Громадсько-культурна та політична діяльність Олеся Гончара

Це період, коли від Олеся відвернулись багато тих, до кого він виявляв симпатію.

«Гаркавий земляк мій «Яцуба» - С-ка, дізнавшись, що «Правда» замовила мені статтю, поспішив розламати і цей їхній намір:

- Можуть сприйняти це як протиставлення його - нам… Краще утриматись на даному етапі.

Озлоблена, мстива нікчема, він моє життя ділить на якісь етапи… А я ще мав до нього співчуття!..» [11, с. 149]

26-го березня 1966 року відбувалися збори письменників столиці - обирали делегатів на V з'їзд СПУ. Вперше застосовано було практику таємного голосування. І тут, ніби ляпас владі, переважна більшість віддали свої голоси за Олеся Гончара.

В грудні 1967 року був прийнятий проект постанови Я. Петрусенка «Про участь філій, установ та членів Спілки письменників України в охороні пам'ятників історії та культури». У рекомендаціях йдеться про посилення громадського контролю з охорони цінностей, про спорудження меморіальних дощок і пам'ятників у визначних місцях, створення краєзнавчих музеїв. Зокрема Гончара дуже зацікавило створення музею Запорозької Січі на острові Хортиця, яке спершу було успішним. Коли П. Шелеста було знато з посади, а замість нього став В. Маланчук, то комуністичне керівництво ввело свої зміни у будівництво, що трактували ту ж таки радянську ідеологію і суперечили етимології козацтва. 28 вересня 1973 року відмінив рішення про увічнення пам'яток козацтва, а ініціаторів створення меморіалу оголосили «ворогами інтернаціоналізму» та пропагандистами націоналізму.

Також Олесь Гончар боровся за збереження пам'яток Київського братства та Києво-Могилянської академії, на території яких хотіли встановити Київське військово-морське училище. У 1969 році Олесь звертається до Голови Ради Міністрів Української РСР В. Щербицького з пропозицією оголосити ці території заповідником і віддати в розпорядження Київського університету імені Т.Г. Шевченка [10, с. 192]. Та саме Щербицький був тим, з чиєї руки вчинялись подібні дії. Училище таки було встановлено. Гончар не здавався, виступав перед курсантами і мав підтримку начальника училища. І в подальші роки Гончар відстоював українські архітектурні пам'ятки. Пише лист до Голови Ради Міністрів О. Ляшка від 20 січня 1982 року з проханням зупинити руйнування Новомосковського собору.

Цю хвилю підхоплюють і інші діячі науки і культури, які в «Литературной газете» публікують статтю «Сколько мы теряем?», де стають на захист природнього та історичного середовища України.

Спробою влади вплинути на письменника стало переслідування його роману «Собор». З появою 1968 року «Собору» письменника піддано вульгарній критиці. В цьому творі вона відчула посягання на «мундир», натомість роман був радо прийнятий читацьким колом. Як не дивно, але такі моменти засвідчують усвідомлення читачами себе як українця і готовність для подальшої боротьби для утвердження своєї позиції.

«Собор» настільки затепив ідеологічні кола, що призвів до цілого ряду статей, листів, рецензій:

1) Лист письменника Григора Тютюнника О.Гончару з приводу публікації роману «Собор» (1968 р.);

2) Рецензія П.Симоненка на «Собор» (1969 р.);

3) Стаття старших сталеварів заводу «Дніпроспецсталь» К. Тришина і В.Кулача «Ні, не про нас цей роман» у газеті «Запорізька правда» (1968 р.);

4) Лист українського скульптора, мистецтвознавця і музейника І.М. Гончара філософу І. Морозу в зв'язку з публікацією його рецензії на роман О.Гончара «Собор» у Дніпропетровській обласній газеті «Зоря» (1968 р.);

5) Лист відповідального редактора «Робітничої газети» Ю. Лазебника першому секретареві ЦК КП України П.Шелесту з приводу публікації рецензії В. П'янова на роман О. Гончара «Собор» (1968 р.);

6) Лист вчителів Новомосковського району Дніпропетровської області П.Шелесту з оцінкою роману «Собор»;

7) Спецповідомлення управління КДБ та ін. [10] Відгуки про твір серед письменників-пристосуванців були очікуваними: негативні. Також, відбулася низка зібрань і читацьких конференцій на честь цього роману. Тому без сумніву твір дуже цінний для українського читача, попри всі неаргументовані образи в його сторону.

За часів головування О. Гончара з СПУ не було виключено жодного літератора. Репресії серед членів письменницької організації розпочалися після його усунення в травні 1971 р. з цієї посади. Листування з дисидентами, офіційні звернення до вищих органів влади з клопотаннями за долю засуджених свідчать про те, що О. Гончар й надалі намагався підтримувати неугодних режимові митців.

Особливу турботу О. Гончара викликали розвиток і функціонування української мови, збереження та відновлення пам'яток історії й архітектури, охорона й захист навколишнього середовища тощо.

Питання про українську культуру, занепащену російською Гончар розглядає 1958 року в одній із рубрик «З прочитаного»:

«Культура українська за всі старі віки аж до ХІХ віку завше була значно вищою од культури московської… Українці заводили школи на Москві. Українська книжка вкрила всю Росію од Вологди до Астрахані (в XVII ст.). Вплив український відбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літературі…» та інше [33, с.8]. Ці його погляди знайшли відображення більшою або меншою мірою у його творчості. Приклад цьому є собор, збудований козаками в однойменному романі «Собор». Цей текст дуже допік тодішній владі, яка намагалася його знищити руками критиків.

Після прийняття у 1959 р. Закону УРСР «Про зміцнення зв'язку школи з життям і дальший розвиток системи народної освіти» письменник послідовно виступав проти політики русифікації України. На найвищому рівні він клопотався про збільшення тиражів україномовної літератури, налагодження роботи республіканських видавництв, удосконалення навчальних програм з української мови та літератури, виступав проти закриття україномовних шкіл.

В 1960-х рр. О. Гончар був ініціатором й учасником створення Державного архіву-музею літератури і мистецтва у м. Києві, музею М. Рильського. СПУ на чолі з О. Гончаром стала колективним членом-засновником Товариства охорони пам'ятників історії та культури УРСР, що утворилось в 1965 р., приймала активну участь у його діяльності. Прикладом співпраці цих організацій був проект увічнення пам'ятних місць, пов'язаних з історією українського козацтва, у розробці якого брав участь О. Гончар. Він сприяв збереженню комплексу пам'яток Київського братства і Києво-Могилянської академії, ряду культових споруд у столиці та поза її межами.

Окрім збереження пам'яток, Олесь Терентійович турбується і про їх збагачення. Звертаючись у листі 1968 року до голови Ради Міністрів УРСР П.Т. Тронька, він говорить про необхідність доповнення Державного реєстру пам'яток історії та культури [10, с. 180].

Важливе значення в політичній діяльності Гончара займають питання про міжнародну взаємодію, адже без визнання іншими державами країни України, вона не може функціонувати. 17 липня 1993 року Гончар пише Леоніду Рудницькому лист, у якому говорить: «Тричі я відкривав її (Америку). Вперше це було в 1950 році, коли мені випало бути в складі української делегації на ювілейній сесії Генеральної Асамблеї ООН. Оскільки наш спільний московський бос Молотов літати не міг, то всім нашим делегаціям дісталась можливість перетнути Атлантику на унікальному лайнері «Куїн Елізабет», - враження тих днів до певної міри відтворені в моїй повісті «Спогад про океан». Завдяки тому ж босові, - пише Гончар, - і його неспроможності літати, ми добувалися з Нью-Йорка до Сан-Франциско (там відбувалась ювілейна сесія) не літаком, а залізницею, тобто мали нагоду долати ту ж відстань, що й американські батьки-піонери, котрі добувались колись на дикий Захід возами. Тільки з тією різницею, що перед нами мав постати Захід не дикий, а цивілізований. Так воно й було. Тоді відкрились мені американські простори, велич хмарочосів і велич прерій…» [35, с. 68]. Ці слова Гончара вказують на те, що він побачив справжній взірець того, якою має бути країна.

Вдруге він був в Америці 1955-го року в складі письменницької делегації разом з Леоновим та Ауезовим. Оскільки вони були гостями Держдепартаменту, для них були створені сприятливі умови подорожування. Вони побували у багатьох штатах, у Гарварді та Колумбійському університеті, в бібліотеці Конгресу, в Каліфорнії. Там він бачить секвойю, цей дивовижний релікт планети, знайомиться із Робертом Фростом та Карлом Сендбергом, про що й пише в своєму есе «Сини Америки» або «Крізь залізну завісу».

Втретє був у Нью-Йорку в 1973 році, в складі української делегації ще на одній сесії ООН, тоді відвідав і Філадельфію, яку назвав «маленькою згуртованою діаспорною Україною». Там його було запрошено на зустріч до Ла Саль Університету. Ця поїздка позначилася в тексті «Твоя зоря» [35, с. 70]. Ця зустріч викликала зацікавлення до роману «Собор», вивівши його на міжнародну арену, адже саме після неї звернулися до перекладу тексту.

Крім того, Олесь Гончар був дуже набожною людиною, що підтверджують його записи:

«По закінченню з'їзду пішли з Драчем до Андріївської церкви помолитися за нове керівництво Спілки письменників України. В дорозі, на Володимирській, нас застав дощ. Але поряд випадково проїжджав композитор Карабищ, дуже симпатичний хлопець, і підвіз нас до Андріївської… Стояли, милувалися, втрачаючи мову від такої краси (8.06.1986 р.)»; «Молюсь за товариша. Щойно дізнався - неочікувано йому робитимуть ще одну операцію […] Останній із друзів… Боже, врятуй його! (31.03.1992)» [9, с. 397].

1970-ті - перша половина 1980-х років у суспільно-політичному житті СРСР характеризувалися згортанням лібералізації, поверненням до традицій "сталінізму". За таких умов Олесь Гончар не міг вільно й відкрито захищати національні права України. Весь цей час свої найсміливіші думки митець залишав на сторінках щоденника. Розчарування й обурення становищем національної культури та мови - головний мотив записів цього періоду [46, с. 223].

На особливу увагу заслуговує публіцистика Гончара, зокрема питання про рідну мову стосується стаття «Цвіт слова народного» (1976), що ввійшла до збірки літературно-критичних праць «Письменницькі роздуми». Він турбується про лексику, проблему мовної організації тексту, стилістику, фонетику, граматику.

Отже, в умовах лібералізації та наростання кризи суспільного життя громадсько-політична діяльність О.Гончара сприяла національно-культурному розвитку України.

4. Участь Олеся Гончара в суспільно-політичному житті у роки «перебудови» та національно-державного відродження України

Інша суспільно-політична ситуація настала в роки Горбачовської «перебудови». В умовах демократизації суспільно-політичного життя, гласності й плюралізму постають нові горизонти в діяльності Олеся Гончара. Власне він відкрито заговорив про національно-культурні проблеми.

У 1980-1990-х роках він продовжує свою активну громадсько-політичну діяльність, яка охоплювала не лише поверхневі питання і проблеми. Олесь Терентійович був відкритим для свого народу. Йому писали листи, які стосувались різних сфер суспільного життя. Так, в 1986 році, будучи на посаді депутата Верховної Ради СРСР, він отримав лист ветерана війни О.Г. Пензи, за яким розглядав питання про закриття середньої школи в Скадовську Херсонської області [10, с. 210]. 1987 року проводив засідання Спілки письменників України по обговоренню з питань збереження і розвитку рідної мови [10, с. 211], а майже через рік - засідання по обговоренню питань, пов'язаних зі станом української мови в різних регіонах України [10, с. 211, с. 222]. Досить сміливим був лист Гончара 1987 року Генеральному секретареві ЦК КПРС М.С. Горбачову про негативні явища у сфері національно-культурної політики в Україні.

Зі змінами у суспільно-політичному житті О. Гончар пов'язував національно-культурне відродження, яке вбачав у поверненні українському народу мови й історичної пам'яті. В умовах демократизації й гласності мовний аспект став провідною темою статей, виступів та інтерв'ю письменника. Процес національно-державного відродження в Україні почався з вирішення мовного питання, і в цьому велика заслуга О. Гончара.

О. Гончар був у числі ініціаторів створення Товариства української мови імені Тараса Шевченка й Народного Руху України. Участь митця у цих громадських організаціях, його заяви про причини та наслідки аварії на Чорнобильській АЕС не задовольняли республіканське партійне керівництво. У результаті в 1989 р. Політбюро ЦК КПУ не включило його у список кандидатів у депутати Верховної Ради СРСР від КПРС. Завдяки реформуванню виборчої системи О. Гончар став депутатом Верховної Ради СРСР від Спілки письменників СРСР. У складі Міжрегіональної депутатської групи - демократичної опозиції - О. Гончар брав участь у роботі чотирьох З'їздів народних депутатів СРСР. Основними програмними гаслами О. Гончара були боротьба за розформування секретних відомств та установ, припинення фінансування екологічно небезпечних проектів, запровадження практики народних референдумів при вирішенні важливих питань розвитку суспільства [44, с. 12]. 1988 року Український республіканський комітет захисту миру відправляє телеграму першому секретареві Запорізького обкому КПУ А.П. Сазонову з приводу руйнування пам'яток на острові Хортиця. Звісно, одним з її ініціаторів був Олесь Терентійович.

Загострення політичної ситуації в СРСР у 1990 р. викликало хвилю протестів у республіках. О. Гончар був у числі депутатів Верховної Ради СРСР, які засудили придушення мирної демонстрації у Тбілісі, виступили за визнання голодомору 1932-33 рр. злочином радянської влади проти власного народу. Під впливом студентського голодування на Хрещатику О. Гончар 9 жовтня 1990 р. написав заяву про вихід з лав КПРС, чим засвідчив підтримку демократично налаштованим силам.

Визначною подією у громадському житті Гончара став 1992 рік. 4-го червня в Едмонтоні, у стінах славетного Альбертського університету, котрий нараховує 70 тисяч студентів, відбулася урочистість з нагоди обрання Олеся Гончара почесним доктором літератури. Це мало велике значення, бо таку честь виявлено письменнику з України вперше. Олесь Гончар, який перебував у Канаді разом з дружиною, з вдячністю прийняв диплом доктора літератури, звернувся зі словом до членів Сенату, наукової громадськості. На відзнаку цієї урочистої події, на честь Олеся Гончара, як зазначено в дарчому посвідченні, Сенатом Університету придбано для спеціального зібрання імені Брюса Піла рідкісне видання Євангелія. Цю ошатно оздоблену книгу, у червоному і чорному кольорі, видано в грудні 1697 р. в друкарні Києво-Печерської Лаври за архімандрита Мелентія - перед указом Петра І про закриття друкарень і переведення церковних книг на російський канон [37, с. 1].

О. Гончар продовжував свою громадську діяльність у збереженні пам'ятом. Він посприяв відновленню Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. 1992 року Гончара затверджено Президентом фонду відтворення Успенського монастиря Києво-Печерської лаври. 1995 року він звертається з листом до Президента Л. Кучми з проханням затвердити створену Раду учених та представників органів державної влади та прийняти спеціальний Указ про відновлення національних святинь українського народу. 9 грудня того ж року Л. Кучма підписав Указ «Про заходи щодо відтворення видатних пам'яток історії та культури», Комісію очолив П. Тронько. 1996 року створено спеціальний фонд для відтворення українських пам'яток імені О. Гончара. Таку діяльність письменника детально досліджено О. Сироїд у статті «Внесок Олеся Гончара у збереження історико-культурної спадщини України».

Вік та хвороби не дозволили письменнику брати активну участь у політичному житті України в умовах незалежності. Основними напрямами його громадської діяльності були сприяння реабілітації репресованих письменників, підтримка митців старшого покоління, захист історико-культурних пам'яток, участь у Всесвітньому русі прихильників миру. У публіцистиці О. Гончара першої половини 1990-х рр. переважають теми духовного розвитку нації. На це була спрямована й діяльність митця на посаді Голови Комітету з Державних премій імені Тараса Шевченка. О. Гончар разом з іншими письменниками на сторінках преси виступав проти шовіністичних настроїв окремих політичних діячів Російської Федерації, надання російській мові статусу офіційної тощо.

О. Гончару належить першорядна роль у відновленні комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря й Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Митець був ініціатором створення добровільного фонду для їх відбудови, але йому не судилося побачити відновлені у столиці храми. Це засвідчує лист 20 травня 1995 року Президентові України Л.Д. Кучмі про відтворення видатної пам'ятки історії та культури - комплексу колишнього Києво-Золотоверхого Михайлівського монастиря. Нині Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини носить ім'я Олеся Гончара.

У запису від 11 травня 1995 року О. Гончар хоче пояснити американському Президентові Біллу Клінтонові, який прибув із дружиною до Києва, що таке Росія, яку інший Президент США назвав «імперією зла»: «Росія - це дочка України, але дочка загребуща, агресивна, з домішкою дикої азіатчини. Україна ж триста літ була її донором, «живила її своєю кров'ю, віддавала їй свої таланти» [33, с.7].

Визнанням особистого внеску О. Гончара у національне і духовне відродження України стало заснування у 1997 р. Державної премії імені Олеся Гончара та присвоєння йому Указом Президента В. Ющенка від 14 липня 2005 р. звання Героя України.

За 10 днів до смерті Олесь Терентійович Гончар записав у щоденнику: «Не спиться вночі. Увімкнув лампу, став розглядати фото батьків. Тато, видно, тільки повернувся з фронту, в солдатській формі, на грудях два георгіївські хрести. До коліна притулилося серйозне дівчатко (сестра Шура). Мене ще на світі нема. Мама, як і тато, задумлива, зосереджена. Про що вони думають обоє? Люди нелегкого життя… Вдивляюся у фото батьків, де увічнено образ рідних, незнаних, задумливих, таких красивих людей, від цього фото йде на мене позитивна енергетика».

17 липня Україна проводжала в останню путь Олеся Гончара. Тисячі людей, незважаючи на безперервний дощ, прийшли до Клубу Кабінету міністрів попрощатися з діячем культури. До труни покійного було покладено вінки від Президента України Л.М. Кучми, Верховної Ради України, Кабінету міністрів України, Спілки письменників України, багатьох міністерств, відомств, організацій, шанувальників Олеся Терентійовича. Були присутні народні депутати, відомі державні, політичні, громадські, культурні діячі. Така шана свідчить про великий авторитет О. Гончара [36, с. 1].

Олесь Гончар служив народу своєю активною життєвою позицією як депутат і громадський діяч. Він завжди був у перших рядах прогресивної української інтелігенції , його мужній голос одним із перших пролунав за відновлення незалежності України. Останні роки Гончар віддав побудові нової Української держави. Він був головою Комітету захисту миру, зробив неоціненний внесок у справу народної дипломатії, у справу об'єднання усіх народів світу проти війни. У складі делегації України він брав участь в роботі Генеральної Асамблеї ООН.

Отже, за роки «перебудови» Олесь Гончар не припинив своєї активної громадської діяльності. Його дії щодо збереження української мови дали поштовх іншим діячам, що призвело до офіційного її затвердження. Крім того, О. Гончару вдалося зберегти низку пам'яток архітектури, які були б знищені радянським режимом, а також збагатити культурно-історичний фонд України.

ВИСНОВКИ

Постать Олеся Гончара широко представлена у науковій літературі. Найвизначнішими працями про життя та діяльність як письменницьку, так і громадсько-політичну є праці А. Погрібного, О. Сироїд, В. Коваля, М. Наєнка, В. Галич. Оцінка його діяльності має три аспекти. Дослідники, прихильники першого, наприклад, Г. Кипніс і В. Коваль, визначають Гончара як борця за українську державність та мову. Прихильники другого аспекту виходять з позиції гострої критики (І. Кошелівець, С. Тримбач). Вони вказують на співпрацю Олеся Гончара з владою і отриману користь від неї. Сам Олесь дає аргументовану відповідь на їхні закиди, заперечуючи це. Прихильники третього аспекту (А. Погрібний) вважають, що часткова співпраця з владою була вимушеною, оскільки інакше він би не мав змоги функціонувати в культурному житті УРСР і вести її на шлях незалежності. Варто не відкидати і те, що Гончар виховувався, як людина радянська, на засадах ленінізму. Він і багато інших діячів культури вірив в теоретичні засади соціалізму, проте на практиці вони були викривлені владою. Це спричинило розчарування. Тому українська інтелігенція поступово розвиває в своїй творчості і діяльності ідеї державотворення.

На світогляд О. Гончара вплинуло його виховання, зокрема бабусі, яка викликала у нього любов до рідного слова. Далі освіта, тяжкі воєнні часи, суспільно-політична ситуація в умовах тоталітаризму. Зокрема війна відбилася у його свідомості і спонукала Гончара шукати способи, щоб захистити майбутні покоління від такої участі. Він болюче переживав за долю всього народу. Антимілітаристські настрої є наскрізними чи не у кожному його творі. Це відбилось і на його громадській діяльності, про що засвідчує очолювання Української Ради Миру. Мету збереження миру на рідній землі, він описує в своїх повоєнних щоденникових записках.

Коли Гончар очолив СПУ, для української інтелігенції настали порівняно легші часи. Він не заганяв письменників в жорстокі рамки соцреалізму, вони могли висловлювати вільніше свої думки. Цей факт дуже важливий у його громадсько-політичній діяльності, оскільки таке послаблення сприяло розвиткові української літератури та літературної критики. Ризикуючи власним положенням, і, навіть, свободою, Своєрідні репресії влади щодо нього, які виявлялися в усуненні його з посад, забороні творів до друку, натяку на нього як на «ворога» заперечують закиди деяких критиків про пристосуванство і співпрацю Олеся з владою. Більш жорстокі заходи до нього влада не застосовувала, бо він за своєю природою був людиною не конфліктною, тактовною, інтелігентною, відкрито не пропагував у своїх працях націоналістичні та шовіністичні настрої.

Діяльність Гончара стосувалася культурної, освітньої і політичної сфери українського суспільства. Культурна полягала в значенні його творчості для української літератури: видатні його твори друкували за кордоном, а також у збереженні визначних пам'яток архітектури. Освітня - у реформуванні викладання української мови та літератури, і, власне, у збереженні і розвитку рідної мови. Політична - стосувалась націоналізації політики в Україні.

Міжнародна політична діяльність Гончара мала позитивне значення для державотворення. По-перше, побувавши за кордоном під час делегацій, він відкрив для себе новий світ, світ поза межами «залізної завіси», який розвинув його уявлення про те, якою має бути держава. По-друге, він як людина розумна, талановита і вихована справив у світі позитивне враження, будучи представником українського народу. Певною мірою він вніс у міжнародні кола поняття про «Україну», яку на той час не сприймали окремо від Росії. Отже, громадсько-політична і культурна діяльність Олеся Гончара відіграла визначну роль для розвитку національного усвідомлення народу про необхідність розбудови Української держави, частково вивела її на світову арену.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ

1. Абліцов В. Його доля - виклик останній імперії: [Олесь Гончар] // Голос України. - 1998. - 27 бер. - С. 13.

2. Абліцов В. “Тобі здається, ніби я вмираю, але це неправда…”: [Пам'яті О. Гончара] // Голос України. - 1998. - 14 липня (№132). - С. 11.

3. Високоліття: Олесю Гончару 75! 36. мат. / За ред. В. П'янова. - К., 1993.

4. Вінок пам'яті Олеся Гончара: Спогади. Хроніка / В.Д. Гончар, В.Я. П'янов (уклад.). - К.: Український письменник, 1997. - 453 с.

5. Гончар В.Д. «Я повен любові…» (Спомини про Олеся Гончара). - К.: Сакцент Плюс, 2008. - 448 с.

6. Гончар О.Т. Чим живемо: На шляхах до українського Відродження. - К.: Укр. письменник, 1992. - 400 с.

7. Гончар Олесь. Щоденники у 3т. / В.Д. Гончар (упоряд., підгот. Текстів, передм.). - К.: Веселка, Т.1: 1943-1967. - 2002. - 456 с.

8. Гончар Олесь. Щоденники у 3т. / В.Д. Гончар (упоряд., підгот. Текстів, передм.). - К.: Веселка, Т. 2: 1968-1983. - 2003. - 607 с.

9. Гончар Олесь. Щоденники у 3т. / В.Д. Гончар (упоряд., підгот. Текстів, передм.). - К.: Веселка, Т. 3: 1984-1995. - 2004. - 608 с.

10. Тернистим шляхом до храму: Олесь Гончар в суспільно-політичному житті України 60-80-і рр. XX ст. : Зб. док. та матеріалів / П.Т. Тронько та ін (упоряд.); Інститут історії України НАН України, Всеукр. фонд відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара. - Київ : Рідний край, 1999. - 304 с.

11. Лист до Шелеста / Публікація В. Гончар // Київ. - 1998. - березень-квітень (№3-4). - С. 147-150

Список наукової літератури

12. Абліцов В.Г. Діалог через океан: Юрій Шевельов, Олесь Гончар [Текст] / Віталій Абліцов; [передм. І. Драча]. - К.: Бізнесполіграф, 2012. - 207 с.

13. Братан М. Депутат Таврії. / Феномен Олеся Гончара в духовному просторі українства [Текст]: зб. наук. ст. / Ін-т укр. мови Нац. акад. наук України, Полтавський нац. пед. ун-т ім. В.Г. Короленка, Нац. гірн. ун-т; [редкол.: Степаненко М.І. та ін.]. - Полтава: ПНПУ ім. В.Г. Короленка, - 2013. - С. 175

14. Галич О.А. Олесь Гончар у вимірах non fiction [Текст]: [монографія] / Олександр Галич. - Луганськ: Книжковий світ, 2011. - 259 с. - (Серія «Наукова література»)

15. Галич О.А. Олесь Гончар - журналіст, публіцист, редактор: еволюція творчої майстерності. - К., 2004.

16. Гончар О.Т. Про наше письменство. Літ. - критич. статті і виступи, етюди. - К.: Рад. письменник, 1972. - 255 с.

17. Гончар О.Т. Письменницькі роздуми: літературно-критичні статті. - К.: Дніпро, 1980. - 314 с.

18. Гончар О.Т. О тех, кто дорог: Статьи, воспоминания, заметки: Авториз. пер. с укр. - М.: Сов. Писатель, 1978. - 302 с.

19. Гончар О.Т. Листи / В.Д. Гончар, Я.Г. Оксюта (упоряд.); В.О. Яворівський (передм.); Р.М. Лубківський (післям.); Я.Г. Оксюта (вступ. слово). - К.: Український письменник, 2008. - 431 с.

20. Гончар О.Т. Китай зблизька. Нариси. - К.: Рад. письменник. 1951. - 102 с.

21. Заплотинська О. "Формалізм чи новаторство?": інтелектуальний нонконформізм в офіційному дискурсі 1960-1970-х років в Україні // УІЖ. - 2006. - №1;

22. Зобенко М. Українське небо Олеся Гончара: Есе, студії, полеміка. - Л., 2003.

23. Калашник О.П. “Ще один голос звідти, з далекого …” Мовностилістичні особливості фронтової поезії О.Гончара // Українська мова і література в школі. - 1989. - №5 - С. 70-75.

24. Коваль В.К. Ніч без Олеся Гончара: Прощальні етюди. - К.: Щек і Хорив, 2005. - 312 с.

25. Ляшко О.П. Навколо “Собору”: ”[Урив. з третьої книги-трилогії спогадів “На сходинах влади”, присвяч. укр. письм. О. Гончару] // Голос України. - 2000. - 4 квіт. (№59). - С. 12-13.

26. Маєвський І. Живий голос народу: До ювілею О. Гончара // Вільне слово. - 1998. - 1 квіт.

27. Малиновська М.Ю. Олесь Гончар (Лауреат Ленінської премії). - К., «Дніпро», 1971. - 123 с.

28. Матеуш В.О. Роздуми над словами Олеся Гончара: Нариси. - Хмельницький: НВП «Евріка» ТОВ, 2001. - 16 с.

29. Наєнко М.К. Краса вірності: У творчому світлі Олеся Гончара. - К.: Дніпро, 1981. - 216 с.

30. Нечипоренко М. Гончарі // Голос України. 2002. 13 грудня (№28). - С. 15

31. Нечипоренко М. Собор Олеся Гончара: [Про літературну творчість письменника] // Голос України. - 1997. - 27 лют. (№36). - С. 10.

32. Олесь Гончар [Текст]: бібліогр. покажч. / Нац. парламент. б-ка України; [упоряд.: О.М. Піхур та ін.; наук. ред. В.О. Кононенко]. - К.: Український письменник, 2013. - 759 с.

33. Олесь Гончар про «духовний код нації»: [До 95-річчя від дня народження письменника] / Підгот. Степаненко М. // Українська мова й література. - 2013. - квітень (№4). - С. 6-12

34. Олесь Гончар: початок пожиттєвого випробування / Погрібний А. // Дивослово. - 1998. - квітень (№4). - С. 2-6

35. Олесь Гончар і українська діаспора / Рудницький Л. // Слово і час. - 1999. - квітень-травень (№4-5). - С. 68-72

36. Олесь Гончар / Підгот. колектив редакції // Літературна Україна від 20 липня 1995 р. №19-20. - С. 1-2

37. Олесь Гончар - доктор Альбертського університету / Підгот. кореспондент ЛУ // Літературна Україна від 25 червня 1992 р. №25. - С. 11.

38. Подвижник: [До сімдесятип'ятиріччя Олеся Гончара ] / М. Наєнко // Слово і час. - 1993. - квітень (№4). - С. 21-32

39. Погрібний А. Класики не зовсім за підручником. - К., 2000.

40. Погрібний А.Г. Олесь Гончар. - К.: Дніпро, 1987. - 242 с.

41. Про Олеся Гончара. Літературно-критичні статті, листи, етюди. - К., 1978.

42. Провидіння. Дніпропетровський період життя і творчості письменника / Підгот. Зобенко М. // Дивослово. - 2003. - квітень (№4). - С. 7-14

43. Про присвоєння Олесю Гончару звання Герой України: Указ Президента України від 14 липня 2005 року // Літературна Україна. - 2005, 28 липня

44. Сироїд Інна Валентинівна / Громадсько-політична діяльність Олеся Гончара [Текст]: автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Сироїд Інна Валентинівна; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2009. - 16 с.

45. Сироїд І.В. Громадсько-політична діяльність Олеся Гончара: історіографія проблеми / І.В. Сироїд // Вісник Київ. нац. уні-ту ім. Т. Шевченка. - 2007. - Вип. 89-90. - С. 49-51

46. Сироїд І.В. Внесок Олеся Гончара у процес відродження та розвитку української мови / І.В. Сироїд // Вісн. Житомир. держ. ун-ту ім. І. Франка. - 2007. - Вип. 35. - С. 221-224.

47. Степаненко М.І. Світ в оцінці О. Гончара: аксіосфера щоденникового дискурсу письменника [Текст] / Микола Степаненко. - Полтава: Шевченко Р. В., 2012. - 283 с.

48. Сторінки історії. Олесь Гончар / І.С. Попова та ін. (авт.-упоряд.); Дніпропетровський нац. ун-т. - Д.: Пороги, 2003. - 198 с.

49. Слово про Олеся Гончара: Нариси, статті, листи, есе, дослідження / Упоряд. В.К. Коваль. - К., 1988. - 647 с.

50. Тільки у справді великих людей життя - як джерело: [Щоденник, записи ] / Підгот. В. Гончар // Голос України. - 1999. - 3 квіт. - С.3.

51. Тронько П., Бажан О., Данилюк Ю. Митець і влада: Олесь Гончар на тлі суспільно-політичного життя в Україні 60-80-х рр. // Тернистим шляхом до храму: Олесь Гончар в суспільно-політичному житті України 60-80-х рр. XX ст.: 36. док. і мат. - К., 1999.

52. Уроки Олеся Гончара / Підгот. В. Баранов // Київ. - 1996. - січень-лютий (№1-2). - С. 106-110

53. Феномен Олеся Гончара в духовному просторі українства [Текст]: зб. наук. ст. / Ін-т укр. мови Нац. акад. наук України, Полтавський нац. пед. ун-т ім. В.Г. Короленка, Нац. гірн. ун-т; [редкол.: Степаненко М.І. та ін.]. - Полтава: ПНПУ ім. В.Г. Короленка, - 2013. - 347 с.

54. Цзень Тянь. Співець прекрасного. / Феномен Олеся Гончара в духовному просторі українства [Текст]: зб. наук. ст. / Ін-т укр. мови Нац. акад. наук України, Полтавський нац. пед. ун-т ім. В.Г. Короленка, Нац. гірн. ун-т; [редкол.: Степаненко М.І. та ін.]. - Полтава: ПНПУ ім. В.Г. Короленка, - 2013. - С. 611.

55. Шамякин И. Голос нежности и мужества [К 70-летию со дня рожд. О.Т. Гончара] // Радуга. - 1988. - №4. - С. 11-12.

56. Шамякин И. Голос нежности и мужества: [К 70-летию со дня рождения писателя О. Гончара] // Радуга. - 1988. - №4. - С. 11-12.

57. “Шлях України - це шлях до Європейського дому”: Із щоденника / Підгот. В. Гончар // Голос України. - 1998. - 3 квіт. (№63). - с. 11.

58. Довженко О.В. Особливості розкриття громадянської позиції письменника в публіцистиці та «Щоденниках» Олеся Гончара / Феномен Олеся Гончара в духовному просторі українства [Текст]: зб. наук. ст. / Ін-т укр. мови Нац. акад. наук України, Полтавський нац. пед. ун-т ім. В.Г. Короленка, Нац. гірн. ун-т; [редкол.: Степаненко М.І. та ін.]. - Полтава: ПНПУ ім. В.Г. Короленка, - 2013. - 347 с.

Размещено на Allbest.ru