Історія, яка об’єднує та ділить

Аннотация

В статье анализируются доклады, произнесенные на польско-украинских научных конференциях в 2012 и 2013 годах, которые были посвящены событиям полько-украинских конфликтов 1930-1940-х годов и проблемам налаживания межнационального согласия.

Ключевые слова: согласие, конфликт, национальнаяполитика, геноцид.

Annotation

The article analyzes the report presented on the Polish-Ukrainian scientific conferences in 2012 and 2013 that were devoted to the events Polish-Ukrainian conflict 1930-1940-ies and the problems of establishing interethnic agreement.

Keywords: agreement, conflict, national policy, genocide.

У світі не існує народу, історія якого не була б забарвлена яскравими фактами співпраці із сусідами та гострих протистоянь і воєн із ними. Саме останні, через глибокий біль втрат, здатні на багато поколінь отруювати взаємовідносини між народами та створювати негативні стереотипи у взаємному сприйнятті. Подібною є й історія відносин українського народу із його сусідами, що навпереміну стають то «братами», то «кровними ворогами». Чи не найбільш багатою на події є історія взаємин між поляками та українцями, що охоплює період від початків становлення обох етносів і сягає у минуле на понад тисячу років. Обидва народи створили свої політичні та етнокультурні центри, що розширюючи свої впливи мусіли вступити у змагання за розподіл суміжних земель. Близькі, але водночас відмінні, культури раніше або пізніше мали розпочати конкуренцію за оволодіння душами людей, ставкою у якій було саме існування того чи іншого народу на просторі між Віслою та Дніпром. Якщо події середньовіччя чи Нового часу, завдяки своїй віддаленості, можуть для загалу бути лише фактами у книжках, що становлять інтерес здебільшого лише для спеціалістів-дослідників, то події ХХ ст. є частиною пам'яті їх ще живих свідків та їхніх прямих нащадків.

Події на Волині у 1943 р. викликають у польському і українському суспільстві чи не найбільші контраверсії та дискусії. Вони часто стають перепоною для дипломатичного діалогу між Україною та Польщею. Із реальними фактами переплітаються історичні міфи, що породжують неоднозначні стереотипи у взаємному сприйнятті. Наукова сторона питання постійно піддається політичному переосмисленню відносно різних, часто полярних, точок зору. Саме ж зображення подій нерідко набирає суб'єктивного окрасу сформованого під впливом історичної пам'яті їх ще живих учасників. Біль взаємних образ і втрат стає призмою через яку вивчають та оцінюють минуле.

Складні сторінки спільної історії часто тяжіють над сучасними українсько-польськими відносинами. Потреба тісної співпраці сусідів, їх спільної роботи над євроінтеграційним поступом усього регіону Центральної та Східної Європи, проблема спільної оборони перед зовнішніми викликами вимагають налагодження діалогу та пошуку стратегії вирішення конфліктів минулого. З цією метою проводилось багато заходів на найвищому державному рівні, що були покликані вшанувати пам'ять жертв цих міжетнічних протистоянь. Вони проходили під гаслом «пробачаємо і просимо пробачення», що повинно вказати на взаємне визнання власної вини та бажання налагодити дружні стосунки. З іншої сторони, і польське, і українське суспільства потребують з'ясування реальних фактів, що дасть змогу здійснити об'єктивну оцінку минулого. Це нелегке завдання було покладено на наукове історичне співтовариство обох народів. Задля подолання суб'єктивізму та однобічності, дослідницький пошук часто відбувається у формі спільних польсько-українських форумів, конференцій та дискусійних столів, що покликані виробити єдине бачення та оцінку подій 1939-1947 рр. на землях сучасної Західної України та Південно-Східної Польщі.

Дослідженню важких сторінок історії у польсько-українських відносинах та налагодженню історичного діалогу між обома народами були присвячені наукові конференції, що пройшли у Гданську 16-17 листопада 2012 та 13-14 червня 2013 рр. Заходи відбулись з ініціативи Поморської Академії в Слупську, данського відділення Інституту національної пам'яті, Музею Другої світової війни в Гданську, Надбалтійського центру культури в Гданську та історичного факультету Гданського університету. Метою їх проведення було поглибити наукову дискусію щодо минулого польсько-українських стосунків та їх перспектив в історичному, суспільно-політичному, культурному та релігійному аспектах. Особливо велику увагу приділялося проблемі налагодження міжнаціонального діалогу та вироблення механізмів поєднання між народами на основі взаємного порозуміння у питаннях неоднозначних сторінок спільної історії та подолання стереотипів у взаємному сприйнятті.

Конференція 2012 р. проходила під титулом «Польща-Україна. Близьке сусідство?» в рамках Фестивалю культури світу «Вікно на світ». Протягом двох днів було проведено чотири дискусійні засідання («Поляки і українці - непозбутня пам'ять», «Образ сусіда у викладанні і в підручниках історії», «Невідомий близький сусід» та «Спільна спадщина»), присвячені подіям операції «Вісла», проблемам стереотипного зображення поляків та українців у сучасному шкільництві, питанням відображення польсько-українських взаємин у історичної пам'яті та збереженню історичних і культурних пам'яток обох народів на теренах Польщі та України. Натомість друга конференція була приурочена до 70-тих роковин волинської трагедії та носила назву «Поляки і українці - 70 років після волинської трагедії». Відбулись три засідання, присвячені причинам конфлікту (затитуловане «Зростання ворожості»),його перебігу («Двобій») та сучасній історичній пам'яті про події 1943 р. і їх впливу на актуальні польсько-українські стосунки («Пам'ять і майбутнє»). У конференціях взяли участь відомі польські та українські вчені, громадсько-політичні діячі, журналісти, митці та представники громадськості.

Увінчанням проведених конференцій та наукових дискусій була публікація книги під назвою «Поляки і українці. Історія яка поєднує та роз'єднує» [18]. У ній було зібрано доповіді учасників конференцій та їх виступи під час дебатів. Цінним доповненням публікації є дослідження Томаша-Стриєка, покликане розглянути актуальний стан польсько-українських відносин, що склався під впливом буремних подій 2014-2015 років.

На конференціях підіймались важливі питання, що до сьогодні продовжують викликати як наукові, так і громадсько-політичні контраверсії. Особливо гострими були дискусії довкола оцінок польсько-українського конфлікту, питання наукової та правової дефініції окремих його подій, стратегії подолання їх наслідків у культурно-етичній та громадсько-політичній сфері задля досягнення порозуміння та налагодження дружніх відносин між обома народами.

Особлива увага була присвячена найбільш гострому питанню новітньої історії польсько-українських стосунків - винищенню польського населення на Волині у 1943 р. Учасники конференції, аналізуючи причини вибуху збройного протистояння у регіоні між представниками обох народів,вдавались до розгляду найрізноманітніших чинників. Влодзімєж Менджецький запропонував шукати корені волинської різанини у революціях 1905 та 1917 рр., що зруйнували звичну картину світобудови у свідомості простолюду із «добрим царем» та панами, як необхідним злом, що встановлені Провидінням та є невід'ємними елементами світового порядку. Революційні події відкрили для селянства альтернативну можливість самостійно здобути собі найбільшу цінність - землю - а можливим це було через ліквідацію поміщиків. Наступне встановлення влади ІІ Речі Посполитої на Волині знову повернуло панське всевладдя, яке селяни не хотіли визнавати і намагались йому протистояти [16, с. 162-163]. Львівський дослідник Олександр Зайцев погодився із такими твердженнями вважаючи, що селяни мали наочний приклад перемоги над «панською владою» на сусідніх українських землях, що увійшли до складу СРСР. Слід звернути увагу, що в революціях початку ХХ ст. бачив передвісника великого антипольського виступу українських селян Даніель Бовуа у своїй праці «Битва за землю в Україні 1863-1914», що вийшла у світ в 1998 р. [2, с. 674-684]. Відомий французький вчений розвінчував міфи, що були сформовані польською мемуаристикою та історіографією, про цивілізаційну місію поляків, а зокрема шляхти, на українських землях. Він підважив ідеї про мирне співжиття польських поміщиків та українських селян та доводив існування величезного антагонізму між обома соціальними групами, що був спричинений особливо жорстокою експлуатацією панами селянських мас.

Як українські, так і польські вчені одностайно наголосили на помилках національної політики ІІ Речі Посполитої щодо українців. Серед головних називались ненадання автономії українським землям, пацифікацію, утиски у сфері шкільництва і у земельній політиці та ін. Анджей Хойновський, наприклад, звернув увагу на поверховність та недієвість політики волинського воєводи Г. Юзевського, якій чинили спротив потужні польські політичні сили [11, с. 176]. Володимир Баран показав розгортання антипольської політики та репресивної машини на Західній Україні ще радянською владою в 19391941 рр., що заохочувала населення до акцій проти поляків [1, с. 180-190].

Аналізуючи ідейні корені екстермінації поляків на Волині дослідники вдались до розгляду програмних документів ОУН-УПА. Докладно висвітлив цю проблему О. Зайцев. Вчений простежив появу та розвиток концепцій вирішення «польського питання» на українських землях у творах діячів націоналістичного підпілля. Такі перші заклики до фізичного винищення російських і польських колоністів прозвучали у книзі М. Сціборського «Земельне питання». Він відзначав, що після встановлення свого панування нова українська влада, уклавши угоди із державами, що колись окупували українські землі, домагатиметься репатріації усіх іноземців. У випадку непідписання такої угоди буде проведена акція виселення без їх згоди і участі. Значну увагу історик присвятив праці М. Колодзінського «Воєнна доктрина українських націоналістів». У ній проголошувалась необхідність винищення національних меншин, які належать до «живих ворожих сил на українських землях» [6, с. 170-171]. Утім, О. Зайцев наголосив, що вихід у світ цієї книги уже в 1938 р. не означає загального побутування таких ідей у середовищі ОУН, а лише їх породження антиукраїнською політикою польської влади у міжвоєнний період. Подібні погляди ніколи не були затверджені проводом ОУН, а сама їх можлива популярність чи впливи однодумців Колодзінського на суспільство потребують окремого вивчення. Ідеї боротьби за виживання між націями були породженням концепцій соціал-дарвінізму, що втілились у поглядах духовного батька ОУН - Д. Донцова. Згідно них слабша нація, яка є колективною особистістю, повинна поступитися місцем під сонцем сильнішій. Від таких поглядів залишався один крок до визнання необхідності етнічних чисток [6, с. 172]. Натомість Ігор Ільюшин означив причиною винищення поляків саму ідеологію інтегрального націоналізму ОУН.

Даючи відповідь на питання «Чому трагічні події на Волині розгорнулися саме в 1943 р.?» учасники конференції зійшлись на думці, що це було обумовлено загальними подіями Другої світової війни. Так, І. Ільюшин відзначив, що вирішальним у взаємостосунках між українцями і поляками та між УПА та АК були зміни у діях радянського та німецького керівництва. Наріжним у подіях 1943 р. був «мілітарний чинник, а не територіальний, політичний, етнічний та ін., що складали лише загальне тло конфлікту» [18, с. 216]. Подібно і Гжегож Мотика деталізував такі висновки вказуючи, що антипольська акція була розпочата після перелому на фронті, який відбувся через поразку вермахту у Сталінградській битві та у Північній Африці. Очікуючи висадки союзників у Європі, УПА планувала приєднатися до них і політикою доконаних фактів ліквідувати польські претензії до теренів Західної України у повоєнному розподілі кордонів [18, с. 215].

У продовження теми Микола Кучерепа вказав, що у 1943 р. на Волині значно активізувалися червоні партизани. Вчений підняв питання участі «третьої сторони» у розв'язанні етнічних чисток у регіоні. Саме більшовикам був вигідний польсько-український конфлікт у найбільш гострих його формах, який знекровить обидві ворогуючі сторони, а отже новий прихід радянських окупантів буде зустрінутий із значно меншим опором [7, с. 211-212]. Утім, польські дослідники під час дискусії не підтримали подібну точку зору. Так, Г. Мотика відстоював позицію, що дії УПА були не відповіддю на погроми поляками українців на Люблінщині та Холмщині чи спровоковані акціями радянських партизанів, що видавали себе за одну із сторін, а цілеспрямованим втіленням заздалегідь виробленого рішення керівництва ОУН. Професор Рафал Внук акцентував увагу на тезі американського історика Т. Снайдера про «зараження злом», якого українські партизани зазнали від німецьких нацистів. Воно, як він зазначив, відбулося через те, що українці служили у німецьких поліцейських батальйонах де, при проведенні винищення євреїв, навчилися здійснювати масові ліквідації [18, с. 213]. У своїй праці «Криваві землі» Т. Снайдер зазначав, що УПА «спроможність вбивати поляків завдячувала німецькому вишколові, а рішучість, із якою поляків убивали, випливала з прагнення очистити території від гаданих ворогів перед остаточним зіткненням із Червоною армією» [9, с. 339].

Продовжуючи дискусію щодо означення форм протистояння, вчені звернулися до проблеми її характеристики як масового стихійного селянського виступу, основною причиною якого була боротьба за землю. В цьому питанні Ірена Павліще відіслала диспутантів до праць французького вченого Д. Бовуа, який бачить глибинне коріння української ворожості до поляків у шляхетському пануванні, що зводило селян до фактично рабського існування [18, с. 219]. Панське насилля та визиск сформували ворожість до всього польського, що асоціювалось із панами. Нагадаємо, що такі ідеї Д. Бовуа послідовно висловлював і у своєму останньому інтерв'ю польському часопису Newsweek Ногіав 2014 р. [13, с. 30-35]. Із польської сторони Г. Мотика та М. Чех заперечили висвітлення подій як селянської «жакерії». Дослідники наголошували, що УПА силою залучали селян до акції винищення поляків. Вони, на думку М. Чеха, таким чином хотіли «революціонізувати маси», бо селянство брало слабку участь у їх русі [12, с. 233]. Самі ж селяни не відчували ніякого «земельного голоду» і навіть не бажали отримувати землю. Г. Мотика доводив, що застосуванням сокир, кіс і т.п. примітивних засобів вбивства УПА цілеспрямовано приховувала свою участь та намагалась перекинути вину на селян [17, с. 209-210]. Такою своєю позицією Г. Мотика намагався підкреслити суцільний злочинний характер усієї структури ОУН-УПА.

Представник «кресових» об'єднань Кжиштоф Яніга, спираючись на праці польського еміграційного дослідника К. Лаби, намагався постулювати думку, що в українському суспільстві ще з середини ХІХ ст. формувалась ідея етнічної чистки поляків, яка планомірно пропагувалась навіть в українській художній літературі. Таким чином, покоління українців планували помститись полякам за «правдиві та надумані віковічні кривди» [18, с. 216-217]. Також він підняв питання потреби дослідження українських методів «жорстокості» та хотів підвести до думки про їх етногенетичну притаманність українцям. Йому опонував Г. Мотика, який вказав, що не вірить «щоб жорстокість можна було назвати рисою якоїсь національної групи» [18, с. 223].

Слід відзначити, що Г. Мотика є одним із найбільш активних польських вчених, праці яких зосереджені на пошуку доказів обвинувачення українського повстанського руху та його засудження як злочинного. Більш радикальними у своїх судженнях, як «сторони обвинувачення», є дослідники пов'язані із право-радикальними націоналістичними організаціями та т.зв. «кресов'яцькими» рухами польських вихідців із сучасної Західної України та їх нащадків. їх праці здебільшого носять публіцистичний або близький до такого характер із героїко-мартирологічними рисами прославлення польських діячів та посилення образу жертовних страждань поляків. Акценти у таких творах ставляться на висвітленні найбільш жорстоких способів загибелі та переліченні їх максимальної кількості. Українців же здебільшого описується як кровожерливу варварську масу, що руйнує усі здобутки польської цивілізації, привнесеної на «креси». У їх змалюванні використовуються художні образи, укорінені у польській масовій свідомості класичним твором Г. Сенкевича «Вогнем та мечем». Найбільш знаковими зразками такого типу літератури, покликаного впливати на емоції та формувати фобії, є твори Едварда Пруса [19; 20; 21].

Значні дискусії між учасниками конференції викликало питання встановлення дефініції подій, що відбулися на Волині у 1943 р. Г. Мотика визначив їх як «чудово організовані, також із пропагандової сторони, антипольські етнічні чистки із рисами геноциду». У цьому він був підтриманий українськими істориками Я. Грицаком [5, с. 234] та І. Ільюшиним. Із своєї сторони Я. Грицак дуже гостро виступив проти поглядів українського історика В. В'ятровича, що відстоює позицію щодо розгляду подій на Волині, як частини «другої польсько-української війни» 1942-1947 рр. [4]. Наукову діяльність В'ятровича Грицак назвав далекою від фахового аналізу та такою, що спрямована проти польсько-українського примирення. М. Кучерепа вказав, що події скоріш мали риси міжетнічного конфлікту, а отже у ньому гинули представники обох народів. Він також наголосив, що як серед поляків, так і серед українців часто виділяється лише власні жертви, забуваючи говорити про загиблих з іншої сторони [7, с. 210].