Трансформація відносин старої інтелігенції і влади під час Української революції в 1917-1921 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94:321.74:323.272](477)“1917/1921”

ТРАНСФОРМАЦІЯ ВІДНОСИН СТАРОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ І ВЛАДИ ПІД ЧАС УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ В 1917-1921 РР.

В.М. Шейко, доктор історичних наук, професор, ректор, Харківська державна академія культури, м. Харків

Анотація

Аналізуються процеси трансформації відносин старої інтелігенції й різних влад в Україні під час Української революції в 1917-1921 рр. Основну увагу приділено трансформації відносин старої інтелігенції з радянською владою, оскільки саме вона, зрештою, перемогла в Україні під час Української революції в 1917-1921 рр. Показано, що більшовицька партія й радянська влада, як і інші влади, турбувалися передусім про свої інтереси, прагнучи використати українське питання для побудови «омріяного» нового суспільства. Їх не турбувала майбутня доля старої інтелігенції або України, їм потрібні були ресурси для реалізації власних згубних глобальних планів побудови соціалізму в усьому світі.

Ключові слова: стара інтелігенція України, радянська влада, Українська революція, культура, влада, трансформація відносин.

Анализируются процессы трансформации отношений старой интеллигенции и разных властей в Украине во время Украинской революции в 1917-1921 гг. При этом основное внимание уделяется трансформации отношений старой интеллигенции с советской властью, так как именно она в конечном варианте одержала победу в Украине во время Украинской революции в 1917-1921 гг. Показано, что большевистскую партию и советскую власть волновали, как и другие власти, в первую очередь, свои интересы, желание использовать украинский вопрос для построения «желанного» нового общества. Их не интересовала дальнейшая судьба старой интеллигенции, Украины, им нужны были ресурсы для реализации своих пагубных глобальных планов построения социализма во всем мире.

Ключевые слова; старая интеллигенция Украины, советская власть, Украинская революция, культура, власть, трансформация отношений.

The aim of this paper is not only to explore and reinterpret the issues of transformation of interrelations of the old intelligentsia and the Soviet authorities in Ukraine during the Ukrainian revolution in 1917-1921 but also to extrapolate those events to the present. 100 years have passed since then and we have to analyze those events in order not to repeat the mistakes of those times. Research methodology. In this research the author uses mainly the principles and methods of culturological and comparative analysis because they make it possible to analyze the events of those times and extrapolate them to the present.

Keywords: the old intelligentsia of Ukraine, the Soviet power, the Ukrainian revolution, culture, power, transformation of interrelations.

Вступ

Постановка проблеми. Актуальність проблеми трансформації відносин старої інтелігенції й радянської влади під час Української революції в 1917-1921 рр. полягає не тільки в необхідності вивчення та переосмислення фактичних подій тих років, а й екстраполяції означених далі подій на сучасність. Адже відтоді минуло 100 років і слід проаналізувати їх, щоб уникнути помилок тих часів.

Вивчення відносин різних, передусім радянської влади зі старою інтелігенцією під час Української революції в 1917-1921 рр., громадянської війни та інтервенції свідчить, що ситуація тих років подібна до сьогодення, оскільки вирішуються доля України та її подальший шлях щодо європейського вибору.

Мета статті -- на засадах культурологічно-компаративістської методології проаналізувати проблеми трансформації відносин старої інтелігенції й радянської влади під час Української революції в 1917-1921 рр.

Виклад основного матеріалу дослідження

Проблема залучення старої інтелігенції на сторону радянської влади, що перемогла й в Україні, не мала історичних аналогів і являла собою болісний морально, політично, економічно й соціально карколомно складний процес.

Від вирішення цієї проблеми залежала майбутня доля радянської влади загалом і будівництва омріяного нею соціалізму зокрема. Ленін у доповіді про партійну програму на VIII з'їзді РКП(б) 19 березня 1919 р. наголошував, що питання буржуазних спеціалістів актуальне і в армії, і в промисловості, і в кооперативах, і в інших сферах.

Він підкреслював, що це -- питання, від якого залежить перехід від капіталізму до комунізму (Ленін, «Доповідь про партійну програму 19 березня: [на VIII з'їзді РкП(б) 18-23 березня 1919 р.]», 1973, т. 38, с. 165); зазначав, що наука, техніка, мистецтво знаходяться в руках спеціалістів, у їх головах, тобто -- без залучення буржуазної інтелігенції Ленін не вважав можливою побудову комуністичного суспільства (Ленін, «Успіхи і труднощі радянської влади», 1973, т. 38, с. 54, 55). При цьому Ленін у своїй праці «Про диктатуру пролетаріату» вказував на ефективні й необхідні, з його погляду, форми та методи вирішення такого питання -- не тільки ліквідація саботажу і спротиву інтелігенції новій владі, не тільки нейтралізація інтелігенції, котра чинить спротив, але й створення умов для співпраці та примушення її служити пролетаріату (Ленін, «Про диктатуру пролетаріату», 1973, т. 39, с. 64).

Однак своєрідність такої боротьби полягала в тому, що радянська влада й більшовицька партія постійно заявляли, що ведуть боротьбу не проти, а за інтелігенцію, хоча на практиці переважали силові форми тиску на інтелігенцію та зневажливе ставлення до неї.

На публічні відомі докори професора М. П. Дукельського, які містилися у відкритому листі, у якому він виступив проти політики більшовицької партії стосовно дореволюційної інтелігенції, У березні 1919 р. В. І. Ленін отримав листа професора Воронежського сільськогос-подарського інституту, голови Центрального управління державних підприємств шкіряної промисловості М. П. Дукельського, який надруковано в центральній і рес-публіканській пресі (Коммунист, 1919, 9 квітня, с. 1). Ленін відповів: якщо б комуністи «натравлювали» на інтелігенцію, то за це необхідно було б вішати таких ініціаторів. Ми, -- наголошував він, -- не натравлювали народ на інтелігенцію, а заявляли від імені партії і влади про необхідність створення для інтелігенції кращих умов роботи (Ленін, «Відповідь на відкритий лист спеціаліста», 1973, т. 38, с. 220). Формально так і відбувалося. Адже в Програмі РКП(б), яка була прийнята на VIII з'їзді партії, дійсно наголошувалося на необхідності поміщати буржуазних спеціалістів в товаристські умови з масою робочих і таким чином сприяти об'єднанню працівників розумової і фізичної праці («Програма Російської Комуністичної партії (більшовиків): прийнята на восьмому з'їзді РКП(б) і8--23 березня 1919 р. у Москві», 1979, с. 53). До того ж, Ленін наполягав, що старій інтелігенції необхідно створювати кращі умови для роботи, додавав: примусити працювати «із-під палки» цілу верству населення неможливо (Ленін, «Доповідь про партійну програму 19 березня: [на VIII з'їзді РКП(б) 18-23 березня 1919 р.]», 1973, т. 38, с. 166, 167). Ленін сподівався таким чином убезпечити інтелігенцію від буржуазного впливу морально, матеріально, а потім -- й ідеологічно (Ленін, «Доповідь про партійну програму 19 березня: [на VIII з'їзді РКП(б) 18-23 берез. 1919 р.]», 1973, т. 38, с. 167).

У ленінській концепції формування соціалістичної інтелігенції важливе місце, окрім завоювання старої інтелігенції, відведено питанню навчання робочих і селян науки управління господарством, учитися необхідно було в старих спеціалістів, колишніх буржуазних управителів (Ленін, «Промова в організаційній секції 8 грудня: [на VII Всеросійському з'їзді рад]», 1973, т. 39, с. 431). Однак подібне ставлення до старої інтелігенції не мало підтримки навіть серед деяких комуністів. Так, «ліві комуністи» виступили проти використання старої інтелігенції в соціалістичному будівництві. Ленін їх не підтримав, вказуючи на те, що сотні тисяч старих спеціалістів, котрі залишилися в країні, необхідно не ліквідувати, а залучати до будівництва нового суспільства і таким чином перевиховати її в радянському дусі (Ленін, «Дитяча хвороба “лівизни” в комунізмі», 1974, т. 41, с. 95-96).

Слід зауважити, що після встановлення радянської влади в Україні на січень 1918 р. вже в лютому 1918 р. починається австро-німецька окупація, з листопада -- англо-французька інтервенція із захопленням Новоросійська, Севастополя, Одеси, потім у січні 1918 р. -- Херсона, на початку лютого 1919 р. -- Миколаєва; у квітні й травні значну частину України зайняли денікінці, з квітня 1920 р. розпочалося нашестя поляків, з червня -- врангелівців тощо. І в ці часи за владу боролися різнобарвні політичні сили -- від радянської влади до Центральної Ради, гетьманщини, Петлюри, Григор'єва, Махна тощо. Практично лише в листопаді 1920 р. в Україні завершилися бурхливі події, пов'язані із громадянською війною, інтервенцією й карколомним процесом зміни різних влад.

Зрештою радянська влада в Україні остаточно перемогла (Історія Української РСР, 1967, с. 68, 76, 78, 102, 163, 117, 120, 126, 134, 138, 144). Україна пережила жахливі роки, наслідки яких упродовж тривалого часу відбиватимуться на житті українського народу та його інтелігенції. І, зрозуміло, що в ті самі часи радянська влада змушена була вирішувати передусім питання створення власної армії, що означало першочергову потребу залучення на свою сторону військових спеціалістів із неабиякими труднощами. Адже старий офіцерський корпус формувався переважно із представників і вихідців пануючих верств країни. Саме тому більша частина кадрового офіцерства, особливо вищого командного складу, долучалася після Жовтня 1917 р. до ворожого новій владі табору. І якщо нечисельна група головним чином молодшого командного складу старої армії без вагань розпочала професійно співпрацювати з радянською владою, то немало представників старого командного складу зайняли очікувальну позицію. На цей процес особливо вплинули факти нападу на Україну кайзерівської Німеччини на початку 1918 р. і білопапської Польщі в квітні 1920 р. Так, підполковник М. Г. Крапив'янський у 1918 р. на Чернігівщині очолив партизанський рух проти австро-німецьких інтервентів. Про розмах цього руху свідчить те, що кайзерівське командування виділило цілий корпус для боротьби з ним, а за голову М. Г. Крапив'янського обіцяло нагороду в 50 тис. руб. золотом (Федюкин, 1972, Великий Октябрь и интеллигенция: из истории вовлечения старой интеллигенции в строительство социализма, с. 126). У 1920 р. після нападу на радянську державу біло- поляків до старого офіцерського корпусу звернулася група військових офіцерів на чолі з відомим генералом А. А. Брусиловим. Вона закликала до добровільної служби робітничо-селянській владі Росії, щоб не допустити її розграбування («Воззвание ко всем бывшим офицерам, где бы они не находились: к наступлению польских белогвардейцев», 1920, 30 травня). Ленін писав: навіть колишні царські генерали визнають несправедливими домагання Польщі і бажають нам допомагати (Ленін, «Промова на широкій робітничо-червоноармійській конференції в Рогозько-Симоновському районі 13 травня 1920 р.: газетний звіт», 1974, т. 41, с. 113).

Отже, одним із факторів, які впливали на відносини військових спеціалістів і радянської влади, було почуття патріотизму. Загалом на кінець громадянської війни командний склад Червоної армії на одну третину складався з офіцерів і військових чиновників старого вишколу (Воропаев и Иовлев, 1960, с. 41).

Необхідно зазначити, що питання взаємин військової інтелігенції та радянської влади не набуло одностайного сприйняття й порозуміння. Так, на VIII з'їзді більшовицької партії почалася гостра боротьба між прихильниками ленінського твердження про необхідність залучення воєнспеців до будівництва Червоної армії і тими, хто боровся проти їх використання, як, наприклад, це робили «ліві комуністи», або виступив за огульне й широке залучення старої воєнної інтелігенції, навіть плазування перед нею, як це робили Троцький і його прибічники («У військовому питанні: [восьмий з'їзд РКП(б)]», 1979, с. 60-61). Ленін змушений був і до VIII з'їзду більшовиків і після нього наголошувати на необхідності боротися за військову інтелігенцію, її залучення до процесу будівництва Червоної армії, а також використання військових спеціалістів під суворим контролем комісарів (Ленін, «Доповідь про зовнішню і внутрішню політику Ради Народних Комісарів на засіданні Петроградської Ради 12 березня 1919 р.: короткий газетний звіт», 1973, т. 38, с. 7; «Про сучасне становище і найближчі завдання Радянської влади: доповідь на об'єднаному засіданні ВЦВК, Московської ради робітничих і червоно- армійських депутатів, Всеросійської ради профспілок і представників фабрично-заводських комітетів Москви 4 липня 1919 р.», 1973, т. 39, с. 36). Щоправда, на той час відповідно до інструкції комісар мав діяти методами переконань, без ворожості у відносинах із воєнспецами («Общие положения инструкции для комиссара полка в действующей армии», 1963, с. 301). До того ж, комісарів на кінець 1919 р. було, наприклад, трохи більше п'яти тисяч, водночас у Червоній армії служили десятки тисяч офіцерів старого вишколу (Федюкин, Великий Октябрь и интеллигенция: из истории вовлечения старой интеллигенции в строительство социализма, 1972, с. 134). І вже на весну 1919 р. Червона армія в Україні налічувала близько 188 тис. бійців, вона вела боротьбу не тільки з інтервентами і білогвардійцями, а й військами Центральної Ради, яка обстоювала національні інтереси народу України (Історія Української РСР, 1967, с. 62).

Слід зауважити, що в Україні партійні й радянські органи на той час змушені були приділяти першочергове значення залученню на свою сторону військової інтелігенції. Аналіз матеріалів партійних, державних архівів республіки із цих питань та сам перебіг і результати побудови та успіхів Червоної армії підтверджують указане (ЦДАГО України, ф. 2, оп. 1, од. зб. 18, арк. 2, 3, од. зб. 59, арк. 11; ЦДАВО України, ф. 2579, оп. 1, од. зб. 6, арк. 1, 18, 21 об.). Радянська влада, її військові органи постійно, у тому ж 1919 р., проводили мобілізацію старої військової інтелігенції до Червоної армії («О призыве на военную службу ветеринарных фельдшеров: приказ», 1919, ст. 23; «О призыве на действительную военную службу ветеринарных врачей: приказ», 1919, ст. 33, 365, 368). Відбувалась мобілізація спеціалістів та службовців залізничного транспорту (ЦДАВО України, ф. 2, оп. 1, од. зб. 26, арк. 139), працівників тилових структур (ЦДАВО України, ф. 2579, оп. 1, од. зб. 6, арк. 1).

Однак рішення проблеми залучення старих військових кадрів в Україні в умовах постійних воєнних дій було пов'язане з надзвичайними труднощами. Наприклад, у тому ж 1919 р. на загальних зборах комуністичного осередку при Харківському губернському військовому комісаріаті 1 липня 1919 р. зазначалось: одним із чинників, який ускладнював залучення старих воєнспеців, було те, що вони, за твердженням більшовиків, у більшості -- політично ненадійні. З іншого боку, призначені при них політкомісари були малограмотними й непідготовленими до подібної діяльності. Вирішення вбачалося в підвищенні ефективності контролю за воєнспецами (ЦДАГО України, ф. 2, оп. 1, од. зб. 18, арк. 2, 3). Водночас військовий комісаріат Харківської губернії для залучення військових спеціалістів застосовував різноманітні способи мобілізації. Так, невдовзі після чергового відновлення радянської влади в Харкові 30 грудня 1919 р. комісаріати відповідно до постанови Ради оборони мобілізували інженерно-технічних спеціалістів у віці до 55 років, котрі працювали на залізниці з 1905 до 1918 рр., й усіх інших ІТР віком до 50 років, які не працювали на момент мобілізації (ЦДАГО України, ф. 2, оп. 1, од. зб. 59, арк. 11). Труднощі залучення воєнспеців, як підкреслювали органи радянської влади в Україні, пов'язувались часто з прямим саботажем військовими спеціалістами заходів нової влади, їх переходам на сторону противників радянської влади. Про це, зокрема, свідчить матеріал звіту політвідділу вищої військової інспекції й польового військово-революційного трибуналу при штабі військ Лівобережного регіону України за червень 1919 р. (ЦДАВО України, ф. 2579, оп. 1, од. зб. 6, арк. 18-21).

Щоправда, на той час більшовицькі кермачі змушені були зважати на суверенні права українського народу, гостроту національного питання в Україні. Так, Ленін закликав поважати суверенні права українського народу та проявляти національний архітакт у вирішенні українських питань (Історія Української РСР, 1967, с. 65).

Слід зауважити: процес залучення радянською владою старих во- єнспеців у роки Української революції, громадянської війни та іноземної інтервенції був надзвичайно складним, болючим і карколомним. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що військовим спеціалістам в умовах війни та складної політичної різнобарвності влад і політичних сил необхідно було негайно вирішувати питання співпраці або ворожнечі з радянською владою.

Як відомо, Ленін високо оцінив досвід залучення старих військових спеціалістів до професійної співпраці із радянською владою. У своєму виступі на XVII Московській губернській партійній конференції 13 березня 1920 р. він підкреслив: позитивний досвід залучення до професійної співпраці з радянською владою військових спеціалістів необхідно поширити на фронт праці (Ленин, 1979, КПСС об интеллигенции, с. 139).

Після того, як радянська влада повністю перемогла в Україні, постало питання відновлення народного господарства на соціалістичних підвалинах. Здійснення такого плану передбачало залучення старої інтелігенції, старих спеціалістів, без керівництва котрих, як визнавав Ленін, перехід до соціалізму неможливий (Ленин, «Чергові завдання радянської влади», 1973, т. 36, с. 178).

Слід зауважити, що перші спроби залучення спеціалістів для промислових потреб в Україні відбулися на початку 1918 р., коли в січні скликані за ініціативи Південної обласної ради народного господарства збори інженерів і техніків погодилися надати допомогу радянській владі у відбудові промисловості. Водночас Південний обласний раднархоз звернувся до технічних спеціалістів із закликом допомогти владі трудящих у господарському будівництві («Повідомлення про організацію бюро інженерів і техніків при Південній раді народного господарства для допомоги по відбудові промисловості від 21 лютого 1918 р.», 1957, с. 364). І вже в перші місяці радянській владі за допомогою Південного обласного раднархозу, заснованого в Харкові, вдалося розпочати створення умов для професійної співпраці з інженерно-технічними спеціалістами (ЦДАВО України, ф. 34. оп. 10, од. зб. 520, арк. 43). Саме тоді погодилися співпрацювати з новою владою відомі на той час горні інженери, професори: А. М. Терпігор'єв, Б. І. Бокій, П. І. Фомін, П. П. Зуєв та ін. (Гареколь и Юрилин, 1964, с. 73-74; Донецкий пролетарий, 5 марта 1918 г.).

Однак громадянська війна та іноземна інтервенція в Україні завадили мирному будівництву. Відомий інженер І. П. Бардін згадував: німці грабували заводи, а старі господарі, котрі повернулися разом із ними, вимагали від імені українського уряду готову продукцію за будь- яких умов. Війна, голодні часи, відсутність коштів негативно впливали на становище як робітників, так і інтелігенції. І в цих умовах фінансова та кадрова допомога Україні з Москви викликала радість у робочих й подив і нерозуміння в старої інтелігенції (Литвинова, 1975, с. 53). Більшовицька влада Росії, розуміючи важливість для неї України, багатої різними ресурсами, заздалегідь резервувала собі можливості експлуатації її територій у своїх інтересах.

Слід зауважити, що на переконання інтелігенції стосовно радянської влади впливали й патріотичні мотиви. Так, значна її військова частина охоче підтримувала нову владу в боротьбі проти інтервенції в Україні. Порівняльна характеристика перших кроків радянської влади та її позитивне, зацікавлене ставлення до старої інтелігенції з грабіжницькою політикою до України австро-німецьких окупантів змушувала лояльніше переосмислювати їх позицію до радянської влади. Про це, наприклад, свідчить факт поведінки інженерів і техніків адміралтейства, котрі заявили в червні 1918 р. про свою солідарність з робочими, які відмовлялися співпрацювати з окупаційною владою (Красная газета, 13 июня к. 114). Після утвердження радянської влади в Україні на початку 1919 р. основними центрами залучення старих інженерно-технічних спеціалістів до співпраці з новою владою стають науково-технічні відділи губернських раднаргоспів (НТВ), зокрема НТВ, створений у Києві, відігравав своєрідну координуючу роль (ЦДАВО України, ф. 34. оп. 10, од. зб. 520, арк. 43). Саме НТВ почали долучати інженерно-технічних спеціалістів до вивчення можливостей потужних на той час заводів і фабрик: наприклад, харківського «Гельбреріх-Саде», миколаївських «Наваль», «Рассуд», київської «Арсенал» та ін. Для поновлення їх роботи створено спеціальну колегію, до якої ввійшли найавторитетніші представники інженерно-технічної інтелігенції, зокрема А. В. Крутковський, Д. Г. Рейхинштейн, В. Г. Шапошников, Б. П. Іжевський та ін. (Литвинова, 1975, с. 54).

У подальшому в червні 1919 р. остаточно обрано НТВ Ради народного господарства України, котрий мав опікуватися УТІ до господарського й оборонного будівництва. До речі, серед його повноважень -- налагодження контактів з науково-технічними товариствами, ВНЗ з метою сприяння господарському будівництву в Україні («Про організацію Науково-Технічного Відділу: постанова президії Ради народного господарства УРСР», 1919, ст. 101).

Зрозуміло, що виконання таких повноважень потребувало численних науково-технічних фахівців. Саме їх залучення і здійснював науково-технічний відділ Ради народного господарства України, до складу якого ввійшли немало відомих на той час науковців та спеціалістів: професор П. І. Фомін, інженери С. А. Мартинов, В. Ваксов та ін. Відділу вдалося розробити програму діяльності, розпочати облік та мобілізацію науково-технічної інтелігенції, видання спеціальної наукової та технічної літератури (Литвинова, 1975, с. 54, 55).

Перші спроби радянської влади налагодити облік і контроль спеціалістів в Україні здійснено наприкінці 1918 р. Пізніше декретами Раднаркому України «Про мобілізацію технічних сил» від 27 лютого з метою найповнішого залучення на сторону нової влади спеціалістів виконано конкретні дії по їх обліку й використанню для потреб оборони й народного господарства. Наприклад, згідно з указаним декретом запроваджувався обов'язковий облік усіх спеціалістів, котрі закінчили технічні внз, а також тих, хто не мав технічної освіти, але пропрацював протягом двох років на посаді керівників промислових, транспортних і сільськогосподарських підприємств. Усіх перелічених фахівців могли призвати на дійсну технічну службу, яка прирівнювалася за ступенем відповідальності до військової. Водночас декрет передбачав створення при губернських раднархозах бюро обліку технічних сил («Про мобілізацію технічних сил: декрет РНК УРСР від 27 лютого 1919 р.», 1919, ст. 180). Слід зауважити, що лише декілька губраднархозів, зокрема Харківський, Катеринославський, встигли на той час розпочати реалізацію декрету (ЦДАВО України, ф. 34. оп. 2, од. зб. 228, арк. 41 а). Подібні заходи, згідно з декретом РНК України «Про облік і мобілізацію спеціалістів сільського господарства і землеустрою» від 11 березня 1919 р., здійснювались і у сфері сільського господарства («Про облік і мобілізацію спеціалістів сільського господарства і землевпорядкування: декрет РНК УРСР від 11 березня 1919 р.», 1919, ст. 269). Більше того, декретом «Про звільнення від призову на дійсну військову службу спеціалістів сільського господарства і землеустрою» від 12 березня 1919 р. деяких спеціалістів сільського господарства звільнили від призову в армію і направляли на розвиток цього господарства («Об освобождении от призыва на действительную военную службу специалистов сельского хозяйства и землеустройства: декрет Совета народных Комиссаров УССР от 12 марта 1919 г.», 1919, ст. 278).

На той час мобілізації підлягали спеціалісти й інших галузей народного господарства. Так, постановою РНК УРСР від 31 травня 1919 р. мобілізували всіх спеціалістів радгоспфери («Про мобілізацію всіх радіофахівців України: постанова РНК УСРР від 31 травня 1919 р.», 1959, с. 51, 52). До того ж, імплементовані радянською владою військово- комуністичні заходи примусового залучення старої інтелігенції до оборони й господарської діяльності пояснюються не тільки і не стільки військовими потребами, скільки тим неабияким масовим супротивом старої інтелігенції радянській владі у військовій і господарській сферах. Зрозуміло, Українська революція, громадянська війна та іноземна військова інтервенція проти України завдали великих втрат народному господарству. Але водночас вони слугували для основної маси старої інтелігенції сподіваннями на тимчасовість нової влади, повернення старих порядків, колишніх господарів, котрі, до речі, докладали неабияких зусиль для повернення своєї власності і своїх порядків.

До того ж, досвід подальших подій в Україні, пов'язаних із поверненням старих господарів, зазвичай, надавав матеріали для роздумів представникам старої інтелігенції. Так, за свідченням Південбюро всеросійської ради робочих металістів, після відступу радянської влади влітку 1919 р. почались конфлікти робочих і старої адміністрації, що повернулась разом із денікінцями. Велась політика здобування максимальних прибутків за будь-яку ціну, спостерігалося варварське розграбування природничих ресурсів в Україні. Подібні обставини сприяли певним змінам у настроях патріотично налаштованої інтелігенції. Крах інтервенції й білого руху так налякав промисловців, господарів підприємств і адміністративно-технічний персонал, що багато хто із них не залишались, як раніше, на робочих місцях, а тікали разом із білою армією (ЦДАВО України, ф. 2595, оп. 1, од. зб. 29, арк. 1-2; «Экономическая контрреволюция в Донбассе: следствие по делу о раскрытой в Шахтинском районе контрреволюционной организации закончено», 8 мая 1928 г., с. 1).

Слід зауважити, що нова влада постійно контролювала прийом на роботу старих спеціалістів. Наприклад, прийнято постанову Наркомату праці України «Про порядок прийому на службу відповідальних службовців і спеціалістів радянськими закладами» від 22 травня 1919 р. («Про порядок прийому на службу відповідальних службовців та спеціалістів радянськими установами: постанова Народного Комісаріату праці України від 22 травня 1919 р.», 1919, ст. 46). Однак ці заходи не гарантували того, що деякі спеціалісти, розпочавши роботу в радянських закладах, часто працювали не стільки на радянську владу, скільки проти неї. Більше того, окремі представники старої інтелігенції використовували свої посади для антирадянської агітації (Литвинова, 1972, с. 92-94). Безумовно, радянська влада жорстоко боролася з такими проявами, хоча, як підкреслював Ленін, усе це не вирішувало безальтернативного питання залучення старої інтелігенції до господарської роботи і розбудови культури (Ленін, «Промова в організаційній секції 8 грудня: [на VII Всеросійському з'їзді рад]», 1973, с. 426, 427). І нова влада в Україні, особливо в перші роки свого існування, у тих архіскладних економічних воєнних і політичних умовах, докладала значних зусиль для залучення на свою сторону старої інтелігенції.

Зрозуміло, що на той час радянська влада в Україні ще тільки встановлювалась, а ситуація була нестабільною, напруженою. І це один із основних чинників відносно лояльної, побудованої на спробах переконання і створення умов для роботи старої інтелігенції, позиції радянської влади. До того ж, влада ще сподівалася на швидке «безболісне» вирішення цього питання. Саме тому радянська влада і більшовицька партія в Україні поряд із жорсткою боротьбою зі своїми ворогами серед інтелігенції змушені були акцентувати на методах переконання. Із цією метою керівники КП(б)У і радянських органів на сторінках преси й періодики активно роз'яснювали свою політику стосовно старої інтелігенції, а також пропагували «омріяні» завдання та плани економічного й соціально-культурного розвитку України. Серед відомих на той час публікацій на цю тему можна назвати статтю наркома УРСР з воєнних справ М. І. Подвойського -- «Спеціалісти» (Подвойский, 5 марта 1919 г.). Були популярними на той час і такі статті різних авторів, як «Крига зрушилась» (25 квітня 1919 р.), «Про воєнспеців» (31 липня 1919 р.), «Економічна програма і РКП (б)» (1919, с. 14-22) та ін. Значну увагу питанню залучення до радянської влади старої інтелігенції приділяв голова ВУЦВК Г. І. Петровський. На засіданні ВУЦВК 12 квітня 1919 р. він спромігся сформулювати питання взаємозв'язків радянської влади й буржуазної інтелігенції України: ту інтелігенцію, яка відкине свої ілюзії як «найманця буржуазії» і захоче співпрацювати з новою владою, влада поставить у такі умови, у яких вона зможе культурно існувати й виконувати свої обов'язки, які на неї покладе робітничо-селянський уряд (Литвинова, 1972, с. 86).

Отже, радянська влада та її лідери в Україні розпочинали залучати на свою сторону стару інтелігенцію, зокрема її науково-технічний склад, використовувати її для зміцнення обороноздатності й господарського будівництва в Україні. І це, безумовно, надавало певні позитивні результати. Навіть деякі відомі спеціалісти похилого віку, котрі були близькими до наукових кіл у дореволюційний період, позитивно реагували на зовні привабливі гасла радянської влади. У цьому сенсі показова доля відомого інженера, професора технологічного інституту В. І. Альбіцького. Він набув визнання як теоретик і практик з водяних турбін, написав немало наукових праць, які неодноразово перевидавалися в європейських країнах. Учений основну увагу приділяв питанням вивчення й використання енергії річок, зокрема Дніпра, на берегах якого особисто ще в 1904 р. керував монтажем водяної американської турбіни, яка потім діяла протягом тривалого часу і за радянських часів. Царський уряд виділив йому за його 35-річну діяльність персональну пенсію. До жовтня 1917 р. вчений був членом правої організації «Союз русского народа», із якого його, щоправда, потім виключили за критику монархії. За словами самого В. І. Альбіцького, він, незалежно від симпатій чи антипатій до того чи іншого режиму, доброчинно продовжував виконувати свої службові обов'язки. Щоправда, з квітня 1917 р. по 1919 р. він добровільно відсторонився від справ. Однак, коли радянський уряд України в 1919 р. запросив його до співпраці, хоча йому вже був 71 рік, В. І. Альбіцький погодився працювати консультантом з гідротехнічних питань у різних закладах, зокрема в Укрмуктресті (ЦДАВО України, ф. 331. оп. 1, од. зб. 211, арк. 170, 171). І подібні приклади були непоодинокими. Так, академік А. М. Бекетов співпрацював з новою владою в будівельному відділі Раднаркому України. Водночас він розробив чимало типових проектів житлових будівель, шкіл, парків, будинків відпочинку тощо. Професор Одеського політехнічного інституту Ч. Д. Кларк, будучи відомим спеціалістом у галузі суднобудування, очолив науково-технічний відділ Одеського губ- раднаргоспу. У скрутний для населення Одеси час, коли в 1920 р. через відсутність палива зупинила роботу електростанція, Ч. Д. Кларк знайшов заміну дефіцитному паливу і разом із інженером А. М. Штейнгаузом відновив роботу електростанції (Литвинова, 1971, с. 24).

У роки Української революції, громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції позитивне враження на стару інтелігенцію справляли патріотична політика й діяльність радянської влади та більшовицької партії в Україні. І у відповідь на це частина інтелігенції пропонувала свої послуги новій владі. Так, відомий учений, фундатор металознавства й металографії, інженер Д. К. Чернов, відмовившись від численних і багатообіцяючих пропозицій багатьох іноземних держав, не залишив Батьківщину навіть, коли за ним прислали з Англії міноносець (Литвинова, 1971, с. 24; Бардин, 1968, с. 143).

Із часом співпрацювати з радянської владою розпочали не тільки деякі інтелігенти, а й окремі групи й асоціації старої інтелігенції. Так, всеукраїнська спілка інженерних організацій і Київська обласна рада інженерів у квітні 1919 р. звернулися до Раднаркому України з пропозицією розробити проекти шлюзування порожистих районів Дніпра (Федюкин, 1965, с. 119, 120). У лютому 1919 р. голова Київського Раднаргоспу А. Ашун-Ільзек констатував, що науково-технічний відділ отримав пропозицію своїх послуг від інженерів, техніків та їх профспілок. До них долучилися окремі представники професури Київського університету й політтехнікуму (Известия Киевского Совета Рабочих депутатов, 23 февраля 1919 г.).

Означені окремі прояви професійно співпрацювати з новою владою були радше винятком із правила, оскільки значна частина інтелігенції продовжувала саботувати радянську владу, відверто боротися з нею, дехто емігрував, розпочав ділову співпрацю або дотримував позиції лояльного нейтралітету.

Слід зауважити, що значна частина спеціалістів, зокрема її менш кваліфікована й бідніша когорта, змушена була залишатися на робочих місцях при будь-якій владі й таким чином підтримувати своє існування в надзвичайно складний час для України. Завдяки цьому, як згадував відомий інженер І. П. Бардін, той же металургійний завод у Єнакієво продовжував функціонувати при всіх владах. Інженер свідчив, що, наприклад, відступ Добровольчої армії захопив із собою значну частину інженерів, котрі панічно тікали з України. І. П. Бардін залишився і свідчив у спогадах, що його з денікінцями нічого не пов'язувало. Завод був йому близьким, з ним він пов'язував своє життя, вирішив залишитися із більшовиками. Подібний шлях до професійної співпраці з радянською владою, із більшовиками в Україні був досить поширеним серед спеціалістів (Бардин, 1939, с. 62, 63).

Ситуація в Україні на той час була надзвичайно складною. У тому самому 1920 р. -- війна з Польщею, наступ Врангеля, окупація частини України інтервентами -- призводили до остаточної розрухи народного господарства, падіння рівня життя в Україні до критичного рівня. Особливо гостро такі економічні, політичні та моральні життєві негаразди відбивались на непристосованій до таких карколомних змін інтелігенції. І той же голова Промбюро України В. М. Чубарь підкреслював на першому з'їзді губметалів України в середині 1920 р., що в Україні за роки громадянської війни змінилося більше 18 влад, господарство та промисловість занепадали (ЦДАВО України, ф. 573, оп. 1, од. зб. 700, арк. 13). Архівні документи свідчать, що на той час транспортні шляхи зруйновано, промисловість розвалено, робочу силу розпорошено, основний інженерний персонал утік (ЦДАВО України, ф. 573. оп. 1, од. зб. 85, арк. 63, 70). І щоб усе це відновити, необхідні були спеціалісти.

На початок 1920 р. чисельність технічного персоналу в Україні, порівняно навіть з 1919 р., зменшилась майже наполовину. У Донбасі, наприклад, налічувалося 60% вакантних інженерних посад. Характерно, що середній техперсонал більше 90%, а низький повністю залишалися на своїх робочих місцях (Литвинова, 1972, с. 96, 97). Центральне правління кам'яновугільної промисловості (ЦП КП) України, аналізуючи роботу на початку 1920 р., констатувало брак спеціалістів, котрі втекли або були примусово вивезені білогвардійцями під час їх відступу. Поступово ситуація змінювалася на краще, і вже на квітень 1920 р. ЦП КП інформувало: спеціалісти почали повертатися частково самі, а частково через мобілізацію, що дозволило поновити роботу апарату управління кам'яновугільною промисловістю (ЦДАВО України, ф. 7. оп. 2, од. зб. 85, арк. 70).

Слід зауважити, що Промбюро України в 1920 р. здійснило немало конкретних заходів щодо залучення колишніх спеціалістів до господарського будівництва. Так, 20 січня 1920 р. починається мобілізація всіх технічних та інженерних сил, зокрема й тих, що були в Червоній армії або працювали не за фахом. Вирішено пришвидшити випуски інженерно-технічних кадрів у навчальних закладах.

Облік і залучення спеціалістів до господарського будівництва в Україні активізувалися після створення спеціального органу при Українському національно-технічному відділі -- Промбюро. А 6 червня 1920 р. створено всеукраїнське Бюро обліку і розподілу технічних сил («Про організацію Всеукраїнського Бюра реєстрації та розподілу технічних сил: постанова Президії Промислового Бюра та Уповноваженого Народного Комісаріату Праці», 1921). Подібні бюро виникали й на місцях («Про спеціалістів транспорту: постанова», 1921, ст. 597; ЦДАВО України, ф. 34, оп. 2, од. зб. 228, арк. 17). Окрім того, постановою Раднаркому УРСР від 28 грудня 1920 р. проведено мобілізацію всіх спеціалістів транспорту республіки (ЦДАВО України, ф. 34, оп. 2, од. зб. 228, арк. 17).

За неповними відомостями всеукраїнського Бюро обліку й розподілу технічних сил (ВБУРТС), на 1 червня 1920 р. зареєстровано та розподілено по місцях 978 спеціалістів, а на 1 січня 1921 р. їх налічувалося 8173. Таблиця, складена на основі архівних даних (ЦДАВО України, ф. 34, оп. 2, од. зб. 228, арк. 43), надає якісну та кількісну характеристику цих спеціалістів як за рівнем освіти, так і за професійною спрямованістю.

Табл. 1.

Слід зауважити, що відповідно до Декрету раднаркому УРСР від 27 лютого 1919 р. «Про мобілізацію технічних сил», обліку й мобілізації підлягали і практики, котрі пропрацювали не менше двох років як керівники на промислових, сільськогосподарських підприємствах і на транспорті. Зважаючи на недосконалість статистики тих років, коли облік спеціалістів здійснювався декількома відомостями, і у зв'язку із воєнним станом у республіці, за якого значна частина спеціалістів утаємничувала свою спеціальність і приховувала зв'язки із ворожими радянській владі силами, дані таблиці не можна вважати ні точними, ні вичерпними. Так, уже на червень 1920 р. на вугільних підприємствах Донбасу налічувалося 244 гірничі інженери, 778 штейгерів і 2500 десятників, що становило майже 65% довоєнного складу працівників цих категорій (Литвинова, 1972, с. 104). Однак десятники, зазвичай, формувалися із практиків, яких в означеній таблиці вказано втричі менше. І подальший перебіг обліку цих фахівців свідчить про неточність доступних первинних даних, відбитих у таблиці. Так, якщо на 1 червня 1920 р., коли Бюро обліку й розподілу технічних сил функціонувало лише три тижні, взято на облік і розподілено на роботу 978 спеціалістів вказаної категорії, то на 1 серпня -- 1846, 1 вересня -- 4798, 1 жовтня -- 5116, 1 листопада -- 6048, 1 грудня -- 6592, 1 січня 1921 р. -- 8173 (ЦДАВО України, ф. 34, оп. 2, од. зб. 228, арк. 43 а зв.). Водночас, дані таблиці, хоча і приблизно, але відображають у відсотках співвідношення різних груп інженерно- технічних спеціалістів як за професійним цензом, так і за рівнем освіти. Так, вищу освіту мали 46% інженерів і техніків, середню -- 30%. Одна третина їх складалася із практиків. Загалом по Україні серед інженерно-технічного складу спостерігалася ситуація, яка свідчила про високий освітній рівень спеціалістів, взятих на облік. Подібне співвідношення спостерігалося й за ІТР губерній (Селунская, Кукушкин, Панфилова и др., 1979, с. 149). Так, на 1 січня 1921 р. на обліку інженерно-технічного персоналу перебувало: по Харківській губернії -- 1670, Полтавській -- 603, Катеринославській -- 184, Миколаївській -- 924, Одеській -- 1864, Донецькій -- 318 чол. (ЦДАВО України, ф. 34, оп. 2, од. зб. 228, арк. 43 а).

Незважаючи на певні успіхи з обліку й розподілу спеціалістів, їх постійно бракувало на виробництві: якщо на 1 вересня 1920 р. всеукраїнське Бюро обліку і розподілу технічних сил задовольнило 142 вимоги на спеціалістів, то на 1 січня 1922 р. у відповідь на 1645 запитів на спеціалістів розподілено тільки 417 (ЦДАВО України, ф. 34, оп. 2, од. зб. 228, арк. 43 а).

Важливим були не стільки облік і розподіл спеціалістів, скільки їх ставлення на практиці до радянської влади. Значна частина спеціалістів у тому ж 1920 р. все ще вела пасивну або активну боротьбу з новою владою і її заходами. І це не було дивним, оскільки основна маса спеціалістів не вірила у творчі можливості робочих та селян і була переконана, що тільки інтелігенція, як «сіль», «мізки» нації, могла творити історію (Рыков, 22 февраля 1930 г.). Певну негативну роль у налагодженні взаємин інтелігенції і радянської влади відіграли корпоративна солідарність та ностальгія за спокійнішим і «ситим» минулим, за тим благополучним соціально-економічним становищем «еліти» в минулому суспільстві.

Важливу роль у налагодженні стосунків старої інтелігенції й радянської влади відіграли професійні спілки. Так, коли в 1918 р. Україну окупували австро-німецькі війська, більшість профспілок інтелігенції виступили проти загарбників. У травні 1918 р., наприклад, надзвичайний з'їзд багатьох професійних спілок робочих та інженерно-технічних працівників Кальміуського, Макіївського, Маріупольського та Юзівського районів прийняв рішення, спрямоване на організацію супротиву колишнім господарям, що повернулися з окупантами. Останні, прикриваючись німецькими штиками, прагнули отримати надприбутки за будь-яку ціну (ЦДАВО України, ф. 2699, оп. 3, од. зб. 13, арк. 1, 2, 3).

У 1920 р. в Україні серед робочих профспілок виникають виробничі інженерно-технічні секції. Перша з них сформована за ініціативи самих спеціалістів металістів Харкова -- у червні 1920 р. при Харківському відділі Південбюро ЦК всеросійської спілки робочих металістів. Її головою стає інженер Д. М. Істомін, заступником -- інженер Е. Г. Крушаль, секретарем -- Д. С. Катков, казначеєм -- інженер В. К. Мощинський. І 13 червня 1920 р. на установчій конференції цієї інженерно-технічної секції ухвалено рішення про участь у відбудові народного господарства за умови поліпшення матеріально-побутового становища спеціалістів. Цікаво, що в цій заяві навіть не згадується радянська влада (ЦДАВО України, ф. 2595, оп. 6, од. зб. 2, арк. 3 зв., 4).

Слід зазначити, що в Декларації, прийнятій на об'єднаному засіданні Ради спілки інженерів, правління інженерної секції всеросійської спілки робочих металістів, Південноросійського товариства техніків і гуртка Фарадея, 27 червня 1920 р. констатувалось: промисловість -- вкрай зруйнована внаслідок Першої світової війни і двох революцій 1917 р., а технічний персонал, за їх твердженням, «викинуто за борт» (ЦДАВО України, ф. 2595, оп. 6, од. зб. 2, арк. 11). Немає сенсу детально аналізувати позицію інженерів і техніків у їх Декларації 1920 р. Важливо підкреслити їх негативне ставлення до нової влади, її політики та заходів.

Щоправда, там же містилась згода інженерно-технічної інтелігенції на відбудову народного господарства. Однак як умови ділової співпраці з радянською владою інженерно-технічний персонал висував немало серйозних претензій і умов: вимагали повної ініціативи у своїх галузях, свободи від будь-якого політичного, партійного, морального тиску й такого побуту, який гарантував би їм можливість нормальної роботи і правильного відновлення інтелектуальної енергії (ЦДАВО України, ф. 2595, оп. 6, од. зб. 2, арк. 11).

У результаті об'єднаних зборів представників Ради інженерів, інженерної секції всеросійської ради металістів Південноросійського товариства техніків і гуртка Фарадея було висловлено переконання, що за наявності вказаних вище гарантій технічний персонал зможе знову повернутися до лав «промислового авангарду» і організованими зусиллями «врятувати промисловість від повної загибелі», оскільки участь промисловості «залежить від роботи технічних сил» (ЦДАВО України, ф. 2595, оп. 6, од. зб. 2, арк. 11). Отже, інженерно-технічна інтелігенція через свою Декларацію вимагала повної свободи й гідних умов для співпраці з новою владою, тобто намагалась реалізувати давно відоме гасло: інтелігенція - «сіль» землі. Зрозуміло, що така позиція на середину 1920 р. була явно неконструктивною. До того ж, становище радянської влади в Україні на той час значно зміцнилося, а представників старої інтелігенції, яка частково добровільно, частково за мобілізацією співпрацювала з новою владою, ставало дедалі більше, особливо завдяки вихідцям із робочих і селян, котрі поповнювали часто як висуванці або починали набувати досвіду організаторів промисловості. Наприклад, на першому з'їзді губвідділів металістів України в середині 1920 р. в доповіді Донецького відділу губметалів підкреслювалося, що відділ починав свою роботу в жахливих умовах: інженерно-технічний персонал утік -- залишилося усього 4 чол. на губернію, господарство повністю зруйновано. І, незважаючи на це, проведено значну роботу, про що йшлося на з'їзді працівників райвідділів Донецького губметалу. До речі, на першому з'їзді головних інженерів Центрального правління важкої індустрії (ЦПВІ) 7 лютого 1920 р. заявлено про їх можливе лояльне ставлення до радянської влади (ЦДАВО України, ф. 573, оп. 1, од. зб. 700, арк. 12, 44, 82 зв.; ЦДАВО України, ф. 575, оп. 1, од. зб. 97, арк. 85). А вже на другому з'їзді головних інженерів ЦПВІ в грудні 1920 р. учасники виявили бажання професійно співпрацювати з радянською владою. Цікаво відзначати, що І. П. Бардін, виступивши як член Президіуму з'їзду інженерів, закликав до чіткої роботи заводоуправлінь та раціонального розподілу і використання технічних сил України. Подібна ситуація спостерігалася і на конференції Південноросійських секцій інженерів при Південбюро всеросійської ради робочих металістів, яка відбулася в Харкові в грудні 1920 р. (ЦДАВО України, ф. 575, оп. 1, од. зб. 97, арк. 85, 86, 92, 94; ЦДАВО України, ф. 2595, оп. 1, од. зб. 87, арк. 1, 2).

Більшовицька партія і радянська влада в Україні продовжували переконувати стару інтелігенцію та схиляти її на свою сторону в господарському і культурному будівництві. Це питання для радянської влади було настільки важливим, що навіть у скрутні часи вона здійснювала подібну пропагандистську політику. Так, наприклад, 6 травня, коли поляки захопили Київ, до Харкова прибув Нарком освіти РСФСР А. В. Луначарський і виступив у будинку драматичного театру з доповіддю про роль інтелігенції в соціалістичному будівництві, у якій він закликав інтелігенцію до співпраці з «трудовим людом» (Комуніст, 7 травня 1920 р.). Багатократно виступав з подібними питаннями перед інтелігенцією України і Ф. Е. Дзержинський («Документы Ф. Э. Дзержинского по хозяйственным вопросам (1922-1926 гг.): документы института марксизма-ленинизма при ЦК КПСС», 1960, с. 55). Як свідчив І. П. Бардін, такі виступи сприяли зближенню інтелігенції з новою владою (Бардин, 1968, с. 74).

Зрозуміло, що подібна політика радянської влади щодо залучення на свою сторону інтелігенції зумовлена не симпатією до неї, а жорсткою необхідністю в ній, оскільки без старої інтелігенції подальша доля нової влади була приречена на крах і поразку. Більше того, у своїх партійних документах більшовики вимушені проголосити за мету створити для роботи інтелігенції відповідні умови. Так, на VIII з'їзді РКП (б) наголошувалося, що буржуазним спеціалістам необхідно було створювати умови для співпраці для об'єднання робітників розумової й фізичної праці («Програма Російської Комуністичної партії (більшовиків): прийнята на восьмому з'їзді РКП(б) 18-23 березня 1919 р. у Москві», 1979, с. 51).

Відповідно до цього рішення в Україні партійні та радянські органи здійснили конкретні дії. Так, всеукрревком постановою від 26 січня 1920 р. про організацію цукрової промисловості України заборонив звільнити з посад відповідальний персонал спеціалістів без узгодження з вищими органами. Згідно з наказом Ради Робочо-селянської оборони від 27 лютого 1920 р. по забезпеченню Червоної армії та флоту, господарчі органи зобов'язувалися без перешкод приймати на роботу техперсонал, примусово евакуйований білогвардійцями. У рішеннях Президії Промбюро України від 26 липня 1920 р. також ішлося про необхідність створення відповідних умов для роботи техніко-адміністративного персоналу. І коли з'ясувалося, що не виконувались подібні розпорядження, то Генакомат внутрішніх справ телеграмою від 18 червня 1920 р. рішуче вимагав від губкомів заборонити використання технічного персоналу заводів, копалень, підприємств оборонного значення на примусових роботах. Долучаючись до налагодження співпраці інтелігенції з робочими і центральне правління важкої промисловості, яке на той час об'єднало значну кількість спеціалістів. Так, у лютому -- березні 1920 р. за його ініціативи проведено немало конференцій за участі спеціалістів і робочих заводів, у яких затвердились норми взаємин робочих і спеціалістів (Литвинова, 1971, с. 29). У процесі залучення старої інтелігенції до соціалістичного будівництва радянські й партійні організації надавали, як зазначалося, важливого значення поліпшенню матеріального становища й житлово- побутових умов інтелігенції. Показовим документом у цьому сенсі був Декрет Раднаркому України від 31 серпня 1920 р. «Про покращення умов роботи і життя вчених спеціалістів і заслужених працівників літератури і мистецтва» («Про поліпшення становища учених спеціалістів і заслужених працівників літератури і мистецтва: декрет РНК УСРР від 31 серпня 1920 р.», 1959, с. 70-71). Про важливість для нової влади цього питання свідчить і те, що воно перебувало під безпосереднім контролем Голови Промбюро України В. Я. Чубаря (ЦДАВО України, ф. 573, оп. 1, од. зб. 96, арк. 4; од. зб. 128, арк. 12, 15).

Значний внесок у вирішення питання налагодження співпраці спеціалістів з радянською владою здійснив науково-технічний відділ (НТВ) Промбюро України. Зосередивши навколо себе численну кількість науково-технічних спеціалістів, він провів більше 200 засідань, у яких брали участь і спеціалісти, на яких обговорювали питання відбудови промисловості, вивчення промислових можливостей Донбасу та участь у цих процесах інженерно-технічних спеціалістів (Лапис, 1921, с. 11). У його роботі брали участь такі відомі на той час спеціалісти, як професори: Л. В. Писаржевський, В. М. Маковський, А. П. Виноградов, П. Г. Рубін, Н. А. Іванов, Е. А. Федоренко та ін. (Известия Екатеринославского губисполкома и губкома КП(б)У, 28 августа 1920 г.). І, як наслідок, Катеринославським науково-технічним працівникам на чолі з НТВ у 1920 р. вдалося вирішити немало значних науково-технічних завдань щодо ефективного відновлення паливно-металургійного потенціалу України, зокрема монтаж електрометалургійної печі на колишньому заводі Шодуар, дослідження проблем низькосортного палива тощо (Литвинова, 1972, с. 118).