Український модус слов'янофільства

Активізація українського національного руху припадає на початоксередину 70-х років ХІХ ст. До полеміки з приводу української мови та українофільства підключився М. Драгоманов, намагаючись, так би мовити, виправдати останнє. Він висловлювався в дусі офіційного трактування кирило-мефодіївців - і що М. Костомаров не «українофіл», а «український слов'янофіл» як «московські слов'янофіли» [31, с. 198-200]. М. Драгоманов підкреслював, що українофіли не думали про відокремлення Малоросії від Північної Русі, а виступали за її багатоманітність і збереження місцевої мови. М. Драгоманов вважав, що обдарованість М. Костомарова могла би прислужитися на розвиток української літератури, створення історичних монографій з південноруської тематики. «Але його ідеї і хист, вочевидь, потягли його на ширшу арену, і він звернувся до тієї мови, яка могла впливати на весь руський світ»,... «він отримав широкий вплив на весь руський суспільний розвиток» [31, с. 201]. І хоча не всі його висновки остаточно закріпились у науці, його роль у розумовому русі свого часу незаперечна. М. Костомаров критикував негативні сторони московської держави, руйнував її міфи, намагався зрозуміти значення взаємодії двох руських народностей. На відміну від московських слов'янофілів, які виводили слов'яноруські ідеали з давньої московської Русі, історик Костомаров виводив їх із Русі києво-новгородської. «Оскільки ця Русь жила загальноєвропейським життям, то в ньому і немає тієї ворожнечі до Заходу, тієї протилежності з західництвом, властивої слов'янофілам московським» [31, с. 201]. Виходячи з цього, - продовжував М. Драгоманов, у статті «Две русские народности» М. Костомаров обумовлював їхню взаємодію, отже його справедливо можна зараховувати до загальноруських істориків, не байдужих до малоросійства. Так само М. Костомаров писав про Т. Шевченка, називаючи його не винятково українським, а загальноруським поетом [31, с. 202]. Як бачимо, М. Драгоманов вказував на дуалізм М. Костомарова, називаючи «українським слов'янофілом». Пізніше він писав про, так би мовити, завуальованість його поглядів, оскільки після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, яке в жандармських документах називали «Украино-Славянским», українофіли «ховалися під захистом московського слов'янолюбства» [32, арк. 2, 30].

Виходячи з тогочасних реалій, М. Драгоманов неупереджено аналізував діяльність українофілів 60-х - початку 70-х років. Він убачав необгрунтованими вимоги навчання у школах винятково українською мовою, адже вона ще не сформувалася, висловлювався за двомовні підручники, як і відомий український та російський педагог українського походження К. Д. Ушинський [8, с. 179]. Тим часом, офіційна преса все частіше звинувачувала українофілів у політичних намірах. М. Драгоманов, сприймаючи українофільство як різновид слов'янофільства, звертався до російського літературознавця й етнографа О. М. Пипіна з проханням включитись у полеміку на захист українського культурного руху після пасквільної записки (початок 1875 р.) анонімного автора куратору Київського навчального округу П. О. Антоновичу «Про діяльність українофілів у Київській губернії», яка викликала в урядових колах насторожене ставлення і посилену увагу до них [8, с. 189]. Автор монографії «Заборона українства 1876 р.» Ф. Савченко автором записки вважав М. Рігельмана - голову Київського Слов'янського благодійного товариства, який у 40-х роках був близьким до кирило-мефодіївців, а пізніше встав проти українофілів, підтримував галіційських москвофілів [27, с. 65]. Розгорнута українофобія торкалася насамперед М. Костомарова, якого звинувачували в упередженому ставленні до великоруського народу. На це, зокрема, історик відповів статтею «Мое украинофильство в Кудеяре» (газ. «Киевский телеграф», 1875, № 85). Учений зазначав, що змальований ним тиран Іван Грозний є історичною особою, яка не повинна асоціюватися з усім великоруським народом. Він знов підтвердив свою позицію, висловлену в 1861 р. в статті «Две русские народности»: «малоруссы и великоруссы дополняют друг друга своими исторически и географически развившимися особенностями и что истинного добра малоруссам и великоруссам следует искать в тесном слиянии и взаимодействии этих двух главных народностей» [33, с. 251].

Мовно-українофільська проблема наближалася до розв'язання в антиукраїнському варіанті. У січні 1875 р. міністр народної освіти Д. А. Толстой подав записку на ім'я попечителя Київського навчального округу П. О. Антоновича про активізацію українофільського руху в зв'язку з діяльністю Південно-Західного відділу Російського географічного товариства в Києві. Головним «винуватцем» заснування товариства у записці названо П. Чубинського, який повернувся з Архангельська, де перебував на засланні. «Таким чином, з відкриттям Відділу розсіяні українофіли отримали центр і опертя, навколо яких згрупувалися, і стали діяти сміливіше, внаслідок чого упродовж понад року успіх їхній почав кидатися в очі» [34, с. 108]. Унаслідок подібних звинувачень українофілів 18 травня 1876 р. з'явився Емський указ Олександра ІІ, яким заборонялося ввезення з-за кордону україномовної продукції без особливого дозволу Головного управління у справах друку; видання оригінальних і перекладних творів малоруським наріччям, крім історичних документів і пам'ятників; вимагалося друкувати художню літературу лише з дотриманням російського правопису; не дозволялися сценічні вистави і друкування текстів до музичних нот; припинялося видання газети «Киевский телеграф» [34, с. 139-140]. (Валуєвський циркуляр та Емський указ 1876 р. втратили чинність під час революції 1905-1907 рр. у зв'язку з підписанням Миколою ІІ Маніфесту 17 жовтня 1905 р.).

В умовах шаленого урядового тиску на українську інтелігенцію М. Костомаров продовжував відкидати звинувачення на свою адресу в сепаратизмі й доводити право українців навчатися рідною мовою. В статті «Задачи украинофильства» вчений спростовує висловлювання деяких російських чиновників і представників інтелігенції, що нібито не існувало і не існує окремого малоросійського народу і його мови, стверджуючи, ніби наміри піднести малоросійський діалект до статусу мови є витівками українофілів. М. Костомаров нагадав, що переслідування малоросійського наріччя дійшло до заборони влаштовувати сценічні вистави малоросійською мовою тощо. Історик вдався до висвітлення коренів цього ганебного явища; закликав інтелігенцію зважити на свій народ, який є хіба що неосвічений, але розумний, іноді навіть більше за неї. Враховуючи напругу в дискусіях з мовного питання, він пом'якшив вимоги до українського письменства, завдання якого вбачав у розкритті всіх аспектів народного життя в наукових і літературно-художніх творах, проте звужено тематично «мужицьким колом» [35, арк. 1-2, 4, 5, 11]. М. Костомаров не припускав думки, що малороси, навчаючись у російських гімназіях, університетах, зневажливо ставитимуться до своєї народності і як приклад навів українофільство, яке стало «опудалом для так званих обрусителів-патріотів не з розуму» [35, арк. 15].

Криза влади у зв'язку із терористичним актом, влаштованим народовольцями у Зимовому палаці 4 лютого 1880 р., змусила чиновників робити кроки щодо лібералізації політики в справах друку. До цього їх підштовхували звернення української інтелігенції, зокрема композитора М. В. Лисенка, про зняття заборони на публікацію музичних творів. У січні 1881 р. Київський, подільський і волинський генерал-губернатор М. І. Чертков направив депешу міністрові внутрішніх справ М. Т. Лорис-Мелікову стосовно доцільності скасування встановлених Емським указом обмежень української мови. Чиновник висловлював невдоволення тим, що така сувора заборона ухвалювалася без урахування думки місцевої адміністрації. За його трирічний термін перебування на посаді він не спостерігав, щоб українофіли справляли значний вплив на місцеве населення у плані розповсюдження сепаратистських ідей. М. Чертков підкреслював, що тут відсутній «ґрунт, на якому могли б прищеплюватися подібні тенденції» [34, с. 172]. Тому він вважав невиправданими такі жорсткі заходи, які викликають невдоволення не лише уродженців Південно-Західного краю, а й тих, хто не сприймає безпідставних обмежень і, зокрема, українських вистав та музики. Він пропонував скасувати зазначені обмеження «в інтересах утвердження в суспільстві довіри до уряду». До того ж генерал-губернатор пропонував літературні та музичні твори на малоросійському наріччі «поставити в однакові цензурні умови з творами на загальноросійській мові» [34, с. 173].

Найбільш показовим документом, що висвітлював суть українофільства, є «Записка» тимчасового Харківського генерал-губернатора О. М. Дондукова-Корсакова (січень 1881 р.). У ній ішлося про необхідність послабити чинність Емського указу, адже українське питання є «справою найбільшої державної ваги, неправильна постановка якого здатна викликати незчисленні ускладнення у майбутньому стосовно як внутрішньої, так і зовнішньої політики» [34, с. 174]. Чиновник охарактеризував українофільство як національний рух патріотів 60-х років, що знайшов свій вияв у ж. «Основа», але їхні ідеологи відійшли останнім часом від справ. Проте указ 18 травня 1876 р. має відгомін у Галичині, Буковині, Угорській Русі. Після видання указу Львів, Чернівці і навіть Відень, - зазначає автор «Записки», - стали осередками друку малоросійських книжок для перевезення їх у Росію. Він подає історію національного руху в цілому, утворення Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, характеризує його тенденційну діяльність тощо і називає дрібне та середнє дворянство, осіб так званих вільних професій, частину духовенства прозелітами українофільства [34, с. 176]. О. М. Дондуков-Корсаков акцентував увагу на тому, що під благовидним приводом розповсюдження грамотності серед населення криється питання заміни державної мови місцевим наріччям, що заборона сценічних вистав і друкування наукових праць, крім пам'яток історії, викликала обурення. Цим самим чиновник обґрунтував свою пропозицію скасувати ці обмеження. Разом з тим, він не припускав заміни російської мови мовою малоросійською у викладанні, оскільки це призведе до «ускладнень і небезпечних змін у державному устрої єдиної Росії» [34, с. 179]. Цілком зрозуміло, що мовне питання пов'язувалося з українофільством і розглядалося владою як ключове в збереженні цілісності Російської імперії. Як наслідок публічної дискусії українофілів, зокрема М. Костомарова, таємної гри охоронців правопорядку, наклепників, інших українофобів, у жовтні 1881 р. надіслано циркуляр міністра внутрішніх справ М. П. Ігнатьєва Київському, подільському і волинському генерал-губернаторові О. Р. Дрентельну з доповненнями положень Емського указу. У ньому дозволялося друкувати словники з дотриманням загальноросійського правопису; заборонялося ввезення без дозволу Головного управління в справах друку книг і брошур, виданих за кордоном малоруською мовою; створювати спеціально малоруський театр тощо [34, с. 193].

Зазначені заборони, як і валуєвський циркуляр, гальмували розвиток української культури, науки, освіти, мови, з чим не міг миритись український патріот М. Костомаров. Він і надалі намагався впливати на суспільну думку своїм твердим переконанням у справедливості прагнень українців до самоідентифікації. У статті «По вопросу о малорусском слове «Современным известиям» учений зазначає, що після його публікації у «Вестнике Европы» про малоруське слово багато столичних і провінційних видань висловлюють солідарність стосовно зняття заборони малоросійського наріччя. І лише «Современные известия» підтримують і, разом з тим, висловлюють сумнів. Отже, виникає потреба через аргументи дійти істини, адже автор статті в названій газеті некоректно пояснює деякі речі, зізнавшись, що на сумніви і суперечливі судження його наштовхнули політичні міркування. Йому здається, що австро-угорський уряд проти того, щоб у його державі мешкало більше трьох мільйонів руського населення. Він вигадав називати їх рутенами, сприяє створенню окремого алфавіту, відмінного від російського. Відчувається намагання пропагувати цю нову народність і в межах Росії. М. Костомаров зазначив, що не є прихильником притягнення політики в питання етнографії та лінгвістики і нагадав авторові історичні факти: рутени згадуються в середньовічних творах у значенні руських взагалі, а не є вигадкою австро-угорців¹. Появу кулішівки пояснював бажанням уникнути плутанини між м'якою і твердою літерами «и» введенням літери «і» для пом'якшення вимови, але згодом повернулися до правопису, запропонованого М. Максимовичем [36, арк. 5-6]. На завершення вчений підкреслив: «Не лише Русь Волині й Подолії, але і Русь Полтавщини і Харківщини є також дещо інше за своєю народністю, ніж Москва - в етнографічному сенсі маси народу, що там проживає. Це правда, і правди подіти ніде». Невже маємо від неї відрікатись, а проповідувати вигадки «московських псевдослов'янолюбцівполітиканів» [36, арк. 7].

Відповідаючи панові де-Пуле, який у ж. «Русский вестник» та «Московские ведомости» критикував українофілів, М. Костомаров риторично запитував: хто б говорив про малоросійську мову! Той, хто не чув її ніколи, - можна зрозуміти. Але ж де-Пуле - уродженець краю, навчався в Харківському університеті, частину життя жив у Малоросії, тобто знає і народ, і його мову. Де-Пуле пише, що народ не поміняє мову культури, мову інтелігенції на мову теперішніх і майбутніх шевченків. Він відхиляє цю мову для 14-мільйонного малоруського народу, - зазначає М. Костомаров, домислює про якусь мову, вигадану українофілами, аби замінити загальноруську культурну мову. Разом з тим, де-Пуле писав, що не проти південноруської мови, але немає сенсу притягувати її туди, куди не треба, тому має бути суворий контроль з боку держави і суспільства. М. Костомаров виніс наступний вердикт: де-Пуле поставив своє ім'я у список «поліційних писак, від яких має відсахнутися будь-яка чесна людина» [37, с. 299-300].

М. Костомарову довелося полемізувати з автором статті під хитромудрою назвою «Голос из глухой провинции по поводу украинофильства» (підпис «Соловьев»). У ній зазначалося, ніби дехто Горшковський писав, що «Костомаров при всьому таланті загине,...якщо він, просякнутий сепаратизмом, з ненавистю до світу польського» підніме давню історію народів. Горшковський звинувачував історика в тому, ніби він всупереч розумінню поляками українців гілкою польського народу, мови - жаргоном частини Польщі, пропонує писати цією мовою, що є ворожим польській національності [38, арк. 2]. На це вчений відповідав: у Польщі все, що стосується Південної Русі та не збігається з поглядами поляків, вважається сепаратизмом, що пишеться не до вподоби полякам, кваліфікується як прагнення відособлення; південно-руську народність вони вважають провінціалізмом. М. Костомаров відсік домисли дописувача «из глухой провинции», угледівши в них незнання предмета і перекручення змісту поняття «сепаратизм». Польські хлопомани, що жили в південноруських землях, видавали себе за народолюбців, але за переконаннями залишалися поляками. Сепаратизм вимишлений не київськими сикофантами (сикофанти - наклепники, шантажисти. - Н. Ш.), а польськими повстанцями, - зауважив учений [38, арк. 2, 4]. «Глуха провінція» звинувачувала українофілів у тому, що деякі ладні йти вкупі з соціалістами або терористами проти московщини. М. Костомаров навів причину подібних інсинуацій: «нетерпимість до народних особливостей племен, що перебувають під однією державою з московським народом. Ця історична властивість передалася повсюдно, і вона відгукується в таких голосах, що виставляють себе такими, які йдуть із Глухої провінції» [38, арк. 7]. М. Костомаров твердо заявляв, що всі голоси чи то з Москви, чи Петербурга, чи інших великих міст про утиски малоруського слова, заборони в сільських школах навчати рідною мовою нічого не дадуть, крім шкоди. Боятися сепаратизму немає підстав, адже обидва народи пов'язані. Але потрібно визнавати, що малоруське наріччя має свої відмінності від великоруського. Бажання, щоб російська літературна мова стала спільною для росіян і малорусів, - це можливо, але поступово і не так швидко. Малороси хочуть бути тими, ким їх створила природа [38, арк. 708].

У вищенаведених мовно-українофільських дебатах чітко простежується незмінна ідейна позиція М. Костомарова щодо історичної спільності великоруського і малоруського народів та право останнього на самовизначення. Ученим воно артикулювалось у різних модифікаціях, які дослідив І. Куций. Для М. Костомарова та багатьох російських і українських інтелектуалів середини - другої половини ХІХ ст. культурно-цивілізаційним самовизначенням було не російське слов'янофільство як течія суспільнополітичної думки, а Слов'янщина. У нього вона визначалася різноманітними мовними варіаціями: Слов'янський світ, слов'яни, слов'янське плем'я, слов'янська стихія. Складовою Слов'янщини вважався Руський світ, що включав східнослов'янські православні народи [6, с. 5]. В етнонаціональному розумінні М. Костомаров співвідносив себе з українцями, в цивілізаційному - зі Слов'янщиною. У 60-х роках ХІХ ст. він зосереджується на Руському (східнослов'янському) світі, не полишаючи Слов'янщини. Вчений заперечував стереотипні тлумачення слов'янського світу як відсталого порівняно з германо-романським. Слов'яни через історико-географічні обставини (боротьба з нападниками) дещо пізніше європейців узялися за власну культурну історію. З позицій імагології він розрізняв «наших» (Руський світ) та «інших» (польських, чеських, прибалтійських) слов'ян. На його думку, «Слов'янщина розкололася на «наших» та «інших» у давнину, коли перші зберегли свою слов'янськість, а другі потрапили під вплив Заходу [6, с. 6-7].

Питання ідентичності М. Костомаров порушував у своїх працях «Черты народной южно-русской истории», «Мысли о федеративном начале в Древней Руси» та ін. Характерною для розуміння ним слов'янської ідентичності є згадувана праця «Две русские народности», в якій присутні ніби суперечливі тези про їхню єдність і окремішність. І. Куций знаходить цьому пояснення своєрідною костомарівською ієрархією ідентичностей та необхідністю завуальовувати свої погляди, адже значився у жандармських колах як політично «неблагонадійний» у зв'язку із викриттям Кирило-Мефодіївського товариства. В інтерпретації історика Русь/Слов'янський світ, Південна Русь/Малоросія - етнічний вимір самоідентифікації. Південну і Північну Русь він вважав окремими в етнічному розумінні, що складали єдину цивілізаційну спільність - Руський світ (єдина Русь) [6, с. 8]. Іноді розмиті, нечіткі тлумачення Руського світу зумовлені ще й відсутністю в тогочасній науці теоретичних обґрунтувань етнографічно-цивілізаційної ідентичності. Дослідивши суть образу Слов'янщини за М. Костомаровим, І. П. Куций констатує, що в нього малороси/українці належать до слов'ян, які мали на собі європейські впливи, а великоруси - до змішаного слов'яноазіатського типу. Спорідненим між ними було православне віросповідання. Разом з тим, чіткої диференціації в нього не простежується: в різних контекстах ним артикулюється Руський світ і Слов'янщина, які співвідносяться як окреме до загального; руський і слов'янський - як такі, що взаємно доповнюються [6, с. 7, 10].

Зрозуміти М. Костомарова можна лише в широкому загальноісторичному контексті. За своїми поглядами він не тотожний ані українофілам, ані слов'янофілам. Його цивілізаційним автостереотипом була «Слов'янщина». Він залишається великою постаттю в українській історіографії, який у суворих цензурних умовах зумів донести до читацької публіки складні націєтворчі проблеми. В сучасній Україні вони не втратили актуальності, зокрема мовне питання, яке в ХІХ ст. і тепер заполітизоване, що гальмує його безболісне розв'язання. Публіцистична і полемічна діяльність М. Костомарова може слугувати прикладом виборювання власних ідейних позицій у протистоянні з польсько-російськими інтригами, звинуваченнями в українофільстві й сепаратизмі. «Його дорікали у поверховому використанні джерел і похідних від цього помилках, в однобічності поглядів, у партійності (партійністю, партіями тоді називали певні течії, рухи, гуртки. - Н. Ш.). У тих небагатьох випадках, коли партійність дійсно проявлялась у Костомарова, а саме в деяких працях його з малоросійської історії, - це було лише природною реакцією проти ще більш партійних поглядів, які висловлювались у літературі з іншого боку» [39, арк. 7].

У начерку статті про М. Костомарова В. Ю. Данилевич тезово схарактеризував його феномен і популярність рисами особистості: «розум, пам'ять, начитаність в архівних і рукописних матеріалах, знання народу (національний романтизм), художня фантазія...», естет (картини, музика), багатий розвиток психіки, впертість - енергія і наполегливість тощо. Головне - його «громадськість», служіння суспільству, чесність, критицизм (новизна ідей), любов до народу, прогресивність, українофільство, відсутність шовінізму, не кабінетний вчений, а широкий популяризатор тощо [39, арк. 2-4].

Отже, робимо висновки: ХІХ ст. в українській історіографії трактується як фольклорно-етнографічний і культурницький етап національного руху, що відбувався за умов асиміляційної політики самодержавства у контексті побудови «великої російської нації». Особливо складно проходив процес національного самоусвідомлення мешканців прикордонних територій, зокрема української, частина якої тривалий час перебувала в складі Польщі - Речі Посполитої, Австро-Угорської імперії; центральносхідна, а з кінця ХУЛІ ст. і Правобережжя - в складі Російської імперії. Українська патріотична інтелігенція в умовах бікультурної ситуації вдавалася до пошуку шляхів і політичних форм національної та цивілізаційної ідентифікації українців. У загальному потоці слов'янських національних рухів у Росії зародилося слов'янофільство як потужна течія суспільнополітичної, літературної, православно-релігійної думки. Його ідеологія мала прихильників в Україні, які в своїх поглядах відбивали національні особливості і зокрема прагнули довести національну самобутність українців, їхнє право навчатися рідною мовою, зрештою на самостійне державне життя. За аналогією до слов'янофілів їх іменували українофілами (подібне москвофіли, русофіли, полонофіли), а рух - українофільством (осучаснено можна назвати відгалуженням (модусом) слов'янофільства). З активізацією українського національного руху в 60-70-х роках питання мови як основного ідентифікатора нації набуло важливого значення в їхній діяльності. В цій фазі боротьби проти обрусительства та нехтування з боку влади культурно-національними інтересами українців активну наукову і науково-публіцистичну діяльність розгорнув М. Костомаров, якого М. Грушевський називав українським слов'янофілом не лише з метою пом'якшити на нього тиск з боку гонителів українства. М. Костомаров виступав ідейним натхненником українського патріотичного руху як важливого підготовчого етапу боротьби українців за реалізацію споконвічних прагнень до самостійного державного життя. Попри звинувачення в українофільстві з домішками сепаратизму, що сипалися на нього, як із рогу достатку, вчений не припиняв доводити спільність походження й відмінність менталітету та історичної долі малоросів і великоросів. Всупереч твердженням російських націоналістів, що буцімто не було і немає окремого малоросійського (українського) народу та його мови, він доводив протилежне. Царська влада гальмувала процес національного самовизначення українців у власних централізаторських інтересах. Зрештою діяльність українських слов'янофілів перешкодила суцільній асиміляції, сприяла зростанню національної самосвідомості української еліти, що відбилось у створенні українських політичних партій наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. з власними політичними програмами. Слов'янофільська й україно-слов'янофільська тематика ще не вичерпала себе; залишаються актуальними теоретико-методологічні питання, термінологічні узгодження на рівні сучасних досягнень гуманітарних наук.

Список використаних джерел

1. Янковский Ю. Патриархально-дворянская утопия: страница русской литературно-общественной мысли 1840-1850-х годов. М.: Худож. л-ра, 1981. 373 с.

2. Шип Н. А. Слов'янофільство та його різновиди // Науковий потенціал славістики: історичні здобутки та тенденції розвитку: тези доп. Міжнар. наук. конф. до Дня слов'ян. писемності і культури (Київ, 21 травня 2015 р.). К., 2015. С. 69-73.

3. Каплин А. Д. Славянофильская идея исторического развития России. Дис.... д-ра ист. наук: 07.00.02. Х., 2004. 439 с.

4. Дзюба І. У всякого своя доля (Епізод із стосунків Шевченка зі слов'янофілами): літ.-крит. нарис. К.: Рад. письменник, 1989. 371 с.

5. Пінчук Ю. Вибрані студії з костомаровознавства. К.: Ін-т укр. археогр. та джерелознав. НАНУ, 2012. 608 с.

6. Куций І. П. Образ Слов'янщини як цивілізаційний автостереотип Миколи Костомарова // Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки. 2015. № 29 (362). С. 5-12.

7. Електронний ресурс. Режим доступу: https//ra.wikipedm.org/wiki/Украинофильство.

8. Миллер А. Украинский вопрос в Российской империи. К.: Lauras, 2013. 416 с. (Серия «Золотые ворота» ; вып. 3).

9. Стороженко А. В. Происхождение и сущность украинофильства. К., 1912. Изд. 2-е. 64 с. (Издание Клуба русских националистов).

10. Енциклопедія історії України. Т. 10: Т-Я. К.: Наук. думка, 2013. 784 с.

11. Петров Н. И. Украинское славянофильство и его представители // Н. И. Петров. Очерки истории украинской литературы ХІХ столетия. К., 1884. 457 с. - І-XV

12. Господин А. Микола Костомаров. Вінніпег, 1986. 86 с.

13. Костомаров Н. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова / за ред. М. Грушевського. К.: ДВУ, 1928. 312 с.

14. Костомаров Н. Воспоминание о двух малярах / Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова / за ред. М. Грушевського - К.: ДВУ, 1928. 312 с.

15. Грушевський М. Велике діло // Грушевський М. Твори: у 50 т. Кн. 1. Серія історичні студії та розвідки (1924-1930). Львів: Світ, 2015. 572 с.

16. Кирило-Мефодіївське товариство: у 3-х т. Т І. К.: Наук. думка, 1990. 540 с.

17. Шип Н. Тарас Шевченко, Павло Чубинський - духовні символи українства. К.: Світ Успіху, 2014. 120 с.

18. Доманицький В. Тарас Шевченко: синтетично-націологічні студії його життя й творчості. Чикаго, 1961. 117 с.

19. Шип Н. А. Полеміка Миколи Костомарова з опонентами і царськими чиновниками з питань української мови // Слов'янознавство і нові парадигми та напрями соціогуманітарних досліджень: матеріали Міжнар. наук. конф. (Київ, 24 травня 2017 р.). К., 2017. С. 352-357.

20. Костомаров Н. Мысли о федеративном начале в Древней Руси // Основа. 1861. Январь. С. 121-158.

21. Костомаров Н. Две русския народности // Основа. 1861. Март. С. 33-80.

22. Костомаров Н. Правда москвичам о Руси 25 ноября 1861 года (Опубликовано в сборнике работ Н. Костомарова. К.,1928. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (далі - ІР НБУВ), ф. Х, № 14894, 16 арк.

23. Костомаров Н. Правда полякам о Руси (по поводу новой статьи в «Revue Contemporaine» (1861 г.). ІР НБУВ, ф. Х, № 14 893, 15 арк. (Опубликовано в сборнике работ Н. Костомарова. К., 1928).

24. О преподавании на народном языке в Южной Руси (Опубликовано в сборнике работ Н. Костомарова. К., 1928). ІР НБУВ, ф. Х, № 14903, 9 арк.

25. Наські Граматки // Основа. 1862. № 1. С. 64-82.

26. Костомаров Н. Мысли южнорусса. IV. Историческая неправда и западнороссийский патриотизм. ІР НБУВ, ф. Х, № 14901,20 арк.

27. Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. До історії громадських рухів на Україні 1860-1870-х рр. Х. ; К., 1930. 414 с.

28. Костомаров Н. И. Автобиография. К 190-летию со дня рождения. К.: Стилос, 2007. 351 с.

29. Костомаров Н. Украинофильство // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. С. 281-289.

30. День. 1863. № 27. С. 1-19.

31. М. Т-ов. Восточная политика Германии и обрусение // Вестник Европы. 1872. Т II, март. С. 182-241.

32. Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм. ІР НБУВ, ф. 172, № 43, 155 арк. (Машиноп. копія з ж. «Громада». Женева, 1879. № 4).

33. Костомаров Н. Мое украинофильство в «Кудеяре» // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. С. 248-251.

34. Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847-1914): зб. док. і матер. К.: Ін-т історії України НАН України, 2013. LXII ; 810 с.

35. Костомаров Н. Задачи украинофильства // Луна. Украинский альманах на 1881 год. Киев, 1881. ІР НБУВ, ф. Х, № 14937, 15 арк.

36. Костомаров Н. По вопросу о малорусском слове «Современным известиям» [1881 г]. (Опубликовано в сборнике статей Н. Костомарова). ІР НБУВ, ф. Х, № 14934, 7 арк.

37. Костомаров Н. По поводу статьи г де-Пуле об украинофильстве // Науковопубліцистичні і полемічні писання Костомарова. С. 299-301. ІР НБУВ, ф. Х, № 14938, 4 арк.

38. Костомаров Н. Еще по поводу малорусского слова «Московским Ведомостям» [1881]. (Опубликовано в сборнике статей Костомарова). ІР НБУВ, ф. Х, № 14935, 8 арк.

39. Данилевич В. Е. Общественное значение Костомарова Николая Ивановича. [Наброски к статье]. ІР НБУВ, ф. ХХІХ, № 177, 8 арк.

Размещено на Allbest.ru