Штрихи до соціокультурного портрету істориків університету св. Володимира - В. Циха, О. Ставровського, В. Шульгина

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

До когорти викладачів і учених, які є фундаторами української історичної освіти і науки і репрезентують школу істориків університету Св. Володимира ХІХ ст., належать професори кафедри всесвітньої історії В. Цих (1805-1837 рр.), О. Ставровський (1811-1882 рр.) та В. Шульгин (1822-1878 рр.). Вивчення їх соціокультурного портрету дозволить дослідити історію формування та становлення школи істориків університету Св. Володимира у ХІХ ст., глибше осмислити життя, викладацьку та наукову діяльність зазначених істориків у започаткуванні ними традицій школи істориків, усвідомити спадкоємність її традицій [1].

Актуальність статті полягає у пошануванні викладачів кафедри всесвітньої історії В. Циха, О. Ставровського та В. Шульгина через аналіз досліджень, у яких розглядається їх життя, викладацька і наукова діяльність в історичній літературі другої третини ХІХ - початку ХХІ ст. Автор статті досліджує проблему «Школа істориків Університету Св. Володимира ХІХ ст. в історіографії» [2-3].

Мета статті проаналізувати висвітлення життя, викладацької і наукової діяльності В. Циха, О. Ставровського та В. Шульгина в історіографії другої третини ХІХ - початку ХХІ ст. та простежити перший і другий періоди становлення школи істориків університету Св. Володимира ХІХ ст., який пов'язаний із викладацькою та науковою діяльністю зазначених істориків.

Біля витоків формування школи істориків університету Св. Володимира і її традицій знаходився Володимир Францович Цих (1805-1837 рр.) [4-5], життя, наукова та викладацька діяльність, невелика наукова спадщина якого належать як Харківському університету, так і університету Св. Володимира в Києві [6-7]. Харківський період життя і діяльності історика охоплює дванадцять років (1822-1834 рр.), університету Св. Володимира у Києві він віддав три останні роки свого життя (1834-1837 рр.). В. Цих був причетний до формування як харківської школи істориків, так і школи істориків університету Св. Володимира [8-10], зробив внесок у розвиток освіти і науки на українських землях Російської імперії 30-х рр. XIX століття [11-12], залишив по собі світлу і добру пам'ять.

В. Цих був православним християнином, належав до дворянського стану, народився в Харківській губернії у 1805 р в сім'ї відставного майора Франца Антоновича Циха, першого капельмейстера військового чоловічого хору, від якого веде свою історію сучасний Кубанський козачий хор. Ф. Цих разом з сім'єю і семирічним сином Володимиром прибув на Кубань 8 березня 1812 р Відомо, що в 1822 р В. Цих закінчив Катеринославську гімназію.

У 1822-1825 рр. В. Цих був студентом Харківського університету. У студентські роки він звернув на себе увагу як дослідник античності [13-16]. Після закінчення Харківського університету, зі ступенем кандидата, В. Цих викладав в Інституті шляхетних дівчат у м. Харкові. У 1831 р. запрошений викладати загальну історію у Харківський університет. У 1833 р. у віці 28 років він захистив дисертацію на ступінь магістра словесних наук [17] та отримав звання ад'юнкта кафедри загальної історії Харківського університету [6, с. 724]. Викладав у Харківському університеті упродовж 1831-1834 рр. історію стародавнього світу, середніх віків і нову історію (до середини XVIII ст.).

Як перспективного педагога і вченого, його у квітні 1834 р. перевели до Києва, на кафедру загальної історії університету Св. Володимира. На урочистостях, присвячених відкриттю університету, 15 липня 1834 р. В. Цих виступив з блискучою промовою про важливу й визначальну місію університетів у державному і культурному житті країни та про особливу моральну користь історичної науки, а також про користь наук у цілому для процвітання держави [18]. У травні 1835 р В. Цих затверджений ординарним професором кафедри загальної та російської історії і деканом першого історико-філологічного відділення філософського факультету університету Св. Володимира [6, с. 725].

Ґрунтовне знання предмету, надзвичайна пам'ять, талант лектора дозволили сучасникам вважати В. Циха викладачем європейського рівня. 11 грудня 1835 р. Його призначено проректором і виконувачем обов'язків ректора після вибуття у відставку першого ректора університету Св. Володимира Михайла Олександровича Максимовича. 15 грудня 1836 р. указом імператора затверджено на посаді ректора університету Св. Володимира [19, с. 60-61]. В. Цих брав активну участь в організації будівництва головного «червоного корпусу» університету Св. Володимира. За час його ректорства відкрито юридичний факультет [19, с. 60-61].

На жаль, повністю реалізувати неабиякі адміністративні здібності В. Циху завадила передчасна смерть від сухот. Помер він 19 квітня (1 травня) 1837 р. у Києві на 32-му році життя і похований на цвинтарі Аскольдової могили [19, с.60-61]. У прощальній промові професор А. Новицький згадав про прекрасну пам'ять В. Циха, яка допомагала вченому яскраво відтворювати «живые страницы всемирной истории с ее бесчисленными подробностями событий вековых и мощное воображение, которое эти «многочисленные подробности делало приятными и интересными для слушателей» [20, с. 16-22].

У Харківському університеті та в університеті Св. Володимира В. Цих читав лекції з давньої, середньовічної і нової історії (до середини XVIII ст.). Учений залишив невелику наукову спадщину. Це вже згадані магістерська дисертація та урочиста промова під час відкриття університету Св. Володимира, декілька статей. Студентські записи лекцій В. Циха, які він читав у Харкові, в 1910 р. вивчав і проаналізував професор кафедри всесвітньої історії Харківського університету Владислав Бузескул [21, с. 188-190; 22].

В. Шульгин, який викладав на кафедрі всесвітньої історії університету Св. Володимира трохи пізніше, у праці «История Университета Св. Владимира» відзначав, що В. Цих був окрасою університету [11, с. 70], у викладанні надавав перевагу німецьким підручникам перед французькими за системність, значний фактаж, багатство джерел [11, с. 70]. Як відзначав А. Шульгин, історичний світогляд В. Циха сформувався на основі релігійного виховання, впливу ідеалістичної німецької філософії історії, романтичного напряму європейської історіографії, вчений дотримувався морально-етичної концепції історичного процесу, в основу якого покладено принцип «морального развития рода человеческого, как индивидуально, так я за народами» [11, с. 124-125].

В. Цих простежував історичний процес «как единый поток, как органическое сочетание единичного и всеобщего: единичное - это действия человека на гражданской, умственной и моральной ниве его бытия, всеобщее - это человечество в целом» [11, с. 70]. Учений розглядав історичний розвиток як «отдельные елементы человечества - гражданство, религию, образование, науку, которым были подчинены быт военный, торговля, промышленность, быт общественный». Він виділяв «историю событий как всемирную историю, которая описывает события всего человечества», так и «внутреннюю историю, которая является политической историей» [18, с. 94]. Від всесвітньої історії він відділяв «историю событий как всемирную историю, которая описывает события всего человечества», а також «внутреннюю историю, которая является политической историей» [18, с.94]. Від всесвітньої історії він відокремлював «дипломатическую историю, предмет которой составляют такие события, которые не отдельно происходят в каком-либо государстве» [11, с. 125-26].

В. Цих вважав, що «историческое развитие отдельных лиц, наций, народов, государств и человечества в целом осуществляется путем прогресса, как нравственного самосовершенствования» [18, c. 88]. Історик визначав роль особистості в історії та її участь в поширенні серед народу ідей гуманізму, справедливості, загальнолюдської моралі: «Предрассудки, которые искажают человеческий род, грубое невежество, которые в течение многих веков подавляли народы, низкие страсти эгоизма, унижающие человеческие общества, исчезают, смягчаются по мере распространения гуманизма, справедливости, общечеловеческой морали» [18, с. 89]. «Залогом прогресса народа является его моральное состояние - наличие у него черт благородства, патриотизма, жертвенности, чести, религиозности, падение же морали народа является предпосылкой его регресса», - зазначав учений [18, с. 89].

На думку В. Циха, моральне вдосконалення людини і людства в цілому є кінцевою метою прогресу. Вчений стверджував: «История изображает судьбу царств и народов, следует за постепенным развитием и успехами разума человеческого, и указывает на те события, в которых действия нравственных сил человека воспроизводятся в высшей степени» [18, с. 94-95]. Він підкреслював дидактичну функцію історії: дослідники минулого мали б особливу увагу звертати на висвітлення тих періодів, які демонструють високий моральний дух людства, тому, що саме на цьому виховуються громадяни суспільства: «История имеет особое место в воспитании государственных деятелей, поскольку она позволяет понять причины возвышения и падения государств, проникнуть в тонкости политики, указывает на положительный и отрицательный опыт различных форм правления, на последствия тех или иных событий» [18, с. 94-95].

Заслуговує на увагу оригінальна періодизація всесвітньої історії, запропонована В. Цихом, який виступав проти традиційного поділу всесвітньої історії на давню, середньовічну, нову. Він запропонував цивілізаційний географічний розподіл: історія азійського або східного людства; історія народів еллінських та італійських; історія народів середньої і північної Європи [11, с. 126127]. На жаль, науково обґрунтувати такий підхід учений не встиг через дочасну смерть.

У морально-етичній концепції В. Циха прогрес означав моральне самовдосконалення на основі загальнолюдських цінностей [18, с. 88]. Позаяк дослідження історії мало б ґрунтуватися на історичних фактах, В. Цих вважав, що «историк должен проникнуться духом времени и сосредоточиться на изучении фактов, поскольку одни только факты, одна предметность дает жизнь описанию, историк должен выяснять взаимосвязь и причины исторических событий» [18, с. 88].

Студенти, яких навчав В. Цих підкреслювали, що його викладання допомогло їм зрозуміти справжнє наукове значення історії: «С ясностью и отчетливостью, хотя ярко и сжато, преподавал он фактическую часть истории, но в то же время со всей полнотой и обстоятельностью следил за развитием внутренней жизни народов, их общественного быта и цивилизации. [...] Одаренный профессор, захватывая слушателей своими лекциями, знакомил нас с трудами и исследованиями современных писателей Геерена, Гердера, Нибура, Тьери, Гизо и других» [23, с. 101-102]. Слухачі згадували, що у своїх лекціях він не тільки розповідав факти в хронологічній послідовності, а й намагався з'ясувати їх причини [21, с. 190].

Студенти характеризували його як «человека вполне современного и ученого. Історик сердечно любив молодь, яка віддячувала йому тим же» [22, с. 2]. «Цых был идолом студентов», а «уважение к нему [...] было близко к страху, потому что он подавлял слушателей своей ученостью и громадностью своего преподавания», - відзначали його студенти [22, с. 3].

Аналіз творчості В. Циха як історика-медієвіста, проведений С. Лиманом, свідчить про те, що він належав до найбільш професійних істориків 1830-х рр. [24] Основою його історіософських поглядів був романтизм з деякими запозиченнями із гегелівської філософії. Для розуміння значення науково-педагогічної діяльності В. Циха варто враховувати, що медієвістика в університетах Російської імперії на той час ще остаточно не виділилася як галузь історичної науки, а її представники вирізнялися вкрай низькою наукової продуктивністю. Його науково-педагогічна діяльність проходила у період популяризації досягнень, накопичених медієвістикою Західної Європи, завдання її популяризації В. Цих виконував цілком [24].

В. Цих застосував елементи історіографічного аналізу до вирішення проблем теорії і методики викладання історичної науки, спробував дати визначення історії, окреслив основні напрямки, що існували в історичній науці впродовж усього її існування, підняв питання про історичне мислення стародавніх народів й осмислив взаємозв'язок рівня розвитку науки і рівня її викладання. І хоча тема магістерської дисертації В. Циха не була історіографічною, проте завдяки використаним методам вирішення теоретичних питань вона стала однією із яскравих сторінок становлення історіографії в Російській імперії в першій третині ХІХ ст. [25, с. 280]. Прагнення В. Циха стати самостійним ученим і викладачем змусило його пильно стежити за розвитком історичної літератури, а звернення до творчості істориків склало основу його широкої історичної ерудиції.

Розуміння важливості змін в історичній науці його часу змусило вченого звернутися до питань історіографії в своїй науковій діяльності і внести елементи історіографічних знань у свої лекційні курси [25, с. 281-282].

Проаналізувавши, педагогічну, наукову та адміністративну діяльність В. Циха в історіографії другої третини ХІХ - початку ХХІ ст., стверджувати, що він займає поважне і почесне місце серед учених і викладачів України першої третини ХІХ ст. Стрімкий злет його викладацької та адміністративної кар'єри від ад'юнкта кафедри загальної історії Харківського університету в 1833 р. - до ординарного професора в 1835 р. і ректора університету Св. Володимира у 1836 р. переконують, що він був видатною особистістю.

Після передчасної смерті В. Циха його місце на кафедрі всесвітньої історії університету Св. Володимира зайняв Олексій Іванович Ставровський. Життя, діяльність, побіжну оцінку наукової творчості якого окреслив у 1884 р. у біографічній статті Ф. Фортинський [26], стислі довідки про життя й діяльність історика надруковані у 1900 р. [27] та 1909 р. [28] Про О. Ставровського у своїх споминах у ХІХ ст. згадували М. Костомаров [29], В. Авсєєнко [30]. Спогади М. Костомарова із його автобіографії, де він пригадує викладачів університету Св. Володимира й атмосферу закладу та дає характеристику тодішньому студентству проаналізувала автор цієї статті [31]. Вона ж дослідила спогади В. Авсєєнка про істориків університету Св. Володимира та його студентство [32].

Вивчаючи становлення та розвиток історичної освіти і науки в університеті Св. Володимира та становлення школи істориків цього вузу автор статті у 1995 р. [1] та у 2010 р. побіжно розглянула науково-викладацьку діяльність О. Ставровського [3]. У 2007 р. аналізувала діяльність історика як завідувача Музею старожитностей університету Св. Володимира [33]. Про київського медієвіста у своїх працях писав С. Лиман у 2009 р. [34], який у 2011 р. розглянув вивчення історії середніх віків і її викладання у навчальних курсах О. Ставровським [35], детально проаналізував його магістерську дисертацію [36] та у 2013 р. розглянув історію «кадрового конфлікту» у київській університетській медієвістиці першої половини 1860-х рр.: О. Ставровський проти В. Авсєєнка [37]. Дослідник підкреслив, що під впливом критичних зауважень мемуарів М. Костомарова та В. Авсєєнка про рівень загальної науково-педагогічної підготовки О. Ставровського в радянські роки сформувалася наукова інерція, яка зумовила дуже короткі й зневажливі згадування про нього, що присутнє у праці В. Бузескула «Загальна історія та її представники в Росії в XIX і на початку XX ст.» [38], у монографії Р. Еймонтової «Російські університети на межі двох епох» [39], у «Очерках истории исторической науки в СССР» [40], у яких не оцінено наукову працю О. Ставровського.

О. Ставровський народився у 1811 р. в сім'ї священика в Новгородській губернії, початкову освіту отримав у Новгородській духовній семінарії, вищу - у Головному педагогічному інституті в Санкт-Петербурзі, який закінчив у 1836 р. і призначений в університет Св. Володимира виконувачем обов'язки ад'юнкта кафедри всесвітньої й російської історій і статистики [26, с. 619; 30]. історичний цих ставровський науковий

Під час навчання у Головному педагогічному інституті в Санкт-Петербурзі О. Ставровський слухав лекції Фрідріха Лоренца (1803-1861 рр.), німецького та російського історика, член-кореспондента Санкт-Петербурзької академії наук, який уклав «Руководство ко всеобщей истории» (СПб., 1841 р.), яке неодноразово перевидавалося, написав «Историю новейшего времени: от Венского конгресса до Парижского мира (1815-1856)» (СПб., 1869 р.) [41].

Як відомо, політичне рішення російського уряду заснувати університет західного типу в Києві нагально постало у 30-ті рр. ХІХ ст., після придушення польського повстання, коли політика російського самодержавства щодо Правобережної України різко змінилася, а саме відкриття Київського імператорського університету Св. Володимира підготовлене усім ходом економічного, політичного, культурного розвитку Правобережної України [3, с. 7]. За тимчасовим статутом 1833 р., спеціально розробленим для Київського імператорського університету Св. Володимира, історико-філологічне відділення мало п'ять кафедр: філософії, грецької словесності і старожитностей, римської словесності і старожитностей, російської словесності і старожитностей, всесвітньої й російської історій і статистики. У складі та розподілі наук саме на цьому відділенні персональний статут значно поступався статуту російських університетів 1804 р., за яким для всесвітньої й російської історій надано дві окремі кафедри. Об'єднання їх на одній кафедрі можна пояснити обережністю уряду щодо впровадження вивчення російської історії як вітчизняної у краї, який ще зовсім недавно офіційно визнавався польським та недостатньою кількістю кваліфікованих викладачів на той час [3, с. 11]. Персональний тимчасовий статут для університету Св. Володимира, затверджений 25 грудня 1833 р., став ознакою впровадження російської освіти на Правобережній Україні, символом оновлення російської освіти в Російській імперії [3, с. 8].

У 1837 р., після передчасної смерті професора В. Циха, О. Ставровський почав викладати в університеті Св. Володимира всесвітню історію та грецьку мову. У 1842 р., після захисту магістерської дисертації на тему «Рассуждение о значении средних веков в отношении к новейшему времени» [36], отримав ступінь магістра історичних наук від університету Св. Володимира та був обраний і затверджений виконувачем обов'язки екстра-ординарного професора і залишався на цій посаді до кінця своєї праці в університеті Св. Володимира у 1866 р., коли він був звільнений у відставку за вислугою 30-ти річного терміну служби зі званням заслуженого екстра-ординарного професора із пенсією у збільшеному розмірі [26, с. 620]. У 40-х роках ХІХ ст. О. Ставровський збирався друкувати «Общую политическую историю», потім «Нумизматику древней России», якій він одного разу присвятив цілий семестр своїх лекцій [26, с. 622]. Помер О. Ставровський 14 листопада 1882 р. у містечку Остер Чернігівської губернії, де він оселився після виходу у відставку. Після нього залишилися цінні папери із Решетилівського архіву та бібліотека до 1000 назв [26, с. 622].

За словами професора Ф. Фортинського, слухачі лекцій та уроків О. Ставровського відзначали, що вони вирізнялися цікавим викладом. О. Ставровський читав усі частини всесвітньої історії, розпочинаючи з історії стародавнього Китаю, якій він іноді присвячував цілий семестр і завершував історією французької революції [26, с. 620]. Викладаючи російську історію, О. Ставровський дотримувався ідей свого учителя М. Устрялова (1805-1870 рр.), російського історика, археографа, педагога, професора російської історії Санкт-Петербурзького університету, ординарного академіка (1844 р.) Санкт-Петербурзької академії наук, завідувача кафедри у Головному педагогічному інституті, декана історико-філологічного факультету Санкт- Петербурзького університету у 1839-1855 рр., автора гімназійних підручників історії [26, с. 620].

Як відомо, М. Устрялов став провідником консервативної ідеологеми - тріади «офіційної народності»: «православ'я-самодержавство-народність» в Російській імперії. Упродовж 1837-1841 рр. М. Устрялов надрукував курс лекцій «Русская история» (у п'яти томах) як навчальний посібник для студентів. У 1847 р. учений випустив до нього доповнення «Историческое обозрение царствования императора Николая I». Рукопис підручника проглядався і правився особисто імператором Миколою I. Крім підручника для студентів, М. Устряловим написані та надруковані один підручник для гімназій і один для реальних училищ. Навчальні підручники М. Устрялова були офіційними і єдиними підручниками з історії, за якими здійснювалося навчання до початку 1860-х рр. Це були перші професійні праці, які репрезентували російському суспільству цілісний й послідовний виклад історичного минулого країни від найдавніших часів - до середини XIX ст. Основою методики М. Устрялова було опрацювання першоджерел. У своїх працях він проводив теоретичну і фактографічну розробку концепції російської історії, узгоджену із державною ідеологією «офіційної народності», сформульованою міністром народної освіти С. Уваровим, яка стала основою політики у сфері освіти, літератури і гуманітарних наук Російської імперії того часу, а завдяки титулу придворного історіографа, працям М. Устрялова надавалося державне значення. Серед російських істориків М. Устрялов займав особливе місце. Домагаючись публікацій своїх підручників і наукових робіт М. Устрялов часто «переходив дорогу» таким відомим вченим, як М. Погодін, С. Соловйов, М. Костомаров [42].

У 1838-1854 рр. О. Ставровський завідував Музеем старожитностей університету Св. Володимира [33]. Він поповнив його 898 археологічними знахідками, які мали наукову цінність, у 1839 р. започаткував археологічну бібліотеку, яка стала добре знаною серед тих, хто займався археологічними розкопками у подальшому. За дорученням Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів, створеної у 1843 р. з метою об'єднань археологічних та археографічних завдань в одній установі та поширення пошукових робіт на територію України, О. Ставровський здійснював археологічні та археографічні розвідки, розробив план археологічного дослідження Києва та Київської губернії, спільно із професором М. Іванишевим склав проект опису монументальних стародавніх пам'яток України [33, с. 79-80]. Він брав участь в описі архіву князя Г. Потьомкина та бібліотеки Києво-Печерської Лаври [26, с. 620]. На жаль, результати археологічних досліджень О. Ставровського залишилися невідомими для широкого загалу, оскільки звіти про них, які були надані київському генерал-губернатору, не були надруковані; лише зроблені ним вилучення із архіву князя Г. Потьомкина були частково надруковані в «Русском архиве» у 1864 і 1865 рр. [26, с. 622]. О. Ставровського обрано до складу наукових товариств: у 1843 р. він став членом Копенгагенського королівського товариства північних антикварів, у 1852 р. - членом Російського імператорського географічного товариства [26, с. 620].

В університеті Св. Володимира О. Ставровський упродовж 1836-1866 рр. викладав всесвітню історію, російську історію, статистику, грецьку мову. Він також викладав історію в Київському інституті шляхетних дівчат у 1840-1852 рр. та у Київському кадетському корпусі у 1852-1857 рр. Саме за викладання історії в Київському кадетському корпусі О. Ставровський отримав ордени Св. Станіслава ІІ-го та ІІІ-го ступенів та монарше благовоління у якості подяки від імператора [44, с. 620].

Головною і майже єдиною працею О. Ставровського залишається його магістерська дисертації «Рассуждениее о значении средних веков в отношении к новейшему времени» [36], у якій автор виступив проти зайвого осуду та вихваляння епохи середньовіччя, які панували у XVIII і на початку XIX ст. [26, c. 621]. У біографічній замітці професор Ф. Фортинський подав побіжну оцінку праці О. Ставровського [26, с. 619-622]. Зокрема, він відзначав, що «в средних веках он видит «цепь, связующую все историческое время в один целый организм, в них скрывается начало наших предков и государств, начало государственных новейших устройств, основание организации церкви, как тела государственнаго, зародыш искусств и наук в духе новейших времен» [26, с. 621]. Ф. Фортинський зауважував, що «разъяснению более или менее обстоятельному постепеннаго развития всех этих начал и зародышей в течение средних веков и посвящена главная часть исследования Ставровськаго; при этом он обнаруживает достаточное для своего времени знакомство с историческою литературою Германии и Франции; с английскими историками он знаком только по переводам» [26, с. 622].

На початку ХХІ ст. С. Лиман проаналізував наукову спадщину та викладацьку діяльність О. Ставровського як історика-медієвіста, що дозволило з'ясувати особливості розвитку раннього етапу медієвістики в університеті Св. Володимира та на українських землях Російської імперії [35]. Також дослідник розглянув зазначені аспекти у своїй монографії [34, с. 180, 184-185]. Саме ім'я професора кафедри всесвітньої історії О. Ставровського пов'язане із зародженням медієвістики в університеті Св. Володимира, адже впродовж тридцяти років він читав курси лекцій, присвячених середньовіччю та присвятив його вивченню свою магістерську дисертацію «Рассуждение о значении средних веков в отношении к новейшему времени» [36].

В історичній літературі склався досить суперечливий образ особистості історика та його науково-педагогічної діяльності під впливом критичних зауважень про рівень його загальної науково-педагогічної підготовки у спогадах М. Костомарова та В. Авсєєнка. Вважаємо доречним навести їхні думки. Так, М. Костомаров в автобіографії [29] пригадував той час, коли він працював в університеті Св. Володимира упродовж серпня 1846 р. - березня 1847 р., під час київського періоду (1844-1847 рр.) його життя, згадував викладачів, студентів, передав характеристику атмосфери університету в цілому [31, с. 99].

Згадував М. Костомаров і О. Ставровського: «Профессор всеобщей истории Ставровський был человек, обладавший большою памятью, но почти не знакомивший своих слушателей с современными способами обработки истории и критикой источников; в его преподавании, как замечали студенты, слышалось что-то семинарское» [29, с. 477].

Вихованець університету Св. Володимира, кандидат-претендент на кафедру всесвітньої історії у 1863-1864 рр., згодом письменник, критик, публіцист, журналіст В. Авсєєнко у автобіографічних споминах «Школьные годы. Отрывки из воспоминаний. 1852-1863» [30] яскраво реконструює портрети професорів кафедри всесвітньої історії В. Шульгина та О. Ставровського, професора кафедри російської історії П. Павлова та пригадує особливі риси, які визначали університетське життя під час його навчання у 1859-1863 роках [32].

«Людина суха та холодна», - так охарактеризував В. Авсєєнка О. Романович-Славатинський (1832-1910 рр.) [43, с. 580-583] - доктор державного права, ординарний професор кафедри державного права університету Св. Володимира, який навчався на юридичному факультеті у 1850-1855 рр., відзначаючи, що В. Авсєєнко не користувався симпатією на факультеті [44, с. 186]. Про професора кафедри всесвітньої історії О. Ставровського В. Авсєєнко згадував: «Кафедру всеобщей истории разделял с Шульгиным профессор Алексей Иванович Ставровський. Это был совершенный антипод Виталия Яковлевича, и, как следует антиподу, очень его недолюбливал. Семинарист и потом воспитанник бывшего Главного педагогического института, он получил степень магистра всеобщей истории за диссертацию под заглавием: «О значении средних веков в рассуждении к новейшему времени». Говорят, покойный Грановский, когда хотел потешить своих друзей, извлекал из особого ящика эту удивительнейшую книжицу и прочитывал из нее избранные места. [...] Во все мое студенчество я не более трех раз посетил лекции Ставровського и очень затрудняюсь определить, как и что он читал. [...] не довольствуясь курсом всеобщей истории, Ставровський читал нам еще науку «теорию истории». [...] Я был на первой лекции [...]. От дальнейшего слушания «теории истории» я уклонился. Нужно, впрочем, заметить, что слушателями Ставровського могли быть лишь люди, не только не дорожащие временем, но и обладающие крепкими нервами» [30, с. 720].

Критичні зауваження, висловлені у спогадах М. Костомарова та В. Авсєєнка про О. Ставровського, сформували у майбутньому короткі й негативні згадування про нього істориків. Кафедра всесвітньої історії, професором якої був О. Ставровський у 1836-1866 рр., здійснювала викладання давньої, середньовічної і нової історії. Вузької спеціалізації у той час не існувало. Один професор мав викладати всю загальну історію. Зрозуміло, що він не міг на однаковому професійному рівні викладати всю загальну історію.

За словами професора Ф. Фортинського, автора біографічного нарису про О. Ставровського, слухачі його лекцій та уроків відзначали, що вони вирізнялися цікавим викладом [26, c. 620], проте «курс его истории не пользовался популярностью» [26, c. 621]. Чому ж курс лекцій О. Ставровського не користувався популярністю у студентів і ким вони були? С. Лиман слушно виокремив питання впливу польського чинника в університеті Св. Володимира на сприйняття лекцій вірнопідданих викладачів російського імператорського університету студентами-поляками [35, c.3 1-33]. Варто згадати, що польське питання у Києві до середини 1860-х рр. було досить напруженим, а у період викладацької діяльності О. Ставровського у 1836-1866 рр. в університеті Св. Володимира переважали саме студенти-поляки і викладачі-поляки. Професор О. Ставровський, як вірнопідданий Російської імперії, усім своїм єством та діяльністю уособлював лояльність до влади, послідовно підтримував антипольський табір. Зрозуміло, що його лекції не могли користуватися популярністю серед переважно студентів-поляків, хоча, за відгуками його слухачів, вони відзначалися цікавим викладом.

У магістерській дисертації «Рассуждение о значении средних веков в отношении к новейшему времени» [36] О. Ставровський виклав власне розуміння історії середніх віків та її головні елементи. Магістерську дисертацію О. Ставровського детально проаналізував С. Лиман [35], який підкреслив, що професор Московського університету Т. Грановський, російський історик-медієвіст, який заклав основи наукової розробки західноєвропейського середньовіччя в Російській імперії, розпочав викладати історію середніх віків у 1839 р., на два роки пізніше за О. Ставровського, на три роки пізніше за нього у 1845 р., захистив магістерську дисертацію, і що на ці факти варто зважати історіографам при вивченні особистих стосунків двох медієвістів [35, с. 32]. Уважно й прискіпливо вивчаючи монографію О. Ставровського, С. Лиман зазначав, що її текст цілком відповідав її заголовку, а саме питання про значення середніх віків у всесвітній історії було надзвичайно актуальним [34, с. 174].

За висновками С. Лимана, магістерська дисертація О. Ставровського, незважаючи на компілятивність її певних положень, в цілому відповідала рівню історичної науки 1840-х рр. в Російській імперії, в іншому випадку її захист, як магістерської дисертації, не міг би взагалі відбутися. Це було перше дисертаційне дослідження в університеті Св. Володимира, повністю присвячене західноєвропейській середньовічній історії [35, с. 35-36]. Її автор навів у монографії коротку історіографію історії середніх віків, погляди відомих сучасних йому вчених, що, за словами знаного медієвіста Ф. Фортинського, у дисертації «обнаруживает достаточное для своего времени знакомство с исторической литературой Германии и Франции» [26, с. 622]. Основна частина монографії була нарисом ключових проблем середньовіччя, підпорядкованих хронології подій тієї доби, тому монографію О. Ставровського можна розглядати як основу загального курсу його лекцій, що дозволяє говорити про навчальні завдання монографії, яка мала 197 сторінок тексту, що значно перевищувало обсяг більше десятка магістерських і докторських дисертацій, виданих в українських землях Російської імперії до початку 1860-х рр., цілком чи частково присвячених історії середніх віків [35, с. 37].

Як підкреслює С. Лиман, деякі положення магістерської дисертації О. Ставровського не втратили своєї актуальності і у наш час. Зокрема, визнання епохи середньовіччя як часу формування сучасних О. Ставровському суспільних структур, критика спроб відображати середньовіччя епохою повного занепаду науки, прагнення пояснювати процес зміни політичних порядків «переворотом у власності». У деяких випадках О. Ставровський передбачав висновки медієвістів Російської імперії другої половини ХІХ ст. із питань про сутність феодалізму, передбачливо вказуючи на соціально-економічні аспекти цієї проблеми [35, с. 37].

Поза сумнівом, що О. Ставровський був людиною свого часу, майже вся його науково- педагогічна діяльність проходила у роки царювання Миколи I. Погоджуємося із думкою С. Лимана про те, що він вичерпав свій науковий потенціал раніше своєї відставки, а пристрасть до ігор у карти та захист університетського пансіонерства доповнили його моральний портрет. Він протидіяв у 1842-1848 рр. одержанню докторантури в університеті Св. Володимира С. Гогоцькому, фахівцю із середньовічної філософії, українському філософу, історику філософії, представнику київської духовно-академічної філософської школи, професору університету Св. Володимира у 1851-1886 рр. Окреслена позиція О. Ставровського вплинула і на те, що не склалася наукова доля В. Авсєєнка у стінах університету Св. Володимира [35, с. 36]. Майже єдина наукова праця О. Ставровського - магістерська дисертація у цілому відповідала рівню історичної науки 1840-х рр. в Російській імперії, була перший дисертаційним дослідженням в університеті Св. Володимира, яке повністю присвячене західноєвропейській середньовічній історії, у праці була дана коротка історіографія історії середніх віків, наведені погляди відомих сучасних йому вчених, що виявляло його обізнаність із історичною літературою Німеччини та Франції, основна частина монографії була нарисом ключових проблем середньовіччя, який можна розглядати як основу загального курсу лекцій історика, дисертація мала 197 сторінок тексту, що значно перевищувало обсяг магістерських і докторських дисертацій, виданих в українських землях Російської імперії до початку 1860-х р. Деякі положення магістерської дисертації О. Ставровського не втратили своєї актуальності і у наш час, а у деяких випадках учений передбачив висновки медієвістів Російської імперії другої половини ХІХ ст. Враховуючи окреслене, поділяємо думку С. Лимана про те, що настав час розставити акценти у поверхових оцінках творчості О. Ставровського, які дісталися у спадщину від історіографії ХХ ст. про «бездарного Ставровського», який мав «мало общего с наукой».

Життя, науково-освітня та громадська діяльність В. Шульгина привертали увагу дослідників упродовж другої половини ХІХ - початку ХХІ ст. Біографічний нарис про життя і діяльність В. Шульгина у 1879 р. видав Г. Градовський [45], у 1884 р. - Ф. Фортинський [46, с. 760-777]. Довідку про історика в енциклопедичному словнику у 1904 р. розмістив П. Конський [47]. Цілісну картину конфлікту, який виник при спробі В. Шульгина повернутися до викладання в університет Св. Володимира в умовах дії статуту 1863 р. і отримав назву «справа Шульгина», детально дослідив В. Чесноков [48]. Політику російського уряду щодо історичної науки в університеті Св. Володимира у другій половині ХІХ ст., зокрема, щодо «справи Шульгина» розкрив В. Мордвинцев [49-50]. Суть «справи Шульгина» у своїх споминах також висвітлили В. Авсєєнко [30; 51-52] та О. Романович-Славатинский [3; 43, 53]. Про В. Шульгина як про провідного професора історії університету Св. Володимира у 1999 р. писала Л. Шевченко [54]. Постать В. Шульгина, як видатного діяча науки і культури Києва, вивчала Л. Федорова [55]. Роботу історика на кафедрі всесвітньої історії побіжно окреслила О. Тарасенко у контексті дослідження становлення та розвитку історичної освіти і науки в університеті Св. Володимира [1; 3], вона ж дослідила згадки про нього у спогадах В. Авсєєнка [30; 51-52] та О. Романович-Славатинського [3; 43; 53]. Останній високо оцінив діяльність вченого по його смерті [53], як і А. Линниченко [56]. На початку ХХІ ст. життєвий шлях, науково-освітянську та громадську діяльність ученого досліджував Р. Левінець [57-62], А. Крижевський розглянув внесок В. Шульгина у розвиток антикознавства в університеті Св. Володимира [63]. У 2010 р. у репринтно перевиданій «Истории Университета Св. Владимира» [64] вміщена ґрунтовна стаття І. Гриценка, В. Короткого та Д. Набильского про В. Шульгина та його працю [65]. Окреслена історіографія дозволяє проаналізувати як висвітлювалася особистість, наукова, освітянська, викладацька, просвітницька діяльність В. Шульгина впродовж другої половини ХІХ - початку ХХІ ст. та довести, що період праці В. Шульгина на кафедрі всесвітньої історії упродовж 1849-1862 рр. склав другий період у становленні школи істориків університету Св. Володимира.

Віталій Шульгин народився в Калузі 15 квітня 1822 р. в родині чиновника Якова Шульгина. Дитинство провів у Ніжині, де через необережність няньки у ранньому дитячому віці отримав викривлення попереку, через що став горбатим. Фізичний недолік упродовж всього життя мотивував його до великої роботи із самовдосконалення та потужного розвитку розумових здібностей. Товариші називали Віталія «студентом-відлюдником» через його палку пристрасть до знань та занять. Сучасники не лише забували про зовнішній недолік його тіла, але були зачаровані невимовною привабливістю його обличчя, проникливими і розумними очами та надзвичайно доброю посмішкою [46, с. 760-761]. У Києві, куди переїхала родина, Віталій готувався до навчання в гімназії у пансіоні професора філософії Київської духовної академії Карпова, про якого завжди згадував із вдячністю. Із одинадцяти років він навчався на «відмінно» у Першій Київській гімназії, де брав участь у виданні історико-літературного рукописного журналу, який спонукав вихованців гімназії до серйозних занять над розвитком у них літературного стилю і смаку. Віталій закінчив гімназію із срібною медаллю і був один із найкращих її учнів [46, с. 762].

У 1838 р. в шістнадцять років В. Шульгин розпочав навчання на філософському факультеті університету Св. Володимира, який у той час складався із двох відділень: історико-філологічного та фізико-математичного. Перше історико-філологічне відділення філософського факультету мало кафедри філософії, всесвітньої та російської історії і статистики, грецької словесності та старожитностей, римської словесності та старожитностей, російської словесності. Поєднання на одному факультеті різних наук, запозичене у німецьких університетах, було досить невдалим. Воно залишилося лише у назві, кожне відділення мало свого декана й окремі збори, а з 1850 р. виділилося в окремі факультети [3, с. 9].

Студент В. Шульгин навчався серйозно й старанно, відчував схильність до вивчення історії. Однак поглиблене вивчення дисциплін, розробка окремих цікавих історичних тем ускладнювалися тодішньою навчальною програмою, яка передбачала вивчення другорядних, непрофільних предметів, а навчальний розклад студентів був перевантажений. Оскільки студенти мали прослухати щотижня від 35 - до 40 лекцій. По 6-7 лекцій викладалося щодня. Заняття розпочиналися о 8-9 годині ранку, мали перерву на обід, і, закінчувалися о 19-20 годині вечора. Відвідування занять було обов'язковим, а друкованих чи літографічних курсів на той час просто не існувало. Тому студенти мали самостійно конспектувати та формувати лекційні курси. Вільного часу для додаткового читання, самостійної роботи та відпочинку майже не залишалося. Проте, особлива наполегливість та дивовижна працьовитість і дуже скромне життя дозволяли В. Шульгину опановувати потрібні знання. Феномен В. Шульгина як викладача, вченого, публіциста, витоки його обдарування, ґрунтовні історичні знання, мистецтво викладу історичних фактів, проникнення у їхню внутрішню суть, у внутрішній природній зв'язок, визнавали як його друзі, так і слухачі, які згодом самі стали професорами [46, с. 763].

На формування професійних якостей студента В. Шульгина вирішальний вплив спричинило викладання філософії в університеті Св. Володимира професором Орестом Новицьким (1806-1884 рр.), українським філософом, першим професором філософії, деканом історико-філологічного факультету університету Св. Володимира у 1838-1841 та 1845-1850 рр. Тодішня програма з філософії охоплювала історію давньої та нової філософії, філософію історії, психологію, природне право [66]. О. Новицький був представником київської школи філософського теїзму, письменником, психологом, істориком німецької класичної філософії, головою Київського цензурного комітету, автором підручників та фундаментального твору «Постепенное развитие древних философских учений в связи с развитием языческих верований» [67]. Він викладав історію філософії, логіку, психологію та основи педагогіки, користувався глибокою повагою і любов'ю студентів завдяки високій культурі, ерудованості, ораторській майстерності. У зв'язку із закриттям університетських кафедр філософії у 1850 р. через обмеження викладання гуманітарних наук і заборону викладання філософії в Російській імперії, філософ залишив посаду та викладацьку діяльність. О. Новицький був одним із найзначніших представників духовно- академічної філософії, належав до тих, хто закладав її традицію критичного осмислення здобутків західноєвропейської, передусім німецької, філософії і включення останньої у вітчизняний історико- культурний контекст [68-71].

Сучасник В. Шульгина, відомий педагог, громадський і культурний діяч, директор гімназій у Немирові, Києві, Білій Церкві, ліцею і гімназії князя Безбородька у Ніжині, організатор недільних шкіл у Києві, приятель Тараса Шевченка, випускник університету Св. Володимира у 1844 р. Михайло Корнійович Чалий (1816-1907 рр.) згадував: «Лекції Ореста Марковича з психології, логіки і стародавньої філософії принесли безсумнівну користь нашому розумовому розвитку. Читання його відзначалися неабиякою ясністю і повністю викладу і містили у собі великий інтерес для слухачів. [...] Прослухавши у нього курс психології і логіки у перші два роки університетського курсу, ми непомітним чином відчули себе здатними розуміти філософські твори і розмірковувати про абстрактні предмети з логічною послідовністю. [...] Багато чого нам з'явилося в іншому світлі і в науці, і в житті» [72, с. 244].

Видатні лекторські здібності, ерудованість, ораторська майстерність О. Новицького та його лекції з історії філософії, логіки, психології, основ педагогіки привертали увагу студентів, колег, гостей університету Св. Володимира. Як відзначав український педагог, історик, громадський і церковний діяч, літератор, журналіст, основоположник української періодики, засновник, видавець і перший редактор журналу «Киевская Старина». Ф. Лебединцев: «Это был лучший и даровитейший профессор того и последующего времени. [...] Широкое разностороннее образование, основательное знание своего предмета, подновляемое неустанною работою философствующего ума и чтением новейших исследований в области философии, стройное сочетание и развитие всех душевных способностей, систематическое развитие мысли и тонкий анализ, ясное представление излагаемого в целом и частях и необычайно ясное и простое изложение - таковы преподавательские таланты, отличавшие О. Новицкого. Прибавьте к этому свободную, плавную и изящную речь, чистую ясную дикцию, мягкий, дышащий спокойствием и добродушием голос, при самой счастливой и представительной наружности, и вы будете иметь наглядное представление о том блестящем лекторе, который очаровывал, увлекал не только своих постоянных слушателей, но всех, кому приходилось быть на его лекциях. Высокий, стройный, красавец и в возрасте более, чем зрелом, с высоким открытым челом, с благородной, исполненной достоинства осанкой и умным, то сосредоточенным, то улыбающимся выражением лица, он производил неотразимое впечатление на всех, кто видел его, хоть на короткое время» [73, с. 550].

Справою усього життя О. Новицького була праця «Постепенное развитие древних философских учений в связи с развитием языческих верований» [67], яка була першою у вітчизняній культурі оригінальною спробою осмислення історико-філософського процесу, першим на теренах Російської імперії фундаментальним дослідженням давньосхідної та античної філософії. Ґрунтовність, високий професіоналізм і наукова значущість, титанічність цього дослідження були дуже високо оцінені відомими мислителями і фахівцями початку ХХ ст. В. Розановим, П. Флоренським, О. Ященком, О. Лосєвим, Д. Чижевським, Г. Флоровським. Проте серед сучасників праця не знайшла розуміння. В атмосфері цькування, О. Новицький визнав свої філософські студії «несвоєчасними» і припинив друкувати працю [74-75].

Отже, студенту В. Шульгину пощастило навчатися у О. Новицького. Відзначимо, що вплив харизми професора О. Новицького позначився у подальшому на становленні і формуванні В. Шульгина як викладача, науковця, громадського діяча. Ще у студентські роки В. Шульгина вирізняли поміж інших пристрасть до занять, серйозність. Схильність до історичної науки проявилася саме під час навчання. У 1841 р. В. Шульгин отримав золоту медаль за твір «Рыцарство средних веков. Его начало, распространение, дух и влияние на жизнь и образование Европы», а у 1842 р. у двадцять років він закінчив університет із золотою медаллю і ступенем кандидата та розпочав із вересня 1842 р. викладати історію в Другій Київській гімназії. Він здобув повагу серед київського товариства, мав багато пропозицій щодо приватних уроків, від яких відмовлявся, бажаючи використовувати свій вільний час для занять наукою [46, с. 764].

У 1846-1860 рр. В. Шульгин викладав історію у Київському інституті шляхетних дівчат, а з 1849 р. став інспектором цього ж закладу, присвятивши йому чверть століття свого життя, розкрив свій талант організатора, отримав державні нагороди і звання, вдосконалював навчальний і виховний процес, залучав до викладання кращі кадри із університету Св. Володимира [76, с. 4142]. Упродовж 1850-1871 рр. В. Шульгин також здійснював керівництво училищем графині Левашевої, яке приєднане у 1864 р. як пансіон до Фундуклєєвської гімназії.

Життя, науково-педагогічна та громадська діяльність В. Шульгина поділяються дослідником Р. Левінцем [59; 62] на два періоди: перший - 1842-1863 рр. - викладання в Другій Київській гімназії, університеті Св. Володимира, Київському інституті шляхетних дівчат; другий - 1864-1878 рр. - громадсько-політичний період, заняття журналістикою, видання газети «Киевлянин». Розглядаємо лише перший період, пов'язаний зі становленням і формуванням В. Шульгина як викладача і ученого та його викладанням в університеті Св. Володимира.

4 серпня 1849 р. В. Шульгин одностайно обраний ад'юнктом кафедри всесвітньої історії історико-філологічного факультету університету Св. Володимира. Він блискуче склав магістерський іспит та надав 5 травня 1849 р. магістерську дисертації «О состоянии женщин в России до Петра Великого». Магістерська дисертація історика була позитивно оцінена професором Павловим, який відзначив ґрунтовне вивчення предмету дослідником, його розум, кмітливість, логічну послідовність висновків [1, с. 29]. Позитивну рецензію на магістерську дисертацію В. Шульгина у 1850 р. додав М. Погодін, відзначивши, що робота є прекрасною і на неї слід звернути увагу [77, с. 97]. Підкреслимо, що В. Шульгин був першим випускником-істориком університету Св. Володимира, який почав викладати у своїй Alma Mater із серпня 1849 р. на кафедрі всесвітньої історії на допомогу професору О. Ставровському. В університеті В. Шульгин у 1850-1859 рр. виконував обов'язки секретаря факультету [46, с. 765].

Перебуваючи на посаді професора, В. Шульгин серйозно, строго й прискіпливо виконував свої обов'язки. Він викладав курси з історіографії історії Греції, Давнього Сходу, історії папства, Реформації, історії Великої Французької революції, давньої, середньовічної, нової історії. Лекційні курси В. Шульгина відзначалися чіткістю, критичністю думки, художнім викладом, ознайомлювали слухачів із новими розробками, які друкувалися за кордоном. Виконання обов'язків екстраординарного професора, підготовка до лекцій, їх проведення, обов'язки інспектора Київського інституту шляхетних дівчат забирали багато часу. Про лекції професора В. Шульгина в університеті Св. Володимира збереглися найкращі спогади. Студентами В. Шульгина були О. Романович-Славатинський та В. Авсєєнко, які вдячно й сердечно згадували його у спогадах. Під кінець своєї праці в університеті Св. Володимира В. Шульгин започаткував практичні семінарські заняття зі всесвітньої історії на зразок тих, що існували в німецьких університетах, що давало змогу студентам за допомогою практичних занять ґрунтовніше оволодівати знаннями. Історик вважав своїм обов'язком безпосередньо скеровувати студентів, які обрали всесвітню історію предметом своєї спеціалізації. В. Шульгин користувався величезною популярністю завдяки своєму блискучому таланту лектора-художника та ліберальні погляди як в університеті Св. Володимира, так і в Інституті шляхетних дівчат [46, с. 766].

Якщо зміст і викладання університетських лекцій В. Шульгина частково заповнювали тогочасну відсутність джерел і перекладів, то у середніх навчальних закладах відчувалася нестача підручників і посібників [47, с. 760]. В. Шульгин, який викладав історію у старших класах Інституту шляхетних дівчат, відчував цей недолік і усвідомлював необхідність написання підручника зі всесвітньої історії для середніх навчальних закладів для вивчення елементарної історії людства. Упродовж 1856-1862 рр. В. Шульгин видав три підручника із давньої, середньої та нової всесвітньої історії [78-80]. Більшість середніх навчальних чоловічих і жіночих закладів Російської імперії взяли за основу у викладанні ці підручники, які відповідно витримали 6-8 видань. Для свого часу підручники В. Шульгина були видатним явищем педагогічної та історичної думки, їх вирізняв авторський яскравий художній виклад, влучність характеристик епох і діячів, професіоналізм, високий методологічний рівень. Із задоволенням та користю ці підручники читали й дорослі. Значення підручників В. Шульгина були оцінені у критичних оглядах С. Єшевським, Д. Іловайським, які відзначали, що підручники В. Шульгина відповідали усім вимогам свого часу [81-82].

До творчої спадщини В. Шульгина належать його магістерська дисертація «О состоянии женщин в России до Петра Великого. Историческое исследование» [83], нарис про стан освіти в навчальних закладах Південно-Західного краю із кінця XVIII ст. - до відкриття в Києві університету, який був вступним розділом до історії університету Св. Володимира і вперше надруковано у часописі «Русское слово» в 1859 р. «Историческое обозрение учебных заведений в Юго-Западной России с конца XVIII века до открытия университета в Киеве» [84], перша історія університету Св. Володимира, яка залишається одним із найкращих досліджень його ранньої історії, а В. Шульгину, як історику, випала честь залишити нащадкам відомості про перші п'ять років діяльності закладу, для автора це була данина поваги і подяки установі, яка надала йому вищу освіту [65]. Праця написана до 25-річниці діяльності університету Св. Володимира, схвально оцінена, відзначена як актуальна і глибока [11; 67]. У 1864 р. історик написав у вигляді монографії огляд економічного, політичного, культурного становища Південно-Західного краю в середині XIX ст. [85].