„И тако погнашя их пряз Буковину Козминова, убиваящи и сякущи”: трагічна розв’язка молдавської кампанії польського короля Яна Ольбрахта 1497 року в лісах Буковини

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

„И тако погнашя их пряз буковину козминова, убиваящи и сякущи”: трагічна розв'язка молдавської кампанії польського короля Яна Ольбрахта 1497 року в лісах Буковини Публікація включає результати досліджень, здійснених за грантової підтримки Державного фонду фундаментальних досліджень за грантовим проектом Ф-77 -38991.

Михайло Чучко

Стаття присвячена одній із ключових подій польсько-молдавської війни 1497-1499 років - Козминській битві, котра відбулася в кінці жовтня 1497 р. в лісах Буковини між армією короля Польщі Яна Ольбрахта і військовими підрозділами молдавського господаря Штефана Великого та його союзників. У публікації розглянуто обставини походу польського короля в Молдавію з метою її захоплення та дипломатичний супровід цієї акції, яка маскувалася під антиосманську виправу з метою визволення колишніх молдавських причорноморських фортець-портів Кілії і Білгорода.

Відмова через демарш Москви від активної участі в поході польського короля великого князя литовського послабила королівську армію. А воєвода Штефан Великий заручився в боротьбі з Яном Ольбрахтом підтримкою угорців, трансильванців, валахів, османів і татар. Після безрезультатної облоги молдавської столиці Сучави противники, за посередництвом послів угорського короля Владислава ІІ, уклали перемир'я. Порушення його умов з боку відступаючого польського війська спричинилося до поразки Яна Ольбрахта у Козминському лісі й вигнання з території Молдавського воєводства решток армії короля.

Ключові слова: Молдавія, Польща, Юлія, Білгород, Сучава, король Ян Ольбрахт, воєвода Штефан Великий, король Владислав ІІ, угорці, трансильванці, валахи, османи, татари, Буковина, Козминська битва.

Михаил ЧУЧКО

„И ТАКО ПОГНАШЯ ИХ ПРЯЗ БУКОВИНУ

КОЗМИНОВА, УБИВАЯЩИ И СЯКУЩИ”:

ТРАГИЧЕСКАЯ РАЗВЯЗКА МОЛДАВСКОЙ

КАМПАНИИ ПОЛЬСКОГО КОРОЛЯ

ЯНА АЛЬБРЕХТА 1497 ГОДА В ЛЕСАХ БУКОВИНЫ

Статья посвящена одному из ключевых событий польско-молдавской войны 1497-1499 гг. -Козминской битве, произошедшей в конце октября 1497 г. в лесах Буковины между армией короля Польши Яна Альбрехта и воинскими подразделениями молдавского господаря Стефана Великого и его союзников. В публикации рассмотрены обстоятельства похода польского короля в Молдавию с целью ее захвата и дипломатическое сопровождение этой акции, которая маскировалась под антиосманскую экспедицию с целью освобождения бывших молдавских причерноморских крепостей-портов Килии и Белгорода.

Отказ из-за демарша Москвы от активного участия в походе польского короля великого князя литовского ослабил королевскую армию. А воевода Стефан Великий заручился в борьбе с Яном Альбрехтом поддержкой венгров, трансильванцев, валахов, османов и татар. После безрезультатной осады молдавской столицы Сучавы противники, при посредничестве послов венгерского короля Владислава ІІ, заключили перемирие. Нарушение его условий со стороны отступающего польского войска привело к поражению Яна Альбрехта в Козминському лесу и изгнания с территории Молдавского княжества остатков армии короля.

Ключевые слова: Молдавия, Польша, Килия, Белгород, Сучава, король Ян Альбрехт, воевода Стефан Великий, король Владислав ІІ, венгры, трансильванцы, валахи, османы, татары, Буковина, Козминская битва.

Mykhaylo CHUCHKO

„and so they pushed them out througt

bukovinian kozmin, killing and chopping”:

a tragic breakdown of the Moldavian

campaing of the polish king jan olbraht

in 1497 in the BUKOVINIAN FOREST Publications are based on the research provided by the grant support of the State Fund For Fundamental Research (project N Ф-77 -38991).

The article is devoted to one of the key events of the Polish-Moldovan war of 1497-1499. - Kozminian battle, which occurred in late October 1497 in the forests ofBukovina between the army of King of Poland Jan Olbracht and the military units of the Moldavian ruler Stefan the Great and his allies. The publication examines the circumstances of the Polish king's trip to Moldavia with the aim of seizing it and the diplomatic escort of this action, which was masked by an antiottoman expedition to liberate the fortresses-ports of Kiliya and Belgorod.

Refusal because of the demarche of Moscow from active participation in the campaign of the Polish King of the Grand Duke of Lithuania weakened the royal army. And the governor Stefan the Great enlisted the support of Hungarians, Transylvanians, Wallachians, Ottomans and Tatars in the struggle against Jan Olbracht. After an inconclusive siege of the Moldavian capital Suceava, the opponents, with the mediation of the ambassadors of the Hungarian King Vladislav II, concluded a truce. Violation of his conditions by the retreating Polish troops led to the defeat of Jan Olbracht in the Kozminian forest and expulsion from the territory of the Moldavia and remnants of the army of the king.

Keywords: Moldavia, Poland, Kilia, Belgorod, Suceava, King Jan Olbracht, voevoda Stefan the Great, King Vladislav II, Hungarians, Transylvanians, Wallachians, Ottomans, Tatars, Bukovina, Kozminian battle.

похід дипломатичний ольбрахт буковина

20-ть років тому в лісах Буковини розігрався фінальний акт невдалої молдавської кампанії короля Польщі Яна Ольбрахта, яка стала не лише фіаском планів Ягеллонів по підпорядкуванню Молдавії, але й загалом спонукала їх до згортання програми, спрямованої на утвердження позицій Польського королівства у Північному Причорномор'ї, коли б його кордони простягалися від Балтійського до Чорного моря [45, 90, 98-101; 88, с. 117-118].

Традиційно, дослідники епізодично розглядали цю подію, згадуючи про неї або в загальноісторичних та краєзнавчих нарисах, чи в контексті історії міжнародних відносин та військової справи країн Центральної та Південно-Східної Європи в останніх десятиліттях XV ст. [29; 30; 31; 32;33; 34; 35; 37; 38; 39; 40; 41; 43; 44; 45; 46; 47; 48; 49; 54; 55; 56; 57; 59; 60; 63; 66; 67; 68; 69; 70; 71; 72; 73; 74; 75; 76; 77; 79; 81; 82; 83; 84; 85; 87; 88; 91; 92;

93; 96]. Різною мірою в ряді досліджень краєзнавчого та воєнно-історичного характеру знайшли відображення окремі аспекти польсько-молдавської війни 1497-1499 рр., в тому числі оборони Сучави та Козминської битви 1497 року [28; 42; 50; 51; 52; 58; 61; 62; 64; 80; 86; 89; 90; 95].

У пропонованій розвідці автор має на меті, ґрунтуючись на свідченнях літописів, хронік та історичних документів, комплексно проаналізувати історичне тло, причини, хід і наслідки битви в Козминському лісі, а також уточнити окремі моменти стосовно перебігу воєнних дій та участі в них окремих військових контингентів, як самих противників, так і їхніх союзників.

Останні два десятиліття XV ст. в історії Молдавської держави позначилися ускладненням її зовнішньополітичного сановища, пов'язаним із прагненням Польського королівства утвердитися в регіоні Північного Причорномор'я на фоні боротьби країн ЦентральноїтаПівденно-СхідноїЄвропизмогутньоюОсманською імперією [45, с. 90]. Варто відзначити, що до відкритого зіткнення поляків з турками, яке сталося після спроби Польщі захопити Молдавію в 1497 р., лише Угорщина та Молдавська земля, на чолі якої в той час стояв видатний правитель і полководець господар Штефан ІІІ Великий (1457-1504 рр.), були головним форпостом спротиву християнської Європи експансії османів. Після більш як десятирічної і фактично майже одноосібної боротьби проти ворогів християнської цивілізації, в ході якої у 1484 р. Молдавія втратила дві важливі фортеці-порти у Причорноморському регіоні - Кілію і Четатя-Албе (Білгород), так і не дочекавшись суттєвої допомоги ні від сусідньої Угорщини (яка припинила боротьбу з османами і уклала в 1483 р. з новим султаном Баязидом ІІ (1481-1512 рр.) п'ятирічне перемир'я), ні від польського короля Казимира IV Ягеллончика (1447-1492 рр.), васалом якого був в той час молдавський воєвода [13, с. 77], Штефан ІІІ теж вирішив припинити конфронтацію з Османською імперією і виплатив їй данину в розмірі 5 тис. золотих [94, с. 179-180; 35, с. 260-263; 45, с. 94; 33, с. 107].

Мал. і. Карта Центральної Європи, складена М. Беневентано та Б. Ваповським (1507 р.)

Більше того, коли у 1489 р. Польща, уклавши з Туреччиною мирну угоду, визнала колишні молдавські приморські фортеці Кілію та Білгород за Османською імперією, воєвода Молдавії більше не вважав себе зв'язаним васальною присягою з польським королем і так само уклав мирний Мал 2. Воєвода Штефан Ветикий договір з Портою, погодившись на виплату османам данини та став васалом угорського короля Матяша І Корвіна (Хуньяді) (1458-1490 рр.) [33, с.108]. Угорський сюзерен пожалував Штефану, в якості компенсації за втрачені причорноморські фортеці Кілію і Білгород, трансільванські замки Чічеюл з 60 селами і Балте [60, с.58].

У 1490 р., після смерті короля Матяша І, розпочалася боротьба за угорську корону, на яку претендували брати Ягеллони - Ян Ольбрахт і чеський король Владислав, а також німецький король Максимиллиан Габсбург (1486-1519 рр.), майбутній імператор Священної Римської імперії. Невдовзі, проти Ягеллонів, які правили у Чехії, Польщі, Великому князівстві Литовському, а також прагнули опанувати Угорське королівство, поширивши таким чином владу на більшу частину Центрально-Східної Європи, сформувалася „Антиягеллонська коаліція”, котру підтримувала Порта [88, с. 117]. До альянсу долучилися Кримське ханство, Велике князівство Московське, Священна Римська імперія, а в 1489 р. ще й сват великого князя московського Івана ІІІ - молдавський господар Штефан ІІІ, який за його посередництва уклав пізніше

Мал. 3. Король Польщі Ян Ольбрахт (гравюра XVI ст.)

молдавсько-криський союз, убезпечивши Молдавську землю від нападів татар [30, с. 18-20, 23; 31, с. 99-100]. Характерно, що незважаючи на антиягеллонську позицію господаря Штефана, навесні 1490 р. молодший син польського короля і великого князя литовського Казимира IV Ян Ольбрахт намагався схилити його до підтримки своєї кандидатури на угорський престол, але ці заходи успіху не мали. А коли Ян Ольбрахт виступив з військом проти Владислава, воєвода Молдавії організував напад на Покуття [68, с. 219-220].

З новим угорським королем Владиславом (Уласло) II (14901516 рр.), який переміг суперників у результаті складної боротьби та уклав 1491 року угоду з Максиміліаном Габсбургом, молдавський господар встановив добросусідські відносини і отримав підтвердження на свої замки в Трансільванії.

Натомість у стосунках Молдавії з Польщею намітилися ускладнення. Новий польський король Ян Ольбрахт (14921501 рр.) на зустрічі братів Ягеллонів в м. Левоча (нині східна Словаччина) у 1494 р. поставив питання про антиосманський

похід з метою звільнення колишніх молдавських фортець-портів Кілії і Білгорода, які планувалося використати для зміцнення позицій Польщі на Чорному морі [60, с. 59; 73, с. 104; 30, с. 23]. Ці плани, сформульовані колишнім наставником польського короля Яна Ольбрахта італійцем Філіпом Буонаккорсі Каллімахом, відомим свого часу дипломатом, грунтувалися на ідеї організації опору османській експансії в Європу [68, с. 227; 33, с. 109; 45, с. 90; 74, с. 56]. Важливе значення в цих планах надавалося Молдавії, яку планувалося захопити та посадити на її престол замість Штефана ІІІ, який дружив з Москвою, інтригував проти Польщі та претендував на Покуття, лавіруючи між Угорщиною, Польщею та Османською імперією, наймолодшого з братів Ягеллонів Сигизмунда [13, с. 80; 62, с. 376; 16, c.146; 89, с.98; 33, с. 110; 28, с. 58]. Передбачалося, що тоді ця країна стане надійним заслоном проти наступу османів і віддалить безпосередню османську загрозу від кордонів Польщі. Проте угорський король Владислав ІІ, який був сюзереном Штефана ІІІ, рішуче виступив проти ідеї усунення його від влади в Молдавії і зажадав, щоби антиосманський похід відбувався у порозумінні й співпраці з молдавським господарем [54, c. 130; 96, c. 375; 87, c. 72; 85, c. 234; 33, с. 110].

Та король Польщі все таки зважився на реалізацію свого плану, вирішивши при цьому заручитися підтримкою іншого брата великого князя Литовського Олександра, з яким в 1496 р. зустрівся у цій справі в Парчеві [68, с. 227]. Саме там план захоплення Молдавської землі для Сигізмунда набув чітких обрисів [58, с. 9; 52, с. 7]. Польський хроніст М. Стрийковський стверджує, що „Ян Ольбрахт, король польський, відповідно з'їзду і домовленості в Левочі з братом Владиславом, королем чеським і угорським, і з другим братом Олександром, великим князем литовським, в Парчеві, радою таємно замкненою готувався до війни проти турків, неприятелів страшних всього християнства, або до здобуття слави, або для помсти за смерть Владислава Ягелловича, дядька свого, короля угорського і польського, біля Варни турками вбитого. І хоча ця хитра і таємна з усіма братами змова разом задумувалася, але всі вірили, що задумав король Ольбрахт волоською землею для брата Зигмунта заволодіти, обманувши Стефана, воєводу волоського, трюком звичайного походу через волоську землю проти турків рухаючись. Як так було, але не пощастило, оскільки Кромер услід за літописцем литовським так пише, що Ольбрахт рухався на Стефана” [19, c. 298-299]. У „Хроніці Литовській і Жмойтській” йдеться, що „Олбрихт , кроль полский, брат рожоный великого князя литовского Александра, хотЬл Волоскую землю на Жигмонта опановати, ошукавши

Мал. 4. Турецький султан Баязид ІІ (портрет XVI ст.)

Стефана, воеводу волоского, фортелем таковым, яко бы хотячи на турка през Волоскую землю тягнути з войском своим полским” [12, c. 98]. Але воєвода Штефан був добре поінформований про таємні плани Яна Ольбрахта учасником родинного з'їзду Ягеллонів у Левочі трансільванським воєводою Б. Драгффі (Биртоком), з яким

Штефан ІІІ перебував у родинних стосунках [74, с. 58-59; 30, с. 23]. Намагаючись запобігти загрозі своїй державі, він активізував дипломатичну діяльність. Зміцнивши взаємини з Угорщиною, господар приділяв велику увагу зв'язкам з Москвою. А після того, як в 1494 р. великий князь Іван III уклав з Великим князівством Литовським мирний договір, скріплений династичним шлюбом Олександра і Єлени, з'явилася перспектива встановлення молдавсько-литовських союзницьких відносин [45, с. 95; 30, с. 2324]. Та незважаючи на це Янові Ольбрахтові вдалося домовитися зі своїм братом литовським князем Олександром про підтримку запланованого походу. В січні до Порти був направлений посол М. Стрежовський з вимогою усунення татар з околиць Білгорода [74, с. 60].

У Польщі розпочалися гучні приготування до війни з османами. За словами М. Стрийковського, Ян Ольбрахт „на цю

Мал. 5. Логофет Іон Теутул (фреска в церкві с. Белінешть)

Мал. 6. Польське військо часів Яна Ольбрахта

війну запросив Олександра, великого князя литовського і Йоганна Тіффена, магістра прусського, і брата Зигмунта згідно договору спільному і миру обов'язковому. Шляхті також всій коронній, пруссам, поморянам і шлензакам в місяці травні до Львова загальним рушенням говорив з'їхатись. Окрім того, за гроші найманих солдатів велике число зібрав” [19, с. 299]. Угорський король Владислав ІІ на звернення Яна Ольбрахта в лютому 1497 р. дав ухильну відповідь. Владислав обіцяв лише „неофіційну” допомогу польським військам за умови їхніх узгоджених дій з молдавським господарем в районі Кілії та Білгорода. Угорський посол, який прибув до Ольбрахта влітку 1497 р., напередодні виступу в похід польських військ, підкреслював негативне ставлення Владислава до планів польського короля [44, с. 91; 45, с. 95; 55, с. 164-165]. Деякі польські пани теж відраджували Яна Ольбрахта від походу, коли той разом з Сигизмундом та служилим людом біля Перемишля війська очікував і декілька днів там лежав. Як свідчить М. Стрийковський: „Там же його Кшеслав з Курозвак, єпископ Куявський призначений, від свого і від кардинала Фредеріка імені від цієї війни гарними, законними причинами відговорювали. Але король, висваривши його, строго говорив йому йти геть, мовлячи, що ксьондзу месою, не війною займатися годиться, і про неї, навіть якщо сорочка його про захід цей знала, то спалити її би присягнув. Олександр же великий князь литовський, відповідно до таємного на сеймі парчевському з братом прийнятого рішення тягнувся з Литвою в Волохи через Брацлав і Сороки, а король Ольбрахт з другого боку рушив Литву, Жмудь, русаків, Волинь і підляшан” [19, с. 299]. Великий магістр Німецького оордену Йоганн фон Тіффен, виконуючи васальні зобов'язання перед королем Польщі, прибув до Львова 13 липня з 400-ми воїнами, і у нього майже одразу по прибуттю виникли непорозуміння з польськими владцями через

Мал. 7. Великий магістр Німецького ордену Й. фон Тіффен (гравюра)

брак інформації про мету походу та воєнні плани короля у [83, с. 37; 41, с. 24; 90, с. 18-19].

Через послів Кшеслава з Курозвак Рожича, єпископа Куявського і Миколая Подольського з Притика, гербу Яніна, каштеляна радомського, як пишуть польські хроністи М. Бєльський та М. Стрийковський, Ян Ольбрахт запропонував й молдавському господарю долучитися до походу, „кажучи йому й прохаючи, щоби з ним на турків готувався, обіцяючи йому від турків Білгород і Кілію відбити” [18, с. 906; 19, с. 299]. Штефан ІІІ, розуміючи всю небезпеку свого становища, висловив згоду долучитися до „чорноморського” походу короля, але, за словами М. Стрийковського, обіцяючи, що дасть „стацію для війська його і сам зі своїми волохами й з чаклами до нього приєднається”,

Мал. 8. Воїни найманих контингентів Німецького ордена

Мал. 9. Кіннотники земського ополчення Пруссії

вимагав „лише, щоби король раніше в нижню землю, під Білгород і Кілію, зі своєю потугою прибув” [19, с. 299-300]. „Бо, - як зазначав у своїй хроніці М. Бєльський, - йому наперед вибиратися на ту війну не годиться, особливо будучи у турка в горлі” [18, с. 907].Раніше попереджений угорськими панами, які за твердженням М. Стрийковського, „побачивши, що волоська земля з-під оборони і опіки їхньої повинна була вийти після тієї війни, одразу ж Стефану, воєводі, через листи і послів своїх говорили, щоби остерігався, оскільки король польський військо не на турків, а проти нього самого веде, щоби його вигнавши, брата Зигмунта волоським господарем поставити (...) почав воєвода Стефан уважніше приглядати через шпигунів, що би король хотів почати.

А король, вишикувавши війська коронні, біля Львова, останнього дня червня місяця рушив просто на Волохи, де злі прикмети майбутньої поразки явно показалися” [19, с. 300].

Мал. 10. Молдавські кінні бояри (за фрескою в церкві с. Арборе)

Вбачаючи небезпеку для Молдавії в такому виборі маршруту руху королівського війська, господар ще весною поінформував про початок чорноморської виправи спершу сілістрійського санджакбея Месіх-пашу [40, c. 61; 28, с. 59], а відтак і султана Баязида ІІ, повідомивши йому, що Польща готується до війни [82, с. 123]. Хоча достеменно він ще не знав, з ким слід вести війну, але пообіцяв підтримати султана. Штефан також інформував, що угорське військо було зібране в Трансільванії. Султан наказав воєводі Штефану атакувати Трансільванію, але той відповів в листі до падишаха, що він не може цього зробити, тому що він побоюється нападу з боку кримських татар [74, с. 61]. За повідомленням османської хроніки „Життя султана Баязіда”: „Цього року ляхи вирушили в похід із незліченим військом, маючи намір знищення Молдавії. Стефан-бей, який був господарем Молдавії, направив про це звістку до Порти. Тоді великий володар світу, султан Баязид, негайно послав розпорядження до бейлербеїв і санджакбеїв своїх, щоб збирали війська з вілаєтів Анатолії та Румелії. Якуб-паша був відправлений зі свого пашалика до Румелії для збору війська. Зібралися вони в своїх краях і йшли до Якуба-паші. Цього війська налічувалося загалом 50000 чоловік. Якуб-паша вислав шпигунів, щоб мати відомості про армію неприятеля. Довідавшись, що була дуже чисельна; він повідомив падишаха про потребу, щоб дав йому

Мал. 11. Хотинський замок в епоху господаря Штефана Великого (за Раду Олтяном)

своє прибічне військо. Щодо того його величність султан надав фірман, аби виступало військо, яке знаходилося при його особі, і військо з Анатолії долучилося до того, котре було при султані. Вирушили вони всі разом в щасливу годину. Якуб-паша мав також наказ, щоб з'єднався з військом султана, і об'єднання відбулося на березі Дунаю. Всі ті війська становили до 20000 чоловік, які йшли маршем до кордонів Молдавії” [22, с. 137-138; 62, с. 402]. „А Стефан, воєвода волоський, - за твердженням М. Стрийковського,

-уважно спостерігаючи на Ольбрахтові заходи, до чого все йде, швидко побачив, що не до Кам'янця йде, де була найближча і найпростіша дорога до Кілії та Білгорода, замків турецьких, а на Покуття тягнеться” [19, с. 300]. Хроніст М. Бельський повідомляє, що про це господаря сповіщали його шпигуни, вислані ним, щоб спостерігати за пересуванням польського короля [18, с. 908]. А тим часом у війську Яна Ольбрахта, яке пересувалося територією Галичини в бік Молдавії, стали поширюватися хвороби. Зокрема, на дизентерію захворів великий магістр Німецького ордену Й. фон Тіффен. 17 серпня кроль дозволив йому повернутися до Львова, а орденський загін у складі 140 кіннотників та 100 піхотинців

Мал. 12. Сучавський замок в епоху господаря Штефана Великого (за Раду Олтяном)

очолив в поході комтур Людвіг фон Заусгайм [41, с. 24; 83, с. 3; 90, с. 19].Коли стало очевидним, що король Польщі з армією рухається саме в напрямку до молдавських кордонів [31, с. 102], між молдавським господарем і королем відбувся перший обмін послами, який ще не виказав ворожих намірів польського володаря щодо Штефана, а навпаки, як свідчить автор „Бистрицького літопису”, Ян Ольбрахт молдавського посланця вистірника Ісака

Мал. 13. Сучавський портар Лука Арбуре (фреска в церкві с. Арбуре). Фото Л. Балана

„прият дари любезно и съ чистия и миром паки отпусти поклисаря до господина Стефана воевода. И к ним же паки лъстия, рекошя, яко грядут на Турци. И паки и краль посла свое поклисари до Стефана воєвода. Господинь же воєвода погостив их добря и съ честия их отпусти въсвоаси” [8, с. 31].

Втім, воєвода Штефан став, за словами М. Стрийковського, „ще більше остерігатися і послав трьох шляхетних панів волоських до короля, вивідуючи, по-дружньому чи з ворожими намірами йшов на Волохи, що коли б проти Туреччини хотів війну вести, тоді міг прямою дорогою йти, до кордонів турецьких прийти, обіцяючи військам його польським і литовським їжу давати та сам зі своїми людьми одразу ж прибути на допомогу, коли всі на турецьких кордонах зберуться. А коли б хотів король проти нього війну безневинно розпочати, тоді буде старатися, щоб король пожалкував, що на Стефана меч здійняв. Тим посольством зверхнім король був ображений, і, послів тих всупереч закону людському полонив, відіславши під вартою до Львова, і сам, не очікуючи ні військ литовських, ні пруссів, і мазурів, увійшов по-ворожому в Волохи” [19, с. 300]. Стався цей інцидент з молдавськими послами після того, як у середині серпня 1497 р. польське військо форсувало Дністер біля Михальчего (вище Городенки), перетнувши кордон Молдавії [16, c. 146; 26, c. 51; 21, c. 72; 13, с. 83-84]. За словами автора „Бистрицького літопису”, відпустивши польських посланців, „и паки по их рячи улъстивими оне посла господинь Стефан воєвода поклисари до краля свои вЬрнии боляри, жупана Тьутула логофета и жупана Исака вистярника, сь многими и великими дарами. И тако краль пряде ряка Нистр у Михалчи на сей страни сь висями своїми войскаами. И приидошя до Коцмане, на край земли Молдавской, и тамо ящя поклисарие господина Стефана воєвода и послашя их до Лиова града. И тога видя Стефан воєвода, яко обльан бисть от ляхом” [8, с.31]. Відтак, за словами молдавського літописця Г. Уреке, король з військом залишив Кіцмань і пішов до Шипинців [21, с. 73].

У тій місцевості польське військо стояло табором У 1700 р. секретар польського посольства до Порти Ф. Радзієвський згадував у щоденнику, що на шляху зі Снятина до Чернівців бачив біля Лужан „окопи війни короля Альберта” [15, с. 164]. з 22 до 27 серпня і король видав кілька привілеїв щодо надання ряду

Мал. 14. Транспортування важкої бомбарди

Мал. 15. Молдавський воїн (за С. Нініку)

вірних дворян, а саме Миколаю з Острова, Войцеху з Суленчич, Яну з Смілович, Станіславу з Хлевищ, Якубу Чайці, Кшиштофу Седловецькому, конфіскованих маєтків [86, c. 26-29 ]. Очевидно там у Яна Ольбрахта відбулася нарада, на якій радилися, як пише хроніст М. Бєльський, „чи насамперед король має взяти Хотин, чи йти прямо до Сучави. Одні радили, щоби неприятеля собі в тилу не залишати, аби з військом безперий зв'язок мати, і була то добра порада, але більшість було тих, які хотіли йти до Сучави, як до столиці [18, с. 908]. Все ж, за порадою Яна Трнки було вирішено взяти Хотин, до якого було відряджено загін Яна Карнковського, який, через неможливість швидкого здійснення цього плану, повернувся до основних сил” [27, с. 182; 64, с. 30].

За повідомленням „Хроніки Биховця”: „Воєвода молдавський Стефан, дізнавшись про те достеменно, що король Ольбрахт прийшов в землю його з великим гнівом і невимовною силою. Зібрав все своє військо, зміцнив потужно свій столичний град Сучаву і всі інші міста свої, і залишивши там свої гарнізони, сам зі

своїм військом пішов в гори” [11, с. 165]. Молдавський літописець свідчить, що після цього господар „повеля събратися въсей войсцЬ своей у Романов тръгу (...). А до толЬ господинь Стефан воевода утвръди и управи стража и посла их против лЬхов на брод Чорновском тръгу на Прути ряку. А сам господинь Стефан воевода, коли билы аугуста мЬсяца 27 вь недЬлЬ, он еихал от Сучави до войсцЬ своей, до Романов тръгу. И вь ть день приведошя ему от стража 6 лЬхов. И тако 3 лЬхи посла до царЬ турского, а другия же отвЬсити повелЬ” [8, с. 31]. 31 серпня королівський табір знаходився над р. Прут поблизу Чернівців, де Ян Ольбрахт обдарував дворянина Яна Жуковського привілеєм на маєтки [86, с. 30]. Польський історик Т Грабарчик вважає, що „через невдалу спробу зайняти Хотин і безперервні напади молдавської кінноти, продовжувати марш у напрямку чорноморських протів стало неможливим, тому що це могло призвести до ізоляції армії від баз постачання. Тому було вирішено прямувати до молдавської столиці Сучави, яка мала стати базою для подальших дій на півдні проти Стефана Великого” [64, с. 30]. Після невдалої спроби перейти Прут біля Чернівців, королівське військо рушило лівим берегом річки до Тарасівців. У таборі поблизу цього поселення протягом 6 - 7 вересня Ян Ольбрахт також роздав земельні пожалуваня 3-м дворянам [86, с. 31-34]. 7 вересня армія короля зупинилася біля двору Хадір, де в таборі упродовж 7 - 12 вересня були винагороджені маєтками Анджей Ніщицький, Клеменс Бєлєнский, Павел Земак, Анджей Страж, Пьотр Опалінський, Ян Гут, Ян Псарський, Ян Гржимала, Амбросій Памповський, Станіслав Парчевський, брати Якуб і Миколай з Коссова, Миколай Сераковський та ще 24-ри дворяни

Мал. 18. План Козминської битви 1497 р. за В. Коржиком

[86, c. 34-65]. 12 вересня у місцевості Хідір королівське військо таки форсувало Прут [64, c. 30; 40, c. 63]. Далі армія короля попрямувала в напрямі Сірету. 18-20 вересня поляки перейшли р. Сірет і зайняли одноіменне місто. Там відбулася сутичка з татарами, яких поляки успішно відігнали і через чотири дні стали під Сучавою, „розділивши військо на чотири частини, стараючись, - як констатував М. Бєльський, - оточити місто зусібіч”, [64, с. 30; 40, с. 63; 18 , с. 908; 87, с. 75]. Сталося це, як свідчить автор „Бистрицького літопису”, „въ неделе, еже есть мЬсаца септемвриа 24” [8, с. 3132]. За твердженням „Волинського короткого літопису”, коли „ходи король полскии Олбрахт в землю Волоскую со всими вои своими, и многа зла вои его сътвориша церквам и образом божиим, срам и писанию предати” [1, с. 124]. Воєвода Штефан, який ще 27 серпня покинув місто, вирушивши збирати основні сили до Роману та пославши по допомогу до князя Трансільванії Б.Драгффі (Биртока), валаського воєводи Раду й турків, як зазначає Грігорє Уреке, звелів забрати всі запаси продовольства та худобу навколо [85, c. 236; 26, c. 52; 21, c. 73-74]. Вся околиця столиці стала подібна до пустелі. Сучавський замок велів закрити та тримати облогу; оборону було доручено досвідченому воїну і дипломату сучавському портарю Луці Арбуре [87, c. 75; 65, c. 71; 51, с. 108].

Мал. 19. Битва в Козминському лісі (діорама в історичному музеї у Бухаресті)

Сучава була тоді значним за розмірами, багатолюдним містом з добре укріпленою фортецею, яка, за свідченням Д. Кантеміра, була „розташована на плоскому узвишші біля річки Сучава, котра, мабуть, і дала цьому місту назву; місто оточували стіни і глибокі рови. На підвищеній рівнині розташовувалися досить великі передмістя. Окрім палаців господаря та знаті, там налічувалося сорок кам'яних церков і багато дерев'яних, а також шістнадцять тисяч приватних будинків” [5, с. 23]. Жінки, діти та старі покинули місто, у пошуках безпечного місця виїхали також вірмени, котрі заселяли передмістя. Залишилися лише здорові чоловіки, які зачинилися у фортеці [87, c. 78]. Багато вірменських родин повтікало тоді з Сучави до Трансільванії [71, с. 359].

Фортеця воєводи (Cetatea de Scaun) була збудована на уступі гори, що вивищується містом і заплавою річки Сучави, тому її оборона не становила великих труднощів. Природно захищена крутими схилами уступу, на якому вона підноситься, та штучним глибоким оборонним ровом, що відокремлює її від плато, фортеця, котру звів ще в кінці XIV ст. господар Петру Мушата, стала одним з найбільш грізних укріплених пунктів на території Молдавії.

Мал. 21. Молдавський витязь (за С. Нініку)

Найголовніша і найдавніша частина фортеці складалася з четирикутного укріплення з квадратними бастіонами на кутах і посередині стін. Хоча вона й не збереглася повністю (північна частина обвалилася через недостатню стійкості грунту), розміри фортеці можна встановити з достатньою точністю. Довжина її близько 40 м, а ширина - 36 м; середня товщина стін - 2 м. У первісному вигляді, який тепер можна встановити лише в загальних рисах, бо план фортеці неодноразово зазнавав змін, вона була оточена великим захисним ровом, шириною в 30 м., настільки глибоким, що його було важко перейти. Цей рів був викопаний на деякій відстані від фортечної стіни, так що між ним і муром залишилася смуга землі нерівної ширини, головним призначенням якої, звичайно, було забезпечити пересування навколо фортеці. У тому вигляді, як вона була первісно побудована, воєводська фортеця існувала протягом багатьох десятиліть, принаймні з двох причин: її виняткової потужності, через що вона не потребувала зміцнення, і політичної нестабільності в країні, що тривала до середини XV ст. Саме з цих причин воєводи не проводили великих робіт по реконструкції фортечних укріплень [72, c. 166-167; 92, c. 93, 95, 121, 123]. Лише за часів правління господаря Штефана Великого замки Молдавської землі, особливо „престольний град” в Сучаві, зазнали значних реконструкцій, викликаних початком широкого застосування артилерії при облозі укріплених пунктів [78, с. 88]. В основному перебудова Сучавської фортеці звелася до зведення дуже потужної зовнішньої лінії стін, товщина яких в кінцевій фазі перевищувала 3,5 м. У першій фазі, пов'язаної з подіями 1476, коли Сучава пережила першу облогу з боку оманського війська на чолі з султаном Мехмедом II, зовнішні

укріплення складалися зі стіни, товщиною в 1,50 м, що оточувала фортецю кільцем. Хоча на ній було багато бастіонів, ця стіна не цілком відповідала вимогам оборони через те, що квадратні вежі не підходили для установки на них важкої артилерії. Тому були здійснені заходи щодо додаткового зміцнення зовнішньої стіни, до якої добудували ще більш товсту стіну з напівкруглими вежами. Стіна значної товщини і особливо напівкруглі башти додавали фортеці виняткову міцність, якою пояснюється

Мал. 24. Молдавський ополченець „Великого війська” (за С. Нініку)

успішний опір захисників фортеці під час чергової облоги молдавської столиці османським військом в 1485 р. [72, c.1 66167; 92, c. 93, 95, 121, 123].

Польський король прийшов зі всією своєю потугою до Сучавської фортеці у неділю, 24 вересня [21, c. 74]. Перш ніж почати облогу, відпустив усіх полонених, що потрапили йому до рук, намагаючись таким чином схилити на свій бік молдавських бояр, проте ті не піддалися [58, c. 29-30]. За твердженням „Хроніки Биховця”, „король же Ольбрахт, підійшовши до Сучави, стояв під нею декілька днів і зрозумів, що граду зробити нічого не може: всі молдавани, обложені в замку, давали йому таку відповідь: „Знай напевно, що ми господарю своєму і граду його зрадниками бути не можемо, тому що наш воєвода Стефан знаходиться зі своїм військом в полі, і якщо хочеш, піди й переможи його, і тоді міста і вся земля його одразу будуть в твоїх руках” [11, c.165].

Через два дні, 26 вересня, за свідченням автора „Бистрицького літопису”, „въ вторник къ вечерю”, поляки „начяшя рвати град Сучавский” [8, c. 32]. Як зазначав польський хроніст М. Стрийковський, король „столичний замок, з чотирьох боків обложив, і могутньо гарматами стіни руйнуючи, здобував, сподіваючись, що волохи, розчарувавшись суворим і тиранським правлінням Стефана, до нього повинні пристати. Проте в цьому він помилився, оскільки хоча вісімдесят тисяч люду рицарського коронного було, не рахуючи візників, кухарів і інших допоміжних людей, котрих сорок тисяч було, бо й возів з їжею тридцять тисяч було в таборі” [19, с. 300]. Обстріл укріплень тривав вдень і вночі, але якихось особливих результатів не дав, оскільки ще раніше Штефан зміцнив укріплення столиці [21, c. 73; 26, c. 52], зробив необхідні запаси, а сучавський портар Лука Арбуре уміло керував обороною [68, c. 236; 85, c. 236]. Гарнізон фортеці витримував всі атаки коронного війська, бо як засвідчував польський хроніст Б. Ваповський, молдавани „також мали гармати й багато іншого спорядження” [27, c.183]. Зокрема, пострілом з гармати із замку було вбило коня під одним з найманців, але доля цієї людини не відома [64, c. 30-31]. Надалі поляки обмежилися артилерійським вогнем для здобуття фортеці. Але це не дало їм бажаного успіху навіть тоді, коли вдалося зробити в частині муру пролом [58, c. 30; 64, c. 31]. Молдавська залога під командуванням Л. Арбуре, відремонтувала фортечну стіну, закривши у нічний час отвір „міцними дубовими колодами, землею й іншими перепонами” [27, c. 183]. Не допомогли польському війську й дві важкі бомбарди, одну з яких, за свідченням хроніста Б. Ваповського, тягнуло 40, а іншу - 50 коней [27, с. 183]. „Ростовський літопис”, а услід за ним і російський історик В. Татіщев повідомляють, що коли король, „Альбрехтъ вшедъ в землю Волошскую начат плЬнити, и жещи, и сЬчи и грабити, и пришедъ под Сочаеву градъ и стЬну выбили пушками” [10, с. 89; 48, c. 460]. Автор „Густинського літопису” згадуючи про оборону Сучавського замку стверджував, що Ольбрахт тому „не може его взятии, браняхубося изъ града крЬпко и немало Ляховъ побиша” [3, c. 361]. А польський хроніст М. Стрийковський, відзначаючи стійкість сучавських оборонців, зауважував, що „волохи мужньо оборонялися і де наші вдень отвори вибили, то вони вночі землею, деревом і камінням закладали.

Таким чином, коли наші багато часу біля Сучави згаяли, Стефан також зібрав військо зі своїх волохів, турків, мультан і cеклів. Хоча відкрито він з ними в полі не шикувався, але наших регулярно нишком турбував” [19, c. 300-301]. Отже, поки поляки за всіма правилами тодішнього військового мистецтва тримали в облозі воєводську фортецю, „рваша 3 недЬли, день и нощь и ничто же не доспяшя” [8, c. 32], на допомогу воєводі Штефану, який у Романі збирав „Велике військо” з усієї землі [21, c. 73; 26, с. 52; 47, с. 65], прибула, за свідченням молдавського літописця, допомога „от крала угръскии, нареченнии Ласлъу, иже бЬше брат Алберту, кралю ладскому, 12 тисащ вои. И съ ними бяше Бирток, воевода ардялскии, иже и сватия бя Бирток воевода съ Стефаном воеводом” [8, с.32]. Літописець Аксенті Урікару згадує також 2000 секуїв, присланих угорським королем [13, с. 84]. Вісім тисяч воїнів надіслав валаський воєвода Раду [85, с. 237; 80, c. 483]. У табір Штефана прибули також двотисяний загін турків на чолі з Балі-беєм Малкоч-оглу та кілька тисяч татар [21, c. 77; 55, с. 175; 85, с. 237; 57, с. 71]. Автор „Хроніки Литовської і Жмойтської” стверджував, що „в том теды перестереженю Стефан воевода зобрал войско з своих волохов, турков (бо и з ними пакта мЬл), мултанов, татаров и секлов” [12, c.98]. Османська хроніка „Життя султана Баязида” констатує, що „Стефан-бей з Молдавії, людина дуже досвідчена в битвах проти невірних, дуже добре служив султану Мураду ІІ і султану Мехмеду ІІ, покійному батькові

Мал. 25. Молдавський лучник (за С. Нініку)

великого падишаха, який володарює нині, зібрав своє військо, яке доходило до 60000” [22, c. 138; 62, с. 402].

Облога Сучави затягувалася, а молдавський господар за допомогою своєї легкої кінноти відтяв противнику все постачання з Польщі, забираючи усе, що призначалося для табору [58, c.32]. За повідомленням автора „Хроніки Литовської і Жмойтської”, „Стефан воевода казал всЬ дороги зарубати и осадити людом, абы ляхом живности ани помочи ниотколь прибыти не могло, a того зарубу было вдовшки на миль двЬ всюда, a любо поля не ставил и бою c поляками встемпного, еднак уставичне их з боков губил” [11, c. 98]. За таких обставин здавалося, що ті, хто обстрілював місто з великих гармат, оточивши свої табори для захисту возами, опинилися, за словами Б. Ваповського, „самі в облозі, почавши відчувати себе голодними, оскільки прилеглі місця були позбавлені харчів і голод дошкуляв як людям, так худобі” [27, c. 183].

Коли постачання з Польщі припинилося, Ян Ольбрахт вирішив вислати на південь країни значні сили, щоб вони реквізували провіант, оскільки в околицях Сучави нічого не залишилося ще перед початком облоги. При цьому доходило до кровопролитних боїв з молдавським військом, яке намагалося перешкодити намірам поляків. В період від 26-го вересня до 16-го жовтня в район Нямца та Котнара з боку поляків були вислані значні сили для того, щоб роздобути харчі. Один з таких великих польських загонів, що просунувся до Нямца, зазнав тяжкої поразки в лісі Браніште, що неподалік замку [58, c. 3233; 20, с. 1329; 24, с. 27].

Склалися умови для переходу молдаван у контрнаступ. У „Густинському літописі”, зокрема, про це написано: „А потомъ услыша королъ, яко Стефанъ собрался со Волохи и Татары и Турки, идетъ на нЬ” [3, с. 361]. Однак трансільванський воєвода Б. Драгффі (Бирток) порадив Штефану укласти з польським королем перемир'я [38, с. 88; 21, с. 75]. „И господинъ Стефан воевода, - як зазначає молдавський літописець, - едва воля его сътвори на съмирение. И тако Бирток посла свои посли до кралЬ лядского” [8, с.32]. Хроніст Б. Ваповський говорить, що Штефан пішов на замирення з поляками нібито через те, що шпигуни господаря сповістили його про те, що в мурі Сучавської фортеці пробито пролом і гарнізон довго не зможе її втримати [27, с. 184].

Тим часом, у таборі голодуючого польського війська під Сучавою почалися хвороби [43, с. 190]. На „фебру” (малярію) захворів навіть король [40, с. 63]. Шляхта, за словами М. Бєльського, „нарікала на короля, що на загибель привів” і вимагала повернення на батьківщину [18, с. 909; 96, с. 378]. Після трьох тижнів облоги знесиленого хворобою Яна Ольбрахта охопили сумніви щодо подальшої перспективи молдавської кампанії [58, с. 34]. Отож, коли в польському таборі з'явилися посланці Б. Драгффі, які від імені угорського короля висунули перед Яном Ольбрахтом вимогу покинути Молдавію, пригрозивши розривом відносин Угорщини з Польщею, той змушений був відмовитися від своїх намірів та вирішив повернути своє військо назад [81, с. 552]. Хроніст М. Стрийковський так описував обставини укладення перемир'я між королем і господарем під Сучавою за посередництва угорської сторони: „Шляхта кричала, щоб король

Мал. 27. Османські воїни

їх додому відпустив, що їм звідусіль велика убогість світила. Більше того, ні литовці, ні мазури не прийшли на допомогу. Ще магістр прусський, Тиффен, хворий у Львові лежав і там помер. А Стефан всі дороги звелів позарубувати, і обсадити, щоб нам ні їжі, ні допомоги прибути не могло. А поляки теж нерозумними в своїй звичайній безпечності були тому, що собі дороги, якими прийшли не зміцнили. А посли приїхали від Владислава, короля угорського і чеського до брата, короля Ольбрахта, прохаючи його, щоби полюбовно з воєводою волоським Стефаном вчинив, аби він з відчаю до турків по допомогу не подався. Пішов тоді король Ольбрахт легко на угоду, коли й сам феброю захворів і втрати та погане становище свого війська побачив. Але коли про умови двостороннього миру домовитися не могли, перемир'я вирішили укласти до часу, коли би домовилися про затвердження миру. Тоді облогу Сучави наші припинили і король також послав до Олександра, брата, великого князя литовського, що у Брацлаві лежав, щоби вже з військом литовським далі не трудився” [19, с. 301]. Одночасно через угорських послів він намагався провести зі Штефаном мирні переговори, які, однак, не призвели до остаточного результату [51, с, 112]. Коли згоди не було досягнуто, 18 жовтня вирішили укласти лише тимчасове кількамісячне перемир'я, причому в якості умови Штефан висунув перед Яном Ольбрахтом вимогу зняти з Сучави облогу і покинути Молдавію тим самим шляхом, яким польське військо прибуло в країну [58, с. 34-35; 64, с. 31].

Тансільванського воєводу Б. Драгффі, який зіграв головну роль у справі замирення, воєвода Штефан, за твердженням молдавського літописця, „погостивь и даровав (...) съ великими и многими дарами, и отпусти его въсвояси” [8, с.32].

Після оголошення перемир'я, польський король наказав військам відступати. Відступ, як зазначає молдавський літописець Г Уреке, почався 19 жовтня, у четвер [21, с. 76; 26, с.53]. 22 жовтня останні польські підрозділи покинули табір під Сучавою. Відхід польського війська відбувався чотирма колонами. Здійснювався він, як зазначає дослідник історичної географії Буковини В. Коржик, не „відкритою місцевістю з поворотом направо на довший, але безпечніший шлях” (по всьому, лівим берегом долини Сірету), а коротким через ліси та остепнену Гораїку високого правобережжя і до броду через Сірет поблизу нинішнього с.Новий Вовчинець на с.Стерче [37, с. 27]. Далі, перейшовши 22-23 жовтня р. Сірет, передові колони королівського війська, замість йти старим шляхом, попрямували на північ, до Козминського лісу або як його ще називали - Буковини [56, с. 149]. За ними пішла решта армії [40, с. 64]. Польські хроністи М. Стрийковський, М. Бєльський та М. Кромер одностайно стверджують, що коли „Стефан, воєвода волоський, тільки зрозумів, що поляки іншою дорогою пішли, не тією, якою прийшли, назад в Польщу вийти хотіли (або більш короткою цю дорогу вважали, або цей край ще не спустошили, через що би військо легше їжу діставало), наказував королю через послів, щоб тією дорогою, котрою прийшли, назад і поверталися, говорячи, що та дорога, котрою задумав на лівий бік витягнутися, була не така, як перша широка, але лісами густими і високими рясніла, що незручно було і ярів тиснявою пересічена і заповнена була. Через що потрібно було остерігатися, щоби люди волоські суворі, жорстокі і свавільні, котрих заледве вмів воєвода в послуху тримати, в тих тіснинах проти поляків відігравшись, шкоди щоб не зазнали. Цьому наказу поляки віри не йняли, говорячи, що це Стефан, зрадник, хитро заходить, щоби йому ті краї його підданих не спустошувалися, й цілими від нас залишилися” [19, с. 301; 18, с. 909-910; 20, с. 1331-1332]. Автор „Короткого волинського літопису” теж констатує, що польський король „которою дорогою повЬле ему поити волоскии в свою землю, туда не восхотЬ поити и поиде просто до Снятина по Буковинью” [1, с. 124]. Феодосій Софонович так само говорить: „И пошовъши, воиска полские шкоди великие чинили по мЬстах и селах” [9, с. 247]. 25 жовтня поділена на чотири частини армія Яна Ольбрахта зупинилася біля с. Глибока. Далі треба було, щоб дістатися Чернівців, перейти великий буковий ліс [64, с. 31].

Чернівецький дослідник О. Масан припускав, що попереджаючи поляків про можливий напад у разі зміни маршруту відходу, молдавський воєвода знав про наміри союзників напасти на польське військо на тісній лісовій дорозі та поживитися обозом й бранцям і мабуть „надав допоміжні підрозділи з вояками, які обре знали місцевість” [40, с. 64]. Йому було вигідно таким чином з ними розплатитися, забезпечивши при цьому собі алібі [40, с. 64]. Зроблена ж, за свідченням автора „Молдавсько-польського літопису”, „кількома повітами свавільних зем'ян” самочинна зміна визначеного угодою шляху слідування, „які гетьманів своїх не слухали” й „великі шкоди чинили”[8, с. 110] та рух за нею решти королівської армії, розв'язували воєводі Штефану руки щодо подальших дій, бо тепер він не вважав себе зобов'язаним до виконання умов укладеного з королем Яном Ольбрахтом під Сучавою перемир'я, яке поляки першими порушили, відійшовши, від обумовленого маршруту, на чому наголошує літописець Г Уреке [21, с. 76-77]. Тому, як зазначає автор „Бистрицького літопису”: „Разгневасе Стефан воевода и погна въсяд их съ своими вои и съ двЬ тисящь турков, и достиже их въ край Козмин буков, и възят бога вышняго на помочь, и удариша на них у четверок мЬсяца охтябриа 26, и милостия божия и молитвами прЬчистыя богоматре и молением святаго и славного великомученика и мираточиваго Димитрия възможе господинъ Стефан воевода тогда и разбишя их, и тако погнашя их пряз Буковину Козминова, убиваящи и сякущи” [8, с. 33].

Більш докладно описує трагедію, яка спіткала польське військо в Козминському лісі М. Стрийковський, який говорить, що вояки „йшли тоді, де хто хотів, без діла і без порядку, грабуючи, на що натрапили і чинячи розбій. Так після четвертої зупинки притягнулися в Буковину. Вона собою являє ліс буковий дуже густий завширшки в дві милі, дороги має яристі, гористі та через скелі і камені дуже тісні. Через цей ліс невдалий король говорив великополякам з пошкодженими возами їхати вперед, і переїхали через нього без жодної шкоди. А Мєховський і Бєльський пишуть, що король з великополяками одразу вперед їхав, однак сам король, як свідчить Кромер, на другий день за ними послав спершу тільки гармати та вози, і лише потім виїхав зі своїм двором. За королем, потім шляхта з Малопольщі і руські без гармат, без ладу, без зброї, голі, як додому безпечно волоклися, а наостанок солдати їхали. І Бєльський пише, що гармати посередині на власну шкоду пустили [19, с. 301; 20, с.1332].

Говорячи про послідовність руху колон Буковиною, М. Стрийковський припустився неточності, що М. Бєльський нібито услід за Мєховським пише про переїзд через ліс короля разом з великополяками в перший день, але натомість той говорить про рух короля через Буковину другої днини, як стверджує й М. Кромер, а повідомлення М. Мєховського тотожні зі свідченням Б. Ваповского [18, с. 910; 20, с. 1332; 24, с. 261]. За словами М. Стрийковського, коли „вже вози королівські й інші вантажі воєнного спорядження в нижню частину лісу спустилися, коли волохи, селянство, вирвавшись зрадницьки з усіх боків, і з нетрів лісових на табір королівський вдарили. Наших січуть, колють, убивають; „Убий, убий!” кричать, вози розбивають, розмітають, здобич беруть. Більше того, дерева великі спеціально підрізали, і дороги ними завалюють, щоби останні загони якомога довше затримати, а передні щоби подалі відійшли і на порятунок своїм повернутися не змогли. Раптом не гаючись сам Стефан воєвода несподівано з великим і могутнім військом кінних і піших прибув, хоча деякі пишуть, особливо руські літописці, що велів себе на санях везти, бо на подагру хворів, так з великим галасом на останній загін наших з тилу і флангу вдарив. Змішалися наші, боєм несподіваним захоплені, проте кожний мужньо оборонявся, але без військових клейнодів і без команди все це робилося і один другого не міг чути, перед гуркотом, криком, ржанням коней, падінням дерев, і тріском зброї та звуком, який все гучніше і загрозливо розносився широкими лісами. Наостанок, коли вже наших волохи досягали, повернулися наші в табір свій, від якого нещодавно від'їхали. Але й там, оточені, вже засумнівавшись в обороні і здоров'ю, лише трясучись, очікуючи допомоги лише з неба, одні в Честохову, другі в Св. Хреста, інші до св. Якова обітниці давали. Але тим більше їх волохи звідусіль били, хоча король своє придворне вибране рицарство їм на допомогу послав, котре швидко з лісу виїхавши, труб і бубнів звуком та красою зброї увагу неприятеля на себе звернули. Вступили знову в битву, і тим часом, ті, які були обложені в таборі, кинувши вози, зброю, і інший непотрібний вантаж, де хто міг втікали через ліс. До першого спільного загону прийшли, до якого вже й король прибув. Волохи, також не витримавши битви, від королівської гвардії розсипались і придворна хоругва з перемогою через ліс до короля повернулися. На другий день король на тому самому місці з усім своїм військом табором став, очікуючи на своїх, що в лісах затаїлися чи заблукали. Але дуже багато шляхти польської і руської загинуло, частково побиті, почасти взяті в полон, і сьогодні на тому місці бачив сам дуже великі могили й зітлілі кістки. А Стефан, воєвода, суворість виказуючи більшу, ніж поганську, всіх, котрі у його владі опинилися, перед своїми очами вбити наказав. Ті, яких турки й татари, взяли в полон, в неволю були загнані” [19, c. 302]. Аналогічні відомості подає М. Кромер [20, c.1334]. М. Бєльський говорить, що над полоненими практикували такі знущання, як підвішування за волосся на деревах і, за його словами, у поляків нібито після цього увійшло в звичай стригтися і голитися, а довга зачіска вийшла з ужитку [18, c. 911]. Б. Ваповський повідомляє, що коли на задню колону малополяків напали турки, угорці семигородські або трансильванці, а також волохи, то вони були відрізані й багато потрапило до турків в полон. Полонених потім відправили до Туреччини [24, c. 261-262].

Особливо великих втрат завдали відступаючим польським колонам та орденським рицарям і кнехтам молдавська, татарська, турецька й татарська кіннота, а також загони місцевих селян [16, c. 147; 26, c. 53; 41, с. 24; 83, с. 37; 61, с. 70, 76; 22, с. 139; 90, с. 20]. За твердженням автора „Хроніка Литовської і Жмойтської”, який взяв за основу працю М. Стрийковського, поляки „пришли в полъдЬса того букового, там волохи з турками зо всЬх сторон з яскинь лЬсных вырвавшися били, стрЬляючи, и сЬкли поляков, кричачи, возырозбивали, которых возов было 30 000, a самого жолнЬрства 50 000, кром возниц, кухаров и базарников. A до того дерева великие буковые поподрЬзовали пилами были волохове, снаднЬй на поляки обаляли, закидуючи, абы остатнии гуфы далЬй поступити ани переднии остатним на ратунок прибыти не могли. A в тым и сам Стефан, воевода волоский, з великим воском Ьздных и пЬших прибыл и з великим криком на остатний полк ударил на поляков з боку и з тылу. A поляцы велми несподЬваною речью замЬшаныи, затривожилися, a их Стефан, нагоняючи, з волохами, турками, татарами рубал и бил. A поляки тылко з неба помочи жадали, другие до Ченстохова, иншие до Святого Крижа, другие до Калварии, иншие до гробу святаго Якуба офЬруючися, утЬкали; але их волохи на тые отпусты не хотячи пускати, от всЬх сторон били, аж кроль их, з двору своего рицеров пребраных приславши, трохи поратовал. A так войска пропало там, так от волохов, турков, татаров и секлов и дерева буков, также от циган, мужиков або подданых волоских, выборного полского 35 000, a 7000 вязнев было поляков, котрых Стефан всЬх отдал турком”. [12, c. 98]. У „Хроніці Биховця” теж зазначається, що „воєвода Стефан, почувши про те, що польський король Ольбрахт не хоче повертатися тією самою дорогою, котрою прийшов в його землю, а хоче йти новим іншим шляхом, через камянисту Буковину, був цьому дуже радий і, не думаючи нічого про присягу та вічний мир, про те, що ганьбить свою землю, швидко послав до турецького царя і в Угорщину і до валаського воєводи. Ті же швидко прислали йому кілька тисяч людей, а до того приготувалися самі зі своїми людьми кінними і пішими, а король Ольбрахт був зі своїм військом в Буковині, і йшов без побоювання, не очікуючи нізвідки удару, з огляду на те, що був укладений вічний мир і взято присягу. А в цей момент у молдавського воєводи Стефана дуже боліли ноги, але, прагнучи зробити все по-своєму забув він і про неміч і хворобу свою. І наказав везти себе на санях. І прийшов зі всіми силами своїми і з турками, і з угорцями, і з валахами, і напав в тих лісах в Буковині на короля Ольбрахта і на військо його, і багато з його війська побив, а інших взяв живими і забрав багато обозів з великим багатством і декілька знаменитих гармат, самому же королю Ольбрахту і багатьом його панам і воїнам його нічого не вдіяв. І коли вже король пройшов ліси і Буковину, тоді воєвода молдавський зі своїми людьми повернувся до себе. Взятий тоді ж був у полон молдаванином маршал великий польський пан Точинський” [11, c. 165-166]. Саме підрозділ королівської гвардії під командуванням Яна Тенчинського здійснив контрнаступ та відкинув молдавські загони до р. Сірет, де командир гвардійців втратив коня і був взятий в полон [20, с. 1334; 18, с. 911; 58, с. 42; 40, с. 65; 28, с. 62; 64, с. 32].