Протистояння СБ ОУН і МДБ: спроба ввести у середовище підпілля агента Якова Козлова - "Яровий", "Богдан Богун"

Постановка проблеми. Служба безпеки ОУН у роки протистояння з окупаційними режимами виконувала особливо важливі завдання. Питання її діяльності залишається одним з найцікавіших та водночас найтаємничіших. Адже як сама СБ, так і її діяльність завжди були огорнуті таємницею з огляду на необхідність якнайглибшої конспірації. Роль референтури СБ ОУН у національно-визвольній боротьбі надзвичайно велика. З початком другої більшовицької окупації західноукраїнських земель карально-репресивний апарат розгорнув масштабну боротьбу проти українського визвольного руху, використовуючи не лише військові чи військово-чекістські операції, але й широку мережу агентури, провокаційно-компроментаційні заходи, цілу систему спеціальних засобів, у тому числі й діяльність сумнозвісних спецгруп. Можна без перебільшення сказати, що референтури СБ забезпечували життєдіяльність організації. До її обов'язків входило займатися слідством і судом, проводити розшуки й арешти, здійснювати бойові й каральні функції та вести розвідувальну і контррозвідувальну роботу [4, 271]. Окрім основних напрямів діяльності, на СБ покладалися функції зліквідованої господарчої референтури.

Аналіз досліджень. Однією з перших публікацій, присвячених діяльності Служби безпеки, була праця С. Мудрика-Мечника [12]. Питання кадрового складу структур СБ 1940 - 1950-х рр., зокрема крайового та окружних проводів Карпатського краю, вперше широко розглянуто у дослідженні Петра Содоля [15; 16]. Із відновленням незалежності України дослідники отримали змогу працювати з раніше недоступними архівними фондами, в результаті чого світ побачили наукові студії з історії спеціальних служб В. Єфименка, О. Лисенка та І. Патриляка, А. Русначенка, Д. Вєд- єнєєва і Г. Биструхіна, Я. Антонюка [1; 2; 8; 9; 10; 11; 14]. В останні роки з'явилася ціла низка публікацій, в яких розглядається життя і діяльність окремих керівників та працівників рефере- тур СБ крайового та окружних проводів. Проте залишається величезна кількість досі невідомих аспектів функціонування СБ ОУН. Саме тому метою публікації є розкриття одного з аспектів протистояння СБ ОУН із МДБ.

Виклад основного матеріалу. Протистояння СБ ОУН і МДБ відбувалося у різних площинах. Наймасштабніше це проявилося у взаємних спробах ввести до лав супротивника власну агентуру. Виявлені документи дають підставу стверджувати, що окремі такі спеціальні операції стали вершиною мистецтва та зразками, на яких готувалися майбутні кадри. Водночас ще більше зустрічається прикладів провальних операцій. На одному із таких хочемо зупинитися окремо.

У першій половині 1947 р. радянські силові органи спробували провести агентурну комбінацію із введення до середовища підпілля свого агента, який повинен був фізично вбити або допомогти підвести під оперативний удар вище керівництво Буковинського окружного проводу ОУН. Щоправда, кандидатуру для виконання такого завдання обрали невдалу. Фактично роботу «аген- та-бойовика» мав виконати досвідчений (заслужений) працівник репресивно-каральних органів, який сам налагоджував агентурні мережі, очолював диверсійні групи («Тур», відтак «Факел») у роки німецько-радянської війни. Однак не володів необхідними якостями для виконання цього завдання. При цьому колишні бійці його диверсійного загону, власне, як і агенти, могли проживати на території Чернівецької області.

Про Якова Олексійовича Козлова збереглося загалом небагато інформації. Доступ до особової справи Я. Козлова отримати не вдалося. Водночас у публікованому нами протоколі допиту СБ ОУН (12 липня 1947 р.) подається його доволі детальна біографія, яка перегукується з документами силових органів. Навіть більше - силовики визнали, що Я. Козлов на допиті назвав достовірну інформацію, з якої випливають цікаві біографічні дані та факти про значний «оперативний доробок». Народився 1912 р. у с. Вищетарасівка Томаківського р-ну Дніпропетровської області. За національністю українець, невіруючий, освіта середня, одружений. В органах ВНК-ОДПУ- НКВС із 1932 р. Отримав звання старшого лейтенанта військ МДБ, а також нагороду «Почесний працівник ВЧК-ОДПУ (XV)» (наказ НКВС СРСР від 31.10.1938). Ще під час навчання в електротехнічному технікумі працював секретарем первинної комсомольської організації. Однак технікум закінчити йому так і не довелося - ЦК ЛКСМУ мобілізував його до органів НКВС. Відтак працював у закордонному відділі Київського обласного УНКВС, наглядав за польськими дипломатичними представництвами (? - 1934). Після ліквідації усіх закордонних відділів при обласних управліннях НКВС був переведений у закордонний відділ НКВС УРСР, працював у польському відділенні (1934 - 1936). У 1936 - 1937 рр. займався підготовкою агентури у групі «ІНО» 24 прикордонного відділу, яку відправляли у Румунію. Крім роботи із агентурою, займався формуванням таємних складів із озброєнням (схеми розташування відправляли у республіканське управління), підбирав надійних осіб, які на випадок війни мали залишатися у тилу і створювати партизанські відділи. Таких осіб навіть звільняли від мобілізації у Червону армію.

У 1937 - 1938 рр. працював на радянсько-польському кордоні, де займався винятково підготовкою агентури. У квітні 1938 р. у цьому відділі розпочалися арешти, які були пов'язані з політичним процесом М. Тухачевського та колишнього начальника НКВС - Всеволода Балицького [3, 26; 6, 184]. Із відділу Я. Козлова 7 січня 1939 р. були заарештовані начальник відділу Ісак Шапіро, його заступник Сергій Карін та за невеликими винятками майже увесь персонал. Усіх звинувачували у підготовці антирадянського заколоту (у зв'язках із таємними складами зброї, шпіонажі тощо). 20 липня 1939 р. військовий трибунал військ НКВС Київського округу засудив головних обвинувачених із закордонного республіканського відділу НКВС до розстрілу, окремих, серед них і С. Карін та Я. Козлов отримали 10 років позбавлення волі.

Відтак Я. Козлов перебував у Байкало-Амурському виправно-трудовому таборі НКВС (м. Сво- бодний Амурської області), звідти був переведений до Буреїнського залізничного виправно-трудового табору НКВС, де працював на центральному авторемонтному заводі (? - 06.1941). У липні 1941 р. його викликали до Москви працювати старшим техніком на заводі «Компресор» [3, 26; 6, 184зв]. У березні 1942 р. скерований у 4 відділ Московського НКВС, де проходив спеціальну підготовку, для десантування у німецький тил (як спеціаліст по агентурній роботі) та проведення там військової, економічної розвідки. Більш відомий під псевдонімами «полковник Богун», «Богдан Богун», «Богун Богдан Петрович». У червні 1942 р. разом із радисткою десантувався у лісах біля м. Овруч Житомирської області на базу підполковника Соколова і майора Карасьова. Одразу почав вербувати агентуру, відтак перемістився у ліс біля Києва, де сформував власний військовий підрозділ. Уже наприкінці серпня його відділ налічував близько 50 осіб. Відтак перейшов на Житомирщину, де його відділ збільшився до 100 осіб. Підрозділ Я. Козлова часто проводив диверсійні операції. Цікавий факт: після однієї такої акції довелося рятуватися від німецьких репресій рейдом у Західну Білорусь, де перебував на базах генералів Василя Бегми, Олексія Федорова [3, 27; 6, 185]. У середині грудня 1943 р. повернувся до м. Овруч Житомирської області. Деякий час перебував із відділом у с. Забужжя Любомльського р-ну Волинської обл. У березні - квітні 1944 р. дислокувався у м. Сторожинець Чернівецької області, звідки зі своєю групою (150 бійців) вирушив на Закарпаття. Ця операція виявилася невдалою, за що мало не потрапив під трибунал, одначе отримав нове завдання - очолити групу «Тур» і відправитися у район міста Ужгород. У цій групі був розвідник (закарпатець) Олександрів (Андрій Ольковий), який їхав за спеціальним завданням до м. Ужгород для налагодження контактів із Андрієм Бродієм, Степаном Фенциком для того, щоб після приходу ЧА ті почали агітацію за прилучення Закарпаття до УРСР. Наголошувалося на надважливому завданні - залучення до цієї роботи Августина Волошина [3, 28; 6, 186]. У протоколі допиту Я. Козлов визнавав, що на території Словаччини він зі своєю групою підірвав 19 військових ешелонів, знищив 6 стратегічних залізничних мостів. Навесні 1945 р. із диверсійним загоном «Факел» у складі 18 бійців десантувався біля м. Прага (Чехія) [3, 29; 6, 186-186зв]. Одним із визначних досягнень Я. Козлова було захоплення у квітні 1945 р. начальника штабу Андрія Власова генерал-майора Федора Трухіна і генерал-майора Михайла Шаповалова (під час спроби втечі застрелили).

Здійснюючи партизанську і диверсійну діяльність, безпосередньо отримував вказівки від генерал-майора Михайла Андрєєва, генерал-лейтенанта Павла Дроздецького (заступник міністра НКДБ УРСР), полковника Петрушенка (начальник першого відділу першого управління

НКДБ УРСР). Важлива, доповнююча характеристика постаті Я. Козлова подається у монографії «Разведка Судоплатова. Зафронтовая диверсионная работа НКВД-НКГБ в 1941 - 1945 гг.»: «Видную роль в развертывании восстания сыграла «украинская» группа «Факел» Якова Козлова («Богуна», имевшего опыт командования ДРГ «Тур»), выведеная в Чехословакию 31 января 1945 г. Ее рабочим приоритетом считалась агентурно-разведывательная работа среди украинских националистов, выявление агентов иностранных разведок (читай - Англии и США, стремившихся утвердить свои позиции в Центральной Европе на завершающем этапе войны в 1945 г.), а также создание долговременных разведывательных позиций, конспиративных радиоточек в Праге. К маю «Факел» имел на связи 38 агентов-чехов» [13, 505].

Характеристика роботи диверсійної групи Я. Козлова описана і в іншій праці: «Показові щодо цього дії оперативно-чекістської групи «Факел» (командир Яків Олексійович Козлов). Після ретельної підготовки 15 членів групи з необхідним спорядженням з Мелецького аеродрому (Польща) 25 березня 1945 р. благополучно десантувалися біля м. Добржиш у Чехії. Діяла група цілеспрямовано, рішуче і майстерно. Залучаючи до бойових операцій місцеве населення, бійці вивели з ладу до 2 тисяч німецьких та 400 власівських солдат і офіцерів. Затримано 69 ворожих офіцерів. Серед них такі «акули», як начальник штабу власівської армії генерал Трухін та полковник угорської армії Йожеф Шимані. Їх було доставлено у м. Київ в НКДБ УРСР Воїнами «Факела» було захоплено 200 зарядів надсекретної протитанкової зброї нового типу «Панцер-Фа- уст» [7, 121].

Не менш цікавими фрагментами біографії Я. Козлова є його робота агентом-внутрішньокамер- ником (провокатором) у київській, львівській та ін. тюрмах. Зокрема, він «розробляв» провідника ОУН по м. Одеса Мефодія Павлишина-«Матвія», особистого секретаря А. Шептицького Івана Котіва, упівця Дениса Ординця, Миколу Дужого та ін. [3, 30; 6, 187-187зв]. 5 квітня 1947 р. полковник Управління ВББ МДБ УРСР Сидоров дав вказівки (супровідний лист начальнику УМДБ Чернівецької області Миколі Решетовуми Червоного прапора (03.11.1944, 18.05.1945, 05.11.1954), 2 орденами Вітчизняної війни 1 ст (5.11.1944, 29.10.1948), орденом Трудового Червоного прапора (23.01.1948), орденом Червоної зірки (20.10.1944), 8 ме-далями, знаком «Заслужений працівник НКВС» (28.01.1944), знаком «50 років перебування в КПРС».) їхати у Чернівецьку область на оперативну роботу [3, 31; 6. 188].

2 Решетов Микола Антонович (1903, с. Сурава Тамбовської обл. Російська Федерація - 01.1983, м. Харків). Росіянин. Освіта початкова, незакінчена вища. Капітан (20.07.1936), майор (29.11.1938), підполковник, полковник державної безпеки (09.10.1944). Член ВКП(б) (03.1923), на чекістській роботі з 1923 р. Навчався у радянській партійній школі (05.1921 - 10.1921 і 09.1922 - 05.1923). Закінчив 4 курси заочного відділу державного університету (м. Чернівці) (1952). Інструктор волкому РКСМ с. Косихіно Алтайської губернії (10.1921 - 04.1922). Секретар сільськогосподарської комуни Урюпино (04.1922 - 09.1922). Помічник інспектора упродкому (05.1923 - 08.1923). Експедитор фельдзв'язку (Ташкент) (10.1924 - 11.1925). Чер- воноармієць навчального полку прикордонних військ (Ташкент) (11.1925 - 02.1926). Червоноарміє- ць 46 прикордонного відділу (Серахс) (02.1926 - 08.1926). Помічник уповноваженого 46 прикордонного відділу (Ашхабад) (08.1926 - 05.1928). Помічник уповноваженого 45 прикордонного відділу (Мерв) (05.1928 - 12.1930). Уповноважений комендатури 45 прикордонного відділу (12.1930 - 08.1931). У вищій прикордонній школі (Москва) (08.1931 - 04.1932). Уповноважений 68 прикордонного відділу (04.1932 - 07.1932). Комендант 45 прикордонного відділу (07.1932 - 03.1935). Інспектор оперативного відділу НКВС Туркменського округу (03.1935 - 09.1937). Начальник відділення оперативного відділу НКВС (09.1937 - 04.1940). Начальник відділення 5 відділу НКВС Українського округу (м. Київ) (04.1940 - 10.1940). Старший оперуповноважений ГУПВ НКВС СРСР (10.1940 - 04.1941). Заступник начальника відділення розвідувального відділу ГУПВ НКВС СРСР (04.1941 - 10.1941). Заступник начальника 4 відділу НКВС УРСР (м. Луганськ) (10.1941 - 11.1941). Заступник начальника 4 відділу НКВС УРСР (с.Мелове Луганської області) (11.1941 - 04.1942). Заступник начальника 4 управління НКВС УРСР (м. Луганськ) (04.1942 - 07.1942). Заступник начальника 4 управління НКВС УРСР Сталинград (07.1942 - 08.1942). Заступник начальника 4 управління НКВС УРСР (Енгельс) (08.1942 - 01.1943). Заступник начальника 4 управління НКВС-НКДБ УРСР (01.1943 - 08.1943). Заступник начальника 4 управління НКДБ УРСР (м. Харків, Київ) (08.1943 - 02.1944). Начальник УНКДБ УРСР (02.1944 - 03.1944). Начальник УНКДБ-УМДБ Чернівецької області (03.1944 - 02.11.1951). Начальник УМДБ Рівненської області (02.11.1951 - 19.03.1953). Начальник УМВС Закарпатської області (04.04 - 11.06.1953). Начальник управлінню МВС УРСР (07.1953 - 21.09.1953). Начальник УМВС Харківської області (21.09.1953 - 05.06.1954). Начальник УКДБ Харківської області (05.06.1954 - 09.1961). Звільнений (05.10.1961). Заступник начальника підприємства м. Харків (09.1961 - 12.1968). Пенсіонер (12.1968 - 10.1970). Начальник 1 частини УЗПІ, м. Харків (10.1970 - 07.1971). Пенсіонер (07.1971). Нагороджений орденом Леніна (25.07.1949), 3 ордена-

Прибувши до начальника УМДБ Чернівецької області М. Решетова, Я. Козлов отримав від нього завдання - проникнути до складу Буковинського окружного проводу ОУН. Відтак Я. Козлов почав налагоджувати зв'язки із ОУН. У с. Тараки Путилівського району налагодив контакт із Іваном Матіосом (брат підпільника «Енея») через інформатора РВ МДБ Дмитра Гасюка, з яким познайомився під час переходу разом із партизанським відділом через хут. Бисків. При цьому «Яровий» написав кілька листів повстанцям, в яких просив зустрічі з ними.

20 травня 1947 р. агент «Яровий» зустрічався з начальником 1 відділення відділу 2-Н УМДБ Чернівецької області капітаном С. Хмарою, де обговорювали варіанти та засади проникнення в окружний провід ОУН [5, 253].

Зустріч «Ярового» з підпільниками відбулася 12 червня на невеликій галявині на відстані 200 метрів від будинку І. Матіоса на північному схилі лісу, де уже перебували дві особи, вдягнені у літню форму, із орденами, та озброєні пістолетами й гвинтівками «СВТ». Пізніше «Яровий» довідався, що один із них - це «Залізняк»* Іванюк Михайло Васильович («Залізняк», «237»; 1923, с. Спас Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. - 15.03.1949, с. Кіселиці (09.06.1949, хут. Чечулинський с. Киселиці) Путильського р-ну Чернівецької обл. Член ОУН. Вояк сотні Михайла Юрцуняка-»Юрка». Чотовий ТВ-21 «Гуцульщина» ВО-4. Сотенний УПА (1947). Референт СБ Путильського районного проводу ОУН, одночасно провідник цього проводу (дру-га пол. 1946). Комендант боївки СБ Вижницького («гірського») надрайонного проводу ОУН. Референт СБ Гірського надрайонного проводу ОУН (07.1946 - 06.1949). Хорунжий СБ (22.01.1948), хорунжий УПА (на-каз ГВШ 3/48 від 23.10.1948 р.), а інший - його ад'ютант. Після привітання за всіма військовими канонами вони попросили «Ярового» сісти та почали бесіду. Розпочалась розмова з вибачення, що через наявність значної кількості військовиків не вдавалося вийти раніше на зустріч (хоча зазначили, що кожного разу фіксували присутність «Ярового» на домовленому місці). «Залізняк» наголосив, що все було зумовлено необхідністю конспірації та небажанням ризикувати самим «Яровим». Після цього останнього попросили відійти на 100 метрів, де на нього очікували двоє осіб у військовій формі, які відрекомендувалися представниками Буковинського окружного проводу ОУН [6, 266]. Розмова будувалася на загальних питаннях, атмосфера панувала ділова (Я. Козлову підпільники гарантували повну безпеку), щоправда, в окремих моментах агент Я. Козлов звинувачував українських повстанців у злочинній діяльності. При цьому він наголошував, що має багато важливих запитань, які поставить вищому керівництву Буковинського окружного проводу ОУН при особистій зустрічі, оскільки побоюється, щоб його не видали радянським силовим органам [3, 25; 6, 183].

Я. Козлов постійно контактував та координував свої дії з начальником 1 відділення відділу 2-Н УМДБ Чернівецької області капітаном С. Хмарою, зустрічаючись з ним 20 травня, 6, 13, 19 та 22 червня. Останнього разу зустріч відбулася у квартирі С. Хмари. Після повідомлення кураторам про вихід на зв'язок із керівництвом Буковинського окружного проводу ОУН із Я. Козловим терміново захотів зустрітися начальник УМДБ Чернівецької області М. Решетов [3, 32; 6, 188зв- 190]. Зустріч відбулася 22 червня 1947 р. на квартирі Степана Хмари Хмара Степан Лукич (1913 - ?). Українець. Освіта неповна середня, середня. Капітан, майор. Член партії (1940), на чекістській роботі з 1939 р. Заступник начальника 9 відділеня 2 відділу УМДБ Чернівецької області. Начальник 5 відділення 2 відділу УМДБ Чернівецької області (зг 03.1947). Начальник 1 відділення відділу 2-Н (розробка і ліквідація керівних ланок українського антирадянського націоналістичного підпілля) УМДБ Чернівецької області (зг. 03.1947). Начальник Вашковецького РВ УМДБ Чернівецької області (зг. 12.1950), де агент Я. Козлов розповідав начальнику УМДБ полковнику М. Решетову і уповноваженому МДБ СРСР генерал-майору Мешанову про результати попередньої зустрічі з підпільниками. Передовсім, силовики намагалися достовірно ідентифікувати осіб, із якими спілкувався агент «Яровий» (показували фотознімки, обговорювали зовнішні описи тощо). Окрім цього, розробили план дій і поведінки з керівним складом ОУН. Варто наголосити і на самовпевненості «Ярового», який запевнив опера- тивників, що впродовж місяця виконає поставлене завдання - особисто ліквідує В. Савчака-«Ста-

ля» Савчак Василь Миколайович («Сталь», «Блакитний», «Андріан», «Арпад», «Сокіл», «Старий», «С-20», «383/с»; 23.03.1922, с. Ямниця Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл. - 20.10.1950 р., біля с. Ше- шори Косівського р-ну Івано-Франківської обл.). Освіта середня. Закінчив народну школу та Станиславівську гімназію. Член Юнацтва (1936). Організаційний референт Станіславського обласного проводу ОУН (Юнацтва) (1940 - 1944). Провідник Коломийського окружного проводу ОУН (весна 1944 - 03.1945). Провідник Буковин-ського окружного проводу ОУН (03.1945 - 06.1950). Організаційний референт Карпатського крайового про-воду ОУН (07 - 10.1950). Нагороджений Бронзовим хрестом заслуги (ч. 1/45 від 25.04.1945). Нагороджений Срібним хрестом заслуги (ч. 2 від 2.09.1948). Фігурант АС «Гірські», «Змовники», «Підпільники»., або виведе його під оперативний удар [5, 281]. Однак українські націоналісти проявили свої вміння, ретельно аналізувати, виявляти, а також отримувати уже під час допитів важливу оперативну інформацію. Унаслідок аналітичної роботи 12 липня 1947 р. Я. Козлова допитали та ліквідували. Відзначимо достатньо високий професіоналізм есбістів, який випливає із протоколу допиту. Зокрема, підпільники цікавилися, яку інформацію повідомив Я. Козлов оперативникам, питаннями, які ставили оперативники, намагалися зрозуміти рівень володіння чекістами інформацією про український визвольний рух на Чернівеччині, з'ясовували не лише персональний склад карально-репресивних органів, але й його детальний опис та характерні звички. Ще один цікавий факт: силовики уже 29 липня 1947 р. почали здійснювати фізичний розшук свого агента, однак агент Матіос (перевербований націоналістами) впродовж чотирьох місяців дезінформував органи, повідомляючи, що «Яровий» перебуває у складі окружного проводу [5, 322; 6, 177].

Втрата працівника такого рівня розлютила вище керівництво республіканських репресивно-каральних органів. 5 квітня 1948 р. заступник начальника Управління 2-Н МДБ УРСР підполковник Леонід Пастельняк на ім'я заступника начальника УМДБ Чернівецької області майора Глущенка писав про недостатньо інтенсивну розробку Буковинського окружного проводу ОУН по агентурній справі «Змовники». З-поміж прорахунків називалося вербування маловивчених осіб, надання непродуманих легенд для введення агентів у підпілля, які не відповідали конкретній оперативній ситуації [6, 177]. Провал і загибель агента «Ярового» Л. Пастельняк пояснював тим, що дана йому легенда - видавати себе за колишнього полковника Радянської армії, вороже налаштованого до офіційної влади, не відповідала дійсності. Крім цього, за діловими якостями він не відповідав складності цього завдання. Підпільники, вивчивши обставини, які могли змусити колишнього полковника з помітним становищем у радянському суспільстві зв'язатися з націоналістичним підпіллям, дійшли висновку, що «Яровий» - агент силових органів. Водночас сам Л. Пастельняк підкреслював, що «Яровий» уже при першому допиті підпільниками проявив страх і без будь-якого примусу розповів, що в окружний провід він направлений як агент МДБ із завданням захоплення чи ліквідації В. Савчака [6, 177].

Л. Пастельняк відзначав також інші прорахунки при вербуванні та роботі з агентурою. При цьому він рекомендував звернути серйозну увагу на підбір кваліфікованої агентури, здатної забезпечувати розробку і швидку ліквідацію окружного проводу, ретельно розробляти легенди

Протистояння СБ ОУН і МДБ: спроба ввести у середовище підпілля агента Якова Козлова-«Яровий»... і способи зв'язку, а також вжити заходи для перешкоджання розшифрування агентури з вини оперативного складу. Л. Пастельняк наполягав на відстороненні від участі у розробці окружного проводу агентуру, яка не мала підходів до його учасників, а запідозрених у «дворушництві» - взяти в агентурну розробку [6, 178].

Висновки. У цій історії багато дивного, незрозумілого. У випадку з Яковом Козловим чітко простежується приклад некомпетентності, бажання якомога швидше відзвітуватися та отримати чергове звання, посаду, матеріальну винагороду. До цього ж, звісно, додається знецінення людського життя, недооцінка супротивника, прояв непрофесіоналізму. Виникає низка запитань при розгляді постаті Я. Козлова. Чому заслуженого оперативника такого рівня відправили виконувати роль «агента-бойовика»? Чому сам Я. Козлов та його куратори не продумали належну легенду (мотивація переходу до співпраці із підпіллям була надто слабкою, зважаючи на заслуги, досягнення у попередній роботі Я. Козлова)? Чому не побоялися, що його можуть легко розконспіру- вати особи, з якими він стикався під час оперативної роботи на цих теренах? Чому засоби зв'язку Я. Козлова з оперативним працівником були непродуманими (одразу поїхав у рай- та облцентр після зустрічі із підпільниками)? Чому оперативник такого рівня (працівник спецорганів із 1932 р., який постійно сам працював із агентурою, налагоджував агентурні мережі, очолював диверсійні відділи в іноземних державах, формував там мережу агентури) одразу на першому допиті достовірно розповів не тільки про своє завдання, але й про увесь свій оперативний шлях, особливості роботи силових органів тощо? Звісно, можна припускати, що оскільки Я. Козлов потрапив під репресії (за звинуваченнями у зраді), то до нього не було довіри і він мав «спокутувати свою провину». Хоча, проаналізувавши роботу Я. Козлова у роки німецько-радянської війни, можна стверджувати: він цілковито довів свою відданість, а подекуди й жертовність радянській системі.

Діяльність референтури СБ і надалі не знаходить однозначної оцінки у дослідників. Одні вважають її плямою на всій історії національно-визвольної боротьби, інші ж, навпаки, однозначно позитивно оцінюють заходи СБ, закривають очі на помилки та прорахунки, які траплялися у роботі цієї референтури. Однак, на нашу думку, усвідомлюючи всі негативні аспекти у діяльності СБ ОУН, варто зазначити: ця референтура відіграла колосальну роль в українському визвольному русі. Впродовж десятиліть жорстокої боротьби з найсильнішими у світі репресивно-каральними органами (польськими, німецькими, радянськими) СБ проявила себе на рівні зі світовими спеціальними службами. По-суті, саме завдяки вмілій боротьбі СБ ОУН проти ворожої агентури, провокацій, а також відкритій бойовій та пропагандистській діяльності збройна визвольна боротьба українського народу тривала аж до середини 50-х років ХХ століття.

Загалом у публікації подаються три документи: власне сам протокол допиту Службою безпеки ОУН Я. Козлова та два його листи, написані до підпільників. Відзначимо, що публіковані документи є важливим джерелом до комплексного дослідження українського визвольного руху загалом, форм і методів роботи СБ ОУН, зокрема.

У виданні максимально збережено лексику, авторські та редакторські особливості джерел. Без змін подано власні та географічні назви. Виправленню підлягали лише найбільш очевидні граматичні огріхи. Кожен документ супроводжується легендою, в якій зазначено місце зберігання документа (назва архіву, номер фонду, опису, справи, аркушів).

Документ 1

Р-31. Чернівеччина

Справа: ст.л-та МГБ Липень 1947 р.

Козліва Якова с. Олексія пс. полковник Богун Богдан Петрович.

ПРОТОКОЛ

Козлів Яків с. Олексія 1912 р. народження. Народився в с. Вища-Тарасівка, Томанівського р-ну. Запоріжської обл., українець, релігійно індеферентний, в 1938 році був репресований органами НКВД, жонатий, соціяльний стан з селян середняків, освіта середня.

Затриманий 12.7.1947 р. зізнає слідуюче:

Коли я вчився в електро-технічному технікумі, то в одночас працював секретарем первинної комсомольської організації одного відділу.

Технікуму мені не довелося докінчити, бо в 1932 році я був мобілізований Центральним Комітетом ЛКСМУ в органи НКВД. Мене направили в закордоний відділ Київського обласного управління в ролі практиканта.

Майже цілий час я був занятий на інвигіляції польських дипломатичних представництв. Тут працював я до часу перенесення столиці і республіки з Харкова до Київа, бо саме в цей час були ліквідовані закордонні відділи при обласних управліннях. Кращі працівники цього відділу, в тому числі і я, були переведені в закордонний відділ республіканських органів НКВД. Цілий час працював я в польському підвідділі аж до 1936 року. В 1936 р. мене переведено в групу ІНО 24-го погранодряда, де я займався підготовкою агентури, яку ми висилали в Румунію. В той час на румунському й польському кордонах були розташовані слідуючі погран отряди 19, 23, 24, 25. Це в районах Могилів-Подільський, Тірасполь, Кам'янець-Подільської області, а також район Шепетівки. Крім підготовки агентури, я був занятий у великій мірі секретним закладанням зброї й рекрутацією найнадійнішого елементу, який на випадок агресії ворога мав залишатися в тилу й творити партизанські загони. Від мобілізації в Червону Армію вони були звільнені. Про таємні склади зброї знало дуже мало людей, а схеми розміщення складів ми відсилали в республіканське управління. В 1937 році я був перенесений на радянсько-польський кордон, де виключно займався підготовкою агентури. В квітні 1938 р. в нашому відділі почались арешти. З Москви прибула в цій справі спец-група. Арешти були зв'язані з політичним процесом Тука- чевського Тухачевський Михайло Миколайович (4.02.1893 - 12.06.1937)., а зокрема бувшого начальника НКВД Паліцкого Балицький Всеволод Аполлонович (27.11.1892 - 27.11.1937).. Також тоді виарештували цілий ЦК ВЛКСМ на чолі з першим секретарем Хоменком, в тому числі і мого друга односельчана Лимаря завідуючого відділом робітничої молоді ЦК. У нашому відділі московська спец-група арештувала начальника Сапіро Шапіро Ісак Ільїч (11.01.1985 - 5.02.1940)., його заступника Каріна Даниленко-Карін Сергій Тарасович (1898 - 1985). й за малими винятками майже ввесь персонал. Нас обвинувачували в зраді Батьківщини, в підготовці проти державної змови в зв'язку з таємними складами зброї, які всі ліквідовано, а також у зв'язках з закордоною шпіона- жію. Після процесу головні обвинувачуванні з закордонного відділу республіканського НКВД були розстріляні: начальник відділу Сапіро, Наумов, Пітровський, Аскальдов, Гранський, Колісниченко, Карін був засуджений до 10 років тюремного ув'язнення, а також ці самі присуди дістали Користищевський, Положинський, Коновалов і я. Після присуду нашу групу вислано спец-ешелоном в східні райони СРСР. Я попав у місто Свободной Амур в лагер НКВД. Після розподілу цього лагера я був приділений до Буренівського лагера НКВД. Тому що я по спеціальності електротехнік, то там був занятий у центральному авто-ремонтному заводі. На цьому заводі працював я до червня 1941 року.

У липні 1941 року мене з групою офіцерів візвано у Москву. В Москві мене приділено в табір, з якого ми ходили працювати на завод «Компресор». Тут працював я на посаді старшого техніка.

Харчі в таборі були дуже добрі, як на той час, ліпші як в Червоній Армії. Крім цього, була дуже добра меддопомога, ми жили вільно. В березні 1942 року мене направлено в 4-тий відділ московського НКГБ, де мені сказали, що я буду підготовлятися до вилету в тил ворога, як спеці- яліст в агентурній роботі. Підготовку я проводив на станції Ільінскоє під Москвою. Я був добре забезпечений літературою, зокрема центрального видання НКГБ. З НКГБ-івських бюлетнів я дізнався про становище в тилу. Крім цього, я проходив спец-вишкіл. В програму входили завдання військової і економічної розвідки в часі сучасної війни, як збирати кваліфіковану інформацію, поведення в тилу ворога й шифри. Крім цього, я учився у школі диверсантів. Після закінчення підготовки до мене прибула радистка Донська (українка, з робітників, походженням з Донбасу, точніше дочка шахтаря). З нею я кільканадцять разів їздив у підмосковські ліси, щоб перевірити її практичні знання. Практика доказала, що вона свою професію знала досконало. Вона вчилась в радіо-технічній спец-школі.

В червні 1942 р. я разом з радисткою був перевезений «Дугласом» через фронт і був викинутий в лісах району Овруча на Житомирщині на базі підполковника Соколова і майора Карасова. Соколов був підпорядкований безпосередньо 4-му відділові НКГБ СРСР. Він мені дав першу допомогу. Після деякої підготовки агентури мені вдалось пов'язатись з Київом через свою агентуру. В Київі мені московське НКГБ подало декілька адрес політично надійних людей. В половині липня я вже був у Київських лісах з 10-ма добірними партизанами від полк. Соколова, там я зв'язався з групою підполковника Пермунова. Це був також спец-відділ 4-го управління НКГБ СРСР. Крім збирання інформації, я займався формуванням свого власного відділу й вже наприкінці серпня в мене було біля 50 дуже добірних людей. Я принимав до себе лише офіцерський і підофі- церський склад. Всі вони походили з оточенців. Салдатів було всього декілька й то для технічних робіт. По радіо я одержую наказ поцікавитись армією Власова Власов Андрій Андрійович (14.09.1901 - 1.08.1946)., яка в той час формувалася. Для виконання атентату на Власова, чи його співпрацівників, мені скинено 2-ох офіцерів-українців, яким я допоміг добратись до Київа, а звідкиль добровільно у Власовську армію. Своє завдання я виконав успішно. Дальша доля офіцерів-атентатчиків мені невідома. Біля Київа я передаю свою агентуру підполковнику Пермінову, а сам відходжу в район Житомирський по спец-завданню, давати якнайточніші інформації про транспорт, який проходить по шосе, і залізничних магістралях Житомирщини. В Житомирщині мені роботу проводити досить легко, бо з тих околиць у мене було багато людей.

В той час мій відділ зріс майже до 100 людей, але я відділ розчленив і вислав по спец-завдан- нях, біля себе тримав від 10-20 солдатів. В околиці Житомира я проводив дрібні диверсійні акції, але цілий час враховував те, щоб не стягнути на себе уваги німецької каральної експедиції. В серпні 1943 року у зв'язку з наближенням фронту, я свою агентуру передаю місцевій підпільній організації. Псевдоніма керівника організації не пригадою, а самий з групою перебазовуюся в Цуманські ліси Ровенської области, недалеко села Берестяни.

Там я нав'язуюся з капітаном Карасем, який мав 200-250 солдатів, з Хитриченком біля 300 солдатів, з Володею командиром Нородицького отряду. Тут я більше занімався диверсійною роботою. Я знищив Цуманську водокачку для того, щоби спаралізувати великий лісопильний завод, що постачав фронт матеріалами. Напад на водокачку ми організували при помочі місцевих поляків, які працювали там, останні співпрацювали з нами, співпрацювали дуже охоче.

Моя вся агентура в Рівно складалася з поляків, які, мушу сказати, працювали з великим запалом. Агентура була платна, але були і такі агенти, що відмовлялись брати гроші. Крім цього, ми з іншими партизанськими загонами підірвали 8 військових ешелонів. Після наших диверсійних акцій німці організували каральну експедицію, яка нас звідтіль викурила в західну Білорусію в район Пінська, де я на базах Федорова, Бегми (секретар волинського обкому партії) і Федорова Ровенського простояв до половини грудня 1943 року. В той час у мене було біля 280 солдатів. В половині грудня 1943 року я дістав наказ перейти Пінські болота й добратись до Овруча на той участок, де не було німецького фронта, для переозброєння.

Овруч в той час вже був занятий Червоною Армією.

В той час моєї радистки Донської вже не було. Вона загинули на Забужжі, куди ходила в рейд з одним партизанським загоном. Тут я заїхав у штаб 9-ої армії куди рівно ж прибули генерали: Федоров і Бегма. Тут зі мною розмовляв полковник Покровський, начальник відділу розвідки 9-оі армії. Він дав наказ генералу Федорову виділити для мене з 20 поляків з-Забугу з якими я мав переправитись в Забужжя, а звідкіль в напрямі Кракова. Я свій загін доповнив і згідно з наказом відправився в напрямі Забужжя. Але довго я зі своїм відділом не рейдував, бо одержав радіо- граму-наказ, у згоді з якою я мав забрати половину свойого відділу й йти поворотною дорогою через Тернопільську обл. у Хотинські ліси. Другу частину я передав свойому заступникові, який продовжав рейд по наміченому маршруту. Наприкінці березня я доходжу до Чортківщини, не зустрічаючись з наступаючими частинами ЧА. За час зими мій відділ зріс до числа 600 солдатів, це все були дезертири й всякого рода мародери. Використовувати я їх не думав, бо це елемент ненадійний, звичайно, я їх передавав до воєнкоматів. З майором Шахматовим який командував московським загоном ім. Богдана Хмельницького, ми получилися в чортківщині, а вірніше біля Чорткова у Ягольниці. Він мав 150 солдатів москичів. В цьому селі ми мали сутичку з німецькими військами, як і проривалися з оточення з-під міста Скала.

Коли ми дійшли в Чернівецьку область, то вона вже була на преважній більшості окупована військами Червоної Армії. Ми приходимо в місто Сторожинець і там розташовуємось. В цей час мені підпорядковують майора Шахматова, який є моїм заступником і комісаром нашого загону. Звідсіль я їздив у Чернівецький воєнкомат, де передав майже усіх дезертирів, собі залишив 150 вибраних людей, рівно ж при підготовці до рейду на Закарпаття, я передав увесь свій обоз червоноармійським частинам, я особисто кількакратно був у голови облвиконкому Колікова, який прийняв мене дуже радо й допомагав чим міг, особливо виділяв для нас багато медикаментів, білля і харчів. З Коліковим я познайомився біля Чорткова. Він під час німецького прориву мало не попав у німецькі руки. Ми його зупинили і остерегли, за що він був дуже вдячний.

В квітні 1944 року я зі своєю групою направляюся через Берегомет, Лопушну, Бісків, Шибень, в напрямі Ужгороду. В Шибиному ми закопуємо 2 тяжкі кулемети. Звідсіль дезертирує від мне з застави ціле одділеніє москвичів. На тлі цього в мене виникає непорозуміння з майором Шахма- товим.

Після кількаденного відпочинку ми йдемо далі в напрямі Закарпаття, на кордоні натрапляємо на мадярську заставу й розганяємо її, на Закарпатті ми доходимо до річки Тиси. Зв'язки ми втратили через те, що рація намокла й перестала функціонувати, крім цього, люди зівсім обірвались, їжі зовсім немає. У відділі починається ширитися невдоволення і деморалізація. Я вертаю назад. При повороті ми мали сутичку з німецькою заставою і в мене загинуло 2 людей. Ми розташовуємось у Сторожинці. Мого заступника Шахматова викликають у Москву, де він на мене робить донос. Невдовзі викликають і мене. Я негайно їду в Москву разом із своїм адютантом Борисом і керівником розвідки моєї групи Дуденком. Там нас позвав полковник Лебедів, начальник 4-го управління НКГБ СРСР. Останній запропонував написати звіт про мою роботу за час Забужського рейду до рейду на Закарпаття в район Рахова. Останній віднісся до мене неприхильно - і сказав що начальник 4-го управління НКГБ СРСР мною не задоволений. Крім того, сказав що Шахматов обвинувачує мене в трусості і недисциплінованості. Обвинувачували мене у зірвані рейду на Закарпаття. Я попросив Лебедіва, щоб мене прийняв начальник 4-го управління НКГБ СРСР комісар 3-тя ранга Судоплатов. На другий день прийняв мене його заступник полковник Сташков, який сказав, що мої матеріали обвинувачення будуть розслідувані, а також, що зі мною немає часу возитися. Вони передають мене 4-му республіканському управлінню України. А вони вже мене відповідно використає. Звідкілля я виїхав у Київ, де приняв мене начальник 4-го управління НКГБ УРСР полк. Сідоров, який запропонував приняти групу з 9 чоловік під назвою Тур і виїхати в район Пляшів-Ужгород.

В цій групі був один старий розвідник Закарпаття Олександрів (Ольховий Андрій Лукич), який їхав по спец-завданню в м. Ужгород, для нав'язання контакту з Бродієм Бродій Андрій Іванович (2.07.1895 - 7.12.1946)., для того, щоб намовити Бродія, а через Бродія і Фенцика Фенцик Степан (13.10.1892 - 30.03.1946). для того, щоб вони коли прийде Червона Армія на Закарпаття проводили агітацію за прилучення Закарпаття до Радянської України, також за всяку ціну треба було завербувати Волошина Волошин Августин Іванович (17.03.1874 - 19.07.1945).. Олександрів віз для Бродія значну суму грошей скільки не відомо. Наприкінці серпня ми вилетіли, я зі своєю групою приземлився щасливо, але Олексан- дрова ми не знайшли, бо літак на другому крузі стратив орієнтацію і скинув його в другому місці, також я найшов чотирох мішків грузу, призначеного для мене.

У Словакію я прибув у той час коли німці почали репресувати національну Словацьку Армію. Я скоро пов'язався зі Словацькими партизанами й договорились, що я буду постачати їх зброєю, а вони мусять робити мені диверсійну роботу на лінії Ужгород-Пляшів. Словацькими відділами я тут знищив 6 залізничних стратегічних мостів, і підірвав 19 військових ешелонів. Зброї Словакам передав мало, тому, що вони були майже усі узброєні, бо втекли з національної армії. В районах Міхоловче, Пляшів, Кошиця, діяло 3 Словецькі бригади по 1500-2000 людей. Моїм завданням було їм помагати.

У грудні 1944 року я пов'язуюсь з Червоною Армією. Зараз же до мене прибув капітан Скотніков помічник начальника 4-го відділу 4-го управління НКГБ УРСР і старший лейтенант Рашков - опер-уповноважений Дрогобицького обл. управління НКГБ. Тут треба додати, що у мене було 5 людей, підготовлених дрогобицьким обл. НКГБ в тил, а саме: Муратов Микола, Гарченик Юрій, Промір Микола, Береза Степан, Шундик Іван. Вони стягають від мене інформації виключно політичного характеру, про настрої словацького населення, про політичну орієнтацію словацької національної партизанки, а особливо цікавилась відношенням словаків до чехів. Після цього, як вони стягнули від мене інформації, мене пожежним порядком викликають у штаб 4-го українського фронту, де стягують з мене інформації військового характеру. Інформації стягав з мене начальник 4-го українського фронту генерал-майор Корженевич Корженевич Феодосій Константинович (1899 - 1972)., а також декілька запитань поставив мені генерал армії Петров Петров Іван Юхимович (18.09.1896 - 7.04.1958).. Начальник штабу генерал-майор Корженевич сказав мені «Затримайтесь декілька днів, бо невдовзі сюди має повернути полковника Андреєв начальника ШПД (Штаб Партизанського Двіженія) при четвертому українському фронті». Коли приїхав Андреєв, то я йому позвітував про свою роботу. Він з мене був задоволений і запропонував мені іти знову в тил околицю Острави Муравської. Але у зв'язку з фронтовими подіями план втратив свою актуальність. Я кілька місяців відпочивав у Львові й звідкіль у 1945 році ранньою весною мене викинули з групою 18 людей у Чехії недалеко Праги біля міста Добжеж. В моїй групі було 2 італійців, кілька чехів, а решта руських. Знаходилися від Праги 28 км. Коли я зустрівся в терені і пов'язався з чеським підпіллям, то я приняв ще 6 груп, в тому числі 2 від 4-го управління УРСР. Щоб діяльність диверсійних груп проходила координовано штаб партизанського двіженія 4-го українського фронту о порозумінні з 4-тим управлінням НКГБ УРСР створив штаб диверсійних груп. Мене назначено командуючим цими групами, майора Гайдаря комісаром, майора Гуртовенка Павла пс. Бистрий начальником штабу. Діяти було дуже легко, бо чеське населення нам сприяло. В коротці я пов'язався партією Агра- рерів з секретарем окружного комітету, а саме з Пливком, який мене пов'язав з бригадним генералом Бераником Юзефом Маржиновичем, що був один з головних керівників чеського партизанського руху. При його допомозі ми зорганізували біля 15 диверсійних груп з чехів, які жили легально й час від часу допомагали нам в диверсійні роботі. За те 4-те управління НКГБ УРСР через мене і інших командирів постачало чехам зброю. В місяці квітні скинуто понад 400 автоматів, 2000 крісів, 150 пістолетів, заграничного виробу, 4 тони толу, понад 1000 гранат і дуже велику кількість боєприпасів. Це все передано через мене.

З 26 на 27 квітня 1945 року в околиці Праги чехи одноразово зірвали 15 залізнодорожних стратегічних мостів, це в порозумінні з чеською поліцією, що їх охороняла, з того 6 мостів на Влтаві підірвано 40 ешалонів. 27 квітня майже цілий день американська авіація бомбардувала скупчені на празьких станціях німецькі військові ешелони. Це мабуть на донесення її агентури.

Мої люди перебували в Чехії по селах одинцем, бо в лісах втриматись було неможливо. Я в той час жив у замку графа Кельоредо. Я занимався у великій мірі збиранням інформації для військової розвідки. Особисто я мав завдання цікавитись армією Власова, що в той час прибула на оборону Праги. Наприкінці квітня в Чехії в багатьох районах вибухнуло повстання, наприклад: районі Добжеша повстанцями керував генерал Кутловаші, у районі Кладне генерал Фішер. Під час цього замішання мені випадково в м. Добшеш вдалося арештувати генерал-майора Трухіна Трухін Федір Іванович (29.02.1896 - 1.08.1946). і генерал-майора Шаповалова Шаповалов Михайло Михайлович (11.01.1898 - 8.05.1945)., які були у штабі генерала Власова. Генерал-майор Трухін, здається, був начальником штаба. Під час невдалої втечі генерала Шаповалова застрілено, а Трухіна замкнуто у в'язниці. Зараз другого дня, як я передав радіо-телеграму про спіймання генерала-ма- йора Трухіна, прибула сильна група літаків в Добжеш і забрала Трухіна в Москву.

Коли закінчилась війна, мене викликав генерал-майор Андреєв Андреев Михайло Олександрович (1906 - 1971)., якому я знову прозвітував. Під час останнього звіту, він мені казав, що я надалі буду підпорядковуватись 4-му управлінню НКГБ СРСР.

14.5.1945 року мене викликають до себе генерал-лейтенант Дроздецкий Дроздецький Павло Гаврилович (1903 - 1979). один зі заступників міністра НКГБ СРСР Савченка Савченко Сергій Романович (1904 - 1966)., полковник Петрушенко начальник першого відділу першого управління НКГБ УРСР, також з ним був капітан Бобер з закордонного відділу НКГБ УРСР. Я їм дав точні відомості про політичну обстановку й звіт про свою діяльність. Полковник Петрушенко сказав мені, що використає мене тимчасово для виконання своїх завдань і сказав мені, щоб я познайомив його з видатнійшими чеськими діячами, яких я знаю особисто. Я познайомив його з графом Кольоредо, в якого я довший час перебував у замку під час своєї диверсійної роботи у Чехії. Пізніше цей граф мені розказував особисто, що полковник Петрушенко його і його двох братів завербував у радянську агентуру, псевдо графа «Влтава». У його замку є заховані зброя і дві рації. Вони замуровані у пивниці. Крім цього, граф мені казав, що, напевно, завербований генерал Беранек, генерал Фішер і генерал Кутловаші. Щоправда я особисто знайомив Петру- шенка з цими генералами й також здогадуюся, що вони можуть бути завербовані, але якихось яскравих доказів немаю на це. Точно знаю, що завербовані до агентури слідуючі люди: у місті Добжеш інженер Шидіві працює в лісовому господарстві, узяв 150.000 чеських корон, також у місті Добжеш Карло Баровичка, начальник окружної поліції пс. «Автомат», лісних Рауба у селі Малий Хлупець Добжеської округи, у нього захована зброя і дві рації. Під час того, як допомагав полковникові Петрушенкові у його роботі, то він обіцяв мені посаду резидента в Добжевській окрузі під покришкою співпрацівника празького посольства.

20 серпня 1945 року я вже з Київа їздив до Добжеша з полковником Петрушенком, де я мав засвідчити, що радистка Маринка (чешка, яка в 1939 році утекла до СРСР)/, була в моїй диверсійній групі, а також резидент, на цю округу «Анатолій». Крім цього, я дістав дорученя від Петру- шенка передати в Ужгороді Макарову (його посаду я точно не знаю) своїх агентів у Словакії. Я передав йому слідуючих людей: священик у с. Камяниця, що там був у 1945 році, Йокра Юзефа, з того ж села, що працював головою окружного гуменського уряду (м. Гуменне).

Наприкінці1945 року я повернувся знову у Київ. Майже 1/2 року лежав хворий, в той час я роботи жодної не виконував.

В другій половині 1946 року, коли я виздоровів, я працював у київській центральній тюрмі як провокатор. З 3 серпня я сидів кілька тижнів з Павлишином з Тисмениці. Станіславської області, 1906 р. народження, який працював обласним пров. Одещини й був арештований разом з Сен- чишеним у Букарешті Бухарест. в Румунії, мені вдалося вкрастись навіть в його довіря. Він був уже раз суджений і засланий в далекосхідні табори й тепер знову був присланий у Київ, у зв'язку з арештом бувших його співпрацівників, також я був висланий до каноніка Котіва, радника метропо- личної канцелярії, якої зрадив священник доктор Клодочний. Вони обидва замурували метропо- личний золотий хрест в старій кухні, що всипав його Кладочний.