Мемуарій Української революції (1917-1921 pp.): автори та жанри

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 929+82-94+94(477)”1917/1921

Мемуарій Української революції (1917-1921 pp.): автори та жанри

Надія Іванівна Любовець,

кандидат історичних наук, завідувач відділу теорії та методики біобібліографії Інституту біографічних досліджень Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського

Київ

Анотація

Мемуарій Української революції (1917-1921 рр.): автори та жанри.

Любовець Н. І., кандидат історичних наук, завідувач відділу теорії та методики біобібліографії Інституту біографічних досліджень Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (Київ).

Українська біографістика = Biographistica ukrainica. - Київ, 2017. - Вип. 15. - С. 280-286.

Розглянуто мемуари про національно-визвольні змагання України (1917-1921 рр.). Проаналізовано авторський склад мемуарів та основні жанрові різновиди. Авторів спогадів розглянуто через приналежність їх до основних політичних сил, що брали участь у революційних подіях: національно орієнтованих, більшовицьких та білого руху. На думку автора, лише враховуючи багатовекторність революційних подій в Україні 1917-1921 рр. та залучивши до кола історичних джерел мемуари представників всіх сил, можна розраховувати на отримання об'єктивної картини. Для відображення масштабності розвитку мемуарної традиції досліджуваного періоду використано професійну ознаку авторів як основний критерій їх класифікації: державні діячі; військові діячі; вчені, письменники, педагоги. Зазначено, що цей розподіл досить умовний, адже всі автори, як правило, окрім своєї основної діяльності, були активними громадськими діячами, науковцями, письменниками. Розглянуто традиційні жанри мемуарів (спогади, щоденники та автобіографії) та вказано на появу нових, синтетичних праць, які носять історико-мемуарний, дослідницький і археографічний характер і містять у собі елементи наукового дослідження, власне спогадів та публіцистики.

В цілому українська мемуарна традиція періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. засвідчила сталий інтерес діячів усіх політичних сил, соціальних прошарків до написання спогадів. Адже якраз мемуари є найбільш традиційним та популярним засобом накопичення, збереження та передачі історичної та національної пам'яті, що підкреслює їх комунікативні та виховні функції в суспільстві. Наукове опрацювання мемуарного спадку усіх учасників революційних подій, їх зіставлення, вивчення мотивів написання, визначення їх цільового спрямування дозволить виокремити основних політичних «гравців» революційних подій на теренах України, оцінити можливості всіх запропонованих альтернатив суспільно-політичного поступу, причини поразки одних та перемогу інших.

Ключові слова: мемуари, жанри, Українська революція (1917-1921 рр.), національно орієнтовані сили, більшовицькі сили, білий рух.

Стаття надійшла 30.09.2017 р.

Abstract

Memoirs on the Ukrainian Revolution (1917-1921): authors and genres.

Nadiia Lyubovets, Candidate of Historical Sciences, Head of Department of Institute of Biographical Researches of The Vernadsky National Library of Ukraine (Kyiv).

Ukrainian Biographistics = Biographistica Ukrainica. - Kyiv, 2017. - Vol. 15. - P.280-286.

Memoirs on the Ukrainian Revolution (1917-1921) are considered. The author's composition of memoirs and the main genre varieties are analyzed. The authors of memoirs are examined through their belonging to the main political forces that took part in revolutionary events nationally oriented and bolshevik forces, white movement. According to the author, only taking into account the multi-vector nature of the revolutionary events in Ukraine in 1917-1921, and drawing memoirs of all forces into the circle of historical sources, one can count on getting an objective picture. To show the scale of the development of the memoir tradition of the period under study, the authors' professional activity was used as the main criterion for their classification: state figures; military figures; scientists, writers, educators. It is indicated that this distribution is very arbitrary, because all the authors, as a rule, in addition to their main activities were active public figures, scientists, writers. The traditional genres of memoirs (memoirs, diaries and autobiographies) are considered, and it's pointed to the appearance of new, synthetic works that are of historical-memoir, research and archaeographic character, which include elements of scientific research, memoirs and journalism. In general, the Ukrainian memoir tradition of the period of revolutionary events in Ukraine in 1917-1921 showed the steady interest of the figures of all political forces and social strata to write memoirs. After all, it is memoirs that are the most traditional and popular means of accumulating, storing and transmitting historical and national memory, which emphasizes their communicative and educational functions in society. The scientific processing of the memoirs of all participants in revolutionary events, their juxtaposition, the study of the motives for writing, and the definition of their target audience will make it possible to identify the main political «players» of revolutionary events in Ukraine, to assess the possibilities of all the proposed alternatives for social and political development, the causes of the defeat of some and the victory of others.

Keywords: memoirs, genres, Ukrainian revolution (1917-1921), nationally oriented forces, bolshevik forces, white movement.

Аннотация

Мемуарий Украинской революции (1917-1921 гг.): авторы и жанры.

Любовец Н. И., кандидат исторических наук, заведующая отделом теории и методики биобиблиографии Института биографических исследований Национальной библиотеки Украины имени В. И. Вернадского (Киев).

Украинская биографистика = Biographistica ukrainica. - Киев, 2017. - Вып. 15. - С. 280-286.

Рассмотрено мемуары об Украинской революции (1917-1921 гг.). Проанализировано авторский состав мемуаров и основные жанровые разновидности. Авторов воспоминаний рассмотрено через принадлежность их к основным политическим силам, которые принимали участие в революционных событиях: национально ориентированных, большевистских и белого движения. По мнению автора, только учитывая многовекторность революционных событий в Украине 1917-1921 гг. и привлекая в круг исторических источников мемуары представителей всех сил, можно рассчитывать на получение объективной картины. Для отображения масштабности развития мемуарной традиции исследуемого периода использовано профессиональную деятельность авторов как основной критерий их классификации: государственные деятели; военные деятели; ученые, писатели, педагоги. Указано, что это распределение весьма условно, ведь все авторы, как правило, помимо своей основной деятельности были активными общественными деятелями, учеными, писателями. Рассмотрено традиционные жанры мемуаров (воспоминания, дневники и автобиографии) и указано на появление новых, синтетических работ, которые носят историко-мемуарный, исследовательский и археографический характер и содержат в себе элементы научного исследования, собственно воспоминаний и публицистики. В целом украинская мемуарная традиция периода революционных событий в Украине 1917-1921 гг. показала устойчивый интерес деятелей всех политических сил, социальных слоев к написанию воспоминаний. Ведь именно мемуары есть наиболее традиционным и популярным средством накопления, хранения и передачи исторической и национальной памяти, что подчеркивает их коммуникативные и воспитательные функции в обществе. Научная обработка мемуарного наследия всех участников революционных событий, их сопоставление, изучение мотивов написания, определения их целевой аудитории позволит выделить основных политических «игроков» революционных событий в Украине, оценить возможности всех предложенных альтернатив общественно-политического развития, причины поражения одних и победу других.

Ключевые слова: мемуары, жанры, Украинская революция (1917-1921 гг.), национально ориентированные силы, большевистские силы, белое движение.

Чим багатша мемуаристична література того чи іншого народу, тим більше зразків життєвих подій, які переживають окремі особи.

Майже нема найсірішої людини, життя якої не мало б фрагментів, вартих для занотування для прийдешніх поколінь. В.М. Іванис Див.: [1, с. 3].

Тема Української революції 1917-1921 рр. надзвичайно актуалізована в сучасному науковому дискурсі, що пояснюється довгим періодом табуйованості даної проблематики в радянській історіографії На сьогодні існує певна невизначеність у сучасній історіографії як самого терміну «Українська революція» (дослідники послуговуються різноманітними поняттями: «Українська революція», «визвольні змагання», «національно-визвольна боротьба», «державотворчі змагання», «національно-демократична революція», «національна революція» тощо), її характеру і хронологічних меж (1917 р., початок 1918 р., весна 1919 р., кінець 1919 р., кінець 192о р., осінь 1921 р., 1922, 1923 і навіть 1924 р.). Про це більш докладно див.: монографію Солдатенка В. Ф. «Українська революція: концепція та історіографія» (Київ, 1999); статті: Грицака Я. «Українська революція, 1914-1923 рр.: Нові інтерпретації» (Україна модерна. Львів, 1999. Ч. 2-3); КорольоваГ. «Украинская революция 1917-1921 гг.: мифы современников, образы и представления историографии» (Ab Imperio. 2011. № 4); Ми- хайлюка О. В. «Концепція «української революції»: pro et contra» (Гуманітарний журнал. 2011. № 3-4) та ін. Ми використовуємо найбільш вживаний термін -- «Українська революція».. Зазначене підтверджується дисертаційними дослідженнями Перелік захищених останнім часом дисертацій див.: Дисертації з проблем історії Української революції, захищені в 2006-2011 роках // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років: зб. наук. праць. Київ, 2011. Вип. 6. С. 409-429., монографіями Див.: Нариси історії Української революції 1917-1921 рр. : у 2 кн. (Київ, 2011); Солдатенко В. Революційна доба в Україні 1917-1920 рр. (Київ, 2012); Рубльов О. С., Реєнт О. П. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. (Київ, 1999); Верстюк В. Українська Центральна Рада : навч. посіб. (Київ, 1997); Верстюк В., Осташко Т Діячі української Центральної Ради: біографічний довідник (Київ, 1998); Капелюшний В. П. Здобута і втрачена незалежність : історіограф. нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.) (Київ, 2003) та ін., публікаціями про революційні події в Україні Див.: Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради // Укр. іст. журн. 1995. № 2. С. 65-77; № 6. С. 66-78; Його ж. Роль і місце Центральної Ради в модерній історії України // Там само. 1997. № 5. С. 17-25.. Слушною є думка знаного дослідника цієї проблематики В. Ф. Солдатенка, що: «...їх кількість значно перевершує доробок із будь-якої іншої вітчизняної проблеми чи будь-якого періоду ХХ ст., а спрямування та характеристики настільки різновекторні й сутнісно суперечливі, що про скільки-небудь погоджену позицію можна лише мріяти» [8, с. 8]. Однак така увага до проблематики має низку переваг. Зокрема, одним із найбільших досягнень сучасної історіографії Української революції стало введення величезного масиву нових джерел, які раніше не залучалися до наукового обігу. До них можна з впевненістю віднести мемуари, які є важливим сегментом джерельної бази як при вивчені перебігу основних подій революції, так і для вивчення біографій її діячів та учасників. При цьому персонологічний вимір революції дає змогу наступним поколінням сприймати минулі події не відсторонено, а крізь призму тяжких випробувань, які випали на долю її активних діячів, учасників і сучасників. Адже будь-які революції неодмінно супроводжуються значними потрясіннями, жертвами та трагедіями і саме мемуари дають змогу простежити глибинну мотивацію, конкретну зумовленість кроків, поведінку як окремих осіб, так і розмаїтих спільнот.

Нині здебільшого всі відомі спогади про Українську революцію 1917-1921 рр. опубліковані. Першим центром підготовки та друку цих мемуарів ще у 20-30-х рр. ХХ ст. став Львів, згодом -- Польща та Чехословаччина, де проживали інтерновані вояки УГА й УНР, а також Німеччина, США та Канада, що стали прихистком для багатьох українців, змушених емігрувати після поразки революції. У Галичині та поза її межами також з'явилася низка періодичних видань і видавництв, які ставили собі за мету збирання та друк матеріалів із історії Української революції. Зокрема, цим займалося спеціалізоване видавництво-кооператив «Червона Калина», що започаткувало видання «Календаря-альманаху Червоної Калини» та «Літопису Червоної Калини» (Львів), де друкувалися військові спогади Миколи Ґалаґана, Дмитра Дорошенка, Ганса Коха, Антіна Крезуба, Костя Левицького, Всеволода Петріва, Степана Шухевича, Івана Максимчука, Євгена Чикаленка, Віталія Юрченка, Олени Степанів Весь репертуар мемуарних видань кооперативу «Червона калина» див.: [6, с. 79-106].. Таку саму направленість мало і видавництво «До зброї», що публікувало зібрані спогади у військово-науковому та літературному журналі «Табор», заснованому з ініціативи Симона Петлюри (виходив у 1923-1939 рр. в Каліші та Варшаві (Польща)).

Завданню друку мемуарів була також підпорядкована діяльність окремих товариств. Так, «Русько-українська видавнича спілка» з 1922 р. друкувала «Літературно-науковий вістник» (Львів), у якому мемуари стали обов'язковою складовою; «Українське товариство допомоги емігрантам з України» видавало календар-альманах «Дніпро» (виходив у Львові у 1923-1939 рр.), який містив спогади про добу визвольних змагань та становлення політичного українства на Наддніпрянській Україні Володимира, Дмитра та Наталії Дорошенків, Гліба та Бориса Лазаревських, Андрія Жука, Аполлінарія Маршинського, Степана Сірополка та ін. Завдяки зусиллям Українського військово-історичного товариства видавався щорічник «За державність» (виходив у Каліші (1929-1934 рр.) і Варшаві (19351938 рр.) (Польща)), де публікувалися матеріали з історії українського війська, мемуари Михайла Омеляновича-Павленка, Всеволода Петріва, о. Петра Білона та ін.

Значну роль у справі видання мемуарів відігравали українські наукові інституції у Відні, Варшаві, Берліні, Празі, Парижі. Так, у Відні діяв Український соціологічний інститут, у Варшаві -- Український науковий інститут, у Празі -- Музей визвольної боротьби України, у Парижі -- Наукова бібліотека імені Симона Петлюри, у Берліні -- «Союз українських старшин в Німеччині», що друкував «Військовий вістник».

Центром збору мемуарів у радянській Україні стали Істпарти. Детальне вивчення діяльності цих інституцій у контексті збирання та оприлюднення мемуарів часів Української революції ще попереду.

Із 1991 р. розпочався стрімкий процес перевидання мемуарів у незалежній Україні, що стало одним із вагомих досягнень модерної української історіографії, адже раніше ці спогади друкувалися лише за кордоном або зберігалися в архівах.

Зважаючи на специфічну функцію, яку виконують мемуари у суспільстві (фіксації та збереження історичної та національної пам'яті для наступних поколінь, засобу міжособистісної та міжпоколінної комунікації), підвищений інтерес спільноти до них і величезний масив цієї літератури, розглянемо спогади часів Української революції (1917-1921 рр.) як культурно-історичне явище, що ввібрало у себе основні риси епохи, та історичне джерело. Йтиметься найперше про авторів, які були учасниками та сучасниками цих подій, чиї мемуари побачили світ у 20-х рр. ХХ ст. і значно пізніше. Це вимагає зваженого підходу до проблеми класифікації мемуарів як однієї з методологічних проблем історичного та біографічного джерелознавства.

Нині не можна говорити про існування чітко розробленої системи класифікації мемуарів. Кожний дослідник при виборі класифікаційної схеми джерел керується об'єктивною необхідністю, метою, завданнями, складом і характером джерельної бази свого дослідження. Проблемі класифікації мемуарів присвячено низку загальних і спеціальних робіт. Варто відзначити праці в енциклопедичних, довідкових і навчальних виданнях І. Н. Войцехівської, Я. С. Калакури, С. А. Макарчука, О. В. Яся, котрі розглядали мемуари у контексті історичного джерелознавства в цілому, а також у монографіях В. Ф. Солдатенка, В. Ф. Верстюка, окремих збірниках Див. до прикладу: Українська Центральна Рада: документи і матеріали : у 2 т. (Київ, 1996-1997); Події і особистості революційної доби (Київ, 2003); Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років (Київ, 2002-2012 рр.) тощо., які залучали спогади як джерела з вивчення історії Української революції 1917-1921 рр. Автор свого часу розглянула загальні питання класифікації мемуарів у контексті біографічного джерелознавства, запропонувавши розподіл мемуарів за жанровою ознакою: мемуари- автобіографії, біографічні мемуари (мемуари-персоналії), щоденники, мемуари про історичні події -- як основною при біографічних розвідках, зазначивши, що такий підхід до класифікації мемуарних джерел має прикладний характер і підпорядковується завданням біографічних студій [3].

До спеціальних робіт слід віднести, у першу чергу, дослідження Г. В. Стрельського, який започаткував процес історіографічного освоєння мемуарних джерел часів національно-визвольних змагань в українській радянській історіографії Див.: СтрельскийГ. В. Мемуары как источник изучения Великого Октября на Украине» (Киев, 1978); Його ж. Великий Жовтень на Україні у спогадах учасників (Київ, 1989)., хоча і зосередив увагу лише на мемуарах більшовицького спрямування. Однак сам факт введення до наукового обігу мемуарів як історичного джерела у вивченні революційних подій 1917-1921 рр. на Україні став важливим чинником до їх подальшого освоєння. Належну оцінку мемуарам, використавши їх цінний фактичний матеріал, дали у своїх дисертаційних роботах сучасні дослідники, залучивши спогади як джерела вивчення основних подій, явищ, організацій української революції (А. О. Малик, І. С. Михальский, В. М. Футулуйчук, А. І. Харук, В. В. Скальський та ін.); життя та діяльності окремих діячів періоду революції (О. О. Дудко, В. В. Очеретяний, О. А. Лебедєва, Ю. Г. Сергієнко; статті Р. Я. Пирога, Ю. І. Шаповала, Н. І. Любовець, Б. П. Савчука та ін. Див. до прикладу: Пиріг Р. Спогади гетьмана Павла Скоропадського як історичне джерело // Студії з архівної справи та документознавства. 2008. Т. 16. С. 5760; Його ж. Джерела з історії Української революції 1917-1921 років: матеріали особового походження // Архіви України. 2011. № 6; Савчук Б. П., Гаврилюк Г. В. Мемуари як історичне джерело з вивчення долі вояків Української Галицької армії після її остаточної ліквідації // Інтелігенція і влада. 2010. Вип. 19. С. 118-124; Любовець Н. І. Основні тенденції розвитку мемуаристики Буковини (кінець XIX ст. - 30-ті роки XX ст.) // Укр. біографістика. 2012. Вип. 9. С. 65-89; Її ж. Особливості розвитку мемуаристики Галичини в кінці XIX - першій третині XX ст. // Наук. праці НБУВ. 2012. Вип. 34. С. 501-516.). Кожний науковець використовував ту чи іншу схему класифікації мемуарів, підпорядкувавши її завданням свого дослідження.

Загалом при класифікації мемуарів дослідники, зважаючи на конкретний історичний період і завдання, використовують різні ознаки (критерії), а саме: 1) жанр; 2) соціальна ознака авторів; 3) форма відтворення події або форма викладу матеріалу; 4) джерело, на основі якого були створені мемуари; 5) характер відтворення подій; 6) авторство мемуарів; 7) методи створення, внутрішня структура та функція твору; 8) тематико-хронологічний принцип; 9) зміст; 10) направленість комунікативних зв'язків; 11) вид; 12) час написання [3].

Будь-який із зазначених підходів має право на існування. Ми ж зробимо спробу простежити основні тенденції розвитку спогадової літератури періоду Української революції (1917-1921 рр.) шляхом вивчення кола її авторів і жанрів.

Автори.

Одним із важливих моментів при вивченні мемуарів є їх авторство. Адже дослідження особи автора, його світогляду в описуваний ним період та в момент написання мемуарів, з'ясування його місця та ролі у подіях, що згадуються (отже й міри реальної поінформованості щодо них), дає змогу виділити найціннішу частину мемуарів, а саме -- свідчення безпосереднього учасника або очевидця подій, його особисті спостереження та враження, які, крім спогадів, як правило, містять елементи дослідницького характеру, намагання з'ясувати причини та наслідки тих чи інших подій, що значно підвищує їх цінність як історичного джерела. Детальне ознайомлення з біографією автора спогадів дає змогу визначити його конкретну роль у подіях, виділити найважливішу частину спогадів, а також їх вплив на еволюцію поглядів самого автора (політичних, релігійних, національних), його подальший життєвий шлях.

Для кращого сприймання матеріалу згрупуємо авторів за основними політичними силами, що брали участь в подіях 1917-1921 рр. Їх досить умовно поділимо на: мемуари діячів українського національно-визвольного руху (різного політичного спрямування); більшовицьких сил; білого руху Термін «білий рух» використовується в сучасній історіографії для визначення антибільшовицького руху в Росії та Україні 1917-1920 рр., який отримав назву за аналогією з монархістським повстанським рухом під час Великої французької революції (див.: «Енциклопедія сучасної України» (Київ, 2003, т. 2); «Енциклопедія історії України» (Київ, 2003, т. 1).. Слід зазначити, що в радянські часи досліджувалися лише мемуари більшовицького табору, опоненти радянської влади якщо і називалися, то лише в контексті контрреволюційних сил. Новітня історіографія більше тяжіє до висвітлення мемуарного спадку національно орієнтованих сил. На нашу думку, лише враховуючи багатовекторність подій в Україні 1917-1921 рр. та залучивши до кола історичних джерел мемуари представників усіх сил, можна розраховувати на отримання об'єктивної картини.

Довгий час саме мемуари були тим джерелом, яке зберегло та передало історичну пам'ять, оскільки лише вони були наймасовішою історичною літературою та відігравали роль чи не єдиних підручників і наукових досліджень цього періоду та біографій його діячів. Звичайно, в мемуарах відображена суб'єктивна позиція автора крізь призму особистого досвіду, вражень, спостережень, що веде до розмаїття (інколи подано гранично протилежні акценти та оцінки) у відображенні одних і тих самих подій та місця окремих осіб у цих подіях. Завдання науковця -- на засадах історичної компаративістики знайти якомога об'єктивнішу інформацію, оскільки вивчення спогадів лише однієї сторони призведе до однобічності та викривленості.

Діячі українського національно-визвольного руху.

Найбільшу кількість мемуарних свідчень залишили представники першого табору. Приблизний список спогадів може нараховувати сотні авторів і назв творів. Їх простий перелік має право на життя лише під час складання ретроспективного Реєстру українських мемуарів.

Для відображення масштабності мемуарів часів Української революції використаємо професійну ознаку авторів як основний критерій їх класифікації: державні діячі, військові діячі, вчені, письменники, педагоги. Розподіл мемуарів за цією ознакою досить умовний, тому що всі автори спогадів, як правило, виявляли себе не лише у професійній сфері, а й були активними громадськими діячами, науковцями, письменниками, проте їхня основна діяльність під час досліджуваного періоду впливала на повноту та об'єктивність змісту мемуарів.

Державні діячі. До цієї групи мемуаристів входять провідні українські діячі, які очолили низку українських державних інституцій періоду революції: голова Центральної Ради у 1917-1918 рр. Михайло Сергійович Грушевський; один із керівників Директорії УНР Симон Васильович Петлюра; керівник Генерального секретаріату УНР, письменник Володимир Кирилович Винниченко; лідер та ідеолог монархічного гетьманського руху, керівник Української Держави гетьман Павло Петрович Скоропадський; подільський генеральний комісар Віктор Кіндратович Приходько; міністр фінансів Директорії Аполлінарій Сератонович Маршинський (псевд. Левківський); міністр народної освіти УНР, громадсько-політичний діяч, письменник, журналіст Никифір Якович Григоріїв (псевд. Григор'єв-Наш); дипломат, історик, публіцист, літературознавець, член УЦР, міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Іванович Дорошенко; громадсько-політичний діяч, учений-економіст, кооператор і педагог, голова Ради Міністрів УНР (1919) Борис Миколайович Мартос; політичний діяч, дипломат, історик-геральдист Ян Токар- жевський-Карашевич; міністр УЦР та Директорії, голова Державного секретаріату ЗУНР Кость Антонович Левицький; політичний і державний діяч, міністр внутрішніх справ УНР Ісаак Прохорович Мазепа; політичний, громадський, культурний і науковий діяч, член УЦР, генеральний секретар міжнаціональних справ Олександр Якович Шульгин; міністр УЦР та Директорії, вчений-металург Іван Ан- дріянович Фещенко-Чопівський; громадсько-політичний діяч, інженер, член УЦР Юрій Жерардович Коллард; дипломат, член УЦР, посол УНР в Румунії та Угорщині, громадсько-політичний діяч, публіцист Микола Михайлович Ґалаґан; державний секретар внутрішніх справ ЗУНР, правознавець, громадсько-політичний діяч Іван Ілліч Макух, громадський і політичний діяч, публіцист, кооператор, генеральний писар УЦР, міністр внутрішніх справ в уряді Всеволода Голубовича Павло Оникійович Христюк та ін.

Військові діячі. Виділення такої групи викликане значною кількістю саме військових мемуарів, оскільки творення української держави супроводжував і процес творення національних військових формувань. Спогади про створення війська, військові операції, діячів української армії залишили безпосередні учасники цих подій: військовий діяч часів революції та засновник ОУН Євген Михайлович Коновалець; генерал-полковник Армії УНР, український воєначальник, головнокомандувач УГА Михайло Володимирович Омелянович-Павленко; політик, дипломат, поет, австрійський ерцгерцог династії Габсбургів, військовий діяч, полковник Легіону УСС Василь Вишиваний (справж. Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрін- ґен); громадський і військовий діяч, отаман УСС (1914-1915), отаман УГА (1918-1919) Степан Євгенович Шухевич; військовий діяч, генерал-хорунжий УНР Юрій Йосипович Тютюнник (псевд. Г. Юртик); військовий діяч, командувач Революційної повстанської армії України, керівник селянського повстанського руху 19181921 рр. Нестор Іванович Махно; військовий комендант Подільської губернії (весна 1918), інженер-економіст, перекладач Олександр Юрійович Євтухів; полковник Армії УНР, генерал-хорунжий, командир військових формувань (Чорні Запорожці, 2-га дивізія УНА, протипанцерна бригада «Вільна Україна») Петро Гаврилович Дяченко; діяч УВО, сотник УСС і армії УНР, письменник Осип Олексійович Думін (псевд. Антін Крезуб); майор УСС, доктор філософії Никофор Йосипович Гірняк (псевд. Ніцько, Незламний Граб); підполковник Армії УНР, журналіст Варфоломій Пимонович Євтимович; підполковник армії УНР, громадсько-політичний діяч, дипломат, журналіст Володимир Іванович Кедровський; командир дивізії окремого корпусу УСС, крайовий комендант УВО, громадсько-політичний діяч Роман Кирилович Сушко (псевд. «Сич», «Кіндрат»); сотник армії УНР Борис Григорович Монкевич; військовий міністр і генерал-хорунжий армії УНР, громадський діяч, письменник, педагог Всеволод Миколайович Петрів; громадсько-політичний діяч, член урядів УНР Микола Миколайович Ковалевський; один із організаторів УСС, повітовий комісар ЗУНР у Самборі, письменник, громадський діяч, доктор права Андрій Якович Чайковський та ін.

Вчені, письменники, педагоги. До цієї групи можна віднести всіх тих, хто за своєю професійною діяльністю був менше пов'язаний із процесом творення української держави та її захистом, але, в міру своїх професійних знань, був долучений до праці у тих чи інших структурах української держави чи працював на її укріплення у науковому та громадсько-культурному вимірі. Серед них: один із засновників і перший президент УАН (1918-1921), засновник наукової бібліотеки в Україні (нині -- НБУВ), природознавець, філософ, біогеохімік, організатор науки, громадський діяч Володимир Іванович Вернадський; один із організаторів і перших академіків УАН, український, американський і німецький учений у галузі механіки, засновник теоретичної механіки Степан Прокопович Тимошенко; бібліограф, книгознавець, бібліотекознавець, який у 1920-1921 рр. працював у Всенародній бібліотеці України (нині -- НБУВ), перший редактор журналу «Хроніка», історик Лев Устимович (Юстимович) Биковський; німецький богослов, педагог, історик сотник УГА Ганс Кох; член колегії референтів при координуючій політичну діяльність українців Галичини Міжпартійній раді, історик, археограф, організатор науки, громадсько-освітній діяч Іван Петрович Крип'якевич; історик, археолог, архівіст, співробітник ВУАН Наталя Дмитрівна Полонська-Василенко; історик, географ, громадська та військова діячка Перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера, мати історика Ярослава Дашкевича. (Про неї див. нижче.), чотар УГА Олена Іванівна Степанів (псевд. Олена Степанівна); книгознавець, бібліограф, педагог, публіцист, співробітник Державного секретаріату ЗУНР Віктор Никанорович Андрієвський; історик, літературознавець, публіцист, поет, діяч УНР Роман Стефанович Бжеський (псевд. Характерник, Задеснянський Роман); політичний діяч, публіцист, ідеолог, есеїст, політичний коментатор Дмитро Іванович Донцов; громадсько-культурний діяч, письменник Володимир Миколайович Леонтович (псевд. Вол. Левенко); громадський діяч, адвокат, письменник, член УЦР Олексій Олександрович Гольденвейзер; громадський діяч, дипломат, етнограф, археограф, антрополог Микола Михайлович Могилянський; громадський діяч, видавець, публіцист, письменник, журналіст, перекладач Юрій (Георгій) Пилипович Тищенко (псевд. Азовський, Юрій Азовський, Галайда, Сірий та ін.); громадський діяч, доктор права, письменник-мемуарист Іван Олександр Максимчук; педагог, прозаїк, літературознавець, громадська діячка, член УЦР Софія Федорівна Русова та ін.

Аналіз авторів спогадів за професійною ознакою дає можливість говорити про значні зміни в еволюції української мемуарної традиції, які насамперед виявились у сталому інтересі представників усіх професій до спогадів як засобу національної самоідентифікації та суспільної комунікації. Через розповідь про пережите (мемуари) автори намагалися усвідомити своє місце і роль в історичних подіях, залишити своє бачення основних надбань і прорахунків Української революції 1917-1921 рр. у всіх сферах (політика, влада, наука, освіта, мистецтво, громадська царина) державного будівництва.

Цікавим, на наш погляд, видається те, що подальша доля більшості авторів мемуарів була пов'язана з еміграцією. Основною причиною цього стало усвідомлення ними неможливості співпраці та навіть фізичного існування в радянській Україні, і вони змушені були покинути батьківщину та перебратися на чужину Масовий відхід на політичну еміграцію розпочався в кінці 1920 р. Про це більш докладно див.: Плазова Т. Українська політична еміграція у першій половині 20-х років XX ст. // Укр. нац. ідея: реалії та перспективи розвитку. Львів, 2008. Вип. 20. С. 118-121.. Частина з них, пройшовши шлях тяжких поневірянь, знайшли свій шлях і продовжували справу на чужині. В Америці опинилися Роман Бжеський, Лев Биковський, о. Петро Білон, Никофор Гірняк, Олексій Гольденвейзер, Никифір Григоріїв, Петро Дяченко, Володимир Кедровський, Іван Макух, Борис Мартос, Віктор Приходько, Степан Самійленко, Юрій Тищенко. До Німеччини доля занесла Віктора Андрієвського, Дмитра Дорошенка, Варфоломія Євтимовича, Юрія Колларда, Ганса Коха, Ісаака Мазепу, Івана Майстренка, Всеволода Петріва, Євгена Петрушевича, Наталю Полонську-Василенко, Павла Скоропадського, Степана Тимошенка, Степана Шухевича, Володимира Щуровського. Значний осередок українства утворився в Чехословаччині, яка стала найсприятливішою країною для української інтелігенції у середині 20-х рр. ХХ ст., оскільки тут домінували демократичні тенденції розвитку. В ній діяли три українські вищі навчальні заклади, де мали змогу працювати та навчатися українці. Там поселилися Євген Чикаленко, Микита Шаповал, Володимир Леонтович, Аполлінарій Маршинський, Микола Могилянський, Микола Ґалаґан. Інші мемуаристи знайшли притулок у Польщі (Осип Назарук, Михайло Тишкевич, Осип Думін, Іван Андріянович Фещенко-Чопівський), Канаді (Дмитро Донцов, Борис Монкевич), Австрії (Андрій Жук, Микола Ковалевський), Франції (Борис Лазаревський, Іван Максимчук, Нестор Махно, Михайло Омелянович- Павленко, Олександр Шульгин, Володимир Винниченко), Англії (Ян Токаржевський-Карашевич), Нідерландах (Євген Коновалець). Частина з них залишилися вірними українській справі та продовжували її на теренах інших держав, інші відійшли від політичного життя та зайнялися науковою, письменницькою, видавничою діяльністю.

Інакше склалася доля тих, хто залишився в радянській Україні, насильно був туди повернутий У випадку з Ю. Й. Тютюнником, М. М. Ґалаґаном та І. А. Фещенком-Чопів- ським, які були насильно заарештовані та вивезені радянською владою (перший -- 1923 р., другий -- 1945 р. у Празі, третій -- 1945 р. у Польщі). або повернувся з еміграції самостійно У випадку з М. С. Грушевським, Н. В. Суровцовою, П. О. Христюком., повіривши в амністію радянської влади. Серед них: М. С. Грушевський, Ю. Й. Тютюнник, О. І. Степанів, Н. В. Суровцова Перебувала на еміграції у Відні в 1919-1925 рр., П. О. Христюк, М. М. Ґалаґан. Найбільш знаковим стало повернення до радянської України М. С. Грушевського, який був прийнятий із великою радістю радянською владою, адже масштаб його особистості мав засвідчити й авторитет влади, що їй було вкрай необхідно. Його повернення було неоднозначно сприйняте в емігрантських колах, переважно трактувалось як зрада національних інтересів. На жаль, не виправдались і сподівання самого М.С. Грушевського на можливість співпраці з радянською владою у питаннях національно-державного будівництва. Весь час від повернення до УСРР (1924) і до смерті він перебував під пильним наглядом ОДПУ Тяжким тягарем висіла над ним також необхідність постійного співвіднесення своїх думок і висновків із політико-ідеологічною системою, в якій доводилося існувати. Лояльне ставлення радянської влади до репатріантів на початку 20-х рр. поступово замінюється політикою арештів і допитів у другій половині 20-х рр. із огляду на те, що вони все ж таки становили загрозу у зв'язку зі своїми національно-свідомими поглядами. А на рубежі 20-30-х рр. у період сталінського терору всі вони пройшли крізь жорна репресій.

Так, трагічно склалася доля генерал-хорунжого Армії УНР, керівника Зимового походу 1921 р. Ю. Й. Тютюнника. Його було заарештовано радянською владою у 1923 р., однак в офіційному повідомленні було вказано (в обмін на обіцянку співпраці), що він здався добровільно. Переїхавши до Харкова, працював викладачем у Харківській школі червоних старшин, сценаристом у ВУФКУ. Спільно з Майком Йогансеном і Олександром Довженком написав сценарій фільму «Звенигора». У художньо-документальному фільмі «П. К. П.» («Пілсудський купив Петлюру») Юрій Тютюнник зіграв самого себе. Однак навесні 1929 р. він був заарештований і висланий до Москви, де колегія ОДПУ 3 грудня 1929 р. винесла йому смертний вирок. Розстріляний 20 жовтня 1930 р.

Подібна доля спіткала ще одного діяча цього періоду -- М. М. Ґалаґана, дипломата УНР, який перебував на еміграції спочатку у Відні (із серпня 1920 р.), потім -- у Празі (з 1922 р.), викладав в УВУ, брав участь у створенні Української господарчої академії у Подєбрадах. Із приходом радянських військ 1945 р. він був вивезений радянською військовою контррозвідкою до Києва та засуджений військовим трибуналом до десяти років таборів. Покарання відбував у «Сиблагу» (Кемеровська обл.) Звільнений 1 листопада 1955 р. Його подальша доля невідома..

Не оминули репресії й Генерального писаря УЦР П. О. Христюка, який 1919 р. емігрував до Відня і добровільно повернувся в Україну 1924 р. Він працював у Харкові в ДВУ, де як член правління багато зробив для поширення та популяризації українського письменства, займався науково-публіцистичною діяльністю. Згодом працював у Товаристві робітників науки і техніки для сприяння соціалістичному будівництву (1928-1931 рр.), у журналі «Червоний Шлях». Незважаючи на те, що підписав «Відозву до народів цивілізованого світу» Так звана «Декларація 66-ти». із закликом до української інтелігенції співпрацювати з радянською владою, використовуючи наявні можливості для національно-культурного будівництва, у лютому 1932 р. заарештований за справою «УНЦ» і засуджений до ув'язнення. Помер 1941 р. в одному з таборів «Севвостлагу» (Архангельська обл.) Реабілітований 1989 р..

Нелегкі випробування випали на долю і двох жінок, авторів спогадів про роки національно-визвольних змагань, О. І. Степанів та Н. В. Суровцової, які залишилися в Україні після поразки революції. Життя кожної із них заслуговує на окреме дослідження. Олена Іванівна Степанів була першою в світі жінкою, офіційно зарахованою на військову службу у званні офіцера, активною учасницею січово-стрілецького руху, співзасновницею товариства «Січові стрільці -- ІІ», провідницею жіночої чоти УСС. Брала участь в українських національно-визвольних змаганнях (чотар УГА), працювала у Державному секретаріаті закордонних справ ЗУНР, у Міністерстві закордонних справ УНР. Після поразки залишилася в Галичині, здобула диплом доктора філософії у Віденському університеті та викладала в університеті Львова. У 1949 р. була заарештована радянською владою та вислана до мордовських таборів. Після звільнення (1956 р.) повернулася до Львова, де й проживала до кінці життя. Героїчні та трагічні сторінки життя цієї жінки стали відомими лише в умовах незалежної України, хоча набагато раніше її доля досліджувалася іноземними авторами й українськими істориками у діаспорі (Марек Козубель, Христоф Хатчек, Марта Богачевська-Хом'як та ін.). Автобіографічні спогади Олени Степанів «Напередодні великих подій. Власні переживання і думки. 19121914» вперше були опубліковані у Львові 1930 р. Лише у 1994 р. побачили світ «Спогади з російського полону» у збірнику «Україна: наука і культура» (вип. 28). Уже в новітні часи вийшло ґрунтовне дослідження, де відображено її військову та професійну діяльність з мемуарною складовою «Степанів О. Наукові праці. Есе. Спогади» (Львів, 2003).

Життя Надії Віталіївни Суровцової теж проходило на тлі великих випробувань і важких виборів. Під час Української революції вона була редактором іномовних видань Міністерства закордонних справ УНР, працювала у складі інформаційного бюро дипломатичної місії УНР у Відні (1918-1920 рр.), де залишилася на еміграції до 1925 р. Закінчила Віденський університет, отримала ступінь доктора філософії. Однак розчарування в українській еміграційній діяльності (працювала в Комітеті допомоги жертвам голоду в Україні 19211922 рр., брала участь у пацифістському русі тощо) спричинили політичну еволюцію її поглядів. У 1925 р. вона повертається в Україну, переходить на позиції українського націонал-комунізму, включається в активну роботу: стає редактором прес-бюро наркомату закордонних справ, редактором РАТАУ, цензором закордонної преси у Головліті, працює в академіка Дмитра Багалія. Попри це Надія Віталіївна так і не стала «своєю» для радянської влади. Їй не довіряють, намагаються шантажувати, пропонують стати секретним співробітником, стежити за Ю. Коцюбинським, М. Левицьким, К. Максимовичем, із якими вона, як із представниками радянського посольства, контактувала на еміграції. Від цього жінка рішуче відмовляється. Тричі підлягала арешту (у 1927, 1936, 1950 р.). В ув'язненні та на засланні провела загалом 29 років Повністю реабілітована 1957.. Після повернення із заслання Н. В. Суровцова осідає в Умані, навколо неї формується так званий «салон Суровцової», який відвідують київські шістдесятники. Два тижні у неї жив Олександр Солженіцин, записуючи її спогади про табори ГУЛАГу. Згодом вона в ідеологічному плані більше схиляється до націоналістичного руху, бо втрачає віру в те, що мирними методами можна боротися з тоталітарним режимом. Усе життя Н. В. Суровцова писала мемуари «в стіл», оскільки в умовах радянської влади вони не могли бути надруковані. У 70-х - на початку 80-х рр. ХХ ст. було проведено ряд обшуків із метою їх вилучення. Однак доля розпорядилася інакше. Авторка сама здала їх до архіву Інституту рукопису НБУВ Фонд 284 «Суровцова-Олицька Надія Віталіївна (1896-1985)» (1830 од. зб.; 1920-1982 рр.). та ЦДАМЛ України Фонд 302 «Суровцова Надія Віталіївна (1896-1985)» (оп. 1, 185 од. зб.; кін. ХІХ ст. - 1991 р.), вміщує спогади «Життя Надії Суровцової, описане нею самою у селищі Нижній Сеймчан Магаданської області».. Надруковані її «Спогади» були Видавництвом імені О. Теліги лише в 1996 р.

Більшовицькі діячі.

До другої групи віднесемо мемуари більшовицьких діячів: спогади діячів і рядових учасників про події 1917-1921 рр. та спогади про діячів більшовистької патрії. Спогади про події на Україні в 1917-1921 рр. залишили: В. К. Аверін, В. О. Антонов-Овсієнко, Є. Б. Бош, С. І. Гопнер, Н. К. Костюк, В. П. Затонський, О. Г. Шліх- тер, Є. Й. Квірінг, Я. Б. Гамарник, Г. І. Петровський, І. Ю. Кулик, Ю. Ф. Лапчинський, Д. І. Іткінг, Й. Г. Жуковський (М. Трубний), С. С. Сивцов, Р. Я. Терехов, Г. П. Ачканов; про діячів: Артема (Ф. А. Сергеєва), Є. Б. Бош, В. А. Валявка, Я. Б. Гамарника, Ш. А. Глуз- мана, М. С. Данилевського, Є. П. Ендельштама, В. П. Затонського, А. В. Іванова, П. П. Мізукевича, Г. І. Петровського, Д. І. Понома- рьова, М. О. Руднєва, Ю. Д. Тинякова, Г. П. Хоперську, Ю. Чайков- ського та ін. Власне, у 20-30-х рр. вийшло не так багато мемуарів представників більшовицьких сил. Зокрема, окремим виданням вийшли спогади Є. Б. Бош «Год борьбы: борьба за власть на Украине с апреля 1917 г. до немецкой оккупации» (Москва; Ленінград, 1925); фундаментальна чотиритомна праця В. О. Антонова-Овсієнка «Записки о гражданской войне» (Москва; Ленінград, 1924-1932). У періодичних виданнях було надруковано спогади В. П. Затонського «Із спогадів про українську революцію» Надруковані у журналі «Летопись революции» (1929. № 4, 5-6; 1930. № 5-6)., Г.І. Петровського «Очерк из Октябрьской революции в Донбассе» Летопись революции. 1922. № 1., Ю.Ф. Латинського «З перших днів Всеукраїнської влади» Там само. 1927. № 5-6., Е.Й. Квірінга «Екатеринославский совет и Октябрьская революция» Там само. 1922. № 1. та ін. Більш системно їхні мемуари почали виходити в 50-х рр. ХХ ст. до річниць Жовтневої революції 1917 р. Докладний аналіз мемуарів діячів більшовицького руху з погляду тематичного спрямування, авторів і «героїв» подано у монографіях Г. В. Стрельського. Їх вихід, як правило, активізувався з наближенням чергової річниці, але з погляду смислових акцентів зміст залишався сталим. На велике ідеологічне, політичне, виховне та наукове значення мемуарів історико-революційної тематики постійно вказувалося у програмних документах Комуністичної партії. Мемуари активно використовувалися радянською владою в процесі ідеологічної пропаганди, що сприяло виходу величезної їх кількості. Видавались як окремі мемуари, так і збірники. Так, мемуари Г. І. Петровського, С. І. Гопнер, Г. П. Ачканова були надруковані в ювілейних збірниках: «Боротьба за перемогу радянської влади на Україні» (Київ, 1957), «Великий Жовтень на Київщині» (Київ, 1957), «Харьков в 1917 году» (Харків, 1957), «Розповідають борці революції» (Київ, 1967), «Революцией призванные» (Дніпропетровськ, 1969), «Сквозь грозы и бури» (Харків, 1969), «У дні Жовтня» (Київ, 1987). Значна кількість мемуарів з'являлася на сторінках українських періодичних видань: літературно-художніх («Дніпро», «Україна», «Літературний Донбас», «Літературна Одеса», «Літературна Ровенщина», «Дніпрові зорі», «Крым»), історичних («УІЖ») тощо.

Якщо говорити про радянських діячів, то можна виокремити один спільний чинник, який їх об'єднував: усі вони були противниками українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. і в тій чи іншій мірі доклали зусиль до їх поразки. Якраз активне несприйняття УЦР, УНР, ЗУНР, державних інституцій періоду революції виштовхнуло їх на перші ролі в радянській Україні, і всі вони за професійною ознакою були відомими державними діячами. В. П. Затонський -- голова Наркомосу УСРР, В. О. Антонов- Овсієнко -- командуючий збройними силами Радянської України, В. К. Аверін -- нарком внутрішніх справ України (1918-1919), Я. Б. Гамарник -- голова Одеського та Київського губкомів КП(б)У (1920-1923), Г. І. Петровський -- голова ВУЦВК, Е. Й. Квірінг -- голова Української ради народного господарства (1919), секретар Донецького губернського комітету КП(б)У (1921-1923), О. Г. Шліх- тер -- народний комісар земельних справ України, директор Українського інституту марксизму-ленінізму, С. І. Гопнер працювала в апараті Комінтерну, була заступником головного редактора «Исторического журнала» та ін. Однак багато із них зазнали переслідувань в період сталінських репресій в 30-ті рр. ХХ ст., зокрема В. П. Затонський, В. К. Аверін, В. О. Антонов-Овсієнко, Е. Й. Кві- рінг, Ю. Ф. Лапчинський; покічив життя самогубством у передчутті арешту Я. Б. Гамарник. Лише декільком із них вдалося пережити сталінські репресії 30-х рр. -- Г. І. Петровському, С. І. Гопнер, О. Г. Шліхтеру.

Незважаючи на активне неприйняття української державності діячами більшовицького руху, їхній мемуарій є цінним історичним джерелом при дослідженні подій 1917-1921 рр., адже містить як власні спогади авторів, так і елементи історико-дослідницького характеру, часто підкріплені матеріалами із періодичної преси та листівок (Г. І. Петровський), документи органів радянської влади (Ю. Ф. Лапчинський) тощо.

Учасники білого руху.

До третьої групи віднесено спогади учасників білого руху (білих сил), які діяли в Україні Ми аналізуємо лише ті мемуари, які мають відношення до революційних подій на Україні в 1917-1921 рр.. Російський військовий і політичний діяч, ярий прибічник ідеї «єдіной і нєдєлімой» Росії Антон Іванович Де- нікін написав спогади «Очерки русской Смуты» (Париж; Берлін, 1921-1924. Т. 1-4), присвячені часам правління гетьмана Павла Скоропадського в 1918 р.; російський військовий діяч, генерал-лейтенант, один із організаторів Добровольчої армії Олександр Сергійович Лукомський залишив двотомник мемуарів «Воспоминания генерала А. С. Лукомского: Период Европейской войны. Начало разрухи в России. Борьба с большевиками» (Берлін, 1922) про розвиток подій на Україні в період німецької окупації та гетьманщини; російський політичний діяч, публіцист, правник, один із ідеологів білого руху, редактор газети «Киевлянин» Василь Віталійович Шульгін у спогадах «1920 год» (Ленінград, 1927) детально описує побут білогвардійців у радянському підпіллі, своє життя в Одесі, переїзд із Одеси до Криму, згодом -- до Врангеля Перевидані в Москві 1989 р. під назвою «Дни. 1920: Записки».; генерал-лейтенант, командувач Добровольчою армією (грудень 1919 р.- січень 1920 р.) Петро Миколайович Врангель у спогадах «Записки. Ноябрь 1916 - ноябрь 1920 г.» (Мінськ, 2002) дає характеристики Павлу Скоропадському; особі Павла Скоропадського присвячені також спомини донського отамана Петра Миколайовича Краснова -- «На внутреннем фронте» (Ленінград, 1927) Перевидані під назвою «На внутреннем фронте. В донской станице при большевиках. Всевеликое войсько Донское» (Москва, 2003).; мемуари отамана Зимової станції (посольства) Всевеликого Війська Донського в Україні, генерала Олександра Васильовича Черячукіна «Донские делегации на Украину и в Берлин в 1918-1919 г.» відображають стосунки армій Війська Донського та України Були надруковані у часопису «Донская Летопись» (Белград; 1924. № 3).; російський державний діяч, публіцист, учасник білого руху, монархіст Володимир Йосифович Гурко Див.: Гурко В. Война и революция в России. Мемуары командующего Западным фронтом. 1914-1917 (Москва, 2007); Його ж. Из Петрограда через Москву, Париж и Лондон в Одессу, 1917-1918 (Архив русской революции. Т. 15. Берлин, 1924); Його ж Черты и силуэты прошлого (Стенфорд, 1939; Москва, 2000). у спогадах змальовує події Першої світової війни (був командуючим військами Західного фронту) та події на Півдні України, зокрема в Одесі, в 1917-1918 рр.; білоемігрант Г. Ігренєв у спогадах «Екатеринославские воспоминания. Август 1918 - июнь 1919 гг.» (Берлін, 1922) згадує про часи більшовицького панування в Катеринославі (нині -- Дніпро) Перевидані в «Архиве русской революции» (Москва, 1991. Т. 3)., селянський повстанський рух (загони батька Махна, отаманів Зеленого й Ангела), змальовує погляди обивателя на революційні події на тлі нескінченних труднощів зміни влади тощо Частину мемуарів представників білого руху можна подивитись на сайті «Добровольческий корпус» (http://www.dk1868.ru/history/vse_knigi.htm)..

Щодо долі мемуаристів білого руху, то всі вони змушені були емігрувати. Після розгрому в 1920 р. А. І. Денікін опинився у Стамбулі, потім переїхав до Франції (1926 р.), а від 1945 р. мешкав у США. Сьогодні його роль у подіях 1917-1921 рр. переглянута російською владою, його реабілітовано та перепоховано у Москві (2005 р.). До Константинополя евакуювався і генерал П. М. Врангель, який у еміграції став на чолі Російського загальновійськового союзу Помер у квітні 1928 р. у Брюсселі.. О. С. Лукомський також емігрував до Туречини у 1920 р., був помічником великого князя Миколи Миколайовича, згодом відійшов від політики та проживав у Франції, де і помер. В. В. Шульгін перебував із 1920 р. на еміграції в Югославії, потім переїздив до Франції, Польщі, а з 1931 р. знову повернувся до Югославії. Відійшов від політичної діяльності, та 1945 р. був заарештований радянськими окупаційними органами в Югославії, перевезений до Москви, де був засуджений до 25-річного ув'язнення, яке відбував у м. Владимир (РРФСР). Там прожив до кінця життя (помер у 1976 р.). Його ім'я було повністю реабілітоване у 2001 р. Генеральною прокуратурою Росії. В. Й. Гурко після перемоги більшовиків евакуювався до Туреччини, згодом емігрував до Франції, продовжував активну діяльність проти радянської влади. О. В. Черячукін знаходився на еміграції у Болгарії (з 1922 р.), згодом переїхав до Франції, де став головою Союзу донських артилеристів у Парижі Помер у 1944 р. у Ніцці.. Трагічно склалася доля генерала П. М. Краснова, який після поразки емігрував до Німеччини та був виданий союзними військами органам НКВС у травні 1945 р. Був страчений у січні 1947 р.