Актуальні питання регіональної історії України

- Умань. В с.Небалівцях протягом 2-х тижнів спалено 24 господарства незаможників, що приймали участь у хлібозаготівлі (13.ХІ).

- Балта. В Окнянському районі побито голову сельради за оподаткування. В Андріївському районі поранено голову сельради.

- Сталіно. В с.Олександрівці, Авдієвського району стріляно у вікно голови сельради і підпалено хату й повітку за підвищення сільського податку (15.ХІ).

- Артем'ївське. В с.Балбасівці спалено будинок голови кооперативу і стріляли в уповноваженого по заготівлі хліба (24.ХІ).

- Суми. В с.Кондратівці спалено будинки секретаря сельради.

- Винниця. В с.Нижня Кропивна забито активну біднячку, члена сельради, що доносила на куркулів…

У рубриці "Хроніка" публікувалися матеріали з радянської преси про селянські заворушення, розстріли селян за акції проти комуністичних активістів, відомості з емігрантської преси про діяльність Комітету допомоги голодним в Україні тощо.

У 1930 р. розгортається примусова колективізація селянських господарств. Однією із складових цієї політики стала ліквідація господарств заможних селян, основним методом “соціалістичного будівництва” - ідеологія класової боротьби. Механізм хлібозаготівель знову був використаний для розколу села. Ізольована за допомогою хлібозаготівель верхівка села підлягала економічному винищенню і депортації. Це створювало атмосферу залякування, в якій тільки і можливо було, на думку більшовиків, провести суцільну колективізацію. “Верхівку” села важко було визначити за економічною ознакою, тому щодо неї застосовувалися і політичні гасла. До “куркулів” зараховували тих селян, які використовували найману працю у минулому, перебували у петлюрівських чи білогвардійських військах, антирадянських партизанських загонах. Таким чином штучно розпалювалася соціальна напруга. Держава не тільки сама здійснювала експропріації куркулів, але і примушувала це роботи селян. Якщо ж незаможні селяни не погоджувалися виконувати нав'язану їм роль і приєднувалися до протестів проти колективізації, тоді їх могли оголосити “підкуркульниками”, що тягло за собою розкуркулення [24, с.353]. Лише між 20 лютого і 15 квітня 1930 р. було виселено за межі України 20 793 сім'ї, 113 637 осіб. Така політика призводила до зменшення кількості селянських господарств. У 1930-1931 рр. зникло 282 тис. дворів [24, с.365-366]. По мірі збільшення темпів колективізації зростав і опір селян примусовому усуспільненню їхніх господарств. Для ліквідації селянських виступів використовувалися війська Державного Політичного Управління і Робітничо-Селянської Червоної Армії. Для підсилення колективізації влада відправляла на село робітників. Такі заходи врешті-решт призвели до кризи колгоспного ладу.

Протягом 1930-1931 рр. редакція “Тризуба” досить докладно інформувала еміграцію про ситуацію в Україні, здійснення примусової колективізації, розкуркулення, селянські витупи проти більшовиків.

У 1930-1931 рр. декілька редакційних статей були присвячені “соціалістичним” перетворенням на селі. Так, в одній з них зазначалося, що більшовики “безоглядно нищать хазяйство кожного селянина, що видається їм заможнім, безпардонним способом тягнуть на налигачі населення у ті колективи, на село висилають цілі хмари спеціяльних комісарів, агентів влади і чека, набраних із зайдів, що їх така сила налинула на Вкраїну під крилом окупаційної армії. Знущання над українським селянином не має меж. Провадиться масове висилання селян по-за межі України. Рясно йдуть повідомлення про судові процеси, розстріли. Та чи не частіше зустрічаємо ми вияви селянського терору” («Тризуб.- 1930ю- №9.- с.1»).

У статтях І.Липовецького йдеться про таке масове явище на селі, як приховування селянами хліба [82], про “успіхи” колективізації та репресії щодо селян при її здійсненні. Автор наводить численні свідчення радянської преси про методи запровадження колективних господарств, боротьбу з “куркулями”, депортації населення, втечі селян до інших регіонів країни та за кордон, забивання худоби (щоб не здавати до колгоспу), псування реманенту тощо [81]. У статті Гл.Л. (імовірно Гліб Лазаревський) йдеться про “викриття” органами ДПУ контрреволюційної організації у сільському господарстві - так званих “шкідників” з наркозему, Укрсельбанку, фахівців сільськогосподарської науки, агрономів (О.Філіповський, Е.Заславський, К.Кононенко, Абдул-Абдулаєвський та інші).

У традиційній рубриці “З життя й політики” аналізується радянська преса, заходи партії із запровадження колгоспного ладу, ліквідації куркульства як класу, боротьби з політичною опозицією, показано проблеми у справі організації посівних і хлібозаготівельних кампаній, постачання продуктів харчування у міста, опір селян колективізації. В.Садовський зауважував, що політика партії на селі та боротьба з противниками колгоспного ладу веде до повної економічної руїни та голоду.

Чимало інформації про реалії життя у радянській Україні, перипетії колективізації, карткову систему у містах подається у листах селян-втікачів з більшовицького раю [50]. Листи селян з України аналізують Є.Ґ. (імовірно Євген Ґловінський), відомий український журналіст, секретар Громадсько-допомогового комітету української еміграції у Румунії Дмитро Геродот, І.Липовецький.

У рубриці “Хроніка” відчутно збільшилася кількість повідомлень з радянської преси про проблеми на селі. У 1930-1931 рр. таких було 227, в тому числі 156 повідомлень у 1930 р. Умовно їх можна згрупувати таким чином: проблеми у здійсненні посівної і хлібозаготівельної кампаній, жнив - 61 повідомлення, колгоспно-радгоспне будівництво і пов'язані з цим проблеми - 27, безгосподарність (втрати хліба при зберіганні і транспортуванні, брак техніки, загибель коней у колгоспах тощо) - 23, продовольча криза в місті, карткова система, примус робітників заводити приміські городи - 20, пасивний опір селян колективізації (забій худоби, приховування хліба) - 19, селянський “терор” (виступи проти активістів колгоспного ладу, вбивства або поранення радянських працівників, комуністів, членів комнезамів) - 19, арешти, суди і розстріли селян за дії проти радянських і партійних діячів, прихильників колективізації - 17, відправка на село робітників і комуністів для підсилення колективізації - 13, розкуркулення, заборона страхування майна заможних господарів - 7, заходи влади з підтримки колгоспних активістів на селі (підвищення платні членам комнезамів, страхування життя активістів колгоспного руху) - 6, решта - повідомлення про посуху, передбачення голоду (2), примусове поширення серед селян позики на індустріалізацію, неможливість селян повернути позички, заворушення на Північному Кавказі, втікачів з СРСР, відправка на село спеціальних загонів для вилучення хліба, викриття контрреволюційних організацій (2), ліквідацію наркозему УСРР, відвідування України українсько-канадською делегацією тощо (Підраховано автором).

Ці повідомлення радянської преси, надруковані на сторінках “Тризуба”, свідчать про величезні проблеми на селі напередодні голодомору 1932-1933 рр., роль партії у дезорганізації та руйнації сільськогосподарського виробництва, роздмухування класової ворожнечі між окремими верствами селян, між робітниками і селянами, тотальному вилученні хліба і продуктів харчування.

Подібно до голоду 1921-1923 рр. радянська держава і на початку 30-х років застосовувала терористичні методи хлібозаготівель з метою, по-перше, мобілізації хлібних ресурсів, по-друге, терору голодом без розрахунку одержання хліба. Об'єктом такого терору стали селяни певних територій - України, Північного Кавказу, Північного Казахстану, в яких, між іншим, українці складали більшість або відчутну частину серед усього населення регіону.

Під час голодомору 1932-1933 рр. (на відміну від голоду 1921-1923 рр.) посухи в Україні не було. Катастрофа була викликана політикою партії на селі. Під час хлібозаготівель 1931 р. було зібрано на 2,5 млн. пудів хліба більше ніж у 1930 р. Проте хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. продовжувалися до весни 1932 р. В окремих регіонах УСРР не залишилося будь-яких продовольчих і фуражних запасів. Спалахнув голод, який тривав до врожаю 1932 р. Голод, який розпочався восени 1932 р., тривав до літа 1933 р. Через величезні людські втрати (понад 3 млн осіб в Україні і до 1 млн на Кубані) цю трагедію називають голодомором. У постраждалі регіони керівництво країни направило хлібозаготівельні комісії, які не обмежувалися конфіскацією хліба і саме завдяки їх діяльності в Україні смертність від голоду стала масовим явищем. Були запроваджені кримінальна відповідальність за розкрадання соціалістичної власності (йшлося про розкрадання хліба у колгоспах і радгоспах), натуральні штрафи м'ясом, картоплею, а фактично забиралися усі продукти харчування. Це означало, що терор голодом здійснювався свідомо. Майже в усіх регіонах України реєстрували випадки людоїдства і трупоїдства. Зтероризоване селянство не чинило збройного опору, як це було раніше. У нього вже не було ні волі, ні фізичних сил для протесту.

У 1932 р. на сторінках “Тризуба” було опубліковано три редакційні статті (№№13, 14, 28-29), присвячені окремим питанням голоду. У двох з них йшлося про розстріл радянськими прикордонниками втікачів з України через Дністер до Румунії, який набув широкого міжнародного розголосу. Про цю криваву драму писали англійські, румунські, французькі, швейцарські газети. Представники української еміграції підняли це питання на засіданні Дорадчого комітету Офісу у справах біженців у Женеві, делегат Українського товариства прихильників Ліги Націй виголосив доповідь про трагедію на засіданні міжнародної Унії товариств Ліги Націй у Брюсселі. Обидві міжнародні організації винесли по цій справі власні резолюції, про що повідомили секретаріат Ліги Націй. Українські емігранти закликали Товариство Червоного Хреста допомогти тим втікачам, які вижили у цій драмі.

Одна редакційна стаття була присвячена голоду, що розпочався в Україні. У ній зазначалося, що навіть “газети, які прихильно ставляться до сучасних володарів України, не можуть не признати, що причина голоду не в несприятливих природніх умовах, не в стихійному нещасті, а що голод - то наслідок самої системи. Голод на Вкраїні то наслідок окупації московської з її системою червоного терору, безглуздих комуністичних експериментів, безмежної експлуатації природніх багатств краю, безоглядного виснаження і нищення живих сил, нечуваної руїни сільського господарства і всього народнього хазяйства завойованої й уярмленої землі” («Тризуб».-1932.-№28-29.-с.1). Редакція часопису цілком об'єктивно визначила причини голоду та його штучність.

Декілька статей у “Тризубі” були присвячені піднятій у редакційних публікаціях темі кривавої драми на Дністрі. На початку 1932 р., коли розпочався голод, кількість втікачів з України збільшилася. Румунська преса повідомляла про численні спроби перейти радянсько-румунський кордон через Дністер - поблизу сіл Серпень (була застрелена жінка з немовлям), Пекарі, Резини, міст Бендери, Сороки. “Тризуб” публікував репортажі румунських газет з місця подій. У передовиці авторитетної в країні газети “Універсул” від 29 лютого зазначалося: “Вздовж Дністра совітські, збільшені в останній час, частини організували на румунському фронті полювання на людей. Після нелюдського знищення людей проти села Оланешти нові масові вбивства мали місце навпроти Бендер. Чоловіки, жінки, діти, всі з Молдавської совітської республіки, гонимі нуждою, голодом, холодом, налякані тяжкими перспективами, які їх ждали, пробували втікти через Дністро в Бессарабію. Це була їх єдина надія на спасіння, єдиний спосіб вибратися із совітського пекла. Червоні солдати, викривши втікачів,… розпочали полювання… на людей. Всю колону збігців було оточено і знищено рушничним і гранатним вогнем” [139].

На сторінках “Тризуба” публікувалися звернення, протести-відозви, комюніке українських громадських організацій у Румунії про надання допомоги втікачам, заклики вплинути на СРСР з метою припинення розстрілів тих, хто втікав від голоду. Публікувалися протести, відозви щодо підневільної праці в СРСР. Про це свідчать меморандум Українського пресового бюро у Парижі, який був поширений головою Дипломатичної місії УНР у Франції, професором Олександром Шульгиним серед делегацій Унії товариств прихильників Ліги Націй у Женеві [69], та меморандум Українського товариства прихильників Ліги Націй про умови праці в СРСР.

Редакція тижневика “Тризуб” приділяла значну увагу питанню висвітлення голодомору, терористичних методів здійснення колективізації та хлібозаготівель. У рубриці “З життя й політики” подавалися аналітичні статті про становище на Україні, провал посівної кампанії, руїну сільськогосподарського виробництва, неврожай та голод, аналізувалися рішення радянського уряду щодо вирішення продовольчої кризи, зокрема, декрет РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про утворення насіннєвих фондів, в якому йшлося про складнощі на продовольчому ринку, чим фактично визнавався голод в країні. В.Садовський констатував, що у радянській пресі розгортається кампанія цькування комуністів-українців, яка нагадує початок погрому, що мав місце два роки тому у зв'язку зі справою Спілки Визволення України. Автор огляду радянської преси зробив висновок, що “Совітські матеріали з виразністю і категоричністю, яка не зоставляє місця для жадних сумнівів, констатує різке погіршення господарського становища на протязі двох-трьох останніх місяців, погіршення, яке носить характер катастрофи”.

Цікавим, на наш погляд, є аналіз доповіді академіка Птуха про демографічну ситуацію у радянській Україні в роки другої п'ятирічки, опублікованої у журналі “Вісті Всеукраїнської Академії Наук” за 1932 р. Проаналізував доповідь відомий український громадсько-політичний і культурно-освітній діяч Степан Сірополко. Він звернув увагу на те, що плани суттєво відрізняються від реальної демографічної ситуації в Україні, зокрема щодо рівня смертності населення: “З накресленого ак. Птухою плану виходить, що постійний голод на сов. Україні, надмірне зубожіння всієї людности, планове нищення українського населення російськими окупантами надзвичайно сприяє життєздатності населення сов. України, а відсутність ліків і медичної допомоги веде лише як-що не до повного знищення смертности (від тифів і віспи), то бодай до значного ослаблення її темпів…” [144].

Про складне становище українського населення у 1932 р., здійснення терористичними методами хлібозаготівель, визначення поняття “куркуль” йшлося у рубриці “Листи до земляків”, яку вів К.П.Ніко (імовірно Микола Ковальський - відомий український журналіст, емігрант, співробітник “Літературно-наукового вісника” та “Тризуба”). Протягом року ним було опубліковано більше десятка листів з аналізом ситуації в Україні, значна частина яких була присвячена голодомору. Про винуватців голоду автор писав так: “Треба було встановитися комуністичному режимові, треба було “соціялістичного ладу”, щоб Україна пережила жахливі 1921-22 роки та тепер стояла перед загрозою обернутися в край, який голодуватиме хронічно. Наше прислів'я говорить “неврожай - від Бога, голод від людей”. Свята правда, і що вона означає - найкраще видно на нашому українському прикладові” [104].

Редакція “Тризуба” подавала на сторінках тижневика уривки з листів з України, які свідчили про розгортання голодомору. Листи просякнуті сумом, горем, болем за землю, людей, худобу. В одному з них написано: “Була в Н…, у тітки та бабусі. Що там робиться! Та не тільки там, по всій країні… Пустки з побитими вінками, руїна, бур'яни врівні з хатами, а де-яких хат зовсім нема… Йдеш селом і людей немає, трава по коліна, не збивається худобою, бо її немає. А увечері повертаються з поля змучені “раби”… Чорні, босі з порепаними ногами до крови, з такими ж руками, вертаються з буряків, сумні без співу, бо не заспіваєш після макухи…” [51]. Такими ж сумними подробицями рясніють свідчення тих, хто побував у Києві у серпні 1932 р., а після повернення поділився враженнями про побачене.

Як і в попередні роки рубрика “Хроніка” насичена невеликою за обсягом, але багатою за змістом інформацією з радянської або зарубіжної преси про соціальну і національну катастрофу в Україні. Подаються дані про хід хлібозаготівель, жнив і посівної кампанії, здійснення колективізації, реквізії хліба у селян, безгосподарність у колгоспах, голод, втікачів з СРСР, протести Союзу українських журналістів і письменників, Української жіночої національної ради у Празі проти розстрілів втікачів з УСРР на Дністрі тощо.

У 1933 р., коли голодомор в Україні і на Кубані досяг свого апогею, редакція “Тризуба” широко повідомляла українську еміграцію і міжнародну громадськість про жахливу ситуацію на Батьківщині. Третина від усіх редакційних статей в тій чи іншій мірі присвячена голоду або пов'язаними з ним економічними, демографічними і політичними проблемами. І це, незважаючи на те, що у редакції влітку виникли проблеми з отриманням радянської преси. У листопаді редакція зазначала, що “в центрі всього життя українського сьогодня одне питання - і не може бути иншого - питання про голод на Україні, справа допомоги голодним, врятування од видимої смерти мілійонів наших земляків. Наше громадянство на українських землях, по-за межами СССР і на чужині, повсюди виявило в справі кампанії допомогової і протестаційної акції достиглість, організованість, не аби-яку енергію й однодушність національну” («Тризуб».-1933.-№42.-с.1).

На сторінках “Тризуба” було опубліковано інтерв'ю О.Шульгина паризькій газеті “Figaro”. Член уряду УНР в екзилі розповів про становище в Україні та голод. Він зазначив, що “врожаї були добрі, і могли б з достатком вистачити для прогодування всього населення, коли б з року на рік совіти не збільшували примусового вивозу хліба. Вже на зіму 1931-32 р. вони залишили селянам так мало хліба, що почався голод. Звичайно, той голод не може бути прирівняний до того, який лютує на Україні зараз. Цього разу майже все збіжжя у селян було забрано збройною силою, не дивлючися на потреби самих хліборобів. Червона армія зайняла поля для охорони, щоб ні один колос не було вкрадено…” [60]. О.Шульгин прокоментував виступи французького прем'єр-міністра Е.Еріо про те, що голоду в Україні немає: “Державний муж Франції бачив прекрасні оброблені лани, які охороняють війська. Він хотів поінформуватися, він виявив бажання поїхати в село, яке найбільше постраждало: і з властивим совітам цинізмом йому показали село, призначене для оглядин туристів”.

У традиційній рубриці “З життя й політики” В.Садовський на основі радянської преси аналізував становище в Україні, результати першої п'ятирічки, запровадження паспортної системи у містах, встановлення нових норм хлібозаготівель для колгоспів та індивідуальних господарств, господарські передумови голоду, перетворення селян на сільськогосподарських найманих робітників. Автор зазначав, що радянське керівництво хоча і говорить про ліквідацію куркульства як класу, насправді переслідує мету ліквідації цілого селянства як класу: “Селянин, як самостійний індивідуальний виробник із своєю психологією, із своїми продукційними звичками підлягає знищенню. Він мусить обернутися або в колгоспника або в промислового робітника”. В.Садовський засвідчує, що замість “куркулів” головним ворогом партії на селі стають “шкідники”, контрреволюційні організації, тому у колгоспах і радгоспах створюються політвідділи. Для роботи в них на Україні і Кубані направляються комуністи з Москви і Ленінграда [12].

Чимало уваги редакція тижневика приділяла публікації листів з України або їх оглядів, листів від представників української еміграції та до редакції. Так, питання голоду піднімалося у рубриці “Листи до земляків”, в якій йшлося про те, що голод є боротьбою “червоної” Москви з Україною.

У листах з Женеви анонімного автора піднімалися питання про голод в Україні та проблема міжнародних гарантій прав людини, солідарність різних політичних сил української еміграції у справі допомоги голодуючим, звернення до різноманітних міжнародних організацій (Ліги Націй, Товариства Червоного Хреста) з приводу трагедії [46]. У другому листі йшлося про обговорення на таємному зібранні членів Ради Ліги Націй доповіді голови цієї Ради Мовінкеля про голод в Україні, юридичні і практичні аспекти реакції поважної міжнародної організації на трагедію, звернення її до Міжнародного Комітету Червоного Хреста про організацію допомоги голодуючим. Проте “й нині через Міжнародний Комітет Червоного Хреста та через инші установи можна пересилати допомогу голодним в “індивідуальному” масштабі, себ-то направляючи її на окремі адреси”. У листі зверталася увага і на позицію російської еміграції щодо голоду. Питання про трагедію в російській пресі піднімалося, але жодних комітетів з допомоги не було створено, заяв про голод, в тому числі до Ліги Націй, не подавалося [47].

Співробітник “Тризуба” Семен Нечай прокоментував на сторінках часопису лист-оповідання уродженки Київщини Марфи Стьобалової, яка ще до революції 1917 р. виїхала до США, а під час голодомору 1933 р. відвідала Україну. Показано жахливі картини тогочасного життя у Києві - численні трупи на вулицях міста, “пухлі” люди на вокзалах, у рідному селі Писарівка на Поділлі - “весь мій рід за останній час вимер голодною смертю, десять хат”, людоїдство, полювання на людей (“одна жінка разом з сусідою забила свого 16-літнього сина , якого вони разом і з'їли”), організація “сліжки” за Стьобаловою, починаючи від приїзду до Ленінграда, по Україні - закриття церков [103].

Редакція часопису опублікувала уривки з кількох листів одного селянина з Чернігівщини до свого родича на еміграції. Вони засвідчують жахливий стан українського села, голод, численні смерті людей.

На сторінках “Тризуба” публікувалися комюніке, звернення, відозви, відкриті листи до керівників європейських держав і міжнародних організацій про допомогу голодуючим в Україні. У відкритому листі до прем'єр-міністра Франції Іван Рудичів стверджував, що вислів Е.Еріо “голод в Україні є вигадка німців” у газеті “L'Information” від 1 листопада 1933 р. - це глум над пам'яттю тих, хто вже помер від цієї жахливої трагедії. Виявляється, пише автор листа, люди вмирають в Україні не від голоду, а через німецьку вигадку («Тризуб».-1933.-№37.-с.26).

Подібний зміст має відкритий лист відомого українського політичного діяча, науковця Ольгерда Бочковського до Е.Еріо. В ньому зазначалося: “Чого варті всі ці большевицькі гіганти, зразкові комуни, колхози й т.д, коли вони збудовані ціною такого нечуваного жорсткогого терору, жахливих жертв, скатованих і замучених на смерть!.. Ось через що, високоповажний пане, ваші слова похвали й захоплення з приводу большевицьких досягнень в Україні є страшною наругою, нечуваною хулою перед трагичним маєстатом сучасної недолі українського народу” [39].

Публікувалися листи представника УНР при Лізі Націй О.Шульгина до голови Монетної й економічної конференції у Лондоні Р.Макдональда [159], голови 14-ї сесії пленарного засідання Ліги Націй [56], комюніке Українського пресового бюро в Парижі щодо голоду в Україні [107]. Висвітлювалися заходи комітетів з організації допомоги голодуючим в Україні [68], подавалися заклик Громадсько-допомогового комітету української еміграції в Румунії про допомогу голодуючим [54], відозва редакції журналу “Гуртуймося” [16], оголошення про організацію і проведення Днів жалоби і гніву [32].

У рубриці “Хроніка” подавалися повідомлення про голод в Україні, заснування і діяльність комітетів з допомоги голодним в Україні у Бельгії, Німеччині, Румунії, протести українських громадських організацій у Болгарії, Румунії, Фінляндії, Чехо-Словаччині, відозви політичних партій і навіть окремих українських діячів (Наталії Дорошенко) про допомогу співвітчизникам, листи з України, оповідання втікачів з СРСР тощо.

Не залишився осторонь національної трагедії і відомий український поет, уродженець м.Білопілля, нині Сумської області Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), який жив тоді у Чехо-Словаччині. Він написав вірш “Голод” («Тризуб».-1933.-№34.-с.13), який ми нижче подаємо:

Ввечері голову вчора одрізала

Галі… дитині моїй,

Вдосвіта, вранці сьогодні поснідала…

Що це я, що це я? Боженьку мій!

Так, я одрізала пилкою голову,

Думала: м'ясо я з'їм…

Думала м'ясо, а їла я коливо…

Коливо, коливо, бий мене грім!

Царство небесне їй. Ти не лишилася

В світі без мене сама,

Мати твоя не корилась, а билася,

Тільки… вже сили нема.

Людоньки!.. (що це я - сплю?)

Вбила дитину свою!..

З холоду, з голоду я збожеволіла…

Людоньки!.. (що це я - сплю?)

Проблема голодомору 1932-1933 рр. знайшла своє висвітлення на сторінках тижневика “Тризуб” і в перші після трагедії роки. У 1934 р. інформації про голод стало менше, проте з'явилися більш аналітичні статті.

Про голод йшлося у трьох передовицях часопису (№№22, 27-28, 39). Питанню співвідношення національного і соціального під час голодомору, у боротьбі українського села присвячена стаття І.Липовецького. Автор, аналізуючи радянську пресу і виступи керівників КП(б)У, звернув увагу, що радянські і партійні лідери все частіше і відвертіше висловлюються щодо цієї проблеми. За словами П.Постишева, з середини 1933 р. партія вела боротьбу з “українськими контр-революціонерами”, які активізувалися з початком суцільної колективізації. Український більшовик М.Попов стверджував, що зі зростанням опору “куркулів” пожвавлювався український націоналізм, “хлібною забастовкою в 1928 році українські селянські маси намагалися за горло взяти совітську владу”, а В.Балицький про 1933 рік в Україні говорив, що “це перші наші успіхи, перші наші перемоги” [80]. З цього випливає, що терор проти українських селян за допомогою голоду мав національний аспект. Винищуючи селян, які чинили опір колективізації, партія одночасно вирішувала проблему з українським (самостійницьким) рухом.

У наступній статті І.Липовецького йшлося про експорт сільськогосподарської продукції (збіжжя, сочевиця, горох, просо, пшоно, гречка, м'ясо, масло, яйця тощо) та питому вагу України у цьому. Автор доводив, що експорт продуктів харчування у 1931-1933 рр., в тому числі і з України, мав для республіки жахливі наслідки - численні жертви серед виробників сільськогосподарської продукції.

М.Ковальський у статті “Становище на Україні” зазначав, що наступ на українську культуру (душу України) через винищення української інтелігенції супроводжувався наступом на соціальну базу українства - селянство (тіло України) через колективізацію його господарств. Логічним наслідком колективізації стали дезорганізація сільськогосподарського виробництва і голод 1932-1933 рр. Автор доводив це цифровими матеріалами. Він стверджував, що “голод на Україні 1932-1933 рр. є наслідком совітської політики, а саме системи колективізації і поневолення… Ясно, що ці два головні наступи на Україну, на душу і тіло її, мусіли мати своїм наслідком зміцнене централізування керування України і висунення на перший план Москви… ” [66].

Анонімний автор з Женеви присвятив свою статтю питанню вступу СРСР до Ліги Націй. Було охарактеризовано перебіг подій на асамблеї організації, звернуто увагу на виступи представників Португалії Кайро-да-Мата і Швейцарії Дж.Мотта, які піднімали питання про поневолення народів в СРСР і вимагали від радянського керівництва допуску міжнародної допомоги голодуючим, поінформовано про акції Державного Центру УНР (О.Шульгин) і посла до польського сейму (М.Рудницька) щодо вступу СРСР до Ліги Націй [47].

Питання минулорічного голоду, політики радянської влади на селі, продовольчої кризи у зв'язку з голодом 1933 р., загрози недороду, зменшення (скоріше, втаємничення і дозування) у радянській пресі повідомлень про показники врожаю чи посівної кампанії піднімалися у рубриці “З життя й політики” [12]. У рубриці “З преси” аналізувалася радянська і партійна преса, подавалися витяги з більшовицьких газет. У статтях йшлося про політику партії на селі, хлібозаготівельну кампанію, давалася характеристика оповіданню “Чужі і свої” французького письменника Анрі Барбюса, яке було направлено для публікації в піонерській газеті “Зай грейт” (Україна), проте надруковане в органі ВКП(б) “Правда”. Письменник “по батьківські і по братерські, як приятель і товариш” вітав українських дітей. Автор замітки з іронією нагадав письменнику, який так само “добре” поінформований про ситуацію в Україні, як і його співвітчизник Е.Еріо, що, незважаючи на “досягнення” радянської політики, “більшість дітей і підлітків на Україні складають поки-що все-ж українські діти і говорять своєю мовою і тієї, якою друкується “Зай грейт”, не розуміють. Французький “приятель і товариш” помилився адресою” [52]. До цього виду публікацій можна віднести замітку “Цінне признання” К.Ніко про визнання керівництвом республіки (Г.Петровський) існування в Україні голоду 1932-1933 рр. та кількість людських жертв (близько 0,5 млн осіб за 1933 р. і близько 0,6 млн осіб в період колективізації і розкуркулення).

На сторінках “Тризуба” публікуються рішення, резолюції, протести українських емігрантських організацій щодо голоду в Україні. Так, Третя конференція Головної еміграційної ради прийняла резолюцію про становище в Україні та голод, в якій висловлено протест проти злочинної політики більшовиків в Україні, політичних репресій, спрямованих проти національно-свідомих громадян України, закликано продовжити “допомогову і протестаційну акції” української еміграції і залучити до цього міжнародну громадськість [152].

У меморандумі Уряду УНР, поданому голові 15-ї асамблеї Ліги Націй, відповідальність за організацію голоду 1932-1933 рр. в Україні і на Північному Кавказі покладалася на керівництво СРСР [90].

У спільному протесті поневолених Москвою народів проти прийняття СРСР до Ліги Націй зазначалося, що представники Азербайджану, Грузії, Північного Кавказу, Туркестану та України звинувачують радянський уряд в організації голоду в Україні і на Північному Кавказі і виступають проти того, щоб СРСР представляв в Лізі Націй їх інтереси і виступав від їх імені.

Звинувачення в організації голоду і знищенні національно свідомої інтелігенції в Україні на початку 30-х років, які забрали життя близько 10 млн осіб, висунуто керівництву Радянського Союзу у протесті Української парламентарної репрезентації у Польщі щодо прийняття СРСР до Ліги Націй [131].

Постанови щодо засудження штучного голоду в Україні 1932-1933 рр. приймали й інші українські емігрантські та міжнародні громадські організації. У вересні 1934 р. це зробили Український центральний комітет допомоги у Львові і Зв'язковий (Об'єднаний) комітет міжнародних жіночих організацій. У їх спільному листі до голови 15-ї асамблеї Ліги Націй зазначалося, що страшний голод в Україні забрав життя понад 6 млн осіб, пропонувалося вплинути на Радянський Союз з метою організації допомоги голодуючим в Україні з боку міжнародних організацій. Лист від першої організації підписали Василь Мудрий і Мілєна Рудницька, другої - Ішбел, Корбіт Ашбі, Аш Ван Уік та Клара Ґютрі д'Арсіс [156].

Редакція “Тризуба” вміщувала на своїх сторінках звернення до представників української еміграції про надання голодуючим співвітчизникам грошової допомоги. В них повідомлялося про організацію 29 жовтня дня жалоби, збір коштів та адреси комітетів допомоги, що приймали пожертви для голодних в Україні. Так, у 1933 р. на ці потреби було зібрано декілька тисяч франків, які переслали в Україну, звідки надійшли листи з вдячністю за врятування від смерті. “Несподівано отримали 100 франків, - писалося в одному з них, - є ще люди, що змилувалися над нашим нещастям… Тепер купимо в крамниці “Торґсіну” муки, рижу, картоплі, сала. Бо-ж тепер на базарі не можна купувати навіть картопляних лушпайок з-під поли, як давніше продавали. Думаємо, що цих 100 франків нас врятують на цілий місяць. Хай Бог благословить тих, хто нам цим допоміг…” [160]. Зауважимо, що емігранти самі мали невеликі грошові статки.

Дещо меншою за обсягом інформації про голод в Україні 1932-1933 рр. стала рубрика “Хроніка”, проте зросла кількість повідомлень про участь українських і міжнародних організацій у справі допомоги голодуючим в Україні. В них йшлося про акції Міжнародного комітету з допомоги голодуючим в СРСР (Відень) під керівництвом кардинала Теодора Інніцера [176], обговорення питання голодомору в обох палатах англійського парламенту [171], участь української еміграції в Румунії у справі допомоги голодуючим в Україні, діяльність Бельгійсько-українського комітету допомоги голодуючим [173], вивчення у Лондонському університеті питання про колективізацію сільського господарства в СРСР та її наслідки, акції протесту українських емігрантів у Греноблі [174].

Редакція тижневика “Тризуб” приділяла увагу питанню голодомору 1932-1933 рр. в Україні і в наступні роки, проте кількість публікацій з цієї теми зменшується, що пояснюється зміною ситуації в українському селі з середини 30-х років.

Отже, основні результати дослідження можна сформулювати таким чином.

1. Стан вивчення голодомору 1932-1933 рр. в Україні на сторінках українських емігрантських видань взагалі і паризького тижневика “Тризуб” зокрема є низьким. Залучення матеріалів емігрантської преси як історичного джерела при вивченні національної трагедії початку 30-х років є недостатнім і далеким поки-що від потреб сучасної історичної науки. Взагалі тема вивчення голодомору українською еміграцією міжвоєнного періоду і висвітлення цієї трагедії тогочасною емігрантською пресою потребує синтетичного дослідження.

2. В цілому редакція тижневика “Тризуб” оперативно реагувала на соціальну, національну і демографічну катастрофу 1932-1933 рр. в Україні. Ще до її початку публікувалися роботи фахівців у галузі економіки і сільського господарства, які засвідчували катастрофічні зміни на селі внаслідок здійснення терористичними методами хлібозаготівель кінця 20-х - початку 30-х років, винищення заможної верстви українського селянства, примусової колективізації селянських господарств. З наближенням голодомору кількість публікацій про нього зростала.

3. Інформація про становище сільського господарства напередодні і в роки голодомору, про сам голодомор, що подавалася на сторінках “Тризуба”, була достовірною. Основними джерелами її отримання були радянська преса, рішення радянських і партійних органів, опубліковані виступи керівників країни і республіки, листи від громадян УСРР, свідчення втікачів з СРСР.

4. За тематично-видовою ознакою публікації про голодомор можна поділити на такі групи: передовиці (редакційні статті); спеціальні роботи, присвячені загальним питанням політики більшовиків на селі та конкретно голодомору; огляди радянської (іноді емігрантської і зарубіжної) преси (цьому присвячені рубрики “З життя й політики”, “Факти й цифри”, “З преси”); листи до редакції, приватні листи з України, редакційні огляди листів з України, свідчення втікачів з СРСР про голод; звернення, комюніке, протести, відозви, меморандуми уряду УНР, міжнародних й українських комітетів допомоги голодуючим в Україні, українських емігрантських і міжнародних організацій щодо голоду в Україні; оголошення про проведення акцій протесту проти політики більшовиків в Україні та допомоги голодуючим.

Найбільшою за обсягом поданої інформації про голод та питань, що пов'язані з цим жахливим явищем, була рубрика “Хроніка”. В ній без коментарів подавалися лише факти про різні сторони життя українців напередодні і в роки голодомору. Абсолютна їх більшість запозичувалася з радянської преси, хоча редакція часопису зазначала, що знаходити підтвердження катастрофічного стану українського села було важко.

5. Публікації про голодомор 1932-1933 рр. на сторінках “Тризуба” є репрезентативним джерелом, яке займає важливе і в той же час унікальне місце в усьому комплексі джерел з історії голодомору. У часописі було вміщено великий за обсягом і специфічний за змістом матеріал з різних аспектів життя в Україні наприкінці 20-х - на початку 30-х років і в першу чергу про голодомор. Незважаючи на певну ідеологічну спрямованість тижневика, подані у ньому матеріали є достовірними й об'єктивними, що реально відображали хід організації й реалізації штучного голоду не тільки як засобу боротьби з приватницькою ідеологією українських селян, перетворення їх на сільськогосподарських робітників, але і методом політичного упокорення українського села. Саме еміграція вперше звернула увагу на те, що напередодні (як превентивний засіб проти національної інтелігенції, яка могла вплинути на громадську думку українських селян) і під час здійснення колективізації розгортається боротьба з так званим “українським націоналізмом”, починається згортання політики українізації. Публікації про голодомор 1932-1933 рр. в Україні на сторінках еміграційної преси взагалі й паризького тижневика “Тризуб” зокрема були найбільш інформативними і повними на той час у світі.

7. Проведене дослідження свідчить, що часопис “Тризуб” може стати предметом наступних розвідок окремих аспектів історії голодомору початку 30-х років в Україні. Це - діяльність міжнародних й українських комітетів допомоги голодуючим в УСРР, заходи української еміграції з поширення інформації про голодомор в міжнародних інституціях та інші.

РОЗДІЛ 3 ОКРЕМІ АСПЕКТИ ОКУПАЦІЙНОГО РЕЖИМУ У ВІЙСЬКОВІЙ ЗОНІ УКРАЇНИ

3.1 Формування допоміжної господарської адміністрації

Останнім часом у вітчизняній історіографії з'явилися роботи, які висвітлюють процес формування та структуру органів, що діяли в економічній сфері в період німецької окупації України. Серед них слід назвати роботи І.Вєтрова та І.Тарнавського [13, 149]. Проте, не можна сказати, що ця проблема привертає належну увагу дослідників. Це пояснюється складністю аналізу, певною сухістю цієї теми, розпорошеністю, а часто і відсутністю архівних джерел. Не дивлячись на сказане, на наш погляд її актуальність обумовлена тим, що без дослідження структури допоміжних господарських органів не можливо об'єктивно оцінити роль і масштаби економічного колабораціонізму, використання окупантами радянського “досвіду” експлуатації тощо.

Поряд із системою адміністративних українських органів, створюваних переважно комендатурами, німецькі господарські установи розгорнули власну мережу українських допоміжних господарських органів. У “Зеленій течці” Герінга давалися настанови домагатися співпраці з радянськими керівниками, які залишилися на захопленій території. За допомогою закликів, плакатів, розпоряджень ставилося завдання змусити їх залишитися на посадах і шляхом погроз та покарань підтримувати їх відповідальність за приведення в дію виробництва [15, с.34]. Особливістю господарських органів стало те, що вони, на відміну від військово-адміністративних установ, використовували обласний рівень адміністративно-територіального поділу СРСР.

Спочатку окупації виникали так звані земельні управи. На них покладалося завдання управління сільськогосподарською сферою, яка з огляду на плани німецького керівництва по перетворенню України в аграрно-сировинний додаток Рейху, мала першочергове значення. Управи мали трирівневу структуру: обласні, окружні та районні.

Харківська обласна земельна управа була створена згідно постанови Харківської міськуправи від 1 грудня 1941 р. шляхом надання її сільськогосподарському відділу функцій самостійної інституції. Головою призначено професора М.Ветухова. Збереглося два варіанти проектів цієї постанови. У другому з них (у першому розділі) додано, що облземуправа безпосередньо підпорядкована сільськогосподарській конторі при німецькому командуванні [36.-Р-2985.-оп.2.-спр.1.-арк.1,3].

Вже 15 грудня професор Ветухов своїм наказом №1 призначив штат облземуправи: 1) загально-адміністративний відділ - 12 осіб; 2) економіко-статистичний відділ - 6; 3) бухгалтерія й ревізія - 7; 4) агрономічний - 9; 5) відділ тваринництва - 7; 6) технічний - 8; 7) відділ землевпорядження - 4; 8) відділ селянських лісів - 2; 9) господарча частина по обслуговуванню приміщення - 7 осіб. Серед функцій, виконуваних облземуправою на кінець березня 1942 р., поряд з роботою по відновленню сільського господарства, забезпечення весняної сівби, поновлення тваринництва, тракторного парку МТС тощо, значилися більш притаманні районним управам: забезпечення роботи шляхів, лікарень, шкіл, зокрема сільськогосподарських, оподаткування селян [36.-Р-2985.-оп.1.-спр.3.-арк.7-9].

Організація обласної сільгоспуправи Ворошиловградської області почалася наприкінці липня 1942 р. Вже 1 серпня видані “Тимчасове положення” і “Штатний розклад” облземуправи. У відповідності до них спочатку управа складалася з шести секторів (у “Тимчасовому положенні” - п'ять). Очолював облземуправу головний агроном В.Бешлик. Йому допомагали заступник, інспектор-агроном, агроном-інтенсивник, секретар-машиністка. Штат секторів: сектор радгоспів - старший агроном, два інженери-інспектори, секретар-машиністка; сектор МТС (відсутній у “Тимчасовому положенні”) - старший інженер, два інженери-інспектори, секретар-машиністка; сектор тваринництва та ветеринарії - старший зоотехнік, зоотехнік по племсправі, завідуючий інкубаторною станцією, інспектор коневодства, старший ветлікар, секретар-машиністка; сектор землевпорядкування та меліорації - старший землевпорядник, інспектор-землевпорядник, інженер-геодезист, меліоратор, лісовод, машиністка, кресляр; планово-фінансовий сектор - головний бухгалтер, фінансист-плановик, статистик, бухгалтер по МТС, бухгалтер по радгоспах, бухгалтер господарської частини, завгосп, касир; сектор підсобних підприємств - старший інженер, механік по млинах, технолог шкірзаводів; десять осіб обслуговуючого персоналу [34.-Р-1318.-оп.1.-спр.15.-арк.49-51].

Але у процесі формування структура сільгоспуправи кілька разів змінювалась. В іншому документі “Схема управління в обласному сільгоспуправлінні на початку організації”, який відноситься до середини серпня того ж року, вказується на існування одинадцяти секторів. Крім уже названих - статистична група, колгоспний, плодоовочевий, загальний відділ, а сектор тваринництва і ветеринарії поділений на два окремих. Зазначено також, що сектори МТС і радгоспів вибули у самостійне управління.

Остаточно облземуправа Ворошиловградщини виглядала так: 1) ветеринарний сектор; 2) фінансовий; 3) загальний відділ; 4) статистична група; 5) сектор землевпорядкування; 6) сектор колгоспів; 7) тваринництва; 8) підсобних підприємств. Всього на початок січня 1943 р. тут разом з обслугою працювало 40 чоловік.

Облсільгоспуправі Ворошиловграда підпорядковувались вісім окружних сільгоспуправ, у свою чергу останнім підлягали районні сільгоспуправи. Вони поділялися на “агро-зооветділянки”, очолювані дільничими агрономами, які безпосередньо керували роботою голів, агрономів, бригадирів колгоспів, радгоспів і приміських господарств. Усього Ворошиловградська область поділялася на 111 агро-зооветділянок.

На Сумщині відповідна структура виникла на початку грудня 1941 р. У наказах вона іменувалася “Сумське українське обласне земельне управління” або “відділ” [35.-Р-1947.-оп.1.-спр.1.-арк.1,11]. Але вже з середини 1942 р. - “Українське сільськогосподарське допоміжне бюро по Сумській області”. Очолювали його дві посадові особи: начальник Кавцевич і головний агроном Настевич. Окружні і районні ланки були подібними до розглянутих вище. Цікаво, що окружна земуправа в Ромнах у своїх наказах іменувала себе “Роменське обласне сільськогосподарське бюро”, а Роменську округу “областю”. Можливо пояснення цьому в перекладі німецького слова “gebit”.

Сумщина поділялася на 9 округ. Раніше, ніж на Луганщині, з метою встановлення безпосереднього догляду за всіма громадськими господарствами і хліборобськими спілками та поліпшення керівництва ними тут, за розпорядженням відділу сільського господарства господарського командування від 29 травня 1942 р., райони були поділені на дільниці, що мали назву “опорних пунктів”. В середньому кожен включав від 8 до 12 громадських господарств або хліборобських спілок. Наприклад, Лебединський район спочатку поділявся на 5 таких пунктів. До кожного входило від 13 до 15 громадських господарств. Потім розмір кожного зменшено і їх стало 8: Пристайлівський - 7 господарств; Курган-Озацький - 7; Лебединський (Михайлівський) - 8; Михайлівський (Межирич) - 9; Ворожбянський - 12; Мало-Висторопський - 8; Рябушанський - 8; Будильський - 11 господарств. Штат цих пунктів складався з німецького офіцера - “керівник опорного пункту”, і службовців з місцевих жителів: старшого агронома, агронома (за потреби), перекладача, інструктора-бухгалтера й прибиральниці.

Для контролю за діяльністю українських допоміжних органів було запроваджено такий порядок: будь-яке звернення в господарських питаннях, наприклад до облземуправи, окружні і районні управи мали складати двома мовами, німецькою й українською, й обов'язково затвердити печаткою та підписом у німецького сільгоспуправителя (уповноваженого) відповідного рівня. Інакше розгляд питання міг затягнутися.

Крім того, при відділах облземуправ створювалися контори по керівництву певними галузями. Так при Харківській існували: по техвідділу - контора сільгосппостачання, облбази при конторі сільгосппостачання, контора МТМ, контора МТС, контора нафтобази, контора сільелектро; по агровідділу - контора по заготівлі і збуту насіння, контора контролю насіння, контора сортування та сортовипробовування; по відділу тваринництва - племконтора, контора пасічництва. Також були створені: бюро сільгоспкооперації - 3 особи; управління державними господарствами - 13 ; лісове управління - 5; управління цукрової промисловості - 5; управління цукрової промисловості - 4; молочно-масляної промисловості - 3; заготхудоби і м'ясної промисловості - 3; оргбюро споживспілки - 4; заготзерно - 3; їдальня - 2 [36.-Р-2985.-оп.1.-спр.1.-арк.3-6].

З часом певні відділи земуправ разом з відповідними конторами виділялися у самостійні підрозділи, підпорядковані безпосередньо німецьким господарським органам. При цьому інколи використовувалась радянська система подібних закладів. Так, з 1 березня 1942 р. технічний відділ облземуправи Сум був виділений і переданий німецькому господарському командуванню. На його основі виникло Українське допоміжне бюро сільськогосподарської техніки. Керівництво ним взяв на себе зондерфюрер Бруно Вехштайн. Бюро мало свої відділення в округах.

З кінця вересня 1942 р. назва змінюється на “Сумське обласне управління МТС”, а з 1 жовтня проходить реорганізація: окружні бюро перетворено на вісім головних МТС. Головні МТС були об'єднані зі складами сільгосппостачання. Всі інші технічні підрозділи в округах (МТС, МТМ, сільелектро, нафтобази, автоколони тощо) підпорядковувались головним МТС і тільки через них могли звертатися до облуправління МТС.

У Сумах на початку грудня 1941 р. була організована обласна контора “Заготскот”, яку очолив директор А.Сагайдаченко. Вона займалася обов'язковими м'ясопоставками селянських господарств і загальних дворів, а згідно циркуляра №3 від 10 березня 1942 р. від облспоживспілки до неї перейшла заготівля шкір і хутра. Для цього відновлено мережу районних контор “Заготскот” по всій області, але не в кожному районі, а по потребі. Наприклад, у Роменській окрузі діяло тільки дві бази. Всього на початок січня 1942 р. діяло 16 райконтор. Для затвердження їх керівництво було викликане у Суми 5 січня 1942 р. Робота деяких з них почалася ще до організації облконтори. Наприклад, в Охтирці таку райконтору організувала міськуправа ще 14 жовтня 1941 р. А через тиждень її передали у розпорядження німецького сільгоспкомандування.

При організації виникли проблеми пов'язані з неузгодженістю дій німецьких органів. Так, згідно доповідної записки, поданої директором Сагайдаченком до Сумського обласного сільгоспкомандування, протягом трьох місяців облконтора не могла добитися від Роменської райконтори виконання наказів через протидію Роменського округового німецького сільгоспкомандування, яке навіть двічі не приймало представників від облконтори і не відряджало директора та головного бухгалтера у Суми для їх затвердження.

Також певний час, з січня до початку-середини квітня 1942 р., північні райони Сумщини та їх райконтори “Заготскот” були виведені з підпорядкування Сумської облконтори, а саме: Білопільський, Ульянівський, Путивльський, Середино-Будський, Есманський, Шалигінський, Шосткінський, Глухівський, Хільчанський. Потім їх повернули. Можливо це пов'язано з планами ліквідувати Сумську область у зв'язку з намірами передати ці території до складу рейхскомісаріату “Україна”.

При заготівлі “Заготскот” активно співпрацював з земельними управами, як обласною, так і районними. Адже їх обов'язком було підрахувати поголів'я всієї худоби загальних і селянських господарств та визначати певний контингент скоту, свиней і птиці для подальшої здачі. Для більш чіткої організації роботи, а також вивезення тварин, організовано міжрайонні контори “Заготскот” по всіх восьми округах Сумщини.

Відновили свою діяльність також контори “Заготзерно”. Як і “Заготскот”, їх пріоритетним завданням було приймати від громадських і селянських господарств обов'язкові поставки державі. Інфраструктури цих заготівельних організацій схожі. Сумську обласну контору з німецького боку очолював комісар-керівник Меркер, з українського - Велько.

В областях військової зони також діяли представництва організацій, які займалися заготівлею певного виду продукції. При цьому вони не мали свого обласного управління. Наприклад, у Ромнах на Сумщині з 1 січня 1942 р. утворено тютюново-насінневу базу “Тютюнтресту” з центром у Києві. Її керівником призначено Д.Качура.

Діяли й міжобласні контори. Прикладом може слугувати Харківська обласна контора шовківництва, якій, крім господарств даного профілю Харківської області, підпорядковувались господарства п'яти районів Сумщини. У Барвінківському, Петрівському, Лозівському, Близнюківському, Сахновщанському районах Харківщини розводили тутового шовкопряда, а в Богодухівському, Валківському, Коломакському, Краснокутському, Ново-Водолазівському Харківської та Тростянецькому, Сумському, Краснопільському, Лебединському, Білопільському Сумської області - дубового. Крім того, Харківська контора мала економічні зв'язки з відповідною конторою у Полтаві [36.-Р-3080.-оп.1.-спр.1.-арк.132].

З метою збільшення поставок відновлена і використана окупаційними властями була також сітка споживчих товариств. З цього приводу існували спеціальні розпорядження рейхсміністра Розенберга від 28 травня і рейхскомісара Коха від 26 серпня 1942 р. Ними передбачалося створення Всеукраїнської кооперативної спілки з центром у Києві. На рівні областей створювались обласні союзи споживчих товариств. Майно споживчих товариств вважалося “під опікою за дорученням німецької держави”. На них покладалося завдання заготівлі у селян фруктів, овочів, меду, яєць, птиці, картоплі, утилю, шкір, хутра, лікарських рослин тощо. Поряд з цим декларувалося постачання сільського населення предметами широкого вжитку у формі преміювання.