„И тако погнашя их пряз Буковину Козминова, убиваящи и сякущи”: трагічна розв’язка молдавської кампанії польського короля Яна Ольбрахта 1497 року в лісах Буковини

Османська хроніка „Життя султана Баязида”, повідомляючи про участь у Козминській битві турків, валахів і молдаван, свідчить, що „отримавши відомості про те, що армія ляхів стала табором в місці сусідньому, послав він (Стефан), одного чоловіка до армії польської зі свого боку, аби їх застерегти від безпечності і щоби не втрачали пильності. Удавав (Стефан), що хоче з ним переморити і ще писав до короля польського, що обидва тієї самої релігії і мають ті самі інтереси, так, що врешті-решт, ми будемо оточувати армію турецьку і посічемо її мечами. Оскільки армія турецька є незліченна, маємо бути обережними. Для того я буду удавати, що ще їм (туркам) буду допомогати і є на боці їхніх інтересів. Король польський на все погодився і вважав за хороші новини поради Стефана та надіслав йому послання з метою узгодження планів і спільних дій.

Тим часом, бей (Штефан. - М.Ч.) попередив великого володаря світу про пастку, яку він влаштував на християн. Падишах дав на те свою згоду і оголосив йому, що він може діяти зі своїм військом на власний розсуд. Тому Стефан-бей розділив військо на три корпуси, щоб у неприятеля склалося враження, що воно є дуже чисельним, і послав, в той же час, до короля, щоб сказати йому, аби не турбувався, що військо турецьке є чисельним. Поляки не знали напевно, що армія турецька поділена на три корпуси. Дивляться в один бік, дивляться в другий, що турки власне їх б'ють. В результаті правовірні воїни змішалися з поляками. То поляки відбивали турків, то турки тіснили поляків, а в результаті обидва війська змішалися. Мусульмани билися як леви, а невірні, цілком втративши рівновагу, почали втікати. Правовірні воїни, відчуваючи неминучу поразку всього війська невірних, не зупиняли свій запал доти, поки ще ряд невірних не порубали. Військо мултан, на противагу молдаванам, через яких вони були зміцнені, допомігши багато в тій цілковитій поразці невірних. Війська бея Молдавії налетіли на вози поляків і забрали все, що було цінного, а насамперед, розграбували всю казну армії. Воїни зробили такий великий грабунок, що всі збагатилися. Вони знайшли там хутра куниці й соболя та захопили так багато полонених, що не можна їх порахувати. Цей бей захопив дев'ять командирів та близько 200 вояків, яких відправив до падишаха, 28-го ребі-уль-ахір” (24 грудня 1497 р.) [22, c.138-139]. Говорячи про втрати польського короля в лісах Буковини „Ростовський літопис” стверджує, що після того як Штефан-воєвода „введе в крЬпкіе мЬста, и поби его, и пушки его взять и казну, и многих пановъ побиль, а иныхъ живыхъ поималь, а силы его побиль тысящ с сорокь. А сам король не во мнозЬ едва утече к Руским кнзем: занеже они на томь бою не быша, и возвратися король с великимь князем во свояси” [10, с. 89].

Але реально король втратив 11 тис. чол. [82, с.140-141]. Звістка про події в лісах „Буковини Козминова” набули розголосу по сусідніх країнах, завдяки чому назва „Буковина” стала широко відомою [16, с. 147; 2, с. 753; 9, с. 213-214, 247; 6, с. 166; 1, с. 124; 7, с. 2]. Як сповіщає „Молдавсько-польський літопис” та інші хроніки, переможцям також дісталося багато польських гармат [8, с. 120; 11, с. 166 10, с. 89]. Дві з них були знайдені археологами при розкопках в 1999 р. цитаделі у Старому Орхеї [29, с. 158; 95, с. 44-46].

Принагідно варто відзначити, що особистої участі в бойових діях воєвода Штефан не брав, а перебував поблизу у таборі з основними силами. Оскільки він не міг пересуватися верхи з огляду на подагру, то прибув туди на санях. На цьому наголошують, зокрема, автор „Хроніки Биховця”, М. Стрийковський, а услід за ними й літописці Ніколає Костін та Аксенті Урікару [11, с. 165; 19, с. 302; 17, с. 130; 13, с. 87; 50, с. 76].

Як стверджує М. Стрийковський, від Буковини решту польського війська, „бідою навчені, вирушили у бойовому порядку. Однак їх волохи звідусюди не переставали турбувати, і коли однієї ночі був великий вітер, запалили суху траву недалеко від табору, так вогонь сильним вітром розпалений, чим далі тим ближче до табору наближався і певно завдав би нашим великої шкоди, якби траву швидко не викосили і зібрали” [19, с. 303]. 27 жовтня, зібравши рештки свого війська в таборі біля с. Козмина (очевидно поблизу нинішнього села Коровія), король попрямував до Чернівців [21, с. 78; 26, с. 53; 17, с.131; 64, с. 32]. На допомогу йому зі Снятина поспішало 600 мазовецьких кіннотників. Молдавський воєвода направив проти нього загін на чолі з великим ворніком Сімкою Болдором, який в суботу ввечері перейшов Прут і 29 жовтня, у неділю вранці, розгромив мазовшан під Ленківцями Пізніша традиція пов'язувала старі окопи біля Ленківців з невдалою молдавською виправою короля Яна Ольбрахта, зокрема вважали, що їх начебто зробили мазури [58, с. 48]. [21, c. 78-79; 8, c. 33; 16, с. 204; 17, c. 132]. За словами хроніста М. Стрийковського: „Мазури, хоч нерівну битву бачили, досить мужньо, захищалися, але більшим числом переможені, дощенту розбиті, на полі полягли. Цією битвою щасливою надихнений будучи, Стефан до берега Пруту, ріки, зі всім своїм військом зайшов, щоби нашим переходи закрити. Там, коли наші підтягнулися, ув'язався з ними в битву. Билися з обох боків з усією силою, де волохи, вмінням польським переможені і великої поразки зазнавши, відігнані, в ліси звично втікали, а потім більше на поляків не робили спроб. Там король, хворіючи в Чернівцях, три дні в таборі лежав, і наші вшир і вздовж довкола чинили розорення. І звістка прийшла, що велике військо неприятелів приходить, і що король, залишивши війська, таємно хоче їхати. Ця звістка, якій швидко повірили, дуже всіх занепокоїла, особливо великополяки першими почали мішки складати, на коней їх прив'язувати, turpem fugam (готуючись до втечі) - як Кромер пише, - почали, ганебно покидавши вози та інше спорядження, втікати. Дізнавшись про це, король, хоч хворим і втомленим був, мусів у війську показатися, і Зигмунда, брата, до панів послав, щоби він чутки спростував, і показав жадібність втікачів, що зробив Зигмунд невідкладно їздячи зі свічками військом всю ніч, всіх кого зустрічав, заспокоював, і пішов до наметів панів, так занепокоєння стихло.

Наступного дня, коли король хотів з табору рушати, прибуло кілька тисяч кінного рицарства литовського, від Олександра великого князя надісланого, армія короля сповнилася надії, як пише Кромер, а королеві і всьому війську польському кращих сподівань в серця додали” [19, с. 303; 20, с. 1335-1336]. Автор „Хроніки Литовської і Жмойтської” стверджує, що саме цей загін врятував Яна Ольбрахта від остаточного розгрому, оскільки „кроль в малом почтЬ зостался люду своего и гды бы (яко

Стриковский свЬдчит) литва и русь от великого князя литовского Александра не была на помоч прислана, певне бы и сам кроль оттоля не выйшол” [12, с. 98].

Сам великий князь литовський Олександр Ягеллончик з головними силами литовського війська через погрози великого князя московського Івана ІІІ участі в поході брата не брав, бо, як свідчить „Ростовський літопис”, коли „кнзь же великии Іоаннь Васіліевич свЬдавъ то что они идутъ ратію на Стефана воєводу Волошского и вборзЬ о том посла на подводахъ, к зятю своему в великому князю Александру Литовскому, посла свого Лобана Заболотсваго да діака Волка Курицына, чтобы князь великіи Александръ доскончанія своего не рушил, а на свата бы великого князя на Стефана воєводу ратію не ходилъ, и княз великіи Александръ сотворилъ лесть, самъ возвратился, а князей Рускихъ с силою послалъ на помощь брату своему Альбрехту” [10, с. 89]. З хронік відомо, що литовський загін, який йшов на допомогу Яну Ольбрахту, очолювали лідський намісник та маршалок великокняжого двору Станіслав Петрович Кішка і князь Симеон Ошмячич [20, с. 1336; 19к, с. 303]. В межах Великого князівства Литовського проти кримських татар (союзників Штефана Великого) діяли загони князя Костянтина Острозького, які перешкодили їхньому об'єднанню з військом молдавського господаря Штефана, при цьому в полон до князя потрапив ханський син Мехмед-Гірей [49, с. 18]. Принагідно варто зауважити, що рік по тому великий князь Іван Васильович Московський, дізнавшись, що Олександр Ягеллончик має намір надати Яну Ольбрахту більш дієву допомогу проти Штефана, нагадів великому литовському князю через свої послів про цей недружній крок і застерігав надалі так не робити, погрожуючи війною: „Осенесь пришел к нам слух, что еси пошел на Стефана, воеводу волошского; и мы к тебе посылали своего боярина Петра Григорьевича да диака своего Ивана, чтобы еси памятовал на наше с тобою докончание, а на Стефана бы еси воеводу не ходил. И ты к нам отказал с нашими послы, что еси на Стефана воеводу не пошел; и ты сам на Стефана воеводу не пошел, а на него еси посылал воевод своих с людьми на помочь своему брату. Ино,

Мал. 28. Маршалок С.П. Кішка

брате, гораздо ли так делаешь? К нам еси с нашими послы отказал, что на Стефана воеводу еси не пошел, а рать еси свою на него посылал (...). А нынча, брате, слух нам таков, что наряжаешься, а хочешь ити ратью с своим братом, с королем польским, на Стефана воеводу на волошского. И ты бы, брате, памятовал на наше с тобою докончание, чтобы на Стефана воеводу на волошского не ходил, ни людей бы еси своих на помочь брату своему не посылал, а за то бы еси, брате, с нами нежитья не хотел” [4, с. 78.].

Ворніку С. Болдору не вдалося зупинити литовців під Шипинцями [21, c. 79]. За твердженням М. Стрийковського, „зустріло їх військо волохів як і мазурів, що мало з литвою велику битву і дощенту з Божою допомогою розбили волохів, про що польські хроніки мовчать. Пише Кромер, що вимагали від короля литовські рицарі, аби їх пустив в Волоську землю плюндрувати, але їм те заборонив, посилаючись при цьому на своє слабе здоров'я, для поправки якого до Польщі спішив” [19, с. 303-304; 20, с.1336]. 30 жовтня коронне військо з боями перейшло Прут, і 31 жовтня король був уже в Снятині, а звідти поїхав до Львова [21, с. 79; 40, с. 65-66; 16, с. 205].

Мал. 29. Церква св. Дмитрія в Сучаві, збудована Петру Рарешем на місці Штефанової. ( фото Л. Балана)

Молдавський воєвода Штефан ІІІ тим часом розпустив військо, а в день св. Миколая у м. Гірлеу, як пише літописець, „гостба велия сътвори въсям боляром своим от велия же и до мала и витяжи мнози тогда постави и съ дарми многоцянми тогда даровав их каждо по достоанию их” [8, с. 33]. А в Сучаві, на згадку про Козминську перемогу, за свідченням інтерпелятора літопису Г. Уреке Місаїла Келугерула, воєвода звелів збудувати церкву св. Дмитрія [21, с. 81-82; 26, с. 54; 63, с. 399] (рештки цього храму були розкопані археологами 1954 року в тій частині міста, яку колись називали Шипот. За планом цей храм нагадував церкву в Мілішівцях) [53, c. 26]. Легковажний похід Яна Ольбрахта в

р. на Молдавію мав для Польщі подальші тяжкі наслідки. У

р. турецько-татарське військо на чолі з Балі-беєм Малкоч- оглу спустошило Поділля і Галичину [21, с. 82; 40, c. 66]. Загони Штефана також здійснили кілька нападів на територію Польщі, зайняли Покуття [60, c. 62-63]. До Молдавії було виведено близько 100 000 полонених [21, с. 83; 26, c. 55].

Лише у 1499 р., за посередництва Угорщини між Штефаном Великим та Яном Ольбрахтом було укладено мир. Молдавія як рівноправна сторона залучалася до польсько-угорського союзу проти турків. Польський король гарантував Штефанові та його наступникам необмежене володіння Молдавською землею, зобов'язувався не прихищати противників господаря у своїх володіннях, надати йому притулок у разі вигнання туркам, а суперечки між жителями обох країн повинні були вирішуватися прикордонними старостами [16, c. 147; 40, c. 66-68; 54, с. 131-133]. Одночасно Штефан домігся від Польщі уступки прикордонних сіл Руське-Довгопілля, Путила, Ростоки, Вижниця, Іспас, Мілієве, Вилавче, Карапчів, Замостя, Вашківці та Волока, розташованих по правому березі р. Черемош, які, за словами хроніста І. Некулче, були подаровані королем послу воєводи великому логофету І. Теутулу. Ці місцевості були включені до складу Чернівецької волості [23, c. 11].

Оцінюючи невтішні наслідки молдавської кампанії короля Ольбрахта 1497 року, польський хроніст М. Стрийковський зазначав: „А король польський прибувши до Кракова з Волох після цієї ганебної поразки, ніби щось добре зробив, вечері влаштовував святкові з танцями, веселився (...). Нічого корисного не вирішив і ні про що не думав, про образу, отриману у Волохах, не пам'ятав. Дуже суворого і сміливого неприятеля Стефана нам зачепив, через що потім велика шкода й тяжкий смуток полякам і русакам постали. Цю поразку поляків на Буковині Мєховський і Бєльський, так само і Ваповський зраді Стефановій приписують, але Кромер, к другій версії першого видання, Гербурт, а також літописці більше непорядності нашій приписують, що хотів вигнати Стефана король Ольбрахт, відповідно до згаданої таємної з братами угоди. Багато смутку і жалю для народу всього у Польщі в той час завдав цей непорядний і невмілий похід. Чутно про знатних і шляхетних дівчат, а також рицарів, одні були в Туреччині, інші у Татарії, в Азії, у Каппадокії за морем, котрі своєю кров'ю здоров'я королівське відкупили. Багато було тих, що цей занепад покладали на Філіпа Каллімаха, чиїх порад король Ольбрахт більше шукав, ніж своїх підданих” [19, с. 304].

А молдавський літописець Г Уреке в „Повчанню сильним”, вбачаючи у поразці Яна Ольбрахта в Козминському лісі кару Божу за несправедливість щодо воєводи Штефана, писав що „Бог справедливий, який засуджує несправедливість і підносить справедливість, особливо суворо карає тих, хто порушує клятву. Тому що Ольбріхт не невірним, а християнам хотів чинити війну, не допомагав тому, що спокою не мав від турків, а хотів послабити того, який боровся з ворогами християн, і саме йому повинні всі допомагати”[21, с. 80].

Отже, заключна фаза правління воєводи Штефана Великого була позначена воєнним конфліктом з королем Польщі, який намагався відновити свій сюзеренітет на Молдавією. У 1497 р. господар організував ефективну відсіч війську польського короля Яна Ольбрахта, яке вторглося до Молдавського воєводства і намагалося захопити столицю країни Сучаву. Уміла оборона гарнізону Сучавського замку, а також використана Штефаном тактика „випаленої землі” та допомога союзників, дозволили молдавському воєводі перехопити стратегічну ініціативу і змусити польського короля укласти перемир'я з Молдавією. Проте порушення його умов з боку відступаючого польського війська спричинилося до поразки короля Яна Ольбрахта у Козминському лісі. Мирний договір 1499 року відновив відносини між Польщею та Молдавією на засадах рівнорав'я і не містив згадок про який би то не було васалитет. Незалежність і рівноправність Молдавського воєводства як суб'єкта в міжнародних відносинах визнала й Угорщина. Крім того, за результатами польсько-молдавської війни 1497-1499 рр., Молдавія включила до своїх володінь Русько- Довгопільський окіл. Таким чином молдавсько-польський кордон в Карпатах стабілізувався по р. Черемош. Водночас, на рубежі XV-XVI ст. територія Молдавської землі стала плацдармом для нападів турків на Польщу. Ці набіги, що розпочалися невдовзі після невдалої молдавської кампанії короля Яна Ольбрахта 1497 року, мали на меті ослаблення впливів Ягеллонів у Східній та Південно-Східній Європі.

Джерела та література

1. Волынская краткая летопись // Полное собрание русских летописей. - М.: Наука, 1980. -Т 35. Летописи белорусско-литовские. - С. 118-127;

2. Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії / Упорядкував та переклав з польської о. Юрій Мицик. - Київ: Видавничий дім „Києво-Могилянська академія”, 2007. - 1006 c.;

4.Густинская лЬтопись // Полное собраніе русскихъ лЬтописей. - СПб.: Тип. Эдуарда Праца, 1843. - Т.2. ІІІ Ипатіевская лЬтопись. - С. 234-373; Исторические связи народов СССР и Румынии в XV - начале XVIII веков. Документы и материалы. В 3-х томах. - Т 1: 1408-1632. - М.: Наука, 1965. - 364 с.;

5. Кантемир Д. Описание Молдавии [Текст]: [Пер. с латин.]; [Общ. ред., вступ. статья, с. V-XXVTII, примеч. и коммент. проф. В. Н. Ермуратского]. - Кишинев: Картя молдовеняскэ, 1973 - XXVIII, 222 с.;

6. Летопись Рачинского // Полное собрание русских летописей. - М.: Наука, 1980. - Т 35. Летописи белорусско-литовские. - С. 145-172;

7. Руська „кройника” з XVII в. // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - 1904. - Т 62. - Кн. 4. - Misc. - С.1-3;

8. Славяно-молдавские летописи XV - XVI вв. / Сост. Ф. А. Грекул; отв. ред. В. И. Буганов; АН СССР. Ин-т истории СССР. - М.: Наука, 1976. - 150 с.;

9. Софонович Феодосій. Хроніка з літописців стародавніх. - К.: Наукова думка, 1992. - 336 с.;

10. Текст лЬтописи 6988 - 7047 гг. // Шахматовъ А. А. О так называемой Ростовской лЬтописи. Изданіе императорского Общества исторіи и древностей россшскихъ при Московскомъ УниверситетЬ. - Москва: Университетская типографія, 1904. - С. 67-162;

11. Хроника Быховца // Полное собрание русских летописей. - М.: Наука, 1975. - Т 32. Хроники: Литовская и Жмойтская, и Быховца. Летописи: Баркулабовская, Аверки и Панцырного. - С. 128173;

12. Хроника Литовская и Жмойтская // Полное собрание русских летописей. - М.: Наука, 1975. - Т 32. Хроники: Литовская и Жмойтская, и Быховца. Летописи: Баркулабовская, Аверки и Панцырного. - С. 16127;

13. Axinte Uricarul. Cronica paralela a Jarii Romane§ti §i a Moldovei. - Bucure§ti: Editura Minerva, 1993. - Vol. I. - 380 p.;

14. Bielski. Kronika Polska // Portret in cronica: §tefan cel Mare §i Sfant (1504-2004). - Suceava: Editura Mu§atinii, 2004. - P. 196-206;

15. Calatori straini despre Jarile romane. - Bucure§ti: Editura ^tiin^ifica §i enciclopedica,1983. - Vol. VIII. - 689 p.;

16. Cronica Moldovei de la Cracovia. Sec. ХІІІ - inceputul sec. XVII / ed.: Rezachevici Constantin. - Bucure§ti: Editura Meronia, 2006. - 238 + [37] p.;

17. Costin N. Letopisetul Jarii Moldovei de la zidirea lumii pina la 1601 §i de la 1709 la 1711. Opere. - Ia§i: Ed. Junimea, 1976. - 348 р.;

18. Kronika Marcina Bielskiego. - Sanok: Naklad i druk Karola Pollaka, 1856. - Tom. II. - Ks. IV-V. - 1222 s.;

19. Kronika Polska, Litewska, Zmodzka I wszystkiej Rusi Maceija Stryjkowskiego. - Warszawa: Naklad Gustawa Leona Gluksberga, Ksiegarza, 1846. - T. II. - 572 s.;

20. Kronika Polska Marcina Kromera, Biskupa Warminskiego. Ksiag XXX. - Sanok: Naklad i druk Karola Pollaka, 1857. - 1500 s.;

21. Letopisetul Jarii Moldovei pana la Aron voda (1359 - 1595) intocmit dupa Grigorie Ureche vornicul, Istratie logofatul §i alti de Simeon Dascalul / Ed. de Const. Giurescu. - Bucure§ti: Atelierele grafice socesc&Co, Societate anonima, 1916. - 305 p.;

22. Menakib-I Sultan Bayezid-han ibn-I Muhammed-han // Cronici turce§ti privind Jarile Romane: Extrase. - Volumul 1: Sec. XV - mijlocul sec. XVII. - Bucure§ti: Editura Academiei Republicii Socialiste Romania, 1966. - P. 135139;

23. Neculce I. Letopisetul Jarii Moldovei §i o sama de cuvinte. - Bucure§ti: Editura de statpentru literatura §i arta, 1959. - 456 p.;

24. Scriptores Rerum Polonicarum. - Tomus II. Chronicorum Bernardi Vapovii partem posteriorem 1480 - 1535. - Cracoviae: Typis Universitatis, 1874. - 366 s.;

25. Suceava: file de istorie. Documente privitoare la istoria orasului 1388 - 1918. - Bucure§ti: Directia Generala a arhivelor statului din Republica Socialista Romania, 1989. - Vol I. - 860 р.;

26. Ureche G., Costin M., Neculce I. Letopisetul Jarii Moldovei...: Cronici. - Ch.: Hyperion, 1990. - 638 p.;

27. Wapowski B. Chronicorum [...] partem posteriorem 1480-1535 // Portret in cronica: §tefan cel Mare §i Sfant (1504-2004). - Suceava: Editura Mu§atinii, 2004. - P. 176-191;

28. Балух О. Польсько-молдавська війна 1497-1499 рр. // Наукові зошити історичного факультету: Збірник наукових статей. - Львів, 2008. - Вип. 9-10. - Ч. 1. - С. 57-66;

29. Балух О. Від „Плонин” до Хотина: воєнно-політичний розвиток буковинських земель (50-ті рр. XIV - 30-ті рр. XVI ст.). - Чернівці: Наші книги, 2014. - 255 с.;

30. Бартош І. Антиягеллонська коаліція на теренах Східної Європи наприкінці XV - початку XVI ст. // Український історичний збірник. - К., 2012. - Вип.15. - С. 18-26

Размещено на Allbest.ru