Ольга Петлюра в політичному і культурному русі української еміграції в Європі (20-40-і роки ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОЛЬГА ПЕТЛЮРА В ПОЛІТИЧНОМУ І КУЛЬТУРНОМУ РУСІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ В ЄВРОПІ (20-40-і РОКИ ХХ ст.)

Таїсія Ківшар

Серед українського жіноцтва Ольга Більська (в заміжжі Петлюра) (1884 - 23 листопада 1959, Париж), педагог й громадська діячка, відіграє важливу роль в утвердженні глибокого патріотизму, ідейності та гідності. Як соратниця й дружина визначного політичного, військового й громадського діяча Симона Петлюри, вона поділяла й поширювала його ідею української державної незалежності, не лише впродовж подружнього життя, але й більш як тридцять років після відходу чоловіка у вічність, зберігала вірність його ідеалам, боронила світлу пам'ять про нього, сприяла її увічненню. Помітною була участь О. Петлюри у громадсько-культурному й соціально-побутовому житті української політичної еміграції Франції.

В українській історіографії відсутні наукові дослідження, присвячені життєпису та виявленню значення Ольги Петлюри в історії Української революції (1917-1923 рр.), української політичної еміграції в Європі та історії українського жіночого руху загалом. Написанню наукового життєпису О. Петлюри певною мірою перешкоджає знаходження документів й матеріалів не лише в архівах і архівних фондах України, але й у багатьох архівах різних країн: Росії, Чехії, Польщі, Франції, США, а також приватних зібраннях українського зарубіжжя. їх комплексне вивчення дозволить з часом повною мірою представити життєпис величної постаті жінки героїчного духу.

Разом з тим, окремі факти біографії О. Петлюри можна знайти у друкованих та електронних матеріалах, інші - потребують виявлення, наукового вивчення документів та матеріалів, введення їх до науко - вого обігу, оприлюднення й поширення, з метою написання життєпису цієї непересічної особистості.

Метою цієї статті є уточнення біографічної інформації щодо походження, дати та місця народження Ольги Більської (Петлюри), освіти й окреслення її ролі в політичному та культурному русі української політичної еміграції в Європі 20-40-х років ХХ ст. на підставі документів Центрального державного архіву громадських організацій і об'єднань України, Музею Гетьманства (Київ), Державного архіву Чернігівської області, а також приватного архіву автора статті, що містить листи Ольги до родини визначного українського науковця, політичного й громадського діяча Степана Сірополка. В її основу покладено витяги з окремих листів Ольги Петлюри, з яких постає інтелігентна, вольова, жертовна й розумна жінка зі своїм власним поглядом на події суспільно-політичного, культурного-освітнього та побутового життя української політичної еміграції, окремих осіб з колишніх соратників Симона Петлюри, що не завжди співпадає з усталеною оцінкою їх діяльності. Емоційність та суб'єктивність суджень, викладених у її особистих моно- та політематичних листах, перемежовуються із висновками зрілого політика й громадського діяча, відданого ідейній та політичній спадщині УНР й Симону Петлюрі. її листи сприяють висвітленню неповторних біографічних особливостей авторки епістолярії.

Життєпис Ольги Більської (Петлюри) загалом можна умовно поділити на кілька періодів: становлення особистості, отримання освіти, вибір життєвих орієнтирів, заміжжя, початок громадської діяльності, що відбувались у межах Російської імперії; участь в Українській революції (1917-1923 рр.) та еміграція, впродовж яких їй доводилося розділяти долю свого чоловіка, лідера українського визвольного руху, підтримувати його духовно й морально в часи успіхів та поразок, а пізніше - сприяти увічненню його пам'яті, поширенню української національної ідеї, продовжувати брати участь у культурно-освітній діяльності, соціально-побутовому русі української політичної еміграції Франції.

Найбільш тривалим і складним виявився саме період еміграції з її тривогами, непевностями й злиднями, коли судилося пережити загибель чоловіка, несправедливий посмертний паризький процес, протоколи та документи якого з Паризького Архіву не знайшли повного оприлюднення й сьогодні, залишитися на чужині вдовою й боротися в умовах еміграції з матеріальними нестатками та смертельною хворобою доньки, залишатися активним членом української громади, морально підтримувати та матеріально допомагати тим, хто цього потребував.

Найперше варто було б визначитись з датою й місцем народження Ольги Більської, оскільки оприлюднені документи й матеріали не дають поки однозначної відповіді на ці питання. В той же час реєстрація її шлюбу, зафіксована у метричній книзі церкви Преображення Господнього села Люберці Московської губернії Московського повіту, вказує, що в Актовому записі за номером 3 від 18(31) січня 1915 р. зазначено: “міщанин міста Полтави Симон Васильович Петлюра православного віросповідання 35 років першим шлюбом” і “домашня наставниця Ольга Опанасівна Більська православного віросповідання 30 років першим шлюбом” Див.: Леся Петлюра, Op. cit., c. 13. об'єднали свої долі. Ця ж інформація вміщена й у Свідоцтві про шлюб Ольги Див.: Симон Петлюра і його родина.., c. 75..

Оскільки наведені факти про її вік взято з автентичних документів, в яких зазначено, що на 3(18) січня 1915 року вона уже мала повних 30 років, що дає підстави вважати 1884 рік датою її народження, яка зустрічається в окремих публікаціях Леся Петлюра, Op. cit., c. 13; Ол. Луговий, Op. cit.. У той же час у деяких статтях йдеться про 1885 рік, як дату її народження М. Б., Родина Петлюрів, Свобода, ч. 219 (12 лютого 1976) 2; А. Безсмертний-Анзіміров, Op. cit.; Є. Сохацька, Op. cit.. А некрологи свідчать про 1886 рік появи її на світ, оскільки в них зазначено, що 23 листопада 1959 року на 74 році життя Ольги Петлюри не стало Некрологи по смерті Ольги Петлюри, вміщені в українській газеті “Свобода” 27 листопада (ч. 229) 1959 року, вказують на 1885 рік як дату її народження. Так, у некролозі Президента Української Народної Республіки в екзилі Степана Витвицького зазначено: “Ділюсь з українським громадянством сумною вісткою, що в дні 23 листопада ц. р., в Парижі упокоїлася у Бозі, на 74 році життя сл. п. Ольга Петлюра, Дружина Голови Директорії Української Народної Республіки і Головного отамана Симона Петлюри. У глибокому жалю схиляю голову перед пам'яттю Покійниці, великої своєю жертвою для Народу і своїм стражданням”. У іншому некролозі Сестрицтва Пречистої Діви Марії при Українській православній церкві і церкві Св. Володимира в Нью-Йорку, йшлося: “З глибоким сумом сповіщаєм, що в дні 23-го листопада 1959 року в Парижі, на 74-му році життя закінчила свою страдницьку земну путь Велика Донька України, Дружина Голови Директорії УНР і Головного Отамана Українського війська Симона Петлюри, Ольга Петлюра”., тобто на момент смерті вона мала повних 73 роки.

Остаточно невідомим залишається й місце її народження, бо зустрічаються відомості про с. Мала Дівиця, с. Погреби й м. Прилуки Полтавської губернії.

Звернення до Метричних книг Полтавської губернії не сприяло припиненню дискусій щодо місця й дати народження Ольги Більської, оскільки за інформацією з Державного архіву Чернігівської області, де зберігаються ці книги, з'ясувалось, що у документах Троїцької церкви с. Мала Дівиця та церкви в ім'я Різдва Богородиці с. Погреби Прилуцького повіту Полтавської губернії за 1883-1886 роки, актових записів про народження Більської (Бєльської) Ольги, не знайдено. У той же час с. Погреби зустрічається в одному з її листів восени 1926 року, в якому вона зазначає: “...вертуни перенесли мене до Погребів, коли мама їх пекла певно що тижня” Лист О. Петлюри до Н. Сірополко [вересень-жовтень 1926, Париж]. Зберігається у автора., хоч це й не обов'язково має означати місце її народження. Відомий петлюрознавець В. Михальчук вважав таки с. Погреби місцем народження Ольги, проте не наводив документального підтвердження цього факту Симон Петлюра і його родина.., с. 103.. На жаль, у Державному архіві Чернігівської області не збереглися метричні книги м. Прилуки за означені роки, що дає можливість припустити, що народження й хрещення Ольги могло відбутись у Прилуках 1884 року в липні до чи після Дня Рівноапостольної Ольги, Великої княгині Руської во Святому Хрещенні Єлени (12(24) липня). Принаймні епістолярій Ольги Петлюри свідчить, що в її родині вшановувався цей день, вона отримувала від родичів привітання з іменинами, тому викликає сумнів й наведена в деяких публікаціях дата її народження 2З грудня М. Б., Родина Петлюрів, с. 2., оскільки навряд чи в грудні місяці наприкінці ХІХ століття могли охрестити дівчинку на ім'я Ольга, коли питання вибору імені для дитини вирішувалось переважно священиком, який сам давав імена по “святцах”, тобто церковному календарю, де кожне календарне число передбачало ім'я християнського святого.

Щодо родини Ольги Більської, то короткі відомості про її батька, Опанаса Більського, містяться у Службовій характеристиці її молодшої сестри класної наглядачки Прилуцької жіночої гімназії Людмили Опанасівни Більської, виданій за підписом Голови Педагогічної ради Прилуцької жіночої гімназії 12 вересня 1909 року, де зазначалось, що Людмила “мала 22 роки від роду, православного віросповідання, дочка учителя початкових училищ, закінчила курс наук у Прилуцькій жіночій гімназії зі званням домашньої учительки по предмету російської мови за пропозицією Попечителя Київського навчального округу від 31 серпня 1907 затверджена на посаді, яку обіймала ... і звільнена згідно прохання 10 вересня 1909 року” Державний архів Чернігівської області (далі -- ДАЧО), ф.1436, оп. 1, спр. 202: Свідоцтва, атестати випускниць 1881--1921, арк. 25.. З цього документа стає відомим, що батько Людмили й Ольги був учителем початкових училищ, тобто загальноосвітніх навчальних закладів, в яких навчають елементарної грамоти, у другій половині ХІХ ст. в Російській імперії до них належали міністерські, залізничні, фабричні, парафіяльні, земські та інші школи. Але не зрозумілими залишаються мотиви Людмили, через які вона подала прохання про своє звільнення, ймовірно, що вони були суттєвими, оскільки вона губила працю в гімназії, які вважались елітними навчальними закладами, правовий статус яких був досить високим, існували істотні пільги для педагогів, їх педагогічна праця високо оплачувалась, для них передбачалось належне пенсійне забезпечення.

Інші відомості про Опанаса Більського разом з його дружиною Олександрою Більською, зустрічаються у метричній книзі Церкви Святої Живоначальної Трійці в Троїцькій слободі Троїцького подвір'я Москви за 1912 рік, де у 194-тому актовому записі першої частини (про народження), зробленому 23 вересня (6 жовтня) ц. р. у день реєстрації народження й охрещення його онуки Лариси (Лесі) Петлюри. Тут зазначено, що восприємниками, духовними батьками Лесі були міщанин м. Бірюча Воронезької губернії Степан Васильович Трофименко та вдова потомственного почесного громадянина Олександра Іванівна Більська Див.: Леся Петлюра, Op. cit., c. 12., її бабуся. Отже, Опанас Більський мав звання потомственного почесного громадянина. Це звання унаслідувалось дружиною, якщо та належала від народження до нижчого стану, причому вдова не втрачала цього звання й після смерті чоловіка.

Звання потомственного почесного громадянина надавалось у Російській імперії особам недворянського походження, які мали певні заслуги або відповідний освітній ценз. Надання почесного громадянства здійснювалось рішенням Урядового Сенату або, в окремих випадках, імператорським наказом. Потомственим почесним громадянам Сенат надавав відповідні грамоти. Із зарахуванням до такої станової групи надавались певні привілеї, зокрема права йменуватися у всіх актах почесним громадянином, а також бути обраним на міські громадські посади. За місцем у суспільній ієрархії група почесних громадян становила собою невеликий “прошарок” між нижчими, непривілейованими станами й дворянством. Вона не мала корпоративної організації подібно дворянським зібранням або купецьким гільдіям. Володіння статусом почесного громадянина не становило перевагу на державній службі. Сенс існування цього інституту полягав не стільки у набутті привілей, стільки у тому, щоб “оберегти почесні роди громадян від занепаду, відкрити краще заохочення до праці і доброзвичайності”, дати “добрим навикам, працьовитості і здібностям (...) в цьому роді життя властиву їм нагороду, почесть і відзнаку”. Отже, Ольга була донькою потомственного почесного громадянина, учителя початкових училищ Опанаса Більського, який належав до учительства як особливої частини суспільства, соціального шару, що жив за рахунок оплати своєї спеціалізованої професійної праці по навчанню дітей. Стан учителя початкових народних училищ у Російській імперії у порівнянні з викладачами навчальних закладів середньої ланки був гіршим. Учителя початкових училищ Міністерства народної освіти не мали прав державних службовців.

Зовсім мало відомостей вдалося віднайти про матір Ольги - Олександру Іванівну Більську, крім того, що вона у 1912 році вже була вдовою почесного потомственного громадянина, у даних адресного та довідкового щорічного видання “Вся Москва” за 1912, 1913, 1914 рр., де вміщено списки й адреси жителів міста, з'ясувалось, що в 19111914 рр. (бо відомості до щорічника подавались заздалегідь) вона проживала з донькою Ольгою у Москві й була зареєстрована у будинку під № 3, розташованому у 1-му Волконському провулку Див.: Леся Петлюра, Op. cit., c. 14.. Проте в “Описі і оцінці приміщень, оцінюваних за прибутковістю”, зробленому міською управою у вересні-листопаді 1914 р., серед наймачів квартир цього будинку Більські були відсутні, бо насправді вони проживали у будинку під № 3, розташованому у 2-му Волконському провулку Леся Петлюра, Op. cit., c. 15.. У виданні “Вся Москва” за 1915-1917 рр. відомості про Олександру Більську відсутні, а містяться тільки про Ольгу Більську, хоч вона на той час вже мала прізвище Петлюра Леся Петлюра, Op. cit., c. 14..

Збереглися відомості про двох доньок подружжя Олександри й Опанаса Більських - Ольгу й Людмилу, які мали активну життєву позицію, прагнули отримати освіту для своєї самореалізації, оскільки у той час дівчат вже допускали до громадського життя, середня та середня спеціальна освіта вважалася для них нормою, а можливість отримати вищу освіту, урівнюючи права жінок у цій сфері, ще залишалась проблематичною. Для отримання середньої спеціальної освіти сестри в різний час навчалися у Прилуцькій жіночій гімназії, де принципи всестановості, віросповідання й відкритості освіти були головними, а навчальна програма була майже тотожною з чоловічими гімназіями за виключенням давніх мов.

У віднайденому “Приложению к атестату за № 78” йдеться, що у 1901/02 навчальному році Ольга Більська вступила до 8-го додаткового класу Прилуцької жіночої гімназії для спеціального навчання російської мови й математики з метою отримання звання домашньої наставниці з цих предметів ДАЧО, ф. 1436, оп. 1, спр. 202, арк. 25.. У додатковому 8-му класі гімназії як правило вивчали загальні обов'язкові предмети: Закон Божий, педагогіку, методику початкового навчання російської мови і арифметики, гігієну і спеціальні предмети на вибір, по яких потім присвоювалось звання домашньої наставниці чи вчительки. Спеціальними предметами були російська словесність, математика (алгебра, геометрія, тригонометрія), історія, географія, німецька і французька мови). Учениці педагогічного класу виконували окремі види робіт, писали реферати з педагогіки, вибраних предметів спеціалізації, складали плани-конспекти пробних уроків. Крім того, з метою формування практичних навичок вони мали відвідувати уроки російської мови й арифметики у 1 -му класі й уроки по предметах спеціалізації. Проте практика полягала не лише у пасивному спостереженні, але й проведенні пробних уроків і виконанні обов'язків помічниць з нагляду й виховання учнів першого Т. Ківшар, Ольга Петлюра в політичному і культурному русі... класу. Ученицям, нагородженим золотими й срібними медалями по закінченні 8 класу за успіхи у навчанні, присвоювалось звання домашньої наставниці.

Виданий Ользі 7 червня 1902 року документ серед прийнятих на той час системи оцінок “відмінно”, “добре”, “дуже добре”, “посередньо”, вказує, що перебуваючи у 8-му класі “вона поводила себе відмінно і виконала теоретичні й практичні навчальні заняття, передбачені Міністерством народної освіти, з таким успіхом: 1. Теоретичні а) по загальних предметах (закон Божий, педагогіка, дидактика, початкове викладання російської мови й арифметики) - відмінно; б) по предметах спеціального навчання - відміно; 2. Практичні: виконувала обов'язки помічниць виховательок - відмінно. Вела педагогічний щоденник - відмінно, дала пробні уроки - добре” ДАЧО, ф. 1436, оп. 1, спр. 202, арк. 26..

Згідно “Опису документів, виданих ученицям 8 кл. Прилуцької жіночої гімназії випуску 1902 року” за № 6, Більська Ольга отримала Атестат за № 78, Додаток до атестату за № 78 та метричну виписку, тут же міститься її власноручний підпис “Отримала. О. Більська” Ibid., арк. 82..

У Атестаті про закінчення Прилуцької жіночої гімназії зазначалось, що відповідно до положення про жіночі гімназії і прогімназії Міністерства народної освіти Більська Ольга була визнана Педагогічною Радою Прилуцької жіночої гімназії достойною звання домашньої наставниці з предметів російської мови та математики.

Отже, Ольга, отримавши педагогічну освіту, прагнула працювати в освітній галузі, продовжуючи родинні традиції. Домашня освіта в російській імперії отримала офіційне законодавче оформлення після прийняття Міністерством народної освіти “Положення про домашніх наставників й учителів” (1834), офіційно встановлювались звання домашніх наставниць, вчителів та вчительок, яким визначали певні обов'язки, освітній ценз, надання чину, матеріальне забезпечення, привілеї. Посади домашніх наставниць могли обіймати “люди усілякого вільного стану”, які б відповідали визначеним вимогам, мали християнське віросповідання, належні моральні якості та володіли знаннями в галузі різних наук.

Батькам дітей, які потребували домашнього навчання, домашні наставниці повинні були надати посвідчення про хорошу поведінку та спеціальне свідоцтво про моральну поведінку. Звання домашнього наставника присвоювалось виключно особам, які висловили бажання здійснювати виховання в приватних будинках, закінчили повний курс навчання у вищих та середніх закладах, успішно пройшли попереднє випробування й отримали атестат або диплом про присудження ученого ступеня в одному з російських університетів, під час іспитів довели, що вони мають не лише загальні необхідні для початкового навчання відомості, але також володіють більш детальними й ґрунтовними знаннями тих предметів, що мають намір викладати.

Попереднє випробування на звання домашнього наставника відбувалось в університетах або ліцеях, а в губерніях, що не мали цих закладів, - у гімназіях, де створювались особливі комітети, до яких входили керівники навчальних закладів та викладачі тих предметів, з яких відбувались випробування. Охочі отримати звання повинні були подати відповідні документи, зокрема метричне свідоцтво, схвальний відгук про поведінку й моральні якості з тих установ, де вони виховувались, а також від керівництва за місцем проживання.

Під час випробування особа мала продемонструвати знання предмета, якому прагнула навчати дітей, письмово російською або сучасною іноземною мовою викласти короткі міркування щодо головного предмета випробування. Крім цього кожний охочий отримати звання повинен був у присутності екзаменаторів прочитати пробну лекцію по одному з розділів обраної ним науки. Переконавшись у моральних якостях, здібностях та пізнаннях представленого кандидата, попечитель вручав йому свідоцтво про присвоєння звання домашнього учителя. Про всі свідоцтва, видані попечителями навчальних округів, міністру народної освіти за особливою формою подавались списки, що містили необхідні дані про домашніх наставників й учителів та дозволяли здійснювати в подальшому контроль за їх діяльністю. При вступі на службу в приватний дім свідоцтво на звання домашнього наставника пред'являлось претендентом директору місцевої гімназії та повітовому проводирю дворянства. Домашні наставники та учителі вважались такими, що перебувають на дійсній службі по відомству Міністерства народної освіти. Впродовж всього часу перебування у цих званнях вони мали право носити службовий мундир, встановлений для чиновників цього Міністерства, з губернськими гербами на ґудзиках. Отже, О. Більська по закінченні гімназії отримала належну загальну та спеціальну освіту для педагогічної діяльності, мала відповідну кваліфікацію й моральну поведінку, щоб працювати домашньою наставницею.

Щодо подальшої освіти О. Більської, то висловлювана дослідниками думка про її навчання в імператорському Московському універ- ситеті Зокрема, див.: В. Михальчук, Єдина донька Симона Петлюри, [в:] Симон Петлюра та його родина: до 70-річчя його трагічної загибелі. док. і матер., упоряд. та передм. В. Михальчука, К. (Рада), 1986, с. 102; Є. Сохацька, Op. cit. поки не знайшла документального підтвердження ні при реєстрації її доньки у метричній книзі, де існувала відповідна графа, ні в документах Канцелярії у студентських справах імператорського Московського університету за 1907-1910 рр., ні у списках студентів та слухачів цього закладу за цей же період Див.: Леся Петлюра, Op. cit., c. 11..

Після поразки Української революції (1917-1923 рр.) Ольга Опана- сівна вимушено разом з прихильниками побудови незалежної України опинилася в лавах української політичної еміграції в Європі, яка розцінювала її як тимчасове явище перед поверненням на свої землі. її громадсько-політична активність перших років еміграційного життя знайшла свій прояв у її поглядах, у тому числі й викладених у листах до Валентина Садовського та його дружини Садовський Валентин (15(27).08.1886, с. Пліщин, Ізяславський пов., Волинська губ., Російська імперія, тепер Шепетівський р-н., Хмельницька обл., Україна - 24.11.1947, закатований, м. Київ), український економіст, журналіст, громадсько-політичний діяч. Закінчив правничий факультет Університету Св. Володимира у Києві, Політехнічний інститут у Петербурзі. З 1904 - член РУП-УСДРП, член УЦР, Директорії УНР, генеральний секретар судових справ (1917). З 1920 - на еміграції у Польщі та ЧСР, входив до складу Уряду УНР як міністр праці (1920-1921), був доцентом, згодом професором УГА в Подєбрадах та УВУ у Празі, член Українського наукового інституту у Варшаві. Дійсний член НТШ. Автор численних праць з економічної географії, народного господарства та демографії України, зокрема: “Нарис економічної географії України” (1920), “Районізація України” (1931), “Праця і УССР” (1932), “З підсумків колонізаційної політики в СССР” (1936), “Національна політика совєтів на Україні” (1937). Був співробітником українських періодичних видань: “Рада”, “Украинская Жизнь”, “ЛНВ”, “Дзвони”, “Тризуб” тощо. 12 травня 1945 заарештований агентами НКВС у Празі та вивезений в Україну, де і помер у Лук'янівській в'язниці у Києві.. Поділяючи думку С. Петлюри про те, що ідеал державності української не може бути втиснутий у вузькі межі федерації, конфедерації, тим більше автономії, ні з Росією, ні з ким би то не було Цит. за: О. Лотоцький, Вірність великій ідеї: Симон Петлюра як політик і державний муж, 3-є скор. вид., зладив М. Добрянський, Париж; Лондон, 1951, с. 17., вона писала 7 грудня 1921 року до Лідії Садовської: “Дуже можливо, що де в кого повстав план про фед[ерацію], але певна, що С[имон] В[асильович] не пристане на це. Я Вам несказано вдячна за листа. Тут як в труні. Ні одна катастрофа так тяжко не переживалась. Та й не було такої болючої- тяжкої” Центральний державний архів громадських об'єднань України (Далі -- ЦДАГО України),

ф. 269, оп. 2, спр. 199, арк. 33-34.. І далі вона зазначала: “Мені здається, що концепція УНР мусить бути збережена, залишена без змін, хоть би вірні їй люде загинули до одного. Бо вважаю я цю концепцію не мрією улюбленою національними фантастами, яку мусив одкинути реальний політик. Як би ми мали до діла з окупантом - державою з усталеним певним устроєм, то тоді більша частина «реальних політиків», що досі купчилась біля центру, мусила б піти на компроміс «малих опл.», але перед Вами більшовицький режим, що мусить, чи то повільно перетворитись в свою протилежність, чи раптово повалитися. І в тому і в другому випадкові не обійдеться без нових корчів Россії, що пройдуть як не тепер, то в четвер. При тому час, що пройде до того «четверга» треба міряти у всякому разі роками, а не десятиріччями” Ibid.. Вона підтримувала солідарність української думки, об'єднаність навколо ідеї-гасла, яку висловив С. Петлюра: Українська Народна Республіка, Українська Незалежна Держава - навколо якого об'єдналися всі справді активні сили нації у боротьбі за її незалежність.

В іншому листі 18 грудня 1921 р. зазначала: “Що ж до заслуг в минулому, то, по-перше, небагато в нас є людей, що мають ті заслуги, по друге, такі люде претендують на щось більше і їм скромної посади не запропонуєш, але найголовніше й найпотрібніше витягати й відшукувати нових, свіжих людей, бо як раз оця-то публіка найбільше виявила відданість ідеї, найбільше винесла на своїх плечах” Ibid., арк. 35-38.. Далі продовжувала: “В «здравом уме» не прийде нікому до голови рівнять центри політичного життя еміграції з усталеною державою. Але всяко-Т. Ківшар, Ольга Петлюра в політичному і культурному русі... му, хто трохи знайомий з визвольною боротьбою ріжних націй відомо й те, що кожна з них переходила тяжкий шлях і не раз падала дуже низько. Багатьом здавалось і назавжди” ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 199, арк. 35-38..

Звертаючись до В. Садовського 20 грудня 1921 р., вона запитувала й відповідала щодо майбутнього української еміграції: “Як Ви гадаєте, - як що об'являть більшовики амністію діячам УНР і війську - повалять валом чи ні? Я б хотіла того, пересіялась би <нерозб.> еміграція, - а це не зашкодило б” Ibid., арк. 39-40.. З В. Садовським вона ділилась своїми державницькими ідеями, перебуваючи у Празі, зазначаючи 4 липня 1922 р.: “Й для мене справа ще простіше стоїть: кожна людина є перш за все тиск якоїсь нації, а потім вже соціаліст, чи що там інше. То правда, що Вас (не переконана в укр[аїнському] соціалізмі]) одушевила ідея власної держави, а не гасла абстрактної революції, але продумано і з'ясовано це було кепсько. Як би твердо і недвозначно сказали: нам потрібна перш за все наша національна] держава, то будемо зараз працювати як демократи, щоб потім уможливити інтенсивну працю нашу як соціалістів, бо другий такий придатний мент для збудування держави треба чекати десятиріччя, - тоді й праця певно дала б інші наслідки, менше було б отих дивовижницьких сальто-мор- таль і не заблудились би в 3-х соснах” Ibid., ф. 269, оп. 2, спр. 199, арк. 71-72.. Пізніше вона зверталась до Л. Садовської з питанням державної ваги: “.. .як би поставилось громадянство укр[аїнське] до одної пропозиції, яка мені особисто не подобається цілком, але по деяким мотивам не можу одмовитись поінформувати Вас (не персонально, а як діячку, що може поставить на обговорення). Одже: Папа пропонує заопікуватись укр[аїнськими] дітьми в числі 40 000 душ. Умовини: виховання в національному дусі (укр[аїн- ські] вчителі), але релігійний вплив. Як мені здається, католицькі круги в цілому дуже зацікавлені, бо ж то мариться їм в недалекому майбутньому католицька Укр[аїна] за допомогою отієї 40-тисячної армії, що вони хтят запопасти до своїх рук, - але кваплять, щоб відповідь надійшла скоріше, бо мовляв, прогавите. Як на мене, то над відповіддю думати не треба, вона мусить бути негативна, але той пан, що з цим звертався, думає так: перед нами альтернатива: або загинуть діти голодом і холодом, або спасуться. Так спасаймо ж їхнє тіло й голову, а душа увільниться пізніше... Я відмовилась про це писати С. В., бо тут іншу відповідь на цю пропозицію можуть давати лише громадяне. Сподіваюсь, що відповідь буде негативна” ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 199, арк. 71-72..

Висловлюючи свою точку зору на проблему політичної еміграції вона 2 березня 1922 р. писала: “Звичайно «історія еміграцією не кінчається», але наша еміграція в цю пору як раз репрезентує певні державні снаги й завдання, що мусять йти ще мабуть довгий час паралельно аналогічним снагам і завданням братнім. Зближення мусить робитись в іншій площині, не втручаючись, не підкопуючи самий сенс істнування еміграції в П[разі]. .А що до еміграції нашої - то можна її проклинати, навіть нудитись серед неї, але все ж таки лишатись при ній і в ній, бо те, во імя чого еміграція істнує, занадто дороге й велике” Ibid., арк. 60-62..

Але разом з цим умови еміграційного життя мали свій вплив на Ольгу, з приводу чого вона писала 23 листопада 1924 р. до В. Садов- ського: “Про себе дуже мало можу сказати. Проектів ніяких. Загалом, психічна втома дається взнаки і як би не Леся, то загалом з охотою навіть залишила б можливі й неможливі проекти всім іншим. Зараз в духовному сенсі не маю якось чим жити. Головна турбота щоденна це - як найдешевше, але можливо ситніше нагодувати Лесю та хоч сяк так продовжувати з нею науку” Ibid., арк. 73-73а..

У той же час вона цікавилась новинами української культури, зазначаючи: “Чи одержує хто знайомий листи з Укр[аїни]. Які речі з красного письменства укр[аїнські] були виставлені в Празі? Чи є нові цікаві сили? Не уявляю прямо, як колись порозуміється еміграція з тамошніми людьми Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 27 червня, 1927. Париж. Зберігається у автора..

Цікавою є біографічна інформація, викладена Ольгою у її листах, зокрема щодо своєї національності, то вона писала: “Я ., на жаль, народовости не укр[аїнської]” Лист О. Петлюри до Н. Сірополко, кінець червня, 1924. Варшава. Зберігається у автора., визначала й своє відношення до релігії: “я не релігійна, але се б нічого, бо й нехіть до тих обрядів, серед яких зріс, у мене немає, а загалом пошана до культу любого віросповідання” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 2 червня 1927. Париж. Зберігається у автора. (Лист від 2 червня 1927 р. до родини Сірополків40).

Родина Сірополків складалася з 6-ти осіб: Сірополко Степан (14(26).08.1872, с. Обичів, Прилуцький пов., Полтавська губ., Російська імперія, тепер Прилуцький р-н., Чернігівська обл., Україна - 21.02.1959, м. Прага, Чехо-Словаччина, тепер Чеська Республіка), визначний український учений, педагог, бібліотекознавець, книгознавець, громадський та політичний діяч. Закінчив Прилуцьку гімназію, а пізніше - правничий факультет Московського університету. Працював завідувачем відділу народної освіти спочатку Тульської, а потім Московської губернських земських управ. Був присяжним повіреним Московського судового округу. У Москві редагував журнали “Педагогический листок”, “Народное образование”, співробітничав з журналами “Украинская жизнь”, “Юная Россия”, викладав у народному університеті ім. Л. А. Шанявського. У листопаді 1917 переїхав з родиною з Москви до Києва, де Міська дума обрала його в члени міської управи для керівництва народною освітою, також він став дорадником народної освіти при Генеральному секретаріаті. Викладав у Київському Фребе- лівському педагогічному інституті. Завідувач культурно-просвітнього відділу Всеукраїнської спілки земств. З липня 1919 - радник Міністерства народної освіти УНР, пізніше - директор бібліотеки Кам'янець-Подільського українського державного університету. У 1920 разом із Директорією УНР переїхав до Тарнова (Польща), де працював Радником міністерства народної освіти і залишався в уряді УНР до кінця 1924. На початаку 1925 переїздить до Праги, де працював на посаді професора в Російському педагогічному інституті ім. Я. А. Коменського, а потім - в УВПІ ім. М. П. Драгоманова. Організував і очолив Українське товариство прихильників книги, з його періодичним органом - журналом “Книголюб”, працював редактором українського відділу “Славянской книги”, був активним членом Українського історично- філологічного товариства, Головою Українського педагогічного товариства у Празі, Союзу українських письменників і журналістів на чужині, Комітету допомоги голодним в Україні (січень 1929). Брав активну участь у діяльності гуртка приятелів українського Пласту, виконував обов'язки секретаря Товариства “Музей визвольної боротьби України у Празі”. Почесний член товариства “Просвіта” у Львові, Товариства “Взаїмна поміч Українського Учительства”, Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, автор численних наукових праць з проблем дошкільної, шкільної та позашкільної освіти, книгознавства, бібліотекознавства, бібліографознавства, журналістики. Помер у Празі, де і похований на Ольшанському цвинтарі.

Сірополко Ніна (уроджена Чеснійша) (09(21).01.1875, м. Прилуки, Полтавська губ., Російська імперія, тепер Чернігівська обл., Україна - 01.04.1964, м. Прага, Чехо-Словаччина, тепер Чеська Республіка), учителька, активна членкиня Союзу українок, інших жіночих оганізацій у Празі. Донька священика, з 1897 дружина Степана Сірополка. Середню освіту здобула у Полтаві, навчалась на педагогічних курсах у Москві. Викладала в середніх школах Москви і Києва. З 15 червня 1925 - в Чехо-Словаччині, з 1928 - в Празі - де її було обрано Головою Українського жіночого союзу, що увійшов до складу Світового Жіночого Союзу. Двоюрідна сестра Ольги Петлюри. Померла у Празі, похована на Ольшанському цвинтарі, поряд із чоловіком.

Сірополко Леонід (23.06(05.07).1898, м. Прилуки, Полтавська губ., Російська імперія, тепер Чернігівська обл., Україна - 1986, м. Прага, Чехо-Словаччина, тепер Чеська Республіка), старший син Степана та Ніни Сірополків, закінчив московську гімназію, за фахом - інженер. Перебував у лавах Армії УНР, брав участь у Зимовому поході (6 грудня 1919 - 6 травня 1920), потрапив у полон до денікінців, звідки втік. Нагороджений Залізним Хрестом. В охороні Головного Отамана служив фотографом, пізніше водієм. З 1920 - на еміграції у Празі. Член Української академічної громади в Чехо-Словаччині. Двоюрідний небіж Ольги Петлюри. Помер у Празі, похований на Ольшанському цвинтарі поряд із батьками.

Сірополко Юрій (1901, м. Тула, Тульська губ., Російська імперія, тепер Тульська обл., Російська Федерація - дата і місце смерті невідомі) - середній син Степана і Ніни Сіропол- ків. Не закінчивши гімназію, пішов у Зимовий похід разом зі старшим братом Леонідом, полонений більшовиками. Подальша доля невідома. Двоюрідний племінник Ольги Петлюри. Могила in memoriam (на пам'ять) поряд з батьками на Ольшанському цвинтарі у Празі.

Сірополко Олександра (12(25).03.1906, м. Тула, Тульська губ., Російська імперія, тепер Тульська обл., Російська Федерація - 20.12.1996, м. Прага, Чехо-Словаччина, тепер Чеська Республіка), вчителька математики, громадська діячка. Донька Степана і Ніни Сірополків. Від 1920 разом із батьками на еміграції. У 1924 вступила на природничий факультет Карло- вого університету у Празі як надзвичайна слухачка, у 1926 склала при УВУ іспит з латинської мови і стала звичайною слухачкою Карлового університету; після закінчення здобула фах учителя математики і фізики середніх шкіл, володіла п'ятьма іноземними мовами. Вчилася танцювальному мистецтву у школі Елізабет Дункан та Празькій школі ритмічної гімнастики Товариства “Жак Далькроз”. Працювала в Українській реальній гімназії, що діяла у Ржевницях, а пізніше - Модржанах, Чеській академічній гімназії у Празі. Брала участь у житті празької української громади, сприяла розвитку українського танцювального мистецтва, брала участь у конкурсах. Була активістом Спілки українських пластунів-емігрантів, її статті публікувались у журналах “Нова хата”, “Молоде життя”. Викладала в школах Карпатської України в 1938-1939. У 80-90-х ХХ ст. надавала матеріальну підтримку для догляду за могилами українських діячів, чий прах покоїться на Ольшанському цвинтарі. У листопаді 1990 р. надала значну фінансову допомогу для охорони та збереження могил і надмогильних пам'ятників українських громадських і культурних діячів у Празі. Під час візиту Голови Верховної Ради України І. Плюща до Чехії у листопаді 1995 р. підписала заповіт про передачу Україні родинного архіву і бібліотеки. До останніх днів життя була активним членом Об'єднання українців Чеської Республіки. Вона зберегла родинну бібліотеку та архів. За її заповітом ці документи і матеріали надійшли в Україну і зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України й Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого. Двоюрідна небога Ольги Петлюри. Вона мала тісні родинні зв'язки з родиною Петлюр, зібрала і зберегла епістолярію та іконографію Симона, Ольги та Лесі. Померла у Празі. Похована на Ольшанському цвинтарі поряд із батьками.

Сірополко Степан Степанович (08 (21).01.1908, м. Нижній Новгород, Нижегородська губ., Російська імперія, тепер Нижегородська обл., Російська Федерація - 01.05.1982, м. Прага, Чехо-Словаччина, тепер Чеська Республіка), географ і антрополог, громадський діяч. Молодший син Степана і Ніни Сірополків. З 1920 - на еміграції з батьками, у 1939 здобув ступінь доктора природничих наук. Активний учасник Українського еміграційного пластового руху, брав участь у роботі Спілки українських пластунів-емігрантів. Він підготував до друку “Кобзарь” Т. Шевченка, що його українська еміграція видала у Празі у червні 1941 на пошану століття виходу першого його видання, здійснив текстуальну звірку, а також підготував ґрунтовний коментар і примітки до тексту, написав історіографію шевченкіани. Брав активну участь у роботі Товариства “Музей вивольної боротьби України у Празі”, у збиранні і збереженні його фондів. На початку 1945, коли під час одного з нальотів американських літаків на місто, бомбою було майже зруйновано приміщення Музею, С. Сірополка, разом з іншими співробітниками, було поранено. Мав творчі зв'язки з Олегом Кандибою, який у вірші “Дон Кіхот” (1930) написав про нього: “Я Санчо-Пансом вперто бачу Стеця” - і присвятив йому вірш “Антропологія” (1933), про що засвідчує криптонім “Ст. С.”, тісно спілкувався з Михайлом Антоновичем, Володимиром Кубійовичем, іншими українськими прогресивними діячами. Мав домашні імена Опань і Стецько. Його дві доньки, Лариса та Олена, мешкають у Празі. Двоюрідний небіж Ольги Петлюри. Помер у Празі, похований на Оль- шанському цвинтарі поряд із батьками.

Листи О. Петлюри дозволяють також уточнити неоднозначно тлумачений факт щодо стану її слуху, з'ясувати час появи проблеми, яка існувала впродовж всього життя жінки. За її свідченням, виникла вона ще в молодих роках, коли “... я в Прилуках хтіла зміцнитись, купалась від травня до початку жовтня, так ні разу не заслабла, але почався дзвін в ушах, і з того часу почався псуватися слух. В Москві професор ствердив, що се простуда від купання пізнього пішла на горло, ніс, і вухо” Лист О. Петлюри родини Сірополків, 3 Серпня, 1930. Париж. Зберігається у автора..

Із листів Ольги вона постає люблячою вірною дружиною своєму чоловікові, з їх подружніми цінностями, про що вона зазначала: “Щодо нашого родинного життя, то завжди в повній згоді ховали ми його від чужих очей, як тілько могли. Він не любив говорити про свою родину, і як би не революція, що певно я їх так ніколи і не знала б. Його не смак до впускання чужих людей, або просто «інших» людей до особистого життя поділяю цілком і я, і сей несмак вважаю ніби заповітом” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 22 лютого, 1934. Камбо. Зберігається у автора..

У Ольги Опанасівни завжди було поважне ставлення до свого чоловіка, особливо в умовах еміграції, що також виявилось в її листах. Зокрема вона зазначала: “Я ж взагалі не вразлива на сплітки. Я просто ними гидую. Про С. В. стільки спліток було, є й буде, що, як би я по твоєму на них реагувала, давно була б вже в лічниці для невилічимо хорих на нерви. Аби власне сумління було спокійне, то всілякі брехні спливуть собі в безвість” Лист О. Петлюри до Н. Сірополко, 19 травня 1925. Варшава. Зберігається у автора..

Після підступного вбивства її чоловіка вона, зібравшись із силами, писала: “Якось спробуємо жити, хоч се суперечить всьому тому, що думала я раніш, відчуваючи «обречонность» С. В.” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, липень, 1926. Париж. Зберігається у автора статті.. Своєї передчасної смерті сподівався й сам С. Петлюра, на що вказує один з перших біографів С. Петлюри, відомий український вчений, письменник, публіцист й громадсько-політичний діяч, О. Лотоцький, який зазначав, що менше ніж за рік до того, як вона сталася, С. Петлюра писав до А. Лівицького про те, що необхідно обговорити справу подальшого існування Державного Центру на випадок моєї смерті О. Лотоцький, Op. cit., c. 73..

Важкими для Ольги виявилась трагічна смерть її чоловіка та події, пов'язані з паризьким судовим процесом над його вбивцею: “Стало в мене дуже мало відпорної сили й завдають страждання ті людські підленькі побрехеньки, на які я раніш просто махала рукою, й навіть настрій на 5 кв. не псувався. У мене вдача така, що я мовчу, не люблю балакати про негативні риси знайомих, але тепер, коли нерви зіпсовані, ся мовчанка дорого коштує, бо от часом вибухає... У всякому разі я збіраю всі сили в себе, щоб для Лесі втриматись від розладу нервового, щоб знов як раніш не звертати уваги на дурні язики” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 16 листопада 1926. Париж. Зберігається у автора., - писала вона до родини Сірополків.

її виховання давало можливість не лише самій мужньо переживати трагічні події: “... якось проминув вже рік, нічого з нами не трапилось, хоч раніш не уявляв, як можна жити. Отож треба якось влаштовуватись на далі, бо сей рік воно все йшло як хотіло по енер- ції. Коли ми свої не будемо триматись до купи - то що ж воно буде? Нам може доведеться взагалі думати про те, щоб якось разом влаштуватись” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 2 червня 1927. Париж. Зберігається у автора., але й уможливлювало давати пораду своєму племіннику Леоніду Сірополкові: “. з тяжким настрієм треба не носитись, а вчитись його поборювати. Як би я ще з-за молоду не привчилась переставляти своїх «асоціативних ланцюгів», розривати одні, а силою волі й уяви інші викликати з-за порогу свідомості, то вже давно б пропала б” Лист О. Петлюри до Л. Сірополка, 1929. Париж. Зберігається у автора.. петлюра революція політичний еміграція

Хоч вона й мала велику силу духу, але все ж потребувала моральної підтримки її родичів, особливо у перший рік життя на еміграції без свого чоловіка, на що також вказують окремі думки, зафіксовані в її листах: “У нас сей час був дуже важкий: іменини С. В., річниця. Хоч і рік вже, але не знаєш, що з собою робити” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 2 червня 1927. Париж. Зберігається у автора., - ділилась думками зі своїми родичами.

Особливо напруженим був час перед судовим процесом над вбивцею С. Петлюри, з приводу чого вона писала: “Ну, річ не в тому, чи засудять, чи ні, звичайно ні, то се й не важно, але чи одіб'ють наші все те, що буде валитись на Сімона, то хто його знає. Хоч би вже се скоріше, бо прямо не знаю, як перебути сі 2-1 1А тижні. Я звичайно в суді не буду. Леся вчиться, але часом вона теж тратить рівновагу” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 17 жовтня 1927. Париж. Зберігається у автора..

Суд над вбивцею Симона Петлюри, що отримав назву Паризький процес, відбувався з 18 по 26 жовтня 1927 р. І хоча існує велика історіографія з приводу процесу, проте об'єктивна оцінка цієї історичної події досі відсутня, не оприлюднені й документи процесу. Моральний стан Ольги Петлюри ускладнювався тим, що під час суду вона змушена була знаходитись майже поруч із вбивцею її чоловіка. З цього приводу у пресі відзначалось: “Непорушна постать Дружини Покійного в жалобі і полковника Петлюри, а праворуч, просто напроти прокурора на тій же висоті - постать Швартцбарда” Передова стаття, Тризуб, ч. 2 (1927) 5.. Важко переживаючи цей стан, вона писала: “Як було там сидіти - на підвищенні, спиною до суду, лицем до зали, а в 2-х кроках - Швартцбард” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, листопад 1927. Париж. Зберігається у автора.. Він не дивився на О. Петлюру, яка сиділа майже поруч, одягнена у все чорне.

Після процесу, що компрометував не лише окремих особистостей, але й ідеї Української революції 1917-1923 років, вона зазначала, що “... не в тому річ, що Шварцб[арда] виправдали, се тут річ звичайна, а те, що морально справа втоплена. Ну, звичайно крику було багато, Прокоп[ович] Прокопович В'ячеслав (29.03(10.04). 1881, м. Київ, Російська імперія, тепер Україна - 07.06.1942, м. Бесанкур, поблизу Парижа, Франція), український педагог, історик, публіцист, редактор, громадсько-політичний діяч. Закінчив історично-філологічний факультет Університету Св. Володимира у Києві. 1917 - член УЦР та її Комітету, міністр народної освіти УНР, Голова Ради Міністрів Директорії УНР. З 1921 перебував у таборах для інтернованих у Польщі, увійшов до складу еміграційного парламенту - Ради Республіки, брав участь у формуванні еміграційного уряду. Восени 1924 переїхав до Парижа, де також брав участь у формуванні другого осередку української політичної еміграції. Був одним із близьких співробітників Головного Отамана УНР С. Петлюри. Обіймав ключові посади в Уряді УНР в екзилі. Після смерті С. Петлюри - голова Ради Міністрів УНР (1926-39), жовтень 1939 - травень 1940 - заступник голови Директорії УНР та Головного Отамана УНР. Впродовж 1925-39 у Парижі редагував часопис “Тризуб” (1925-1940). Після вбивства Головного Отамана одним з перших ініціював створення Української бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі. Став першим Головою Ради цієї бібліотеки і залишався на цій посаді до 1939. Разом із дружиною Єлисаветою Мишківською були близькими до родини Петлюр. Автор кількох наукових праць “Сфрагічні етюди” (1954), “Під золотою корогвою” (1943) тощо. подався до діміссії й т. д., але все запізно. Я до сього морально була готова й тому спокійніше поставилась, як інші. Між іншим, мені у вечері напередодні процессу сказали, що моя присутність необхидна, раніш «не було часу» ... Трагічна доля Симона (брак людей) дається в знаки й по-за могилою. Взагалі ж я втомилась, якось вичерпалась морально, тяжить той бруд, що не змитий, а ще поновлений на Сімоні... Леся дуже тяжко се все перенесла, стала знов зеленою й стомленою” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 29 жовтня 1927. Париж. Зберігається у автора.. Пізніше вона зазначала: “Я звичайно добре знаю, що в жіттю не буває без фальші й гипократії, але таких «гипократів» рада одсікти раз назавжди, бо я дуже морально втомилась і не можу виносити таких людей” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 29 листопада 1927. Париж. Зберігається у автора.. Роздумуючи над наслідками паризького процесу, вона писала: “Для мене ж ще не аби яку вагу має і той бік: заганьбили ж С. В. і живого, й мертвого не тілько чужі, а й свої, вийшло так, що тілько порівнюючи не значна частина еміграції від нього не одвернулась, але провід - сією частиною має в руках гурт людей, які поводяться якось так, ніби вони мають якийсь патент на Петлюру, до чого се привело ми вже бачили на суді. Серед них є люде, які не зроблять чести імені С. В., числячись в числі його оборонців і друзів” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 2 березня 1929. Париж. Зберігається у автора.. В іншому листі зазначала: “Багато «образ» я мала і затрималась ради того, щоб та наволоч не пошкодила судовій справі вже навмисне, бо й так шкодили через глупство” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 31 травня 1929. Париж. Зберігається у автора..

Після процесу, вона подякувала усім, хто висловив їй підтримку, зокрема у листі до “Міжорганізаційного Комітету” вона зазначила: “Ваші щирі, від серця йдучі слова співчуття й моральної підтримки мене глибоко зворушили. Прийміть мою сердечну подяку за се. О. Петлюра. 4-ХІ-1927” Лист О. Петлюри до Міжорганізаційного Комітету, 4 листопада 1927. Париж, Музей Гетьманства. Книга надходжень 1061, документ 7..

її постійно бентежила думка, що життя її чоловіка могло бути збережено забезпеченням належної охорони, особливо в останніх тижнях його життя, коли С. Петлюрі відкрито загрожувала небезпека, про що він неодноразово говорив зі своїми соратниками й вона особисто просила про це В. Прокоповича як віце-прем'єр міністра Уряду УНР в екзилі: “Прокоп[ович] обізвався, що вони всі разом говорили про те, що С. В. не треба було так жити, не ходити на базар, але се вже говорилась після трагедій, а не до, коли ніхто не звертав уваги і не мав і часу, щоб щось допомогти. Я можу багато привести прикладів, що я просила Пр[окоповича] зробити, він обіцяв і забув, і С. В. мені нарешті сказав, щоб я лишила його, що бачиш, мов, яка то людина. Але я про се звичайно змовчала. Хоч се більше як важко, але має й добрий бік: я так вже ясно побачила, як вони до мене ставляться, особливо Проко- п[ович] і Ток[аржевський]ордену. Закінчив Першу Житомирську гімназію. Вивчав філософію й політичні науки в університеті Фрібура (Швейцарія), де добув ступінь доктора філософії й політичних наук. 1910-18 мешкав у рідному селі. В роки Першої світової війни почав громадську діяльність, був членом різних організацій Червоного Хреста, головою Грушківського волосного комітету допомоги сім'ям військовиків, головним контролером Подільського земського комітету допомоги пораненим. 1917 обрано членом Подільського й Ушицького повітового земств. 1918 - радник Українського посольства у Відні. 1919-21 - радник, а потім Надзвичайний посол у Туреччині. 1922-24 - віце-міністр закордонних справ і керівник міністерства УНР в екзилі (Тарново). 1924-36 - у Франції, де заснував Товариство українознавства і був членом дирекції й головою Ради Міжнародного геральдичного інституту, був членом комітету “Франція - Схід” і редактором бюлетеню “Франція - Україна”, співпрацював у різних часописах, виступав з лекціями про Україну. 1936 переїхав до Італії, де був секретарем редакції місячника Мальтійського ордену, Голова Міжнародного союзу чужоземних біженців. Член української родознавчої установи та Інституту родознавства та знаменитознавства (Німеччина). 1948 - переїхав до Великої Британії, де його було обрано членом Центрального комітету антибільшовицького блоку народів. Постійний співробітник “Визвольного шляху”, друкував політичні й історичні статті. Автор численних праць з історії, літератури та геральдики, неопублікованої монографії “Історія української дипломатії”., до сього часу я се відчувала, але довести Т. Ківшар, Ольга Петлюра в політичному і культурному русі... не могла. Для Лесі також, хоч і дуже важка школа життя, але в її умо- винах необхідна...”, і далі продовжувала: “У мені вражіння: всі вони почувають себе трохи винними перед С. В. і хочуть звалити всю вину на мене” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, лютий 1927. Париж. Зберігається у автора..