

Отже говорячи про Києво - Могилянську академію як вищий навчальний заклад України XVII-XVIII ст., можна стверджувати, що це був чітко організований навчальний заклад із класами які були чітко організовані навчальною структурою, де крім фари - підготовчий, інфіми, граматика, синтаксема (в них вивчали мови, арифметику, геометрію, нотний спів, катехізис) вивчалась поетики, риторики, філософії, богослів'я, де мали змогу проходити навчання студентів всіх соціальних прошарків населення.

Значна роль у організації навчального процесу належала педагогам - Ф. Прокоповичу, Р. Заборовському, Г. Кониському та іншим, діяльність яких стимулювала науковий та духовний розвиток студентів.

Розділ II. Роль Києво - Могилянської академії у розвитку освіти науки і культури у XVII - XVIII ст.

Протягом всієї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури ніж Києво-Могилянська академія. Впродовж віків вона була виразником і носієм специфічних рис духовності українського народу, могутнім чинником формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу. Для українців вона завжди буде національною святинею, не меншою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд для англійців, Сорбона для французів, Карловий університет для чехів, Ягеллонський- для поляків.

Ще до виникнення Києво-Могилянськой колегії, згодом Академії, на землях, населених українцями, вже існували школи вищого типу, засновані переважно домініканами та ієзуїтами. З книги Антуана Жобера "Лютер і Могила" (Париж, 1874) дізнаємось, що в кінці XVI на початку XVII ст. в Україні існувало близько десяти таких колегій. У Генуезці заснували свою колегію в Києві ще століттям раніше. Всі ці заклади не могли не підносити і не поширювати серед місцевого населення ідеї значення освіти і науки в суспільному житті. Але через конфесійно-культурну відмінність і відчуженість від духовних традицій життя українського народу, ці ідеї не могли тут глибоко вкорінитися. Попри всю їх привабливість, вони слугували справі покатоличення та полонізації української молоді, відривали її від мови, віри, звичаїв, духовних і моральних традицій власного народу, вели до втрати нею національної ідентичності. Прилучення до універсалій європейської культури здійснювалося в цих колегіях не через органічне поєднання загальнолюдського і національно, а через відторгнення від вітчизняної основи. Для українського народу, який боровся за своє виживання, збереження й передачу наступним поколінням своєї культури і школи боли непридатними, оскільки вели до цілком протилежних результатів. Тому українські інтелектуали шукали шляхів до піднесення рівня власної освіти і використання нею здобутків в галузі науки і культури інших народів.

Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви і держави.

Виникненню Києво-Могилянської академії передував культурно-національний рух, що в умовах посиленого наступу на соціальні і духовні інтереси українців, який чинився правлячим колами Речі Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Свідомі громадяни, світські й духовні, інтелігенція і козацтво об'єдналися до справи захисту духовних та національних інтересів України. Найголовнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і відповідальних за майбутнє вітчизни. Поступово центром духовного життя стає Київ. Ось чому до Києва потягнулись культурно-освітні діячі за різних земель України, особливо з тих, де польсько-католицький гніт ставав нестерпним.

Серед них були письменники, поети, педагоги, перекладачі, вчені, богослови, книговидавці, гравери, художники. Це Захарія Копистеньский, письменник, автор історичного твору "Полинодія"(1622 р.), Памва Беринда- лінгвіст, гравер, енциклопедист, автор "Лексикону славеноросського" (1627р.), удоєний в Києві титула "архитипографа церкви Руської", Тарасій Земка, письменник, знавець мов, редактор, Лаврентій Зизаній, автор підручників для шкіл, педагог, Кирило Дорофейович, Олександр Митура, Тарасій Вербицький, Андрій Ніколаєвич та ін.

Просвітники гуртувались навколо друкарні Києво-Печерського монастиря під покровом його архимандрита Єлисея Плетенецького.

Діяльність вченого гуртка справляла помітний вплив на патріотичні почуття громадян, на їх бажання прислужитися загальним інтересам. До них належала й знатна киянка із шляхетського роду Волині Галшка Гулевичівна. 15 жовтня 1615р. вона вписала до Київських магістрацьких книг дарчу, за якою свій дім з землею і "всіма до нього належностями" дарувала під фундування монастиря й школи для дітей "народу руського, православного... А щоб тая фундацій скуток свій брала, писала Гулевичівна, тозараз...в той двір...школу впровадила й впроваджаю". Таким чином 15 жовтня 1615р. розпочала свою діяльність школа, яка ввійшла в історію я Київська братська школа, родоначальниця Києво-Могилянської академії[17, 63].

Коли Гальшка Гулевичівна дарувала свою землю на школу й монастир, то саме цим вона підтримала Киівське братство, яке на той час формувалося в Києві, але не маючи пристанища, ще не заявило про себе. Тепер Київське братство мало свою землю, юридичну адресу. Братству під його опіку й передавалася заснована Галшкою школа. Варто підкреслити, що вчені Лаврського гуртка також вступили до братства, що мало неабияку вагу в становленні і розвитку Киїської братьськой школи. За дарчим записом Гулевичівни, на дарованій нею землі фундувалася не лише школа, а й монастир. То була також традицій українских братств: вони гуртувалися біля монастирів, або створювали іх з метою підтримки шкіл, їх учителів й неімущих учнів, друкарень. Таким став і Братський Богоявленьский учительний монастир у Києві, історія тісно пов'язана з історією Києво - Могилянської академії. Першу церкву - Богоявленську з приділом Благовіщення збудував у ньому гетьман Петро Конашевич Сагайдачний.

У 1639 р. на місці старої, дерев'яної церкви гетьман Іван Мазепа звів нову кам'яну в козацькому бароковому стилі. Вона стала окрасою всього Києва, провідним архітектурним центром Подола. На жаль, 1934 р. Богоявленьский храм був зруйнований радянською владою, яка завзято боролася з традиційною духовністю українського народу.

Велику підтримку Братська школа отримала від гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича Сагайдачного. Він був не лише талановити полководцем, але й мудрим політиком, добре розумів значення національної освіти й виховання. Є дані, що вже в Острозькій школі, вихованцем которої був Сагайдачний, він цікавився справами захисту вітчизни й правосланої релігії від утиску чужинців. У 1620р. гетьман Сагайдачний вступає до Киівського братства "зі всім Войськом". Таким чином Братство й школа отримують могутній захист, а козацтво стає силою, що підтримує загальнонародні інтереси, зокрема конче необхідну для становлення українськой державності науку і освіту.

Окрім того, як член Братства й опікун Києво-Братського училищного монастиря Сагайдачний підтримував їх матеріально. А помираючи в Києві від ран, заподіяних йому в Хотинській битві Сагайдачний майже все майно й гроші заповів Київській, а також Львівській і Луцькій школам "на науку і виховання бакалаврів учених ...дітям християнським... за чим би наука тривати могла вічнії і потомні часи"[20, 111].

Варто загадати й перших ректорів. Посада ректора з'явилася з самого початку заснування школи. Перші її ректори були відомі своєю вченістю в усьому просвіченому слов'янському світи. У 1615-1619рр. ректорував Іов (в миру- Іван Матвійович) Борецький, родом із села Бірча (Галичина), навчався в Острозькій, потім у Краківській і Замоській академіях, викладав у Львівській братьській школі, був її ректором. З його ім'ям пов'язаний цілий період в просвітницькому русі Украіни. Був гарячим прихильником поширення освіти серед народу. З 1619р. Борецький - настоятель Михайлівського Золотоверхого монастиря, у 1620р. обраний митрополитом Київським. Для швидкого розвитку Киівської братської школи були спрятливі умови. Виникла вона в Києві, де зібрались інтелектуальні сили з усієї Украіни. Мала підтримку Війська Запорізького. А ще досвід своїх попередниць братських шкіл, особливо Львівської і Луцької, від яких запозичила шкільний статут, підручник та освічених вчителів. А також Острозької школи, цього великого і впливового культурного й освітнього осередку. Острозька школа - це перша спроба створення школи вищого типу. З Острога вийшло багато визначних вчених, громадських та політичних діячів, зокрема, Іван Борецький, Мелетій Смотрицький, гетьман Петро Сагайдачний, брати Дем'ян та Северин Наливайки. Першим її ректором був Герасим Смотрицький. Одночасно він був перекладачем й разом з іншими вченими упорядником знаменитої "Острозької Біблії"- першого повного видання Біблії слов'янською мовою, яка вийшла в світ 1581 р. Її примірники за честь вважали мати бібліотеки Оксфорда, Риму й інших країн.

1631 р. виникла ще одна школа в Києві, а саме - Лаврська.Заснував її архимандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. У вересні 1632р. вона об'єдналась з Києвською братською школою. Об'єднана школа дістала назву Братська або Київська колегія. Її проректором й опікуном став Петро Могила.

Діяльність Могили протікала в часи загострення соціальних, національних і релігійних відносин в Україні.Гарячі голови, проймаючись народним болем і шукаючи волю, йшли на Січ. Помірковані, захищаючи свої станові інтереси, увірувавши "вищість" польської культури й католицької релігії приставали до унії проголошеної у 1596 р. або окатоличились.

Але все більше і більше діячів, що вболівали долею України, вихід із становища вбачали у її культурно-національному відродженні. На цей шлях стає і петро Могила й до кінця свого земного життя віддано служить Україні й православ'ю. Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти й првославної церкви, на піднесення свідомості і гідності народу, прилучення Украіни до складу вільних Європейських держав. 20 років він керує видавничею діяльністю Лаврської друкарні, редагує й пише українською та церковно-слов'янською мовами книги. Повертає захоплені уніатами і реставрує правослані храми - Софійський собор, церкву Спаса на Берестові (де зберігається фресковий портрет Петра Могили), Михайлівську церкву у Видубичах, церкву в Луцьку, Куп'яничах. Ним була "викопана із темряви підземної і відкрита денному світлу" Десятинна церква Великого князя Володимира. Могила налагодив культурні зв'язки з Росією, Білорусією, Молдовою й Волощиною. Допомагав цим країнам вченими, заснував друкарні й школи.

Але найбільшою турботою Могили була Колегія.Іван Фрако зазначав:"Головна справа його життя - заснування Києво-Могилянської колегії, яка повина була стати забралом православ'я і південноруської (тобто української) національності, користуючись тією зброєю, якою вівся на них наступ ворога - наукою і просвітництвом" [20, 74].

Колегія якою опікувався Петро Могила, залишалася національною школою, угрунтованою на давніх культурних й освітніх традиціях. В ній вивчались церковно-слов'янська й руська (книжна українська) мови, вітчизняна історія, студенти виховувались у глибокому православному благочесті. До Колегії приймали дітей всіх станів.

Але Петро Могила зумів перетворити Колегію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західно європейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до опанування вищих наук була латинська мова, вивчалися також грецька й польська мови. Професорів для викладання в Колегії Могила навчав у закордонних університетах. Незабаром Колегія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів.

Петро Могила забезпечував викладачів та неімущих студентів засобами для життя і навчання, збудував першу бурсу, нове кам'яне приміщеня під школу, яка є й сьогодні на території Києво-Могилянської академії (відома під назвою Трапезна або Святодухівська церква). Помираючи, Могила заповідає Колегії великі кошти й найбільшу свою цінність - бібліотеку (2131 книгу), а також - будинки й дворові місця на подолі, половину худоби й інвентаря з свого хутора Непологи, хутір Позняківщину, села Гнідин, Проців і Рівне, більше 80000 золотих, срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, митру і хрест, прикрашений сімейним дорогоцінним камінням і навіть тканини - адамаск і камку - на одяг студентам тощо. І на останок Могила "слізно" просив берегти Колегію, "єдине його надбання".На честь Петра могили Колегія стала іменуватися Києво-Могилянською академією. Єдине чого не встиг Могила - це добитися для Колегії офиційного статусу вищої школи. Але учні його продовчили розпочати ним справу. 1658 року гетьман Іван Виговський, вихованець Колегії, підписав з Польщею Гадяцький трактат, за яким Україна, як Князівсво Руське, ставала разом з Литвою й Польщею членом федеративної Речі Посполитої. Їй надавались широкі права, в їх числі - свобода віросповідання й статус вищої школи для Колегії - тобто статус академії. Договір був ратифікований Польським Сеймом в квітні 1659р. Таким чином, Києво-Могилянська академія була першим в Східній Європі православним вищим навчальним закладом, офіційно удостоєним цього звання.

Але треба зазначити, що й беститульну Колегію сучасники ще з 30-их років XVII ст. визнавали академією. Ось лише кілька прикладів... Перебуваючи на початку 30-их років XVII ст. у Києві, французький інженер і картограф Гійом Левасар Де Боплан записав, а потім помістив у своїй книзі "Київ" слова: "У києві, на Подолі, при Братській церкві міститься Університет, або Академія". І ще одне свідчення західноєвропейського історики Жан Бенуа Шерера, який досліджував історію запорізького козацтва. Розповідаючи про захоронення Сагайдачного на території академії, він пише:"Під академією тут слід розуміти те, що ми звичайно називаємо університетом. Київський університет аж до часів Петра I був лише один в Малоросії так і у Великоросії. Його заснування сягає давно минулого часу".

Одним з привілеїв вищих навчальних закладів Європи в ті часи було право відкривати підлеглі їм школи. Саме так діє Петро Могила: він відкриавє свої "училищні колонії": колегії в Кремінці(1638р.) й Гощі(1639р.), а також в Яссах (1636р.).

В нових політичних умовах, коли Україна вступила в союзні відносини з Росією, академія при підтримці гетьмана Івана Мазепи й митрополита Варлаама Ясинського посилає до Москви своїх послів на чолі з ретором Йосафом Кроковським з метою отримати підтвердження свого матеріального та правового статусу. Поверається ректор з царською грамотою, якою підтверджуетья попередня грамота від 1694 р., тобто - всі володіння академії. А також її статус вищого навчального закладу:"Академиї их Киево - Могилянской, что от прежнего своего основания имеет равные привелегии, как обыкновенно иные Академиї во всех государствах иноземческих, право свободы иметь подтверждаеться"[11, 93].

Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Заснованна на на принципах гуманізму і просвітництва академія поширювала освіту, знання. Її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру. Академічні наставники і професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства.

Повний курс навчаня в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Але зважаючи на те, що вона була вищою школою, студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без вікового обмеження. Студентів і початкових, і середніх, і старших класів (курсів) ніколи не карали і не і відчисляли за те, що вони не вивчили уроків, не підготувались до диспуту чи взагалі не можуть опанувати належний матеріал, бо причиною цьому могли бути і хвороба, і голод, і холод, нестача одягу, підручників і т.ін. Більше того, всім надавалась можливість при бажанні залишатися на другий чи навіть на третій рік в тому ж класі "підтверджувати навчання".

Всього в академії було 8 так званих ординарних класів, але кількість предметів сягала до 30 і більше. В перших чотирьох класах академії - фарі, інфимі, граматиці й синтаксимі, що були по суті підготовчими, вивчались мови: церковно-слов'янська, грецька., руська (українська), латинь і польська, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехизис. Зання класичних мов - грецької та латинської - було не лише ознакою освіченої людини того часу, але й відкривало їй шлях до пізнання античної культурної спадщини й сучасної європейської літератури й науки. Латинь була мовою науковців, письменників, поетів, судовоі справи, міжнародного спілкування. Викладання в університетах Європи велось латинською мовою. Всі вищі науки, починаючи з поетики, в Києво-Могилянській академії також викладались латинською мовою.

Ще в 1649р. Єрусалимський патріарх паїсій, відвідавши Київську колегію, писав, що вона має вчителів "виского мистецтва", які навчають гречну молодь "слов'янській мові, як властивій і латинській як, необхідній...".

Руська або українська літературна (книжна) мова з часом завойовує все більший простір в академії і в суспільстві. Нею писали твори, вірші, наукові, художні й політичні трактати, літописи, листи, судові акти, гетьманські універсали, укладали проповіді й повчання.

Згодом в академії зростає інтерес до європейських мов. З 1738 р. до навчального курсу вводиться німецька, а з 1753 р. - французька мова. З середини XVIIIст. вивчається російська мова, а також староєврейська. Остання- з метою поглибленого вивчення християнських першоджерел.

Відомо, що починаючи від Петра I, ведеться наступ на українську мову, на її знищення. Приймається ряд заходів, "дабы народ малоросийский не почитал себя отличным от великоросийского"[20, 135], в тому числі закони про заборону друку (з1720р.), а потім- і викладання українською мовою. Академії спочатку "рекомендується" перейти на російську мову, а з 1784р.- суворо забороняється читати лекції "сільським діалектом" (тобто українською мовою), а лише російською і обов'язково "с соблюдением выговора, который соблюдаеться Великороссии". Незважаючи на заходи російського царизму щодо русифікації академії, як і всієї України, українська літературна мова, в розвиток якої внесла свій вклад і академія, в повній красі зазвучала в творах І.Котляревського, Т.Шевченка та ін., Українських поетів і письменників.

Вивчалися в академії поетика - мистецтво складати вірші, а також риторика - цариця мистецтв, вміння красиво і вірно висловлювати думку. Поетика й риторика були найулюбленішими предметами студентів. Особливо студенти цікавились такими видами поезії, які мали практичне застосування. Це канти й елегії, які можна було присвятити поважним людям, проголосити їх на громадських, церковних, академічних святах. Не менш популярними були й промови - поздоровчі, вітальні, прощальні, іменинні, весільні, а також - на випадок народження чи смерті, перемоги, судового акту, церковного свята та ін. Студенти красномовці завжди були бажаними гостями на різних урочистостях, за що отримували щиру вдячність й матеріальну винагороду.

В академії складаються свої традиції: поетичні змагання - читання віршів різних епох, різними мовами, в тому числі й власних, викладачами і студентами, увінчання вправних віршотворчів лавровими вінками з присвоєння звання "лавроносного поета" (лауреата). Ні одне академічне свято, ні одна знаменита подія в академії чи місті не відбувались без поетів. Дні ангела ректора, префекта, професора, дні свят, особливо Різдва і Паски, відвідини митрополита, чи інших почесних гостей, вибори до студентського товариства (конгрегації), походи за місто - все це було благодатною нагодою для віршування, для виявлення молодих талантів, справжнім святом для студентів і всіх киян.

Любов'ю до поетичного слова, яка прищеплювалась студентам Києвської академії, ми завдячуємо тому, що маємо сьогодні безцінне "Слово о полку Ігоревім".В рукописі, зробленому із списку XVIст., "Слово..." зберігалося в бібліотеці вихованця академії Івана (Іола) Биковського. Як і багато інших могилянців він був викликаний до Росії, працював в Шляхетському Кадетському корпусі, згодом став архимандритом Спасо-Ярославського монастиря і ректором Ярославської семінарії. І всюди з Биковським була його бібліотека, якою він люб'язно дозволяв користуватися всім книголюбам. Так, "Слово..." опинилося в руках доброго знайомого архимандрита оберпрокурора Синоду О.Мусіна-Пушкіна. Подальша доля його невідома.

В Києво-Могилянській академії зародився і став професійним театр. В народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп, інтермедія. Студенти самі готували інтермедії, драми, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепа. На ярмарках, в селах - біля церков, на майданах, на цвинтарях - студенти розігрували свої дійства. Слухачі й глядачі з радістю й захопленням сприймали нехитру студентську музу, щедро винагороджуючи "тружеників науки".

Києво-Могилянська академія була центром філософської думки в Україні, особливе місце серед філософів в Києво-Могилянській академії належало професору І.Гізелю, Й.Конановичу-Горбацькому, С.Яворському, Ф.Прокоповичу. А Феофан Прокопович започаткував в академії (і в усій тодішній Російській імперії), вищу математику.

В другій половині XVIIIст. були відкриті спеціальні класи чистої математики, де викладались алгебра і геометрія, змішана математика, механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрогорафія, математична хронологія, цивільна й військова архітектура. Відомим викладачем математики був професор Іреней Фальковський.