Особливості суспільно-політичних реалій та релігійного тла у південнофранцузьких провінціях на межі ХІІ-ХІІІ ст.

Мал. 16. Король Англії Генріх ІІ Короткий

Плащ. Портрет початку ХХ ст.

хрестового походу, необхідно розглянути історію взаємовідносин папства та єретиків Лангедока. Середньовічне суспільство, як відомо, спиралось у своїх поглядах переважно на релігію та Церкву; ось чому єврей або єретик, як противники „віри Христової”, автоматично ставали її ворогами, „помічниками” Антихриста. Таких ворогів „істинно правовірному” християнину можна було навіть вбити. Населення, таким чином, здійснювало на практиці необхідну „соціальну профілактику”, оскільки, перебуваючи в страху від стихійних лих, епідемій та війн, зумовлених „гнівом Неба”, воно вірило, що зможе стримати ці явища шляхом знищення „ворогів Бога”.

У вищих прошарків суспільства, як зазначають дослідники, фанатизму було менше; тому часто траплялось, що прелат виявляв більше терпимості ніж мирянин: духовна особа була освіченішою. У ставленні до єресей Римські понтифіки та їхнє оточення тривалий час виявляли значну віротерпимість, що не було характерним для кліриків нижчих рангів [22, c. 46]. Наприклад, 1148 р. папський легат взяв під свій захист єресіарха Арнольда Брешіанського (1110-1155) (мал. 11), а учитель останнього - П'єр Абеляр (1079-1142) (мал. 12), навіть здобув прихильність Римської курії [25, с. 103]. Папа Александр ІІІ (1159-1181) (мал.

1161 р. привселюдно обійняв П'єра Вальдо (1140-1217) (мал.

і привітав його з прийняттям обітниці бідності [22, с. 46].

Релігійна опозиція як така, до Х ст. була винятком з правил або

проявлялась лише в окремих регіонах. Розрізнені сектантські рухи попервах ще не загрожували основам суспільного та церковного устроїв. Небезпечнішим противником Церкви папство вважало імператорів, королів і баронів, які торгували церковними посадами й майном, та перетворювали єпископів у світських функціонерів. Симонія й інвеститура, - ось головна біда, з якою папство у ХІ-ХІІ ст. намагалося вести боротьбу [25, с. 174]. Зважаючи на вказані фактори і тенденції, стає зрозумілим, чому римська церковна влада займала вичікувальну позицію та затягувала час перед загрозою прогресуючих неортодоксальних релігійних течій [22, с. 50]. Проте, вже під кінець ХІ ст. увага Церкви, як зазначає А. Люшер, зосередилась на Лангедоці, - регіоні, де більшість християнського населення підтримувала єретиків [22, с. 50]. З 1119 р. низка соборів, на яких переважно головували Папи - Калікст ІІ (1119-1124), Іннокентій ІІ (1130-1143), Александр ІІІ, відлучила від Церкви сектантів Південної Франції та їхніх послідовників [38, c. 86]. В останньому каноні ІІІ Латеранського Собору, скликаного Александром ІІІ у 1179 р., йшлося: „Хоча Церква, як повелів їй [Папа] Святий Лев, задовольняється судом священиків і не практикує страт з кровопролиттям, однак вона змушена звертатись до світських законів й просити допомоги у правителів, щоб страх перед світською карою спонукав людей вдаватись до засобів духовного зцілення (...) Отже, оскільки єретики, яких одні іменують катарами, інші - патаренами, а треті - публіканами, досягли успіху в Гасконі, Альбіжуа, Тулузькому графстві та інших [землях], навчаючи публічно власним оманам і намагаючись спокусити простаків, - ми оголошуємо їм Анафему (...) Ми забороняємо спілкуватися з ними (...) і ховати їх серед християн” [22, с. 51].

Катарське вчення вперше офіційно згадується на Реймському соборі 1049 р., за понтифікату Лева ІХ (1049-1054); у 1077 р. в Камбре був винесений перший смертний вирок катару, якого спалили на вогнищі [20, с. 23]. Однак у той період такі акти лишались поодинокими випадками, й тільки через століття, 1163 р. у Ломбері, в серці Окситанії, місцеві єпископи скликали окремий собор для припинення діяльності катарських „Добрих Людей” [20, с. 25]. Той самий ІІІ Латеранський Собор одностайно оголосив Анафему „єретикам, яких іменують катарами” [22, с. 57]. Цей факт констатував і А. Люшер, наводячи цитату з двадцять сьомого канону Собора: „Ми оголошуємо Анафему їм [єретикам] та усім тим, хто поділяє їхню точку зору (...) Кожен, хто повстане проти них зі зброєю в руках (...) перебуватиме, як і хрестоносці, під опікою Церкви” [22, с. 57].

Римська курія, закликаючи вірних до збройного насильства, визнавала власну безпорадність. Папа Луцій ІІІ (1181-1185), наступник Александра ІІІ, наказав лангедокським єпископам переслідувати єретиків у підвладних їм єпархіях, а сеньйорам і рицарям-католикам Лангедока надавати владикам збройну допомогу. Тим не менш, феодали у більшості випадків ухилялись від таких „почесних” обов'язків [44, с. 152]. Саме тому, в часи

Луція ІІІ катаризм активно поширювався містами й селами Прованса [44, c. 154].

В 1178 р. королі Франції та Англії, Людовик VII Молодий (1137-1180) (мал. 15) та Генріх ІІ Короткий Плащ (1154-1189) (мал. 16) вжили перших конкретних заходів у боротьбі з єрессю на Півдні Франції, домовившись з Александром ІІІ відрядити до Лангедока місію у складі представників вищого духовенства, очолюваних легатом Петром Павійським. Їм було доручено, у супроводі військового загону, проповідувати й повертати єретиків у лоно Церкви, а також розшукати керівників секти і засудити їх. У серпні 1178 р. вони прибули до Тулузи, де громада єретиків вирізнялась чисельністю та впливовістю [43, c. 241]. Городяни вороже зустріли місіонерів, - „показували на них пальцем та ображали їх на вулицях” [22, с. 53]. Легати, однак, почали діяти. Багатий тулузець П'єр Моран, якого називали „Іоанном Євангелістом”, був одним із проповідників „нового вчення”. Після привселюдного покарання різками у базиліці Сен-Сернен він зрікся своєї віри та оголосив Анафему сектантам [39, с. 187].

Досягнувши цього успіху, Петро Павійський вирушив до провінцій Альбіжуа та Каркассонн, де єресь перебувала під захистом Рожера ІІ Тренкавеля (1167-1194), віконта Безьє. Після відлучення останнього від Церкви, двоє лідерів секти - Раймонд з Боньяка та Бернар-Раймонд (катарський єпископ Тулузи), - публічно зреклися єресі. Тим не менш, вони зазнали відлучення й засудження на вигнання [39, с. 188]. Загалом, місія Петра Павійського заохотила до покаяння і зречення лише декількох єретиків; результат - „практично нульовий”, визнавав Роберт де Торіньї, абат монастиря Мон-Сен-Мішель [22, с. 57]. 1181 р. Александр ІІІ відрядив до Лангедока нову місію, очолювану кардиналом і легатом Генріхом Клервосським, у супроводі невеликого загону рицарів-католиків (переважно - з італійських земель). Це була перша воєнна кампанія, організована Римською Церквою у боротьбі з південними єретиками. Генріх силою зброї захопив одне з головних укріплень сектантів - потужну фортецю Лавор. На цьому успіхи папського „карателя” завершились; після повернення місії до Апостольської столиці, катари відновили в регіоні свою проповідницьку діяльність [38, с. 124].

Мал. 17. Король Арагона Педро ІІ.

Портрет ХІХ ст.

У 1194 р. графа Тулузького Раймонда V (1148-1194), вороже налаштованого до катарів, на престолі змінив його син Раймонд VI (1194-1222), покровитель єретиків. Новий граф, поділяючи тогочасні ідеї релігійної терпимості, що мали значне поширення у Лангедоці, толерантно поставився до катарської теології і дозволив їм оселитись у його володіннях [39, c. 118]. В перші роки правління Раймонда VI понтифіки не вживали жодних превентивних і каральних заходів щодо єретиків [24, c. 121122]. Веронський собор 1184 р., собор у Монпельє 1195 р. вкотре лише повторювали погрози єретикам та їхнім прихильникам. Вирішити „мертвими” декретами „кризу віри” було неможливо. Папа Целестин ІІІ (1191-1198) не займався цією проблемою у зв'язку із боротьбою з германським імператором Генріхом VI Гогенштауфеном (1190-1197) [44, с. 133]. Тому, на момент приходу до влади Іннокентія ІІІ, вона не тільки не була вирішена, а й набула надзвичайно загрозливого для Римо-Католицької Церкви характеру [22, c. 57].

З правителем Лангедока, графом Тулузьким Раймондом VI, Риму було легше мати справу. Оскільки вирішення „альбігойської проблеми” частково залежало від цієї особи, Іннокентій, перш за все, намагався залучити графа на свій бік поступками й послабленнями (Целестин ІІІ свого часу Раймонда VI відлучив за єретизм). Новий Папа наказав своєму легатові відпустити Раймонду цей гріх, якщо той підкориться вимогам курії [38, c. 179]. Граф Тулузький пішов на висунуті вимоги й відлучення було скасоване. 4 листопада 1198 р. Іннокентій написав йому листа, в якому закликав покаятись, вирушивши самому або спорядивши загін до Святої Землі на боротьбу з невірними. Раймонд скористався нагодою, але продовжив підтримувати єретиків і відмовився вступати до створеної понтифіком антикатарської ліги [22, c. 57].

У відповідь папський легат П'єр де Кастельно знов відлучив його та оголосив інтердикт на все графство. 29 травня 1207 р. архієпископи В'єнна, Нарбонна, Амбрена й Арля отримали наказ оголосити у своїх провінціях, на кафедрах, Анафему графові Раймонду [25, c. 221]. Папа більше не міг розраховувати на правителя Тулузи як на провідника власної політики. Натомість він звернув увагу на двох інших сюзеренів, які не були налаштовані вороже до Риму: сеньйора Монпельє Гільома VIII (1157-1202) та короля Арагона Педро ІІ (1196-1213) (мал. 17). Проте, після смерті в 1202 р. Гільома роль „захисника віри” відводилася лише Педро ІІ Католику, котрий залишався палким латинським вірянином та вірним васалом Папи Римського [9, c. 64]. 1197 р. арагонський король у своєму едикті виділив вальденсам і катарам одну добу на те, щоб вони залишили межі королівства. У 1205 р. Педро почав кампанію проти альбігойців, відбивши у них замок Лескюр поблизу Альбі та оголосив його ф'єфом Римської Церкви [43, c. 311].

Таким чином, Іннокентій ІІІ цілковито міг розраховувати на короля Арагона у своїх церковних планах. Однак його ілюзія тривала недовго. Педро сам волів використати Папу. За його допомоги він сподівався заволодіти сеньйорією Монпельє. Замість того, щоб продовжити переслідування катарів, король почав війну з католицьким бюргерством Монпельє, яке не бажало визнавати його влади. Володар Арагону не планував вступати у війну з Раймондом VI, чоловіком своєї сестри Елеонори; до того ж існували й інші матримоніальні плани, які могли зміцнити зв'язки між обома династіями [22, c. 92]. Представники Римської курії зрозуміли, що Педро ІІ ніколи не піде війною на графство Тулузьке. Коли понтифік закликав феодалів Північної Франції рушити на Лангедок, - це означало, що він більше не розраховував на Педро Арагонського, який відмовився від участі у війні з альбігойцями [37, с. 167].

Лише з понтифікату Іннокентія ІІІ (мал. 18) в історії переслідувань та покарань релігійних „дисидентів” на латинському Заході розгортається новий етап. Цей Папа першим почав систематично вдаватися до допомоги „світської руки” й навіть до „внутрішнього” хрестового походу, - відкритої війни проти християнського населення за те, що воно припинило сповідувати ортодоксальний католицизм [40, с. 277-279]. Саме Іннокентій ІІІ розширив і дав новий імпульс рухові, спрямованому проти „ворогів віри”. Він виявив тверді наміри будь-якими засобами захистити латинську догматику та культ як необхідні гарантії збереження його особистої необмеженої теократичної влади [42, с. 114]. У листах понтифіка помітний широкий набір звинувачень на адресу сектантів та їхнього віровчення: „Батіг, чума, бруд, виразка, що роз'їдає тіло суспільства”, - ось що таке єресь (...) Дикий звір, вовк-грабіжник в овечій шкурі, нечесний шинкар, що торгує підробленими винами і отруює своїх відвідувачів, - ось хто такий єресіарх” [4, Col. 29-30]. Разом з тим, Папа Іннокентій ІІІ мав реальні підстави констатувати успіх проповіді єретиків. „Я дізнався, - писав він архієпископу Екса, - що єретиків у твоїй провінції так багато, що в оману потрапила незліченна кількість народу” [99, с. 132]. „В Нарбоннській провінції, стверджує він в іншому місці листа, більше маніхеїв, ніж християн” [4, Col. 789].

Понтифік розумів, що ганебна поведінка католицького духовенства на різних ступенях ієрархії - корінь усього зла і найкращий „подарунок” єретикам. Тому все життя він наполегливо працював над реформуванням Церкви. Папа вказував, що „священик повинен привести свій спосіб життя у відповідність зі своїми проповідями, щоб не розбещувати грішника власним прикладом” [4, Col. 461]. Одночасно, Іннокентій ІІІ наводив такий приклад: „Невже, коли лікар погано себе почуває, прописані ним ліки не надають необхідного ефекту? Те саме стосується і таїнства: воно зберігає власну очищувальну силу, навіть якщо його здійснює недостойний священик” [5, c. 147]. Крім того, в листах Папи зустрічаються рядки, де він відверто засуджує поведінку і французького духовенства, і провансальського, картаючи їх за розпусту й пожадливість [5, c. 148].

Від самого початку свого понтифікату Іннокентію довелося запроваджувати суворі покарання та зобов'язувати всіх суверенів на місцях їх застосовувати. Положення майбутнього спеціального „антиєретичного” кодексу Папи, які у вигляді „проекту” містилися переважно в листах від 25 березня 1199 р. та від 22 вересня 1207 р., можна проілюструвати кількома симптоматичними цитатами: „Єретики та їхні прибічники підлягають вигнанню або ув'язненню; їхнє майно має бути конфіскованим і проданим (...) Єретик не лише позбавляється прав за життя, - йому не має [бути] спокою й після смерті. Якщо виявиться, що за життя хтось зрікся віри, його труп треба викопати та викинути” [5, с. 31-32]. В 1206 р. Іннокентій ІІІ відлучив абата Фаенци, який відмовився викопувати рештки єретика, похованого на цвинтарі абатства, і додав: „Ми не лише ненавидимо ворогів істинної віри, а й засуджуємо пам'ять про них” [5, с. 326]. Однак, кодекс понтифіка пом'якшував традиційні „вогняні” репресії проти єресі, не допускаючи поспішних розправ, жертвами яких неодноразово ставали не лише справжні єретики, а й „підозрювані”. Папа волів, щоб його підлеглі „переслідувачі” спочатку намагались повернути сектантів у лоно Церкви, проводячи ретельне розслідування щодо звинувачених в єресі. „Пробачимо тих, хто кається, писав він, і навіть будемо наполегливо спонукати винних до каяття” [4, Col. 611]. Іннокентій повідомляє, що в 1199 р. протоієрей з Верони, відлучаючи катарів, вальденсів і арнольдистів, поширив каральні методи на категорію християн, яких називали „гуміліатами” або „смиренними”. Ці люди створили достатньо згуртоване братство, котре прийняло обітницю добровільної бідності [37, с. 113]. Папа зауважив єпископові Веронському: „Ми воліємо, щоб невинних не змішували з винними” [4, Col. 513].

Іннокентій ІІІ так само суворо ставився до судового свавілля єпископів та архієпископів. Ось як він висловлювався про їхні хиби та зловживання в одному зі своїх численних листів: „Це сліпці, безголосі пси, що нездатні гавкати, винні у симонії; які пробачають гріхи багатому і [безпідставно] звинувачують бідного (...) Вони набирають бенефіції і довіряють духовний сан негідним священикам (...) Звідси береться зухвалість єретиків і зневага сеньйорів й народу до Бога та Його Церкви” [4, Col. 462]. Перш ніж боротися з єретиками, Церква розпочала боротьбу з неконтрольованим духовенством Лангедока. Впливову посаду єпископа Тулузи Папа довірив відданому католику. 1205 р. з цього місця усунули єпископа Раймонда де Рабастана, звинуваченого у симонії, а 1206 р. на його місце було обрано абата Тороне Фолькета (Фулька) Марсельського (1150-1195), який мав амбітні плани - стати одним з духовних провідників Альбігойського хрестового походу [18, с. 152].

Отже, щодо проведення судових процесів над єретиками, Іннокентій попервах виявляв значну терпимість, яка контрастувала з радикалізмом багатьох його сучасників. Проте, ця милосердна терпимість виявлялась, перш за все, в таких „контрольованих” регіонах, як Північна Франція та Лотарингія, де єретиків було мало і вони не становили суттєвої загрози папству [22, с. 76]. Там, де єресь могла перемогти офіційну церковну владу, як, наприклад, в Ломбардії та Лангедоці, він вважав за необхідне не вагаючись демонструвати силу, адже італійські комуни традиційно підтримували єретиків, плануючи позбутися світської влади Римських первосвященників, а Прованс міг продемонструвати прецедент відходу від офіційної віри і розколу релігійної єдності католицького світу [22, с. 77].

І все ж Папа, судячи зі свідчень більшості джерел тієї епохи, надавав перевагу несиловим методам боротьби з катарською єрессю. Зокрема, понтифік підтримував створення жебручих орденів, котрі дотримувались „бідності та смиренності” як ефективного засобу релігійної пропаганди. З іншого боку,

Мал. 18. Папа Іннокентій ІІІ. Фреска ХІІІ ст. в монастирі Сакро Спеко (Італія)

Іннокентій започаткував практику масових проповідей на чолі з легатами-місіонерами; мета проповідей - навернення єретиків на „шлях істинний”. Тільки у випадках, коли така метода не давала позитивних результатів, Папа вдавався до найсуворіших заходів [38, с. 282]. „Проповідницьку” програму Іннокентія намагались втілювати в життя протягом десяти років - з 1198 по 1208 - ченці-цістерціанці, члени чернечого ордену, створеного 1098 р. в абатстві Сіто, неподалік Діжона, бенедиктинцем з Шампані Св. Робертом Молемським (1028-1111) (мал. 19). Один за одним на півдні Франції з'являлись: 1198 р. - ченці Райнерій та Гвідо; 1200 р. - кардинал-диякон Іоанн; 1203 р. - двоє ченців з абатства Фонфруад; П'єр де Кастельно, брат Рауль і абат Сіто Арнольд- Амальрік у 1204 р. [22, с. 79-80].

Ці посланці Рима мали право залучати до боротьби з єрессю всю церковну та світську владу, й відлучати їхніх представників у випадку відмови від співпраці. Їм було доручено виховувати і переконувати схизматиків бесідами та публічними диспутами, що до того не практикувалось в історії Західної Церкви [33, с. 217]. Відомий французький хроніст Гільом з Тудели (друга половина ХІ - перша половина ХІІ ст.) в „Пісні про хрестовий похід проти альбігойців” описує один з таких богословських диспутів, котрий відбувся в лютому 1204 р. у Каркассонні. В присутності суду - у складі 13 католиків і 13 єретиків - катарський єпископ Бернар де Сімор сперечався (чи дискутував) з папськими легатами П'єром де Кастельно і братом Раулем. Ось як це безпосередньо репрезентує Гільом: „Абат цістерціанців (той, кого Господь любив), // Що звався братом Арнаутом, опорою братам був // (Тим, що вирушали пішки або на мулах) запал //Почав збивати з (...) тих, хто в єресь впав). // Та хоч словами кожен брат упертюхів карав, // Цей люд свою неправоту ніяк не визнавав!” [1, с. 121]. У джерелі, як бачимо, згадується Арнаут Аморі, який очолив хрестовий похід проти катарів у 1209 р. та помер 1225 р. [39, с. 47].

1204 р. Іннокентій ІІІ відібрав у єпископів пряму юрисдикцію в справах єресі, передавши її куріальним легатам; це стало початком процесу, що призвів до створення інституту Святої Інквізиції в Окситанії. Римські легати за папським розпорядженням одержували практично необмежену владу [346, с. 139]. Однак повсюдно в регіоні вони зустрічали настільки запеклий опір, що навіть хоробрий П'єр де Кастельно у тому ж 1204 р. писав Папі відчайдушного листа, де визнавав власну поразку і висловлював велике прагнення повернутись до спокійного життя в обителі [41, с. 140]. Публічні диспути з катарськими проповідниками, що тривали протягом 1206-1211 рр., не досягли бажаного результату. Про це повідомляв і Гільом з Тудели: „Ось вже п'ять років чуєм ми їхній непотрібний гавкіт. // Зовсім у Господа від рук відбився вже цей край! // Чим в боротьбі лютіші дурні, тим ближче є безодня!” ' [1, с. 119].

Жодні аргументи і зовнішні обставини не могли змусити Аквітанію зректися єресі самостійно: феодали, духовенство й чиновники не бажали спустошувати власні землі, здійснюючи релігійні утиски та реалізуючи папські приписи і настанови. З 1206 р. проповідники катарів й вальденсів продовжували публічно виступати в Дьйоне, Монреалі, Фанжо та інших містах Півдня. В Мірпуа єретики навіть скликали катарський собор, на засіданнях якого обговорювали план оборони у випадку загрози. Було вирішено створити опорні пункти, котрі б одночасно слугували центрами поширення їхнього віровчення та притулками для вірян [42, c. 28]. Іннокентій ІІІ, зі свого боку, примушував легатів-місіонерів продовжувати практику активних проповідей, оскільки ще наполягав на „виправленні грішників, а не винищенні їх” [44, c. 293].

19 листопада 1206 р. він, зокрема, наказав місіонерам виконати наступне розпорядження: „Наказую вам обрати людей випробуваних чеснот. Нехай вони, взявши за взірець образ Христа, у бідному одязі вирушать до єретиків і власним прикладом та настановами переконують їх” [5, Col. 711]. Ця фраза лягла в основу ідеології першого жебручого Ордену - домініканців. Чергова місія, очолювана двома іспанцями - Дієго де Асеведо, єпископом Осми, та молодшим пріором Домініком де Гузманом (11701221), до яких долучились легати - Арнольд-Амальрік, П'єр де Кастельно, брат Рауль і Гвідо, абат з Во-де-Сернея, - розпочала новий „етап” проповідей у Провансі. Виконуючи розпорядження Папи, місіонери мандрували босоніж й отримували їжу в якості подаяння, відмовившись від супроводу слуг, пишного одягу та грошей, - що особливо вразило місцеве населення [22, с. 101].

Зміна методів і форм проповідування дала поштовх до початку виснажливих релігійних диспутів між прибічниками обох віросповідань. В Сервіані, поблизу Безьє, диспут між єпископом Осми та двома єресіархами - Бодуеном і Тьєрі з Невера - тривав, до прикладу, майже тиждень. За словами ченця з Сернея, місіонерам вдалося „вивести з омани” жителів Сервіана та переконати їх вигнати єретиків [25, с. 131]. У Безьє дискусії та проповіді точилися два тижні, але без будь-якого успіху: місцеве населення було надто вороже налаштоване до папських посланців. У Каркассонні бурхливі диспути продовжувалися тиждень, - також безрезультатно. Хроністи, проте, застережливо повідомляють, що коли „катарський жнець [під час дискусії] замахнувся на Св. Домініка, серп у його руці почервонів від крові” [22, с. 102]. У Верфеї католицька місія зійшлася в гострій полеміці з двома відомими місцевими єретиками - Понсом Жорданом і Арнольдом Аррюфатом [40, с. 243]. Суперечка, як повідомляє -

Мал. 19. Св. Роберт Молемський.

Гравюра XVIII ст.

Гільом П'юїлоранський, стосувалась трактування одного місця з Євангелія від Іоанна: „Ніхто не сходив на небеса, крім Сина людського, Який перебуває на небесах” [4, с. 94]. Єретики розуміли цю фразу так: „Іїсус називає себе Сином людини, яка перебуває на небесах”. Подиву єпископа не було меж; він продовжив цитувати Св. Ісайю: „Небо - престол Мій, а земля - підніжжя ніг Моїх” [71, с. 95] „Якщо Бог, - додав єпископ, це людина, - то довжина його ніг сягає від неба до землі. Ви так вважаєте?” - „Так, ми в це віримо”, - відповіли єретики. Місіонер не витримав: „Будьте прокляті, дурні-єретики! Я вважав, що у вас більше здорового глузду!” [4, с. 95]. Однак свідчення Гільома як хроніста не зовсім точні, оскільки альбігойська доктрина не зображувала Бога в образі людини, бо навіть не допускала людської природи Сина. В 1207 р. Монреаль став місцем чергової великої дискусії. Для участі в ній до місії приєднався П'єр де Кастельно. Протилежний „табір” представляли авторитетні проповідники: Арнольд Отон, Гілаберт з Кастра, Понс Жордан, Бенедикт з Терма. Цей релігійний „турнір” тривав два тижні. Догматика обох віросповідань була викладена у пам'ятних „нотатках” і передана на розгляд до „арбітражного” суду, який мав визначити „переможця”. З метою об'єктивності до складу „журі” було обрано чотирьох незаангажованих „арбітрів” - двох рицарів та двох городян. Рішення суду, у підсумку, не було. „Арбітри” відмовились оголошувати вирок й навіть радитися; диспут завершився безрезультатно [44, с. 144]. „Вони побачили, писав чернець з Сернея, що справа єресі програна” [6, Col. 602].

Насправді ж мирянам було важко судити про такі складні матерії; до того ж, чотири судді, поділені на дві групи, не могли дійти до спільного рішення. Монреальський диспут ознаменувався також „чудом”, описаним в анналах Домініканського ордену. „Арбітри” не змогли домовитись і вдалися до „суду Божого” - ордалії (випробування вогнем, водою або у поєдинку). З цього приводу ще один французький хроніст - П'єр де Во-де-Серне (1185-1218), фіксує наступне: „Єретики на таємних зборах тричі кидали текст із цитатами Домініка у вогнище, проте, він не загорівся. Про це розповів один свідок, рицар, який схилявся до істинної віри” [6, Col. 611-612]. Не менш „знаковий” диспут пройшов у Пам'є, володіннях графа де Фуа - Раймонда Рожера. Тут католицька місія - у складі вже згадуваного єпископа Осми, єпископа Тулузького Фулька й єпископа Кузуренського Наварра - запропонувала публічний диспут вальденсам, які становили більшість населення у цьому місті [20, с. 126-128]. Дебати судив один „арбітр”, обраний обома сторонами, - Арнольд Кампраньян, з білого духовенства. Він присудив перемогу католикам. Невелика група вальденсів, у тому числі - Дюран з Уески (1160-1224), оголосила про своє приєднання до Римської Церкви. Загалом, важкий з точки зору тогочасної богословської казуїстики диспут у Пам'є, як і інші публічні дебати, дав лише опосередковані й незначні результати [22, с. 108].

Згодом, проповідницьку місію у Лангедоці взяв на себе Домінік де Гузман, про що свідчить автентичний документ - свідоцтво про зречення єресі, видане ним 1208 р. Понсу Роже з Тревіля. Документ містить в собі жорсткі категоричні умови покаяння для єретика. Три тижні поспіль той, хто щиро розкаюється, мусив пройти з оголеним торсом від в'їзду в село до церкви, у супроводі священика, який раз-у-раз мав періщити його по спині різками. Винуватець так само мусив носити чернечий одяг з двома хрестиками на грудях і все життя, крім Пасхи, Трійці та Різдва, дотримуватись суворого посту [22, c. 109].

Без сумніву, такі методи та умови не спонукали до масового покаяння. Широкомасштабна місіонерська діяльність, яка понад два роки проводилась під керівництвом Іннокентія ІІІ, зазнала краху. З цим були згідні всі тогочасні хроністи. „Поборники Бога, - пише той самий Гільом з П'юї-Лорана, - визнали, що цими засобами пожежі не загасити” [4, с. 97]. Себе він лише втішає думкою, що боротьба з єрессю породила славетний Домініканський орден: „Єресь в нашій країні була необхідна для того, щоб увесь світ побачив славу та користь братів-проповідників!” [4, с. 97]. „Я можу сказати тільки одне, - констатує зі свого боку Гільом Тудельський, характеризуючи південнофранцузькі єретичні спільноти, - цих людей проповідь цікавила як минулорічний сніг! Цей схиблений народ не бажає повертатись до істинної віри!” [1, с. 111].

Стратегія „зборів-диспутів” не дала очікуваних позитивних наслідків, крім одного: окситанські єпископи зрозуміли, наскільки численними й впливовими є альбігойці. Церква ж не наважувалась розпочати воєнну кампанію проти єретиків, оскільки всі лангедокські сеньйори були васалами Филипа ІІ Августа, - а той би не допустив вторгнення іноземних військ на свої землі [18, с. 66]. Однак, привід для війни все ж знайшовся. 15 січня 1208 р. слуга Раймонда VII (1222-1249), сюзерена Тулузи, вбив папського легата П'єра де Кастельно (мал. 20), який ще у 1204 р. відлучив графа Тулузького від Церкви; відлучення було підтверджене папською буллою від 29 травня 1208 р. [18, с. 31-32].

Означена подія дала прямий поштовх до організації Альбігойського хрестового походу. Ось як це відображено в джерелі: „Та графський конюх все один у темряві ходив // І серце злом заполонив, й від графа милості чекав. // Він свій-но зрадницький кинджал прелату в бік всадив. //Вбив де Кастельно, і відтак, лихих зробивши справ, // Обрав притулком він Бокер, лен графа і наділ” [1, с. 123]. Коли Папа Іннокентій ІІІ навесні 1208 р. дізнався про вбивство свого легата, він перебував у Латеранському палаці, де саме обговорював стан справ у Лангедоці. Понтифік та його оточення нарешті усвідомили, що війна неминуча [22, c. 29]. Через кілька днів Римський первосвященик віддав наказ Арнауту Аморі: „Брате мій, рушай у Каркассонн і велику Тулузу, //Йди й веди військо проти відступників. //В ім'я Господа відпусти тим, хто непохитний // У вірі хрестоносцям їхні гріхи. // Хай вірні Христу мужі та жінки //Підуть війною на тих, хто схильний до брехливої віри” [1, с. 127].

Необхідно підкреслити, що Папа використав слово „хрестоносець” для характеристики воїнів, яким належало вигнати бунтарів з Лангедока. Отже, проти єретиків починався саме „хрестовий” похід, а хрестоносцям, звісно, відпускались гріхи, як і тим рицарям, котрі боролись у Святій Землі із сарацинами [18, с. 70]. На боці відданих папських „хрестоносців” виступили усі сеньйори Лангедока, в тому числі - граф Раймонд VI Тулузький, для якого підтримка Церкви у поході була єдиним способом вберегти власні землі від вторгнення. З метою зняття із себе анафеми граф відрядив до Папи власних послів; Раймонд жадав, щоб Іннокентій ІІІ повернув його в лоно Церкви знову [41, с. 149]. 18 червня 1209 р. в Сен-Жилі, за присутності вищих церковних сановників, васалів графа і духовенства, папський легат урочисто відпустив усі гріхи Раймондові VI [42, с. 280]. П'єр де Во-де- Серне так описує цю подію у своїй „Альбігойській історії”: „Метр Мілон призначив графу зустріч у визначений день в місті Валанс (...) Граф (...) пообіцяв легату, що він в усьому буде коритися його волі (...) Легат (...) вимагав, щоб граф Тулузький віддав йому під заставу сім своїх замків (...) Він присягнув перед прелатом (...), що в усьому буде підкорятись заповідям Святої Католицької Церкви. Далі легат огорнув своєю єпітрахіллю шию графа і, тримаючи цю єпітрахіль у руці, відшмагав його різками і втягнув [за волосся] до церкви (...) Потім граф повинен був спуститися в крипту й пройти голим повз усипальницю блаженного мученика, брата П'єра де Кастельно, вбитого за його наказом” [5, Col. 549]. Урочистої та вельми принизливої церемонії повернення графа Тулузького в лоно Церкви все ж виявилось недостатньо для того, щоб зупинити хрестовий похід проти єретиків. Військо хрестоносців вже зібралось у Ліоні й перебувало в „бойовій

Мал. 20. Папський легат П'єр де

Кастельно. Гравюра XVIII ст.

готовності”. Початок походу було призначено на день Св. Іоанна - 24 червня 1209 р. [18, с. 74].

У підсумку, в межах аналітичного узагальнення, можна виокремити наступні суспільно-релігійні тенденції, пов'язані із заходами Папи Іннокентія ІІІ, спрямованими на врегулювання релігійного конфлікту на терені Лангедока, а також передумови, котрі спровокували Альбігойський хрестовий похід. Поширення катаризму в регіоні на початок ХІІІ ст. набуло для Західної Церкви неконтрольованих небезпечних масштабів. Численні громади Добрих Людей в Окситанії несли загрозу духовно-ідеологічному пануванню Римо-Католицької Церкви на півдні Франції. З приходом до влади Іннокентія ІІІ, у регіоні розпочинається новий, „мілітарний” етап боротьби папства з катарською єрессю. Релігійне протистояння Рима з південнофранцузьким єретизмом пройшло у своєму розвитку шлях від практики „зборів-диспутів”, через перманентне відрядження „напучувально-проповідницьких” місій у складі папських легатів, до організованого Римською курією та французьким королем Филипом ІІ Августом хрестового походу проти альбігойців.

Джерела та література

1. Гильем Тудельский. Песнь об альбигойском крестовом походе / Гильем Тудельский. - М.: Квадрига, 2010. - 320 с.;

2. Козьма Пресвитер. Слово о новоявленной ереси Богомила / Козьма Пресвитер // Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы ІХ-XVIII веков. - М.: Художественная литература, 1990. - С. 246-265;

3. Св. Козмы Пресвитера, Слово на еретики и поучение от божественных книг / Св. Козьма Пресвитер / Сост. М. Г. Попруженко. - СПб.: Сенатская типография, 1907. - 86 с;

4. Guillaume de Puylaurens. Chronique 1145-1275 / Guillaume de Puylaurens. - Toulouse: Le Peregrinateur, 1997. - 237 p.;

5. Innocentii III, romani pontificus, opera omnia. // Migne J.-P. Cursus completus patrologiae. SL. Corpus histoires: In 221 t. - P.: Excudebatur et venit apud J.-P. Migne editorem, 1855. - T. CCXVII. - Col. 9-1159.;

6. Petri Vallis Cernaii. Historia Albigensium et sacri belli in eos anno 1209 suscepti duce et principe Simone de Monteforti / Petri Vallis Cernaii // Migne J.-P. Cursus completus patrologiae. SL. Corpus histoires: In 221 t. - P.: Excudebatur et venit apud J.-P. Migne editorem, 1855.T. CCXIII. - Col. 0543-0711;

7. Rainerii Sachoni. Summa de Catharis et Leonistis commentatio critica / Rainerii Sachoni / J. K. L. Gieseler. - Gottingae: Typis Dieterichianis, 1834. - 23 p.;

8. Regestum Innocentii III Papae super negotio Romani Imperii / F. S. J. Kempf // Miscellanea Historiae Pontificiae. - R.: Pontificia Universita Gregoriana, 1947. - 449 p.;

9. Ангелов Д. Богомилството / Д. Ангелов. - София: Булвест-2000, 1993. - 495 c.;

10. Бортник Н. А. Еретические секты Италии первой половины ХІІІ в. / Н. А. Бортник // Средние века. - 1957. - Вып. 10. - С. 101-124;

11. Бренон А. Богомилы: катары Востока / А. Бренон / Пер. с фр. Н. Дульневой. [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.fatuma.net/text/ brenon-bogomil.pdf;

12. Бренон А. Истинный образ катаризма / А. Бренон / Пер. с фр. Н. Дульневой. - [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.fatuma.net/text/annbrenon.pdf;

13. Брюнель-Лобришон Ж., Дюамель-Амадо К. Повседневная жизнь во времена трубадуров ХІІ- ХІІІ века / Ж. Брюнель-Лобришон, К. Дюамель-Амадо / Пер. с фр. Е. В. Морозовой. - М.: Молодая гвардия, 2003. - 416 с.;

14. Виденгрен Г. Мани и манихейство / Г. Виденгрен. - СПб: Евразия, 2001. - 254 с.;

15. Гечева К. Богомилството и неговото отражение в средневековна християнска Европа / К. Гечева. - София: Гутенберг, 2007. - 392 с.;

16. Гутнова Е.В. Крестьянство и ереси / Е. В. Гутнова // Средние века. - 1975. - Вып. 38. - С. 28-38;

17. Гутнова Е. В. Роль бюргерства в формировании сословных монархий в Западной Европе / Е. В. Гутнова // Социальная природа средневекового бюргерства XIII - XVII вв. - М.: Наука, 1979. - С. 51-83;

18. Джурас В. Павликианство и тондракитство. К истории двух ересей / В. Джурас // Вестник ПСТГУ - N° 7. - С. 94-102 // [Електронний ресурс].

Режим доступу: http://www.religions.am/files/3337/library/religious;

19. Йонас Г. Гностицизм / Г. Йонас. - СПб.: Лань, 1998. - 383 с.;

20. Кайпова Е.Г. Отражение изменений бюргерского мировоззрения в еретических учениях катаров и вальденсов во Франции и Германии XII - начала XIV века (по материалам католических источников) / Е. Г. Кайпова // Вестник Томского государственного педагогического университета. - Томск: Изд-во ТГПУ, 2016. - № 5. - С. 210-215;

21. Каратини Р. Катары / Р. Каратини. - М.: ЭКСМО, 2010. - 400 с.;

22. Карсавин Л. П. Очерки средневековой религиозности / Л. П. Карсавин // История ересей. - М.: АСТ, Хранитель, 2007. - С. 9-266;

23. Карсавин Л. П. Очерки религиозной жизни в Италии ХІІ-ХІІІ вв. / Л. П. Карсавин. - М.: Высшая школа, 1992. - 191 с.;

24. Лейст О.Э. Общественно-политические взгляды богомилов как выражение революционной оппозиции против феодализма в средневековой Болгарии / О. Э. Лейст. - М.: Зерцало, 2009. - 208 c.;

25. Люшер А. Иннокентий ІІІ и альбигойский крестовый поход / А. Люшер. - СПб.: Евразия, 2003. - 288 с.;

26. Манфред А.З. История Франции: В 3-х т. / А. З. Манфред. - М.: Наука, 1972. - Т.1. - 360 с.;

27. Нелли Р. Катары. Святые еретики / Р. Нелли. - М.: Вече, 2005.

400 с.;

28. Осокин Н. А. История альбигойцев и их времени: В 2-х т. / Н. А. Осокин. - М.: АСТ, 2003. - Т. 1-2. - 896 с.;

29. Очерки истории Франции с древнейших времен до окончания Первой мировой войны / Под ред. А. Д. Люблинской и др. - Л.: УЧПЕДГИЗ, 1957. - 373 с.;

30. Примов Б. Бугрите: Книга за поп Богомил и Неговите последователи / Б. Примов. - София: Изд-во на Отечеств. Фронт, 1970. - 383 с.;

31. Рипарелли Э. Христианские ереси: вчера и сегодня / Э. Рипарелли / Пер. с итал. - М.: Издательство „Ниола-Пресс”, 2008. - 128 с.;

32. Соколов В.В. Средневековая философия / В. В. Соколов. - М.: Высшая школа, 1979. - 448 с.;

33. Стам С.М. Экономическое и социальное развитие раннего города: (Тулуза ХІ-ХІІІ веков) / С. М. Стам. - Саратов: Изд- во Саратовского ун-та, 1969. - 431 с.;

34. Стеллецкий Н. С. Болгарская ересь богомилов // Миссионерское обозрение / Н. С. Стеллецкий. - СПб.: Типолитография В. В. Комарова, 1902. - 46 c.;

35. Стойнев А. Св. Иван Рилски, официалното християнство и богомилството / А. Стойнев.

София: Фар, 1991. - 146 c.;

Размещено на Allbest.ru