Україна 1918 року в транснаціональному контексті: історіографічний дискурс

Размещено на http://www.allbest.ru/

Україна 1918 року в транснаціональному контексті: історіографічний дискурс

Солдатенко В. Ф.,

доктор історичних наук, професор, членкореспондент НАН України, головний науковий співробітник, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України

Суперечливим подіям 1918 року загалом та окремим його аспектам, зокрема, присвячено надзвичайно багато літератури з різноманітними підходами, висновками й оцінками. Серед новітніх публікацій автор статті пропонує ознайомитися з книгою «Україна між самовизначенням та окупацією: 1917--1922 роки». Представлене дослідження оцінює політику, що призвела до кардинальнихзрушеньутогочасній Європі. В статті йдеться про надзвичайно складні процеси, що наповнювали соціальне життя у 1918 році. Ґрунтовний аналіз проведено на основі архівних та інших джерел наукових центрівАвстрії, Німеччини, Угорщини, Великої Британії, Франції, Польщі, Чехії, Росії та інших країн.

Ключові слова: уряд Німеччини, АвстроУгорщина, Брестська конференція, окупація.

1918 рік в Україні це особлива сторінка вітчизняної історії, для якої дуже непросто віднайти коротке й одномірне визначення, лапідарну характеристику. Це непримиренне зіткнення революційних і контрреволюційних процесів, ідеалів суспільного прогресу й консервативної філософії, народоправських і авторитарномонархічних моделей державотворення, загострення громадянської війни та іноземної військової інтервенції, потужних порухів до миру та чужоземної окупації. Природно, що надзвичайно насиченому складними, суперечливими подіями року загалом та окремим його хронологічним складовим і аспектам зокрема присвячено надзвичайно багато літератури з різноманітними, часом взаємовиключними, полярними підходами, висновками й оцінками. Дослідницькі та публіцистичні праці час від часу знаходять більше або менше професіональне узагальнення, іноді паралельну історикокритичну апробацію поповнення літературних набутків. Це, зокрема, підтверджує й новітня наукова практика [1]. Будучи співавтором переважної більшості названих колективних праць, я також докладав зусиль для оприлюднення власної позиції й міркувань у низці індивідуальних монографічних видань [2]. Отже, можна вести кваліфіковану предметну мову про рівень і якість історіографічних тенденцій. соціальний транснаціональний реформа

Іноді в поле зору вітчизняних фахівців потрапляють (здебільшого в російськомовних перекладах) і праці зарубіжних авторів, які виявляють інтерес до суспільних процесів, передусім дипломатичних сюжетів, пов'язаних з Україною 1918 року [3].

Серед новітніх публікацій на особливу увагу заслуговує фундаментальна книга «Україна між самовизначенням та окупацією: 19171922 роки», що з'явилася наприкінці минулого року [5]. Це переклад німецькомовного видання 2011 року, підготовленого інтернаціональним колективом учених із наукових центрів Австрії, Німеччини, Польщі, України й Росії [6]. Передмову до українського читача підготував один з найбільш обізнаних, глибоких і плідних дослідників буремної доби професор Р. Пиріг.

Проект, розроблений упродовж тривалих років, було втілено в низці поєднаних спільним задумом авторських нарисів. Він має свою вагому детермінованість, оскільки передбачає окреме вивчення не просто зазначеного в назві видання предмета, а безпосередньої інтегрованості в українські справи іноземних чинників. Дослідження з'ясовує й оцінює політику, що призвела до кардинальних зрушень і в АвстроУгорщині, і в Німеччині, і в Польщі, і в Росії, і в Європі загалом.

Його цінність полягає у виявленні, Грунтовному аналізі й уведенні до наукового обігу пластів архівних та інших джерел, майже невідомих вітчизняним історикам. Вони зібрані з архівних, бібліотечних сховищ, дослідницьких колекцій наукових центрів Австрії, Німеччини, Угорщини, Великої Британії, Франції, Польщі, Чехії, Росії та інших країн.

Результати проведеної роботи багатошарові й охоплюють великий хронологічний період. Оскільки предметно й всебічно охарактеризувати, детально відтворити всі сюжети крізь призму історіографічної оцінки (що дуже спокусливо й цікаво) в одній статті з обмеженим обсягом неможливо, увагу зосереджено на безперечно головній, стрижневій, акумулюючій складовій дослідженні зовнішньополітичних курсів, їхньої реалізації щодо України в ключовому, переламному для більшості суб'єктів історичної дії році 1918му.

Природно, що для повної комплексності реконструкції досліджуваних процесів за потреби не виключена й стисла апеляція до певних положень за межами зазначеного.

Так, для розуміння сутності ухвалених рішень на Брестській мирній конференції важливо мати уяву про політику Центральних держав (як і їхніх суперників країн Антанти) від самого початку Першої світової війни (автори відповідних підрозділів В. Дворнік і П. Ліб).

Позиція українських істориків Грунтується на тому, що геополітичні інтереси ворогуючих коаліцій заздалегідь зумовили розробку далекосяжних планів перекроювання державнополітичного устрою Європи, що деякі країни намагалися реалізувати під час Першої світової війни. Україні як об'єкту, головним чином, зазіхань та примноження своїх потенціалів у цих планах було відведено одне з важливих місць [7; 8].

Автори інтернаціонального проекту «Україна між самовизначенням та окупацією: 19171922 роки» істотно урізноманітнюють і конкретизують аналіз, диференційовано розглядаючи кожну окрему країну, позиції й погляди політикуму, керівництва військових відомств і різних верств населення.?

Стверджуючи, що питання України до 1914 року для Німецької імперії «не було пріоритетним» [5, с. 93], у книзі було зроблено спробу довести, що і під час війни мало що змінилося, «оскільки не було ніяких стратегічних цілей ведення війни» і все залежало від фронтових ситуацій. Саме тому в програмах простежується «пасивність в українському питанні» [5, с. 95100].

При цьому автори в межах так званої контроверзи Фішера не просто згадують, що «жорсткі умови БрестЛитовського мирного договору начебто цілком уписувалися в традиції «прагнення до світового панування» Німеччини, політика якої була «неперервною» в 19141918 роках», а й наводять низку інших авторитетних свідчень на користь цієї концепції. Висновують же автори зовсім інше: «Незалежно від того, чи вбачали в Україні інструмент для того, щоб зламати хребет Російській, а то й навіть Британській Імперії, чи були це представники Пангерманського союзу чи промисловці і чи публіцистика Пауля Рорбаха виходила порівняно великими накладами, всі ці ідеї вийшли зпід пера і народилися в головах різних угруповань або окремих осіб. Уряд Німеччини, звичайно, міг мати якісь міркування щодо України, втім до офіційної воєнної програми він ніколи не залучав ідей різних лобістських груп. Так, в офіційних і напівофіційних німецьких воєнних програмах 1914-- 1917 років немає ні слова про підривні проекти чи про Україну як ключ до перемоги над Росією.

Вести мову про неперервність політики кайзерівської Німеччини щодо України під час Першої світової війни, означало б бути далеким від реальності» [5, с. 101].

Щоправда, в інших місцях книги автори визнають, що окупація України в 1918 році була реалізацією планів німецького «прагнення до світового панування» і що «на такі ідеї дійсно можна натрапити в деяких документах важливих посадовців». На схожі думки наштовхує й практична діяльність Людендорфа, хоча історики вважають зазначене неістотним і через деякі обставини другорядним [5, с. 124126].

Не зважати на аргументованість підсумкової позиції дослідників, які за відсутності відповідних документальних свідчень категорично заперечують поширені, зокрема, в українській історіографії погляди, звісно, не можна. Однак чи не доцільніше було б продовжити поглиблене вивчення, додатково залучивши до аналізу і практику воєнних дій, і зіставлення викладених підходів з тими студіями, що побутують в українській історіографії.

На відміну від Німеччини, для АвстроУгорщини українське питання було не лише зовнішньополітичною, а й внутрішньою проблемою, що лише загострювалася під час непростих, дуже мінливих у своєму розвитку воєнних дій та стосунків з поляками й угорцями, інтереси яких суперечили пориванням і цілям українського визвольного руху [5, с. 9394].

Хоча офіційний Відень вважав «русинів» «тірольцями Сходу», у Галичині, Буковині він віддавав перевагу неукраїнцям, а якщо й зважувався на певні поступки, то дуже ретельно піклувався, щоб вони або зовсім не зачіпали польські позиції, або ж були прийнятними для польської сторони.

Досить відміні від домінуючої в українській історіографії погляди авторів на анексіоністські плани

Відня щодо створення в результаті завоювання східного простору «Української монархії» («Україна аж до Дону») під егідою (тобто протекторатом) німецької нації (Німеччини й АвстроУгорщини) [8, с. 5051]. Вони доводять, що «основна мета Двоєдиної монархії у цій війні від самих її початків була в боротьбі за власне існування та збереження державної цілості» [5, с. 102]. Важливим аргументом тут виступає теза про «Протилежні позиції урядів Цислейтанії та Транслейтанії щодо територіальних проблем» [5, с. 101102]. Щоправда, тут же пропоновані аспекти дещо коригує визнання того, що АвстроУгорщина, приєднавши нові території коштом Росії (отже, такі плани існували), хотіла стабілізуватися як регіональна «потуга» [5, с. 102]. І саме на цьому Грунті проростали футурологічні варіанти створення бар'єра проти «мілітаристичноазіатської Росії».

Вартий уваги й «австропольський проект» план створення з Галичини та російського «Царства Польського» третього державного утворення з такими ж, як у Цислейтанії та Транслейтанії, правами. Однак під час війни під тиском обставин від нього відмовилися, повернувшись знову на рубіж 19161917 років.

Звісно, українців не влаштовувала перспектива остаточно опинитися під «польським батогом», що призводило навіть до виникнення таких концепцій, як ідея створення в Україні габсбурзької монархії на чолі з ерцгерцогом Вільгельмом (Василем Вишиваним).

Якщо українські історики поволі відходять від концентрації уваги на тому, що практично аж до осені 1918 року панівною в українських політичних колах залишалась ідея «коронного краю», ведучи мову з дещо загальної й аморфної позиції австролоялізму галицьких і буковинських лідерів [9], у монографії інтернаціонального колективу, навпаки, на документальній основі доведено, що саме на цьому наполягали представники галицького політикуму [5, с. 104106], що й зумовило непогане знайомство з ситуацією учасників Брестської конференції.

Як останній згаданий момент, так й інші документальні дані дають певні підстави для сумнівів у непомильності, ефективності представленого у виданні підходу, згідно з яким між політикою Німеччини та АвстроУгорщини з початку війни й до Брестської конференції і позицією під час переговорів органічного зв'язку не існувало, а на поведінку делегацій Центральних держав майже виключно вплинула ситуація, що склалася на початку 1918 року [5, с. 107-- 113]. Розглядаючи поведінку німецької й австрійської делегацій переважно під кутом зору продовольчої кризи, що дедалі загострювалася в їхніх країнах, автори книги «Україна між самовизначенням та окупацією: 19171922 роки» висувають на перший план мотивацію тимчасового, умовно кажучи, тактичного характеру. Звісно, скидати з рахунку згаданого чинника загрози революційного зриву (а вже починалися «голодні бунти») зовсім не варто. Схожі аргументи із залученням широкого кола джерел було детально проаналізовано в історіографії, починаючи з 20х років минулого століття (свій внесок у відтворення повноти картини вносили як вітчизняні історики [10], так і їхні колеги в еміграції [11]). Але чимдалі виникали й аргументовані більш принципові та загальні міркування характеру [12], зокрема щодо змін, що принесли світу новітні революційні потрясіння. Власне, схожими є й висновки аналізованого видання: «Для держав Антанти БрестЛитовськ був, поза сумнівом, тим рубіконом, який німці перейшли. Вже лиш дипломатичне визнання та укладання сепаратного миру з, як вони вважали, німецьким конструктом «Україною» були для них актом анексіонізму, спрямованим проти єдиної Росії. Німецький мілітаризм, мовляв, показав своє справжнє обличчя. Другий Брестський договір, підписаний відразу потому 3 березня з російськими більшовиками, був для них лише остаточним підтвердженням анексіоністських прагнень Німеччини у Східній Європі. Крім того, широке схвалення обох договорів у німецькому Рейхстазі стало для них підтвердженням, що не лише військова кліка, яка тримає населення в заручниках, а й демократична частина Німеччини поділяє цю думку» [5, с. 113].

Що ж до АвстроУгорщини, то тут виникли великі ускладнення з ратифікацією договору (він так і не був ратифікований), зокрема щодо таємних протоколів про включення до складу Української Народної Республіки Холмщини й створення зі Східної Галичини й Буковини «коронного краю» з безпосереднім віденським управлінням.

Автори цього наукового проекту вносять уточнення в з'ясування механізму формального й документального забезпечення процесу запрошення в Україну австронімецьких військ «заклик про допомогу» [5, с. 113114], що дещо відрізняються від тверджень М. Грушевського, М. Дорошенка, П. Христюка, В. Винниченка, М. Шаповала [13], на сюжетах з публікацій яких здебільшого ґрунтуються концепції сучасних українських істориків.

Хоча західні союзники добре усвідомлювали, що хліб і ресурси, обіцяні українською стороною, без окупації взяти буде неможливо, вони змогли повести справу так, що дипломати УНР були вимушені брати участь у підготовці відповідних документів, а не лише слухняно сприймати зовнішній диктат [5, с. 113].

Водночас підходи Німеччини й АвстроУгорщини до непростої проблеми відрізняються: Берлін (його представники взяли участь у виготовленні відповідного документа) без зволікань виявив готовність відреагувати на «прохання», а Відень виявив вагання. Точніше, тут спробували пов'язати позитивну відповідь на офіційне звернення українців про допомогу зі зміною підписаних у Бресті угод про «коронний край» і Холмщину в бік їхнього «пом'якшення» тобто поступок полякам, які гнівно відреагували на «неприпустиму зговірливість» австрійських дипломатів. Позначались і побоювання в цісарських колах про ризикованість військової акції, можливість її негативних наслідків. Справа дійшла до того, що керівні кола Німеччини, особливо військовики, вдалися до умовлянь і навіть певного тиску. І лише тоді АвстроУгорщина «здалася».

Автори книжки дуже ретельно, «поіменно» розбирають ставлення різних політичних, державних, військових, громадських діячів обох імперій до проблеми складного вибору: на кого орієнтуватися в Росії на «старі сили» («білий рух»), що ще не склали зброї і, схоже, не збиралися того робити, чи на революційну, радянську Росію як нову реальність, що дедалі міцніла; як використовувати окуповану Україну: як джерело ресурсів чи інструмент для тиску на Росію для її розвалу, тим самим убезпечившись від постійної загрози зі Сходу. До цих питань додалася ще одна «дилема політики щодо України: чи варто витрачати сили й ресурси на формування самостійної держави, яка занурена в хаос, чи краще безпосередньо окупувати цю територію і використовувати український уряд як маріонетку? Щодо цього питання існували діаметрально протилежні думки в політичних і військових колах» [5, с. 116]. Отже, спрощеного підходу тут бажано уникати, поглиблюючи дослідження найрізноманітніших аспектів суспільного життя в тогочасних Німеччині й АвстроУгорщині, до чого й спонукають матеріали аналізованої збірки.

Неоднозначним виявилося бачення керівників окупаційної адміністрації своєї місії в Україні. Тут зіткнулися погляди прихильників запровадження непрямого правління (за зразками Британської імперії), тобто забезпечення певної незалежності (кайзер Вільгельм II, Г. фон Айхгорн, Р. фон Кюльман, П. фон Гінтце), і тих, хто допускав «фіктивність незалежної держави», що «не має своїх підвалин», і вважав, що «життєздатної самостійної української держави ніколи не буде», «національна ідея постане й впаде за присутності наших військ», а місцевий уряд не більше, ніж «табличка» (В. Тренер, Ч. Людендорф) [5, с. 116118].

Посвоєму різнилися підходи до проблеми австрійських діячів О. Черніна, Р. Буріана, И. Форгача, а також не в усьому узгоджувалися з німецькими уявами про перспективи України й оцінку своєї присутності в регіоні.

Спільним залишалося тверде переконання в тому, що режим є об'єктивно окупаційним, і, яким би не був український уряд центральнорадівським чи гетьманським, неодмінно залежним, керованим ззовні. І хоча в документах відчувається намагання уникати прямолінійних, зневажливих оцінок, суті справи це не міняло. Так, вище командування армії АвстроУгорщини вважало: «Сучасний стан дає Центральним державам змогу домагатися свого так само, якби країна булла окупована, втім, з тією перевагою, що розпорядження виходять під маркою місцевого уряду, який, однак, у питаннях виконання цих розпоряджень знову ж таки залежний від нашої допомоги й загалом змушений цілком і повністю виконувати нашу волю» [5, с. 121]. Наведене повністю збігається з давно оприлюдненими документами з відповідними термінами у назвах [14], що завжди широко використовували у вітчизняній історіографії [15].

Щоправда, останніми роками нівелюють категоричність оцінок щодо статусу присутності військових сил Центральних держав в Україні і навіть протиставляють австронімецький окупаційний режим в Україні («допомога», «дружня акція», «на запрошення», «цивілізовані європейці» тощо) «більшовицькій», «радянській», «російській» «окупації». Концентрованим втіленням цієї тенденції стала стаття О. І. Лупандіна в «Енциклопедії історії України» з прикметною назвою «Австронімецьких військ контроль над територією України» [16, с. 1920], у якій автор старанно оминаючи терміни «інтервенція», «окупація», штучно відшукує позитиви перебування в Україні австронімецьких військ як стабілізуючого чинника, підпори встановленого в Україні державного ладу (гетьманату) [17].

Структура запропонованого міжнародним колективом науковців дослідження (на перший погляд, дещо ускладнена) з неминучістю призводить до смислових повторень. Однак у цьому є й певні логічні переваги: інформацію подано немовби концентричними колами, що поетапно розширюють пізнання об'єкта вивчення.

Саме в такій системі координат, як центральна проблема, виділяється розділ «Німецька імперія та АвстроУгорщина як окупанти України 1918 р.» (автори В. Дворнік, П. Ліб і В. Расевич).

Перші згадки про інтервенцію Центральних держав в Україну знаходять вичерпне документальне обґрунтування, зокрема, у підрозділі «Воєнні операції» [5, с. 195234]. Терміни «війна», «просування військ» (переважно вздовж залізничних колій), «воєнна кампанія», «бої», «бойові дії» та інші сутнісні характеристики, що є в значному пласті документів кінця зимивесни 1918 року. Вторгнення в Україну німецька армія розпочала 18 лютого, австроугорські частини долучилися до походу через десять днів, 28 лютого [5, с. 196], а завершили 8 травня захопленням РостованаДону [5, с. 199].

У вітчизняній історіографії інтервенцію в Україну, зайняття територій традиційно зображено як спільну, дружню акцію німецьких і австроугорських військ. Складається враження, що у воєнній операції частини й підрозділи йшли разом, буквально плічопліч. Про це свідчить і дуже поширений, навіть домінуючий термін «австронімецька інтервенція й окупація» [18].

Насправді, і це дуже переконливо проілюстровано в книзі, ситуація була зовсім інакшою. Починаючи з Брусиловського прориву влітку 1916 року, Німеччина взяла під свій контроль діяльність Дунайської монархії майже в усіх сферах, передусім військовій і зовнішньополітичній. Звісно, офіційному Відню це було не до вподоби, що спонтанно викликало внутрішній спротив, навіть конкуренцію. Останнє й далося взнаки з перших днів інтервенції в «змаганні» за те, чиї війська захоплять населенні пункти першими, що викликало потребу розмежувати райони окупації. Переговори з цього приводу, як і щодо можливості створення спільного командування, наштовхнулися на суперечності, зокрема й у територіальних інтересахрозрахунках [5, с. 236237]: «Минув не один день, поки вдалося досягнути порозуміння щодо розмежування зон впливу обох держав. Обидва командування блокували діяльність одне одного, ставлячи вимоги про спільне управління портовими містами та залізничними шляхами й погрожуючи не підпорядковувати свої війська командуванню союзника» [5, с. 237]. Лише 28 березня 1918 року вдалося підписати «Військову угоду між двома головними командуваннями щодо України». Згідно з ухваленим документом, АвстроУгорщина одержувала контроль над південнозахідною частиною Волині та Подільською, Херсонською й Катеринославською губерніями, а Німеччина над усіма іншими територіями, зокрема Кримом. Для завершення деяких операцій і вирішення економічних проблем було здійснено спроби досягти узгоджених організаційноадміністративних рішень, хоча це було нелегко. Австроугорську сторону, наприклад, дуже турбувало, що її вплив в українській столиці було зведено до мінімуму, і це не могло не позначитися на виконанні умов Брестського договору в продовольчій сфері.

Залишаючи без уваги ці суперечності, відштовхуючись від реального переважаючого впливу на українську владу німецького чинника, особливо за Гетьманату, українські історики у своїх працях здебільшого говорять про німецькі впливи, майже залишаючи на марґінесі австроугорську військову присутність у регіоні [19].

У книжці ж «Україна між самовизначенням та окупацією: 19171922 роки» визначені аспекти висвітлено дуже детально [5, с. 238254], що дозволяє досить предметно уявити принципи, зміст, характер, особливості управління в німецькій та австроугорській окупаційних зонах України, побачити спільне й відмінне в практиці іноземного адміністрування українського життя. Можна сказати, що арійська пунктуальність, з якою було створено й функціонували управлінські структури (фахові, вікові, кількісні та інші параметри), адекватно відтворено в сучасному ретроспективному аналізі.

Уточнено кількісні дані окупаційних контингентів: німців 250 тис. влітку (20 дивізій) і 200 тис. наприкінці терміну перебування [5, с. 242243], австроугорців 240 тис., восени кількість було скорочено [5, с. 253] і зроблено при цьому достатньо категоричний висновок, що «попри всі зусилля, австроугорські інституції в України навіть приблизно не мали того впливу, який мали інституції німецького союзника» [5, с. 254]. У спільних же адміністративних органах окупаційної влади, що діяли здебільшого в економічній сфері, періодично виникали суперечки.

Оригінально зображено проблему формування національної армії відповідний підрозділ має назву «Нерішуча «українізація»: українські військові організації в період окупації». В українській історіографії основним гальмівним чинником у цьому процесі визнано окупаційну адміністрацію, що остерігалася, щоб зміцнілі збройні сили Гетьманату не було повернуто проти «гарантів становища». Схожі мотиви брали початок не лише з мемуарів П. Скоропадського та свідчень представників його оточення. Вони були настільки очевидними, що «просочувалися» навіть у художні твори, прикладом чого можуть бути навіть суперечки з приводу відсутності власної армії Української Держави, що виникали між літературними персонажами М. Булгакова («Біла гвардія», «Дні Турбіних» тощо).

Автори видання «Україна між самовизначенням та окупацією: 19171922 роки» мають дещо інший погляд. «В тому, що формування українського війська просувалося надто повільно і що напіввійськові формування перебували переважно в жалюгідному стані, була провина не лише Центральних держав, відзначають вони. Більша частина провини лежала на самому Гетьманові, оскільки він не вірив, що Центральні держави виведуть війська раніше весни 1919 року і тому не усвідомлював нагальності питання побудови власних збройних сил» [5, с. 258259].

Психологічно особовий склад інтервенційних військ налаштовували на подвійний, диференційований підхід до населення України. До тих, хто був прибічником

Центральної Ради, далі гетьманського правління, і вважав іноземні армії визволителями, слід було виявляти лояльність (зважаючи на запрошення урядом УНР для наведення ладу й порядку).

До тих же, хто чинив спротив (усіх їх огульно іменували більшовиками), належало застосовувати закони воєнного часу розстрілювати.

Згодом таку практику було поширено й на селянповстанців. Мабуть, автори непевні щодо «суперечливого пункту в історичному оцінюванні «блискавичної війни» в Україні 1918 року: чи був «дозований терор» проти цивільного населення й ворожих сил інтегральною компонентою цієї концепції, щоб ще більше поширювати хаос у таборі противника?» [5, с. 201]. І хоч би як наголошували на «амбівалентній картині» (ситуації в Україні хаотичній, заплутаній, малозрозумілій для пунктуальних і навіть педантичних іноземців), вживання лапок до терміна «дозований терор» свідчить скоріше не про запозичення з тогочасного лексикону, а усвідомлення неадекватності його вживання на позначення реальних дій влади: масштабний терор карні експедиції, воєннопольові суди, контрибуції, заручники, тілесні покарання, повішання, розстріли, артилерійські обстріли, руйнування населених пунктів тощо [5, с. 201202]. Навряд чи це можна пояснити й виправдати тим, що «серед німецьких військ нерідко траплялися випадки свавілля та порушення дисципліни» [5, с. 203], як і недостатньо розглядати «радикалізацію боротьби з більшовиками» переважно через призму офіційних, часто розрахованих на публічність наказів як відповідну зворотню реакцію окупантів на відомі їм приклади жорстокого ставлення більшовиків до українського населення [5, с. 204207 та ін.].

Загалом у логічному ланцюжку причиннонаслідкового зв'язку спостерігається прагнення зобразити картину стосунків між окупантами й місцевим населенням так, начебто жорстокість окупантів була вимушеним, необхідним заходом щодо «невідомо з яких причин» наростаючого спротиву іноземним інтервентам. Автори цитують накази, згідно з якими «до потолочі від самих початків треба ставитися з усією нещадністю», «росіянин (так називали і всіх жителів України. В. С.) розуміє лише брутальну силу... Слабкість тут недоречна», про розстріли полонених, «нещадне» зачищення й роззброєння мешканців населених пунктів, організацію масових захоронень [5, с. 208213].

Практика ж була набагато трагічнішою, коли діяли не за наказами, а з бажанням «радикалізувати» боротьбу з більшовиками: «в полон їх уже не брали, навіть якщо йшлося про тисячі солдатів. І це, здається, нікого не турбувало», не мало «ніяких службових наслідків», а, навпаки, закінчувалося присвоєнням підвищених військових звань тощо [5, с. 213214]. Логіка окупантів видається надто прямолінійною, навіть вузьколінійною: усіх повстанців вони вважали більшовиками (насправді в липні 1918 року підпільні осередки налічували лише близько 4,5 тис. членів РСДРП(б) на більш як тридцятимільйонну Україну), і «їм не завжди вдавалося відрізнити повстанців від цивільного населення», що мало ефект «випаленої землі» [5, с. 453]. Тобто мова про масовий терор окупантів, що призвів до наростання антагонізму й загострення боротьби в суспільстві.

Можна лише припустити, що небажання занурюватись у «неприємні» сюжети, які «не вписуються» в цивілізаційні стандарти, зумовило лише один (і то невиразний) абзац у підрозділі «Придушення повстань у період окупації» [5, с. 214]: охопити не можна, а описувати бракує сил. Не хотілося б думати, що в основі такого підходу лежить усвідомлення бажання ретроспективно здеформувати історичну дійсність, а підставою для подібних міркувань може слугувати значно предметніший сюжет в іншому місці книжки [5, с. 303309].

Один з найкардинальніших аспектів тогочасного життя, що, вочевидь, найбільше впливав на багатосторонні міждержавні стосунки, був пов'язаний з реалізацією економічних умов Брестського договору.

У роки загострення продовольчої кризи багато країн у Європі звертали свої погляди в бік «житниці Росії».

«Про безмежні запаси зерна й сировини в Україні ходили легенди, говориться в книзі «Україна між самовизначенням і окупацією». І ці легенди поширював не хто інший, як самі українські політики, які, обіцяючи великі поставки збіжжя, намагалися загострити увагу держав Антанти, Четверного союзу, а подекуди й тієї чи іншої нейтральної держави на своїх політичних цілях, таких як дипломатичне визнання, підтримка в боротьбі з більшовиками чи укладання торговельних угод. Проте навіть в Україні розуміли, що такі обсяги далекі від реальності» [5, с. 263].

Мабуть, це не зовсім так. В українській історіографії визнають, що лишки хліба, накопичені в Україні з початку війни через призупинення торгівлі, могли б покрити зобов'язання, покладені на українську сторону в Бресті. І це підтверджують дані, з якими, вочевидь, погоджуються і якими оперують дослідники розглядуваної праці [5, с. 275]. Інша річ, що цього не могла зробити Центральна Рада, не маючи для того жодних інструментів. До того ж своїм законодавством (передусім законом про соціалізацію землі від 18 січня 1918 року) вона остаточно відкрила можливість селянству привласнювати збіжжя, що зберігали в коморах великих землевласників і заможних односельців. Годі й говорити, що після Декрету про землю II Всеросійського з'їзду Рад, правочинність якого на Україну поширив І Всеукраїнський з'їзд Рад, хліб «розтікся» по мільйонах селянських садиб. Повертати його (віддавати) владі, що пообіцяла розрахуватися «за якісь там» міжнародні угоди, ніхто не збирався. А навіть подумати про те, що для того треба змінити законодавство, ба гірше застосувати силу, Центральна Рада через свою соціальну природу й публічно дані обіцянки не могла [20, с. 68, 136141].

Зрештою, до подібних висновків «підштовхують» і наведені в дослідженні факти й документи [5, с. 266269].

У розділі «Економічне використовування» (навряд запропонована термінологія бездоганна) показано різницю між інтересами Німеччини й АвстроУгорщини в окупованій Україні: у першому випадку превалювали політичні інтереси, у другому економічні, стрімке погіршення продовольчої ситуації [5, с. 263264]. Тому до 31 травня більша частина продовольства з України мала надходити в АвстроУгорщину, а наступні два місяці у Німеччину.

Слід зазначити, що на згадану обставину фактично не звертають уваги вітчизняні дослідники, хоча це дає додаткові можливості для осмислення хронологічної «кривої» наростання напруги в різних регіонах України.

Досить швидко окупанти переконалися, що найбільшою перешкодою для отримання й відправки за кордон хліба виявилося земельне питання [5, с. 268], точніше, його нерозв'язаність, нездатність як Центральної Ради, так і Гетьманату знайти ефективний варіант сільськогосподарської реформи [5, с. 283284].

Так, втручання в суто економічні процеси виявилося невідворотним. Причому окупанти далеко не завжди обмежувались економічними підходами й важелями, нерідко віддаючи перевагу силовим методам, грубому використанню військової сили, тим більше, що в цьому відношенні механізмів стримування (окрім селянського спротиву) майже не існувало.

І все ж виграшною, сильною стороною цієї непересічної праці про Україну 1918 року є справді глибокий історикоекономічний аналіз відносин у процесі реалізації «хлібного миру». Фахівці запропонували тут виділити три фази: 1) хаос; 2) створення системи заготівель; 3) спроба запровадження всеосяжної вільної торгівлі [5, с. 270289].

Здається, динаміка й логіка змін пріоритетів у проведенні економічної політики окупаційними структурами «схоплена» достатньо точно: ефективність розв'язання нагальних проблем безпосередньо залежала від розуміння й урахування економічних закономірностей і запровадження в дію економічних важелів. Однак це лише один бік справи. Адже не менш важливим було й те, як сприймали саме перебування іноземних військ в Україні місцеві політичні сили й населення, якою була реакція на заходи як окупаційної, так і вітчизняної влади. Слід також зазначити, що саме ці аспекти у фокусі уваги українських істориків [21, с. 336342 та ін.], починаючи від організації відсічі іноземній навалі, пасивного та активного (до повстань та партизанської війни) спротиву як економічним, так і політичноорганізаційним заходам влади.

Власне, пройти повз ці очевидні елементи реальної практики неможливо. Інша річ, як вони «прочитуються», які зроблено «наголоси». «Першу скрипку» в подіях грали військові. А вони від самого початку були не надто дипломатичними, намагаючись досягти результату найпростішими (для військових силовими) засобами. Так, представник вищого армійського командування Німеччини в Києві барон фон Штольценберг з перших днів перебування в Україні відверто заявляв: «Хліб і фураж для нас життєво важливі. На Заході ми стоїмо перед найтяжчою остаточною битвою. Дипломатична обачність і ймовірні наслідки для майбутнього не можуть бути визначальним мірилом у ситуації, коли те, що нам украй потрібне для життя й ведення війни, ми братимемо силоміць, якщо не буде іншої змоги. Байдуже з цим урядом, якому недовго лишилося (мова про Центральну Раду, що повернулася до Києва 2 березня, а цитовану телеграму було відправлено 4 березня 1918 року. В. С.), чи з іншим. Комісії тепер тут не до речі, лише військовий наказ» [5, с. 271]. І це не виняток. Уже наприкінці березня австрійський цісар Карл закликав до того, щоб «...реквізиції відбувалися, незважаючи ні на що, а з потреби й силоміць» (там само). Тож поняття «хаос» на початковому етапі налагодження економічних стосунків з українцями зводилося не лише до відсутності бюрократичних інструкцій, невизначеності прерогатив цивільних і військових структур, небажання місцевої влади виконувати взяті на себе Центральною Радою зобов'язання, а мало ще багато інших причин і вимірів.

Хоча головним завданням другого етапу налагодження системи заготівель сільськогосподарської продукції була заборона військовим брати участь у розв'язанні проблем, на практиці це не лише порушувалось, а й стало неможливим. Нездоланними були суперечності між окупаційними структурами АвстроУгорщини й Німеччини, а також з українськими властями.

Створення цілої низки інституцій сировинних управлінь, експортних товариств, продовольчих рад, хлібних бюро тощо було, звісно, кроком у потрібному напрямку, однак налагодити їхню ефективну роботу в стислі строки було непросто. Тому нерідкими були непорозуміння, прояви недовіри, інші негативи, що породжували корупцію, спекуляцію, саботаж. Ускладнення були також наслідком недостатньо відрегульованої змішаної системи державних, військових і приватних інстанцій, що не могло не позначитися на заготівлях.

Осінні спроби запровадження в Україні вільної торгівлі на практиці виявилися спорадичними, а не «всеосяжними» [5, с. 286], а часу для того, щоб перевірити їхню дієвість, фактично не було.

Надаючи перевагу аналізу суто економічних чинників, європейські історики приділили менше уваги впливу на суспільне життя та його економічну складову соціальних рухів, таких, як страйк залізничників [5, с. 284285, 290], селянські виступи.

Кожен пуд хліба давався австронімецьким окупантам і гетьманщині буквально «з кров'ю». За перші шість місяців грабіжницького режиму українські селяни, обороняючи власне майно й відстоюючи гідність під час повстань, що набрали масового характеру й охопили зрештою майже всю Україну, вбили понад 19 тис. чужоземних солдат і офіцерів, понісши, звісно, значно більше втрат [22].

На упокорення українського народу, який рішуче піднявся на боротьбу з грабіжниками, окупантами, не вистачало 500тисячного контингенту, і посол фон Мумм уже в червні 1918 року просив Берлін надіслати на допомогу 20 німецьким і австрійським корпусам додатково ще 10 [23, с. 40], оскільки, на думку генерала Г. Ейхгорна, у селянських виступах брало участь не менше 1012% жителів, тобто більше 2,5 млн. осіб [24, с. 245].

Відбирання хліба окупантами за допомогою гетьманців було головною причиною падіння режиму, вважає учасник подій А. Денікін [25, с. 130]. Із цим висновком повністю погоджується дослідник тогочасної «грабіжницької продовольчої політики» П. Захарченко [26, с. 70].

На жаль, часом автори солідних академічних видань оминають цей важливий факт, коли стверджують, що селянська боротьба, точніше війна, начебто була спрямована лише проти гетьманської влади й політики. Водночас австронімецький чинник чомусь замовчують [27, с. 527621]. Важко пояснити, чому дві останні наймасштабніші всеукраїнські конференції, присвячені Гетьманату й П. Скоропадському, також не виявили інтересу до проблеми, що аж ніяк не може бути віднесена до другорядних, малоістотних для долі України [28].

Втім така ж сама картина спостерігалася й на двох конференціях, присвячених ширшій проблематиці дослідженню досвіду всієї революційної доби, що загалом може свідчити про певну історіографічну тенденцію, можливо, зміну деяких акцентів і пріоритетів сучасної вітчизняної гуманітаристики під впливом пошуку оптимального вектора зовнішньополітичних орієнтацій.

В українській історіографії існують розбіжності в даних про кількість продукції, відправленої до Центральних держав впродовж окупації [ЗО]. Нині є добра нагода порівняти результати підрахунків з одержаними показниками за кордоном, хоча висновок спільний: за жодним показником кількість сільськогосподарських товарів, передбачена брестськими угодами, не була виконана. Так, кількість зерна, відвантаженого для експорту в Німеччину й АвстроУгорщину, на 31 серпня становила 102 тис. тонн (близько 10%). З домовлених обсягів яєць було відправлено 60 млн. штук (1215%), великої рогатої худоби 91 тис. голів (45%), цукру близько 38 тис. тонн (75%). Станом на 16 серпня з 8260 вагонів з харчами 4326 (52,37%) попрямували до Німеччини, а 1610 (19,49%) до АвстроУгорщини [5, с. 289]. При найоптимальніших оцінках, враховуючи несанкціоновані вивезення й контрабанду, вдалося відправити за кордон не більше половини запланованих обсягів [5, с. 290291].

Невтішними були й результати реалізації угоди про додаткове постачання продуктів із загалом доброго урожаю 1918 року [5, с. 290291].

Цікаві спостереження у виданні наведені щодо експорту товарів Центральних держав до України. У вітчизняній історіографії наголошено на тому, що, починаючи з Брестської конференції, нові союзники прагнули максимізувати власні вигоди, зокрема домогтися нееквівалентного обміну [31], постачання застарілих машин і обладнання за завищеними цінами тощо.

Зарубіжні ж колеги довели, що розрахунок на донецьке вугілля (і це виправдовувало якнайшвидше захоплення Донбасу) не справдився і дуже швидко з'ясувалося, що для вивозу придбаної продукції сільського господарства слід постачати пальне в Україну. Так, найважливішою статтею експорту Німеччини впродовж усього періоду окупації стало кам'яне вугілля, обсяги якого зростали щомісяця, і 750 тонн нафтопродуктів [5, с. 293294].

Що ж до сільськогосподарських машин, текстилю, паперу, хімічнофармацевтичної продукції та обладнання для текстильного виробництва, то тут і можливості були порівняно невеликими, і асортимент товарів нешироким.

З наведених даних випливає, що на практиці сформувалася нееквівалентність протилежного до очікуваного характеру. Так, з квітня до вересня 1918 року територію Німеччини в напрямку України покинули 23,5 тис. вагонів, завантажених переважно вугіллям, тоді як у зворотному напрямку прибуло 10,7 тис. вагонів з продовольством і сировиною [5, с. 294]. Щоправда, переведення цих даних у вартісний вимір відсутнє, однак і вищезазначене справляє враження.

Загальний експорт сільськогосподарських машин і реманенту, емальованого посуду й нафтопродуктів з АвстроУгорщини виявився значно меншим 1937 вагонів [5, с. 295].

Навівши численні кількісні дані (вище зазначено лише окремі сумарні показники), західні історики поставили підсумкове запитання: «визискування» чи «використання»? Об'єктивно констатувавши, що «запустити в хід економічний двигун України» «не вдалося», зроблено досить категоричний висновок: «...з сьогоднішнього погляду результатові економічної політики Центральних держав можна дати вже однозначну оцінку: вона була катастрофічно провальною. До АвстроУгорщини і Німеччини не надійшла навіть невелика частина очікуваного хліба. Натомість Німеччина була змушена експортувати до України великі обсяги вугілля та ще й виплачувати щомісячно 110 млн. марок окупаційних видатків. Тож в економічному сенсі українська кампанія була «збитковою інвестицією», а щонайпізніше з розгортанням громадянської війни стало зрозуміло, що інвестованих грошей вже не повернути» [5, с. 297].

Проведений аналіз істотно відрізняється від вітчизняного [33], і звернення до його результатів, безперечно, здатне надалі поглибити дослідження в цій важливій сфері, сприяти осягненню непростих процесів.

Високе смислове навантаження має у книзі підрозділ «Погляд зсередини життя за окупації» (автор В. Расевич). У ньому відтворено реалістичну картину катастрофічного становища в Україні на момент заключения Брестського миру. Читачів логічно підводять до висновку про неминучість конфлікту між «лівою» Центральною Радою та командуванням австроугорських і німецьких військ, прихід яких позбавлені власності заможні верстви (поміщики, підприємці, куркульство) розглядали як підставу для повернення втраченого майна й позицій.

Із часом ситуація лише загострювалася. Повернення земель землевласникам і примусове зобов'язання селян повернути розграбоване майно було розпочато паралельно з реквізиціями австроугорськими й німецькими військами та діями каральних загонів, що після державного перевороту 29 квітня стали ще брутальнішими й жорстокішими. Звісно, зворотна реакція була не просто негативною, а ворожою, відпорною.

Що до оцінки позиції П. Скоропадського, то тут особливий акцент зроблено на його ставленні до національного питання, що проявлялося в підтримці «великоруської» концепції української нації, зневазі до українських політичних проектів як «галицького породження» [5, с. 301]. Гетьман взагалі вважав російських і галицьких українців двома різними народами, а АвстроУгорщину сприймав «через немилу для себе галицьку призму» [5, с. 302].

У результаті українську владу, що спиралася на «чужі сили», була сформована за рахунок «чужих партій» (передусім кадетів) і відстоювала «чужу політику», кваліфікували як «чужу». Суспільний компроміс був недосяжним. Населення, передусім селянство, ставилося до окупантів украй вороже. Повсюди ширилася непокора, саботаж, вибухали масові повстання, що австронімецькі війська за підтримки української влади нещадно придушували «топили в крові», палили, руйнували цілі села.

Піднесенню боротьби на новий щабель сприяло й загальне становище в Україні, спричинене настроями революційної доби, прагненнями української нації домогтися всебічного, повномасштабного відродження.

Автори виконаного наукового проекту цілком логічно виділили проблему державотворення в Україні в революційну добу, «надавши слово» українським історикам Г. Касянову і В. Расевичу, які досить об'єктивно презентували набутки вітчизняної історіографії. Щоправда, дещо незрозуміле формулювання назви 2го розділу «Українські «спроби державотворення» між самостійністю та окупацією» [5, с. 127], оскільки взяті в лапки слова «спроби державотворення» можна сприйняти як сумніви в реальності вчиненого нацією, її політичним проводом, що зовсім невиправдано і суперечить цілком очевидним фактам.

Логічним і конструктивним виглядає намагання трохи розширити (водночас поглибити) підхід до проблеми через органічне включення в реконструкцію тогочасних процесів надважливого складника революції, що призвело до синтетичної постановки питання «Україна між революцією, самостійністю та окупацією» [5, с. 129]. Завдяки такому спрямуванню дослідження об'єкта відтворена картина є переконливішою, оскільки виводить на чільне місце, акцентує увагу на визначальному чиннику революційному поступі суспільства.

Щоправда, навряд чи варто беззастережно погоджуватися з твердженням, ніби «академічні історики досягли консенсусу: Українською революцією називають усі події 19171920 років на українських землях» [5, с. 129]. Адже українська революція це один із суспільних процесів революційної доби, що «не покриває» всієї багатоманітності тогочасного життя. Визначальними були Лютнева й Жовтнева революції (а Україна входила до складу Росії), Листопадова революція в Німеччині (1918 р.), революційний розпад АвстроУгорщини, що «вплелися» в контекст подій в Україні та безпосередньо вплинули на їхній перебіг і наслідки. Українська ж революція мала цілком конкретний національнодемократичний зміст: розв'язання національного питання, національного самовизначення, досягнення нацією рівноправного становища серед інших соціумів, відродження державності й різнобічний, повнокровний розвій нації [34].

Хронологічні межі Української революції, на які орієнтується Г. Касьянов (березень 1917 21 листопада 1920 року), найоптимальніший варіант, хоча як у вітчизняній, так і в зарубіжній історіографії існують великі розбіжності.

Що до тогочасних державних і квазідержавних утворень, то із запозиченого з публікації Д. Яневського переліку можна погодитися не з усім.

Так, помилково позначати кінцеву дату існування Української Держави 15 листопада 1918 року. У цей день лише почалося повстання під проводом Директорії, що закінчилося зреченням влади П. Скоропадським 14 грудня.

Якщо з певними застереженнями ще можна якось погодитись із тим, що Західноукраїнська Народна Республіка формально припинила своє існування після прийняття Акта злуки (Універсалу соборності) 22 січня 1919 року, то незрозуміло, чому ця позиція поширюється й на УНР. Не було після цього ніякої перерви в існуванні вже соборної Української Народної Республіки, відновленої 16 липня 1919 року. Насправді це дата переходу УНРади ЗУНР і Української галицької армії на терени Наддніпрянської України. Непереконливо виглядають і віхи існування Радянської України, зокрема липень 1918 року. Тоді, 512 липня, проходив Перший з'їзд КП(б)У, на якому було ухвалено рішення розпустити Народний секретаріат уряд радянської України, офіційна назва якої була «Українська Народна Республіка». 6 січня 1919 року Тимчасовий робітничоселянський уряд України, що своїм маніфестом від 28 листопада 1919 року оголосив про відновлення Української Республіки Рад, дав останній нову офіційну назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка». Однак із чим пов'язані такі її хронологічні віхи, як грудень 1919 року й лютийтравень 1920 року, залишається загадкою.

Є запитання й щодо локальних утворень. Так, немає підстав вважати, що ДонецькоКриворізька Радянська Республіка навіть формально входила до складу РСФСР того прагнули ініціатори й творці ДКРР, однак РНК не дав своєї згоди. До того ж офіційно ДонецькоКриворізка Радянська Республіка була створена 31 січня 1918 року, а не 27 грудня 1917 року. Дуже проблематичним залишається питання щодо існування Одеської Радянської Республіки, навіть формальних критеріїв якої (визначення кордонів, директивної документації, управлінських структур, окрім призначення деяких комісарів для розв'язання завдань на окремих напрямках і т.п.) не існує.

А Радянська Республіка Таврида не входила до складу України [5, с. 130131].

Селянську повстанську армію очолював не Никифор Григоріїв один з лідерів УПСР і УНР, а Матвій Григоріїв [5, с. 129, 131].

На жаль, досить схематично відтворено картину постання Західноукраїнської Народної Республіки, мотивацію й етапи поборницького процесу, як утім і функціонування соборної Української Народної Республіки [5, с. 173191], що насправді мало надзвичайно великий вплив на всю долю революції й національної державності. Щоправда, у тексті є посилання на цікаві дослідження відомих вітчизняних вчених, де можна знайти додаткову інформацію.

Можна було сподіватися, що пов'язані зі згаданими аспектами сюжети будуть висвітлені в спеціальному підрозділі «Політика більшовицької Росії щодо України в 19171922 рр.». Однак принципово важливі моменти відображено здебільшого поверхово й уривчасто [5, с. 337358], до того ж із низкою фактологічних помилок. Так, постанову Тимчасового уряду в Петрограді від З липня 1917 року з українського питання видано за акт про надання автономії Україні, начебто підписаний делегацією Тимчасового уряду в Києві 2 липня [5, с. 337]. Неправильно передано події жовтневого збройного повстання в Києві; М. Бухарін не підписував «Декларацію прав народів Росії» це зробили лише В. Ленін і И. Сталін [5, с. 338]; переплутано дати, порушено хронологію викладу багатьох подій [5, с. 340344].

Комуністичну партію (більшовиків) України було створено не в квітні 1918 року (1920 квітня в Таганрозі було проведено лише нараду партійних працівників, на якій обрали Оргбюро для скликання конференції більшовиків України), а сам установчий з'їзд відбувся 512 липня 1918 року в Москві. Саме на ньому й було створено КП(б)У, статус якої як складової (на правах обласної) організації, частини РКП(б), помилково тлумачать як об'єднання КП(б)У з РКП(б) [5, с. 342]. Тимчасовий робітничоселянський уряд України в момент проголошення своєї декларації 29 листопада 1918 року очолював не X. Раковський, як стверджують у книзі [5, с. 343], а Г. Пятаков.

X. Раковського було призначено Главою Уряду 24 січня 1919 року.

Перелік допущених помилок, неправильних оцінок і тлумачень можна продовжити, однак важливіше те, що складні, суперечливі, неоднозначні процеси висвітлено досить необ'єктивно, тенденційно, у явній невідповідності з рівнем розробки відповідних проблем в сучасній українській історіографії, а зазначений підрозділ дисонує з іншими змістовними компонентами роботи.

Очевидно, українськопольські відносини [5, с. 415-- 428] (автор Б. Мусял) доцільніше було б розглянути дещо вище, навіть перед аналізом політики Франції щодо України (хоча був факт нетривалої окупації французами та їхніми союзниками деяких південних районів, а позиція щодо Директорії й білого руху значно вплинула на долю УНР).

Чимале значення тут мало те, що ставлення Франції до українського регіону було значно зумовлене особливими розрахунками Парижа щодо ролі Варшави в регіоні, а вибір лінії поведінки багато в чому залежав від розвитку подій на польськоукраїнському фронті, де на першому місці для французів був саме польський інтерес.

Мова вже не йде про Великобританію й Сполучені Штати Америки, опосередкованість політики яких щодо окупації України була ще більшою.

Однак зміст і сутність висновків значно залежали від принципів підходу до аналізованих процесів, глибини й сумлінності дослідницького аналізу історичного матеріалу.