Ольга Петлюра в політичному і культурному русі української еміграції в Європі (20-40-і роки ХХ століття)

Проблема безпеки її чоловіка особливо турбувала Ольгу й вона постійно поверталася до неї в свої листах, ймовірно будучи впевненою, що саме належна охорона могла зберегти життя її чоловіка: “І як у них повертається рука писати, що вони «остерігали» С. В. Се як раз у них С. В. двічи поради прохав, двічи їх збірав, як виявилася стежа. Тоді Токар [жевський], запропонував всі документи переховати у його матері, бо там «Запевняю Вас, ніхто не шукатиме». Хоч він добре знав, що С. В. з одною валізкою приїхав до Парижу і документів жодних не привіз. А Шуміцьк[ий] Шумицький Микола (1889, м. Глухів, Чернігівська губ., Російська імперія, тепер Сумська обл., Україна - 1982, м. Париж, Франція), архітектор. Член УЦР, Українського Військового Генерального Комітету, голова Ради залізниць України (1917), член делегації УНР на Мирову конференцію (вересень 1919), згодом радник української дипломатичної місії в Парижі, де співпрацював з С. Петлюрою (1924-1926). У 1925-1940 був головою Генеральної ради Союзу українських емігрантських організацій у Франції, представником Союзу в дорадчій раді Ліги Націй для справ біженців і в установі Нансена. Автор статей з української архітектури та споминів про українські визвольні змагання 1917-1921 рр. розгойдався на те, що він піде до Кастан'є та попросить вплинути на таємну поліцію, щоб та стежу над С. В. зняла. Вони запевняли, що се поліція стежить, що можуть зробити труса і вислати як небажаного чужинця. А потім після вбивства стали заднім числом такі мудрі. Все вони передбачали, остерігали, прохали. А ще такі добрі христіане!” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 5 червня 1929. Париж. Зберігається у автора..

Згадуючи останні дні життя С. Петлюри вона писала: “...коли С. В. непокоївся сліжкою, прохав поради (були присутні Токарж[евсь- кий], Прокоп[ович], Шум[ицький] і Кос[енко]) Косенко Ілларіон (1888-1950), інженер і громадський діяч, член Трудового конгресу 1919 і начальник Київської поштово-телеграфної округи; у 1920 - міністр пошт і телеграфів на еміграції, де здійснював активну громадську діяльність. З 1920 - у Тарнові, Варшаві, пізніше переїхав до Парижа, де брав участь в організації української паризької Громади, Союзу українських емігрантських організацій у Франції. Був заступником Голови Генеральної ради союзу українських емігрантських організацій у Франції. У 1925-1940 - адміністратор тижневика “Тризуб”. Один із засновників Товариства Українська бібліотека ім. Симона Петлюри у Парижі, був у його Раді до пограбування її фондів гестапо 1941. Від 1945 до 1950 - Голова її Ради. Його родина постійно допомагала і підтримувала тісні зв'язки з Ольгою Опанасівною та Лесею Петлюрами., то перший раз се якось так собі обійшлося, перейшли до інших тем, а в останнє 21-го травня він знову говорив тим же людям, і Шум[ицький] запропонував поговорити з Кастан'є, щоб таємна поліція лишила в спокої С. В. Всі зраділи такому виходу, хоч се ясно було, що то не поліція стежить. Після сієї останньої розмови С. В., який не любив «сильних» виразів, мені сказав: не знаю, чи се мразь, чи люде. Сі люде люблять іншу версію - С. В. не берігся, не звертав уваги на поради стерегтись, навіть був «фаталістом» як каже глибокодумно Токарж[евський]. Се все неправда, але правди ще не можна писати” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 22 лютого 1934. Камбо. Зберігається у автора.. Сучасні дослідники й тепер ще зазначають, що С. Петлюра відмовлявся від охорони, вважаючи, що його доля в руках Божих й ніби цю думку підтримувала й Ольга Опанасівна В. Михальчук, Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі: заснування, розвиток, діяльність (1926-1998), К., 1999, с. 41..

Після смерті С. Петлюри її цікавила доля його архіву, який тимчасово знаходився на збереженні у М. Чеботарьоваорганізацію Гайдамацького Коша Слобідської України, який згодом очолив С. Петлюра. 1919 - отаман Коша Охорони державного майна, начальник контррозвідчого відділу штабу Дієвої Армії УНР. У червні-вересні - комендант тилу Дієвої армії УНР. З серпня 1919 - начальник політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ УНР. У жовтні 1919 - квітні 1920 - директор Департаменту політичної інформації МВС УНР. З жовтня 1920 - начальник залоги Кам'янця-Подільського. З 1920 - на еміграції у Польщі. З травня 1920 - начальник охорони Головного Отамана С. Петлюри. У 1921 - начальник контррозвідки УНР. З 1939 - у Кенігсберзі. У 1946 перебував у таборі для переміщених осіб в Оберсдорфі. Згодом оселився в м. Ульм (Німеччина, земля Баден-Вюртемберг).. “Ніби архив Т. Ківшар, Ольга Петлюра в політичному і культурному русі...

С. В. се тілько моя особиста справа. Я досить різко написала про се Лів[ицькому] Лівицький Андрій (28.03(09.04).1879, с. Ліпляве, Золотоноський пов. Полтавська губ., Російська імперія, тепер Канівський р-н., Черкаська обл. - 17.01.1954, м. Карлсруе, поховано у Мюнхені, Німеччина, перепоховано в м. Бавдн-Брук, шт. Нью Джерсі, США), український правник, громадсько-політичний і державний діяч; член УЦР і ЦК Селянської спілки, член уряду і Президент УНР у екзилі. Закінчив колегію ім. Павла Галагана в Києві. Навчався в Університеті Св. Володимира в Києві, практикував як адвокат і мировий суддя в Лубнах, Каневі й Золотоноші, брав активну участь в українському громадському житті. 1905-1920 - член УСДРП. З 191 7 - член ЦК Селянської Спілки та УЦР, губернський комісар Полтавщини, згодом - член Українського Національного Союзу (1918). За часів Директорії УНР - один з організаторів і член Трудового Конгресу. Міністр юстиції і заступник голови уряду (1919), а з серпня - керівник Міністерства закордонних справ. З жовтня 1919 - голова Дипломатичної Місії в Польщі, де 22 квітня 1920 підписав військово-політичний договір України з Польщею (Варшавський договір). У кінці 1921, після трагічного закінчення Другого Зимового походу, відстояв продовження діяльності Уряду УНР в екзилі. 1920-1921 - виконував обов'язки Голови Уряду, пізніше - голова Уряду УНР в екзилі (1922-1926). Разом з С. Петлюрою керував дипломатичною діяльністю УНР. Після вбивства С. Петлюри з травня 1926 став його наступником як заступник Голови Директорії, Головний отаман військ УНР, голова Державного центру УНР. На початку Другої світової війни А. Лівицький був конфі- нований німцями і жив у Варшаві. Від 1945 р. активізував діяльність Уряду УНР в екзилі, поновив цей Уряд, запросивши до нього представників нової еміграції із СРСР, залучив до співпраці в державному центрі всі політичні організації, що завершилося створенням Української Національної Ради (1948).. З Прокоп[овича] «взятки гладкі»” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 23 квітня 1928. Париж. Зберігається у автора., і далі зазначала: “З архивом певно нічого не станеться, його ще не висилали, але всі думають, що він висланий, так навмисне зроблено” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 22 травня 1928. Париж. Зберігається у автора.. Отримавши документи, вона повідомляла родину Сірополків: “... ящик від Чеб[ота- рьова] дійшов давним давно. А натомість від Даценка Доценко Олександр (1897, Полтавщина - 1941, м. Краків, Польща, тепер Республіка Польща), військовий діяч, історик, підполковник Армії УНР. У 1919-1920 ад'ютант Головного Отамана військ УНР С. Петлюри. 1923-1924 - видав у двох томах збірник документів “Літопис української революції”, а в 1932 - “Зимовий похід”. Збірник документів викликав жваву реакцію в середовищі української еміграції. Деякі історики вважали, що справжнім автором “Літопису української революції” був С. Петлюра, а редактором - О. Саліковський. Сам С. Петлюра з приводу таких заяв у листі від 1 квітня 1925 до В. Садовського писав: “.Коли б вже й мав якийсь дотик до писання Доценка, то може б трохи розумніше щось написав.” Сальск[ий] Сальський Володимир (4 липня 1885, Острог, Волинська губ. - 5 жовтня 1940, Варшава), український військовий діяч. Полковник генштабу, згодом - генерал-хорунжий Армії УНР. Закінчив віленське військове училище (1906), Миколаївську академію Генерального штабу (1912). З листопада 1917 - начальник штабу 1-ї Сердюцької дивізії військ УЦР. З вересня 1919 - командувач Армії УНР. У 1920 - Генерал-хорунжий. Наприкінці 1920 - інтернований у польському таборі в Каліші. Згодом оселився у Варшаві. Був активним учасником громадсько-політичного життя української еміграції. З 1924 до дня смерті - військовий міністр УНР в екзилі. Член Українського Центрального Комітету у Варшаві, Вищої Військової Ради, Об'єднання вояків Армії УНР. Працював у військово-науковому та літературному журналі “Табор”. Автор спогадів і статей про Українську революцію (1917-1923). Був одним з найбільш послідовних прихильників С. Петлюри, а після його смерті - головним військовим радником А. Лівицького. Був присутнім на Паризькому судовому процесі у справі вбивства С. Петлюри. Під час процесу Спілки визволення України (1930) підготував протест-заяву зборів українських емігрантів у Варшаві. довго не перебірав, чи не висилав. А оце прислали ящичок в 10 кілло, а там такі «цікаві» речі як справи Ц.К. у Варшаві та справи Міністерства] Закордонних] Спр[ав] часів [А.] Ніковського71 Ніковський Андрій (1885, Одещина - закатовано в ГУЛАГу на Соловках, 1942, СРСР, тепер Російська Федерація), громадський і політичний діяч, літературознавець і журналіст, редактор газет “Рада” (1913-1914), “Нова Рада” (1917-1919) у Києві, журналу “Основа” (1915) в Одесі. Перший голова Українського національного союзу, міністр закордонних справ в Уряді УНР. З 1920 - на еміграції. 1924 - повернувся в Україну, працював як співробітник ВУАН у Комісії Словника живої української мови та в історично-філологічному відділі. Засуджений на 10 років заслання у процесі СВУ, що започаткував нову хвилю політичного терору й погромів в Україні. Покарання відбував в одному з таборів ГУЛАГу на Соловках, де і загинув.. Словом те, що мусіло б лишатись в архівах У.Н.Р., а не у мене, те, чого можна пудами набрати у Тарнові. Навіть доктор (через його переслали) пише: на- скілько чесно зробив Чеб[отарьов] та наскілько підло Даценко” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 12 вересня 1928. Париж. Зберігається у автора..

Вона уважно слідкувала за інформаційними новинами, що стосувались її покійного чоловіка: “не знаю, звідкіля взялася легенда, що С. В. щось писав, та ще «наукові» праці. Вираз «пильно студіював» - взагалі тут недоречний... Якщо вже «пильно студіював» - то се лише французьку мову, сподіваючись незабаром вже вільно читати військову літературу. Над французькою] книжкою і словником він просиджував майже всі дні й вечорі. Одже серіозна військова лектура тут можлива лише на французькій] мові, для сього С. В. так її і вчив. Хто розпускає такі чутки, як праця С. В. чуть не наукова, той цілком не уявляє ні того, в якій матеріальній скруті С. В. жив (на протязі декількох місяців одна їжа - хліб, сіль і помідори, а на гаряче - лише чай), ні його душевного стану. А коли за такою необхідною річчю, як добути книжку, треба звертатись до людей, яким він за послуги сі платити неРазмещено на http://www.allbest.ru/

Т. Ківшар, Ольга Петлюра в політичному і культурному русі... може - то се ще тяжче. На французькій мові він дуже багато читав про Наполеона, а остання книжка, над якою його застала смерть, се “Re'f- lexions sur l'Art de la guerre” - General Serrigny... Він був радий, що вже вільно й хутко читає і мав з Лесею йти забірати каталоги ріжних французьких видавництв. Одже до «пильних студій» не дійшло” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 23 квітня 1930. Париж. Зберігається у автора..

Прихильники С. Петлюри й громадськість цікавилась його працями, що можливо залишались у рукописах, про що Ольга писала, “. що рукопису він і з собою з Варшави не брав, бо взагалі він тоді нічого з собою не віз. Перед його виїздом у нас все горіла піч з паперами” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 4 травня 1930. Париж. Зберігається у автора..

Вона зазначала з приводу рукописних тестів свого чоловіка: “. до мене звертались з «Червоної калини», я відповіла, що С. В. ніякого рукопису не залишив, ніякої праці не написав, щоденника не вів. Одже нема чого друкувати. У мене не архив, а жменя паперів, що мають лише архівне значіння. С. В. хтів лише зберігти копії своїх листів і прохав декілько разів мене про се, бо мовляв кого-кого, а брехунів знайдеться багато, а ті копії колись можуть багато брехні зпростувати. А записаного паперу - то дійсно і він сам і ми вдвох з ним багато нищили, палили, або виносили до ящиків, але то здебільшого французька писанина. Він з сією мовою дуже спішився і багато працював, щоб хоч унезалежнитись в щоденному життю. Як би він залишив яку статтю, чи щось більше, то я б з Вами давно вже радилася б, що робити з ним. Навіть ту статтю, що він закінчив в день смерти для «Тризуба», я потім не змогла найти, після того, як мені повернули папери з сейфу Шуміцького. Що Шуміцький переглядав - нема сумніву. Я зрештою Вам давно вже писала, що С. В. нічого з Варшави не вивіз в одній валізці, і мій «архив», се те листування, що набралося за роки за кордоном. Се лише свідчить, як мало з ким він був у контакті. Цілком забутий і викинутий за межі емігрантського життя. Є ще зшиток - він записував про біжуче своє життя, щоб мати якусь механічну працю. З того дня, як приїхали ми з Лесею до Паріжу - сі записки припинилися. Читала я статті, що ніби вся хата С. В. була завалена «паперами». А насправді крім газет і журналів (для малої хати сього було забагато) нічого не було, і ми з ним час від часу робили радікаль- ну чистку від тої завали. ” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 15 серпня 1932. Камбо. Зберігається у автора.. Після смерті С. Петлюри вона шанобливо оберігала пам'ять про нього, ретельно зберігала речі, що належали її чоловіку. Тому особливою була реакція Ольги Петлюри на ініціативу Комітету для вшанування пам'яті Симона Петлюри зі створення Статутної ради по утворенню музею-бібліотеки ім. Симона Петлюри під головуванням В. Прокоповича, який не з самого початку підготовчої роботи, а більше ніж через рік потому, запропонував їй взяти участь у реалізації цього проекту. Це справедливо визвало її обурення й привело навіть до розриву стосунків з В. Прокоповичем: “Отож так думаю: коли утворює музей поважний гурт громадян, для родини се теж честь, вона передає туди все те, що має, а її права не більші як кожного іншого члена сього музею. Коли се робить держава, ну нема чого й говорити: родина все передає державі й не претендує на якусь участь. Але ж у нас ні одно, ні друге неможливе. Прокоп[ович] диктаторствує самочинно. Коли він робить се як прем'єр, - то сьогодні він - завтра хтось інший, а родина все лишається та сама й вона є найбільш зацікавлена в тому, щоб зберіглись ріжні пам'ятки та речі. Коли він се робить як ніби друг С. В., то мушу очистити пам'ять ... Такого мізерного друга він не міг мати... Тому я рішила, що не дам до того музею тих річей С. В., що маю я, а те, що вже єсть, то справа тих громадян, що надсилали книжки та гроші, як що вони вірять Прок[оповичу] - то нехай. Але я знаю, що мою одмову дати речи, вони зхарактеризують так, як гістеричний вибрик.” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 26 березня 1928. Париж. Зберігається у автора.. її образа до В. Прокоповича підсилювалась ще й тим, що він тримав у себе ключ від труни С. Петлюри, ймовірно без згоди на те його вдови, про що вона писала Сірополкам: “Але ще тут є важка дуже для мене справа. Прокоп[ович] не дав мені ключа від труни С. В. Се звичайно практичного значіння не має, але для мене се така реліквія, про яку я говорити спокійно не можу. Я стою на тому, що се належить родині, аж поки вона сама не передасть чи то музею, як він є, чи якийсь іншій інституції на схованку. Говорити про се з Прок[опови- чем] - я не можу та наперед знаю, що він мені брутально щось відповість про «музейну цінність» чи що. Одже скоро 2 роки думаю, як мені се забрати. Чи не написати офіційного листа Лівіцьк[ому], щоб вплинув на прем'єра? Бо я просто не можу погодитись, щоб та людина, про яку С. В. втомлено казав: ах, який він хам, ти не уявляєш, який він хам, Т. Ківшар, Ольга Петлюра в політичному і культурному русі... а я на підставі свого власного досвіду ще можу додати: ах, який він гад відносно мене й Лесі - от, щоб ся людина тримала у себе сей ключ” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 26 березня 1928. Париж. Зберігається у автора..

Вона ще тримала образу на В. Прокоповича за її ізоляцію від підготовки до судового процесу над вбивцею її чоловіка, оскільки цілком природно вона хотіла бути поінформованою про заходи, що вживались для заперечення наклепів на С. Петлюру, про свідків, підготовлених до виступів, про людей, які збирались брати участь у захисті гідності її чоловіка: “До суду я твердо себе зобов'язала мовчати та лише занотовувати їхнє поводження, щоб не займати амбіції Прокоповича]. Ніколи не забуду, як тяжко було нічого не знати, що і як робиться для процесу. Раз навіть рішилась піти до Токарж[евського], бо все в ушах стояв голос С. В.: «ну, все ж таки Ток[аржевський] не такий хам, як Прок[опович], бо у нього хоч є виховання, він хоч поводитись вміє». Одже зайти зайшла, що то до С. В. дійсно Ток[аржев- ський] не був таким хамом, як Прок[опович], а до мене - то гірше відчувати, коли людина розуміє і все таки робить по хамському, бо можна, а Прок[опович], хоч дійсно не розуміє і певний в тому, що він надзвичайно гарна людина. Тепер же я вже не мовчу, при нагоді кажу часом, що Прок[опович] відносно до мене свиня, а до того амбітний дурень. Як би ініціатива створення сього музею - бібліотеки походила від когось іншого, то я б дуже б хтіла брати там участь хоч через заступника, поки виросте Леся. Гадаю, що при такому становищі, яке у нас, маю до того і найбільше право і навіть обов'язок, але по мимо того, що раніш вже було, Прок[опович] і в сьому випадкові робить так, що я мушу одмовитись”.

Підготовка до відкриття бібліотеки-музею імені Симона Петлюри, не була байдужою для Ольги Опанасівни, вона її цікавила, бо з цього приводу писала: “Вони ніби то шукають помешкання для музею й бібліотеки. Знаю також, що редакція купила електр[ичний] «пилосос» і тепер книжки й речі без пороху” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 16 листопада 1928. Париж. Зберігається у автора.. Пізніше зазначила, що “вони наняли мешкання в 3 хати з ванною й кухнею для музею - бібліотеки. Буде там жити бібліотекар Рудічевм. Абондан (поблизу Парижа), Франція), український правник, видавець, журналіст, громадсько-політичний діяч. Навчався у Полтавській духовній семінарії (з 1897), де зблизився з С. Петлюрою та ін. національно свідомими членами української громади. Був членом Полтавського осередку РУП (1900). Після звільнення із Полтавської тюрми (червень, 1904) переїхав до Катеринослава, де брав участь в організації таємної друкарні та виданні часопису “Добра пора”. Після закінчення правничого факультету Казанського університету повернувся в Катеринослав, працював у видавництві, редакціях газет, товаристві “Просвіта”. З квітня 1918 обіймав судові посади в Армії УНР. З червня 1921 - в еміграціїї у Варшаві, Берліні, Празі, Парижі. Після вбивства С. Петлюри був одним із фундаторів Української бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі, яку очолював від часу заснування до початку 50-х років. Здійснював активні пошуки пограбованих із бібліотеки фашистськими окупантами в роки Другої світової війни книжкових та архівних фондів петлюріани. Дбав про збереження і вшанування історичної пам'яті про С. Петлюру, допомагав В. Іванису у написанні монографії “Симон Петлюра - Президент України” (Торонто, 1952), брав участь у підготовці до видання першого тому збірника “Симон Петлюра: Статті, листи, документи” (Нью-Йорк, 1956), видав власні спогади у збірнику “Симон Петлюра в молодості” (Львів, 1936). Був надійним другом родини Петлюр, якого Ольга Опанасівна вважала за брата, а Леся - за дядька, про що засвідчує їх епістолярій.. До мене в сій справі проходив Удович[енко, секретар Ради бібліотеки] Удовиченко Олександр (08(20).02.1887, м. Харків, Російська імперія, тепер Україна - 19.04.1975, м. Ментенон, Франція), генерал-полковник, публіцист, український військовий і громадський діяч. Освіту здобув у Петербурзькому військово-топографічному училищі, у Миколаївській академії Генерального штабу. Офіцер російської армії, учасник Першої світової війни. З жовтня 1917 - військовий дорадник С. Петлюри. На початку 1918 - начальник штабу Гайдамацького коша Слобідської України в Києві; 1918-1919 - обіймав посади генерал-квартирмейстра Південно-західного фронту Армії УНР, командира Третьої Залізної стрілецької дивізії. У грудні 1920 призначено генеральним інспектором Армії УНР. Від 1924 жив і працював у Франції, очолював Товариство вояків Армії УНР, був військовим міністром і віце-президентом УНР в екзилі (1954-1961). Належав до числа найздібніших командирів Армії УНР. Сприяв організації “Тризубу”, заснуванню Української бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. У 1939-1945 як член уряду УНР в екзилі задекларував підтримку антигітлерівській коаліції. Після вбивства С. Петлюри надавав постійну допомогу його родині, а також допомагав Ользі Опанасівні у перепохованні Лесі - перевезенні її праху із Камбо до Парижа. і сказав так: «ми мали засідання. Ми постановили запропонувати Вам дати свого представника до комітету, бо інакше не зручно нам». Я сказала - ні, не хочу. От Прокіпе [Прокопович] декорум зберіг, бо двічи ніби то пропонував. А тепер і Ви спробували з ним листуватись, то самі бачите, як би то було, як би Ви мали якийсь стосунок з ним з мого доручення. Се у мене не якась амбіція ображена, а дуже вже добре я знаю сю свиню» Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 24 січня 1929. Париж. Зберігається у автора.. Разом з цим вона цікавилась статутом установи, про що писала Сіро- полкам: “Через хоробу я затримала відповідь Стьопі про Статут. Звичайно Ви маєте рацію щодо поправок. Але як торік, так і тепер я певна, що Прок[оповичу] ходить не лише про забезпечення від небажан[их] Т. Ківшар, Ольга Петлюра в політичному і культурному русі... людей, а головне собі самому забезпечити повну хазяйську руку. Він вибере таких, що увійдуть не для праці, до того людей далеких від Парижу” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 21 лютого 1929. Париж. Зберігається у автора.. І далі продовжувала, що “... головне - особа самого Про- к[оповича], до якого С. В. ледве ховав огиду, а я вже ховати не хочу, - примушують мене бути далеко з боку від сього. Отож, коли хочете листуватись з Пр[окоповичем] про деякі зміни Стат[уту], то робіть се від себе. Побачимо, що буде. Та нарешті зрозумійте: вся ця воробня біля ім[ені] С. В. отих людей з психологією «найманих плачок» мене тілько ранить, однаково чи 3-ій рік від смерти, чи 20-й. Елементарно порядні люде так не роблять”.

Пізніше Ользі запропонували дати письмову відповідь щодо її участі в улаштуванні бібліотеки та редагуванні статуту і вона з цього приводу ділилась думками із Сірополками: “.комусь сторонньому лекше дещо забути для якоїсь доброї цілі, мені ж треба забувати занадто трагічне й болюче, зв'язане з останнім роком життя С. В., його смертю, додаючи сюди ще й те, що коли б хтось завдався спеціальною ціллю можливо збільшити мій біль, довести до останньої міри розпачу і без того розпачливий стан, то ледве можна б се було зробити ліпше за Прок[оповича], який же звичайно такої цілі не мав” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 2 березня 1929. Париж. Зберігається у автора. 186. Разом з цим її бентежила невпевненість у належному матеріально-технічному забезпеченні установи, оскільки вона знала з особистого досвіду про фінансові проблеми еміграції, турбувала можливість її ідеологічного не- сприйняття, будучи знайомою з настроями української політичної еміграції: “Одже як се все закінчиться крахом, то зайве підкреслення на чужині того факту, що ім'я П[етлю]ри не збірає біля себе людей, більшість є холодна й байдужа, тому й інстіт[уція] не втримується. Для рідні вже лекше мовчанка, як така безсила возня. Оці міркування ставлять переді мною два вихода: 1) не зв'язуватись з непевними для мене людьми, з їхніми способами праці й поводження, берегти поки змога ті пам'ятки, які маю, і подбати заздалегідь про те, кому довіряти, передати на схованку матеріали на випадок смерти нормальної, або вимушеної від браку засобів до життя. Поки ж жиється, придивлятись до того музею, щоб вчасно спасти найбільш цінне на випадок краху його. Через се й написала 2-й варіант, виразно зазначаючи, на що я маю право і не зрікаюся того.

Увійти туди й б[удь-яким] способом не давати Прокіпе на свій лад і спосіб утверджувати свое «я» й свою руку - владику. Технічну справу зносин можна було б полагодити в той спосіб, що на більші збори замісць себе посилати когось довіреного, а трохи згодом Лесю. Але мій досвід щодо сих людей, повна самотність в Парижі, матеріальна трудність викликати Вас до Парижу і нарешті моє фізичне й нервове самопочуття перешкоджають мені взятись за сей другий спосіб» і далі «На Вашу пропозіцію дати свого представника до Ради Б[ібліотеки] ім[ені] С[имона] П[етлю]ри можу сказати:

1) Вважаю, що родина С. П. з самої природи річей є перша серед тих, хто має зберігати й охороняти всі ті пам'ятки, що по ньому залишились.

2) Се наше природнє право й обов'язок ще збільшує той стан розпорошености й ворожнечи, в якому наша еміграція перебуває.

3) Ся роля моя й Лесі скінчилася би лише тоді, наколи б всі матеріали перейшли під опіку Українського Уряду, який мав би закріплене місце на Україні, або Укр[аїнського] музею на землі Укр[аїни] влаштованому.

4) Якщо гурт людей організує на чужині бібліотеку, а при ній музей ім. С. П., то я звичайно вважала б нормальним увійти в склад фундаторів.

5) Одначе існують дуже важливі для мене причини (докладно про них говоритиму в іншому місці, а не тут), що примушують мене зріктися сього свого права й обов'язку вступити до складу фундаторів чи то особисто, чи то через представника.

6) Зазначую, що сією своєю заявою я не зрікаюсь на віки-вічні взяти участь в праці. Можливо, що ті причини або одпадають, або принаймні гострота їх зменшиться, і тоді я звернулась за належним мені місцем.

Первий вар'янт добрий тим, що короткий і виключає зайві розмови. Другий - він на мою думку забезпечує мене й Лесю від повного ігнорування, на випадок потреби я можу туди вступити” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 2 березня 1929. Париж. Зберігається у автора..

Перед офіційним відкриттям бібліотеки її організатори запропонували Ользі Петлюрі відвідати заклад, але вона відповіла, що: “прийти не можу, бо тут стоять непереборими тим часом для мене перепони. Тут почались загальні «рассужденія» і що не добре мені «вороже» ставиться. Тоді я сказала, що «вороже» ставитись до якоїсь інституції, зв'язаної з іменем мого чоловіка, я очевидно не можу, що мені самій боляче, що так все воно склалось, а прощаючись додала, що коли вони запакують до дому божевільних свого шефа, то тоді й ми знатимемо стежку до бібліотеки” Лист О. Петлюри до родини Сірополків, 3 травня 1929. Париж. Зберігається у автора., й далі у своєму листі до Сірополків зазначала, що “коли мені всі базеки, «князі» й княгині цілком байдужі, то огида до Прок[оповича] не зникне ніколи не тілько у мене, а й у Лесі. Таку мерзоту ненавидіти навіть не можна, лише гидувати” Ibid..

Причини різного характеру, а також неприязне загальне ставлення до В. Прокоповича, у тому числі й як голови Статутної Ради бібліотеки, унеможливили активну участь Ольги Петлюри у створенні цієї інституції з увічнення пам'яті її чоловіка, а її ім'я відсутнє серед організаторів Української бібліотеки імені Симона Петлюри у Парижі. Проте її участь в організації роботи закладу була більш, ніж очевидною і визначалась вже тим, що вона була вдовою бл. п. Симона Петлюри й один тільки цей факт давав підстави вважати саме Ольгу Петлюру Почесною головою Статутної ради при організації закладу для увічнення пам'яті її чоловіка.

Цілком правомірно, що вона уважала своїм природнім правом й обов'язком докладати зусилля для збереження особистих речей свого покійного чоловіка, його архіву, фактично вже виконуючи одну з головних функцій новостворюваної установи. Саме відсутність шанобливого ставлення з боку колишніх соратників покійного С. Петлюри до його вдови в ході організації бібліотеки, утримання її від участі в організаційних заходах на їх початку, а також у ході підготовчої роботи тримаючи її “далеко з боку від сього”, не могло не бентежити О. Петлюру й тому дозволяє вважати цілком справедливим її висновок, що справді “елементарно порядні люди так не роблять”. Публікація повної епістолярної спадщини О. Петлюри сприятиме визначенню її ролі у заснуванні Української бібліотеки імені Симона Петлюри у Парижі.

Отже, витяги з листів Ольги Петлюри вказують на те, що вона була помітною постаттю серед української політичної еміграції в Європі у 20-40-х роках ХХ ст.

Як дружина Голови Директорії УНР в Україні та Голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР в екзилі, вона постійно морально підтримувала свого чоловіка, розділяла його погляди на необхідність продовження національно-визвольної боротьби українців за створення своєї держави. Як зазначав О. Лотоцький, у тяжкому становищі протягом шести років велична постать С. Петлюри стояла перед нами як міцна скеля серед бурхливих хвиль емігрантських настроїв О. Лотоцький, Op. cit., c. 12., чому без сумніву сприяла і його дружина, будучи надійною опорою для цієї скелі.

Разом з цим вона сприяла утвердженню незламності духу й мужності жінок політичних, військових й громадських діячів, борців за незалежність України, які й самі в еміграції ставали прихильниками та продовжувачами українського національно-визвольного руху і реалізації ідеї української державності. її виняткова роль в історії українського еміграційного руху визначається ще й тим, що саме в еміграції Ользі довелось пройти тернистий шлях від Першої леді до вдови, якою залишалася впродовж 33 років, оберігаючи свій почесний спадковий рід, зберігаючи моральну чистоту і вірність своєму чоловіку, демонструючи стійкість та мужність, твердість характеру й незламну силу волі разом з педагогічними здібностями, завдяки чому тільки й можливо було їй виживати в умовах еміграції. Якщо пристати до думки, що кожний період історії залишає образ героїчного жіноцтва свого часу, то Ольга Петлюра є прикладом жіночого героїзму доби української політичної еміграції в Європі 20-40-х років ХХ ст., життя цієї освіченої жінки було сповнене глибокої віри, великого патріотизму та самопожертви в ім'я реалізації української національної ідеї й ніякі життєві складності не здатні були порушити її гідності, а тільки сприяли поглибленню духовності, нескореності і величі української жінки.

Токаржевський - Токаржевський-Карашевич Ян (Іван-Степан-Марія) (24.06.1885, с. Чаба- нівка, Ушицький пов., Подільська губ., нині Кам'янець-Подільський р-н. Хмельницька обл. - 18.11.1954, Лондон, 7.07.1978 перепохований у м. Бавнд-Брук, шт. Нью-Джерсі, США), істо- рик-геральдист, політичний і дипломатичний діяч. Князь. Почесний лицар мальтійського

Микола Чеботарів (11.10.1884, Полтава - 4 лютого 1972, м. Ульм, Німеччина), військовий і політичний діяч. 1906-1910 - відбував строкову службу в 5-му гренадерському Київському (Москва) полку, прапорщик запасу. 1914 був мобілізований та призначений на посаду господарника 136 запасного піхотного батальйону. З травня 1915 - в. о. командира 4-ї запасної авіароти, згодом - завідувач господарства 4-го авіаційного парку. Влітку 1917 став членом Українського генерального військового комітету. У листопаді 1917 був відряджений до Харкова, де у грудні обійняв посаду військового комісара Слобожанщини, а за сумісництвом - командира 4-ї запасної бригади та начальника залоги м. Харкова. Був заарештований більшовиками, після звільнення приїхав до Києва, де з іншими українськими вояками почав.

Размещено на Allbest.ru