Українсько-польські відносини в період президентства Віктора Ющенка у 2005-2010 роках: асиметрія очікувань і можливостей

Потреба в оновленні політики щодо країн пострадянського простору ставала все більш очевидною і в самому Брюсселі, адже необхідність збереження зацікавленості у політиці сусідства диктувала потребу надання більш чітких та привабливих пропозицій від ЄС. Німеччина уже не розглядала можливості узгодження нового формату з Росією, а Франція була зацікавлена в підтримці центральноєвропейськими державами свого середземноморського проекту. За таких умов Польща, заручившись підтримкою Швеції, 26 травня 2008 р. презентувала програму “Східне партнерство” (СП), яка передбачала поглиблення та активізацію східного вектора зовнішньої політики Євросоюзу щодо шести країн (Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови й України). 19-20 червня ідея нової стратегії була представлена міністром закордонних справ Польщі Р Сікорським на засіданні Європейської Ради, яка і доручила Єврокомісії розробити відповідну пропозицію до весни 2009 р. Дальський В. Східне партнерство у контексті Європейської політики сусідства / В. Дальський // Актуальні проблеми міжнародних відносин: зб. наук. праць. - Київ, 2011. - Вип. 97. - Ч. 2. - С. 165.

За польським задумом центральне місце у СП мало бути відведено Україні. Водночас запропонований Польщею проект мав мало шансів для реалізації через наголос на перспективах вступу країн учасників СП до ЄС у майбутньому. Попри декларовані вигоди для України у її відносинах з ЄС польському керівництву не вдалося досягти відчутних практичних результатів щодо їхнього відстоювання у Брюсселі, можливо, за винятком збільшення фінансування програм СП. В остаточному варіанті документа на вимогу частини країн членів ЄС було знято формулювання про європейську ідентичність та перспективи набуття повноправного членства. Проте започаткована ініціатива покликана була збільшити вагу східноєвропейського регіону у зовнішній політиці Євросоюзу і створити додаткові стимули для євроінтеграційних прагнень його країн-учасниць.

Після оприлюднення угоди щодо СП українська сторона дещо з осторогою поставилася до ініціатив у межах цієї програми. На це були підстави, адже загальний підхід щодо країн-учасниць, як тих, що декларували свої інтеграційні плани (Україна, Молдова), так і тих, що не висловлювали таких намірів (Білорусь, Азербайджан) на практиці міг означати гальмування процесу вступу до ЄС більш задіяних в цих процесах країн Машкевич М. Східна польська політика у ХХ - на початку ХХІ ст. ... - С. 257.. Водночас у межах СП ЄС пропонував своїм сусідам вийти на новий рівень взаємин через підписання двосторонніх Угод про асоціацію замість діючих Угод про партнерство та співробітництво, що означало поглиблення взаємодії сторін в усіх сферах. Важливим було те, що в Комунікації до програми було зафіксовано, що зміст таких угод буде відрізнятися відповідно до цілей та спроможностей кожної з держав-партнерів. Із врахуванням інтеграційної заангажованості Україна стала першою, згідно з програмою СП, з ким Європейська Комісія 9 вересня 2008 р. на Саміті в Парижі розпочала перемовини щодо Угоди про асоціацію Халаджи В. Польсько-шведська ініціатива “Східне партнерство” - засади формування, основні принципи та можливості, які вона відкриває для України / В. Халаджи // Актуальні проблеми міжнародних відносин: зб. наук. праць. - Київ, 2011. - Вип. 97. - Ч. 2. - С. 176.. Іншим можливими позитивними чинниками СП було те, що воно також передбачало в майбутньому інтеграцію країн-партнерів до ринків ЄС через утворення всеосяжних Зон вільної торгівлі та візову лібералізацію.

У процесі розширення Європейського Союзу поставала проблема правового регулювання в'їзду та перебування на території країн-членів ЄС, особливо в контексті приєднання нових членів до Шенгенської зони. Польська візова політика у процесі повноцінного входження в європейські структури також мала бути приведена у відповідність до вимог шенгенських критеріїв. Для українсько-польських відносин це створювало труднощі щодо багатьох сфер міждержавної співпраці, транскордонного співробітництва, суспільних і культурних зв'язків тощо. З огляду на кількість українців, які відвідували Польщу як з метою працевлаштування, так і особливо мешканців прикордонних територій, що в основній масі займалися дрібною торгівлею, різкі зміни в процедурах і правилах перетину кордону населенням несли загрозу економічній стабільності значної частини українських громадян, а тому ця проблема ставала доволі болючою для України в процесі просування ЄС на схід. Аналогічно через велике значення транскордонного руху для економічного розвитку своїх прикордонних територій та на ринку праці Польща довший час зволікала з запровадженням візового режиму для українців Стоєцький С. В. Україна в зовнішній політиці Республіки Польща... - С. 103.. 30 липня 2003 р. під час візиту польського прем'єра Л. Міллєра до Києва було підписано угоду про запровадження візового режиму за принципом асиметричності - польським громадянам для поїздок в Україну віз було не потрібно, натомість українцям такі візи мали надаватися безкоштовно.

Протягом кількох наступних років Польща вела активний діалог з Євросоюзом щодо можливості запровадження “спеціального” режиму малого транскордонного руху з Україною. Проблему частково вдалося владнати після підписаної у червні 2007 р. угоди між Україною і ЄС про спрощене оформлення віз та реадмісію, в якій враховано декларації Польщі, Словаччини, Угорщини і Румунії про бажання перейти до укладання двосторонніх угод з Україною щодо місцевого руху. Договір з РП, що спрощував перетин кордону громадянами, які проживали у межах встановленої відстані від нього, було укладено 28 березня 2008 р. в ході візиту польського прем'єр-міністра до Києва Стоєцький С. В. Україна в зовнішній політиці Республіки Польща. - С. 103.. Польща, яка приєдналася до Шенгенської зони 21 грудня 2007 р., чітко виконувала взяті на себе зобов'язання, однак заразом була послідовним прихильником найширшої візової лібералізації для українців, підтримуючи діалог з Україною та ЄС щодо безвізового режиму, який офіційно розпочався 29 жовтня 2007 р. після початку переговорів про укладення Угоди про асоціацію.

Починаючи з 2005 р., Україна розпочала інтенсивний діалог з НАТО стосовно питання членства. На повноправному членстві як кінцевій меті співробітництва Києва з Альянсом президент В. Ющенко наголосив ще в лютому 2005 р. під час засідання Комісії Україна-НАТО. Що важливо, заяви українського керівництва отримали підтримку в структурах Північноатлантичного альянсу і уже в квітні на черговому засіданні Комісії на рівні міністрів МЗС було підписано дорожню карту щодо дій з набуття членства та проведення відповідних внутрішніх реформ. РП активно підтримувала відповідні заходи, наголошуючи на політиці “відкритих дверей” Альянсу, особливо щодо України. Водночас Польща зобов'язалася надавати консультаційну та військово-технічну допомогу з наближення Збройних сил України до стандартів НАТО Янків М. Україна і Польща: стратегічне партнерство в системі геополітичних координат (політико-економічний та секторальний аналіз): монографія / М. Янків. - Львів, 2011. - С. 173-174..

Оптимістичний сценарій для України передбачав набуття нею у 2006 р. Плану дій щодо членства (ПДЧ) з можливістю прийняття у Північноатлантичний альянс на саміті 2008 р. у Бухаресті. На початку 2006 р. В. Ющенко під час візиту до Брюсселю ще раз підтвердив готовність нашої країни до отримання ПДЧ. Задля цього було підписано відповідний президентський указ “Про Національну систему координації співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору”, що мав на меті пришвидшення організаційних заходів у напрямку вступу в НАТО Там само. - С. 173.. Водночас повернення у серпні 2006 р. в урядове крісло в Україні проросійськи налаштованого В. Януковича суттєво загальмувало цей процес. І лише з відновленням “помаранчевої коаліції” у 2007 р. це питання знову вийшло на порядок денний.

З наближенням Бухарестського саміту енергійне просування інтересів України взяв на себе президент Польщі Л. Качинський, який відстоював надання Києву

ПДЧ та гарантування майбутнього членства. Відповідну позицію поділяли також США та ще низка країн, переважно нових членів Альянсу (Литва, Чехія тощо). Натомість скепсис щодо готовності України отримати ПДЧ висловили Німеччина, Франція та Італія, які наголошували на політичній нестабільності в нашій країні та відсутності суспільної підтримки вступу до НАТО (соціологічні дані засвідчили, що в середньому лише 25% населення України підтримували такі дії). На відмову надання ПДЧ Україні і Грузії на саміті в Бухаресті 3 квітня 2008 р. серйозний вплив мала позиція РФ, яка погрожувала значними військово-політичними наслідками як щодо вказаних країн, так і для відносин Росія-НАТО, у разі прийняття позитивного рішення Meszka A. Stosunki polsko-ukrainskie w okresie prezydentury Wiktora Juszczenki [Електронний ресурс]. - S. 16.. Однак за наполяганням Польщі та США в заключне комюніке бухарестської зустрічі членів Альянсу все ж було внесено пункт про те, що Україна і Грузія в майбутньому можуть стати членами цього військово-політичного блоку Tupalski T. Stosunki polsko-ukrainskie w latach 2004-2010. - S. 143..

Відмова у наданні ПДЧ фактично означала закриття “вікна можливостей” для України. Сам процес набуття членства міг дати поштовх демократизації суспільства та удосконаленню механізмів прийняття державних рішень. Адже вступ до Альянсу це не лише військові та безпекові чинники, але й система цінностей, що відповідає високим стандартам розвинутих країн. Російська агресія в Грузію у серпні 2008 р. ще більш підкреслила неготовність НАТО приймати радикальні рішення в майбутньому, які теоретично могли б негативно бути сприйняті РФ. Відповідно, шанс отримання довгоочікуваного запрошення в Організацію Північноатлантичного договору відкладався на довшу перспективу. Це завдавало серйозного удару зовнішньополітичній доктрині В. Ющенка, яка передовсім передбачала швидкий вступ у НАТО. Схожим чином це позначилося й на оцінці польської східної політики. Зміцнення системи безпеки Польщі передбачало просування кордонів НАТО на схід з відповідним розширенням зони стабільності за рахунок таких держав, як Україна. Затримка з входженням Києва до Альянсу засвідчила, що цих цілей досягнуто не було. Водночас політика “відкритих дверей” НАТО дала змогу РП й надалі підтримувати Україну на шляху євроатлантичної інтеграції.

Стратегічне партнерство чи добросусідські відносини? Система двосторонніх відносин, незважаючи на характерну для сучасних взаємин тенденцію до ускладнення міжнародних зв'язків, їхню багатовимірність, залишається основою міждержавного співробітництва, фундаментом, на якому будуються глобальні та субрегіональні форми взаємодії. Як будь-якій системі, що перебуває в динаміці, двостороннім відносинам між країнами притаманні періоди активізації і певного охолодження. Водночас якщо такі взаємини побудовані на спільності геостратегіч- них інтересів, цілей і завдань, а також активній взаємодії у напрямку їхньої реалізації через поглиблення рівноправного та взаємовигідного державно-політичного, економічного та культурного співробітництва тощо, то такий тип відносин може бути потрактований як стратегічне партнерство.

Українсько-польським відносинам були притаманні різні рівні інтенсивності та динаміки двостороннього діалогу. Якщо з середини 90-х років ХХ ст. йшлося про динамічне організаційно-правове та інституційне нарощування потенціалу двосторонньої взаємодії, узгодження зовнішньополітичних доктрин, що дозволяло говорити про можливість застосування формули стратегічного партнерства, то внутрішньополітичні чинники й зовнішньополітична кон'юнктура на поч. 2000-х вказували на переосмислення суті та змісту українсько-польських відносин, набуття ними рис прагматизму.

Помаранчева революція і перемога на виборах президента України кандидата, який декларував прозахідний курс, до того ж якого відкрито підтримувала польська політична еліта та суспільство, викликали в Польщі значний оптимізм щодо українсько-польських відносин. Насамперед він був пов'язаний зі сподіваннями на швидку демократичну трансформацію нашої країни, зростання динаміки її просування на шляху ЄС та НАТО. Такий розвиток подій доводив би правильність концепції східної політики офіційної Варшави та в перспективі можливість втілення ключових її засад, принаймні щодо України, в життя.

Прихід до влади у Польщі Л. Качинського та партії ПіС теж давав змогу сподіватися на перелом в українсько-польських відносинах. Польський президент та права урядова коаліція вбачали в активній східній політиці вагомий інструмент посилення впливу Польщі в Європі, забезпечення умов для утвердження польського лідерства в центрально-східному регіоні. Польща хотіла бачити Україну стабільною та демократичною країною, а двосторонні контакти спрямовувала на підтримку її прозахідного курсу. Потенціал та геополітичне становище України мали запобігати також поверненню РФ до проведення імперіалістичної політики, що вважалося найгіршим сценарієм розвитку подій на Сході Chojan A. Fundamenty ideowe i cele polityki zagranicznej Prawa i Sprawiedliwosci z perspektywy 2005 roku / Adrian Chojan // Mysl Ekonomiczna i Polityczna. - 2016. - Nr 1(52). - S. 2l3--214.. Водночас дослідники зазначають, що польське керівництво частіше говорило про цілі зовнішньої політики на східному напрямку, ніж здійснювало реальні кроки щодо їхньої реалізації. У цей час спроба Варшави очолити процес формування політики ЄС щодо східних партнерів не мала успіху МрузМ. Польсько-українське стратегічне партнерство... - С. 113..

Поряд з цим, зважаючи на те значне місце, яке в ідеології ПіС займала політика пам'яті та історична політика загалом Chojan A. Fundamenty ideowe i cele polityki zagranicznej Prawa i Sprawiedliwosci z perspektywy 2005 roku. - S. 208-212., значні зусилля були спрямовані на розв'язання проблем українсько-польського історичного минулого. Запропонована інтелектуальними елітами двох країн формула “прощаємо і просимо вибачення” стала фундаментом, на якому було досягнуто значного прогресу в історичному діалозі з питань охорони пам'яток польсько-української історичної спадщини. Однак на тлі історичного примирення суттєвої напруги додав Указ Президента України В. Ющенка “Про присвоєння С. Бандері звання Герой України”, підписаний 20 січня 2010 р. Указ Президента України “Про присвоєння С. Бандері звання Герой України” [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/46/2010. Це рішення у Польщі сприйняли як таке, що йде у розріз із декларованим українсько-польським стратегічним партнерством, воно також залишило глибокий слід в політиці ПіС щодо України Польські експерти розповіли, як Польща образилася на Україну через Ющенка [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.rezonans.pp.ua/?p=53579. Водночас наголосимо, що, зважаючи на характер трагічних сторінок української і польської минувшини, навряд чи вдасться досягнути в найближчій перспективі такого рівня порозуміння, яке б дало змогу запобігти впливу історичного минулого у тій чи інший мірі на розвиток сучасної співпраці. Залишається лише сподіватися, що розв'язання історичних проблем стане передусім справою науковців обох країн та буде позбавлене надмірної політизації.

Перемога в Польщі 2007 р. урядової коаліції на чолі з Громадянською платформою закінчувала, як окреслюють деякі дослідники, період романтизму в польській східній політиці та українсько-польських відносинах, що характеризувався необгрунтованими сподіваннями на зміцнення польського лідерства на Сході й швидкого приєднання України до європейських й євроатлантичних інституцій Baluk W. Stosunki polsko-ukrainskie w latach 2005-2012. Od romantyzmu do pragmatyzmu / Walenty Baluk // Rocznik Instytutu Europy Srodkowo-Wschodniej. - Lublin, 2012. - R. 10. - Zesz. 1. - S. 29.. Нова команда була налаштована посилити позиції Польщі через відновлення координації діяльності у межах ЄС. Інструментом укріплення становища на Заході, як йшлося в нещодавно розсекреченому документі, який підготовлено в МЗС Польщі у березні 2008 р. щодо відносин з Україною і Росією, мало стати налагодження паритетного діалогу з РФ, оскільки традиційні європейські партнери Польщі (Німеччина і Франція) були налаштовані на тіснішу співпрацю з Москвою. Водночас, як видно з документа, польська дипломатія сильно недооцінювала неоімперіалістичні вияви в політиці РФ. У ставленні ж до України належало відійти від “патріотично правильної” взаємодії, замінивши її “прагматичним”, а за потреби - “приязно критичним” підходом Tezy o polityce RP wobec Rosji i Ukrainy [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. pap.pl/aktualnosci/news,781082,msz-ujawnilo-nota1ke-z-2008-r-waszczykowski-to-byl-poczatek- zwrotu-ku-polityce-prorosyjskiej.html. У Польщі, як і в інших європейських країнах, наростало розчарування українськими політичними елітами, і Варшаві все важче було відігравати традиційну роль адвоката України на міжнародній арені. Тому політика щодо України мала реально відображати стан і шанси української держави у сфері інтеграції зі західними інституціями. У зв'язку з тим, що у коротко- та середньотерміновій перспективі членство України в ЄС і НАТО було малоймовірним, було вирішено зосередитись на просуванні “квазі- інституційних” взаємин України з Заходом, що згодом вилилось у польсько-шведську ініціативу щодо посиленої політики “Східного партнерства”. Водночас входження України до інститутів західного світу вважали надзвичайно важливим, адже це приведе до демонтажу пострадянського простору й остаточної деімперіалізації Росії Tezy o polityce RP wobec Rosji i Ukrainy [Електронний ресурс]..

Говорячи про характер українсько-польських відносин у цей період, підкреслимо, що, незважаючи на інтенсивні контакти керівництва двох країн, які зазвичай є свідченням високого рівня відносин між державами, їм бракувало інституалізації, перенесення високих декларативних цілей на рівень повсякденної співпраці (за окремими винятками, як-от, наприклад, візова лібералізація). Унаслідок цього програма політичних, економічних і культурних взаємин формувалася переважно “згори” і вимагала суттєвої модернізації діалогу між Україною та Польщею МрузМ. Польсько-українське стратегічне партнерство... - С. 112.. Наголосимо, що значна частина провини у такому стані речей лежала на українській стороні. Українська дипломатія надто спрощено підходила до формування кола “стратегічних партнерів”, унаслідок чого туди потрапляло чимало країн, з якими Україна перебувала в просто дружніх чи партнерських відносинах. Така практика суттєво зменшувала ефективність цього важливого зовнішньополітичного інструменту, заважала спрямуванню зусиль на розвиток справді значущих відносин та механізмів взаємодії з ключовими партнерами Парахонський Б. “Стратегічне партнерство України”. Аналітична записка [Електронний ресурс] / Б. Парахонський, Г Яворська. - Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/600/. Також це призвело до того, що в Україні стратегічне партнерство не набуло суттєвих відмінностей від простого партнерства або функціональних двосторонніх відносин.

Під час зустрічей і прес-конференцій український президент В. Ющенко та інші очільники держави любили повторювати, неначе магічне заклинання, фрази на кшталт: . для нас фундаментальним та знаковим є сказати полякам, що ви наш стратегічний партнер. Хочу тут поставити три знаки оклику” Ющенко: українсько-польські відносини - це великий тест для Європи. Спільна прес- конференція В. Ющенка і Л. Качинського 7 вересня 2009 р. у Варшаві [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://tyzhden.ua/News/10794. У схожій манері, хіба що не з такою частотою, висловлювалися і польські керівники. Водночас декларативними заявами в українсько-польських взаєминах офіційні особи часто підмінювали брак реальних результатів або відсутність системного підходу у вирішенні проблем у певних сферах діяльності (як, наприклад, питання добудови нафтопроводу Одеса-Броди до Гданська, що, незважаючи на стратегічний характер для обох держав, так і не було вирішено за десятиліття). Хоча для об'єктивності зазначимо, що з-поміж решти європейських держав взаємини України з РП мали найбільш комплексний характер й могли позиціонуватися як процес побудови стратегічних відносин.

Загалом не важко помітити, що рівень діалогу Києва і Варшави, який би відповідав стратегічному партнерству, багато у чому залежав від кроків України на зближення зі Заходом, що також відповідало стратегії польської східної політики. Так, одним із чинників поглиблення українсько-польських відносин була інтенсифікація європейської та євроатлантичної інтеграції України. Підтвердженням цьому стало значне падіння рівня політичних взаємин зі зміною влади в Україні та приходом команди В. Януковича, яка фактично призупинила співпрацю по лінії Україна-НАТО, а також прагматично ставилася до програми європейської асоціації, переговори щодо якої перебували на завершальній стадії.

президентство європейський інтеграція

Размещено на Allbest.ru