Господарська діяльність споживчої кооперації України в період нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. Світовий і вітчизняний досвід засвідчує, що споживчу кооперацію по праву можна назвати однією з найефективніших соціально-економічних систем у державі. Їй належить помітна роль у вирішенні складних завдань, пов'язаних із задоволенням різноманітних потреб населення. Соціально-економічні реалії сьогодення, характерними ознаками яких стали низький рівень доходів населення, спекуляція, фальсифікація товарів, відсутність доступу дрібних товаровиробників до ринків збуту і постачання та інші вказують на наявність невикористаного поля для застосування кооперативних засад господарювання, необхідність їх якнайширшого використання.

Актуальність теми дослідження обумовлена не лише сучасними потребами українського суспільства, але й теоретико-пізнавальними запитами української історичної науки. Вітчизняний досвід перетворень у системі споживчої кооперації в ринкових умовах не узагальнений, а надбання пострадянських країн надзвичайно контрастні, оскільки пов'язані з національними особливостями кооперативного руху. В українській історичній науці нині бракує праць, які б розкривали специфіку діяльності споживчої кооперації України при завоюванні ринку у конкурентній боротьбі з іншими виробниками товарів періоду непу. Вивчення практики співпраці кооперативних організацій і радянської влади в роки нової економічної політики, на наше переконання, дасть можливість запровадити ряд заходів для сталого розвитку, раціональної взаємодії органів центральної та місцевої влади з кооперативним сектором економіки. Інтерес науковців і доцільність проведення історичних паралелей для осмислення як позитивного, так і негативного досвіду минулого, що передбачає врахування попередніх помилок і недопущення їхнього повторення у майбутньому, робить комплексний і об'єктивний аналіз господарської діяльності споживчої кооперації України у добу непу актуальним.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною науково-дослідної роботи «Проблеми та перспективи розвитку кооперативного сектору національного економіки» (номер державної реєстрації 0111U000627), яка розробляється регіональним центром досліджень і сприяння розвитку кооперації, що діє на базі Вищого навчального закладу Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі».

Об'єкт дисертаційного дослідження - споживча кооперація України в контексті соціально-економічної політики держави в 1920-і роки.

Предметом дослідження є господарська діяльність споживчої кооперації України в умовах нової економічної політики.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1921-1928 рр. Нижня межа пов'язана із відновленням елементів ринкового господарювання, що дало поштовх до розгортання діяльності всіх галузей споживчої кооперації України. Верхньою межею є період, коли влада посилила одержавлення споживчої кооперації, підпорядкувавши її виконанню більшовицьких проектів планової економіки і фактично перетворивши на придаток державного сектора народного господарства.

Територіальні межі дисертації охоплюють територію УСРР, яка на початку 1920-х років складалася з 12 губерній, а з 1925 р. адміністративно поділялася на 41 округу.

Мета дослідження - здійснити комплексний аналіз історичного досвіду господарської діяльності споживчої кооперації України в період нової економічної політики (1921-1928 рр.).

У процесі дослідження з метою досягнення мети були окреслені такі дослідницькі завдання:

- визначити рівень наукової розробки проблеми досвіду господарювання споживчої кооперації;

- охарактеризувати основні групи джерел;

- обґрунтувати методологію і методи дослідження;

- на основі комплексного аналізу джерел дослідити внесок споживчої кооперації УСРР у вирішення соціально-економічних проблем у роки непу;

- проаналізувати особливості політики радянської держави щодо торговельної галузі споживчої кооперації у процесі її еволюції від товарообміну в перші роки непу до монопольного становища на внутрішньому ринку наприкінці 1920-х років;

- показати суть і результати політики більшовиків щодо регулювання торговельних взаємовідносин споживчої кооперації з державною промисловістю;

- осмислити причини і наслідки впливу держави на ціноутворення торговельної галузі споживчої кооперації;

- висвітлити внесок торговельної галузі споживчої кооперації у забезпечення членів кооперативів продуктами харчування і товарами першої необхідності в роки непу;

- розглянути особливості заготівельної діяльності споживчих товариств і їх спілок щодо забезпечення внутрішнього ринку продуктами харчування та промисловості сировиною;

- виявити причини посилення регулюючого впливу держави на заготівельну галузь споживчої кооперації впродовж другої половини 1920-х років;

- з'ясувати позицію більшовиків щодо оптимізації експортних заготівель споживчої кооперації України у 20-і роки ХХ ст.;

- розкрити значення виробничого потенціалу споживчої кооперації в економіці України в контексті промислової політики держави на різних етапах непу;

- дослідити хлібопекарську промисловість споживчої кооперації УСРР та її роль у завоюванні кооператорами хлібного ринку протягом 1920-х років;

- висвітлити досвід налагодження споживчою кооперацією України громадського харчування з метою подолання голоду та його наслідків упродовж 1921-1923 років;

- показати внесок закладів громадського харчування споживчої кооперації у продовольче забезпечення міського населення та працівників промислових новобудов;

- сформулювати відповідні практичні рекомендації щодо оптимізації господарської діяльності споживчої кооперації України для вдосконалення внутрішнього ринку, поліпшення обслуговування населення і посилення позицій у міжнародній торгівлі.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

- у дисертації вперше в історичній науці здійснено комплексне дослідження господарської діяльності споживчої кооперації УСРР у період непу; на відміну від попередніх історичних студій, переважно присвячених з'ясуванню особливостей торговельної діяльності кооперативних організацій, у дисертації зроблено спробу провести узагальнюючий історико-економічний аналіз діяльності таких галузей споживчої кооперації, як торгівля, заготівлі, промислове виробництво, хлібопечення, громадське харчування, схарактеризовано їх внесок у соціально-економічне життя республіки у 1920-і роки;

- уперше у вітчизняній історіографії узагальнено обсяжний термінологічний апарат, пов'язаний із специфікою висвітлюваної проблеми, а також проведено уточнення змісту окремих понять, зокрема, «кооперативна торгівля», при цьому акцентовано увагу на тому, що стосовно споживчої кооперації правильніше вживати поняття «торговельна діяльність споживчої кооперації», адже торгівлю здійснювали й інші види кооперації, у тому числі сільськогосподарська та кустарно-промислова. Те ж стосується понять «кооперативна промисловість» і «промисловість споживчої кооперації»;

- здійснений поглиблений аналіз суперечливої політики радянської влади, яка, з одного боку, сприяла господарським ініціативам споживчої кооперації УСРР щодо завоювання внутрішнього ринку, а з другого - обмежувала її діяльність і самостійність, перетворюючи на беззаперечного виконавця партійно-державних директив; відтак у дисертації представлена еволюція торговельної галузі споживчої кооперації: від контрольованої більшовиками участі у державному товарообміні на початку непу до монополізації оптового та роздрібного ринку наприкінці 1920-х років;

- дослідниця, частково поділяючи відомі раніше положення про те, що фінансова підтримки споживчій кооперації України з боку влади була одним із вирішальних чинників її торговельної діяльності, обґрунтовувала тезу, що основним джерелом фінансування кооперативних організацій виявилися внутрішні ресурси системи, значну частку яких становили пайові внески;

- на відміну від традиційних наукових висновків про те, що конкурентом кооперативного сектора економіки був приватний виробник, у даній роботі більш глибоко аналізується історичний досвід споживчої кооперації у боротьбі за споживача не лише з приватним, але і з державним сектором виробництва товарів;

- уперше обґрунтовано висновок про утилітаризм радянської влади щодо спрямування коштів і потенціалу споживчої кооперації на механізацію та реконструкцію кооперативних промислових, передусім хлібопекарських, підприємств і підготовку широкомасштабної індустріалізації країни;

- встановлено, що у роки непу і самими кооператорами, і дослідниками кооперативного руху громадське харчування відносили не до торговельної, а до виробничої галузі споживчої кооперації, відтак у дослідженні воно аналізується в контексті промислової діяльності кооперативних організацій;

- істотно доповнено наукові уявлення про місце і значення кооперативних закладів харчування для порятунку населення під час голоду 1921-1922 років; уперше охарактеризовано участь закладів громадського харчування споживчої кооперації у справі підтримки безробітних, студентів, учнів, забезпечення Червоної армії, лікарень, дитячих будинків тощо;

- доведено, що практично без державної допомоги, передусім завдяки пайовим внескам членів кооперації та отриманим коштам від господарської діяльності, споживча кооперація УСРР упродовж 1920-х років змогла закласти матеріально-технічну базу громадського харчування, яка використовувалася владою для вирішення продовольчих проблем;

- обґрунтована думка про внутрішню самодостатність споживчої кооперації; більшовик економічний споживчий кооперація

- поглиблено висвітлення питання про залучення споживчої кооперації до експорту з України з метою отримання валютних надходжень для закупівлі промислового устаткування;

- новизною вирізняється висновок про те, що в період непу споживча кооперація завдяки господарській діяльності не лише вміла заробляти кошти, але й використовувати їх на доброчинність, зокрема, і з культурно-просвітницькою метою;

- уперше залучено низку практично не вивчених архівних документів, статистичних збірників і періодичних кооперативних видань 1920-х років.

Практичне значення основних положень та одержаних результатів зводиться до того, що вони мають науково-теоретичне і прикладне застосування при написанні узагальнених праць з історії України та історії народного господарства. Введені в науковий обіг документи і матеріали, фактичний матеріал і висновки дослідження можуть бути використані у навчальному процесі у вищих навчальних закладах економічного спрямування при підготовці і викладанні лекційних курсів з історії України ХХ століття, спецкурсів з історії кооперативного руху, історії споживчої кооперації, історії торгівлі, історії міжнародних відносин, аграрної історії тощо. Здобуті дисертанткою результати дослідження, які викладені в монографіях і статтях, у тому числі електронний варіант, використовуються в навчальному процесі та науковій діяльності викладачами і студентами Полтавського університету економіки і торгівлі, Львівської комерційної академії та Вінницького кооперативного інституту.

Матеріали дисертації можуть бути корисними для державних і громадських установ та організацій, особливо при формуванні напрямів соціально-економічної політики. Результати проведеного дослідження, включаючи пропозиції щодо оптимізації діяльності споживчої кооперації і гармонізації її відносин з органами центральної та місцевої влади, без сумніву, стануть у нагоді кооператорам, можуть бути предметом обговорення в засобах масової інформації з метою пропаганди ідеї кооперативної самоорганізації, посилення соціальної активності пайовиків шляхом участі в кооперативному русі.

Особистий внесок здобувачки полягає у постановці наукової проблеми й самостійному її вирішенні. Представлена дисертація є викладом власних положень та обґрунтованих висновків авторки щодо внеску споживчої кооперації у вирішення загальнодержавних соціально-економічних проблем України в період непу. Наукові результати, викладені у дисертаційній роботі, здобуті авторкою самостійно. Усі публікації у наукових фахових збірниках і доповіді на конференціях є одноосібними.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження були обговорені на засіданнях кафедри культурології та історії ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі». Основні положення та висновки дисертаційного дослідження опубліковані у 2 монографіях, 41 статті і апробовані на 17 конференціях різних рівнів.

1. Стан наукової розробки проблеми, джерельна база, методологія і методи дослідження

Проаналізований стан наукової розробки проблеми, охарактеризовані основні групи джерел, а також розкрита методологічна основа дисертації.

У підрозділі 1.1. «Історіографічний аналіз проблеми» поетапно розглянуто внесок науковців у вивчення деяких аспектів проблеми, що дало змогу окреслити коло питань, визначених у завданнях роботи. У науковому дослідженні проблеми умовно можна виокремити чотири етапи: 1) 1920-і роки; 2) 1930-і - перша половина 1950-х років; 3) друга половина 1950-х - початок 1990-х років; 4) 90-і роки ХХ ст. - початок ХХІ ст. Загалом перші три етапи об'єднує причетність до радянської історіографії з її класовим і партійним підходами до визначення місця споживчої кооперації в політичному та економічному житті соціалістичного суспільства. Сучасний етап історіографічного аналізу розвитку споживчої кооперації в роки непу акумулює наукові напрацювання незалежної України, які здебільшого позбулися ідеологічних нашарувань.

На першому етапі дослідження історії споживчої кооперації в період непу (1920-і роки) про запровадження та результати непу писали партійно-державні діячі, теоретики кооперації, статистики, працівники кооперації. Загалом пошук нових кооперативних ідей у роки непу здійснювався у двох напрямках: перший полягав у формуванні теорії кооперативного соціалізму; другий являв собою повернення до класичної теорії кооперації. Певний політичний плюралізм першої половини 1920-х років ще не заперечував співіснування різноманітних тверджень щодо ролі кооперації в умовах непу, натомість кооперативна думка другої половини 1920-х років розвивалася під впливом ідейної боротьби в правлячій партії, що, наклало відбиток на погляди авторів.

Суперечливою виявилася позиція В.І. Леніна щодо місця кооперації в новій економічній політиці. У ряді праць 1921 р. та початку 1922 р. він зазначав, що кооперація за радянської влади є різновидом державного капіталізму. Згодом, у березні 1922 р. В.І. Ленін акцентував на тому, що споживча кооперація мала стати «дійсно органом комерційним». Однак у січні 1923 р. лідер більшовиків заявив, що в умовах радянської влади споживча кооперація змінила свою природу на соціалістичну, відтак ішлося про «лад цивілізованих кооператорів», що суперечило принципу добровільності членства в споживчих кооперативах.

Серед більшовицьких теоретиків кооперації виокремлюється М.І. Бухарін, який, утім, ніколи не протиставляв себе правлячій партії. На нашу думку, на межі 1980-1990-х років переосмислення його поглядів на неп та кооперацію було дещо упередженим, спрямованим на пошуки суттєвих відмінностей бухарінських ідей від розробок інших більшовицьких авторів. У праці «Шлях до соціалізму і робітничо-селянський союз» (1925 р.) він зазначав, що процес організації селянського господарства, який починається з кооперативної торгівлі, перекинеться поступово через організацію переробки сільгосппродуктів на сільськогосподарське виробництво. М.І. Бухарін вважав, що процес розвитку через кооперацію до соціалізму буде супроводжуватися класовою боротьбою між різними групами селянства. Суперечливою є його думка про те, що в кінцевому результаті ринок відімре і поступово розподіл продуктів стане державно-кооперативним.

Поруч із марксистським напрямом теоретичного обґрунтування непу та місця в ньому кооперації заявляла про себе класична школа кооперації. О.В.Чаянов у праці «Короткий курс кооперації» (1925 р.) писав, що «майже всі сторони життя можна обслуговувати кооперативно». У дослідженні «Організація селянського господарства» (1925 р.) учений переконував у тому, що, почавшись із об'єднання дрібних виробників у сфері заготівлі, кооперація досить швидко переходить до організації кооперативного збуту сільгосппродуктів. Досягнувши цього успіху, вона буде зацікавлена домагатися ще більшого захоплення виробничих галузей селянського господарства. Праця О.В. Чаянова «Основні ідеї і форми організації селянської кооперації» (1927 р.) стала важливим внеском у розвиток кооперативної думки. На жаль, економічно обґрунтовані ідеї вченого про роль кооперації в оптимізації сільських господарств, можливість поступового переходу однієї фази кооперації в іншу, доцільність паралельного існування різних форм кооперації були потрактовані тодішньою владою як антимарксистські, а О.В. Чаянов був репресований.

Вплив марксистського світогляду на роль кооперації в побудові соціалізму виявився у спробах ряду теоретиків кооперації (М.Л. Мещеряков, О.М. Лозовий, М.Х. Кантор, П. Кугач та ін.). В.М. Целларіус цілком поділяв більшовицьку доктрину, проте заслугою дослідника стало вивчення досвіду налагодження міжнародних зв'язків споживчої кооперації.

Подальшого розвитку набула кооперативна думка, представлена українськими вченими (П. Мохор, П. Височанський). Ряд наукових досліджень стосовно кооперативного руху в роки непу (Є. Дешко, С. Зарудний) були опубліковані у 1927 р. з нагоди 10-річчя революції. На завершальній стадії непу з'явилася монографія П. Пожарського «Соціальний склад української кооперації», де переконливо обґрунтувалася доцільність кооперування різних верств населення.

Певну наукову цінність мають аналітичні огляди наркома продовольства УСРР М.К. Владимирова та наркома торгівлі М.О. Чернова, у яких ідеться про проблеми організації різних форм торгівлі в роки непу. Зберігають науковий інтерес праці голови правління Центроспілки РСФРР (СРСР) Л.Х. Хінчука, у яких йдеться про відродження споживчої кооперації в перші роки нової економічної політики.

Упродовж 1920-х років вийшла низка брошур і статей радянських авторів (економістів, фахівців споживчої та інших видів кооперації, працівників статистичних відомств), присвячених окремим аспектам господарської діяльності споживчої кооперації у період непу.

Дослідження непу та місця в ньому кооперації здійснювалися за межами радянської держави. Англійський економіст Дж. Кейнс зважився назвати економічну політику 1920-х років «експериментом», а тих, хто її проводив, «безпринципними експериментаторами». Ряд відомих в Україні теоретиків і практиків кооперативного руху (С.В. Бородаєвський і Б. Мартос) опинилися на чужині. Їх праці залишалися майже невідомі на батьківщині.

Таким чином, в літературі 1920-х років були закладені основи вивчення історичного досвіду господарської діяльності споживчої кооперації в період непу.

Другий етап у дослідженні господарської діяльності споживчої кооперації в умовах непу - 1930-і - перша половина 1950-х років. Ідеологічна боротьба, що розгорнулася в правлячій партії у зв'язку з вирішенням проблем соціалістичного будівництва у другій половині 1920-х років і встановленням перспектив кооперації, відобразилася в ряді праць.

У 1947 році вийшов збірник статей «Радянська торгівля за 30 років», у якому один із тогочасних радянських дослідників кооперації Я.А. Кістанов розглядав розвиток торгівлі в країні з точки зору боротьби з «постійними підступами приватного капіталу». Не можемо проігнорувати велику за обсягом працю вказаного автора «Споживча кооперація СРСР. Історичний нарис». Книга стала певним набутком у напрямку прирощення знань про історичний досвід споживчої кооперації СРСР, хоча була пронизана марксистськими догматами.

Е.Б. Генкіна стверджувала, що помилковість ідеї товарообміну стала зрозумілою більшовикам лише восени 1921 року. Але насправді вже в середині літа 1921 року спочатку Раднарком РСФРР, а потім і РНК УСРР дозволили робітничим кооперативам здійснювати як безготівкові, так і товарно-грошові розрахунки. Дослідження М.В. Гамаюнова традиційно висвітлювало діяльність споживчої кооперації в контексті реалізації так званого ленінського кооперативного плану. Серед поодиноких розвідок з проблеми становлення громадського харчування виокремимо монографію Ф.Я. Успенського, в якій автор пов'язував підвищення рівня обслуговування населення в кооперативних їдальнях з необхідністю механізації та раціоналізації цієї справи.

Праці емігрантів не були дозволені (Б.Д. Бруцкус, О.Д. Билимович, А. Качор). Серед теоретичних розробок закордонних авторів варто назвати монографії А. Манінг Кларенс та Моріса Добба. Проте якщо перша вийшла ще за життя Й. Сталіна і містила критику його економічної політики, то в другій англійським економістом-марксистом обґрунтовувалася теза про доцільність контролю за діяльністю кооперативних організацій з боку радянської влади.

Загалом література 30-х-50-х років ХХ ст. кількісно і якісно значно поступається працям попереднього періоду.

Третій етап дослідження досвіду господарської діяльності споживчої кооперації в Україні (друга половина 1950-х - початок 1990-х років). Хоча в цей період умови роботи істориків поліпшилися, однак глибокого студіювання всього комплексу питань господарювання кооперації в роки непу не відбулося. У межах третього етапу історіографії споживчої кооперації у роки непу авторкою виділено два періоди: друга половина 1950-х - середина 1980-х років; кінець 1980-х - початок 1990-х років. Такий підхід обумовлений радикальними змінами в політичному та економічному житті країни, які накреслилися у другій половині 1980-х років і пов'язувалися з політикою перебудови.

Серед досліджень указаного періоду слід згадати працю Л.Ф. Морозова «Від кооперації буржуазної до кооперації соціалістичної». Спробою узагальнення досвіду більшовиків щодо керівництва споживчою кооперацією стала колективна монографія В.П. Дмитренка, Л.Ф. Морозова та В.І. Погудіна. Аналізу торговельної політики держави на початку непу присвячена праця В.П. Дмитренка. У середині 1960-х років з нагоди 100-річчя виникнення споживчої кооперації в Україні були опубліковані спільні праці науковців і працівників Укоопспілки. Відтоді беруть початок дослідження кооперативного руху окремих регіонів України.

Серед наукових праць 1970-х років з вивчення проблем непу та ролі в ньому кооперації виокремлюються статті Ю.І. Кунаха. Авторове звернення до проблеми кооперативних кадрів само по собі цінне, проте дослідник вважав політику більшовизації споживчої кооперації закономірною. О.М. Мовчан намагалася розкрити досвід взаємодопомоги кооператорів УСРР і РСФРР щодо підтрики голодуючих на початку 1920-х років. М.П. Польському вдалося залучити маловідомі статистичні матеріали пайового товариства «Нархарч» та Центроспілки СРСР, що сприяло глибшому з'ясуванню ролі кооперативних їдалень у вирішенні продовольчої проблеми. Певним внеском в історіографію кооперативного громадського харчування стала монографія І.Г. Бережного.

Із середини 80-х років ХХ ст. з огляду на проголошення політичним керівництвом СРСР курсу на перебудову всіх сфер життя розпочався пошук напрямів виходу з економічної та політичної кризи. Ряд статей з проблем непу та місця в ньому кооперації набув полемічного характеру. Серед них варті уваги дослідження В.Г. Венжера та В.В. Кабанова. Спробою узагальнення торговельного досвіду споживчої кооперації УСРР на різних історичних етапах стала праця Г.А. Гетьмана.

Розпочата демократизація політичного життя давала певну можливість вітчизняним науковцям ознайомитися з точкою зору української діаспори (В. Винар, І. Витанович), англійських істориків Л. Шапіро,та Е. Карра, італійського дослідника Дж. Боффи. На думку англійського вченого А. Ноува, згортання непу почалося не в 1928-1929 роках, як вважав ряд радянських та закордонних науковців, а дещо раніше - у 1926-1927 роках.

Четвертий етап дослідження історії розвитку споживчої кооперації в умовах непу розпочався з 90-х років ХХ ст. після проголошення Україною незалежності. Зокрема, С.В. Кульчицький акцентував на тому, що більшовики спочатку сформулювали так звану концепцію про «місцевий господарський обіг», а вже потім зосередилися на проблемах ринку. Історико-теоретичний аспект кооперативного руху досліджував В.І. Марочко. Досвід кооперації Лівобережної України знайшов місце в працях В.М. Половця. Суттєвий внесок у вивчення аграрної історії України в період непу здійснив В.В. Калініченко, що дозволяє з'ясувати особливості розгортання заготівельно-збутової діяльності споживчої та інших видів кооперації.

На початку 1990-х років набула широкого висвітлення проблема трагічної долі вітчизняної інтелігенції, у тому числі господарських кадрів, у період формування тоталітарного режиму. Вагомим внеском у цьому напрямку стали праці В.М. Даниленка та Г.В. Касьянова. Автори, залучивши до наукового обігу обсяжний масив невідомих раніше архівних документів, зробили підрахунки «чисток» серед кооперативних кадрів на межі 1920-1930-х років.

Ряд досліджень (А. Диланян, В.В. Лантух, О.А. Пиріг) були присвячені розвитку торгівлі в Україні у 1920-і - на початку 1930-х років. Історіографія 1990-х років характеризується виходом спільних праць істориків та кооператорів з нагоди 130-річного ювілею споживчої кооперації України.

Упродовж останнього десятиріччя з'явився ряд монографій з проблеми формування адміністративно-командної системи, в рамках якої була приречена діяти кооперація. Якщо спільна праця В.А. Греченка та О.Н. Ярмиш розкриває наслідки «раннього тоталітаризму» для економіки в роки непу, то одноосібне дослідження В.А. Греченка висвітлює наслідки апогею сталінського тоталітаризму в 30-і роки ХХ ст. для господарських структур України. Глибшому осмисленню ролі споживчої кооперації в житті українського суспільства сприяють колективні дослідження вітчизняних учених з історії повсякденності.

Позитивом дослідницьких надбань стало звернення до теоретичних аспектів кооперації провідних вітчизняних істориків та економістів. Багатотомне видання «Українські кооператори. Історичні нариси» дозволяє відтворити участь у кооперативному русі десятків відомих і не відомих широкому загалу громадських діячів. Активно досліджує історію кооперативного руху І.А. Фареній. Заслугою автора є розкриття морально-етичних та соціально-професійних аспектів мотивації до кооперативної діяльності, що є актуальним у нинішніх пошуках владою шляхів оптимізації економіки.

У монографії О.А. Пиріг «НЕП: більшовицька політика імпровізації» наголошено на тому, що ринкові відносини запроваджувалися під жорстким контролем держави. Ю.П. Волоснику вдалося висвітлити досвід регулювання ринку в роки непу та з'ясувати особливості розвитку приватної торгівлі, що дозволяє зробити висновок про використання державою кооперації у якості протидії приватно-підприємницькій діяльності, особливо від середини 1920-х років.

У ряді досліджень окреслене питання залучення споживчої кооперації України до заготівель хліба в 1920-і роки (Н.І. Земзюліна, С.В. Корновенко, В.В. Подолян та В.П. Рекрут). У працях М.А. Журби, І.М. Романюка та О. Крамара аналізуються кроки кооперативних організацій щодо посилення позицій України у міжнародному кооперативному русі упродовж 1920-х років.

Погляди на радянську кооперацію в роки непу переглянув ряд відомих російських дослідників кооперативного руху. Не викликає заперечення теза В.В. Кабанова, що контроль партії за кооперацією досягався шляхом маніпулювання кадрами та шляхом регулювання соціального складу її членів. Однак дискусійним видається положення, що наприкінці 1920-х років кооперація перетворилася на нежиттєві бюрократичні структури, які уособлювали собою мертвонароджене державно-кооперативне підприємство. Знаний дослідник кооперативного руху Л.Є. Файн вказував на три основні джерела фінансування споживчої кооперації: створення кооперативного банку, запровадження госпрозрахунку та пайові кампанії, що цілком підтверджується і документами державних архівів України. Висвітлення історії споживчої кооперації продовжували й інші російські науковці.

На зламі ХХ та ХХІ ст. питання про роль споживчої кооперації в роки непу певною мірою висвітлював канадський дослідник Я. Пришляк. Привертають увагу монографії італійського історика А. Граціозі, англійського дослідника Р. Сервіса та вченого із Шотландії Дж. Хоскінга, які загалом вважали, що неп надав широкі права кооперативним організаціям.

Отже, на сучасному етапі розвитку історичної науки є підстави простежити інтенсивний процес дослідження історико-кооперативної проблематики. Водночас аналіз історичної та історико-економічної літератури з указаної проблеми дозволяє зробити висновок, що всебічного, синтезованого вивчення, яке б дозволило скласти повне уявлення про досвід господарювання різних галузей вітчизняної споживчої кооперації в період непу, не відбулося.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база» зазначено, що джерельну базу дослідження становить різноманітний за походженням, змістом та науковою цінністю комплекс документів і матеріалів. Основу джерельної бази дисертації становлять опубліковані та неопубліковані (архівні) документи, розподілені нами на декілька груп.

Першу групу опублікованих джерел складають документи вищих партійних і державних органів СРСР та УСРР, які певним чином стосуються споживчої кооперації. До цієї групи також відносимо щорічні звіти урядів СРСР та УСРР, які містили інформацію про результати роботи споживчої кооперації.

До другої групи опублікованих джерел увійшли практично не відомі матеріали та документи з'їздів уповноважених споживчої кооперації, резолюції та постанови сесій Рад правління Вукопспілки (ВУКС, Всеукраїнська спілка споживчих товариств). Сюди ж віднесено матеріали всесоюзних форумів споживчої кооперації, учасниками яких були вітчизняні кооператори.

Третя група опублікованих джерел охоплює промови і виступи партійних, державних, громадських діячів з питань кооперації А.А. Андреєва, М.І. Бухаріна, Ф.Е. Дзержинського, М.І. Калініна, Е.І. Квірінга, Л.Б. Красіна, В.В. Куйбишева, Д.З. Лебедя, А.М. Лежави, В.І. Леніна, Г.І. Петровського, О.І. Рикова, Й.В. Сталіна, Л.Д. Троцького, В.Я. Чубаря та О.Г. Шліхтера.

Тематичні збірники становлять четверту групу опублікованих джерел. Вони містять партійні документи щодо завдань кооперації різних видів у побудові соціалістичного суспільства. Методично-довідкові посібники з питань кооперативної роботи складають п'яту группу опублікованих джерел.

Шоста група джерел включає в себе опубліковані збірники та матеріали союзних і республіканських статистичних органів. Джерельну базу дисертації значно розширили відомчі огляди споживчої кооперації СРСР та УСРР.

Неопубліковані джерела. До цієї групи належать архівні документи та матеріали, які зберігаються у двох вітчизняних центральних державних архівах (Центральному державному архіві Вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Російському державному архіві економіки (РДАЕ), а також семи державних архівах України - Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Одеської, Полтавської, Харківської та Чернігівської областей.

Першу групу архівних джерел складають документи ЦДАГО України. Документи ЦК КП(б)У) та його відділів - Політбюро ЦК КП(б), Секретаріату ЦК КП(б)У та Оргінструкторського відділу (Ф.1) становлять особливий інтерес, оскільки містять неопубліковані матеріали, включаючи протоколи партійних нарад, звіти губернських (окружних) комітетів партії, листування державних і громадських структур із кооперативної проблематики. Окремі дані про продовольче забезпечення споживчою кооперацією промислових новобудов України в роки першої п'ятирічни виявлені у фонді ЦК ЛКСМУ (Ф.7).

Друга група архівних джерел охоплює матеріали та документи ЦДАВО України. Науково-інформаційну цінність мають документи ВУЦВК (Ф.1) і РНК УСРР (Ф.2), які допомагають простежити процес розробки нормативних актів, спрямованих на розвиток діяльності споживчої кооперації. Заслуговують на увагу документи Головного кооперативного комітету, який діяв при уряді УСРР (Ф.271).

Матеріали фонду Вищої ради народного господарства (ВРНГ) УСРР (Ф.34) засвідчують, що ця інстанція намагалася виступати в ролі координатора господарського життя, зокрема споживчої кооперації. На фінансову залежність кооперації від державних кредитуючих закладів вказують матеріали фонду Української контори Державного банку СРСР (Ф.35). Матеріали фонду Держплану УСРР (Ф.337) переконують у тому, що з перших кроків непу торговельна галузь споживчої кооперації використовувалася більшовиками для вирішення гострих соціально-економічних проблем. Матеріали фонду Наркомату продовольства (Ф.340) та фонду Наркомату державного контролю (Ф.539) містять інформацію про залучення кооператорів до вирішення продовольчих труднощів.

Політика більшовиків, що реалізувалася через Наркомат внутрішньої торгівлі (НКВТ) УСРР щодо торговельної, частково заготівельної та експортної діяльності споживчої кооперації, відображена у матеріалах цього фонду (Ф.423). Виявлені у фонді Наркомату закордонних справ УСРР (Ф.4) та фонді «Сільського господаря» (Ф.290) документи засвідчують прагнення влади всіляко включати споживчу кооперацію в експортно-заготівельну діяльність республіки.

Певний інтерес становлять документи фонду Ради професійних спілок України (Ф.2605), де виявлені матеріали щодо спільної діяльності споживчої кооперації та профспілок для забезпечення робітників дефіцитними товарами і гарячим харчуванням. Документи фондів Центральної ради захисту дітей при РНК УСРР (Ф.20), Всеукраїнського центрального комітету незаможних селян при ВУЦВК (Ф.257) та ліквідаційної комісії Всеукраїнської центральної комісії з боротьби з наслідками голоду при ВУЦВК (Ф.258) переконують у тому, що керівництво УСРР усіляко намагалося залучати кооперацію до підтримки голодуючого населення.

Найбільшою насиченістю вирізняється фонд Вукопспілки (Ф.296), який засвідчує різнопланову господарську діяльність споживчої кооперації у роки непу. Специфіку забезпечення робітничого класу організаціями споживчої кооперації допомогли глибше з'ясувати документи фонду Всеукраїнської спілки робітничих споживчих кооперативів - Уцеробкоопу (Ф.218).

До дисертації також включені матеріали Російського державного архіву економіки (РДАЕ). Ідеться про документи Центральної спілки споживчих товариств СРСР - Центроспілки СРСР (Ф.484), зокрема ті, що стосуються товарообмінних операцій між споживчою кооперацією РСФРР та УСРР на початку 1920-х років.

Третю групу архівних джерел становлять собою документи вищевказаних державних архівів семи областей України. Саме там нами був знайдений важливий фактаж про практичну діяльність споживчої кооперації на місцях.

Загалом авторкою опрацьовано 21 фонд центральних та 37 фондів обласних державних архівів, що дало можливість шляхом ретроспекції господарської діяльності споживчої кооперації України відтворити її особливості в роки непу.

Винятково багатим джерелом за широтою висвітлення господарської діяльності споживчої кооперації в роки непу виявилися відомчі кооперативні видання (загалом понад 40 найменувань): часописи «Союз потребителей» (орган Центроспілки СРСР) і «Кооперативне будівництво» (орган Вукопспілки, в окремі роки виходив російською мовою під назвами «Бюллетень Вукопспилки», «Кооперативный бюллетень»), «Наша кооперація», «Українська кооперація». Вражають географією охоплення журнали та газети місцевих споживчих спілок і окремих споживчих кооперативів.

До мемуарних праць нами віднесені спогади колишнього голови правління Центроспілки РСФРР (1929-1920 рр.) А.М. Лежави та одного з провідних фахівців цієї установи С.П. Дніпровського, які безпосередньо були причетні до розвитку споживчої кооперації в роки непу та в подальші роки. У цих мемуарах певною мірою окреслена історична епоха 1920-х років та вказано на тлумачення тодішньою владою призначення споживчої кооперації в соціально-економічному житті країни.

У підрозділі 1.3. «Методологія і методи дослідження» акцентовано на тому, що після краху СРСР і марксистсько-ленінської ідеології українська історична наука перейшла від однобічного (моністичного) підходу при аналізі історичного поступу людства до плюралізму думок щодою вибору методології дослідження. Відтак в історичній науці запанувала поліметодологія.

Авторка у процесі дослідження використовувала цивілізаційний підхід до висвітлення історії, суть якого полягає в тому, що кожна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, зростання, надлому та розкладу, після чого гине, поступаючись іншій. Ми приєднуємося до тих учених, які вважають, що радянська цивілізація була цілком самодостатньою формою організації суспільства, що якісно відрізняло її від інших цивілізацій. Цивілізаційний підхід дозволяє представити споживчу кооперацію як громадську-господарську структуру, яка навіть в умовах адміністративного тиску з боку радянської влади змогла виявити свою конкурентоспроможність.

При розв'язанні ряду дослідницьких завдань нами використовувалися й інші методологічні підходи. Спираючись на антропологічний підхід, ми намагалися показати ідеологічний вплив тодішньої влади на свідомість різних верств населення шляхом підтримки процесу їх кооперування. Завдяки цьому підходу встановлено, що більшовики використовували кооперацію як засіб формування усуспільненого побуту та контролю за споживанням громадян. Модернізаційний підхід став у нагоді при з'ясуванні значення споживчої кооперації для індустріального розвитку країни та сприяння науково-технічним інноваціям в ряді галузей виробництва. Структурно-системний підхід допоміг висвіленню господарської діяльності споживчої кооперації загалом та особливостей господарювання її різних ланок, включаючи Вукопспілку, районні (окружні) спілки та первинні товариства. Синергетичний підхід дозволив показати споживчу кооперацію як потужну систему, якій навіть попри обмеження демократичних засад з боку держави були притаманні процеси самоорганізації та співпраці її членів. Водночас у процесі дослідження застосовувались такі підходи як макроісторичний, мікроісторичний, регіональний та історія повсякденності.

В основу роботи покладені фундаментальні принципи наукового пізнання: історизму, об'єктивності, критичного аналізу, діалектики, системності, всебічності, альтернативності та ін.

Зокрема, застосування принципу історизму сприяло тому, що місце споживчої кооперації встановлено в контексті найбільш важливих соціально-економічних подій за доби непу. Завдяки принципу об'єктивності висвітлення результатів діяльності Вукопспілки та її місцевих організацій проводилося на засадах реалізму і спиралося на виявлені архівні документи і статистичні дані. Критичний аналіз став у нагоді при з'ясуванні та уточненні суті термінів «ленінський кооперативний план», «кооперативна торгівля», «кооперативна промисловість». Принцип системності дозволив з'ясувати значення споживчої кооперації для відродження економіки України через призму її основних галузей, як-от торгівля, заготівлі, промислове виробництво, хлібопечення, громадське харчування й експортні операції.

У дослідженні використовувся ряд загальнонаукових методів. Звернення до історичного методу дало змогу простежити господарську діяльність споживчої кооперації на певних етапах непу. Аналітико-синтетичний метод став у нагоді при вивченні й обробці джерел і літератури, обґрунтуванні теоретичних висновків. Метод порівняння дав можливість встановити тотожність і відмінність споживчої кооперації та інших видів кооперації. Історіографічний метод знадобився при висвітленні стану наукової розробки проблеми.

Серед спеціально-історичних методів заслуговують уваги такі. Проблемно-хронологічний метод допоміг простежити еволюцію споживчої кооперації від моменту її відродження як самостійної структури на початку непу до трансформації у виконавця державних планових директив. У процесі з'ясування взаємовпливу результатів господарювання споживчої кооперації у період непу і тодішньої загальноекономічної ситуації використовувався історико-системний метод. Метод історичного моделювання дозволив виявити внутрішній потенціал споживчої кооперації, здатний успішно конкурувати з підприємствами інших форм власності. Метод актуалізації був використаний під час вироблення практичних рекомендацій на підставі «уроків історії».

У процесі дослідження використовувалися міждисциплінарні методи. Наприклад, системно-структурний метод забезпечив погляд на споживчу кооперацію як на складну систему, вмонтовану в структури радянської влади. Завдяки цьому методу була з'ясована суть організаційної перебудови кооперації з метою зменшення проміжних ланок і тим самим наближення до споживача.

Загалом поєднання напрацювань історіографії, джерельної бази, цивілізаційного підходу в методології, фундаментальних принципів наукового пізнання і ряду методів дозволило логічно висвітлити явища та процеси, що стосуються досліджуваної проблеми, прийти до узагальнюючих висновків і положень щодо внеску вітчизняної споживчої кооперації у вирішення загальнодержавних соціально-економічних проблем упродовж 1920-х років.

2. Особливості торговельної діяльності споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики

Розкрито сутність політики радянської влади щодо споживчої кооперації в роки непу, проаналізована еволюція взаємовідносин між державою та кооперативними організаціями.

У підрозділі 2.1. «Державна політика відродження торговельної діяльності споживчої кооперації в перші роки непу» наголошується, що від початку непу влада пішла на політико-економічний експеримент, оголосивши в директивному порядку безгрошовий продуктообмін і залучивши до його проведення споживчу кооперацію як протидію приватній торгівлі. Підкреслено, що керівництво Вукопспілки, яке було значною мірою більшовизоване (голова правління ВУКС - посланець Леніна І.А. Саммер, пізніше цю посаду обіймали відомі більшовики В.П. Затонський, М.К. Вєтошкін та О.Б. Генкін), не виступило проти тієї ролі, яка їй нав'язувалася.

Розкрито заходи держави та організацій споживчої копоерації щодо оперативного створення товарообмінного фонду, звернена увага на проблеми, які гальмували товарообмінний процес (обмеженість ходових товарів, відсутність твердих товарообмінних еквівалентів, конкуренція за споживача між ВУКС та Наркомпродом УСРР). З'ясовано, що з метою активізації товарообмінних операцій більшовики розгорнули широкомасштабну пропагандистську робота (декрети, постанови, пропаганда на сторінках друкованих органів, відкриття кооперативних виставок тощо).

Виявлено, що в середині серпня 1921 року, тобто за кілька місяців до офіційного повернення до торгівлі, на І з'їзді уповноважених ВУКС заступник голови РНК УСРР М.В. Фрунзе вперше повідомив кооператорів про позицію уряду щодо можливості комбінованого товарообміну, у тому числі і грошового.

У підрозділі проаналізовані різні причини невдачі товарообміну, у тому числі брак необхідних товарів, розбіжності еквівалентних цін, неврожай та спричинений ним голод, який зазнавали мешканці Півдня України наприкінці літа 1921 року. Основна ж причина невдачі товарообміну, звісно, полягала в ігноруванні економічних законів ринку.

З'ясовано, що наприкінці 1921 року споживчу кооперацію фактично позбавили державної підтримки у поповненні товарного фонду. Ситуація із товарним фондом ускладнювалася тим, що влада вимагала від кооператорів повернення державі раніше виділених їм товарів, які більшовики планували використати під заготівлі. Водночас розмір державних кредитів кооперативним організаціям обмежувався. Визначеним державою кредитором споживчої кооперації залишався лише Наркомат фінансів. Отже, перехід до торгівлі ускладнив діяльність споживчої кооперації, кошти якої на той час були обмежені.

Нами з'ясовано, що, діючи в умовах госпрозрахунку та жорсткої конкурентної боротьби за споживача, кооперація була змушена впродовж 1922 року терміново шукати власні джерела фінансування. З цією метою кооператори розгорнули реформу щодо спрощення організаційної структури споживчої кооперації та спрямування вивільнених коштів у торгівлю. Тоді ж розпочалася систематична підготовка кооперативних кадрів. Оскільки через брак коштів кооператорам було складно боротися з приватним сектором, держава сприяла у наданні їй кредитів та певних податкових пільг.

Встановлено, що криза збуту 1923 року стала справжнім впробуванням для торговельної дільності споживчої кооперації. До ускладення ситуації призвів не лише дисбаланс цін, але і власні прорахунки кооператорів, у тому числі щодо завищених обсягів закупівель товарів. З метою активізації торгівлі в період кризи збуту кооператори вдалися до ряду пропагандиських заходів, як от конкурси на кращий споживчий кооператив, влаштування кооперативних показових пунктів тощо. Однак, щоб оптимізувати торгівлю, кредитів та пропагандистських заходів споживчій кооперації виявилося замало. З особливою гостротою постало питання про надходження нових внесків і паїв, а значить, про перехід на добровільне членство і збільшення чисельності пайовиків. Наприкінці грудня 1923 року цей процес урешті розпочався.

У підрозділі 2.2. «Споживча кооперація України в контексті нової торговельної політики в 1924-1925 рр.» мовиться про те, що 1924 рік став переломним у підходах держави до проблеми організації товаробігу. Це було пов'язано із проголошенням ХІІІ з'їздом РКП(б) у травні 1924 р. нової торговельної політики, суть якої зводилася до витіснення з ринку приватника через застосування економічних та адміністративних засобів тиску при одночасному сприянні споживчій кооперації. Воднораз курс нової торговельної політики передбачав поглиблення регулюючого впливу держави на торговельну діяльність кооперативних організацій. На фактичному матеріалі доведено, що протягом 1924-1925 років споживча кооперація, отримуючи податкові пільги та державні кредити, маючи сприяння в отриманні товарів безпосередньо від виробника, поступово вийшла з кризового стану й активізувала торговельні операції для задоволення своїх членів у товарах та продуктах харчування за нижчими від приватника цінами. Таким чином, нова торговельна політика поклала кінець бездоговірному періоду у співпраці промислових підприємств і споживчої кооперації.

Однак допомога споживчій кооперації з боку тодішньої влади в середині 1920-х років посилила одержавлення кооперації, що виявлялося у прагненні регулюючих органів диктувати оптові та роздрібні ціни, націнки, впливати на процес доставки товарів до споживача. В дослідженні встановлено, що 1924-1925 роках, здійснюючи політику зниження цін, організації споживчої кооперації зуміли істотно потіснити приватний капітал не лише з оптового, а й - що більш важливо -з роздрібного товарообігу. Відтак на кінець 1925 року ціни в магазинах споживчої кооперації у середньому були на 9-11% нижчими, ніж у приватного торговця.

У підрозділі 2.3. «Торговельна галузь вітчизняної споживчої кооперації в останні роки непу» з'ясовано, що в останні роки непу поповнення власних коштів споживчої кооперації України відбувалося як за рахунок доходів від господарської діяльності, так і завдяки пайовим кампаніям та розширенню соцільної бази кооперативів, включаючи військовослужбовців, жінок, молодь, школярів.

Характерною рисою торговельної діяльності споживчої кооперації впродовж другої половини 1920-х років було те, що практика генеральних договорів із державною промисловістю супроводжувалася встановленням попередніх замовлень, що посилювало вплив споживчої кооперації на виробництво. На 1 жовтня 1928 р. 82,9% усієї продукції до ВУКС надходило через систему генеральних договорів, що давало можливість регулюючим органам контролювати і процес виробництва промислових товарів, і їх продаж.

Акцентовано, що кооператорам довелося не лише з власної ініціативи, а й під диктат керівництва країни виконувати завдання щодо зниження цін на промислові товари та продукти харчування. Вказано на той факт, що до контролю за цінами у споживчій кооперації Наркомат внутрішньої торгівлі УСРР почав залучати органи ДПУ. Згідно з виявленими авторкою даними, станом на 1травня 1927 р. по Україні до відповідальності за порушення державних директив щодо зниження цін та націнок притягли 163 організації споживчої кооперації. Загалом як у 1926, так і в 1927 роках ціни у споживчій кооперації були знижені на 10%.

У середині 1928 року з огляду на низьку товарність сільського господарства, неврожай у південних районах України та ігнорування законів ринку більшовики, які були неспроможні протидіяти перебоям у продовольчому забезпеченні, запровадили нормоване постачання населення, передусім робітників. У торговельній мережі встановлювалися дві ціни, нижча - для пайовиків, вища - для некооперованого населення.

В останні роки непу, споживча кооперація стала основним товаропостачальником міського та сільського населення, більшовикам удалося використати її потенціал для витіснення приватної торгівлі з оптового і роздрібного ринку. За даними наркома торгівлі УСРР М.О. Чернова, питома вага споживчої кооперації в роздрібному товарообігові УСРР становила 52,6%, тоді як на державну і приватну торгівлю припадало по 23,7%.

3. Залучення заготівельної галузі споживчої кооперації до вирішення продовольчих проблем та експорту України

Проаналізовано внесок споживчої кооперації у подолання продовольчої кризи та розширення експортних можливостей республіки впродовж 1920-х років.

У підрозділі 3.1. «Заготівельна діяльність споживчої кооперації в 1921-1922 рр.» акцентовано на тому, що в перші роки непу споживча кооперація здійснювала заготівлі продуктів харчування не лише для своїх членів, але й виконувала державні завдання щодо забезпечення міст. Від початку непу чільною була роль споживчої кооперації у заготівлях хлібопродуктів для потреб Червоної армії, дитячих притулків, інших державних установ. Звернена увага на те, що в процесі хлібозаготівель споживчій кооперації доводилося витримувати конкуренцію з боку не лише приватних посередників, але й державних заготівельних структур, зокрема Наркомпроду УСРР та Центроспілки РСФРР.

На основі архівних документів встановлено, що інтереси відродження державної промисловості вимагали безперебійного забезпечення її сировиною за цінами, нижчими від приватних, відтак у підрозділі з'ясовані заходи радянської влади щодо залучення кооператорів до заготівель сільськогосподарської технічної сировини.

У підрозділі 3.2. «Посилення регулюючого впливу держави на заготівельну галузь споживчої кооперації в середині 1920-х років» констатується, що з огляду на стабілізацію економічного життя накреслилася тенденція до активізації заготівельної діяльності споживчої кооперації, покликаної збільшити та розширити асортимент внутрішнього ринку. Щоб стимулювати споживчу кооперацію до розширення державних хлібозаготівель, тодішній владі довелося піти на певне її фінансування. З метою виконаня державних завдань та збільшення власних хлібозаготівель кооператори використовували матеріальне заохочення селян-виробників і споживчих товариств.