Громадсько-культурна та політична діяльність Олеся Гончара

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Факультет української філології

Кафедра історії та етнополітики

Дипломна робота

на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст»

Тема:

Громадсько-культурна та політична діяльність Олеся Гончара

Студентки V курсу, 509 групи

Полуфанової Тетяни Сергіївни

Науковий керівник: д.і.н.,

професор, Даниленко В.М.

Київ - 2016



ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. Історіографія та джерельна база

Розділ 2. Формування та еволюція світогляду Олеся Гончара

Розділ 3. Громадсько-політична діяльність Олеся Гончара в умовах лібералізації та наростання кризи суспільного життя у 1950 - початку 1980 рр.

Розділ 4. Участь Олеся Гончара в суспільно-політичному житті у роки «перебудови» та національно-державного відродження України

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

У творенні Української держави основна роль належить боротьбі народу за власну державність. Проте представниками і головним рушієм цієї боротьби були культурні діячі, які намагалися вплинути на різні сфери суспільного життя. Одним із підходів у дослідженні є перенесення із загальних схем до особистого виміру, тобто намагання деталізувати суспільно-політичний процес на конкретному прикладі. Серед відомих діячів, які своєю працею утверджували українську державність, сприяли національному відродженню у другій половині ХХ ст., особлива роль належить талановитому письменнику Олесю Гончару.

Актуальність теми полягає в дослідженні впливу особистості Олеся Гончара на історичні процеси в Україні. Особливу увагу слід приділити його громадській, політичній і культурній діяльності в контексті історичної доби.

Він був депутатом Верховних Рад СРСР і УРСР, членом Центрального Комітету КПУ, багато років очолював Спілку письменників України та Республіканський Комітет захисту миру. Cвоєю громадсько-політичною діяльністю митець намагався сприяти національно-культурному й духовному розвитку України.

Об'єктом дослідження є особистість О.Гончара і його громадсько-культурна, політична діяльність в контексті суспільного розвитку України у другій половині ХХ ст.

Предметом дослідження є зміст, основні напрями і форми громадсько-культурної і політичної діяльності О.Гончара.

Метою дослідження роботи є комплексний аналіз громадсько-політичної і культурної діяльності О.Гончара, з'ясування його участі у суспільно-політичних процесах в Україні у другій половині ХХ ст.

Досягнення мети передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:

- проаналізувати сучасний стан наукової розробки теми;

- дослідити процес формування світогляду, ідейно-політичних переконань і громадянської позиції О.Гончара;

- простежити основні етапи еволюції поглядів О.Гончара на суспільно-політичні процеси в СРСР;

- розглянути політичну діяльність О.Гончара в умовах лібералізації й наростання кризи суспільного життя, показати його участь в суспільно-політичному житті у роки «перебудови» і національно-державного відродження України;

- висвітлити основні аспекти громадської діяльності О.Гончара на посаді голови Спілки письменників України;

- з'ясувати значення громадсько-політичної діяльності О.Гончара для духовного й культурного розвитку України.

За принципами історизму, об'єктивізму і системного підходу у процесі дослідження теми були застосовані такі методи:

1) історико-хронологічний використаний для послідовного розгляду досліджуваної проблеми у процесі її розвитку та метод періодизації, що виявляється у структурному поділі дослідження на логічні змістові частини;

2) історико-генетичний, що полягає у послідовному розкритті властивостей, функцій і змін досліджуваного в процесі його історичного руху;

3) історико-порівняльний, за допомогою якого визначаємо еволюцію поглядів письменника;

4) історико-типологічний полягає у розкритті індивідуального явища, притаманного певному історичному періоду;

5) історико-системний слугує для цілісного охоплення історичної реальності.



1. Історіографія та джерельна база

Немає сумніву, що саме представники української інтелігенції (письменники, політичні діячі, науковці) стали рушієм державотворення народу. Втілюючи свої ідеї у продуктах своєї діяльності, вони відстоювали не лише власні інтереси, а й інтереси свого народу. Крім того, багато з них брали участь і в громадсько-політичному житті країни, бо лише так існувала можливость боротися за свої права громадянина України. Одним з таких людей був Олесь Гончар. Дослідники його життя і творчості неоднозначно ставляться до цієї постаті. О. Гончара знають передусім як письменника і публіциста, автора «Прапороносців», «Собору», «Модри Камень» та інших відомих творів. Його громадсько-політична діяльність і досі, через двадцять один рік після смерті, не втратила актуальності для України. Його заслуги високо оцінені - він лауреат найпрестижніших премій, академік, депутат Верховних Рад УРСР і СРСР, член Центрального Комітету КПУ, багато років підряд голова Спілки письменників України та Українського Комітету захисту миру. Однак він ніколи не почувався у системі влади своїм, та й партійне керівництво республіки завжди відчувало його незалежність.

Варто зазначити, що життєвий шлях та творчий доробок письменника ніколи не був обділений увагою дослідників. Є ґрунтовні праці М. Гуменного, В. Коваля, М. Малиновської, В. Дончика, І. Семенчука, М. Наєнка, А. Погрібного, В. Зубович та інших, у яких автори лише поверхово торкаються громадської діяльності письменника.

Окрему інформацію до громадсько-політичної діяльності О.Гончара можна знайти у публікаціях і статтях, що виходили до ювілеїв письменника. Так, до 60-річчя митця у 1978 р. вийшов збірник статей, етюдів, відгуків відомих літераторів України, Росії та інших радянських республік, присвячених життю і творчості О. Гончара [41]. Серед великої кількості написаного власне громадській діяльності письменника присвячено тільки кілька публікацій цього збірника. Зокрема, у статті Н. Рибака "Дорогами правди й миру йдеться про участь Олеся Гончара у всесвітньому русі прихильників миру [41, с. 57-63].

До 70-річчя від дня народження Олеся Гончара вийшов ще один ювілейний збірник [49]. У ньому кілька публікацій привертають увагу і мають значення для вивчення саме його громадської діяльності. Зокрема, М. Шевченко згадує й аналізує участь письменника у Міжнародному форумі боротьби за мир і виживання на планеті [49, с. 189-196]. Л. Новиченко висвітлює його публіцистичну діяльність та її значення [49, с. 298-307]. Автор аналізує сформульовану О. Гончарем ще у 1966 р. ідею контролю громадськості над діями чиновників. У середині 1960-х рр. в умовах тоталітарної держави О. Гончар порушив питання проведення всенародних референдумів з важливих питань життя суспільства. Тоді ж письменник уперше рішуче заговорив про стан української мови [49, с. 302]. Велике значення мають, на думку дослідника, виступи О. Гончара вже в часи перебудови з приводу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, проблем впливу господарської діяльності людей на навколишнє середовище тощо. Саме завдяки його наполяганню такі сумнозвісні проекти як будівництво каналу Дунай - Дніпро й АЕС у Чигирині були винесені на громадське обговорення і переглянуті.

У ювілейному збірнику "Високоліття: Олесю Гончару 75!" багато авторів досліджують окремі аспекти громадсько-політичної діяльності. І. Бокий прослідковує еволюцію громадської позиції Гончара, особливе місце приділяє його ролі і внеску у становлення і розвиток "руху шістдесятників" [3, с. 29]. Звучить думка про те, що з появою роману "Собор" почався крах тоталітарної системи на теоретичному рівні [3, с. 28]. "Антисоборні кампанії" 1968 р. - основна тема статей В. Коваля [3, с. 58-83] і Г. Кипніса [3, с. 84-90]. В. Коваль наводить маловідомі раніше архівні документи з березневого пленуму ЦК КПУ 1968 р., на якому було розкритиковано автора "Собору". Дослідник викриває факти репресій і переслідувань, яких зазнав О. Гончар, аби відмовився від свого роману, досліджує роль письменника у процесі збереження рідної мови. Позицію окремих періодичних видань під час тотальної критики роману "Собор" аналізує Г. Кипнис. Однак його оцінка позиції цього видання здається суб'єктивною і потребує критичного аналізу.

Після смерті письменника продовжували видавати про нього статті. А доступ до раніше прихованих за радянської влади документів дають змогу по-іншому осмислити діяльність письменника.

Збірка "Вінок пам'яті Олеся Гончара" [4] складається зі спогадів, аналітичні розвідок сучасників письменника про пам'ятні події, яскраві, іноді драматичні епізоди його біографії. Зокрема, Ю. Мушкетик, аналізуючи значення громадсько-політичної діяльності Олеся Гончара, робить висновок про те, що О. Гончар, якби дожив до офіційної незалежності, то став би справжнім провідником держави [4, с. 11].

Раніше невідомі утиски владою О. Гончара компартійними керівниками описують на сторінках збірника Л. Бойко [4, с. 269-283] і В. Гаман [4, с. 363-370], використовуючи архівні матеріали та власні спогади.

Досліджував стосунки із владою Гончара у своїй публікації А. Погрібний, використовуючи також власні спогади та щоденникові записки. Зокрема, згадується "революція на граніті" 1990 р., після якого з'явилася заява про вихід із компартії Гончара.

У статті "Можна одверто?" І. Кошелівцем - літературознавцем з діаспори [39, с. 113-131] є звинувачення О. Гончара в апологетиці соціалістичного реалізму, надмірній увазі до нього з боку високих керівників, що виявилося в присудженні високих державних премій та нагород, створенні своєрідного культу [15, с. 10-11].

Деякі дослідники, наприклад той же А. Погрібний, визнають формування Гончара як письменника на основі соцреалізму, бо в іншому випадку він би не вистояв в умовах, поставлених владою і зазнав би цькувань.

Г. Касьянов, В. Баран, О. Заплотинська приділяють певну увагу діяльності О. Гончара у працях про стосунки влади та інтелігенції. Зокрема, В. Баран аналізує позицію О. Гончара, як голови Спілки письменників щодо новаторства в літературі, творчості молодого покоління письменників- "шістдесятників". О. Заплотинська у статті "Формалізм чи новаторство?" відзначає підтримку молодих новаторів головою СПУ [21, с. 152]. Г. Касьянов розкриває механізм переслідування владою автора "Собору". Віктор Баранов у статті «Уроки Олеся Гончара» аналізує письменника з позиції справедливого голови СПУ. На основі власних спогадів аргументує свої думки [52, с. 107].

Відносини Гончара і влади описані в монографії М. Зобенко "Українське небо Олеся Гончара" [9]. В ній автор спростовує одну із статей на річницю незалежності, в якій говориться про те, що Гончар раптово став борцем за незалежність. Він прослідковує в О. Гончара ідеї необхідності національної свободи ще із часів головування у Спілці письменників, аналізує події навколо його виходу зі складу КПРС.

У монографії В. Галич "Олесь Гончар - журналіст, публіцист, редактор: еволюція творчої майстерності" [15], 2004 р., яка дозволяє простежити еволюцію світоглядних позицій та політичних поглядів через призму публіцистики а також деякі згадки про участь письменника у суспільно-політичному житті. За джерела дослідниця взяла малодоступні архівні матеріали з особистого фонду О. Гончара та на публіцистичні праці письменника.

Досить грунтовний аналіз діяльності О. Гончара у політиці є у передмові до збірника документів "Тернистим шляхом до храму: Олесь Гончар у суспільно-політичному житті України 60-80-х років XX століття". Тут відображена в документах і матеріалах громадсько-політична діяльність письменника у 1960-1980 рр. У вступній статті автори П. Тронько, О. Бажан, Ю. Данилюк розповідають про діяльність Олеся Гончара у галузі збереження української мови, національної політики, охорони і відродження пам'яток історії та культури, навколишнього середовища, музейної справи тощо [51, с. 3-19]. Джерелами є матеріали особистого архіву письменника, фондів Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва та Центрального державного архіву громадських об'єднань України. Дослідивши опубліковані й архівні документи, автори роблять висновок, що кампанія проти "Собору" і його автора мала зовсім протилежний від задуманого ефект. Твір привернув увагу культурних кіл, а громадський подвиг О. Гончара сколихнув інтелігенцію, став важливим подразником для розвитку національно-культурних процесів [51, с. 18].

Отже, наявність наукової і публіцистичної літератури, присвяченої життю і діяльності О. Гончара, - це свідчення його високого авторитету. Проте дослідники неоднозначно ставляться до Гончара, як до борця за українське, звинувачуючи у служінні владі. В січні 1966 він говорить про це так: «Був вибір: або змовчати, йти в ГУЛАГ, або своєю творчістю хоч якось оживити дух знесиленої нації. Ось правда того часу… Так, я не рвався на гулагівські нари. До того ж за спиною вже мав гітлерівські табори, я пізнав вже це пекло… Думаю, що досвіду в одних таборах на людське життя цілком достатньо» [7; с. 379]. Пише Гончар у щоденнику 27 січня 1992 р.: "Ось якийсь знавець пише про мене: "...весь час перебував на вершині системи". Так це декому уявляється. А хто ж був для тієї системи упродовж десятиріч "білою вороною"? За чиїм життям постійно стежив, мабуть, цілий взвод донощиків-сексотів? На кого пашіли злобою "ватченки" та "щербицькі", вважаючи, що "его пора сажать"? Вічне підслуховування телефонних розмов, вічний піднадзорний - нічого собі "на вершині системи"... Ворогові не побажаю такого комфорту... А що викоювала зі мною цензура, звичайно ж, за вказівкою згори!...Таке то було життя "на вершині..." [9, с. 526].

За період незалежності України слід відзначити також і ряд публікацій у періодичних виданнях. У газеті «Літературна Україна» статті, присвячені визначним датам з життя письменника та пам'яті про нього після смерті [36, 37], журналі «Дивослово», де зокрема розглянуто біографію та творчість Гончара, а також у виданнях «Слово і час», «Київ», «Українська мова й література», «Всесвіт» розглянуті окремі аспекти діяльності Гончара, його естетичні ідеали та світогляд [11, 34, 35, 38, 42, 52]. Окремо слід зазначити газету «Голос України» [25, 30, 31, 50, 57], де вміщено статті, в яких зі спогадів рідних (зокрема сестри) подані деталі біографії Гончара, які складаючись у мозаїчну картину, створюють його характеристику.

Особливої уваги у дослідженні громадської та культурної діяльності О. Гончара заслуговують праці І.В. Сироїд. Цінність написаної нею дисертації 2009 року [44, 45] полягає в узагальнюючому розкритті світогляду та діяльності Гончара в умовах суспільно-політичної ситуації та використанні цих даних в подальших дослідженнях життя та діяльності письменника. Крім того, в неї є праці, присвячені окремим аспектам діяльності О. Гончара, а саме - внесок Гончара у розвиток української мови та у збереження пам'яток української культури [46].

Навіть після смерті Олеся Гончара подібна критика на його адресу продовжує звучати. Зокрема, вже у статті до першої річниці смерті письменника критик Сергій Тримбач натякає на його пристосуванство.

Отже, особистість Олеся Гончара протягом багатьох років цікавила дослідників, зокрема, його творчість. Вона стосується громадсько-культурної діяльності. Щодо цієї діяльності та політичної в цілому, то таких праць досить не багато.

2. Формування та еволюція світогляду Олеся Гончара

Для того, щоб мати повне уявлення про світогляд Олеся Гончара, необхідно детально заглибитися в історію життя його родини, адже походження, оточення і умови, в яких визрівав молодий амбіційний письменник, безпосередньо впливають на формування його особистості.

Зі слів Олександри Терентіївни, сестри Олеся Гончара, батько був у магазині спершу за підмітайла і подавайла, а потім вислужився в прикажчики. Характеризували його, як кмітливого, меткого, дужого, акуратного, чемного - риси, котрі найперше цінуються в торгівельній справі. Мати, Біличенко Тетяна Гаврилівна, зовсім юною дівчиною потрапила до Катеринослава (це найближче до її полтавського села індустріальне місто). Служила нянькою, потім тяжко працювала на заводі металевих виробів, де підірвала своє здоров'я. Часто заходила до крамниці, де й познайомилася з Терентієм, потім зустрічалися та побралися. Невдовзі Терентій Сидорович змушений був піти на фронт в роки Першої світової війни, звідки повернувся Георгіївським кавалером.

Через три роки по війні захворіла, надірвавшись на будівництві нової хати, й узимку 1920 року померла.

«Маму обмивають, і коса чорна по тілу і голова зів'яло набік… А тато підійшли, обняли нас обох, заплакали і впали.

Як тяжко було. Жінка, не проживши тридцяти, пиляє дерево, вмирає, і місто під боком, і нема лікаря, щоб врятувати.

Вона ж могла б жити - жити досі! (Олесь Гончар. До автобіографії. 1958 рік, червень)».

Терентій Сидорович Біличенко зійшовся з її двоюрідною сестрою Єфросинією Каленик. Батько Олександра (Олеся) працював робітником у Дніпропетровську, перед війною - у приміському колгоспі, де й загинув від німецької авіабомби [31, с. 10].

Він мав ще двох синів - Миколу й Василя, яких виняньчила Олександра, сестра Олеся. Мачуха була сварлива і ревнива, зі стриманим сміхом показує Олександра Терентіївна, як її тато, коли в пізніші часи бували гульбища в хаті, «брав до танцю» кочергу або рогачі… Терплячий, з гумором був чоловік. Сироту Олеся забрав звідти дядько Яків. Прибули пароплавом по Дніпру, завітали на дворище батька Терентія Сидоровича. В цей час Олесь Гончар формувався в іншій атмосфері, де мав простір і для спостережень рідних краєвидів, і для непригноблених чужою волею сердечних почувань. Усе це відбулося під впливом «Бабусі - найріднішої людини, що була для мене як образ самого народу…» Працьовита і щира бабуся замінила майбутньому письменникові матір. Вона як могла навертала майбутнього письменника до народної пісні та Шевченкового слова. Бувши неписьменною, вона тим часом знала безліч пісень, казок, народних переказів та легенд. Сам Олесь каже так: «Її вплив на моє духовне формування був куди значнішим, ніж вплив будь-яких інших авторитетів». Водночас Гончар згадував і своє осиротіле життя, не любив як сільські жінки жаліли його, називаючи сиротою. Образ бабусі підніс до рівня Мадонни у романі «Твоя зоря», де описується зворушлива картина, як випроводжаючи онука на навчання стоїть вона у затінку під вітряком сива й бідна (був то ще й голодний 33-й…) та… лебединим помахом руки благословляє на щасливу путь [42, с. 8]

За свідченням старшої сестри, Олександр Терентійович Гончар народився в робітничому селищі Ломівка (передмістя Дніпропетровська), хоч офіційно літературознавці (і сам О. Гончар) місцем народження вважають слободу Суху Козельщанського (тепер Кобеляцького) району на Полтавщині [40; с. 14].

Дідусь та бабуся -- Гаврило та Єфросинія Гончарі, узяли погостювати онука весною 1921 року і залишили у себе в Катеринославі. Значну роль у житті юного Олександра зіграв його дядько по матері -- Яків Гончар (комуніст, працював головою сільради), котрий по-батьківські турбувався про племінника. Був таким уважним, що дехто з односельців вважав його прийомним батьком О. Гончара.

Важливо, що письменник узяв мамине прізвище, яке є також і прізвищем дорогих йому дідуся та бабусі. Відповідаючи С. Завгородньому у Дніпропетровськ, письменник уточнював: «Рід Біличенків цим ніскільки не применшується, з тих же дитячих літ, пригадую, жило в душі почуття гордості, що «дід Білий» (чи, може, й прадід) лоцманував на Дніпрі, ходив через пороги, як і личить натурі козацькій... А батько Терентій Сидорович повернувся з війни з Георгієм, про що свідчить єдине фото, яке збереглося від тих часів (точніше, батько письменника мав два Георгіївські хрести. Це означає, що він міг мати звання молодшого унтер-офіцера. Давній знімок не дає змоги визначити кількість личок на погонах - В.А.)» [50, с. 3].

Ця невизначеність і сумніви дали підстави одній із дослідниць твердити, що Олесь Гончар був ображений на Біличенків, мовляв, за живого батька син -- сирота, живе в бабусі... Але коли уважно читати тексти, то для таких висновків, гадаємо, підстав немає. «Коли я вже студентом приїхав до батька в гості, він мною явно гордився, я подарував йому свою курсову роботу (відбиток) з «Наукових записок ХДУ», і він у ту роботу уважно вчитувався, розмовляв зі мною, як з дорослим, про серйозні речі, казав щось іронічно-застережливе,.. і то була наша остання зустріч...» [9, с. 577].

Є суттєве уточнення цього тексту: «...пригадую, як у Сухівській сільраді метрика з прізвищем Біличенка змушена була поступитися іншій, тут же скомпонованій, довідці з прізвищем маминим та дідусево-бабусиним (це коли я збирав уже документи для технікуму і треба було все між собою узгодити), так воно й пішло... Знаю, що тато аж заплакав, коли побачив першу мою друковану працю, але не з його прізвищем...» [9, с. 422]. До того ж дядько Яків, повівши малого Олександра до школи, записав його під прізвищем Гончар. Щодо імені хлопця, то історія проста. Олександр Біличенко 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар (дівоче прізвище матері, прізвище бабусі та дідуся по матері; ім'я Олесь з'явилося, бо у класі вже був інший Сашко, тому щоб розрізняти учнів, хлопця записали як Олесь). Також хлопцю було виписано у сільській раді нове свідоцтво про народження, згідно із яким він начебто народився у Сухій. Відтоді все життя Олесь Гончар вказував у автобіографіях, анкетах і відомостях для довідників як своє місце народження саме село Суха. Там у сім років пішов у школу. Після закінчення Бреусівської семирічки, було навчання в Харківському технікумі журналістики і нетривала робота в пресі (1931 року працював у Козельщинській районній газеті «Розгорнутим фронтом»).

Після розставання Терентій Сидорович лише двічі бачився із сином: у 35-му та 38-му роках. Причиною цього є відстань, бідність і відчуженість після смерті матері. Сімнадцятирічним юнаком у 1935-му році сам прийшов у Ломівку до батька шукати коріння роду. У такому свідомому віці він бачив тата вперше.

Терентій Сидорович Біличенко вмер у перші дні війни з фашистською Німеччиною. Він працював бригадиром городньої бригади. У той час у бригаді працювали майже самі підлітки, а старші пішли на фронт. Старий солдат страждав на виразку шлунка, але не нехтував роботою. Похований він 9 липня 1941 року. А 10 липня, за офіційними даними, вперше бомбардували Дніпропетровськ.

З сестрою Олександрою не бачився 15 років, відколи вона, одружившись з Гаврилом Совою, мешкала на іншій садибі у своєї свекрухи - Мотрони. Власне, вони абсолютно не знали одне одного… 21-річна Шура не мала власних дітей, хоч і виховала двох братиків від мачухи. Коли Василь і Микола, зведені брати, зустрілися вперше з Олесем - то вони були в той час підлітками.

Коли сповнена сердечних почуттів Шура влетіла на подвір'я батька і мачухи, застала таку картину: тота ще немає з роботи, а Олесь у клуні, обкладений компресами, у хлопця чомусь жахливо розболілася голова, аж в очах запаморочилося. Мачуха навіть до хати не запросила гостя… На схилі життя письменник занотує ту затаєну давню образу: «Вона, мачуха, всі роки порядкувала в хаті, а не георгіївський кавалер».

«А вже потім, як роззнайомилися ми з ним, - каже Олександра Терентіївна, ясно усміхаючись, - ті пов'язки-компреси він геть одкинув, ласкаво дивився на мене, лицем братик так схожий на покійну маму… А як батько прийшов із роботи, стояв із дядьком Яковом, розмовляли біля воріт, Саша з Колею і Васею уже побраталися, лежали на спориші і весело розмовляли. Раптом батько зиркнув на хлопців і каже: «А то не Сашко, бува?».». Тут спостерігаємо, яку роль відіграла сестра в порозумінні Олеся зі зведеними братами та батьком, на противагу негативному ставленню до нього мачухи [42, с. 9].

Наступного разу зустріч з сестрою відбулася 1937 року, коли вона сама зі своєю 10-місячною донечкою Вірою навідалася в гості до бабусі Прісі, яка також виховувала і її, але то було давно, коли ще тато був на фронті, а мати працювала на воєнному заводі Гантке (тепер К. Лібкнехта) і малу нікому було доглядати.

1937 року почав друкувати (переважно оповідання) у «Літературній газеті», «Піонерії», «Комсомольці України», «Молодому більшовикові». В ці ж роки Олесь працює в Харківській обласній молодіжній газеті «Ленінська зміна» [47; с. 26].

У 1938-му році Олесь знову прибуває у Ломівку. Молодята Олександра й Гаврило саме будувалися і Олесь, який на той час студент, подарував їм 200 карбованців. 20-річний Олесь уже друкувався в журналах і газетах України, підробляв літературною працею в Харкові і, за характеристикою Олександри Терентіївни, був ощадливим, бережливим, передбачливим [42, с. 10].

Комусь можуть здатися несуттєвими ці скрупульозності щодо документальної основи життєпису Олеся Гончара. Проте річ у тім, що саме в біографіях часто ховаються найважливіші мотивації чи пояснення не тільки вчинків митців, а й змісту чи художніх особливостей їхніх творів. Зрозуміло, що біографії не беруться відірвано від суспільного життя, врешті, історії чи сьогодення країни [57, с. 11 ].

Родинне оточення позначилося на творчості майбутнього письменника. Крізь призму індивідуальної долі митця, так би мовити, особистісні психо-біографічні подразнення художнього полотна. Згадаймо: Богдан Колосовський і його дума про репресованого батька, Мамайчуки із «Тронки» (синівський обов'язок перед скаліченим у війну батьком), і якщо Адрон Ягнич («Берег любові») несе свій житейський хрест самотою, то Ізот Лобода («Собор») проклинає сина-перевертня Володьку-висуванця… [42, с. 9] Незважаючи на те, що юнак виховувався на засадах комуністичної ідеології, вірив у можливість побудови справедливого комуністичного суспільства, це не затьмарило небезпечні суспільні явища, які молодий письменник помітив і відтворив у ранніх творах.

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара -- період формування його як громадянина й митця. Коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій.

У формуванні світогляду Олеся Гончара, крім родинного і суспільного оточення, важливу роль відіграла суспільно-політична ситуація в країні. Рання публіцистика і творчість О.Гончара відображала суспільно-політичні процеси, що мали місце в СРСР наприкінці 1920-30-х рр., а також розкривала ставлення до них самого автора.

З 1938 року Олесь Гончар уже студент-філолог Харківського університету. Сам Олесь відгукувався про це так: «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…». Закінчував навчання в Дніпропетровському університеті одразу по війні, на яку пішов добровольцем з третього курсу. Війна розвела його з першою любов'ю - студенткою Люсею. Вони листувалися під час війни, але психологічний злам, що відбувся через війну, завадив їм ввійти у ту саму колію порозуміння і ніжності. Крім того, відбувся і обвал його віри в університетського професора, з яким були особливі духовні стосунки учня і вчителя. Йому Олесь, перебуваючи на Холодній Горі писав записки із концтабору, проте очікуваної підтримки від нього не отримав [42, с. 12].

Значний вплив на формування політичного світогляду О.Гончара мали роки і події Другої світової війни. Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Вдався до творчої діяльності ще до війни, але в ній ще не виявився його оригінальний талант, як у творах, написаних на фронті. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз зустрічався в житті. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів».

Влітку 1942-го серед тисяч інших солдатів на Білгородщині Олесь Гончар потрапив у фашистський полон. Із концтабору на Холодній Горі під Харковом він кинув у натовп людей за колючим дротом записку для своєї сестри. Ці події він описав в останньому творі «Невигадана новела життя» за дев'ятнадцять днів до смерті, пишучи, що та записка за допомогою так званої «народної пошти» знайшла його сестру. В записці було лаконічно написано: «Я на Холодній Горі. Якщо зможеш, приїдь…».

Олександра не поїхала, бо Гаврило переконав, що від часу написання Олесем записки минуло два місяці і його може не бути в концтаборі. Сам Гаврило на велосипеді помчав у Суху питати рідних про долю Олександра. На ту пору фашистський полонений Олесь Гончар уже відбував каторжні роботи в радгоспі в Кишенівському районі неподалік Сухої, який окупанти перетворили на свій маєток. Трагізм становища полонених відображено у романі Олеся «Людина і зброя».

Обвал віри в університетського професора, з яким були особливі духовні стосунки - учня і вчителя. Йому Олесь теж посилав записки із концтабору на Холодній Горі. Розум і інтелектуалізм, що уособлювалися для Гончара у цьому професорі, виявилися нездатні на звичайну людяність, на слова підтримки.

Працюючи на збиранні хліба, на цегельному заводі, на тваринницькій фермі, одночасно брав активну участь у діяльності підпільної антифашистської організації, створеної при радгоспі з числа робітників і військовополонених. Розповсюджував радянські листівки, писав антифашистські вірші і пісні, провадив агітацію проти заганяння молоді в німецьке рабство, брав участь у роззброєнні поліцаїв.

23 серпня 1943 року радянські війська звільнили Харків, а 23 вересня - Полтаву. Кілька місяців перед цими подіями сповнені особливої небезпеки, душевної муки: «Ходять чутки про загальну евакуацію населення. Всі люди як приголомшені. …Як важко на серці… Ні, я не переступлю Дніпра. Вовком піду жити в степ. Хай краще пропаду, але тут», - пише Олесь в «Катарсисі», своєму фронтовому щоденнику.

В ці дні полонений з'явився у сестри та зятя замаскований під бурлаку. А запис від 25 вересня уже свідчить, що колишні в'язні-робітники і водночас учасники партизанської групи, вийшовши зі своїх схованок, згуртувалися та пішли назустріч своїй армії. Згадує Олесь: «Вдень ховався в Кишинівських садках. Вранці ще було видно, як по дорозі на Улинівку тягнуться нескінченні колони німців, артилерія, обози. Раптом по дорозі в радгосп чути пісні. Пісні швидку пересуваються, очевидно співають на машинах. Як забилося серце! Стільки страждань було - їм тепер край. Але попереду випробування» [42, с. 12].

Випробування: перевірки, допити смершівський тиск на колишніх полонених, які не заплямували своєї честі, але волею трагічних обставин тепер попали у гебітські жорна. Страх позбавлення життя або волі - доля багатьох, хто опинявся в подібній ситуації. Такі дії радянського керівництва щодо полонених не пройшли непомітно для Олеся і позначилися на його світогляді та на майбутніх творах.

Починаючи з 1943 р., у щоденникових записах письменника помітні сумніви у правильності обраного державою шляху, докори існуючій владі й засудження її вождів, котрі розв'язали війну. Одночасно О. Гончар сподівався, що після перемоги над фашизмом становище в державі зміниться, послабиться політичний та ідеологічний диктат.

Після короткочасного навчання в запасному полку Олесь вливається в лави бійців, і вже 30 жовтня 1943 року вони форсують Дніпро. Перед цим солдат, відпросившись у командира, навідався попрощатись до рідних у Суху.

Попереду були тяжкі бої за визволення України та країн Європи. Кіровоградщина, Надбужжя, Бесарабія, Румунія, Трансильванія, Чехія, Австрійські Альпи, Дунай, Словаччина.

На цьому шляху солдата очікували фізичні перевантаження війни, душевні травми від загибелі товаришів та від вигляду руїн. У цей час Гончар переосмислює свою віру в Бога. «Стільки разів я дявився у вічі смерті. Якась вища сила оберігає мене», «Я релігійний. Я вірю в Бога», «Хтось молиться за мене», - занотовує він до свого фронтового щоденника. Водночас не забуває і про сестру, посилає їй листи - оті солдатські трикутники. Теми релігії Гончар торкається і у своїй творчості. Хоча комуністична ідеологія заперечує її.

Отримує Орден Червоної Зірки, орден Слави, три медалі «За відвагу». Служив мінометником, про що пише: «Просився в розвідку, послали в мінометники». Звання - старший сержант. Ешелони з демобілізованими бійцями переможного 45-го із Європи йшли на Схід, у московському напрямку. Олесь прибув із Угорщини, де після Перемоги ще півроку відбував службу «на окупації». На лінії не минув і сестрин дім у Дніпропетровську. Із щоденника знаємо, що український кордон потяг перетнув 21 листопада. «Мороз і сонце!» - останні слова у фронтовому щоденнику Гончара.

В довгоочікуваний День Перемоги 9 травня у Олександри Терентіївни народжується син - Василь. Через півроку 25 листопада 1945 року Олесь прийшов у Ломівку і побачив вперше племінника.

Немає у записах Гончара Леніна-Сталіна, немає комуністів, а є люди, побратими-фронтовики. Гончар пише: «Я бачив за війну те, що мало хто бачив. Багато, багато чого зрозумів і від цього, можливо, і подурнішав». В контексті за цими словами ховається зміст глибший - розчарування і втрата ідеалів. Злодіяння систем і вождів не пройшли повз увагу Олеся [42, с. 12].

По закінченню війни Гончар переоцінює своє ставлення. Осмислюючи досвід минулого, він вирішує допомогти таким, як сам, «дати ковток повітря» дітям загиблих солдатів.

Антимілітаристські мотиви звучать в його творі «Прапороносці», над яким почав він працювати ще за війни, зокрема заклав основні ідеї, а саме опозицію до «ура-патріотизму», який приписували українським бійцям. Ось слова - наче пролог до «Прапороносців», записані ще у війну на цигарковому клаптику: «Величезна більшість солдатів сучасних армій знає, що війна їм не потрібна, що це злочини з жиру затіяні вождями-кретинами…».

Сам Гончар відомому досліднику своєї творчості В. Ковалю розповідав, що не любив назву «Прапороносці» - шапки над його трилогією «Альпи», «Голубий Дунай», «Злата Прага». Її ідеологічним апаратом було насильно привнесено у творчу біографію класика. Олесь Гончар в часи незалежності твердо відхиляв закиди щодо своєї воєнної трилогії як «совєтсько-пропагандистської» книги і «данини режиму Сталіна» [42, с. 12].

Він наголошував на тому, що книга - то розповідь про його молодість; то реабілітація українців, яким приписували колаборціонізм. Він відділяє своїх побратимів і запроданців-зрадників.

На схилі літ у зв'язку з перевиданням «Людини і зброї» 1993-го року у записі письменник говорить: «Так, ми були ідеалістами. Багато що уявлялося не таким, яким постало потім, після війни. Але ж це вже не наша вина. Брежнєвські танки душили не тільки «празьку весну», душили й весну українську. А тоді ми несли її народам Європ, і то була правда.

Образ народу, його національна гідність (через образи конкретних бійців - Черниша, Хаєцького, Ясногорської та ін.) піднесені Олесем на гідну висоту після морального і фізичного травмування та винищення його довоєнними репресіями і голодомором. Роман зробив вплив не лише на рідний народ, але і на світ: надрукований 137 разів понад сорока іноземними мовами.

15 травня 1946-го року роман «Альпи» підписаний до друку в журналі «Вітчизна» №7-8. Але вийшов цей номер тільки пізньої осені. За рік перебування у Ломівці після війни Олесь Гончар робить старт у літературі класичними творами, романом «Альпи» та новелою «Модри Камень».

З 1946 року він стає членом Спілки письменників України. Поряд з цим вирішує закінчити освіту. Перед війною він закінчив три курси Харківського університету. Продовжує навчання у Дніпропетровському університеті екстерном. Захистив у 1946 році дипломну роботу «Новели В. Стефаника» із відзнакою і був запрошений в аспірантуру Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка в Києві.

Перебуваючи у Ломівці Олесь зустрів свою майбутню дружину Валентину Данилівну, яка зараз є членом комісії з творчої спадщини та увічнення пам'яті Олеся Гончара. Зустрілись вони в університеті.

Усвідомлення того, що тоталітарний режим не змінив своєї суті, прийшло в перший післявоєнний рік, коли за «ждановщини» було розкритиковано новелу «Модри Камень», надруковану 1946-го в журналі «Україна», №4-5. Її було піддано гострому остракізму: громили на обласній нараді письменників і творчої молоді, газета «Радянська Україна» остаточно забракувала її. Письменника звинуватили в націоналізмі і зраді, бо любити іноземку (сюжет твору) заборонено радянським законом. Від нього відвернулися друзі, тоді його підтримала Валентина. Вони побралися у Києві. Добра половина його творів була написана у Ломівці. У 50-60-ті роки Олесь приїздив щоліта туди з сім'єю, де мав в ті роки будинок навпроти сестриного.

Визначальними в еволюції політичного світогляду О.Гончара стали 1960-ті рр. З «відлигою» письменник пов'язував національно-культурне відродження. Очоливши в 1959 р. Спілку письменників України, він підтримав нові явища в літературно-мистецькому житті, виступив на захист шістдесятників. Це спричинило конфлікт О.Гончара з владою. У 1968 р. почалося переслідування роману «Собор», у якому влада побачила загрозу існуючому політичному ладу. Така реакція влади ще раз засвідчила готовність комуністичного режиму до колективних переслідувань будь-кого, незалежно від посади і суспільного становища. Це створило ґрунт для більш критичного погляду О.Гончара на радянську дійсність, про що свідчать щоденникові записи 1970-х рр.

Період «застою» виявив для О.Гончара неспроможність гармонійного розвитку української нації і культури в умовах багатонаціональної тоталітарної держави. Він усвідомлював необхідність змін у політиці радянської влади, тому великі надії покладав на започатковану у квітні 1985 р. «перебудову». Але дуже швидко митець зрозумів обмеженість започаткованих процесів. Каталізатором при цьому виступила аварія на Чорнобильській АЕС, відповідальність за яку він справедливо покладав на існуючу політичну систему. Події в радянських республіках наприкінці 1980-х рр., студентське голодування в Києві у жовтні 1990 р. стали остаточним поштовхом до виходу О.Гончара з лав КПРС. Отже, комуністичну ідеологію О. Гончар сприймав лише в тій мірі, в якій вона не суперечила його власним переконанням, моральні принципи він ставив понад партійні обов'язки.

Отже, на світогляд Олеся Гончара в першу чергу вплинуло його родинне виховання та оточення, що мало головне соціалізуюче значення і вплинуло на його погляди. Немало важливим у формуванні світогляду була освіта, яка створила базу для розвитку його власної філософії. Також, звичайно, чи не найбільшу роль відіграли роки війни, коли Гончар бачить руйнацію і страждання народу. В цей час і формуються його антимілітаристські настрої на противагу нав'язаному владою «ура-патріотизму». Наступний фактор - суспільно-політична ситуація: жорсткі рамки для письменників, цензура, гостра критика, відвернення знайомих і товаришів від молодого письменника у складний для нього час. І, нарешті, реалізація його як громадського діяча, голови СПУ, спонукала його не складати руки, а боротися далі.

3. Громадсько-політична діяльність Олеся Гончара в умовах лібералізації та наростання кризи суспільного життя у 1950-х - початку 1980-х роках

Перший секретар ЦК КПРС Л.І. Брежнєв, голова Ради Міністрів СРСР А.Н. Косигін, голова Президії Верховної Ради СРСР Н.В. Підгорний очолили нове радянське керівництво, яке проголосило відновлення принципів колективного керівництва і контроль партійних органів над усіма сторонами життя суспільства.

Починаючи з 1950-х років Олесь Гончар стає активним борцем за рідну мову та турбується про загальнонародний добробут: екологію, освіту. Це не означає, що ці питання не турбували його раніше. Воєнні і повоєнні часи несли руйнацію, збитки, людські втрати, тому і в творчості письменника пріорітетними були ці питання. В умовах лібералізації, коли поступово відновлюються руїни матеріальні, спричинені війною, налагоджується, порівняно з попередніми роками, життя, українська інтелігенція знову висуває на передній план питання духовні. Діячів, які так чи інакше намагалися опиратися ще доволі жорсткому політичному режиму, цікавлять питання про самобутність, національну свободу, національну освіту, вільне мистецтво.

Академік П. Тронько, який після війни був другим секретарем ЦК комсомолу, згадував: "Ми, комсомольські працівники, були до певної міри чиновники і не завжди, скажу так, замислювалися над національними проблемами. Гончар змусив нас задуматись над нашим національним болем. Прийшовши з фронту, він побачив, як живе Європа, і гостро запитав нас: чому в нас мало звучить українська мова, чому молодь не знає української історії?" [4, с. 67]. Це означає, що Гончар перший з діячів завів розмову про національне державне відродження та спонукав інших задуматися над важливими питаннями державотворення.

Олесь Гончар уважно спостерігав за перетвореннями в країні та діями нового партійного керівництва. Очоливши Президію Спілки письменників України у 1959 році, він підтримував нові починання влади. Більше того, він виступав проти обмеженості "відлиги", чим викликав підозру серед партійно-державного керівництва. З кінця 1950-х років Олесь Гончар на повний голос заявляє про те, що рідна мова формує менталітет народу. Все частіше в щоденнику зустрічаються думки митця про роль мови на сучасному етапі історичного розвитку українського народу. Будучи членом ЦК КПУ, голова Спілки письменників мав можливість впливати на формування національно-мовної політики держави [46, с. 222].

Письменник активно й послідовно виступав проти політики русифікації України. У квітні 1959 року Верховна Рада УРСР прийняла закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям і дальший розвиток системи народної освіти", який давав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і завдав відчутного удару по українському шкільництву. Олесь Гончар разом з іншими представниками творчої інтелігенції рішуче виступив проти цього закону, слушно вбачаючи в ньому знаряддя національного нівелювання і знеособлення. Письменник відстоював обов'язкове і рівноправне вивчення і української, і російської мов в усіх школах УРСР. У цей час з усіх куточків республіки до митця постійно надходили листи й повідомлення, в яких йшлося про невиправдане звуження сфери вживання української мови, зневажливе ставлення до неї з боку окремих високих посадових осіб [46, с. 222]. національний громадський політичний гончар

В щоденникових записках Гончара цього періоду часто фігурує мовне питання, він розглядає і теорію походження мови. З новою силою Олесь Гончар підносить проблему національної мови та культури на VI з'їзді Спілки письменників України у 1971 році. У цей час він, під тиском влади, покидав посаду голови правління СПУ й тому, мабуть, хотів поділитися своїм наболілим із широкою письменницькою аудиторією. Він вимагає замислитись над тим, чому частина співгромадян зрікається рідної мови, і як виправити таке становище [46, с. 223]. Як голову Спілки письменників України та письменника, його турбувала доля української літератури. Він пише 1959 року першому секретареві ЦК КПУ М.В. Підгорному про необхідність налагодження роботи республіканських видавництв [10, с. 28]. 1960 року у листі до секретаря А.Д. Скаби він пише про негативні тенденції в процесі видання творів українських письменників [10, с. 30]. Крім того, метою його діяльності є ініціювання різних ювілеїв і днів пам'яті на честь відомих і значущих для української літератури осіб. Так, 1963 року він звертається з листом до міністра культури Р.В. Бабійчука з викладом конплексу заходів по вшануванню 50-річчя з дня смерті Лесі Українки [10, с. 38], до заступника голови Ради Міністрів УРСР П.Т. Тронька з проханням надати допомогу у проведенні заходів по вшануванню 50-річчя з дня смерті Лесі Українки [10, с. 40]. Важливим є лист про вшанування 125-річчя з дня смерті І.П. Котляревського та про необхідність збереження пам'ятних місць, пов'язаних з життям і творчістю класика української літератури [10, с. 41]. Цікаво, що його хвилювали думки і про походження людини, виступав проти загальноприйнятої концепції еволюції. Він, навіть, студіював наукові праці з цієї проблеми.

Після закінчення Дніпропетровського університету Гончар навчався в аспірантурі Інституту літератури АН України. Потім працював головним редактором журналу «Вітчизна». Влітку 1950 року побував у складі делегації в Китаї. Про це написав у своїх нарисах. Пише про трудове піднесення та будівництво, що розгорнулося там під гаслом «Вчись у старшого брата - Радянського Союзу!» і розповідає про сучасне китайське село, в якому немає поміщиків і рабів, а заправляють усім робітники. Тут він висуває думку про справжнє соціалістичне суспільство [20]. В 1955-62 роках О. Гончар був депутатом Верховної Ради УРСР IV та V скликань. В 1959-1971 роках був головою Спілки письменників України. Серед основних напрямів його діяльності на цій посаді була підтримка молодих письменників, частина яких за свою творчість ставали об'єктами переслідувань з боку радянської влади. Упродовж десятиліть очолював Українську Раду Миру.

1964 року Гончар звертається з листом до Міністерства освіти УРСР про необхідність удосконалення навчальних програм з української мови та літератури і підготовки вчителів з цих дисциплін [10, с. 42]. В своїх «Щоденникових записках» він оцінюючи значення творчості Ю. Яновського, болісно ставиться до того, що в шкільній програмі твори цього автора розглядаються малозначущі, а найкращі - оминаються [8]. Крім того, він домігся встановлення персональних премій матері та сину відомого українського поета В. Симоненка, до якого влада була не дуже прихильною через його викривальницьку діяльність щодо неї.

Серед проблем, які повсякчас хвилювали О. Гончара, були охорона і відродження історико-культурної спадщини. Олесь Силін, заслужений архітектор України, пригадує, що очоливши 1959 року СПУ Гончар створив при ній своєрідну раду, метою діяльності якої був аналіз глобальних проблем захисту історико-культурних пам'яток країни. Завдяки цьому протягом багатьох років їх вдавалося зберегти. Протягом 60-х-70-х років Олесь неодноразово офіційно звертався до політичних діячів з питаннями про збереження культурних цінностей. Він входив до складу ювілейних комітетів по відзначенню знаменитих дат, часто був організатором.

Починаючи з 1962 р. і до останніх днів існування Радянського Союзу О. Гончар був депутатом Ради Національностей Верховної Ради СРСР. У Верховній Раді УРСР письменник входив до складу Комісії по освіті і культурі та Комісії в закордонних справах, у Верховній Раді СРСР - був членом Комісії по народній освіті. Митець опікувався інтересами своїх виборців, актуальними проблемами розвитку Південних областей УРСР.

1964 року відзначений Ленінською премією роман «Тронка». СПУ стала колективним членом-засновником Товариства охорони пам'ятників історії та культури УРСР на чолі з академіком П. Троньком, створеного в серпні 1965 року з метою широкого загалу громадськості до справи охорони, збереження та популяризації історичної та культурної спадщини українського народу. Гончар був одним з ініціаторів проекту «Про увічнення пам'ятних місць, пов'язаних з історією Запорозького козацтва».

В січні 1966 р. О.Гончар відмовився брати участь у роботі Комісії ЦК, метою якої було розпочати ідеологічний похід проти І. Дзюби та інших письменників-новаторів.

Про свою відмову він у письмовій формі повідомив П. Шелеста, завадивши таким чином розпочати репресії серед членів СПУ в середині 1960-х рр.

20 січня 1966 року фурор викликав лист до Шелеста. Олесь згадує, що Шелест замкнув їх в ЦК в кімнаті агітації і пропаганди з масою літератури. Зокрема робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та закордонні публікації націоналістичної літератури, журнал «Сучасність». Там вони її опрацьовували з Бажаном та Шамотою. Останній і розповів їм для чого такі заходи: процес над Дзюбою через три дні. Коли вийшли з ЦК Бажан каже: «Я втечу з Києва», а Олесь Гончар сказав, що напише листа. Так і сталося. У листі він говорить, що не може брати участь в роботі Комісії. Велику увагу слід приділити сміливим його словам: «Я був і залишаюся при тій думці, що репресії не є найкращим способом розв'язання ідеологічних питань. Більше того, вважаю, що проведені арешти завдали великої шкоди ідейно-виховній роботі, посіяли посеред інтелігенції, особливо в молоді, настрої підозрілості, недовіри, пригніченості…» [11, с. 147]. Він аргументовано критикує деякі моменти у листі Дзюби, зокрема те, що в силу своєї односторонності він не зазначив ролі єдності українського і російського народу в боротьбі з фашизмом, проте захищає його позиції про українські школи і видання. Цим листом він зачепив Шелеста, тодішній заввідділом культури Юрій Кондуфор дзвонив розлючений Олесеві.

Комісія розпалася, процес не набув, як планувалося, розголосу на всю Україну. Вже 29-го січня Олесь був викликаний до Шелеста. Тут зробив заяву про відставку з посади Голови Спілки. Після цього Гончар був підданий різним наклепам і образам з боку партійних керівників. 18 березня його виключили з членів ЦК.

Через цей протест О. Гончара на ХХІІІ з'їзді КПУ у березні 1966 р. його не переобрали до складу ЦК КПУ, куди він входив з 1960 р. Підтримку письменникам-шістдесятникам О.Гончар висловив під час V з'їзду письменників України у листопаді 1966 р. Анонімні листи-доноси на голову СПУ до ЦК свідчать про те, що О. Гончар допомагав шістдесятникам, відстоював їх інтереси перед партійним керівництвом, був на заваді їх виключення з СПУ.

«Мені давали зрозуміти, що ще не пізно виправити становище. Але якщо надалі буду стояти на своєму, то втрачено буде багато - і цеківство, і депутанство. Який дурний і ганебний шантаж! Начхати мені на усі посади, якщо їх потрібно здобувати ціною свободи митця…» [8, с. 487].

І коли прийшов час, Олесь написав:

«З сьогоднішнього дня я більше не член ЦК. Ну що ж. В наших умовах, здається, не могло бути інакше… Але, може, немає зла без добра? Може це мене наблизить до найдорожчого - бути вільним художником…» [7, с. 445].

...