Національні меншини України у роки Другої світової війни у контексті етнополітичних практик воюючих сторін: науковий дискурс

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національні меншини України у роки Другої світової війни у контексті етнополітичних практик воюючих сторін: науковий дискурс

Визначено основні напрями висвітлення долі національних меншин України в роки Другої світової війни у контексті етнополітичних практик воюючих сторін, а також співвідношення представлення історії окремих національних меншин у різні періоди війни. Визначено стан дослідження етнополітики СРСР та Німеччини в роки війни та специфіку висвітлення науковцями міжетнічної взаємодії. Проаналізовано представлення на сторінках наукових праць різних аспектів колабораціонізму у середовищі національних меншин України.

Ніколаєць Юрій Олексійович -- доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.

Постановка проблеми. Друга світова війна - наймасштабніший військовий конфлікт, який знало людство, - спричинила величезні людські жертви, матеріальні втрати, а також територіальний переділ світу на користь переможців. За висловом класика німецької військової думки К. Клаузевіца, «війна у людському суспільстві... є не лише політичний акт, але й істинне знаряддя політики, продовження політичних відносин, втілення їх іншими засобами»[38, с. 54-55]. Це визначення війни підкреслює похідне значення військових дій від політичних. Як і більшість воєн, Друга світова війна була політичним актом і являла собою інструмент, за допомогою якого мали бути досягнуті певні політичні цілі. Водночас масштабність бойових дій вимагала об'єднання їх учасників на основі цінностей та інтересів, які б сприймалися більшою частиною громадян воюючих країн. Серед них потужним чинником залучення громадян до участі у бойових діях були актуалізовані стереотипи та міфи етнонаціонального характеру. Вони виявилися сильнішими за соціально-класові, регіональні, партійні інтереси, а також уявлення про громадянський чи військовий обов'язок. У деяких випадках національні почуття навіть переважили сімейні цінності чи обов'язки.

Протиріччя між провідними гравцями на політичній арені Європи, що оформилися на «поствестфальському просторі», вже мали не релігійні корені, а були породжені уявленнями про національні, державні та геополітичні інтереси. Баланс сил у Європі на основі взаємоузгодження таких інтересів на Віденському конгресі був заснований на ідеї про неможливість досягнення перемоги однієї з провідних країн Європи над іншими у ході збройного протистояння через брак сил. Проте протиріччя між європейськими країнами через деякий час проявились у створенні двох союзів, протистояння між якими переросло у Першу світову війну. Спроби повоєнного врегулювання взаємних претензій між провідними учасниками війни вже ґрунтувалися не на принципі балансу сил, а засновувалися на пріоритеті силового «примусу до миру» в Європі за рахунок потужних французьких збройних сил. Відновлення військової могутності Німеччини після приходу до влади А. Гітлера за сприяння Великобританії та СРСР здійснювалося на фоні пропаганди про необхідність розширення «життєвого простору» для німців. Фактично реалізація уявлень про національні інтереси провідними європейськими країнами тісно пов'язувалась із можливістю застосування сили. Саме тому у період між двома світовими війнами у Європі сформувався порядок, не заснований на чіткому балансі сил, що зробило можливою Другу світову війну.

Загальноісторичні та історико-етнологічні дослідження відносять національні проблеми до числа пріоритетних серед причин Другої світової війни, простежують їх місце і роль на кожному з її етапів [71, с. 196]. Силовий характер розв'язання таких проблем визначав і долю національних меншин у країнах, які опинилися в зоні конфлікту. Більшість науковців сходяться на думці, що доля представників національних меншин у роки війни багато в чому залежала від етнополітичних практик воюючих сторін, характеру етнополітичного менеджменту, специфіки міжетнічної взаємодії та етнокультурних процесів передусім на землях, де розгорнулося збройне протистояння. Відповідно, така залежність обумовлювала й специфіку аналізу науковцями історії національних меншин України в роки війни. А залежність їх долі від позиції сильніших суб'єктів міжнародної політики багато в чому визначала оціночні аспекти наукових досліджень. Для неупередженого погляду на події війни потрібен був час, упродовж якого відійшов у минуле категоричний поділ учасників війни на «переможців» та «переможених», а сформувалося уявлення про Другу світову війну саме як про трагедію людства.

Аналіз останніх досліджень. Окремі аспекти проблеми представлені у публікаціях А. Айсфельда, Т. Вінцковського, В. Гриневича, Т. Гунчака, О. Калакури, С. Копчака, В. Клеца, Г. Кязимової, Ф. Левітаса, С. Макарчука, В. Мартиненка, М. Михайлуци, В. Міткова, В. Мойсеєнка, А. Подольського, О. Рафальського, М. Романюка, М. Панчука, І. Терлюка, М. Тяглого, І. Цепенди, Б. Чирка, В. Щетнікова, Б. Яроша тощо.

Виклад основного матеріалу. Друга світова війна спричинила породжене крайніми проявами шовінізму масове знищення представників певних етнічних груп поза межами бойових дій. Спроби втілення у життя уявлень про расову вищість, реалізація тотальної війни явили світу приклади масового винищення цивільного населення. Крім того, набули поширення масові депортації.

Зазвичай найголовніша соціальна причина загострення відносин між етнічними групами поліетнічних держав полягає у разючій відмінності соціальної структури та зайнятості населення різної етнічної належності. Проте загострення таких відносин нечасто призводить до збройного конфлікту. Але в роки Другої світової війни стараннями лідерів тоталітарних держав міжетнічні відносини використовувалися для формування образу ворога (взаємне ставлення, наприклад, росіян і німців), ескалації джерел напруги (розпалювання ворожнечі між українцями та поляками), що призводило до взаємного винищення представників різних етнічних груп, формування стійкого взаємного неприйняття. Сучасними українськими дослідниками переконливо доведено, що розпалювання міжетнічної ворожнечі, штучне загострення міжетнічних конфліктів спрямовувалося, насамперед, на реалізацію загарбницьких планів радянського чи німецького вищого керівництва, які нехтували загальнолюдськими принципами співіснування.

Застосування сили за задумом вождів диктаторських режимів Німеччини та СРСР, чи не найбільше зацікавлених у розгортанні війни, мало забезпечити втілення у життя їхніх планів переділу світу. Але формування мотиваційних установок пересічних громадян, які мали б відмовитися від мирного життя та піти воювати, потребувало широкого комплексу заходів у сфері маніпуляцій свідомістю.

Досягнення цілей воюючими сторонами передбачало масштабні маніпуляції етнічними цінностями, історичною пам'яттю. Закладені у основі мобілізації людей на війну, подібні маніпуляції неминуче впливали на характер організації пропагандистських кампаній, а з часом і на висвітлення дослідниками подій війни. Сформовані переважно у таборі переможців результати маніпуляцій свідомістю громадян тривалий час «мандрували» науковими працями у вигляді штампів. Їх породження найчастіше зумовлювалось уявленнями про громадянські обов'язки, оцінками цілей і характеру бойових дій та ролі окремих країн у її розпалюванні, а також союзницьких стосунків між країнами-учасниками війни. З огляду на це оцінки участі населення України у Другій світовій війні багато в чому зумовлювалися включенням її земель до складу різних держав (і, відповідно, різницею оцінок громадянських обов'язків), зміною союзницьких пріоритетів СРСР та Німеччини у ході війни та специфікою уявлень вищого керівництва саме цих держав про цілі і завдання етнополітики.

Свій вплив на висвітлення подій війни справив і розпад Радянського Союзу - країни, що була у таборі переможців, але керівництво якої намагалося тримати у таємниці підготовку до масштабної наступальної війни у Європі. Плануючи розпочати наступальну війну проти країн Європи у вигідний для себе час, радянське керівництво з тактичних міркувань віддало перевагу союзним стосункам з Німеччиною на початку Другої світової війни (1939-1941 рр.). Розпад СРСР відкрив шлях для залучення пострадянських істориків до переоцінки подій війни. Ця переоцінка могла бути здійснена не з позицій «переможців» чи «переможених», а з загально цивілізаційних, відповідно до яких війна являла собою перш за все трагедію на шляху розвитку людства. Однак від ореолу «переможців» не бажали відмовлятися керівництво та політичні й наукові еліти Російської Федерації, що наклало суттєвий відбиток на формування російського чи російсько-центричного дискурсу про війну.

Наукові дискусії навколо визначення ролі СРСР у розпалюванні Другої світової війни, поширення колабораціонізму виявилися набагато більш болісними для російського суспільства, аніж для українського. Половинчатий характер політичних і економічних реформ 1990-х років став причиною того, що на рубежі тисячоліть у російських правлячих колах черговий раз переважили авторитарні тенденції, що виявилися, серед іншого, і у заохоченні націоналістичних ідей. Це вилилось у те, що пам'ять про війну знову стала розмінною монетою офіційної пропаганди, а «архівна революція» змінилася повторним жорстким засекреченням ряду документів, деякі з яких на той час були вже опубліковані. З подібною зміною «держзамовлення» активізувались автори, які виправдовували політику сталінського керівництва, у тому числі й у передвоєнний період. Крім того, позначився явний дефіцит кваліфікованих спеціалістів і якісних досліджень з історії війни, внаслідок чого лакуна, що утворилась у літературі, почала заповнюватися непрофесійними дослідженнями різного рівня та роботами публіцистичного характеру [64, с. 5].

В Україні ж рівень наукових досліджень, присвячених висвітленню подій війни, поступово зростав. Аналіз доступних матеріалів із використанням новітніх методів досліджень на основі міждисциплінарного підходу дозволив суттєво посилити аналітичну частину багатьох наукових праць. Відбулась інстуціалізація відгалужень, що, як свого часу військова історія, теорія військового мистецтва, політична історія війни, перетворилися на повноцінні дослідницькі напрями. Постали соціальна, усна історія, військова антропологія, історія повсякденності, предметне поле дослідження яких передбачало й суттєве розширення «кутів погляду» на події війни. Це сприяло й урізноманітненню оцінок долі національних меншин України: відбувся відхід від усталеної в радянській історіографії практики своєрідного їх поділу на тих, хто переважно підтримав радянську владу (їх позиція всіляко популяризувалася в основному на рівні військових епізодів чи прикладів праці в тилу), і тих, хто віддав перевагу боротьбі проти її відновлення (про них або воліли не говорити, або таврували як «фашистів», «зрадників» або «буржуазних націоналістів»).

Певний поштовх для появи неупереджених досліджень був забезпечений у зв'язку з ознайомленням зі студіями істориків української діаспори. Популярність їхніх праць, особливо у першій половині 1990-х років, зумовлювалася кризою історіографії Другої світової війни на тлі розпаду СРСР. Стислість та чітке формулювання позиції, гостро спрямованої проти комуністичного режиму, виразна національна домінанта перетворювали праці зарубіжних авторів українського походження на бестселери і навіть основні підручники для середньої та вищої школи [55, с. 14].

Серед істориків української діаспори у контексті цього дослідження варто виділити роботу В. Косика «Україна і Німеччина у Другій світовій війні», у якій проаналізовано передумови та характер українського повстанського руху, визначено причини участі представників національних меншин у боротьбі у складі УПА. Однак твердження дослідника про те, що «більшість населення національних республік сподівалася, що конфлікт, який розпочався, принесе народам національну свободу» [43, с. 106], видається не беззаперечним.

Дослідження представників української пострадянської історіографії були більш поміркованими, що суттєво позначилося на висвітленні історії національних меншин України в роки війни. Вже протягом 1990-х років більшість українських пострадянських дослідників схилялися до думки, що масштаби боротьби українських повстанців проти гітлерівців значно поступалися масштабам боротьби Червоної Армії. І саме зусиллями червоноармійців вдалося визволити Україну від навали Німеччини та її союзників. А відмінності у ставленні західно- та східноукраїнського населення до боротьби Червоної Армії та УПА не дозволяють вести мову про спільну позицію українського населення щодо відновлення Української держави. Ставлення представників національних меншин до війни також було неоднозначним, враховуючи, наприклад, позицію німців та поляків, про що більш детально буде сказано нижче.

Водночас у процесі співпраці українських пострадянських та діаспорних науковців було започатковано дискусії, у рамках яких обговорювалася проблема «заміни німецького окупаційного режиму на радянський» під час вигнання нацистів і відновлення радянської влади на українських землях. Така постановка питання не дивна з огляду на постання власне української історіографії, яка, розвиваючись як пострадянська, робила важливі кроки, що віддаляли її від історіографії української радянської.

Розвиваючись паралельно із відновленням та розвитком Української держави, українська історіографія одночасно була змушена й відповідати на виклики часу. Одним із них стала зміна і в дослідженні, і у провадженні політики пам'яті, яка відбувалася на тлі розбудови Російської Федерації та України. Оцінки подій Другої світової війни поступово постали одним із чинників формування національної та громадянської ідентичностей населення обох держав. Якщо в Росії були зроблені вагомі кроки на шляху конструювання пам'яті про німецько-радянську війну у контексті об'єднання російського суспільства на основі тверджень на кшалт «наші діди спільно вели боротьбу з фашизмом», то в Україні науковці дедалі більше уваги приділяли висвітленню боротьби українських повстанців із наголосом на їх протидію відновленню радянської влади.

З наростанням протиріч між Росією та Україною в умовах, коли вище керівництво РФ не полишало надій на втілення у життя власних імперських амбіцій, у російській історіографії дії, спрямовані проти радянського режиму, дедалі частіше стали тавруватися як дії «фашистів» незалежно від етнічної належності осіб, які їх чинили. Поступово російська влада повністю опанувала мистецтво створення єдиного інформаційного фронту. Російська позиція стала нав'язуватися з позитивним емоційним забарвленням, альтернативна позиція пов'язувалася з обставинами, здатними викликати лише негативні емоції та відчуження. Натомість в українському дискурсі про війну залишалося місце для плюралізму, деідеологізованої позиції та неупереджених оцінок.

Політична ситуація зумовлювала й посилення як «масшта-бування» тематики російських дослідників, так і її «деталізацію» українськими науковцями, які дедалі більш критично ставилися до радянського минулого. Увага українських істориків до деталізації аналізу подій війни (не в останню чергу зумовлена специфікою матеріалів, що зберігаються в українських архівах і обмежують предметне поле досліджень) зумовила й зростання уваги до долі представників національних меншин України у цей час.

У хронологічних межах періоду Другої світової війни можна виділити три основні етапи історіографії долі національних меншин України. Перший етап охоплює початок Другої світової війни (1939-1941 рр.), в ході якого сталися істотні зміни статусу корінного населення і етнічних груп західноукраїнських земель у зв'язку з їх включенням до складу СРСР і УРСР, здійсненням тут так званих соціалістичних перетворень та розгортанням депортацій та репресій. Другий етап (1941-1943 рр.), започаткований нападом Німеччини на СРСР, пов'язаний із масштабним розгортанням бойових дій і встановленням нацистського окупаційного режиму на українських землях. Упродовж третього періоду (19441945 рр.) відбулося відновлення радянської влади, але продовжувалася боротьба українських повстанців, були здійснені депортації етнічних груп Криму, був визначений державний кордон між СРСР і Польщею та здійснено взаємний, переважно примусовий обмін населенням, крім того подібний обмін населенням мав місце і з Чехословаччиною, а Закарпаття було приєднане до УРСР.

Національні меншини України у контексті етнополітичних практик воюючих сторін на початку Другої світової війни (1939-1941): науковий дискурс

Характер Другої світової війни багато в чому визначався специфікою уявлень її провідних учасників про характер міжетнічних конфліктів, міжетнічної взаємодії та технічних можливостей ведення бойових дій. Поряд з тим у роки війни важливе місце в етнонаціональних процесах відігравали проблеми політичних взаємовідносин державної нації (нації-держави) з етнічними об'єднаннями на її території, а також етнічних спільнот між собою. Це зумовлювало й оціночні характеристики, пов' язані із визначенням «паліїв війни», «визволителів» та «поневолювачів», ворогів та союзників, а також уявлення про «свої» та «чужі» території, що в кінцевому рахунку визначало й тематику наукових студій.

Німецьке керівництво прагнуло мобілізувати народ на війну, використовуючи переважно міжетнічні суперечності, а радянське - соціально-класові. Саме це й визначало характер етнополітики СРСР та Німеччини на початку Другої світової війни і специфіку її висвітлення та аналізу на сторінках наукових досліджень. Якщо генеральними топіками пропагандистського контенту вищого керівництва Німеччини напередодні та на початку Другої світової війни була расова вищість, необхідність відвоювання «життєвого простору» передусім для німців, то в СРСР - «класове протистояння», «боротьба із фашизмом». Певний час уявляючи світову війну як свого роду «повстання» проти буржуазії чи «визвольний похід» пролетаріату, радянське керівництво до початку німецько-радянської війни у 1941 р. майже не приділяло уваги використанню етнічних цінностей для мобілізації громадян на війну.

Сучасні українські дослідники підкреслюють, що країна Рад з самого початку не мала майже нічого російського: це була виключно інтернаціональна «машина побудови нового світу», для котрої будь-які нації й етноси - лише матеріал для такої побудови [24, с. 102]. Цій самій меті мало слугувати переформатування історичної пам'яті громадян, яке здійснювалося шляхом репресій за соціальним чи етнічним походженням, коли людей змушували відмовлятися від етнічних традицій, культури, родинних зв'язків, віри. Після «великого терору» значна кількість населення СРСР втратила віру у Бога. Водночас саме таке налаштування чи не найкраще відповідало ідеалу армії вторгнення, більшість воїнів якої, нехтуючи загальнолюдськими цінностями, були готовими воювати на чужій території.

У СРСР уже на 1939 р. було утворено, за влучним висловом російських науковців, «озброєну деспотію», раби якої валили ліс, вручну рили котловани у вічній мерзлоті, видобували золото, олово та інші корисні копалини, будували підприємства, аеродроми, прокладали шосейні шляхи та залізниці, експлуатацію яких забезпечували кадрові чекісти [34, с. 902]. Величезні людські та матеріальні ресурси були використані для виробництва військового спорядження та зброї, що мала бути застосована у слушний час. Його визначення залежало від конфігурації сил провідних європейських країн та дипломатичних зусиль, головною метою яких було створення вигідних умов для вступу СРСР у війну.

Зближення СРСР та Німеччини у 1939 р. було продиктоване тактичними міркуваннями: для Німеччини цей крок зумовлювався прагненням уникнути війни на два фронти і необхідністю забезпечити промисловість стратегічною сировиною та матеріалами, а для СРСР - бажанням розв'язати руки для приєднання ряду територій Східної Європи, відмобілізувати армію вторгнення, отримати у своє розпорядження німецькі технології виготовлення новітньої зброї.

Попри очевидність того, що Німеччина та СРСР виступали на початку Другої світової війни як союзники, висвітлення цього її аспекту тривалий час перебувало під суворою забороною в СРСР. Радикальне переосмислення початку війни почалося в роки «перебудови» після зняття цензурних заборон. У той період найбільш жваві дискусії стосувалися перш за все секретних протоколів до радянсько-німецьких договорів від 23 серпня та 28 вересня 1939 р. А після розпаду СРСР в умовах так званої «архівної революції» 1990-х років та появи нових методологічних підходів (військово-історична антропологія та історія повсякденності) до висвітлення подій війни увагу дослідників дедалі частіше привертали цілі та завдання радянської зовнішньої та воєнної політики у 1939-1941 рр. Вагомим каталізатором подібних наукових пошуків стала поява книг В. Суворова (В. Різуна) «Ледокол. Кто начал Вторую мировую войну» [89] та «День М: когда началась Вторая мировая война?» [88]. Саме у ході дискусії навколо позиції В. Суворова про планування нападу СРСР на Німеччину у ході операції «Гроза» поступово з'явилися дослідження, автори яких намагалися осмислити загальні засади етнополітики радянського режиму на початку Другої світової війни [4; 41; 62; 90; 91; 93; 94].

Проте до останнього часу практично відсутні наукові дослідження, автори яких висвітлювали політичні настрої представників національних меншин України, визначаючи їхнє ставлення до участі у наступальній війні проти Німеччини та її союзників. Початок Другої світової війни у контексті історії національних меншин розглядається у зв'язку з включенням Західної України до складу СРСР та висвітленням українсько-польських відносин.

Уже протягом 1990-х років у вітчизняних істориків викристалізувалося розуміння того, що події «золотого вересня» 1939 р. виходять за рамки тлумачення їх як «визвольного походу» задля возз'єднання українського та білоруського народів. На тлі дискусій про значення цих подій поступово виокремилися й дослідження не лише про характер бойових дій СРСР проти ІІ Речіпосполитої [40; 74; 75; 76; 77], а й про становище населення, яке проживало на її колишніх землях. Українські дослідники І. Андрухів та П. Кам'янський справедливо відзначили, що у тексті договору про ненапад та у таємному протоколі відсутні згадки про наміри радянського уряду возз' єднати західноукраїнські землі із Радянською Україною. Натомість тут фігурують такі терміни, як «сфера впливу», «інтереси сторін», «політичні перетворення» [3, с. 8]. Ю. Сливка дійшов висновку, що в переговорах і підписаних документах ішлося лише про імперські інтереси двох сторін. Саме тому учасники змови, визначаючи німецько-радянський кордон, зупинилися на «лінії Керзона», а не на більш логічному, на перший погляд, етнічному кордоні [86, с. 28].

Факт агресії Радянського Союзу проти ІІ Речіпосполитої визнають і деякі сучасні російські дослідники. Проте у російському дискурсі акцентується увага на тому, що поляки раніше силою приєднали ці землі, тому дії Червоної Армії розцінювали як повернення втрачених територій. Позитивну оцінку нерідко дістає й підписання пакту Молотова-Ріббентропа, оскільки він «значною мірою визначив переможне завершення Великої Вітчизняної війни», забезпечивши два додаткові роки підготовки до бойових дій [6, с. 280].

Водночас і в українському дискурсі, виходячи із важливої для українського суспільства думки про доцільність і обґрунтованість об'єднання українських етнічних земель, помітне небажання ототожнювати напад Німеччини на ІІ Річпосполиту й захоплення польських земель та приєднання Радянським Союзом Західної України [61, с. 155]. Чіткий висновок про спільні агресивні дії СРСР та Німеччини проти Польщі у 1939 р. поширений у польській історіографії. Мотивуючи свої претензії на так звані «східні креси» порівняно тривалим пануванням на заселених переважно українцями (русинами) західноукраїнських землях, частина польських науковців негативно ставиться до їх включення до складу УРСР. Таким чином, оцінки подій «золотого вересня» у російській, українській та польській історіографії визначаються за вагомого впливу геополітичних чинників. Важливо, що в україно- центричному та російськоцентричному дискурсі щодо оцінок подій «золотого вересня» помітний спільний підхід до виправдання дій Червоної Армії. Ця спільність полягає у обґрунтуванні силового приєднання західноукраїнських територій та застосування сили проти польського населення попередніми діями польської сторони. При тому росіяни акцентують увагу на поразці у війні 1920 р., а українці - на ставленні поляків до українців у роки існування ІІ Речіпосполитої.

Поряд з тим, у сучасній українській історіографії поширилася думка, що пакт про ненапад та договір про дружбу і кордони між СРСР та Німеччиною були важливою передумовою Другої світової війни. Забезпечуючи А. Гітлеру можливість уникнути у 1939 р. війни на два фронти і потужну сировинну підтримку, вкрай важливу для німецької економіки, угоди з Радянським Союзом дозволили Німеччині окупувати значну частину Європи. Але такий підхід, із акцентом на вигоди для німецької сторони, частково маскує роль СРСР у розпалюванні війни. Частина дослідників, оцінюючи вказані домовленості, що передбачали й розподіл сфер впливу у Європі, не наголошують на їх важливості для реалізації планів Сталіна та його найближчого оточення у майбутньому протистоянні. Однак, крім поширених думок про «виграш часу для підготовки відсічі ворогу» та значних територіальних надбань, змова двох диктаторів могла забезпечити значні стратегічні переваги для ведення наступальної війни Радянським Союзом. Важливою стратегічною перевагою у такому разі виступала можливість почати наступ з-поза меж лінії укріплень на старому державному кордоні, яка внаслідок свого оборонного призначення гальмувала б розгортання наступу. Іншою перевагою було оволодіння значною і порівняно досконалою транспортною інфраструктурою, що також забезпечувала можливості для розгортання масштабного наступу. Крім того, СРСР отримував у своє розпорядження значні людські та матеріальні ресурси, які могли бути використані для війни (територія УРСР зросла з 450 до 540 тис. км2, а населення - з 30960 до 38890 тис. осіб [51]).

Г. Кіссінджер, який протягом 1960-1970 рр. виконував обов'язки держсекретаря США, у своєму дослідженні «Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті», оцінюючи експансіоністські плани російського керівництва, відзначав, що політика Росії «століттями керувалася власним особливим ритмом, здійснюючи безперервну експансію на землях, що охоплювали майже кожен клімат і цивілізацію, і перериваючись час від часу хіба з необхідності скоригувати свою внутрішню структуру відповідно до масштабів завдань - і тільки для того, аби знову повернутися, як приплив, що розбивається об берег. Від Петра Великого до Володимира Путіна змінювались обставини, однак незмінним залишався ритм» [37, с. 44]. Проте твердження про історично сформований експансіоністський характер зовнішньої політики Росії та СРСР неоднозначно сприймаються у російському суспільстві. Та й частина українського суспільства із певним розумінням ставиться до реалізації Й. Сталіним планів щодо розширення впливу СРСР.

У більшості досліджень українських авторів польсько-українські стосунки аналізуються виходячи з характеристики західноукраїнських земель як українських етнічних територій, що входили напередодні війни до складу ІІ Речіпосполитої [12; 13].

Таке твердження підкріплюється й результатами спеціальних наукових студій, де аналізувалася етнічна структура населення цих територій. Так, за даними В. Кубійовича, на 1 січня 1939 р. на території Львівського, Станіславського та Тарнопільського воєводств ІІ Речіпосполитої проживало 5824100 осіб, з яких 3727000 були українцями, які розмовляли українською мовою (64,1%), 16300 (0,3%) українцями, які розмовляли польською мовою, а також тут проживало 874700 поляків (15%), 73200 (1,2%) польських колоністів, 514300 латинників (8,8%)*, 569400 євреїв (9,8%) та 49200 представників інших національностей (0,8%), переважно німців. У січні 1939 р. у Львівському воєводстві 58% населення становили українці, 29% - поляки, 13% - євреї, у Тарнопільському воєводстві проживало 61% українців, 30% поляків, 8% євреїв, у Станіславському воєводстві проживало 75% українців, 15% поляків, 9% євреїв [49, с. 14]. Водночас порівняно високою була й питома вага неукраїнського населення. Так, близько 1/5 населення українських етнічних територій у складі ІІ Речіпосполитої становили поляки.

У дослідженнях вітчизняних науковців підкреслюється, що на зміст та перебіг польсько-українського конфлікту в умовах Другої світової війни вплинуло прагнення обох сторін до створення суверенної і захищеної національної держави в ситуації, коли реалізація цих прагнень залежала від відносин набагато впливовіших суб'єктів міжнародної політики. Ця думка знайшла своє підтвердження й у роботах зарубіжних учених. За словами професора історії, директора Центру східноєвропейських і середземноморських студій Нью-Йоркського університету Л. Вульфа, саме на галицьких землях антагонізм між поляками та українцями був чи не найбільшим у міжвоєнний період існування Польської держави [16].

У наукових студіях досліджуються різні аспекти протиборства українців та поляків на землях Галичини на початку Другої світової війни. Це протиборство в основному розглядається як трагічна сторінка їхньої історії, зумовлена активними діями повстанських загонів та тривалим небажанням польської сторони вирішувати «українське питання» [29; 30; 31; 32; 33].

У дослідженнях українських учених неодноразово підкреслювалося, що дії українців з усунення поляків з Галичини грали на руку радянському керівництву, яке намагалося викорінити польський вплив у краї, де переважало українське населення. Позиція радянського керівництва не передбачала у 1939 р. існування Польської держави, навіть у квазіформі. 31 жовтня 1939 р. у доповіді про зовнішню політику уряду на позачерговій V сесії Верховної Ради СРСР В. Молотов навіть дозволив собі назвати ІІ Річпосполиту «потворним дітищем Версальського договору».

Значна кількість досліджень українських істориків про період 1939-1941 рр. присвячена висвітленню змін етносоціальної структури західноукраїнського населення, пов'язаних як із добровільним переміщенням українців, поляків, німців, євреїв, так і з ініційованими радянськими владними структурами депортаціями [8]. Нерідко історія національних меншин Західної України 1939-1941 рр. подається сучасними українськими істориками саме через призму репресивних дій сталінського тоталітарного режиму. Науковці наголошують, що основна причина порушень національних прав народів СРСР крилася в самій тоталітарній системі, у відсутності демократії і правових гарантій задоволення національних потреб усіх громадян. Репресивний режим, за висловом О. Рафальського, утверджуючись на західноукраїнських землях, Буковині та Бессарабії, поширював тут практику політичного стеження, арештів, репресій, депортацій щодо численних представників як корінного населення, так і національних меншин [71, с. 200].

Визначено, що упродовж 1940-1941 рр. на території західноукраїнських областей радянськими органами було здійснено чотири масові депортації, в ході яких з колишніх Волинського, Львівського, Тарнопільського, Станіславського воєводств було вивезено майже 550000 осіб. Жертвами насильницького переселення став майже кожний десятий житель Західної України [70, с. 585]. Визначення кількості поляків, депортованих з вересня 1939 р. до середини червня 1941 р., було здійснене О. Калакурою. За його підрахунками, кількість депортованих поляків сягнула близько 500 тис. осіб [36, с. 301]. Масштаби репресій могли б бути ще більшими. Українські вчені переконливо довели, що масові репресії проти польського населення були припинені лише з початком німецько-радянської війни.

На думку більшості українських дослідників, саме підготовка СРСР до майбутньої наступальної війни відіграла важливу роль у визначенні долі польського (як комбатантів, так і не комбатантів) та значної частини українського населення Західної України, яке залишалося нелояльним до радянської влади. Більшість полонених польських солдатів потрапила до радянських таборів (близько 450 тис.). Рішенням Політбюро ЦК ВКП/б/ від 5 березня 1940 р. було вирішено долю близько 22 тис. польських офіцерів і державних службовців, захоплених у полон під час радянсько-польської війни 1939 р. Протягом квітня-травня 1940 р. у Козельському (Калузька область РФ), Старобільському (Луганська область України) та Острашківському (Тверська область РФ) спецтаборах НКВС, а також у кількох в'язницях Києва, Харкова, Херсона та Мінська всі вони були страчені. За місцем одного із масових поховань - у Катинському лісі під Смоленськом - ці події увійшли в історію як Катинська трагедія. Тільки у 1989 р. Радянський Союз визнав свою відповідальність за здійснений акт масового вбивства. Катинська трагедія дістала в українській науковій літературі однозначну оцінку як одна із кривавих сторінок радянського тоталітарного режиму.

Проте у російськоцентричному дискурсі поряд із загальним засудженням дій щодо полонених польських офіцерів присутні й спроби «розмити відповідальність» за цей злочин. Так, розстріл польських офіцерів пояснювався неприязню до «білополяків», які знищували полонених червоноармійців під час радянсько-польської війни 1920 р., і характеризувався як «злочин у відповідь» [6, с. 281].

Відповідальність за його вчинення намагалися також пов'язати виключно із політикою більшовицького режиму [34, с. 16].

Такі твердження сучасних російських дослідників видаються спробою відмежуватися від злочинних дій, ініційованих вищим керівництвом СРСР (пропозиції про розстріл польських офіцерів були підготовлені Берією та завізовані особистими підписами Сталіна, Молотова, Ворошилова, Мікояна, а також погоджені з Калініним та Кагановичем). Це й не дивно з огляду на те, що Нюрнберзький трибунал оголосив військовими злочинцями тих німців, які віддавали наказ про вбивство військовополонених, а жоден із винних у знищенні польських офіцерів не був покараний. Водночас російські науковці неодноразово наголошували на важливості рішень Нюрнберзького процесу над головними військовими злочинцями, що був ініційований вищим керівництвом СРСР на основі урядової заяви «Про відповідальність гітлерівських загарбників і їх спільників за злочини, що здійснюються ними в окупованих країнах Європи» (14 жовтня 1942 р.). Тим самим підтверджувалася вибірковість визнання певних дій військовими злочинами. Власне вибірковість розгляду дій, які можуть вважатися злочинами на основі цивілізаційного підходу і були вчинені під час Другої світової війни, була яскраво продемонстрована радянським керівництвом ще в ході організації трибуналу. Так, на вимогу радянської комісії на чолі з генеральним прокурором СРСР А. Вишинським було обумовлено низку питань, яких не слід було торкатися під час процесу. У контексті цього дослідження серед таких питань варто виділити радянсько-німецький пакт і всі додатки до нього; характер суспільного ладу в СРСР; угоди з Німеччиною про обмін і депортації населення; радянсько-польські стосунки і приєднання до СРСР Західної України. Таким чином, перебування СРСР у таборі переможців дозволило закласти основи частини оціночних характеристик збройної боротьби, територіальних надбань та політики депортацій у роки війни. І на певний час вдалося приховати навіть від громадян власної країни криваві сторінки діяльності радянських спецслужб, серед жертв яких було багато представників національних меншин України.

Проте вітчизняними дослідниками було доведено, що головним знаряддям політичних репресій на західноукраїнських землях протягом 1939-1941 рр. були радянські органи державної безпеки. В умовах тоталітарного режиму основним напрямом діяльності спецслужб незмінно залишався політичний розшук, а їх першочергова мета полягала у придушенні найменших ознак нелояльності владі. В. Даниленко вказував, що СРСР, готуючись до наступальної війни у Європі, планував масові арешти на територіях, які планувалося приєднати, задовго до початку Другої світової війни. Ще у 1925 р. розвідувальні відділи радянських спецслужб формували списки осіб, які служили у польській та румунській поліції або брали активну участь у роботі українських емігрантських організацій і підлягали арешту після захоплення цих територій частинами Червоної Армії [26, с. 114]. Власне масштаби та оперативність репресивної діяльності радянського режиму у 1939-1941 рр. на території приєднаних західноукраїнських земель, Північної Буковини та Бессарабії свідчать про тривалу підготовку радянських спецслужб для здійснення таких дій. Метою була уніфікація суспільно-політичного життя на приєднаних територіях. В. Холодницький, наприклад, підкреслював, що працівники НКВС на території Північної Буковини та Бессарабії переслідували не лише колишніх службовців румунської адміністрації, а й місцевих активістів політичних партій, у тому числі навіть і комуністів [95].

Жорстокість радянського режиму призвела до швидкого розчарування у ньому навіть тих жителів приєднаних до СРСР у 1939-1940 рр. територій, які попервах позитивно ставилися до радянської влади. Одним із наслідків стала масова міграція населення до німецької зони окупації ІІ Речіпосполитої [84; 99].

На основі радянсько-німецької угоди 28 вересня 1939 р. і договору про добровільне переселення, підписаного 16 листопада 1939 р. у Москві, українці, білоруси та росіяни, що жили у Генеральній губернії*, могли переселитися до СРСР, а німці, які жили у східній частині колишньої Польщі - переїхати до Німеччини. Абсолютна більшість німецького населення віддала перевагу зміні місця проживання. М. Панчук відзначав, що проблема німецького населення була «полюбовно вирішена» з партнером по пакту Ріббентропа-Молотова. Під наглядом змішаної радянсько-німецької комісії більшість німецького населення Західної України переїхала до Німеччини або в зони її впливу. Ті ж із німців, що також побажали виїхати, але не були прийняті німецькою владою, відправлялися у східні райони СРСР [69, с. 16]. Поряд з тим до Генеральної губернії виїжджали й українці*, які, видаючи себе за німців, за мовчазної згоди німецьких переселенських комісій у Галичині та Волині втікали з-під влади більшовиків. До червня 1940 р., за даними В. Кубійовича, до Німеччини виїхало близько 10000 осіб, переважно представників інтелігенції [50, с. 182]. Важливим, на думку українських дослідників, було те, що на підставі радянсько-німецьких угод до Німеччини виїжджали в основному представники інтелігенції, а до СРСР - в основному селяни, які під тиском репресій досить швидко стали докладати зусиль для повернення до Генеральної губернії.

Репресії з боку радянської влади щодо українців, на думку І. Ільюшина, певною мірою вплинули на їх ставлення до поляків - воно стало доброзичливішим. В україномовному середовищі навіть виникло почуття певної солідарності з польським населенням [32, с. 72], позаяк греко-католицький клір та інтелігенція визнали поляків за менше зло, порівняно із більшовиками. Однак до повного примирення між українцями і поляками справа не дійшла, оскільки пошуки ситуативних союзників у роки війни задля реалізації власних національних прагнень на спірних територіях залишалися лише ситуативними з обох сторін.

Масштабність репресивної політики на приєднаних протягом 1939-1940 рр. територіях свідчила про налагодженість репресивної діяльності в СРСР, адже репресивні органи «набули гарту» ще впродовж довоєнних репресивних кампаній. Проте готуючись до наступальної війни, вище керівництво СРСР змушене було й обмежувати маховик репресій через наростання опору представників практично всіх соціальних груп. Політбюро ЦК КП(б)У вже у 1940 р. ухвалило Постанови «Про незаконні дії, припущені місцевими органами влади у Львові», «Про помилки, що допускалися деякими місцевими парторганізаціями Ровенської і Волинської областей» і «Про факти неправильного ставлення до колишніх членів комуністичної партії Польщі», які фактично свідчили про хибність політики, заснованої на класових принципах, коли репресії спрямовувалися проти цілих соціальних груп. У цих документах наводилися численні факти порушень «революційної законності», які, поряд з іншими методами «соціалістичних перетворень», украй негативно сприймалися місцевим населенням і свідчили про неприйняття ним політики радянізації краю.

У контексті аналізу засобів та наслідків радянізації на західноукраїнських землях у дослідженнях сучасних українських науковців ідеться про наростання опору передусім заможних соціальних груп польської, єврейської, румунської меншин. Проте комплексні дослідження цієї проблеми до останнього часу ще не здійснені. Більшої уваги українських дослідників потребує й процес формування повстанських загонів (передусім польських) на західноукраїнських землях у 1939-1941 рр.

Відображення на сторінках наукових праць знайшов і аналіз наслідків зміни статусу представників окремих етнічних груп у зв'язку зі змінами державних кордонів упродовж Другої світової війни. Включення до складу УРСР на початку Другої світової війни західноукраїнських земель, Північної Буковини та Бессарабії призвело до того, що поляки, німці, румуни та інші етнічні групи, що проживали на цих землях, набули статусу національних меншин УРСР. Так, Л. Рябошапко, аналізуючи правовий статус національних меншин України, наголошував на порушенні громадянських прав різних соціальних груп національних меншин, їх переселення, депортації, звільнення з роботи, арешти, розстріли. Утвердження тоталітарної системи супроводжувалося і порушенням політичних прав національних меншин (припинення діяльності всіх політичних партій, громадських організацій, фор-мування депутатського корпусу, кадрового забезпечення «соціалістичних перетворень» за умови попереднього їх затвердження Політбюро ЦК КП(б)У або її місцевими структурами). Порушення названих прав меншин доповнили й поглибили репресивні заходи в економічній сфері (проведена без відшкодування націоналізація і конфіскація майна, необгрунтовано великі ставки податків, перехід на радянську валюту і реорганізація банківської системи без матеріальної компенсації) [78; 79; 80; 81; 82; 83]. О. Калакура вказував, що з метою ідеологізації та радянізації тоталітарний режим реформував систему освіти, культури, широко використовував засоби масової інформації, пропаганди й агітації, культурно-освітні установи [36, с. 305].

Українські дослідники наголошують, що, приєднавши на початку Другої світової війни військовим шляхом західноукраїнські землі, Північну Буковину та Бессарабію, надавши вигляду легітимності їх включення до складу СРСР, сталінський режим змушений був не лише боротися проти «класових ворогів», а й «розв'язувати» проблему «нелояльних націй». Ішлося насамперед про значну частину поляків, німців, румунів, які переважно негативно ставилися до приходу Червоної Армії [23, с. 150]. Проблему «нелояльних націй» намагалися розв'язати за використанням місцевого українського населення. Так, на землях Західної України «політика українізації» одразу набула вигляду деполонізації. Проте попри твердження про захист українського населення, звільнення його «з-під національного гніту польського (румунського) колоніального правління» справжньою метою подібних дій залишалася максимальна уніфікація суспільно-політичного життя. Усунення поляків не означало максимально можливого залучення до управлінської діяльності місцевих українців. Місцеві українські кадри значною мірою виявилися незадіяними в керівних органах влади, передусім на рівні областей та великих міст. Відповідальні посади обіймали переважно партійні та радянські функціонери зі східноукраїнських областей. Культурно-освітній рівень багатьох з них був досить низький. Незнання або погане знання української мови, необізнаність зі специфікою регіону або й відверта зневага до місцевих жителів не сприяли успішному виконанню покладених на них завдань у сфері управління. Однією з особливостей кадрової політики радянської влади на приєднаних теритоірях стало незвичне за умов польського правління призначення до місцевих органів влади значної кількості євреїв. Суттєве збільшення євреїв у владних структурах усіх рівнів пояснювалося порівняно високою часткою їх серед кадрів, надісланих зі Сходу для партійної та радянської роботи в органи НКВС, суд, прокуратуру, а також активною позицією місцевого єврейства, так званих «висуванців», які почали заступати місця, звільнені представниками польської еліти [23, с. 152]. Висвітлення цього питання хоча й знайшло певне відбраження на сторінках наукових досліджень, але потребує подальших наукових пошуків для аналізу динаміки національного складу органів управління територій, приєднаних до УРСР у 19391941 рр.

Подальшого дослідження потребує й ставлення національних меншин України до Другої світової війни, до зміни відносин між СРСР та Німеччиною після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, а також до розширення кордонів УРСР за рахунок приєднання нових територій та до радянсько-фінської війни. Наукові пошуки у цій сфері допоможуть визначити політичні настрої представників національних меншин України й до початку німецько-радянської війни.

Національні меншини України у контексті етнополітичних практик воюючих сторін у роки німецько-радянської війни (1941-1945): науковий дискурс

На початку Другої світової війни Червона Армія виявила нездатність воювати «малою кров'ю», що підтвердили події радянсько-фінської війни. А вже на початку німецько-радянського протистояння, випередивши Червону Армію у розгортанні та мобілізації, німці забезпечили собі можливість не лише бити противника по частинах, а й повністю зірвати плани радянського керівництва щодо розгортання наступальної війни у Європі. Розміщені на певних позиціях для наступу, радянські війська не могли швидко перегрупуватися для ведення оборони. Тим більше, що бійців та командирів не готували для ведення оборонних боїв. Водночас запеклий опір підрозділів Червоної Армії позбавив противника ілюзій про швидке завершення бойових дій. Втягнутими у протистояння виявились і представники національних меншин, які проживали на українських землях.

Тема участі представників різних етнічних груп у війні була політизована ще в роки, коли тривали бойові дії. Поразки Червоної Армії у війни проти Німеччини та її союзників у 1941 р., з одного боку, змусили сталінське керівництво дещо змінити акценти етнополітики, а з іншого, сприяли поширенню колабораціонізму.

Кон'юнктурні мотиви, зумовлені поразками на фронтах війни, змусили звернутися до перевіреної ще у часи існування Російської імперії ідеологічної зброї - панславізму, який, зокрема, базувався на тезі про винятковість історичного розвитку слов'янських народів. В умовах війни актуалізації всеслов'янської солідарності як ідеологічної конструкції надавалося важливе значення у справі організації збройного опору фашизму. У серпні 1941 р. у Москві було проведено Перший всеслов'янський з'їзд. Серед його організаторів було багато видатних письменників, учених, художників зі слов'янських держав та республік СРСР. З'їзд закликав до слов'янського культурного об'єднання і співробітництва. Водночас панславізм був і засобом зростання впливу у повоєнній Центральній та Південно-Східній Європі. На тлі панславізму поступово все більш виразно стала проявлятися глорифікація російського чинника та наголос на необхідності об'єднати всі сили для відсічі ворогові.

У публікаціях А. Панкратової, К. Стецюк, С. Бєлоусова, Ф. Шерстюка містилися спроби «аргументувати» керівну роль «старшого брата» [9; 68; 69; 97]. Відсутність наукового обґрунтування подібних тверджень поряд зі заміною їх ідеологічними гаслами не стали на перешкоді поширенню такого типу висловлювань у подальших роботах науковців. Глорифікація російського чинника у війні, започаткована Сталіним, призвела до поширення подібного штампу у творах окремих західних вчених, що ототожнювали саме російський народ із народом, який переміг Німеччину, постійно вживаючи висловлювання на зразок «війна з Росією», «похід проти росіян» та ін. [11; 27; 54; 58; 59].

Незважаючи на критику сталінізму, подібні твердження присутні і у дослідженнях сучасних російських учених [57, с. 370-394]. Чи не вінцем подібних думок стало провокаційне висловлювання президента РФ В. Путіна про те, що начебто росіяни й без допомоги українців вибороли б перемогу у війні. І це при тому, що у російському чи російсько-центричному дискурсі війна характеризувалася виключно як «Вітчизняна». Проте навіть російські дослідники змушені були визнати, що чим більше затягувалася війна, тим більше ставав відчутним на її тлі новий оберт застарілої війни громадянської - стихійний протест проти більшовизму, у якому брали участь представники національних меншин [34, с. 154].

Дослідження ставлення населення до війни призвели до того, що в Україні поступово все більше науковців стали з обережністю ставитися до визначення німецько-радянської війни як Вітчизняної. Причиною ставали висновки наукових студій щодо кількості дезертирів з Червоної Армії, позитивного сприйняття частиною громадян німецького вторгнення [19; 20; 21; 65; 66; 67].

Саме у контексті дослідження ставлення населення України до війни більшість українських науковців висвітлювали долю представників національних меншин. На сторінках наукових праць національні меншини були представлені в основному через призму аналізу німецької та радянської етнополітики, участі у бойових діях по обидва боки фронту, визначення повоєнних кордонів УРСР (чи СРСР) або ж як на тлі висвітлення змін етносоціальної структури населення як окремих регіонів, так і республіки в цілому. Висвітлюючи події німецько-радянської війни, найбільше уваги науковці приділяли визначенню долі кримських татар, євреїв та поляків, дещо менше автори наукових студій торкались історії німців, ромів, болгар. При тому частина досліджень здійснювалася за сприяння іноземних організацій та окремих зацікавлених громадян, а також на основі різних форм співробітництва наукових установ різних країн (особливо це стосується дослідження Голокосту). Особливістю багатьох наукових студій була схильність до виділення участі представників національних меншин у бойових діях на боці Червоної Армії із визначенням кількості нагороджених орденами і медалями, числа загиблих та поранених. Менше уваги дослідники звертали на участь представників національних меншин у війні на боці Німеччини та її союзників, тому це питання і до останнього часу залишилося порівняно невисвітленим.