Український модус слов'янофільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний торговельно-економічний університет

УКРАЇНСЬКИЙ МОДУС СЛОВ'ЯНОФІЛЬСТВА

Надія Андріївна Шип,

доктор історичних наук

Анотація

костомаров модус слов'янофільство історіографічний

«Ми не ставимо іконостасів, а стараємось пізнати живих людей з їх сильними і слабими сторонами» М. Грушевський

Запропонований історіографічний огляд українського модусу слов'янофільства як історіософського феномену. Розглядається українофільство, що ідентифікується з українським національно-патріотичним рухом ХІХ ст.; з'ясовуються його витоки, подібність і відмінність від російського слов'янофільства, визначається роль Миколи Костомарова у процесі національної та цивілізаційної ідентичності українців, його прагнення утвердити офіційний статус малоруського наріччя (української мови).

Ключові слова: слов'янофільство, українофільство, слов'янство, асиміляція, великоруси, малоруси, наріччя, мовна політика, українська мова, Костомаров.

Annotation

The article provides a historiographic review of a Ukrainian modus of Slavophilism as a historiosophic phenomenon, and Slavophilism is covered as a social and literature movement of Ukrainian intellectual elite, which originated approximately in the mid19th century. Moderate activity of Slavophilists initially did not bother officials. But establishment of the “Basis” Ukrainian almanac (1861-1862) in Petersburg and scientific theoretical and publicistic activity of M. Kostomarov induced a negative reaction of the government and supporters of the “single Russian nation”. In the polemics concerning his article “Two Russian nations”, where the issue of commonness and dissimilarities between the Great Russians and South Russians was raised, and the right of the latter for education in native language was justified, the scientist was blamed in the Ukrainophilism and separatism. M. Kostomarov defined the hierarchy of national identity of Ukrainians as Slavonic, Great Russian, South Russian and Little Russian. Through the power of his scientific publicistic talent he influenced the society by inducing a desire to join the process of the nation creation in the intellectual elite.

Key words: Slavophilism, Ukrainophilism, Slavicity, assimilation, Great Russians, Little Russians, dialect, lingual policy, Ukrainian language, Kostomarov.

Аннотация

В статье представлен историографический обзор украинского модуса славянофильства как историософского феномена, а славянофильство рассматривается как общественно-литературное движение украинской интеллигенции, зародившееся приблизительно в середине ХІХ в. Умеренная деятельность славянофилов поначалу не раздражала чиновничий аппарат. Но открытие в Петербурге украинского альманаха «Основа» (1861-1862 гг) и научно-теоретическая и публицистическая деятельность Н. Костомарова вызвали негативную реакцию правительства и сторонников «единой российской нации». В полемике по поводу статьи Н. Костомарова «Две русские народности», где поднимался вопрос общности и различий великороссов и южнороссов, и обосновывалось право последних учиться на родном языке, ученого обвинили в украинофильстве и сепаратизме. Иерархию национальной идентичности украинцев Н. Костомаров определял как Славянскую, Великорусскую, Южнорусскую, Малорусскую. Силой своего научно-публицистического таланта он влиял на общество, возбуждая у интеллектуальной элиты желание присоединиться к процессу создания нации.

Ключевые слова: славянофильство, украинофильство, славянство, ассимиляция, великороссы, малороссы, наречие, языковая политика, украинский язык, Костомаров.

Виклад основного матеріалу

Слов'янофільство є складним історико-філософським феноменом, який, з одного боку, виглядає як сукупність різних ідей і прагнень, з іншого, - як нова літературна течія та потужний струмінь суспільно-політичної, філософської і теологічної думки в Росії, що отримало цю назву на початку 40-х років ХІХ ст. Майже до початку 70-х років воно зазнавало трансформацій під впливом суспільно-історичних чинників і мало особливості у відповідних теоріях інших національностей слов'янського світу: українців, чехів, поляків тощо. Воно не сформувалося в органічне вчення, а мало лише ідеологів та їхніх прихильників, погляди яких з деяких питань могли розходитися. Провідниками слов'янофільства виступали О. Хом'яков, І. Киреєвський, К. Аксаков, ідеї яких модифікували й поглиблювали однодумці та послідовники. В той період їхні філософські, теологічні, політичні концепції сприймалися неоднозначно і викликали наукову полеміку, яка часом загострювалася до звинувачення українофілів у сепаратизмі. Актуальність цієї проблеми полягає не лише в теоретичному, але й у практичному сенсі в зв'язку з поглибленням дезінтеграційних процесів на теренах колишнього СРСР Крім того, в умовах глобалізації, яка охоплює не лише економіку, а й духовно-культурну сферу, слов'янські народи прагнуть зберегти свою культурно-національну ідентичність. У такому аспекті ідея слов'янської взаємності набуває нового змісту. Разом з тим, загострення російсько-українських відносин з 2014 р., що призвело до порушення територіальної цілісності України, надає привід вбачати в цьому прихований відгомін слов'янофільської доктрини, яка в останній чверті ХІХ ст. із суто теоретичної, з благими намірами, перетворилася на підгрунтя зовнішньополітичних амбіцій Російського самодержавства. Тому вивчення проблеми слов'янофільства та його різновидів, зокрема українофільства, є вимогою часу. Її актуальність зумовлює мету даного дискурсу: проаналізувати український модус слов'янофільства (лат. modus - міра, спосіб, образ - властивість предмета, притаманна йому в деяких станах), простежити взаємозв'язок мовного питання й українофільства, висвітлити публіцистичні виступи в періодичній пресі Миколи Костомарова з питань національної ідентичності українців та їхнього права на самостійний культурно-історичний розвиток, зокрема навчання рідною мовою.

Історіографія слов'янофільства за предметами та часом досліджень досить різноманітна, менш презентабельна з українофільства. Теоретичні конструкції слов'янофілів піддавалися критичному аналізу з різною активністю: дореволюційна історіографія, яка складається не лише з монографій, а й з безлічі журнальних статей; спад наукового інтересу в радянський час до 70-х років ХХ ст.; згодом поява праць російських істориків і філософів, досліджень українських авторів з питань культурно-національного руху ХІХ ст., його окремих діячів. Зосередимося на дослідженнях, які дають підстави для розуміння українського модусу слов'янофільства.

Слов'янофільські ідеї знаходили своїх адептів серед невеликого кола української інтелігенції, яка діяла на ниві культурно-національного відродження. Московські слов'янофіли виявляли до них інтерес, зокрема до М. Максимовича, М. Костомарова, чиє ім'я належить і російській культурі, Т Шевченка. Названі особистості мали ідейно-духовний зв'язок зі слов'янофільським ученням у його загальних рисах [1, с. 119]. Російський дослідник Ю. Янковський підкреслює суперечливість слов'янофільського вчення. На його думку, вихваляння Росії «на практиці призводило до посилення національно-визвольного руху підлеглих народів: поляки хочуть бути поляками, малоросіяни малоросіянами» [1, с. 123]. Про слов'янофільство та його різновиди є публікація автора даної статті, де розглядається українофільство, русофільство, панславізм, полонофільство [2]. Своєрідно тлумачить слов'янофільство як явище російської світської релігійної думки середини ХІХ ст. О. Д. Каплін. У його дослідженні є сюжети, що стосуються України, зокрема характеристика одним з ідеологів слов'янофільства І. Аксаковим суспільно-політичного життя, побуту, культури мешканців Слобожанщини; перебування Ю. Ф. Самаріна на посаді правителя канцелярії Київського, волинського і подільського генерал-губернатора, який у слов'янофільському дусі трактував історію України [3, с. 295]. Українофільська тематика порушується в дослідженнях І. Дзюби, присвячених Тарасові Шевченку. У них аналізуються теоретичні засади українофільства, з'ясовуються конкретно-історичні умови формування українського дуалізму в культурно-національному розумінні [4]. Великою науковою увагою гуманітаріїв наділений Микола Костомаров. Зокрема Ю. Пінчук зазначає вплив бікультурного простору на його історіософські погляди, які знайшли відбиток у програмних документах кирило-мефодіївців і подальшій науковій та публіцистичній діяльності [5]. Світоглядно-цивілізаційні орієнтири М. Костомарова є предметом дослідження І. Куцого. На основі наукового аналізу його історичних, фольклорно-етнографічних творів автор здійснив термінологічне тлумачення і з'ясував співвідношення понять: Слов'янщина, слов'янський світ, східнослов'янський світ, руська сім'я. Зокрема, Руський світ і Слов'янщина співвідносяться як окреме до загального; руський і слов'янський - як такі, що взаємно доповнюються [6, с. 7]. І. Куций визначає українофільство як суспільно-ліберальний рух української інтелігенції на теренах Російської та Австро-Угорської імперій у середині ХІХ ст., які прагнули до збереження і розвитку своєї мови, літератури, культурних особливостей. До ранніх українофілів належали і малоруси, і великоруси, і навіть поляки [7]. Відомий дослідник проблем націоналізму О. Міллер розглядає українофільство у контексті українського питання в Російській імперії (ХІХ ст.). Автор висвітлює діяльність українофілів, характер дискусії стосовно інституціоналізації української мови та обмежувальних дій щодо цього з боку царської влади. Певною мірою О. Міллер намагається коректно нівелювати жорстку реакцію уряду на дії українофілів ухваленням валуєвського циркуляру (1863 р.) та Емського указу (1876 р.). Автор надає великої уваги лексикографічному аналізу вживаних термінів: руський, російський, малорус, малорос, південнорос, русин, що сприяє адекватному сприйняттю матеріалу, оскільки науковий апарат тоді ще перебував на стадії становлення. Він вважає невиправданим вживання в ретроспективному плані назви «Україна», оскільки у ХІХ ст. вона не відповідала політичним, етнографічним та географічним реаліям. Разом з тим, у тексті монографії О. Міллер вживає паралельно терміни «Малоросія», «Україна» та похідні від них, якщо не йдеться про автентичні висловлювання [8, с. 43-55] М. Грушевський, аналізуючи публіцистичні твори М. Костомарова, зауважував, що його термінологію «Малороссия», «Южная Россия» та інші він у своїх перекладах замінював на сучасну // Грушевський М. Твори: у 50 т. Т 10. Кн.1. Серія історичні студії та розвідки (1924 - 1930). - Львів: Світ, 2015. - С. 293..

Тенденційний погляд на українофільство відображений у виданні київського Клубу російських націоналістів під назвою «Происхождение и сущность украинофильства». Автор корелює зародження українофільства з діями польської діаспори на території Київської, Волинської та Подільської губерній, приєднаних до Росії наприкінці XVIII ст. Саме тут, - зазначає він, утвердився польський напрям освіти, репрезентований Базиліанським шестикласним училищем, де навчалися діти дрібнопоміщицького дворянства Київської губернії. Поступово витискувалось із масової свідомості сприйняття Київщини часткою Малої Росії. Натомість її стали називати Україною, що польською і російською мовами означає «пограниччя», тобто пограниччя Польської держави, якої тоді вже не існувало. Автор звинувачує діячів українського національного руху, які прагнули утвердити статус української мови з польськими запозиченнями заради відмінності від російської [9, с. 23-25, 45-47]. Як бачимо, українофільство інтерпретується по-різному, що відбиває певні суспільно-політичні погляди авторів, рівень їх компетентності, характер використаних джерел і загальний стан розвитку науки того часу, коли здійснювалися дослідження.

Використовуючи науковий доробок попередників, документи Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. I. Вернадського, полемічні писання М. Костомарова, визначаємо предметом даного дослідження ще недостатньо виокремлений аспект його наполегливої науково-публіцистичної діяльності, спрямованої на утвердження суспільного статусу української мови (малоросійського наріччя - тогочасною термінологією) як важливого фактора національної ідентичності українців В історії України виділяють базові колективні ідентичності: регіональний рівень, національний, цивілізаційний і макрорегіональний. Українську ідентичність трактують також як слов'янську, східнослов'янську, православну, євразійську, візантійську, центром якої є Україна, а не Росія. Див.: Куций І.П. Категорія «цивілізаційна ідентичність» як об'єкт історіографічного дослідження: сучасні інтерпретації // Український історичний журнал. - 2014. - № 6. - С. 122.. Методологічне підґрунтя складають принципи історизму, конкретності, діалектичної логіки, політичної індиферентності. Беручи до уваги неузгодженість у застосуванні й інтерпретації тогочасної термінології, обираємо принцип відтворення матеріалу автентичною лексикою із збереженням правопису (південноруський, південно-руський тощо), аби передати дух епохи і складність проблеми. На важливості врахування варіативності понятійного апарату при розгляді питання слов'янофільства/українофільства наголошує І. Дзюба, сентенцію якого, перепрошуємо, варто процитувати цілком, оскільки те, що сказано про слов'янофільство Т Шевченка, можна віднести до деяких інших діячів українського культурного відродження, у т. ч. М. Костомарова. «Уявлення про Шевченкове слов'янофільство, - зазначає І. Дзюба, - великою мірою випливало з недостатнього розмежування таких більш або менш взаємопов'язаних явищ, як слов'янське відродження - і панславізм, слов'янофільство, русофільство, українофільство тощо, взагалі з недостатньої віддиференційованості різних течій, відтінків думки, співучасних сил, що творили слов'янське відродження, були до нього причетні або й пропагували якісь альтернативні шляхи» [4, с. 83].

Українофільство як модус або різновид слов'янофільства в історичній літературі не має усталеного визначення, як і його хронологічні межі. Приміром, в «Енциклопедії історії України» відсутня стаття «українофільство», а трактується воно в статті «народолюбство» як синонім [10, с. 199201]. На нашу думку, ці поняття мають лише часткову подібність, оскільки народолюбство позбавлене національної ознаки, тоді як існує українофільство, полонофільство, русофільство, слов'янофільство тощо. Інша справа, якщо воно вживалося М. Драгомановим, В. Антоновичем та іншими з прикметником українське, малоросійське народолюбство. Українофілами, народолюбцями називали опозиційно налаштовану щодо самодержавної влади інтелігенцію, яка виявляла патріотичні почуття до України, українського народу, була носієм національної ідеї. Частина з них поділяла слов'янофільські ідеї духовно-православної єдності слов'ян. За М. Костомаровим, «українофільство», що отримало таку назву у 70-х роках, означало «прагнення деяких малорусів писати на своєму рідному наріччі, і, разом з тим, вивчати багату скарбницю народної поезії» [29, с. 319]. У даній статті українофільство означає культурницьку течію в суспільно-політичному русі 40-80-х років ХІХ ст. на території підросійської України, представники якої відрізнялися поміркованістю поглядів, виступали проти утисків української мови, культури. Це політично незаангажовані історики, фольклористи, етнографи, письменники, композитори, які виявляли справжній інтерес до слов'янського світу. Їхні погляди не були чітко сформульованими, отже термін мав ознаки полісемантичності й набув амбівалентного застосування [5, с. 364-365]. До них належать П. Куліш, Т. Шевченко, П. Чубинський, М. Лисенко та інші, які не займалися теоретичними питаннями, а співчували ідеї слов'янської взаємності, підтримували контакти з деякими слов'янофільськими лідерами, перекладали їхні твори тощо. Осібно ставимо Миколу Костомарова, який у теоретичному плані в межах історико-етнографічних, фольклористичних досліджень, у полемічних статтях послідовно боровся з антагоністами українського національного руху, які образливо називали його сепаратистом, українофілом.

У зв'язку з цим є потреба з'ясувати суть і контекст, в якому вживався цей термін, бо часом у нього вкладався не лише культурницький, але й політичний зміст, від чого залежить умовне чи пряме віднесення тих або інших осіб до слов'янофілів/українофілів. Від звичайної любові до українства дехто розвивав політичну ідею федерації або незалежності України. Українофілами вважалися також польські мешканці України, письменники т. зв. «української школи», які писали українською мовою; українофілами називали діячів 1860-1880-х років (період - українофільським), які опікувалися народною освітою, створювали громади, засновували недільні школи, видавали український альманах «Основа» (січень 1861 - жовтень 1862) та ін. Приміром, професор Київської духовної академії М. І. Петров українську літературу ХІХ ст. вважав українофільською або літературою в дусі слов'янського відродження. (До речі, називав українською, а не малоросійською літературою). Перше з них - занадто вузьке, друге - широке, - зазначав він. Ближче, на його думку, пасує назва панславізму або слов'янофільства, яке з'явилося на півночі та півдні Росії і складалося із «прагнення віднайти своєрідні народні начала російського життя, але викривлені пізнішими нашаруваннями». «Суттєва відмінність українського слов'янофільства або панславізму від московського полягає в тому окремому пункті, що українофіли вважали малоросів особливим плем'ям серед інших племен слов'янського світу, зі своєю особливою мовою і культурою, які мають право на подальший розвиток, чого не припускала більшість слов'янофілів» [11, с. 233-234]. На нашу думку, М. І. Петров підкреслив суттєву відмінність північного слов'янофільства від південного (українського). Представником українського слов'янофільства вчений називає М. І. Костомарова, якому, за його словами, не подобались «у працях К. С. Аксакова ідеалізація старовини і виключність московського патріотизму», тому його погляди вважає слов'яно-українофільськими [11, с. 241, 243]. До них М. І. Петров також зараховує О. Навроцького, П. О. Куліша, Т. Г. Шевченка. Відчувається пріоритетність М. І. Костомарова як історика, громадсько-політичного діяча, письменника і публіциста. Решта названих і не названих у даному контексті частково поділяли слов'янофільські ідеї, були знайомі зі слов'янофілами, перекладали поезію тощо, тобто мали певну співзвучність з їхнім вченням у загальних рисах, однак не ідентичну.

Микола Костомаров (1817-1885), 200-річчя від дня народження якого відзначає наукова громадськість України, посідає почесне місце серед діячів українського культурно-національного руху ХІХ ст. як один із провідників українського слов'янофільства. Паростки українського народолюбства у студента М. Костомарова визрівали в Харківському університеті, де діяв гурток поетів-романтиків, заснований філологом-славістом І. Срезневським та А. Л. Метлинським, члени якого плекали ідею відродження української мови та літератури. Вже тоді його цікавило народознавство як відгалуження історії. Юнак ставив перед собою питання: чому в історичних творах пишуть про державних діячів, закони, установи і нічого про народ, його духовне життя? І ніби виправленню цієї несправедливої, на його думку, ситуації в історіографії він присвятив свою подальшу наукову, педагогічну, публіцистичну діяльність. У другій книжці історико-етнографічного альманаху «Молодик» М. Костомаров (під псевдонімом Ієремія Галка) опублікував твори Т Шевченка, Г Квітки, М. Петренка та ін. Третя книжка «Молодика», укладена М. Костомаровим і В. Каразіним, мала науковий характер, у т. ч. містила документи з історії України, освіти, етнографії, літератури. У статті, вміщеній у ньому під назвою «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке», молодий учений зазначав: «Мова, що її звичайно називають українською (малоруською), а якою говорять у південно-західних губерніях Росії та Галицькім королівстві, це не наріччя московської (русскої) мови, що виробилася в останнім часі; мова (українська мова) була здавна й тепер є як наріччя слов'янського коріння, що займає щодо своєї граматичної і лексичної будови середню між східними й західними наріччями величезного слов'янського племені, наріччя правильне, багате, гармонійне та здатне до розвитку літературної освіти» [12, с. 12]. М. Костомаров відповідає скептикам, які сумніваються у доцільності писати малоросійською мовою: це не примха, а «потреба часу, тому що походить з того начала, яке оживляє теперішнє суспільство» [13, с. 41, 43]. Наведені висловлювання стали домінуючими в його полеміці з опонентами. (Зрозуміло, чому цей збірник критикував гонитель українства В. Белінський). У статті «Воспоминание о двух малярах» М. Костомаров підкреслює: «Лише легковажне ковзання поверхнею політичних подій може знаходити єдино державний зв'язок між цими народами (малорусами й великорусами. - Н. Ш.), дивитись на Малоросію не більше як на країну, приєднану до Російської імперії» [14, с. 91]. На основі вивчення історії та етнографії варто усвідомити, що «російський народ має розумітися в сенсі двох народностей; між цими народностями лежить кровний, глибокий, нерозривний зв'язок, який ніколи не допустить їх до порушення політичної та суспільної єдності... Ні Великоруси без Малорусів, ні останні без перших не можуть здійснювати свого розвитку. Одні одному необхідні; одна народність доповнює іншу» [14, с. 91]. Ці ідеї про спорідненість і відмінність українців і росіян глибше розкриті в статті «Две русские народности» і становили наукове кредо історика М. Костомарова. Вже тоді, в харківський період діяльності, він заклав власну ідейну програму українофільства, виконанню якої залишався вірним упродовж усього життя.

Шлях М. Костомарова як історика, фольклориста й етнографа був непростим. Аналізуючи його етнографічні студії, М. Грушевський зауважив, що для південних слов'ян та для українців, білорусів етнографічні інтереси становили підвалини національного життя. Більше того, етнографія була «многоважним імпульсом національного, соціального і політичного життя,... дуже важною сторінкою нашої історії, в повнім значінні слова» [15, с. 377, 379]. Крім того, вчений наголошував, зокрема, на ролі народної пісні у формуванні соціально-політичного світогляду народних мас. Етнографію М. Грушевський визначав не суто літературною дисципліною чи історією народознавства, а однією з «основних частин соціальної і політичної історії, історії національної й соціальної самосвідомості і визвольної боротьби» [15, с. 378].

Захоплення фольклорно-етнографічною тематикою привело М. Кос томарова на шлях наукового дослідження історичних коренів східнослов'янських народів, показу їхньої спорідненості й обстоювання самобутності українського етносу, його мови. Взятися за фольклорну тематику для написання другої дисертації він вирішив після невдачі із захистом дисертації про церковну унію, яка була конфіскована і, за наказом влади, знищена у 1841 р. Займаючись пошуком і обробкою фольклорного матеріалу, він спирався на допомогу І. Срезневського, опрацював слов'янські фольклорні збірки В. Караджича, Я. Коллара тощо. Уже в цій, написаній за короткий термін (захищена у 1844 р. на ступінь магістра історії) дисертації «Об историческом значении русской народной поэзии» простежується власна позиція молодого вченого стосовно окремішності малоруської і великоруської народностей, висловлена ним у Передмові, згодом розвинута в статтях «Мысли о федеративном начале в Древней Руси», вищезгаданій «Две русские народности» та ін. За всіх позитивів і недоліків, на які вказували рецензенти (І. Срезневський, В. Белінський), етнографічні студії М. Костомарова несли в собі глибокий зміст, який вказував на історичне, фольклорно-етнографічне, релігійне розходження західноєвропейського і східнослов'янського історичних типів. Хоч з методологічного і методичного боку, зауважував М. Грушевський, етнографічні писання М. Костомарова ще не відповідали високому рівню, але «відіграли велику ролю в революційній історії етнографії» [15, с. 379, 385-386].

Етнографічні студії М. Костомарова не залишалися поза увагою української громадськості та складали своєрідне підґрунтя для створення в Києві таємного Кирило-Мефодіївського товариства (1846 р.). Воно ставило за мету шляхом просвітництва, пропаганди євангельських заповідей досягти соціальних змін, об'єднати в єдину сім'ю пригноблені слов'янські народи. Загальновідомо, що його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак та В. Білозерський, членами О. Маркович, О. Навроцький, Д. Пильчиков та ін. Близьким до товариства вважається Т. Шевченко, хоч юридично його членство в ньому не доведено. Програмний документ товариства «Книги(а) буття українського народу» (у жандармських паперах називався «Закон Божий»), який виявився плодом колективної творчості братчиків за редакцією М. Костомарова, має всі ознаки політичного трактату. У ньому відображені принципи звичаєвого права і християнських чеснот, слов'янофільства, українофільства, панславізму, месіанства у різних теперішніх визначеннях. Братчики вважали: Україна серед інших слов'янських країн найбільше зберегла дух слов'янства. «І встане Україна зі своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина... Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камєнь, єго же нє брегоша зиждущии, той бисть во главу» [16, с. 169]. Іноді братчиків попрікають месіанізмом. Але треба розрізняти месіанізм народу, який має свою державу (російський), та месіанізм поневолених народів, чим і виправдовувалась ідея месіанізму кирило-мефодіївцями. Україноцентризм, насамперед, мав внутрішню спрямованість: гармонізацію суспільних відносин, збереження народних традицій, тобто місію українців вони вбачали у наданні прикладу всім пригнобленим слов'янам як упорядковувати власне життя. Цим україноцентризм відрізняється від польського месіанізму ХІХ ст., заснованого на ідеї відновлення Речі Посполитої [17, с. 21-22]. В. Доманицький вважав, що кирило-мефодіївці передбачали зложити не федерацію, а коммонвелт (співдружність) [18, с. 86]. Таким чином, сформульована у Програмі товариства українська ідея корелюється з ідеями «Товариства з'єднаних слов'ян» (20-ті роки ХІХ ст.) Як зазначалося вище, ідея слов'янського братерства захоплювала М. Костомарова здавна, тепер вона присутня в Програмі Кирило-Мефодіївського товариства, де йдеться про слов'янську взаємність, Слов'янщину й Україну. Викриття товариства і жандармська розправа над його членами навесні 1847 р. перевернули особисті долі М. Костомарова (ув'язнений на рік у Петропавловській фортеці, потім засланий до м. Саратов, амністований у 1855 р.) і Т Шевченка (Петропавловська фортеця, заслання до Оренбурга, звідти в Орську фортецю із забороною писати і малювати) та знівелювали форму боротьби інтелігенції за національні права і державну самостійність України.

З 1859 р. М. Костомаров - у Петербурзі, де розгорнув наукову, викладацьку, науково-публіцистичну діяльність, доносячи читацькій публіці історичні, етнографічні, мовознавчі відомості про українців, їхні національні права і прагнення. Політико-ідеологічна ситуація в Росії на той час характеризувалася невизначеністю. Не деталізуючи російського націоналістичного дискурсу щодо перетворення імперії на національну державу, зауважимо, що на той період залишалося розпливчатим поняття руськості, меж руської нації. Можливо, руськість передбачала етнічну і культурну спільність, але і вона трактувалася неоднозначно. У випадку з українською територією стикалися непримиренні позиції польського і руського розуміння «ідеальної Вітчизни». Перші такою називали землі в межах 1772 р. (до трьох поділів Речі Посполитої), куди входили теперішня Білорусь і частина України. Другі вважали населення цих земель частиною великої російської нації, яка об'єднувала б Велику, Малу, Білу і Червонну Русь як спадкоємицю Київської Русі. Такий розподіл відбивався навіть у назвах: поляки називали Правобережжя України, що відійшло до Російської імперії внаслідок ІІ (1793 р.) і ІІІ (1795 р.) поділів Речі Посполитої, своїми східними окраїнами (kresy wschodnie), росіяни - ПівденноЗахідним краєм (Київська, Волинська і Подільська губернії), а всю територію сучасної України - Південною Руссю. Пращурів сучасних українців (так само, як і білорусів) у ХІХ ст. не вважали інородцями. Вони не піддавалися дискримінації, могли посідати державні посади, і на початкових стадіях українські мовознавці в своїх лінгвістичних вправах не відчували перешкод стосовно доведення відмінності своєї мови від загальноросійської [8, с. 46]. Так, у 1857 та 1861 рр. в С.-Петербурзі видана «Граматка» П. Куліша, в 1860 р. у Києві - «Домашня Наука. Початки» К. Шейковського. У 1861 р. вийшли друком: Т Шевченко. Букварь южно-русскій (С.-Петербург); М. Гаццук (Гатцук); Украінська абетка (Москва); І. Деркач. Украінська Граматка (Москва) та ін. [25, с. 67, 71].

Активізація наукової і просвітницької діяльності українофілів пов'язана зі скасуванням кріпосної залежності селян у Російській імперії (1861 р.). Тодішня прогресивна інтелігенція вважала за обов'язок, за висловом М. Драгоманова, так би мовити, віддати борг трудящому люду: в Україні відкривалися недільні школи з українською мовою викладання, видавалися науково-популярні книжки для народу тощо. Заснований у Петербурзі В. Білозерським перший український літературно-науковий вісник «Основа», в редагуванні якого брали участь П. Куліш, О. Кістяківський, М. Костомаров, став своєрідною трибуною оприлюднення їхніх національно-патріотичних, себто українофільських, поглядів. Зокрема історик, письменник, публіцист, археограф, фольклорист і етнограф М. Костомаров опублікував понад п'ятдесят статей у тогочасній періодиці: «Основа», «Вестник Европы», «День», «Московские ведомости», «Русская Беседа», «Русская мысль», «Киевская старина», «Киевский телеграф», «Москвитянин», «Современник», «Отечественные записки» тощо, які спричинили широку полеміку з науковцями, викликали наклепи й образи на його адресу, звинувачення в українофільстві та сепаратизмі. Особливо дискусії розгорнулися з приводу його публікацій «Мысли о федеративном начале в Древней Руси», «Две русские народности», «Мысли южнорусса о преподавании на южнорусском языке», «О преподавании на народном языке в Южной Руси» та ін. [19, с. 352-357]. В історії Руського народу, - писав історик, - поєднувалися цілість землі й роздільність частин зі своєрідним життям у кожній. Руська держава формувалася двома шляхами: складання всієї Руської Землі в єдинодержавне тіло та утворення політичних спільнот, які, зберігаючи свою самобутність, не втрачали б зв'язку і єдності [20, с. 121]. Усі домашні, релігійні, громадські звичаї за подібністю начал повинні підгримувати усвідомлення єдності Русько-Слов'янського племені [20, с. 139]. «Не дивлячись на відмінність руських наріч, між ними існувало завжди стільки подібності, скільки потрібно було, щоб кожен народець, що розмовляв тим чи іншим руським наріччям, бачив в іншому одноплемінному, сусідньому народці споріднене собі порівняно з іншими народностями» [20, с. 139]. Однак усе, що об'єднувало Землі між собою, не могло забезпечити повної єдності і заглушити прагнення жити незалежно одна від одної. Природа, історичні обставини вели до самобутності Земель з тим, щоб між ними підтримувався зв'язок. «Так Русь прагнула федерації, і федерація була формою, в яку вона починала удягатися. Вся історія Русі удільного періоду, - підкреслював учений, - є поступовий розвиток федеративного начала, але разом з тим і боротьби його з началом єдинодержавія» [20, с. 158]. Як бачимо, це було розкриттям ідеї слов'янської федерації із збереженням своїх особливостей і громадянських свобод, зафіксованої в програмних документах кирило-мефодіївців. Деякі дослідники звинувачували М. Костомарова у нібито намаганні об'єднати слов'ян під скіпетром російського царя. Відомий костомаровознавець Ю. Пінчук відкидає їх, вважаючи таку версію вигадкою царських чиновників, аби надати Програмі непривабливого характеру для слов'янських народів [5, с. 174-175, 177]. Він констатує, що слов'янофільські погляди вченого зазнали історичних трансформацій від ідеї слов'янської федерації на основі християнських постулатів (часів кирило-мефодіївського братства) до мовно-культурного зближення та критичного ставлення до ідеї культурно-історичної унікальності Росії [5, с. 364]. У статті «Две русские народности» вчений доводив, що крім відомої руської народності з'являється друга, яка претендує «на рівні громадянські права в галузі слова і думки» [21, с. 33]. Характеризуючи їх, він зазначає: «плем'я південно-руське мало відмінним своїм характером перевагу особистої свободи, великоруське - перевагу общинності». Внаслідок цього в перших формувався образ (модель) федеративного устрою, в других - єдиновладдя й міцної держави [21, с. 63]. Такі відмінності склалися під впливом історичних обставин, внутрішніх чинників, географічних умов тощо. Одночасно зазначав, що це дві гілки одного руського народу. Дана стаття викликала гостру полеміку у тогочасній пресі й пізніше сприймалася кожним на свій розсуд; окремі висловлювання про Московську державу та інші з появою нових джерел зазнали переосмислення, проте для свого часу ідеї М. Костомарова були новаторськими.

У зв'язку з дискусійністю деяких положень, варто навести ще кілька міркувань ученого про подібність і відмінність двох народностей. Він обережно висловлювався з приводу того, що південноруське плем'я своїми особливостями повинно справляти вплив «на наше общее образование» «Цей вплив повинен не руйнувати, а доповнювати й угамовувати те корінне начало великоруське, яке веде до згуртованості, до злиття, до суворої державної та общинної форми, що поглинає особистість, і прагнення практичної діяльності, що впадає у матеріальність, позбавлену поезії» [21, с. 77]. Південноруський елемент має давати нашому спільному життю одухотворююче начало. «Південноруське плем'я, в минулій історії, довело свою неспроможність до державницького життя. Воно по справедливості повинно було поступитися саме великоруському, пристати до нього, коли завданням загальної руської історії було створення держави. Тепер держава сформувалась, зміцнилась і природньо, що народність з іншим характером встане на шлях самобутнього розвитку і справлятиме вплив на великоруську». Маючи власні особливості, дві народності доповнюють одна одну (виділення наше. - Н. Ш.) [21, с. 77]. Для порівняння спільностей і відмінностей М. Костомаров співставив південноруський народ з поляками, зазначивши, що він більше відрізняється мовою, але ближче, ніж до великоруського за «народними властивостями і засадами народного характеру»; немає протилежності ні у внутрішньому, ні в зовнішньому побуті. Але між ними є провалля, якого уникнути неможливо. «Поляки й Південноруси - це ніби дві близькі гілки, що розвинулись абсолютно протилежно: одні виховали в собі й утвердили начала панства, інші - мужицтва», інакше кажучи, один народ глибоко аристократичний, інший - глибоко демократичний [21, с. 78]. Але це не можна абсолютизувати. У південнорусів - хто піднімається над масою, втрачає свою народність (у давнину ставали Поляками, тепер Великоросіянами). З поляками інше: «значна частина польської шляхти є ніщо інше, як Південноруси, що переродились». Поляки намагаються зблизитися з нами. Кажуть - станьте поляками, ми хочемо вас, мужиків, зробити панами; за цим криється бажання придушити нас духовно, позбавити своєї мови, що яскраво простежується у Галичині [21, с. 79]. Учений зауважує, що можливо він помиляється, тож закликає до діалогу у висвітленні відмінностей двох руських народностей.

Згадана публікація М. Костомарова викликала критику московських патріотів, на що він відповів статтею «Правда москвичам о Руси». Зокрема, сентенцію анонімного критика про те, що Новгород, Полоцьк, Смоленськ, Ростов існували раніше за Київ, історик назвав фантазією слов'янофіла. Учений (з гумором і сарказмом) припускає можливість такого висновку зі сказаного критиком на його адресу: сія басня вчить нас, що «у Москві існують люди, які називають себе слов'янофілами, яких можна ще назвати слов'янолюбцями; але по-суті вони не такі, якими себе виставляють, вони хочуть виховувати у своєму народові ворожість проти іншого слов'янського народу, який і малочисельніший і слабший того народу, до якого вони самі належать; а з цією метою вони, ці так звані слов'янолюбці, спотворюють і перекручують перекази глибокої старовини, додають до розповідей літописців свої вигадки і тим показують, що не поважають істини» [22, арк. 12]. Усією писаниною критик прагнув заперечити тезу М. Костомарова про подвійну природу російської народності, а також довести власну точку зору: ніби майже вся Русь є наслідком новгородської колонізації; довільно виділяє особливості устрою північних і південних слов'ян, підкреслює винятковість північних слов'ян, яким здавна притаманна думка про політичну єдність, чого не було у південних... Вчений підсумовує: «Хіба не зрозуміло, що критик прагне використовувати науку засобом для підтримання сторонніх своїх переконань, які мають для нього сенс уже не в науці, а в сучасному житті? Чи це гідно того, хто береться за науку?... Використовувати науку для сторонніх цілей! Це не гідно чесного вченого. Можна б вибачити, якби автор лише п о м и л я в с я м и м о в о лі; ні, він не п о м и л я є т ь с я м и м о в о л і: він в и г а д у є, він напускає туману» [22, арк. 13]. М. Костомаров захищає власну точку зору на походження імені «Русь». На його думку, наприкінці ХІ - на початку ХІІ ст. воно означало, по-перше, Київську землю, по-друге, федерацію земель разом із Києвом, яка управлялася представниками одного князівського роду. Не міг Київ від Новгорода назватися Руссю. «...Якщо Поляни прийняли ім'я Русь, то безпосередньо від тих пришельців, які прийшли, а не новгородців». І останні, до речі, його місцево втратили, а поляни зберегли [22, арк. 13]¹. Учений-історик вважав, що «Русь завжди була і тепер залишається родовим ім'ям для областей, які від Карпатських гір простягаються на північний захід до Дніпра і Двіни і навіть за Двіну. Була Русь Біла, Русь Червона, Русь Мала. Мешканці цих областей називались Р у с и н и, латиною із цього слова утворилось Р у т е н и. Але це не має нічого спільного зі словом Росія нового винаходу» [23, арк. 3]. У даному випадку М. Костомаров спростовував думки певних польських кіл, опубліковані в ж. «Revue Contemporaine», спрямовані проти росіян, які б насмілилися заперечувати права Польщі на південно-західні руські землі.

М. Костомаров добре розумів, що одним із важливих компонентів визначення національної ідентичності є мова. Характеризуючи мову українців, пояснював її синтаксичні й фонетичні відмінності від загальноросій.

Питання походження імені «Русь» у науковців дотепер викликає дискусії. Шляхом освіти народ має усвідомлювати свою людську і громадянську гідність. Історик закликав засудити зневажливе ставлення до українців, вселяти їм почуття самоповаги, припинити моральне насилля над ними [24, арк. 3, 6]. Він не лише теоретично обґрунтовував необхідність навчання рідною мовою, а й практично долучався до цієї справи, організовуючи збирання коштів на видання українських книжок для початкової школи. Спочатку редактор газети «Московские ведомости» М. Катков (літературний критик консервативно-охоронних поглядів) підтримував прагнення українофілів мати україномовну літературу для народу і публікував упродовж 1861 р. оголошення М. Костомарова для заохочення спонсорів у цій справі, та згодом почав ставитися «прохолодно» і називав українофільство небезпечним у політичному відношенні.

Навколомовне питання порушувалось і на сторінках слов'янофільської газети «День». Зокрема, В. І. Ламанський вважав недоцільним намагання українофілів перетворити наріччя на розвинуту мову, вбачаючи в цьому загрозу розколу руської народності й розділення Руської землі [8, с. 105]. Однак майстер полеміки М. Костомаров з притаманною йому енергією продовжував виборювати права малоросіян на освіту південноруською (українською) мовою. Вчений закладав підвалини для самоусвідомлення українців окремим народом. На його переконання, держава як необхідна зовнішня форма поєднання суспільства не повинна вивищувати один народ серед інших, а створювати атмосферу, яка не заважає вільному розвитку кожного з них. Жоден народ не захоче відокремитися від держави, яка його задовольняє. Вдаючись до історії, він нагадав, що після об'єднання Малоросії з Московією, незважаючи на певні відхилення, все ж «принцип визнання малоросійської народності залишався і визнавався» [26, арк. 4]. Пізніше, запозичуючи європейську ідею державної і народної єдності, яка, до речі, зазначив історик, уже визнана неспроможною, російська влада вважає, що підтримка південноруської народності є загрозою для державної єдності. Насправді південноруси довели своє розуміння зв'язку з великорусами і заслуговують на довіру з їхнього боку. Опікуючись виданням книжок для народу, М. Костомаров зробив закид на адресу заможних народолюбців, які можуть одягнути вишиванку, вжити кілька українських слів, але не підтримати фінансово освітню справу [26, арк. 5].

Подібне звинувачення на адресу удаваних «українофілів» робив М. Грушевський. Коли великоруську мову проголосили спільною для росіян і українців, а російську літературу їхнім спільним доробком, з цим погодилась і «більшість малоросіян», - зазначав він. Ті, хто намагався боронити українське слово, наражалися на спротив не лише з боку влади, а й деяких земляків, які «так-сяк засвоїли собі панську великоруську культуру і шкільно-літературну російську мову...Коли буржуазні верстви України настільки підросли, що вважали можливим почати боротьбу за економічні інтереси України, вони не чіпали сього культурного питання, щоб не ускладняти своїх домагань боротьбою з національною політикою уряду, і старанно відмежовувалися від «українофільства» [15, с.357].

Мовне питання набирало ознак одного з елементів широкої націєтворчої програми, самоідентифікації українців. Відтак, ідея видання українських книг сприймалась як легальна діяльність, що мала далекоглядну пропагандистську перспективу. На загострення полеміки з цього питання зреагували громадівці, опублікувавши в «Современной летописи» (1862, ноябрь, № 46) «Отзыв из Киева» за підписом 21 особи, першими з яких стояли прізвища його укладачів В. Антоновича і П. Чубинського. Як повідомляє О. Міллер, стеження за т. зв. товариством «хлопоманів» М. Драгоманов вважає появу «хлопоманів» наслідком полеміки М. Костомарова та інших з поляками, яка співчутливо сприймалась українською молоддю і частково польською. Тоді й утворивсь у поляків вислів «хлопомани» на означення їхніх прагнень збудити у народу самосвідомість і розуміння того, що ця територія визначається «не національністю поміщиків і землевласників, а селян, «хлопів» // М. Т-ов (псевдонім М. Драгоманова). Восточная политика Германии и обрусение// Вестник Европы, 1872. - ТІІ. - Март. - С. 205. розпочалося приблизно за рік до видання валуєвського циркуляру. Припускається, що наклепницький матеріал ІІІ відділенню його імператорської величності канцелярії сповістили через високопосадовців польські поміщики, вважаючи небезпечною діяльність громадівців, де, крім інших, були двоє поляків-українофілів - В. Антонович і Т Рильський (В. Антонович писав про засновників громади «ми, поляки-українці»). (Термін «хлопомани» польською означає селянин - chlop, «громада» - теж запозичене у поляків) [8, с. 112-113]. Шеф жандармів кн. В. Долгоруков непокоївся не стільки друкуванням громадівцями малоросійських книжок, скільки ліберальними ідеями, які містились у них, а також контактами з нелегальними польськими студентськими організаціями - гмінами [8, с. 114]. У той час хлопоманів і українофілів не завжди чітко розрізняли. Дехто їх уважав двома українофільськими партіями, що діяли в межах Російської імперії - Польську і Російську. «Перша з них, власне українська, що надихалась віршами Богдана Залеського, Гощинського, Падури та інших польських поетів, які оспівували Україну, мріяли про республіку південноруських провінцій під гегемонією Польської Речі Посполитої...». Друга партія «мріяла про вільну Малоросію у вигляді республіки з гетьманом на чолі замість президента, в союзі з Росією і вільною Галіцією, на кшталт Північно-Американських Штатів» (ідея кирило-мефодіївської програми. - Н. Ш.) [27, с. 68]. Стає очевидним, що обидві т. зв. партії грали в «темну», використовуючи одна одну для провокацій проти московського уряду. Натомість посилювалася загроза українофільському рухові з боку влади. Через загострення мовної проблеми та звинувачення в сепаратизмі М. Костомаров намагався скорегувати полеміку, пом'якшити висловлювання і знівелювати мовні прагнення українців, обмежуючи лише завданнями народної освіти. Редактор слов'янофільської газети «День» І. С. Аксаков у цілому підтримав таку позицію, але не сприймав прагнень створювати самостійну літературну мову [8, с. 127]. Скептично до цього ставився й літературний критик і публіцист М. О. Добролюбов, зокрема критикуючи П. Куліша. На відміну від нього, М. Г. Чернишевський, з яким М. Костомаров був у дружніх стосунках (втім мали деякі розбіжності у власних переконаннях, часто сперечались), визнавав українську націю й критикував галицьку русофільську газету «Слово», що підтримувала антиукраїнську позицію певного кола галицької інтелігенції [8, с. 100; 28, с. 218]. Проте невдовзі ж. «Современник» також виступив із критикою, зокрема публікацій П. Куліша в альманасі «Основа».

Після придушення польського повстання 1863 р. царські чиновники посилили антиукраїнську політику. Урядовців дратувала культурницька діяльність українофілів, їх підозрювали в зв'язках з поляками, що могло, на їхню думку, призвести до політичного сепаратизму. Злочинний валуєвський циркуляр 1863 р. про заборону друкувати українською мовою підручники для початкових шкіл, літературу релігійного змісту спричинив широку полеміку М. Костомарова з опонентами й офіційними представниками влади [19, с. 355-356]. «Московские ведомости» М. Каткова звинувачували вченого у сепаратизмі. Однак в уряді знайшлася людина, яка підтримувала прагнення українців, - це був міністр народної освіти О. В. Головнін. Він вважав доцільним видавати книжки та здійснювати навчання в початковій школі народною мовою, адже справа не в мові, а в тому, який зміст, думки несе в собі той чи інший твір; вбачав корисність розповсюдження українського перекладу Нового Завіту, зробленого інспектором Ніжинського ліцею П. Морачевським. Але, незважаючи на позитивні рецензії фахівців, згаданий переклад так і не був надрукований та залишався в забутті впродовж майже сорока років [29, с. 319]. У статті «Украинофильство» М. Костомаров дає аргументовану відповідь авторові наклепницької Записки міністру внутрішніх справ «По вопросу об издании на малорусском наречии духовных и учебных книг». Беручи до уваги софізми автора Записки, чиновники угледіли в діяльності «українофілів» прагнення відокремити південний край від Російської держави. Історик заперечує наявність політичних прагнень і фактами спростовує зв'язок українофілів з польським визвольним рухом. Учений нагадує, що малоруси ніколи не були «підкорені й приєднані до Росії, а здавна складали одну зі стихій, з яких формувалось російське державне тіло» [29, c. 330]. Торкаючись мовного питання, М. Костомаров спростовує вигадки про те, що малоруси бажають навчатися російською, а не своєю мовою, оскільки це не відповідає дійсності. Їм не давали права вибору, та й взагалі не вчили, мабуть через побоювання порушити державну єдність і спокій?! Малоруси «не винні, що діди й батьки залишили їм у спадок вироблену історією народність хоча і руську, але відмінну від великоруської» [29, с. 331]. Під згаданою статтею «Украинофильство» редакція щомісячного ж. «Русская старина» (1881, № 2, с. 332) оповістила: згідно з повідомленням керуючого міністерством народної освіти, 8 грудня 1880 р. імператор «соизволил» прийняти академією наук 4000 руб. від Харківського земельного банку, внесених на її рахунок членом-кореспондентом академії, дійсним статським радником К о с - т о м а р о в и м, для заснування премії його імені «з а с к л а д а н н я м а л о р у с ь к о г о с л о в н и к а, на основі правил, які будуть видані для цього академією» [29, с. 332]. Отже, вчений не лише теоретично обґрунтовував українську ідею, а й підтримував її фінансово. Він також організував збирання коштів на видання літератури наукового змісту південноруською мовою, чим викликав нарікання з боку антагоністів, ніби це є справою таємних польських інтриг, і він разом з однодумцями стали зброєю ворогів. М. Костомаров запропонував газеті «Московские ведомости», у № 136 якої надруковані ці звинувачення, надати фактичні доводи, за якими можна було б або звинувачувати або виправдати його. Він пояснював: до збирання коштів і видання літератури рідною мовою його спонукало те, що існуюча книжна мова не спроможна дати відповідні знання простому народові. Популярні книжки мають друкуватися народною мовою, а не книжною штучною. «Значна частина Південної Русі розмовляє своєрідною мовою, яку ми називаємо Південноруською». Мету збирання коштів М. Костомаров пояснював бажанням повернути увагу культурних діячів на створення літератури для потреб народної освіти. При цьому зазначив, що чимало коштів надійшло з Лівобережжя, а з правої частини Дніпра замало, оскільки там серед заможних верств населення превалює «польський елемент, ворожий нашій справі» [30, с. 18-19]. Він вимагав доведення або спростування звинувачень на свою адресу, оскільки була «зневажена його громадянська честь». У примітці до статті редакція газети «День» зазначала, що підтримує ідею викладання південноруським наріччям лише у приватних початкових школах. Редакція не поділяла звинувачень М. Костомарова у «солідарності» з поляками; ми готові визнати М. Костомарова та його друзів «кровними Малорусами, «незважаючи на всю ненародність їхніх українофільських патріотичних і вчених федералістичних теорій» [30, с. 19].