Це різноманітні та різнопланові документи, які відображають процес ліквідації УГКЦ органами партійно-державної влади та держбезпеки, дають змогу дослідити підготовчий етап репресій, механізм та розвиток цього процесу, методи, що застосовувалися до духовенства та їх зміна протягом ліквідаційного періоду. Зміст цих документів дозволяє простежити наявність деяких розбіжностей між вказівками керівництва радянських спецслужб та їх трактуванням органами держбезпеки на місцях. Досліджено документи, авторство яких належить широкому діапазону осіб - від народних комісарів і вищих офіцерів органів держбезпеки, партійних функціонерів, представників радянських органів різних рівнів до ієрархів, духовенства і віруючих УГКЦ. Серед них - звернення митрополита УГКЦ А. Шептицького до віруючих, послання і теологічні праці протопресвітера Г. Костельника, листи митрополита Йосифа Сліпого тощо.

У дослідженні використано матеріали, виявлені у ЦДАВОВУ, де наявний комплекс документів за походженням сформувався з матеріалів вищих і місцевих органів влади республіки та церковних організацій. Вони зосереджені у фонді 4648 - Рада в справах релігій при Раді Міністрів УРСР. Тут знаходяться документи про діяльність апаратів уповноважених Ради в справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР, що дозволили з'ясувати механізми та методи діяльності цих структур, їхню роль і вплив на систему державно-церковних відносин. Більшість наявних документів - це доповідні уповноважених з західних областей про стан роботи, фіксують їхню діяльність у напрямі організації і проведення Львівського собору, підготовчі документи самого собору, тексти виступів учасників, його рішення, звіти світських учасників, інформацію про перехід греко-католицьких священиків і громад у підпорядкування РПЦ [1-13].

Найбільшу цінність для з'ясування механізмів і засобів взаємовідносин держави і церкви, тотального наступу на церковно-релігійне життя в повоєнній Галичині, спрямованості державно-православної акції з ліквідації УГКЦ та витоків цієї трагедії, політики влади щодо інших конфесій становлять розпорядження органів влади, донесення різних світських і церковних відомств, звіти, інформаційні довідки, результати інспекційних перевірок, листування, відозви ієрархів РПЦ та УГКЦ, циркуляри та інструкції РСРПЦ про роботу уповноважених на місцях. Опрацьовані документи дають можливість простежити основні етапи ліквідації УГКЦ, достовірно відтворити тотальну систему репресій проти священиків - «неприєднанців», представників чернецтва, вірних; проаналізувати форми і методи боротьби із «залишками уніатства». Цікавими є документи про реакцію світової громадськості на ліквідацію УГКЦ, яку радянські засоби масової інформації замовчували.

У Центральному державному архіві громадських об'єднань України досліджувалися матеріали фонду 1 - Центральний комітет Комуністичної партії (більшовиків) України, що дозволили з'ясувати форми і методи, якими республіканські і місцеві партійні органи, Рада у справах РПЦ УРСР, її уповноважені при облвиконкомах, радянські органи на місцях проводила державну та політичну лінію стосовно релігії та церкви [14-49]. У архівних справах виявлено чимало листів керівних партійних органів, які надсилалися з Києва на місця, звіти та інформації, в яких доповідалося про стан виконання поставлених завдань, ситуацію на місцях, реакцію керівників церкви, духовенства, населення на ті чи інші дії влади. Серед матеріалів листи та звернення ієрархів УГКЦ на адресу партійних і місцевих керівників, листівки та матеріали оунівського підпілля із закликами протидії комуністичній владі та ін.

У Центральному державному історичному архіві України у Львові значна кількість матеріалів по темі дослідження знаходиться у фонді 201 - Греко-католицька митрополича консисторія, фонді 358 - Митрополит Андрей Шептицький та фонді 408 - Греко-католицький митрополичий ординаріат [50-60]. Було використано матеріали листування митрополита А. Шептицького та станіславського єпископа Г. Хомишина, що дали можливість уточнити стосунки між двома владиками в роки війни, позицію УГКЦ стосовно окупаційної влади тощо. Матеріали з фонду 408 дозволили проаналізувати ситуацію навколо УГКЦ в умовах радянського режиму, особливо після смерті митрополита А. Шептицького, до проведення собору 1946 р.

Значну частину інформації регіонального характеру дослідження було отримано в Державних архівах Львівської та Івано-Франківської областей. У ДАЛО було використано архівні матеріали фонду П-3 - Львівський обком Компартії України та фонду Р-1332 - Уповноважений Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР у Львівській області, які безпосередньо показують процес підготовки та проведення Львівського собору у березні 1946 р. місцевими партійними і радянськими органами влади [61-73].

У ДАІФО опрацьовані матеріали двох фондів, які стосувалися політики у сфері релігії та конфесійного життя: фонд Р-388 - Уповноважений Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по Станіславській (Івано-Франківській) області та фонд Р-389 - Уповноважений Ради у справах Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР по Станіславській (Івано-Франківській) області [74-98]. Документи цих фондів сприяли поглибленому висвітленню діяльності як уповноважених, так і життєдіяльності конфесійних об'єднань досліджуваного періоду, дали можливість побачити участь цих структур у боротьбі з УГКЦ та релігією загалом на теренах Львівщини і Прикарпаття. Серед матеріалів містяться документи, в яких зафіксовано інформацію про перехід у православну віру греко-католиків на теренах цих областей, що дає можливість здійснити порівняльний аналіз цього процесу. Вони засвідчують, що станом на 1 жовтня 1946 р. третина громад і священиків чинила опір входженню до складу РПЦ. Ці матеріали також є доречними доказами насильницького характеру «возз'єднання».

Інформативно насиченими є документи, що висвітлюють процес закриття греко-католицьких чоловічих і жіночих монастирів на теренах західних областей, який тривав до початку 50-х років [45; 81]. Вивчення документів обласних архівів показало ряд специфічних моментів наявної документальної бази у архівних справах районних комітетів КП(б) У, де збереглися документи центральних органів партії, надіслані на місця. Окремі документи місцевих органів звітно-інформативного характеру є достатньо формалізованими і поверховими, їхній зміст визначався не станом справи, а компетенцією інформатора та його виконавською дисципліною. Таким чином, поєднання і зіставлення матеріалів місцевих архівів та документів центральних керівних структур дає ґрунтовну джерельну базу для всебічного висвітлення порушеної проблеми.

Слід зазначити, що використання документів і матеріалів з фондів місцевих вітчизняних архівів збагатило джерельну базу дослідження, дозволило з'ясувати виконавчу вертикаль, особливості церковної політики на місцях, стан релігійних громад, настрої населення і його ставлення до антирелігійної політики та її провідників.

Окрім неопублікованих джерел, частина яких уперше стала об'єктом спеціального наукового дослідження чи була введена в науковий обіг, у роботі було використано велику групу опублікованих джерел.

У першу чергу слід виділити двотомний збірник документів радянських органів державної безпеки з архівного фонду Галузевого Державного архіву Служби безпеки України «Ліквідація УГКЦ (1939-1946): документи органів державної безпеки», який побачив світ у 2006 році [116; 117]. Він містить 443 документи, присвячені порушеній в монографії проблемам, які, у значній мірі, лягли в основу документальної бази даної праці. Якщо узагальнити увесь масив наявних в цьому збірнику документів, то їх умовно можна розділити на кілька груп. До першої належать нормативно-розпорядчі документи, вказівки керівництва НКДБ СРСР і УРСР, а також документи управлінь НКДБ західних областей України по активізації оперативної та слідчої роботи стосовно релігійного середовища УГКЦ. Це накази і директиви союзних відомств республіканським, вказівки обласним управлінням держбезпеки, спецповідомлення про результати оперативних заходів.

Другу групу склали звітні документи, серед яких доповідні записки, спецповідомлення про реагування населення на арешти священиків УГКЦ, звіти керівників структурних підрозділів НКДБ-МДБ УРСР та обласних управлінь про хід виконання плану оперативних та слідчих заходів по ліквідації УГКЦ, довідки співробітників держбезпеки про проведення зборів греко-католицького духовенства, записки про підготовку і проведення собору УГКЦ 1946 р.

До третьої групи слід віднести матеріали, що безпосередньо стосуються релігійно-церковного життя: листування ієрархів, послання, промови ієрархів УГКЦ до пастви; заяви, звіти членів Ініціативної групи по возз'єднанню УГКЦ з РПЦ, рукописи праць священиків, зокрема, реферат Г. Костельника «…як можна галицьку Греко-католицьку церкву перетворити в Православну?» [113], заяви віруючих, скеровані до органів влади тощо.

Четверту групу склали матеріали кримінальних справ, заведених на заарештованих священнослужителів УГКЦ, документи процесуального та біографічного характеру (ордери і постанови на арешт, анкети арештованих, протоколи допитів та очних ставок, звинувачувальні висновки, вироки тощо). При опрацюванні такого роду джерел враховувалися обставини та умови, за яких давались показання священиків під час допитів про оцінки подій, діяльність ієрархів церкви, становище УГКЦ під час нацистської окупації, підготовку до проведення собору 1946 р., відношення до політики радянської влади на західноукраїнських землях тощо. Тому такі документи вимагають критичного ставлення, врахування особливостей умов здобуття зізнань, що давалися і підписувалися під тиском слідчих [99].

Ще одну групу матеріалів складають окремі друковані видання, брошури, журнали, газетні матеріали, які містять різноманітну інформацію, у тому числі про ставлення світової громадськості до проведення Львівського собору 1946 р., реакцію населення Західної України на ці події, документи ОУН з реагуванням на «возз'єднання» УГКЦ з РПЦ.

Опрацювання опублікованих матеріалів з архівів колишніх органів держбезпеки радянської держави, зважаючи на специфічне їх походження, зміст і скерованість, відкриває додаткові шляхи для розкриття історичної правди про події, пов'язані з ліквідацією Греко-католицької церкви в Україні. Ці документи відображають суть діяльності карально-репресивних відомств, мають величезні інформаційні можливості, оскільки містять відомості як узагальнюючого, так і конкретного характеру, що дозволяє простежити розвиток подій, роль різноманітних чинників та учасників процесу. Незаперечну наукову цінність цих джерел визначає не лише їх інформативна насиченість, але й унікальність самих відомостей, що були зібрані притаманними для спецслужб методами. У ході опрацювання документів та їхнього використання при написанні монографії було з'ясовано, що радянські спецслужби відігравали домінуючу і надзвичайно активну роль у багатогалузевій і структурованій системі антирелігійного апарату, визначали його ліквідаційну спрямованість, перевагу таємних, провокаційних і репресивних методів впливу на конфесію.

Важливе місце в переліку використаних збірок документів, де ілюструється церковно-релігійне життя в Україні в умовах тоталітаризму, розкривається система державної влади, взаємодії усіх її ланок та ступінь участі в процесі ліквідації УГКЦ, займають підготовлені за науковою редакцією професора В. Сергійчука збірники «Десять буремних літ: Західноукраїнські землі України 1944-1953 рр. Нові документи і матеріали» та «Нескорена Церква. Подвижництво греко-католиків України в боротьбі за віру і державу» [133; 134]. У них представлені офіційні документи державних установ, обіжники, інструкції з питань державної політики щодо церкви, матеріали військових керівників, представників органів державної безпеки, місцевих органів влади, документи церковно-релігійного походження, а також матеріали, що характеризують масштаби та характер українського націоналістичного руху ОУН та УПА.

Аналогічний підбір документів відображений у частині документального тому, підготовленого І.Біласом «Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. Кн. 2: Документи і матеріали» [101]. Цим же проблемам, тільки на регіональному рівні, присвячене документальне видання прикарпатця І. Андрухіва «Галицька Голгофа. Ліквідація УГКЦ на Станіславщині в 1945-1961 рр.» [157], в якій проаналізовано фонди ДАІФО. Віднайдені дослідником документи розкривають волюнтаристські дії партійних комітетів і силових структур області щодо греко-католицьких священиків і вірних, які категорично відмовлялися від прийняття православної віри.

Достатньо широкий за тематикою підбір документів зробив у своїй документальній праці М. Гайковський, який доповнив підготовлений збірник документів «Хресною дорогою: Функціонування і спроби ліквідації Української Греко-Католицької Церкви в умовах СРСР у 1939-1941 та 1944-1946 роках» [104] достатньо ґрунтовною вступною статтею про перебіг подій і процесів, акцентуючи свою увагу в першу чергу на поведінці та відношенні до репресій представників церкви [190].

У тритомнику «Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-их рр.: документи, матеріали, спогади» (за редакцією Ю. Сливки) [105] подаються документи західноукраїнських архівів про масові виселення українців до Сибіру, переселення поляків і чехів до Польщі і Чехословаччини і повернення звідти українців. Особливий інтерес з погляду нашого дослідження представляють документи, які відображають позицію Православної і Греко-католицької церков стосовно переселенських акцій. У той час, коли православне духовенство всіляко заохочувало українців повертатися із Польщі на свою етнічну батьківщину, греко-католицький клір закликав чинити опір насильницькому виселенню.

Масштаби гонінь проти Української греко-католицької церкви та її діяльність у підпіллі допомагають зрозуміти документальні збірники, видані представниками української діаспори за кордоном [100; 110], а також вітчизняні видання часів незалежності нашої держави [107; 118]. Сюди варто віднести і багатотомне джерельне видання львівських науковців про культурне життя на західноукраїнських землях [114; 115].

У ході роботи над проблемою були опрацьовані також збірки документів і матеріалів, присвячені життю та діяльності українських церков у воєнний та післявоєнний період, які вийшли в радянський період в Україні [103; 106; 108; 119; 130] та за кордоном [102; 120; 121; 130; 131]. Незважаючи на певну тенденційність, полярну ідеологічну та тематичну спрямованість їхнього змісту, вони містять чимало документального матеріалу, який стосується тематики дослідження.

У часи незалежності склалися сприятливі умови для об'єктивного відображення на документальному рівні усієї багатогранної діяльності митрополита УГКЦ А. Шептицького. Його особі, поглядам, діяльності, церковній та громадській позиції присвячено ряд збірників. У 1998 році світ побачило документальне видання «Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність: документи і матеріали. 1899-1944.», другий том якого присвячений воєнному періоду [122]. Серед інших видань - збірник «Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939-1944 рр.)», основу якого становлять послання, листи митрополита і акти митрополичого ординаріату періоду німецької окупації Західної України (1941-1944 рр.), а також документи радянських спецслужб за 1939-1944 рр., віднайдені у фондах Державного архіву СБУ [125]. Цій же проблемі присвячено збірник документів «Митрополит Андрей Шептицький: документи і матеріали 1941-1944», основу якого склали матеріали ЦДАВОВУ. Це видання дало можливість пізнати діяльність УГКЦ, вплив духовенства, особисто митрополита, поведінку віруючих за екстремальних умов Другої світової війни [123; 124].

Ще одну групу опублікованих джерел склали мемуари та щоденники діячів церкви, матеріали періодичної літератури. Безперечну цінність для дослідження становить мемуарна література, що відзначається багатим фактажем, особистісним баченням подій суспільного, церковного, духовно-культурного життя. Саме ці праці дають змогу не тільки перевірити й уточнити низку історичних фактів, роль окремих церковних і громадських діячів у подіях релігійно-церковного життя, але й більш достовірно відтворити психологічну атмосферу в українському суспільстві в різні періоди його релігійно-церковного розвитку, подати більш достовірну картину змін, що відбувалися в індивідуальній та масовій свідомості й поведінці. Найвагомішими з них для висвітлення вузлових проблем роботи є спогади Л. Гузара [144; 145], Т. Коструби [147], В. Лаби [148], І. Лебедовича [150], І. Хоми [154], Л. Цегельського [155].

Джерельну базу монографії збагатили матеріали довідково-інформаційного характеру, а також періодичні видання. Таким чином, для вирішення поставлених у монографії завдань джерельна та історіографічна база є достатньою та різноплановою.

Підсумовуючи аналіз джерельної бази варто зазначити, що у радянський час публікувалися лише матеріали офіційно-декларативного характеру, які не відтворюють реальні події суспільно-політичного життя. У період незалежності зусиллями українських дослідників було віднайдено і опубліковано велику кількість документальних матеріалів, які відображають загальну картину з даної проблематики. Однак ціла низка проблем у збірниках опублікованих документів відображені фрагментарно і потребують подальшого пошуку і систематизації документального матеріалу. Автор при підготовці роботи використовувала як неопубліковані документи, основу яких складають архівні джерела, так і матеріали опублікованих збірок, особливо найновіші видання з архівів колишніх спецслужб. Саме їх активне використання робить дану роботу оригінальним дослідженням та визначає її наукову новизну.

Отже, аналізуючи кількість наявної літератури з означеної проблеми, слід відзначити достатньо вагомий доробок з історії діяльності та долі УГКЦ в роки Другої світової війни та післявоєнний період. Розвиток історіографічних тенденцій традиційно ділить цю літературу на дві великі групи - радянського періоду та періоду незалежності, а також літературу діаспорного та іноземного походження. Радянська історіографія проблеми підпорядковувалась ідеологічній лінії тогочасного тоталітарного комуністичного режиму. Тому більшість робіт були побудовані в пропагандистському ключі, де головною метою було не відображення істини, а спроба переконати читача у вірності державної політики влади щодо ліквідації УГКЦ.

Сучасна вітчизняна література, що базується на використанні значної кількості раніше засекречених архівних джерел, дозволяє загалом об'єктивно оцінити процес знищення церкви. Однак, більшість цих робіт зачіпають окремі аспекти процесу ліквідації УГКЦ, грішать одноманітністю схеми, запропонованої її першими дослідниками. У цих роботах подаються уже відомі документи про загальний план роботи проти греко-католиків, створення та діяльність Ініціативної групи по «возз'єднанню» із РПЦ на чолі з Г. Костельником, хід самого собору, але відсутня достатня документальна база, що могла б розкрити методику діяльності місцевих органів влади, держбезпеки та НКВС, їхню взаємодію з ієрархами РПЦ. Недостатньо висвітлено і загальний процес ліквідації, який своїм корінням сягає ще періоду 1939-1941 років, і розтягнувся до 1948-1949 рр., до моменту ліквідації УГКЦ на Закарпатті.

Тож, наукове дослідження проблеми місця Львівського церковного собору 1946 р. у політиці радянського тоталітарного режиму, спрямованій на ліквідацію УГКЦ, у вітчизняній та зарубіжній історіографії знайшло своє часткове відображення, хоч воно підпорядковане двом основним схемам, виробленим ще радянськими та діаспорними істориками. Більшість праць сучасних дослідників акцентують свою увагу на загальному процесі нищення церкви. Практично відсутні праці, в яких би тема розкривалася із залученням насамперед значного комплексу архівних матеріалів з Галузевого Державного архіву Служби безпеки України, із одночасним освоєнням широкого кола інших джерел та історіографічного матеріалу. Оскільки жодне із існуючих досліджень не вичерпує піднятих у монографії питань, то порушені в монографії положення базуються на підходах комплексного вивчення та якісного осмислення наявної джерельної і історіографічної бази.

2. Становище УГКЦ під владою двох тоталітарних режимів у 1939-1944 рр. Початки підпілля

2.1 Специфіка взаємин Греко-католицької церкви і радянської влади у 1939-1941 роках

У кінці 1930-х років, незважаючи на прагнення польського політичного режиму здійснити політику ополячення основної маси українців, Українська греко-католицька церква відігравала помітну роль у суспільно-політичному й національно-культурному житті західноукраїнських земель. Станом на 1939 рік її церковно-організаційну структуру складали 3040 парафій, що об'єднували 4,3 млн. віруючих, їй належало 4440 храмів і каплиць, Богословська академія (у Львові) і п'ять духовних семінарій, дві духовні школи, 127 монастирів і монастирських домів [301, с. 15]. Вона була своєрідним генератором історичної пам'яті та національної свідомості галицького українства, суспільною протидією асиміляторській політиці Варшави. Очолювана митрополитом А. Шептицьким церква у 1939 р. нараховувала 10 єпископів, 2950 священиків, 520 ієромонахів, 1090 монахинь-черниць, 540 студентів теології [123, с. 6]. Церква виконувала душпастирську місію, морально-виховні завдання і володіла значною кількістю будинків культурного призначення, друкарень, книгарень і бібліотек. Власними силами вона видавала чотири десятки часописів і журналів, мала широку мережу церковних братств, релігійних товариств, дієво впливала на масові культурно-освітні товариства Галичини, зокрема, «Просвіту», «Рідну школу», «Сільський господар», «Пласт», «Луг» та ін [261, с. 237]. УГКЦ також сприяла формуванню національних господарсько-виробничих, банківсько-економічних та музейних структур, займалася благодійництвом і меценатством.

Залишаючись впливовою для українців духовно-релігійною структурою, УГКЦ здійснювала свою діяльність в умовах співіснування із церковними структурами та віруючими інших віросповідань. Окрім греко-католиків на західноукраїнських землях під Польською державою проживали організовані конфесії римо-католиків (2 млн.), православних (1,5 млн., зокрема, на Волині і Холмщині) та іудеїв 0,8 млн. [282, с. 16]. Напередодні розв'язання Другої світової війни УГКЦ інтенсивно розвивалася й активно діяла в різних галузях громадського й культурного життя, сприяла вихованню національних кадрів, проводила доброчинну діяльність.

Проте події, пов'язані з геополітичними планами та діями двох найбільших тогочасних диктаторських режимів Європи, перекреслили цю подвижницьку роботу. Більшість західноукраїнських земель стали об'єктом агресивної уваги Радянського Союзу, натомість менша їхня частина внаслідок розгрому німецькою армією Польської держави опинилися під контролем нацистської Німеччини. Відповідно були розірвані і духовно-релігійні зв'язки, що єднали один народ у міжвоєнний період.

Релігійна політика радянської влади на приєднаних у 1939 році західноукраїнських землях ще не мала однозначно дискримінаційного щодо УГКЦ характеру. У сучасній історичній літературі є різні оцінки поведінки та результатів діяльності комуністичних органів відносно греко-католиків у 1939-1941 роках, але в цілому відзначається, що тиск та репресії, спрямовані проти церковної організації та священнослужителів, не набули системного характеру. Так В. Сергійчук відзначав, що захопивши Галичину, більшовицька влада не поспішала з ліквідацією Греко-католицької церкви. На фоні припинення діяльності багатьох політичних партій і громадських організацій, брутального наступу проти римо-католицької конфесії «…уніатів у 1939-1941 роках «визволителі» зі Сходу не чіпали. Можливо, усвідомлюючи наявність великої маси греко-католиків, що залишалися на той час поза межами їхнього впливу на окупованих чужинцями Холмщині, Надсянні, Лемківщині, Закарпатті, ще не вірили в успішну ліквідацію Греко-католицької церкви» [134, с. 16]. Львівський дослідник М. Гайковський, посилаючись на записи хроніки львівського монастиря Студитів імені Св. Йосафата (осінь 1939 року), зазначав, що «…перші кроки між державою і церквою виглядають доволі пристойно», одночасно стверджуючи, що уже «…у вересні 1939 р. компартійні органи розпочали планову антирелігійну роботу проти Греко-Католицької Церкви» [190, с. 26].

Оцінюючи характер взаємин між УГКЦ та комуністичною владою після 1939 року, В. Пащенко вказував, що конфлікт між ними був неминучим. Після проголошення радянської влади «…сталінська бюрократія почала впроваджувати усталені вже форми управління державою, духовним життям. Стосовно релігійних об'єднань це означало непомірні податки з громад та духовенства, їх усебічні утиски, а то й репресії» [282, с. 17]. Тобто все, що на той час було звичним атрибутом радянської дійсності і не мало якихось спеціальних підходів щодо релігійних організацій. На думку В. Марчука, радянський режим «…досить обережно потрактовував історичну місію Греко-католицької церкви й поступово обмежував її діяльність» [261, с. 199].

Радянська держава офіційно декларувала атеїстичну антицерковну політику, яку почала проводити ще на початку 1920-х років. У численних директивах уряду радянської України того часу неодноразово підкреслювалося, що релігія і церква є єдиним легальним оплотом контрреволюції в країні. А з 1933 р. релігійні організації в УРСР проголошувалися ще й «оплотами фашизму», що стало моральним обґрунтуванням подальшого розгортання репресій, спрямованих на остаточне викорінення релігії як ворожої ідеології. Здійснювалося повальне закриття храмів, більшість з них пристосовувалася під клуби чи господарські приміщення, інші просто руйнувалися. Набув тотального характеру терор проти священнослужителів, який проявлявся в переслідуваннях, засланнях та знищенні православного духовенства.

З приєднанням восени 1939 р. Західної України до СРСР та УРСР, після розгрому Української православної автокефальної церкви в радянській Україні й ліквідації конфесій, що відстоювали ідею незалежності української держави і кліру, Москва зіткнулась із організаційно сильним супротивником її політичного курсу - УГКЦ. Її лідер, митрополит А. Шептицький, був противником політичного терору, людиною непересічних людських і громадянських якостей, досвідченим парламентарієм, послідовним поборником національно-культурних прав народу. Будучи натхненником національних змагань і бажаючи вивести свій народ на вищий рівень суспільного життя - власної державності, митрополит спрямовував українські політичні сили до усвідомлення цього державницького прагнення. Витоки тісної співпраці А. Шептицького з національним рухом лежали у його переконанні, що УГКЦ є суто українська установа, яка повинна служити своєму народові, плекати його традиції, мову, культуру, всіляко сприяти його духовному розвитку, підтримувати його національні прагнення [326]. Завданням же УГКЦ її глава вважав виховання національного проводу та громадян, плекання у них чеснот справедливості та любові до ближнього.

Тому новому режиму до утвердження свого тотального контролю над суспільством доводилося ці фактори враховувати. Оцінюючи УГКЦ як генератора національної самосвідомості галичан, О. Лисенко підкреслював, що церква «…мала досвід протистояння, протидії асиміляторській політиці польського уряду. Глава уніатів митрополит А. Шептицький, який так і не присягнув польським властям, залишався послідовним поборником прав своєї пастви і після входження Західної України до складу УРСР» [248, с. 73].

У перші тижні німецько-польської війни керівництво та духовенство УГКЦ закликало людей зберігати спокій і безпеку доступними їм засобами. Уже 1 вересня 1939 р., коли розпочалося німецьке бомбардування Львова, Тернополя, Станіславова та інших міст Галичини, митрополичий ординаріат звернувся до духовенства із проханням застерегти вірних перед ідеологічною навалою провокаторів та різних агітаторів: «Не слухайте намов людей, що їх не знаєте, не поступайте без поради старших, відповідальних наших провідників духовних і світських» [315, с. 176]. Наближення Червоної армії до Львова викликало певні сподівання на полегшення життя не тільки у радянофілів, але й у частини інтелігенції, і навіть духовенства. Так літописець монастиря Студитів у Львові, відгукуючись на поведінку мешканців Львова під час вступу радянських військ до міста, писав: «Я дивлюся, як збігаються українці Львова і моментально роблять сотні із червоними кокардами і ідуть відбирати уряди. І всі хлопці - товариші, підбадьорені, убрані як на цирку, але ідуть, бо хвиля свободи України близько… Бачу між стрільцями отця Гриньоха, професора Богословської академії, отця Дурбака і много-много світської інтелігенції, і навіть нашого отця Ігумена (настоятеля монастиря Студитів Климентія Шептицького - Н.К.), зауважую, як переходять між стрільців і щось говорять» [190, с. 26].

Про роль священиків у збереженні національного почуття західноукраїнським суспільством заявлялося 27 вересня 1939 року в радіопередачах київського радіо, в яких висловлювалася вдячність галицькому духовенству за те, що воно «…так вірно підтримувало український дух поневоленого народу» [59, арк. 3]. Такий пасаж засобу комуністичної пропаганди можна пояснити ще невизначеністю можливого розвитку подій в регіоні внаслідок розгортання Другої світової війни та потребою заручитися хоча б на короткий час симпатіями, бодай незначної частини місцевого населення, для якого УГКЦ була незаперечним авторитетом. Тож на перших порах декларувалася лінія, за якою нова влада особливо не чіпала греко-католицьких священнослужителів, за умови, щоб вони не вели антирадянської пропаганди.

Саме такі настрої були відображені у вищезгаданій хроніці монастиря Св. Йосафата у Львові, де у записі від 28 вересня 1939 р. відзначалося: «Влада сказала, що до церкви не будемо мішатися. Навіть радіо вчора з Києва говорило, що духовенству галицькому много завдячує, що так вірно піддержувало духа українського між нашим народом. Наразі небезпеки нема. Але це може змінитись, бо можуть сконфіскувати все майно, і будемо бідні, або розженуть монахів, і будемо переслідувані» [190, с. 27].

На думку окремих зарубіжних дослідників, нова радянська влада в Галичині вела себе достатньо толерантно стосовно до греко-католицького духовенства, надаючи йому повну свободу релігійної діяльності за умов не виголошення промов антирадянського змісту [340, s. 200]. У директиві НКВС СРСР від 15 вересня 1939 року, адресованій оперативним групам НКВС у складі підрозділів Червоної армії, які готувалися для військового походу до Польщі, вказувалося про необхідність проведення невідкладних заходів (арештів, ув'язнень, «нейтралізації») представників польської місцевої влади, а щодо духовенства, то «…арешти духовних осіб поки що не здійснювати, особливо католиків» [125, с. 19].

Скоро стало очевидним, що комуністична українізація Західної України націлювалася на нищення існуючих за часів Польської держави національно-культурних інституцій українців (Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, «Просвіти» та ін.), із заміною їх на нові культурно-освітні та наукові осередки, національні тільки за формою. Головний же зміст їхньої діяльності спрямовувався на виховання населення в дусі комунізму, «пролетарського інтернаціоналізму», а також відвертого атеїзму та богоборства. Впровадження комуністичної ідеології супроводжувалося нищенням традиційного духовного життя регіону, де найшановніше місце посідала релігія. Уже в перші тижні після вступу військ Червоної армії недолуга політика атеїстичної агітації армійських політпрацівників продемонструвала відверто вороже ставлення значної частини військовослужбовців до церкви і священиків, спричинила непоодинокі випадки пограбування останніх [294, с. 94-95]. Такі дії погано узгоджувалися із декларованими гаслами поваги до релігійних почуттів віруючих.

Одним із перших відвертих випадів влади проти церкви стало положення про конфіскацію церковних земель і скасування монастирів, прийняте в декларації та постановах Народними Зборами Західної України. У жовтні 1939 р. митрополит А. Шептицький визнав їх не чинними і відкрито висловив протест. У посланні до священицтва і монаших згромаджень він обурено писав: «Воєнні обставини змусили нас досі мовчати і не дали змоги станути рішучо у Вашій обороні перед насильством, тим болючішим, що покривалося ложжю, висказаною волею народу. Це наше дотеперішнє, противне нашій волі мовчання, нехай ніхто не толкує в тому дусі, що годимось з насильством. Ми не тільки не годилися, але й рішучо протестуємо проти зділаної Вам кривди» [125, с. 347]. У відповідь на ухвалу Народних Зборів, утиски і репресії радянської влади на західноукраїнських землях митрополит у своєму посланні наголошував: «Не може бути, щоб така незаконна і кривдяча ухвала лишилася без ніякого спротиву… Для того і ми, яко Галицький митрополит торжествено проти цього насильства протестуємо, а усім переслідуваним виражаємо наш глибокий біль і наше обурення за таке кривдяче і незаконне поступування» [125, с. 348]. Митрополит намагався опротестувати ту частину декларації Народних Зборів, яка проголошувала конфіскацію церковних земель і скасування монастирів, хоч змінити позицію влади було неможливо. Насильницька перебудова всього соціального й господарського устрою, націоналізація церковних і монастирських земель послабила церкву економічно, завдала їй значних матеріальних збитків.

Невдовзі священикам було заборонено відвідувати хворих у лікарнях з метою сповіді, причастя або поховального обряду (нова влада трактувала це як кримінальний злочин, що карався шістьма місяцями ув'язнення). У багатьох церковних приміщеннях влаштовано сількоми, клуби тощо [295, с. 18-32].

Окрім адміністративних та економічних методів тиску, що були доволі звичними для комуністичної практики попередніх десятиліть, в існуванні УГКЦ комуністичний режим вбачав насамперед політичний аспект її підпорядкування Ватикану, що сприймався як ворог Радянського Союзу. Крім всього, церква була своєрідним бар'єром на шляху радянизації Західної України та русифікації її населення. То ж зрозумілою ставала антицерковна політика комуністів, спрямована на підрив організації УГКЦ, її сили та впливу на українське суспільство. Так було запроваджено дію радянського чинного законодавства про відокремлення церкви від держави і школи від церкви та положення про релігійні об'єднання, що призвело до обмеження ролі церкви у суспільному житті. Були закриті її навчальні заклади: Богословська академія, духовні семінарії, наукові установи (Богословське наукове товариство та ін.), видавництва, призупинені релігійні видання, скасоване викладання релігії у школах і вузах. Таким чином комуністичний режим намагався суттєво обмежити сфери діяльності та впливу церкви і духовенства на суспільство.

Сучасна дослідниця Л. Бабенко вважає, що, прийшовши в Західну Україну, більшовики перейняли антиунійну ненависть, притаманну колишньому царському самодержавству. Але якщо самодержавство дбало про усунення УГКЦ винятково як конкурента православ'ю, то політика комуністичної влади зумовлювалася комплексом інших за сутністю причин: виключення релігії із суспільного життя згідно марксистської парадигми; ворожими стосунками з Ватиканом як центром антикомунізму; сприйняття УГКЦ як «агента Ватикану» [164, c. 166].

Хоча після утвердження радянської влади західноукраїнські землі офіційно не були заборонені, тиск на них постійно посилювався. Перешкоджання викладання Закону Божого в школах, експропріація церковних земель, скасування права на друкарську діяльність, закриття духовних семінарій - все це до певної міри послаблювало позиції церкви в регіоні, водночас посилюючи у настроях релігійно налаштованого населення заперечення та внутрішній опір «безбожній владі» [294, с. 100].

Позбавлення духовних осіб громадянських прав, непомірне (п'ятиразове у порівнянні із представниками трудових категорій) оподаткування, залучення священиків до виконання обов'язкових громадських робіт, заборона священикам спілкуватися з віруючими у лікарнях та тюрмах, віднесення священнослужителів до категорії «нетрудових елементів» - далеко не всі засоби, якими послуговувалася радянська влада для приниження служителів церкви. Щоб запобігти безцеремонному втручанню державних органів в церковні справи, обмежити тиск на священиків, митрополит А. Шептицький звернувся із скаргою безпосередньо до керівника республіки М. Хрущова. У листі від 3 вересня 1940 року він акцентував увагу секретаря ЦК КП(б) У на великих податках з духовенства, несплата яких тягнула до судового переслідування парохів. Усвідомлюючи критичність своїх вимог, митрополит закінчив лист в дипломатичному тоні: «Глибоко пересвідчений, що це не є ані вашим наміром, ані наміром вашого уряду України, ані Центрального уряду… А всі ми лояльно відносимося до радянської влади і хотіли би, щоб нижчі органи не підкопували надмірними податками довір'я до неї» [103, с. 128]. Невдовзі розміри оподаткування священиків було дещо переглянуті в сторону зменшення.

Митрополит А. Шептицький послідовно дотримувався визначеного ним курсу щодо нової влади, який аж ніяк не був до неї прихильним. «Настала нова епоха, - писав він на початку жовтня 1939 р. у своєму пастирському зверненні «До духовенства». - Програма нашої праці така: будемо повинуватися владі, слухатись законів, оскільки вони не противні Божому законові, не будемо мішатися до політики і світських справ, не перестанемо жертвенно працювати для Христової справи в нашім народі» [122, с. 356-360].

У своїх наступних розпорядженнях духовенству А. Шептицький чітко висловив відношення Греко-католицької церкви до більшовицької влади. У його словах «…слухатися законів, оскільки вони не противні Божому Законові», а також не мішатися до політики проглядається позиція не надавати підтримки новій владі [124, с. 765]. Митрополит робив все для того, щоб зберегти церкву та її вірних у нових умовах. Він заборонив священикам покидати парафії, продовжував підтримувати стосунки з Ватиканом.

В умовах заборони публічних виступів духовенства, що йшли у розріз з офіційною декларованою політикою комуністичних органів, невизначеності майбутнього самої церкви, А. Шептицький, незважаючи на реальну загрозу репресій, протестував проти радянської пропаганди безбожництва, втручання влади в релігійні і церковні справи. Митрополит усвідомлював шкідливість фанатичної пропаганди атеїстичних постулатів і тому вимагав від вірних стійкості у вірі.

В сучасній історіографії, присвяченій постаті та діяльності А. Шептицького (на це вказували М. Гайковський, В. Марчук, В. Пащенко та ін.), утвердилася думка, що саме завдячуючи його вмілому керівництву та безперечному авторитету, Греко-католицька церква зазнала найменших серед інших конфесій втрат і змогла організовано й ефективно протистояти антирелігійній політиці більшовиків у передвоєнний період. Національно спрямована релігійна, політична, суспільна діяльність А. Шептицького перетворили його на одну з найавторитетніших постатей західноукраїнської спільноти і, водночас, політично вразливу, оскільки вона викликала пильну увагу органів радянської влади [164, с. 167].

Серед заходів превентивного характеру щодо тиску з боку влади слід відзначити прагнення митрополита підготувати і провід, і духовенство, та вірних церкви до можливого факту свого потенційного арешту. Щоб запобігти обезголовленню церкви, він ще у жовтні 1939 р. таємно відіслав довірену особу до Папи Пія XII з листом, в якому йшлося про висвячення ректора Богословської академії Йосифа Сліпого на єпископа та пропозиції його кандидатури як ймовірного наступника на митрополичому престолі. Такий вибір А. Шептицький обґрунтував у таємному листі - своєрідному духовному заповіті до духовенства митрополії від 26 липня 1940 р. на випадок смерті або ж, коли б він був «ув'язнений, вивезений або ж змушений опустити Львів». У цьому листі митрополит вказував, що висвячення Й. Сліпого в єпископський сан з наданням йому права успадкування титулу Галицького митрополита, архієпископа Львівського і єпископа Кам'янця-Подільського, здійснено в таємниці від органів радянської влади при повному погодженні та підтримці з боку Папи Римського Пія ХІІ. У листі вказувалося: «Ми у Львові заховували посвячення преосв. Йосифа в тайні приготовуючися на переслідування зі сторони уряду СРСР, який, по нашій думці, нехибно скорше або пізніше розгромить нашу церкву. В часах такого переслідування, як те якого ми його очікуємо може бути для добра церкви річею конечною, щоби гонителі не знали хто є зверхником єпархії» [114, с. 98-99].

Геополітичні і територіальні зміни 1939 року значно вплинули на діяльність та функціонування УГКЦ. Галицькі землі, після запровадження нового адміністративно-територіального устрою, були поділені на чотири області - Дрогобицьку, Львівську, Станіславську і Тернопільську, територіальні межі яких не відповідали раніше існуючим за часів Польської держави воєводствам і, відповідно, межам церковно-організаційного підпорядкування. В умовах нових взаємин між державою і церквою ці моменти ставали досить зручним для органів комуністичної влади, приводом висунення претензій або здійснення тиску на керівництво єпархій.

Щоб зберегти контроль над церковною структурою та забезпечити управління Львівською, Станіславською та Перемиською єпархіями, митрополит А. Шептицький ще восени 1939 р. створив постійно діючий колективний орган - Митрополичу раду, яка засідала щотижня в четвер в митрополичих палатах. До участі в роботі ради запрошувалися усі священики, а сама рада виконувала роль координатора діяльності цих єпархій. Було продумано і налагоджено систему контактів з усіма парафіями. Таким чином забезпечувалася і передача доручень й послань митрополита до духовенства та вірних. Із травня 1940 року Митрополича рада була перейменована у Архиєпархіяльний собор, який став постійно діючим координаційним органом УГКЦ, розробляв стратегію і тактику за нових обставин. У ході проведення численних засідань було прийнято 56 постанов собору, що стосувалися усіх сторін церковного і суспільного життя [190, с. 34]. Таким чином, керівництво церкви прагнуло забезпечити діяльність своєї організації в умовах утвердження комуністичного режиму із відповідними для цього процесу наслідками.

Приєднання західноукраїнських земель до основної частини українських територій дало підстави переглянути і УГКЦ, і Ватикану перспективу поширення своєї діяльності на Схід. Вона була обумовлена як об'єктивною реальністю широкого географічного простору уже єдиної держави - СРСР, так і політикою радянського режиму, спрямованою на депортації та примусове переселення вглиб країни сотень тисяч мешканців західноукраїнських земель. У жовтні 1939 року митрополит А. Шептицький за згодою із Ватиканом утворив чотири екзархати поза Галичиною і призначив екзархів у радянській Україні (єпископ Й. Сліпий), Росії (ігумен студитів о. К. Шептицький), Білорусії (єпископ А.Нєманцевич), Волині, Холмщині і Підляшші (єпископ М. Чарнецький). У зв'язку з початком масових депортацій мешканців Західної України у Сибір, Казахстан, на Далекий Схід (детально про це подається у відповідному збірнику документів [105], загалом же кількість оцінюється в 10% населення) постала проблема проведення духовної пастирської роботи серед переселенців та депортованих. Таку думку митрополит висловив у своєму розпорядженні від 17 квітня 1940 р., в якому писав: «Подаю до відома Всеч. Духовенства, що бажаючи сповнити свої душпастирські обов'язки супроти тих наших вірних, які є переселені за східні границі нашого краю, наміряю звернутися до уряду СРСР з проханням позволити і уможливити мені і десятьом священикам душпастирську працю поміж тими переселеними. Всеч. отців завзиваю, щоби до мене зголосилися ті, які бажали би взяти участь в тій моїй душпастирській виправі» [123, с. 260].

На прохання митрополита А. Шептицького Папа Пій XII схвалив ініційовану таємним собором екзархів УГКЦ (18-19 вересня 1940 р.) акцію поширення уніатства на території СРСР [121, с. 201-203]. На соборі екзархів було встановлено головні канонічні, літургійні та пасторальні засади структури церкви УГКЦ та її діяльності в нових державно-політичних умовах.

Такий рішучий поворот у сторону місіонерської діяльності на просторах СРСР став несподіваним навіть для Ватикану, що не спішив підтримувати ініціативи львівського митрополита. Тільки наприкінці 1941 р., після річної паузи, Папа Пій XII в цілому схвалив заходи керівництва УГКЦ і затвердив титулування екзархів Апостольськими, а митрополита А. Шептицького - Апостольським делегатом для екзархів [54, арк. 3]. Таким чином на думку заокеанського дослідника А. Сапеляка, за надзвичайно складних обставин УГКЦ не тільки прагнула зберегти свою структуру, але й намагалася поширювати вплив на великі території Сходу [304, с. 168].

Діяльність державних органів радянської влади не обмежувалася заходами економічного, податкового та адміністративного впливу на церкву і священиків. У жовтні 1939 року на західноукраїнських землях розпочинається активна робота каральних органів, спрямована на «виявлення та нейтралізацію антирадянських елементів». У відомстві на той час всесильного наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії був виданий таємний наказ від 11 жовтня 1939 р. «Про запровадження єдиної системи оперативного обліку антирадянських елементів, які виявляються агентурною розробкою», де визначалися завдання взяття на облік осіб, які «…в силу свого соціального і політичного минулого, релігійних переконань, моральної і політичної обмеженості є ворожими соціалістичному ладу» [116, с. 51], тобто, до переліку підозрілих попадали також і представники духовенства та релігійного активу.

Атмосфера, в якій приходилося проводити свою діяльність греко-католицькому духовенству, з кожним місяцем погіршувалася. Цікавими в цьому плані є свідчення греко-католицького священика Григорія Харчука про становище церкви та духовенства на периферії, зокрема, на Тернопільщині. Зазначаючи, що загалом «…большевицькі часи в парохії Кійданці з дочерного Романове село були страшні», що «…большевики під час свого побуту в парохії нікого не вбили… місцевого священика з парохіяльного дому не прогнали… оставили [йому] біля дому одноморговий город, котрів мусів сам управляти». Характеризуючи спробу проведення владою антирелігійних зібрань, очевидець зазначав, що ці заходи успіху не мали і ніхто з місцевих людей участі в них не брав. Щодо культових споруд, то церкви не закривали, але «…треба було бути завсігди обережним з відправою богослужінь в неділі і свята, а головно коли ходило о яку трудову ударну кампанію» [114, с. 164].

Частина духовенства була піддана арештам, ув'язненням або депортаціям, частина покидала свої парафії, переїздила у Львів, інші міста або на території, окуповані німцями. Наприкінці 1939 року А. Шептицький у листі до секретаря Східної конгрегації Ватикану кардинала Є.Тіссерана зазначав, що: «Певне число священиків, не маючи з чого жити та впавши в нервову депресію внаслідок паніки та загальної атмосфери, втекли з нашого регіону та перейшли на території, окуповані німцями. Таким чином єпархія втратила 30 священиків; ця еміграція продовжується і я даю дозвіл на виїзд з краю кожному, який вважає, що не може працювати під цим режимом» [124, c. 894].

Загалом кількість священиків, які у 1939-1941 роках покинули свої парафії та перебрались через радянсько-німецький кордон, у сучасній науковій літературі оцінюється в межах сотні [190, с. 32-33]. Подібну цифру (понад 100) називав у своїй праці і В. Кубійович, відзначуючи, що на землях Польського генерал-губернаторства перед діячами створеного у 1940 році Українського Центрального Комітету (УЦК) гостро постало питання вирішення проблеми, пов'язаної з втікачами-священиками із радянських територій. Комітет намагався забезпечити приміщеннями та працею тих священиків, які хотіли продовжити душпастирську діяльність, іншим пропонував роботу учителя. УЦК навіть «…вдалося виклопотати для українських священиків грошову допомогу від уряду Генеральної губернії у довоєнному розмірі» [244, с. 3-10].

Серед духовенства УГКЦ почали траплятися поодинокі випадки зречення від духовного стану з переходом на світську роботу. Так восени 1939 року священик з міста Буська на Львівщині о. Дихало, за повідомленням колишніх парафіян, «…без жодної важної причини, тільки для лакімства грошима, зрікся добровільно тайни священства і рівночасно обняв посаду учителя в школі в Буську і почав учити своїх колишніх учеників, що Бога нема, церква то є обман, молитись і ходити до церкви не потрібно» [190, с. 33]. Але більшість священиків продовжували свою духовну місію.

Радянські спецслужби розгорнули активну роботу щодо вербування агентів серед духівництва. У таємному наказі НКВС УРСР «Про недоліки в агентурно-оперативній і слідчій роботі управлінь НКВС західних областей УРСР» від 13 листопада 1939 року органам НКВС наказувалося створювати спеціальну агентуру з релігійного активу для «розкладання і профілактичної роботи серед церковників» [116, с. 57]. Відповідні заходи на місцях не забарилися.

У листопаді 1939 року УНКВС по Станіславській області розпочало оперативну справу («розробку») під кодовою назвою «Чума», підставою для якої стали відомості про діяльність упродовж 1932-1939 рр. на території Станіславщини клерикальної партії «Українська національна обнова» (УНО), до якої безпосередню причетність мали єпископ Г. Хомишин і адвокат Й. Назарук. Заведення справи у відповідній інформаційній довідці обґрунтовувалося тим, що в програмних діях УНО головним завдання визначалася боротьба за селянські маси через залучення їх до релігійного громадського товариства «Скала» і відрив від революційної боротьби. Тож працівники НКВС вбачали небезпеку для радянського суспільного устрою в подібній діяльності з боку релігійних діячів та представників української «націоналістичної» інтелігенції, які нібито проводили агітацію проти комуністичного руху та радянського уряду [116, с. 58-59]. У рамках цієї справи під увагу енкавеесівців, окрім Г. Хомишина, попав підозрюваний у стосунках з націоналістичним підпіллям настоятель чоловічого монастиря в м. Станіславі Йосиф Лучинський та ряд інших священиків [116, с. 60].