Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Греко-католицька церква. Початки підпілля (Львівський собор 1946 року в антиунійній політиці радянського тоталітарного режиму)

Передмова

собор церква католицький комуністичний

Історична подія Львівського собору 1946 р. тісно пов'язана з другою окупацією західноукраїнських земель і міста Львова. 27 липня 1944 р., здобувши Львів, у Галичині встановлено радянську адміністрацію, яка спочатку показала себе зовсім лояльною до населення повернених земель. УГКЦ могла жити майже нормально і мати надію на зміну ставлення радянського режиму під натиском воєнних дій. Але на жаль, такі думки виявилися хибними. Вони розпочали політику знищення УГКЦ під гаслом возз'єднання з РПЦ.

Утворення та діяльність, так званої групи, «возз'єднання» велась дуже пришвидшеним темпом, бо вже у березні 1946 р. можна було скликати у Львові, за допомогою міліцейських органів, так званий «Собор возз'єднання УГКЦ з Московською православною церквою», а радше «псевдособор». Про його підготовку, учасників і авторів дуже вичерпно і фахово виконала працю, оперту на джерельних документах цього часу і собору та наукових дослідженнях численних авторів, пані Наталія Концур. Авторка твердить, що «…попри інтерес науковців до загальних процесів даної проблематики, спеціального наукового дослідження щодо передумов, підготовки, проведення та результатів Львівського церковного собору 1946 р. як найважливішої складової процесу ліквідації УГКЦ у загальній антиунійній політиці радянського режиму досі не зроблено». Саме цю прогалину намагалася заповнити авторка згаданої вище монографії.

У 350-ту річницю Берестейської унії, у дні 8-10 березня 1946 року, від п'ятниці до неділі першого тижня Великого посту, перед неділею так званого православ'я, розпочався ганебний псевдособор ліквідації Берестейської унії і заснування на Західних землях України т. зв. Московсько-української православної церкви. Зовсім, певно, можна твердити, що автори цієї події не боялися ані Бога, не соромилися ані людей, ані суду історії. Хоч зрозуміло було всім, що собор без участі законних єпископів даної церкви, це не Католицький церковний собор, бо усіх католицьких єпископів у Галичині було ув'язнено в тюрми, а таємних православних єпископів Мельника і Пельвецького (апостатів від Католицької церкви) враховувати не можна і про їх єпископський характер учасники собору навіть не знали. Православним єпископам на Греко-католицькому соборі не могло бути місця, згідно з вимогами канонічного церковного права. Автори публікованих «Діяній» згаданого собору у Львові 1946 року, дуже лаконічно і невиразно говорять про те, кого репрезентували, аж 232 учасники цього собору, з яких 216 було духовних і 16 світських осіб, та хто посилав цих делегатів невідомо. Приготування до псевдособору тривало сім місяців, а свою справу він зробив за шість годин, враховуючи молебен, вітання від представників і делегатів Московської патріархії, 12 промов, подвійне голосування, представлення нових єпископів-самозванців - Мельника і Пельвецького та побутові справи, гостини. Насправді, це був стахановський собор ХХ століття.

Собор у Львові в березні 1946 року був прологом нового насилля над людською душею на цілому європейському Сході та епілогом до відправлення цілої української католицької ієрархії на каторгу сибірських заслань та тюрем. Цей собор був прологом до ліквідації УГКЦ на Закарпатті, в Румунії, Угорщині, Болгарії. Католицька церква пішла в катакомби, залишилася мовчазною, лишаючи всю надію на Боже Провидіння. 400-літня історія українського католицизму засвідчує, що Боже Провидіння стереже його, хоч важко випробовує, що так вичерпно подає нам пані Наталія Концур у своїй знаменитій праці. Авторка виразно твердить, що скликаний у березні 1946 року собор не став завершеним акордом боротьби комуністичного режиму та воюючого атеїзму з католицтвом і його церквою, бо вона є Божою, а не людською установою. Всі людські діяння, царства і системи проминуться, як небесні хмари, але лишать по собі свої безсмертні діла разом з душами та їхніми добрими і злими ділами на суд Божий і для вічності. Авторка у своїй книзі стверджує, що весь сценарій боротьби з УГКЦ, - загнання її у підпілля розроблявся, забезпечувався та реалізовувався за сценарієм НКВС і НКДБ. Він був створений за їхньою безпосередньою участю, а так звана Ініціативна група о. Гавриїла Костельника виконувала, виключно, технічну функцію. За її участю адміністративними та репресивними засобами, режим бажав привести більшість греко-католицьких священиків та громад у підпорядкування РПЦ. Львівський собор як складова частина антиунійної політики радянського режиму, був лише одним з етапів початків підпільної діяльності та процесу ліквідації УГКЦ. Значна частина духовенства навпаки не визнали церковно-релігійної канонічності рішень псевдособору і залишилися вірними Греко-католицькій церкві в Україні та Римському Престолу.

Сама структура УГКЦ пішла в підпілля і, незважаючи на все, продовжувала своє існування аж до моменту саморозпуску імперії зла та воюючого атеїзму. УГКЦ діждалася свого воскресіння у 1990 р., коли з дивного Божого Провидіння добровільно розпустився Радянський Союз і на його попелищах постало 15 вільних, незалежних республік і між ними воскресла незалежна, самостійна Українська Держава та її свобідна Українська католицька церква Візантійського обряду, відзискуючи свої храми та єпархії, які вже двадцять років відроджуються Божим, Христовим життям.

Ми можемо бути вдячними пані Наталії Концур за цінну наукову працю й історичний пам'ятник, так званого, ліквідаційного собору, а радше псевдособору ліквідації УГКЦ та її з'єднання з Верховним Пастирем Всесвітньої католицької церкви, властивого правного глави та наслідника Апостола Петра, до якого Христос виразно сказав: «Ти єси Петро - камінь і на тім камені збудую Церкву мою». Церква ця має донині вже 264 правних наслідників Св. Верховного Апостола Петра і частина українського народу УГКЦ на ній стоїть і стояти буде. Ні ворота пекла, ані жодні злі сили її не переможуть, бо вона установа Божа, як і наша земна куля чи сонце над нами. Тож з подякою поручаю кожному, хто лиш має змогу уважно перечитати цінну монографію, яку джерельно написала й опрацювала про псевдоліквідаційний собор 1946 року у Львові пані Наталія Концур.

Могутнє Боже Провидіння, заступництво Небесної Матері Марії подбали за все: прийняли всі жертви, які принесло людство ХХ століття і встановило інший міжнародний лад. Це Боже Провидіння дбає про дальшу долю нашої християнської України та її відродження. Вірмо в це й молімося за це, а Бог ласкавий вислухає наші моління і дозволить нам дальше жити разом, з'єднаними з Христом і Його незалежною від держав і режимів Всесвітньою Католицькою церквою, побудованою на несхитній скалі Св. Петра і Його правних наслідників, без огляду на людські, до того ще й політично-заангажовані собори національних церков, як це було із нашим Львівським псевдособором 1946 року Божого. Дав би Бог, щоб таких соборів у Церкві Христовій більше ніколи не повторилися.

Вступ

Стрімке відродження в 90-х роках ХХ століття Української греко-католицької церкви (УГКЦ) обумовило зміну не тільки суспільних, але й духовних домінант і, відповідно, підвищення інтересу до складної історії церкви в радянські часи. У цьому контексті наукової актуальності набула потреба зняття усіх фальсифікованих радянською ідеологічною системою звинувачень на адресу УГКЦ, яка працювала на збереження національної ментальності, духовних і культурних традицій мільйонів українців.

Ліквідація УГКЦ на західноукраїнських землях у повоєнний після Другої світової війни період стала темою багатьох наукових досліджень, в яких з різних позицій висвітлювалися причини, перебіг, масштаби, результати та багато інших питань, пов'язаних з даною акцією. Ця подія здобула значний резонанс в Україні та за її межами, а її наслідки, незважаючи на хронологічну віддаленість, донині позначаються на житті українського суспільства. Однак, попри інтерес науковців до загальних процесів даної проблематики, спеціального наукового дослідження щодо початків переходу Греко-католицької церкви у підпілля; передумов, підготовки, проведення та результатів Львівського церковного собору 1946 р. як найважливішої складової процесу ліквідації УГКЦ у загальній антиунійній політиці радянського режиму досі не зроблено.

Потреба в поверненні до цієї теми продиктована також недостатнім ступенем і якістю висвітлення багатьох питань, що внаслідок різних ідеологічних підходів, величезної полярності поглядів, довільного трактування, а то й відвертої фальсифікації фактів у доробку певної частини дослідників, звужують можливість здійснення детального наукового аналізу. Залишки старої радянської парадигми мають прояви і в сучасних оцінках окремими політичними силами та церковними організаціями місця УГКЦ в суспільному житті України. Тож дослідження методів та засобів антиунійної політики радянської влади в 40-х роках ХХ століття, ролі і значення в цьому процесі Львівського церковного собору 1946 р., підготовка, проведення та реалізація якого зумовило перехід Греко-католицької церкви на підпільну діяльність, залишається актуальним завданням і з наукової точки зору, і як суспільно значима необхідність.

Об'єктом дослідження є антиунійна політика комуністичного тоталітарного режиму та процес ліквідації Української греко-католицької церкви відповідними органами радянської держави на західноукраїнських землях упродовж 40-х років ХХ ст.

Предметом виступають механізми, форми і методи реалізації антиунійної політики радянським тоталітарним режимом і Львівський собор 1946 р. як одна з головних акцій ліквідації УГКЦ у Галичині та на Закарпатті.

Мета дослідження полягає у здійсненні системного аналізу антиунійної політики діяльності радянських органів влади та органів державної безпеки, спрямованої на ліквідацію УГКЦ. Для реалізації поставленої мети перед автором постали наступні завдання:

- вивчити стан наукової розробки теми, ступінь її відображення у новітніх публікаціях та відповідній джерельній базі;

- проаналізувати особливості відносин радянського режиму в умовах першого та другого періодів радянизації краю;

- з'ясувати становище УГКЦ в умовах нацистського окупаційного режиму та ступінь можливої співпраці вищого кліру і духовенства;

- розкрити характер антиунійної політики радянського режиму та причини спрямовані на ліквідацію УГКЦ в другій половині 40-х рр.;

- показати роль і місце радянсько-партійних та силових органів влади з підготовки і проведення Львівського собору;

- початки переходу Греко-католицької церкви на підпільну діяльність;

- узагальнити роль та наслідки Львівського собору для подальшої повної ліквідації уніатства на території Галичини і Закарпаття;

- показати результати насильницької ліквідації УГКЦ в Галичині та на Закарпатті, долю духовенства та вірних за умов тотального переслідування.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період від осені 1939 р., коли західноукраїнські землі, в тому числі Галичина, де греко-католицизм відіграв роль національної релігії українського населення, вперше потрапили до складу СРСР, і до кінця 1940-х років, коли остаточно було унеможливлено легальну діяльність УГКЦ на території радянської України.

Географічні рамки дослідження - землі, де в основному був поширений греко-католицизм на момент ліквідації церкви, що перебували в адміністративно-територіальних межах тогочасного Радянського Союзу - нинішні території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської й Тернопільської областей України.

Наукова новизна полягає у постановці аналізі й узагальненні проблеми дослідження.

Уперше:

- здійснено на новій методологічній основі спеціальне монографічне дослідження особливостей антиунійної політики радянського режиму на західноукраїнських землях під час Другої світової війни і в перші повоєнні роки, спрямованої на боротьбу проти УГКЦ, де розкрито місце і роль Львівського собору 1946 р. як головного організаційного заходу, за допомогою якого комуністична влада прагнула ліквідувати її структуру і легітимізувати церковно-духовну монополію Російської православної церкви;

- на основі використання документів колишніх органів державної безпеки відображено широке коло оперативно-агентурних заходів антиунійної спрямованості, вироблення і забезпечення плану нищення УГКЦ;

удосконалено:

- джерельну базу за рахунок введення в науковий обіг нових архівних документів;

- положення про особливості здійснення релігійної політики партійно-державним апаратом СРСР на західноукраїнських землях та сутність світоглядного конфлікту між тоталітарною державою та національною церквою;

- висновок про те, що головну роль безпосереднього організатора та виконавця антиунійної політики уряду СРСР на західноукраїнських землях належить карально-репресивним органам державної безпеки, які здійснювали свою діяльність стосовно духовенства та віруючих УГКЦ у звичний спосіб репресій та насильства;

отримали подальший розвиток:

- спростування тверджень радянської історіографії про добровільний та закономірний характер «повернення» уніатів до православ'я;

- осмислення сутності антиунійної політики режиму як складової загального наступу влади на український національно-визвольний рух;

- розкриття методів і форм насильного переведення духовенства та віруючих УГКЦ в Галичині й на Закарпатті до російського православ'я під фальшивим гаслом «возз'єднання».

Практичне значення отриманих результатів обумовлене можливістю їх використання в науковій та навчальній сферах. Основні положення монографії можуть бути використані в процесі підготовки загальних праць, підручників і спецкурсів з історії України, релігієзнавства, політології і філософії, а також при подальшому вивченні історії боротьби комуністичного режиму з національно-визвольним рухом на західноукраїнських землях.

Автор висловлює щиру вдячність за поради, зауваження й допомогу науковцям, працівникам архівних, бібліотечних і музейних установ, респондентам, а також своїм колегам і рідним, усім, хто сприяв підготовці та виданню цієї книги.

1. Історіографія і джерельна база дослідження

1.1 Стан наукової розробки та основні етапи дослідження проблеми

Питання антиунійної політики і ліквідації УГКЦ на західноукраїнських землях сталінським режимом було і залишається темою багатьох наукових досліджень. Водночас, якщо проаналізувати увесь масив наукової та науково-популярної літератури, присвяченої означеній проблемі, то слід виділити кілька моментів, що потребують належної дослідницької уваги із-за своєї диверсифікованості підходів та оцінок. Це, в першу чергу, питання мотивації, методів та механізмів реалізації процесу ліквідації церкви як структури, ролі об'єктивних та суб'єктивних чинників у його здійсненні, позиції представників державних органів, керівництва і духовенства УГКЦ, віруючих тощо. Ускладнює процес об'єктивної історичної ретроспекції і чимало суб'єктивізму в опублікованих працях, де відображено не тільки логіку певного історичного процесу, але й власне авторське відношення до цієї драматичної сторінки вітчизняної історії. Тож для автора постало завдання - через призму необхідності здійснення критичного аналізу наявних здобутків історіографічного комплексу сформувати власне бачення та відповідне відображення процесу нищення УГКЦ, а також розширити джерельну базу за рахунок введення до наукового обігу нових або ж мало використовуваних документів і матеріалів.

Аналіз історіографічної та джерельної бази монографії був здійснений за хронологічним принципом періодизації стану наукової розробки, а також на основі проблемно-тематичного підходу. Стосовно хронологічної періодизації наявного комплексу наукових праць, то автор використала схему, запропоновану відомим сучасним українознавцем, історіографом і джерелознавцем Я. Калакурою. В її основу лягли критерії, що визначають мотивацію конкретних періодів: найважливіші рубежі світової та української історії; зародження принципово нових явищ у суспільному, науковому, культурному, ідейному і духовному житті, що змінили або істотно вплинули на характер і зміст історичних знань; поява нових наукових праць, які стали важливою віхою у формуванні історичної думки; формування течій і нових напрямів наукової думки; виникнення нових історичних часописів і видань тощо [228, с. 33-36].

Відповідно, перший період дослідження проблеми окреслений хронологічними рамками середини 1940-х - другої половини 1980-х років, тобто радянською історіографією. Характерною особливістю праць радянського періоду можна означити вплив політичного тоталітаризму та централізму, ідеологізацію історичної науки, що перетворили її на служницю комуністичного режиму. Методологічною основою літератури, створеної в умовах комуністичної дійсності були принципи марксистсько-ленінської методології. Тож їй притаманна політика войовничого атеїзму, що використовувалася правлячим комуністичним режимом для зміни парадигми релігії в історії суспільства, витіснення будь-яких досліджень з історії церкви, заохочення публікацій антирелігійного спрямування з виразним партійно-ідеологічним забарвленням.

Визначальною рисою радянської історіографії стосовно порушеної проблеми була відсутність спеціальних розділів з проблем історії церкви у загальних історичних працях. Історіографія розвивалася за умов цензурних заборон, що суттєво обмежувало можливості об'єктивного висвітлення діяльності УГКЦ. Відтак радянські історики, філософи і релігієзнавці тенденційно препарували документи, що стосувалися церковно-релігійного життя в західному регіоні України: акцент робився на показі «експансії» Ватикану, викритті «антинародної» політики греко-католицьких ієрархів, їх несприйнятті соціалістичного руху, прислужуванні нацистському режимові. В історичних працях негативно оцінювалася церковно-історична спадщина: ігнорувалися національно-культурні ініціативи церкви, її соціальна політика, пам'ятко-охоронна, екологічна, господарсько-кооперативна діяльність тощо. Характерною ознакою цих праць було утвердження в свідомості радянських громадян войовничого атеїзму, ігнорування християнської моралі й релігійних традицій греко-католиків.

Тематика досліджень, що стосувалася УГКЦ, перебувала під повним контролем влади, в тому числі репресивно-каральних органів, розроблялася винятково в руслі партійно-державного замовлення для використання в ідеологічному протистоянні із «проявами українського буржуазного націоналізму». До типових ознак публікацій радянської доби, де йшлося про УГКЦ в роки Другої світової війни та після її закінчення, можна віднести ідеологічну заангажованість, упередженість, фальшування фактів.

Попри вищезазначене, доробок радянської історіографії з обраної теми потребує уважного розгляду не тільки тому, що містить величезний багаж фактичного матеріалу, але й через необхідність усвідомлення сучасними дослідниками схеми формування стійкого негативного стереотипу УГКЦ, що, незважаючи на його штучність і невідповідність реальному розвитку подій, міцно укорінився і донині не подоланий у свідомості значної частини наших співвітчизників.

Першість спеціальних публікацій про тогочасне становище УГКЦ з екскурсом у минуле, аж до витоків Берестейської унії 1596 р., взяв на себе радянський публіцист Ярослав Галан. Жанр і стиль його робіт не відповідав академічним історичним канонам та й розраховані вони були на увагу широкої громадськості, а не вузького кола фахівців. Його памфлет «З хрестом чи з ножем?», опублікований під псевдонімом Володимир Росович 8 квітня 1945 р. у львівській газеті «Вільна Україна» [137], був передрукований рядом обласних газет західноукраїнського регіону. Він звинувачував «уніатську церкву» та її служителів у насильному витісненні православної віри на українських землях, злочинній, на його переконання, співпраці з польським, австрійським, німецьким панівними режимами, протиставляв їй Руську (Російську) православну церкву, її духовенство як послідовних борців за повернення західних українців до віри предків. Цими публікаціями, що мали відвертий пропагандистський характер, була започаткована ідеологічна кампанія по дискредитації Греко-католицької церкви та її духовенства, що завершилася ліквідацією церкви в Галичині. У червні 1948 р. обласна газета «Закарпатська Україна» опублікувала статтю Я. Галана «Присмерк чужих богів», теж спрямовану проти забороненої церкви та її спочилого митрополита А. Шептицького. Нова агітка переповідала зміст памфлету «З хрестом чи з ножем?» і містила чергові напади на Ватикан, таврувала дії митрополита Й. Сліпого, а поява в ужгородській газеті поклала початок активній роботі по ліквідації УГКЦ на Закарпатті.

Характерною рисою більшості публікацій радянської історіографії, присвяченої проблемам релігії загалом, і УГКЦ, зокрема, притаманна агітаційно-пропагандистська тональність, навіть якщо їхніми авторами були професійні історики. Ці праці несли відбиток офіційного негативного ставлення партійно-державних органів до релігії, церква змальовувалася як «реакційна», «антинародна» структура, покликана забезпечити панування експлуататорських класів. Її «угодовсько-прислужницька» роль в роки Другої світової війни мала демонструвати позицію колабораціонізму УГКЦ стосовно нацистського режиму, а звідси виводився цілком логічний висновок про необхідність радянської влади адекватно оцінити і відповідно відреагувати на цю позицію церкви і її керівництва. Тому процес ліквідації УГКЦ як такий підмінявся поняттям «повернення» греко-католиків в лоно «правильної» Російської православної церкви. При цьому, щоб надати таким роботам наукового характеру, в 1950-1960-х роках їхні автори активно використовували певну кількість джерельного матеріалу, вміло препаруючи документи церковного та архівного походження. Як приклади подібних публікацій можна відзначити праці Б. Дудикевича, В. Замлинського, Г. Кирилюка, І. Миронюка, І. Тельмана. Особливе місце в цей період посіла робота львівського історика Д. Похилевича, увесь зміст якої сповнений обвинувальними оцінками діяльності уніатського духовенства. Історик переконував читача, що УГКЦ та її ієрархи займалися антинародною й антирадянською діяльністю, із-за чого всі віруючі парафії колишньої УГКЦ з великим задоволенням сприйняли постанови Львівського собору 1946 р., що надали духовенству і парафіянам можливість повернутися до релігії своїх предків [297].

Практично усі праці антиунійної тематики переслідували головну мету: утвердити у свідомості радянських людей «антинародну» сутність УГКЦ, подати рішення собору 1946 року про «возз'єднання із РПЦ» як єдино правильний шлях для навернення сотень тисяч віруючих на шлях істини та історичної правди. Щоб надати їм академічного характеру, було видано ряд документальних видань та відповідних колективних праць, в яких активно використовувалася дозована джерельна база [106; 129].

Схожий підхід відслідковувався і у виданнях монографічного типу (написані в ідеологічному стилі, вони містили науковий апарат), які вирізнялися тенденційністю і упередженістю, прагненням виправдати репресивну політику радянської влади щодо духовенства і віруючих греко-католиків, псевдонауковим підходом до аналізу проблеми та свідомим спотворенням фактів. Авторами цих робіт в особі УГКЦ створювався образ запеклого ворога українського народу. Зокрема, у дусі радянського ідеологічного кліше трактувалися взаємини церкви з Організацією Українських Націоналістів (ОУН), шаблонними були спроби заплямувати авторитет церкви, звинувачуючи її ієрархів у зраді інтересів народу та співпраці з його гнобителями, особливо в колабораціонізмі стосовно окупаційного нацистського режиму. Прикладом висвітлення діяльності УГКЦ саме з таких позицій слугували праці А.Біскупа [173], В. Добричева [212], В. Добрецової [214], І. Миговича [266], Ю. Сливки [307], дисертаційні дослідження Л. Маянської [356] і Д. Меньковецького [357]. У своїй дисертації Л. Маянська прагнула довести, що саме Греко-католицькі церкви і монастирі були місцем нелегального перебування українських націоналістів та німецької агентури, священики і монахи здійснювали пропагандистську роботу антирадянського характеру, що напад Німеччини на СРСР активізував націоналістичну діяльність духовенства тощо. Д. Меньковецький у своїй дисертації стверджував, що УГКЦ займалася підготовкою кадрів до дивізії СС «Галичина», сама робота насичена різного роду звинуваченнями церкви у колабораціонізмі [357].

Література про УГКЦ, що з'являлася друком у наукових видавництвах, нерідко була написана кадровими співробітниками радянських спецслужб, причетними до нищення УГКЦ. Так полковник держбезпеки УРСР С. Даниленко (С. Карін) став автором книги «Дорогою ганьби та зради», яка, окрім тенденційності, спотворення й необ'єктивного тлумачення підібраних фактів, відзначається агресивною лексикою, притаманною для пропагандистської літератури часів «холодної війни» [207]. Разом з тим, сам С. Даниленко був одним із найбільш активних учасників процесу ліквідації церкви, і наявні документи із фондів архіву СБУ свідчать про значний вклад цієї особи в підготовку, організацію та проведення Львівського собору, про що автор у самій книзі говорить досить скупо. Ще один співробітник органів держбезпеки полковник К. Галльський також спеціалізувався на працях про УГКЦ, підписуючи їх псевдонімом Клим Дмитрук. Головною ідеєю його друкованих робіт є обґрунтування закономірності «возз'єднання» УГКЦ з РПЦ і виправдання рішень Львівського собору 1946 р. [209; 210; 211]. З цього ряду робіт привертає увагу праця В.Бєляєва «Я обвиняю!», автор якої теж брав участь в ліквідації УГКЦ, був у числі тих, хто у березні-квітні 1945 р. заарештовував греко-католицьких владик, здійснював обшуки у митрополичих палат Собору святого Юра у Львові. Пояснюючи національно-визвольний рух українського народу на західноукраїнських землях прагненням частини населення позбавитись іноземного впливу (мається на увазі польського та угорського) шляхом возз'єднання з СРСР В. Беляєв свідомо замовчував той факт, що переважна частина населення Західної України бачила вирішення проблеми в утворенні Української самостійної держави, а не в переході з-під юрисдикції однієї держави до іншої [170].

Навіть у часи «перебудови», коли процеси легалізації УГКЦ вийшли на рівень суспільних вимог та підтримки сотень тисяч українців, а сама проблема отримала політичне звучання, продовжували друкуватися праці із традиційними звинуваченнями на адресу церкви. Прикладом слугує стаття О. Кириченка, в якій автор продовжував викривати «антинародну» сутність греко-католицизму, заперечував озвучені в суспільстві факти запланованої органами НКВС ліквідації УГКЦ, продовжував стверджувати про добровільність бажання духовенства і віруючих перейти під юрисдикцію РПЦ [232].

Отже, характерною рисою робіт радянських авторів були твердження про «реакційну», «злочинну по відношенню до власного народу» діяльність, що в своїй основі базувалися на ідеологічних звинуваченнях, або ж відвертих наклепах на УГКЦ та її духовенство. Більшість з цих робіт не мали під собою належної джерельної бази, ні аргументованих доказів, що могли б підтвердити об'єктивність висловлених інвектив. Діяльність УГКЦ розглядалася через призму ідеологічної доцільності, з акцентуванням уваги на вирваних із загального історичного контексту фактах, як наприклад, виконання священиками духовних обов'язків у дивізії СС «Галичина», зв'язках духовенства із ОУН та УПА, неприйняття політики радянської влади і т. п. З приводу такого підходу радянської історіографії відомий дослідник історії церкви в Україні Володимир Пащенко слушно зауважив: «Греко-католицька церква не була більш антинародною у класовому суспільстві, ніж Руська православна церква, Римо-католицька чи будь-яка інша. Зазнала періодів як розквіту, так і занепаду. Але весь час вона була небажаною для іноземних правлячих структур, під владою яких перебувала Україна. Виразно національний характер конфесії, інтеграція в українське суспільство викликали негативну реакцію у всіх поневолювачів українського народу» [282, с. 24].

Певний вклад у створення негативного образу УГКЦ зробила й деяка частина тогочасних зарубіжних дослідників, насамперед із країн, що належали до так званого соціалістичного табору. Так, в одній із книг своєї трилогії «Россия и папство» німецький учений Е. Вінтер, зачіпаючи проблему ліквідації церкви у післявоєнний період, зазначав, що «наступник Шептицького Сліпий та шість уніатських єпископів були заарештовані за співпрацю з гітлерівською Німеччиною»; Ініціативна група по возз'єднанню із РПЦ, очолювана Гавриїлом Костельником, яка «ідейно готувала повернення уніатської церкви до православної», виникла як природній результат еволюції поглядів «всередині самої західноукраїнської церкви» [183, с. 193].

Значний вплив на формування нового, відмінного від радянського, підходу вітчизняної історіографії стосовно складної історії УГКЦ в другій половині ХХ століття справили праці зарубіжних істориків українського походження, зусиллями яких зроблений вагомий внесок у розробку даної теми. Серед них варто виділити такі імена, як Д. Блажейовський [172], Б. Боцюрків [178; 179], Г. Лужицький [251], Н. Теодорович [319]. Їх роботи - це не лише спроба на підставі наявних документів максимально відтворити справжню картину подій, але й донести до міжнародної громадськості інформацію про переслідування УГКЦ на західноукраїнських землях, які, потрапивши під юрисдикцію СРСР, опинилися в ізоляції від зовнішнього світу.

До теми становища УГКЦ у післявоєнний період зверталися не лише вихідці з української діаспори, але й представники інших шкіл історичної науки. Зокрема, німецький дослідник Г. Штеле у своїй праці про таємні сторони стосунків Апостольського Престолу з комуністичними режимами, на підставі інформації з ватиканських архівів, описав обставини, за яких в СРСР було ліквідовано УГКЦ [340]. Інший зарубіжний дослідник Вім Роод багато уваги приділив в своїй книзі висвітленню проблем, пов'язаних з УГКЦ, звернувся не лише до архівних документів, але й за консультаціями до кардинала Йосифа Сліпого, о. д-ра І. Хоми та інших представників цієї церкви [303]. Публікація польського історика С. Стемпня, що присвячена темі переслідувань комуністичними режимами Греко-католицької церкви в країнах Центрально-Східної Європи, в тому числі в Західній Україні після війни, демонструє не лише обізнаність із працями своїх попередників, але й глибоке розуміння автором сутності проблеми [339].

Рубіж 80-90-х років ХХ століття став початком становлення нового етапу розвитку вітчизняної історіографії, в тому числі, й історії церкви в Україні. У «перебудовних» умовах боротьби за українську державність марксистська парадигма історії уже не вписувалася в нові контури демократизації суспільства. Такий стан речей потребував переосмислення суспільних проблем в цілому, був пов'язаний з універсальними закономірностями розвитку української історичної науки, процесами суспільно-політичного та релігійно-церковного життя, що, відповідно, змінювали і наукову рефлексію [228, с. 394].

Одними із перших у відображенні зміни оцінки ролі і місця УГКЦ в історії України в ХХ столітті стали науковці львівського Інституту суспільних наук АН УРСР, які в академічній колективній праці подали позитивні відомості про активну участь греко-католицького духовенства в національно-культурному житті західноукраїнських земель. Таким чином цим спростовуються домінуючі раніше звинувачення в «антинародності» церкви та їх представників [227].

Із процесом легалізації УГКЦ, демократизації сфери державно-церковних відносин, зросла увага та зацікавленість науковців до означеної проблеми. У ході досліджень ними застосовувалися сучасні методологічні підходи, що базувалися на принципах об'єктивності і позаконфесійності, залученні нових джерел і матеріалів. Особливістю цих робіт став їхній узагальнюючий характер. Серед них варто виділити колективну працю за редакцією А. Колодного і П. Яроцького [234], у якій міститься широкий аналіз релігійно-церковних процесів на території України в історичній ретроспективі, в тому числі подано збалансований почерк про долю УГКЦ у воєнний і післявоєнний період.

Поряд з узагальнюючими працями, в яких відображено широкий спектр проблем історії релігії відбувся перехід до комплексних підходів у вивченні життєдіяльності релігійних організацій. Авторським колективом під керівництвом професора А. Колодного було здійснено підготовку 10-томного видання «Історія релігії в Україні» [223; 224], один з томів якої присвячений історії УГКЦ, а окремий розділ відведено висвітленню становища цієї церкви за умов радянської влади (1944-1991 рр.) [225]. В ньому частково розглядаються обставини, пов'язані з проведенням Львівського собору 1946 р., хоча сама праця має релігієзнавчий, а не історичний характер.

У першій половині 1990-х років з'явилося багатотомне серійне книжкове видання «Літопис Голготи», другий том якого «Репресована церква», присвячений трагічній долі священиків Греко-католицької церкви. Видання містить статті, спомини представників греко-католицького духовенства, свідків подій, пов'язаних з підготовкою органами радянської безпеки, створення Ініціативної групи за «возз'єднання» УГКЦ з РПЦ, проведенням собору 1946 р., ліквідацією УГКЦ [118].

Вагомим внеском у розвиток сучасної української історіографії стала публікація з історії УГКЦ полтавського дослідника В. Пащенка. На основі невідомих або маловідомих архівних документів та нового прочитання праць радянських авторів, ним було здійснено аналіз сутності політики КПРС і Радянської держави стовно УГКЦ, проаналізовано радянську історіографію, проблеми, показано «вклад» Я. Галана у зникнення легального греко-католицизму як «явища суспільно-політичного життя радянського суспільства». Багато місця відводиться характеристиці загальнополітичного курсу держави щодо релігії та церкви, позиції РПЦ стосовно УГКЦ. Викладені ним положення ставлення радянського керівництва до церкви сформували нову парадигму розуміння розвитку церковно-релігійних процесів, що мали місце в роки війни. Використана джерельна база - широке коло матеріалів державних та відомчих архівів, дозволила автору зосередитися також на з'ясуванні причин ліквідації УГКЦ [282; 283; 284].

Відомі київські науковці О. Реєнт і О. Лисенко у спільній академічній праці одними з перших у сучасній вітчизняній історіографії проаналізували малодосліджену проблему взаємодії релігійного та національного чинників як на рівні розвитку суспільної свідомості, так і в площині конкретно-історичних подій першої половини ХХ ст. В їхній праці акцент увагу читача зроблено на впливі уніатської церкви на громадсько-політичне життя українців під польською експансією в міжвоєнний період, активній подвижницькій діяльності митрополита А. Шептицького, його позиції щодо комуністичного режиму в радянській Україні, аналізі релігійних аспектів в програмних документах ОУН і УПА [301].

Помітною подією вітчизняної історіографії з тематики історії вітчизняної церкви під час Другої світової війни стала одноособова монографія О. Лисенка [249]. У роботі досліджено проблему взаємин між релігійними організаціями і Радянською державою в Україні з початку визволення її території від німецьких військ до 1946 р. Здійснено аналіз причини нового курсу керівництва СРСР щодо церкви, висвітлюється стан релігійного життя в республіці після німецької окупації та відновлення радянської влади. Значну увагу приділено характеристиці політичної лінії Й. Сталіна щодо католицьких конфесій, зокрема УГКЦ, його ролі в трагічній долі церкви. На значному джерельному матеріалі О. Лисенко доводив, що процес ліквідації УГКЦ, що відбувався шляхом її злиття з РПЦ, був організований політичним керівництвом СРСР і здійснювався спільними зусиллями ієрархів РПЦ і місцевих радянських органів. Однією з причин нищення УГКЦ дослідник вважав прагнення ліквідувати національно-самостійницький рух, який мав значну духовну підтримку з боку церкви.

Чимало наукових праць присвятив дослідженню історії УГКЦ в ХХ столітті відомий прикарпатський дослідник В. Марчук [259; 260; 261; 262], який дослідив маловідомі сторінки її історії, проаналізував специфіку функціонування в умовах різних державно-політичних режимів, розкрив сутність національно-культурницької діяльності церкви. Синтезом цих досліджень стала докторська дисертація [355] і монографічна праця «Церква, духовність нація. Українська греко-католицька церква в суспільному житті України ХХ ст.» [261]. Стосовно означеної проблематики, В. Марчук на конкретних матеріалах показав причини, механізми і наслідки ліквідації УГКЦ, використання органами державної безпеки окремих представників духовенства для знищення церкви. Цінність його праць насамперед полягає в тому, що у них дається ґрунтовний аналіз історії церкви та стану джерел, називаються найголовніші джерельні лакуни з цієї тематики і визначаються подальші перспективи наукового пошуку.

Проблемам розвитку релігійного життя на території Прикарпаття (Івано-Франківська область), історико-правовому аналізу державної політики стосовно церкви присвячено ряд монографічних робіт прикарпатського історика І. Андрухіва [157; 158; 159; 160]. Його увага також звернена на події, пов'язані із перебігом підготовки та проведення «возз'єднання» УГКЦ з РПЦ, процесом ліквідації УГКЦ на території області, при цьому широко використані матеріали Державного архіву Івано-Франківської області, більшість з яких вперше введена до наукового обігу.

Ще одна комплексна монографічна робота, присвячена висвітленню партійно-державної політики радянського уряду стосовно релігії і релігійних інститутів, підготовлена київським дослідником В. Войналовичем. У ній здійснено аналіз політичних механізмів реалізації релігійної політики радянського тоталітарного режиму для викорінення інституційованої релігійності, досліджено моделі політики стосовно різних церков - православної, греко-католицької, євангелістських тощо. Спеціальний розділ монографії «Нищення Української греко-католицької церкви як складова політики сталінських трансформацій в Західній Україні», присвячений політиці радянського уряду стосовно УГКЦ у післявоєнний період. У ньому дослідник дійшов висновку, що основною метою партійно-державної релігійної політики в Україні в 1940-х роках було прагнення «…знищити католицтво східного обряду в Галичині й на Закарпатті», щоб «…знешкодити гранично важливе джерело національних інспірацій, що відігравало вирішальну роль у формуванні власне української ідентичності галицьких русинів; ліквідувати потенційно високу небезпеку церковного опору процесові радянизації; послабити повстанський рух» [188, с. 673-674].

Значну роботу по розкриттю проблеми ліквідації УГКЦ, через призму відображення цього процесу очима греко-католицького духовенства і, в першу чергу, ієрархів А. Шептицького та Й. Сліпого, провів львівський дослідник історії церкви М. Гайковський. Ним опубліковано ряд праць на сторінках журналу «Київська церква», а також окремими виданнями [189; 190; 191; 192; 193], в яких робиться акцент на ролі та місці керівництва РПЦ у процесі нищення Греко-католицької церкви. Оцінюючи результати Львівського собору 1946 р., М. Гайковський відзначав: «У рішеннях більшовицького «Львівського собору» виразно проявився агресивний прозелітизм православ'я московського зразка. Запопадливе запобігання Московського патріархату перед атеїстично-репресивною радянською владою і масове винищування питомих рис українського християнства викликало у відповідь закономірну реакцію спротиву і несприйняття імперського православ'я і «совєтських» порядків» [192, с. 16].

Заслуговує на увагу праця закарпатських дослідників О. Довганича і О. Хланта «У жорнах сталінських репресій: з історії ліквідації греко-католицької церкви та її возз'єднання з руською православною церквою, переслідування інших релігійних громад у 40-50-х роках XX століття», у якій досліджується політика радянської держави та її органів щодо релігійних конфесій, зокрема йдеться про репресії проти Греко-католицької церкви та її священиків на Закарпатті. Книга написана на архівних матеріалах із кримінальних справ засуджених священиків, що зберігаються у Державному архіві Закарпатської області і вперше вводяться в науковий обіг [213]. Цій тематиці присвятив свої праці і Ю. Волошин. У його статтях «Ліквідація УГКЦ»,» «Самоліквідація» Ужгородської унії: (До 50-річчя спроби знищення Греко-католицької церкви)» практично кожна теза дістає ґрунтовне підтвердження документальними даними [186; 187].

Складність церковно-релігійного життя УГКЦ в Галичині в період гітлерівської окупації проаналізувала у своїх працях львівська дослідниця О. Сурмач [315; 316; 317; 360]. Вона вважає, що між ієрархією УГКЦ і вищою німецькою владою (за винятком відвідин губернаторів) не було постійних взаємин. На її переконання, з місцевою адміністрацією утримувалися зв'язки буденного характеру, митрополичий ординаріат сприйняв гітлерівську окупацію як справжню загрозу для населення у цілому і для церкви зокрема. Автор зробила висновок, що політика німецької окупаційної влади зумовлювалася необхідністю позитивного впливу на українське населення з метою експлуатації матеріальних та людських ресурсів.

Окремо слід виділити праці тих українських дослідників, які прагнули привідкрити завісу таємничості в діяльності радянських каральних органів, їхньої ролі в процесі нищення Греко-католицької церкви. Це відомі дослідники історії радянського тоталітарного режиму І.Білас [101; 171], В. Сергійчук [133; 134; 305], які, окрім аналітичних матеріалів, підготували і опублікували чимало архівних документів органів партійної, державної, місцевої влади, спецслужб, а також сучасні дослідники цієї проблеми Л. Бабенко [164], Н. Сердюк [306; 358] та Н. Стоколос [310; 311; 312; 359].

У монографії використані також матеріали досліджень про активних та відомих діячів УГКЦ. Тут варто назвати роботи В. Барана [165; 166], О. Гайової [194; 195], А. Колодного [234], В. Кубійовича [243; 244], Р. Тожецького [320] та ін., присвячених особі митрополита Андрея Шептицького, в яких подані різні, інколи діаметрально протилежні оцінки його діяльності. У радянську добу він перебував у центрі підвищеної уваги офіційної історичної науки, вістря якої було спрямоване проти уніатства, йому приписувалися важкі злочини проти українського народу, тоді як у працях церковних істориків, навпаки, діяльність митрополита апологетизувалася, створювався бездоганний образ невтомного борця за вільну Україну та захисника української ідеї.

Чимало написано монографій та статей, присвячених діяльності наступника А. Шептицького, видатного діяча церкви кардинала Йосифа Сліпого, зокрема, це книга О. Гриніва [202], праця О. Мишанича [267]. Робота О. Мишанича побудована на матеріалах слідства над Й. Сліпим, на їх основі автор прагнув показати, які тяжкі тортури комуністичного режиму випало переживати митрополитові, не втратити мужності та, перебуваючи у неволі, не зректися своїх повноважень, надавати приклад стійкості для своєї пастви і духовенства.

Чимало наукових праць присвячено і постаті станіславського єпископа Григорія Хомишина. Зокрема, варто виділити книгу П. Мельничука, в якій багато уваги надано церковно-канонічним питанням, що порушував Г. Хомишин [264]. Прикарпатський історик О.Єгрешій у своїх працях теж достатньо уваги приділив постаті Г. Хомишина, його ролі у формуванні окцидентальної ідеологічної течії, розкрив причини і суть ідейних розбіжностей між владиками УГКЦ, показав його діяльність в умовах Другої світової війни. Дослідник використав чимало архівних джерел, в тому числі протоколи допитів заарештованого у квітні 1945 р. єпископа працівниками органів держбезпеки [216; 217; 218]. Цій проблемі присвячена і стаття Н. Рубльової, що базується на аналізі матеріалів слідства Г. Хомишина і супроводжується добіркою документів з архівно-слідчої справи репресованого владики [341]. Закарпатський автор Л. Пушкаш видав життєпис єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Теодора Ромжі, де зачепив питання трагічної і загадкової смерті владики [298].

Просвітницька, культурницька і громадсько-політична активність греко-католицьких священиків у першій половині ХХ ст. неодноразово висвітлювалися у численних історично-краєзнавчих публікаціях П. Арсенича [136], В. Полєка [292], В. Грабовецького [138; 200].

Досить цікавою є книга М. Кашуби та І.Мірчука про маловідомі факти взаємин греко-католицьких і православних владик, постать та позицію відомого протопресвітера Г. Костельника, його антиунійну роботу після вересня 1939 р. Висновки авторів зводяться до думки, що його діяльність в період підготовки до собору 1946 року диктувалася необхідністю зберегти «своїх» душпастирів для опіки над вірними й послушними, це стало аргументом переходу Г. Костельника на бік радянської влади і привело до лав РПЦ [230].

Сучасну російську історіографію з даної проблематики репрезентує кілька видань. Книга І. Осипової розповідає про долі католицьких священнослужителів, які скінчили свій земний шлях у радянських таборах. Особливість цієї роботи полягає у тому, що у ній вперше вводяться у науковий обіг і подаються на суд громадськості матеріали Центрального і регіональних архівів ФСБ, Центрального архіву МВС Російської Федерації, інших архівних установ недоступних широкому загалу [276].

Праця іншого російського автора О. Григоренка є явно тенденційною, оскільки бажання автора відстояти інтереси РПЦ заважає об'єктивній оцінці подій [201]. На думку дослідника, УГКЦ є виключно політичною силою в Україні, що ставить собі за мету виборювання власних інтересів. За його твердженням, здобувши ореол «мучениці» та «союзниці національно усвідомленого народу» після подій 1946 р. вона нібито була ідеалізована жителями західноукраїнського регіону, в той час як повністю відкидалися всі ті негативні моменти з історії прийняття уній.

Окрім наукових та науково-популярних робіт в монографії використано праці і представників релігійних організацій, духовних осіб. Характерною рисою таких робіт є чітка конфесійно-ідеологічна спрямованість і посилена увага до канонічних аспектів. Поза сумнівом, вони доповнюють загальну картину, поглиблюючи знання про особливості церковного життя, загальне становище УГКЦ упродовж Другої світової війни та в післявоєнний період, але, незважаючи на добру обізнаність з предметом дослідження і прагнення відстояти інтереси власної церкви, через конфесійну заангажованість авторів, такі праці не завжди можуть сприяти об'єктивному висвітленню тих чи інших подій.

У переліку вагомих робіт цього напряму слід назвати працю українського священика з Австралії о. Т. Коструби, опублікований радіокоментар для ватиканського радіо, підготовлений автором у 1952 р. Матеріали, представлені у цій книзі, присвячені подіям Львівського собору 1946 р. Оцінюючи підсумкове звернення учасників собору до московського патріарха Алексія, автор називає його «історичним документом ганьби», а церковні ухвали собору - «дітьми політики і страху» [147]. У книзі єпископа А. Сапеляка акцентується увага на ролі УГКЦ у Вселенському екуменічному процесі. Автор не оминає сумних сторінок в історії цієї церкви, зокрема проведення Львівського собору в 1946 р. [304]. Подібні праці, незважаючи на суб'єктивність підходу, у переважній більшості тяжіють до вивчення суто церковної і богословської сторони діяльності греко-католицького духовенства, що звичайно звужує зміст їхнього використання в історичному аспекті. Але серед них трапляються роботи історичної спрямованості. Достатньо фундаментальними з точки зору відображення історії церкви в Україні стали праці Івано-Франківського єпископа УГКЦ С. Мудрого [269; 270]. Такий самий характер має робота Ю. Федоріва [325].

Певні аспекти досліджуваної проблеми знайшли своє відображення і у деяких дисертаційних працях [345-360], хоч слід відзначити, що поки що в українській історіографії відсутня комплексна наукова робота, предметом дослідження якої стали б особливості підготовки і проведення Львівського собору 1946 р. як спланованої і чітко організованої антиунійної політичної акції комуністичного режиму.

Актуальними залишаються дослідження підготовки у кабінетах НКВС і НКДБ планів ліквідації УГКЦ, механізмів їх реалізації, особистого внеску ініціаторів та «режисерів» цього дійства, участі у цьому процесі духовенства та віруючих. Це, власне і прагнула розкрити автор у даній роботі. Тому значна увага була приділена пошуку відповідної джерельної бази, аналіз якої подається нижче.

1.2 Характеристика джерельної бази дослідження

Основу джерельної бази монографії склали неопубліковані архівні джерела, що зберігаються в архівах України, опубліковані документи і матеріали різноманітних наукових видань, археографічні матеріали, опубліковані матеріали релігійних установ та їхніх діячів, періодична преса, спогади, мемуари, праці учасників та очевидців подій. Зрозуміло, що з огляду на значну розробленість загальної проблеми щодо УГКЦ, увага автора була приділена пошуку нових документів і матеріалів, що дозволили б розширити документальний базис розкриття теми. Тому впродовж пошуку було опрацьовано архівні матеріали ряду центральних та обласних архівних установ України. Враховуючи значне зацікавлення даною проблемою в науковому світі дозволимо собі подати аналіз матеріалів фондів та описів, в яких прийшлося працювати. Це, в першу чергу, матеріали архівних фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГОУ), Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІАУЛ), Державного архіву Івано-Франківської області (ДАІФО), Державного архіву Львівської області (ДАЛО).

...