Національні меншини України у роки Другої світової війни у контексті етнополітичних практик воюючих сторін: науковий дискурс

Тривалий час науковці відмовлялися вести мову про причини дещо лояльного ставлення кримських татар до німецького вторгнення. Але саме таке ставлення до вермахту багато в чому зумовлювалося різким поворотом культурної політики на початку 1930-х років у бік русифікації. Не залишилися осторонь і мусульманські народи, які мали «подолати» культурні відмінності між ними і росіянами. Наступ на мусульманство супроводжувався гоніннями на віруючих, закриттям і руйнуванням мечетей та релігійних шкіл, націоналізацією вакуфних земель. Важливою зброєю у боротьбі проти ісламу була відмова від традиційної арабської письменності, якою написані Коран і вся писемна спадщина мусульман. У ході боротьби з націоналізмом і посилення русифікаторських тенденцій уже під час Другої світової війни (у 1940 р.) вона була переведена з латинської графіки на кирилицю. Дві реформи алфавіту, здійснені протягом життя одного покоління, мали вкрай негативний вплив на культуру мусульманських народів. Особливо болісними реформи алфавіту були для народів із розвинутою літературою - азербайджанців, кримських татар, таджиків.

В. Котигоренко зазначав, що більшовизм був чужим для життєвих основ і національної культури кримськотатарського народу, а «насаджування цієї російської системи вимагало ламання не лише релігійних чи естетичних поглядів, а й усього світу кримського татарина, його власного світу» [44, с. 430-431]. З огляду на це стає зрозумілою є позиція значної частини кримськотатарського народу у роки Другої світової війни.

Науковцями доведено, що процес створення та використання іноземних добровольчих формувань напряму залежав від зовнішньої окупаційної та національної політики Німеччини. А найбільш тісний зв'язок прослідковувався по лінії «окупаційна - національна політика» [72]. Німецький дослідник К. Пфефер наголошував навіть, що «німецькі війська та служба тилу на Сході не могли б продовжувати боротьбу впродовж тривалого часу, якби значна частина населення не працювала на німців і не допомагала німецьким військам» [35, с. 513]. Фактично, чим довше тривала війна, тим більше німецьке командування змушене було залучати до боротьби з противником осіб ненімецького походження, відступаючи тим самим від ідеї перспективного панування «арійської раси». Водночас подібна ситуація породжувала у частини представників національних меншин України надії на покращення свого становища, або й на створення власної держави, хоча б у квазіформі.

Як виявилося, впродовж протистояння Німеччини та СРСР використання добровольчих формувань німецьким командуванням забезпечувало кращі результати у боротьбі із партизанами. На території Півдня України ареною такого запеклого протистояння став Крим, де з кінця 1941 р. важливим фактором, який здійснював вплив на окупаційну політику, був партизанський рух. Гострота цієї проблеми для окупаційних військ визначалася безпосередньою близькістю районів дії радянських партизанів до важливих з оперативної точки зору населених пунктів.

Головним органом з забезпечення порядку на території Криму була айнзатцгрупа «Д» під керівництвом О. Олендорфа. Вона була «інструментом здійснення расової політики» і провадила знищення євреїв, комуністів та інших «небажаних елементів». Уже у січні 1942 р. було здійснено вербування добровольців до загонів допоміжної поліції із кримських татар. Крім того, створювалися добровольчі батальйони «8сЬиша», які використовувалися у антипартизанських операціях. Загальна кількість добровольців з-поміж кримських татар оцінюється у 15-20 тис. осіб [72] (деякі російські автори називають цифру 10 тис. [34, с. 132]). Саме цей факт наводиться частиною дослідників як «виправдання» депортації кримськотатарського народу у 1944 р. на основі підписаної Сталіним постанови ДКО від 11 травня.

Масове виселення кримських татар, до яких додали також відізваних з діючої армії солдат та офіцерів кримськотатарської національності (близько 9 тис. осіб [34, с. 132]), здійснювалося досить оперативно і було завершене вже 20 травня. Після татар з Криму були виселені 15 тис. греків, 12 тис. болгар та 10 тис. вірмен.

Заслуговує на увагу думка авторів передмови до збірника документів і матеріалів «Крим в умовах суспільно-політичних трансформацій (1940-2015)» про те, що депортація кримських татар, болгар, греків та вірмен, здійснена у травні-червні 1944 р., мала характер масової каральної акції щодо народів, окремих представників, яких радянська влада звинуватила у пособництві німецьким окупантам [47, с. 3]. Водночас, останнім часом російські науковці визначають її як підготовку до війни між СРСР та Туреччиною, що планувалася Й. Сталіним [34, с. 132].

У матеріалах радянських архівів наводяться дещо різні дані щодо кількості депортованих кримських татар. Згідно із даними Л. Берії вона становила понад 180 тис. осіб. У доповідній відповідального організатора ЦК ВКП/б/ по Кримській області наводиться цифра 187859 осіб. За даними Держкомісії РНК СРСР - 188626. Представники Національного руху кримських татар стверджують, що «з Криму у травні 1944 р. в ешелони смерті було загнано 400 тисяч татар: жінок, старих і дітей». Письменник О. Авторханов називав цифру у 423100 осіб. Проте, на думку авторів колективної монографії «Національні меншини України у ХХ столітті. Політико-правовий аспект», найбільш достовірними є дані архівних джерел [63, с. 202].

У дослідженнях вітчизняних учених на основі аналізу широкого кола архівних матеріалів відображено кількісний та географічний зрізи депортаційних акцій у Криму, порядок та умови виселення, масштаби втраченого майна, худоби, сільгосппродукції спецпереселенцями. Частина науковців зосередила свою увагу на висвітленні політичних настроїв депортованих, умов їх облаштування на новому місці, а також визначенні числа тих, хто помер під час здійснення депортації. Водночас помітним залишається наголос на тому, що більша частина кримських татар не служила у добровольчих батальйонах, підкреслюються заслуги прославленого льотчика кримського татарина двічі Героя Радянського Союзу Амет-Хана Султана, Героїв Радянського Союзу Абдуреїма Рошидова, Абделя Тайфука, Узеїра Абдураманова, Сеїтнафе Сеїтвелієва, дещо менше згадок про те, що захисник Брестської фортеці майор Гаврилов також належав до кримських татар.

Можна погодитись із О. Галенком, який вважає, що хронологію, обставини депортації та кількість депортованих кримських татар можна вважати встановленими, а у наступних дослідженнях можуть бути проаналізовані лише дані неофіційної статистики депортації з метою оцінки достовірності офіційних даних [18]. Потребує вивчення та аналізу й мотивація політичної поведінки різних верств кримськотатарського населення в роки війни. Безсумнівно, тема колабораціонізму, у тому числі кримськотатарського, має таке саме право на опрацювання, як і будь-яка інша. Однак вивчення цього сюжету навряд чи буде науково коректним поза взаємозалежним з'ясуванням питань про поразку Кримського фронту і труднощів розгортання партизанського руху в Криму, без глибокої психолого-антропологічної рефлексії історичних, соціально-політичних, психологічних причин, що зумовили колабораціонізм частини кримчан, у тому числі кримських татар [46, с. 232]. Важливою залишається й оцінка перспектив використання Кримського півострова для запланованої Сталіним війни проти Туреччини, а також обставин, що змусили відмовитися від таких планів.

Доля польської національної меншини в роки німецько-радянської війни перебувала у полі зору вітчизняних науковців у зв'язку зі складністю та суперечливістю польсько-українських відносин. Історики української діаспори дійшли висновку, що польсько-український конфлікт у роки війни був інспірований радянськими спецслужбами. Ця точка зору стала провідною і в працях сучасних українських істориків [85, с. 17], які, крім цього, схильні покладати частину вини і на польські шовіністичні кола. О. Калакура під інспірацією польсько-українського конфлікту розумів підбурювання або навіювання взаємного недовір'я, ворожнечі, ненависті, підштовхування до протистояння та помсти [36, с. 309]. Натомість у низці праць польських істориків причини конфлікту пов'язуються тільки з діяльністю українських націоналістів [71, с. 220]. Однак не варто скидати з рахунку спроб польського емігрантського уряду втілити у життя план «Буря», який слугував одним із засобів відновлення контролю над західноукраїнськими землями, оскільки у ході вирішення так званого «українського питання» у польському середовищі досить сильними були позиції щодо збереження кордонів ІІ Речі-посполитої (розгляд питання про надання українцям широких демократичних прав часто використовувався саме для збереження довоєнного статус-кво у сфері державних кордонів). Реалізація плану «Буря» дуже не сподобалася радянському керівництву. Цей план передбачав повстання на окремих територіях безпосередньо перед приходом радянських військ з метою формування польських органів влади на випередження дій радянського керівництва. Як свідчать результати досліджень українських учених, цей план був реалізований навесні 1944 р. на Волині, а в липні - у Львові* та деяких інших містах Галичини [56]. Однак по мірі того, як ці міста захоплювали радянські війська, вояків польської Армії Крайової роззброювали, а деяких навіть розстріляли або ув'язнили. Й. Сталін діяв у руслі тегеранських домовленостей, згідно з якими Великобританія та США погодилися визнати Польщу сферою переважних інтересів СРСР.

Водночас відзначимо й позицію українського дослідника В. Гулая, який стверджував, що оперування ірраціональними емоційними конструкціями як пересічними українськими чи польськими мешканцями Галичини (або Волині), так і політичними та військовими очільниками ще більше загострювало взаємні суперечності, що їх дедалі частіше прагнули розв'язати через фізичне знищення протилежної сторони. Домінування крайніх, виразно негативних ідей, поглядів, взаємних оцінок українців та поляків, які пропагувалися адептами українського інтегрального націоналізму та польського шовінізму, сприяло загостренню міжетнічного конфлікту [25, с. 395]. При тому, як справедливо відзначив І. Ільюшин, українсько-польське збройне протистояння на територіях спільного проживання представників двох народів не могло не мати трагічних наслідків для цивільного населення. Дослідником визначено, що переважна більшість як українців, так і поляків вважали Волинь, Східну Галичину, Холмщину, Підляшшя, Лемківщину та Надсяння своїми землями. А тому вони були безпосередньо зацікавлені у перемозі однієї з ворогуючих сторін (УПА чи АК), що сприяло втягненню у конфлікт все більшої кількості місцевих жителів [33, с. 657]. До цього додамо, що використання історичної пам'яті про ці події у сучасний період для створення нових точок протистояння видається злочинним, оскільки, як і тоді, може бути корисним московському керівництву, що діяло і діє за відомим принципом «поділяй і володарюй».

Цілком вірогідно, що польсько-український конфлікт сприяв досягненню домовленостей щодо юридичного оформлення територіальних надбань СРСР у роки війни. Домовленість між провідними країнами Антигітлерівської коаліції призвела до визначення радянсько-польського кордону по лінії Керзона і суттєвого збільшення території Польської держави на заході за рахунок колишніх німецьких володінь. «Переміщення на захід» Польської держави, серед іншого, зумовило й масштабні зміни етносоціальної структури населення певних регіонів. У контексті цього дослідження виділимо насамперед Галичину та Волинь. За висловом В. Котигоренка, переміщення на захід кордонів УРСР з одночасною передачею частини українських етнічних територій Польщі призвели до появи в обох державах сотень тисяч українців і поляків, які відразу стали відповідними етнонаціональними меншинами. Особливо болісною була ця метаморфоза для поляків, які на теренах Західної України були до того частиною панівної нації [44, с. 125].

Проблема взаємного обміну населенням між УРСР та Польщею посіла вагоме місце у науковому дискурсі про Другу світову війну. Дослідниками переконливо доведено, що основною причиною обміну було бажання обох сторін вилучити ті етнічні спільноти, які не «вписувалися» у бажану етнічну структуру місцевого населення. Проте справжні наміри ретельно приховувалися пропагандою, генеральними топіками якої стали висловлювання на кшталт «прояву гуманізму» або «добровільного переселення». Виселяючи поляків, радянський уряд прагнув не допустити формування на західноукраїнських землях опозиційної польської етнічної спільноти. Водночас виселення українців означало для прорадянського польського керівництва й можливість порозумітися із неприхильно налаштованими широкими колами польських громадян [7, с. 573]. До цього можна додати, що керівництво СРСР та ПНР не бажало загострювати стосунки у соціалістичному таборі, адже боротьба за певні території між українцями та поляками могла негативно вплинути на світовий імідж цих країн, ускладнити досягнення міжнародно-правових рішень про визначення державних кордонів після завершення Другої світової війни.

У сучасний період потрібен виважений діалог українських та польських науковців для аналізу польсько-українського протистояння в роки Другої світової війни. Вироблення узгодженого погляду на ці події може суттєво сприяти подоланню політичних спекуляцій з обох сторін*.

Друга світова війна була важким випробуванням для німців України. А. Гітлер прагнув використати їх для досягнення власних експансіоністських цілей, а радянське керівництво розглядало їх, як і поляків, потенційно можливими зрадниками.

Історія німців України у роки німецько-радянської війни представлена працями, де міститься аналіз примусового переміщення німецького населення за ініціативи радянського керівництва. Визначено, що після ухвалення Державним Комітетом Оборони (ДКО) 22 вересня 1941 р. постанови про переселення німців із Запорізької області було виселено 30720 осіб, з Луганської - 259, зі Сталінській області - 28743 особи. У 1941-- 1942 рр. було переселено 9200 німців з Одеської та Дніпропетровської областей, а на основі постанови Рад фронтів та наказу НКВС СРСР від 20 березня 1942 р. було депортовано 1500 німців з Харківської області. Одночасно депортували німців з Кримської АРСР [63, с. 191]. У дослідженні В. Клеца стверджується, що німці вкрай негативно ставилися до примусового переселення, вдаючись навіть до спротиву, що підтверджувалося відповідними документами НКВС. Водночас дослідник піддає сумніву поширену у наукових дослідженнях кількість депортованих німців з Криму у 50-53 тис. осіб (іноді називається й цифра у 65 тис. осіб [63, с. 191]). Він мотивує свої сумніви тим, що за даними Всесоюзного перепису населення 1939 р. німців у Криму всього нараховувалось 51299 осіб [39, с. 130].

Сучасні дослідники критично сприймають і твердження своїх колег, опублікованих раніше (в основному протягом 1990-х років) про те, що все німецьке населення України було депортоване на початку німецько-радянської війни. Зокрема, на думку В. Клеца, з України була депортована приблизно четверта частина німців. Він наводить дані передвоєнних переписів, згідно з якими у 1937 р. в Україні проживали 401880 німців, а у 1939 р. - 392458. Крім того, дослідник оперує німецькими даними, відповідно до яких після окупації України на території утвореного тут Рейхскомісаріату проживали 163 тис. німців. А крім того більше 130 тис. німців жили на території Трансністрії [39, с. 132]. До речі, цифра у 163 тис. німців, які перебували на території Рейхскомісаріату Україна на момент його утворення, міститься й у більш ранньому дослідженні А. Айсфельда, який підтверджував її відповідними даними Житомирського, Київського, Луцького, Дніпропетровського, Миколаївського генерал-комісаріатів та даними про кількість німецького населення Мелітополя [1]. Таким чином, можна стверджувати, що результати новітніх досліджень свідчать про те, що значна частина німецького населення попри всі зусилля радянської влади змогла уникнути депортації і залишилася в Україні.

Про це також додатково свідчать і дані про масштабні переміщення німців у роки нацистської окупації. Протягом 19421943 рр. німецька окупаційна влада здійснювала їх переміщення з метою створення «зразкових німецьких поселень». Це питання, зокрема, детально досліджував А. Айсфельд, який вказував, що восени 1942 р. німецькою окупаційною владою було здійснено спробу переселити значну частину етнічних німців до групи німецьких поселень під загальною назвою Хегенвальд, яка мала розміщуватися вздовж шляху Житомир-Бердичів. Із запланованих 30000 вдалося переселити лише 10178 німців. Компактно розселити їх не вдалося через поразки на фронті. Не вдалося реалізувати й ідею створення у Криму та у нижній течії Дніпра «готської області» (Гоенгау) [2, с. 618].

А вже у 1943 р. в умовах відступу німців та їх союзників з України почався процес евакуації німецького населення на захід. Масова евакуація німецького населення, як зазначав Б.Чирко, з території Рейхскомісаріату Україна здійснювалася з серпня 1943 р. по травень 1944 р. Евакуація здійснювалася з району Харкова, Миколаєва, Дніпропетровська, Запоріжжя, Нікополя, Кривого Рогу, Мелітополя, Маріуполя та Криму [96, с. 87]. При тому, на підготовку до переміщення німцям відводили не більше трьох діб. Загальна кількість німців, евакуйованих до кінця березня 1944 р. з Рейхскомісаріату Україна, становила 116625 осіб. Спочатку основний загал німців опинився на території Польщі (згідно з даними А. Айсфельда до 17 липня 1944 р. там перебувало близько 240 тис. німців з Причорномор'я, Східної Волині та Трансністрії. Проте частина з переселенців не змогла залишити територію України, а інші опинилися на території Австрії, Чехословаччини, Румунії, Італії, Югославії), а з початку 1945 р. почався їх виїзд до Німеччини. Проте у Німеччині до них найчастіше ставилися як до чужинців [2, с. 618].

У наукових студіях вітчизняних дослідників висвітлена й доля осіб німецького походження після відновлення радянської влади на українських землях. Науковцями підкреслюється, що відновлення радянської влади в Україні супроводжувалося новими репресіями і депортаціями фольксдойчів. Поряд з тим, великого розмаху набула кампанія з репатріації. Загальну кількість репатрійованих до СРСР німців науковці оцінюють у 245000250000 осіб, які перебували після завершення війни на території, що контролювалася Радянським Союзом, а також 45000-50000 німців, які перебували на території західних окупаційних зон. Водночас, за твердженням Б. Чирка, кількість німців-репатріантів, які повернулися в Україну, встановити не вдалось [96, с. 88].

Оцінюючи трагедію німецького населення, яке проживало в СРСР, російські дослідники цілком слушно відзначили, що нічого подібного стосовно росіян у Німеччині не було. Російські емігранти і далі спокійно жили у своїх будинках як у Німеччині, так і в країнах, що потрапили під владу ІІІ Рейху. Тому, згідно із твердженням російських науковців, у «расовій нацистській державі людям із російською кров'ю жити виявилося суттєво легше, ніж у інтернаціональній радянській людям з німецькою кров'ю» [34, с. 130].

У дослідженнях вітчизняних науковців наголошується й на трагічній долі болгарського населення в роки війни. Болгари та німці, як представники «неблагонадійних народів», не підлягали мобілізації до Червоної Армії. Проте, на відміну від німецького населення України, на початку війни їх не висилали до Сибіру та Середньої Азії, як це влітку 1941 р. радянські урядовці вчинили із багатьма нащадками німецьких колоністів. Значна частина болгар мали надії на покращення свого становища після приходу німців. Більшість болгар, які були свого часу розкуркулені і вислані, поверталися до рідного краю, яким для них була Таврія (переважно тогочасні українські болгари ніколи не відвідували Болгарії). Водночас прагнення жити на рідній землі зумовлювало й насторожене ставлення до виїзду в Німеччину на роботу. Проте для багатьох болгар німці не залишали права вибору у цьому питанні.

Українськими дослідниками визначено, що 20 квітня 1942 р. ініціативна група від імені 60000 болгар, які жили у 30 селах Таврії, звернулася до болгарського царя Бориса ІІІ з проханням дозволити переселитися на прабатьківщину, а також посприяти реалізації цього наміру. Основна маса переселенців вирушила до Болгарії на початку вересня 1943 р. В основному переселенню віддавали перевагу ті, хто боявся нових переслідувань за умови повернення радянської влади. На зимівлю переселенці зупинилися у південній частині Бессарабії, а вже у середині березня 1944 р. було досягнуто домовленості між урядами Румунії та Болгарії щодо порядку прямування переселенських партій до Добруджі. Переселенський рух охопив не тільки болгарські села Таврії, але й Криму, Кіровоградської, Миколаївської та Одеської областей. Усього переселялося близько 2500 осіб. Проте після приходу до влади у Болгарії комуністів на чолі із Г. Дімітровим з вересня 1944 р. почалися репресії проти болгар, які переселилися з Таврії. А на початку березня 1945 р. на основі домовленостей радянського та болгарського уряду всі болгари, які були свого часу громадянами

СРСР, підлягали негайному поверненню до Радянського Союзу. Абсолютна більшість з них була розміщена вже на території Таджикистану, а після 1956 р. їх нащадкам вдалося повернутися до Таврії. Залишитися у Болгарії пощастило невеликій кількості болгар, які скористалися підробленими паспортами й довідками, де місцем народження вказувалися території Румунії чи Болгарії [60, с. 135].

Політика «остаточного розв'язання єврейського питання» гітлерівцями призвела до масового знищення єврейського населення. Масові акції з винищення єврейського населення в окупованій Україні супроводжувалися потужною пропагандистською антисемітською кампанією. Її метою, серед іншого, була й провокація погромів євреїв на територіях, контрольованих радянською владою. Проте такі спроби спровокувати погроми виявилися марними.

Дослідниками визначено, що найбільш жорсткі акції з винищення єврейського населення проводилися в німецькій зоні окупації. Поділля та Житомирщина розглядалися Німеччиною як основа колонізації Сходу (території СРСР) [53, с. 23]. Дещо інші форми розв'язання «єврейського питання» застосовувалися в Трансністрії. На її території каральні акції проводили військові підрозділи та загони жандармів. Масштаби цих дій суттєво залежали від розвитку подій на фронтах [5, с. 328]. Як довели українські дослідники, на частині території Трансністрії з осені 1941 р по 1944 р. масові розстріли євреїв не проводили. Румунська адміністрація з грудня 1942 р. у здійсненні політики стосовно єврейського населення віддавала перевагу не безпосередньому фізичному знищенню євреїв, а схилялася до створення умов, що сприяли б їх поступовому вимиранню [14, с. 158]. У науковій літературі ґрунтовно досліджено переміщення єврейського населення в роки війни до гетто. Дослідники вказують на істотні відмінності в організації гетто в німецькій зоні окупації України від гетто, які існували в окупованій Європі. Розміщені на території України гетто мали тимчасовий характер і були призначені для концентрації єврейського населення для подальшого знищення.

Суттєво відрізняються оцінки загальної кількості знищених євреїв в Україні. При тому, оцінки кількості загиблих тривалий час мали чітку тенденцію до зростання. Так, Б. Кравченко у 1997 р. називав цифру в 600 тис. осіб [45, с. 198]. За оцінками А. Круглова в Україні, за винятком Східної Галичини (належала до польського Генерал-губернаторства) з липня 1941 р. по січень 1943 р. було знищено близько 750 тис. євреїв [48, с. 63-64]. Проте І. Арад наголошує, що з 1475-1550 тис. євреїв, які залишилися на окупованій території України, загинуло від 1452 до 1518 тис. осіб [5, с. 798].

Практично у всіх наукових дослідженнях мовиться про масштабні втрати єврейського населення України та повне знищення єврейських містечок (штетлів). За твердженням канадської дослідниці А. Штерншис у СРСР існували два типи єврейської ідентичності: ідиш-мовні євреї колишньої смуги осілості, що представлені єврейськими містечками, і російськомовні євреї великих міст. Вона вважала, що Друга світова війна і Голокост призвели до повного руйнування ідиш-розмовної єврейської громади і тільки одна єврейська ідентичність пережила війну - ідентичність міських євреїв [99, р. 182]. Врятуватися від знищення більшості євреїв не вдалося. Одні рятувалися шляхом втечі на підконтрольну румунам Трансністрію, інші віддавали перевагу участі у діях представників руху опору, порівняно невелику частину врятували від смерті небайдужі представники інших етнічних груп. При тому, у радянській історіографії найбільше досліджень висвітлювали участь євреїв у діях партизанських загонів та зусилля громадян, спрямовані на порятунок євреїв від знищення.

У працях українських пострадянських науковців більше уваги приділяється висвітленню Голокосту, у тому числі й міри причетності до нього ОУН, УПА та українських поліцаїв. Українські дослідники дійшли висновку, що істотна зміна орієнтирів ОУН та УПА у ставленні до євреїв відбулася у 1942 р. На початку німецько-радянської війни участь оунівців у погромах євреїв найчастіше визначалася не програмними вказівками організацій, а особистим баченням цієї проблеми лідерами місцевих організацій ОУН [42, с. 312-313]. Поряд з тим, до складу УПА входила також єврейська сотня. А відхід ОУН від оцінки єврейського населення України як «жидокомуни», «жидобільшовизму» остаточно відбувся у 1950 р., коли у листівці цієї організації було зафіксовано, що «євреї - громадяни України» [17].

Одним із аспектів висвітлення участі євреїв у Другій світовій війні є їх участь в боротьбі у складі Червоної Армії. На думку окремих дослідників, ця тема всіляко замовчувалася навіть у період бойових дій, коли про них не згадували навіть у статистичних повідомленнях про кількість нагороджених, хоча на 1943 р. євреї посідали четверте місце за кількістю нагороджених після росіян, українців та білорусів [10]. Серед воїнів Червоної Армії в роки війни було від 350 тис. до 500 тис. євреїв, що становило 1,4% від її загального складу (росіяни - 65,4%, українці - 17,7%, білоруси - 3,2%). Водночас, питома вага євреїв серед воїнів Червоної Армії загалом переважала відповідний показник представників багатьох інших етнічних груп, які серед населення СРСР мали більшу питому вагу, аніж євреї [73, с. 157]. У військових частинах, що звільняли Україну від вермахту, євреї становили від 0,6 до 1,1%. Тим часом відсоток офіцерів серед євреїв, які воювали у складі Збройних сил СРСР, був найвищим серед аналогічних показників інших народів. А у роки війни загинуло 142 тис. радянських євреїв (1,7% від усіх втрат особового складу) [22, с. 85].

Сучасні дослідники відзначають, що сталінська політика щодо євреїв під час Другої світової війни відзначалася бівалентністю. З одного боку, Й. Сталін продовжив розпочатий наприкінці 1930-х рр. процес усунення євреїв із владних структур (такі дії також пояснювалися ідеологічною війною з гітлерівцями, які активно й не без успіху обігрували у своїй пропаганді фактор «жидо-більшовизму»). З іншого - він активно використовував єврейський фактор у зовнішній політиці з метою отримання матеріальної допомоги від єврейських громад з країн антигітлерівської коаліції [22, с. 85]. У той же час, деякі дослідники навіть стверджували, що німецький Голокост дістав своєрідне продовження у формі радянського антисемітизму [71, с. 215].

Загалом вітчизняні дослідники сходяться на думці, що наслідки Другої світової війни виявилися для євреїв непоправно тяжкими, особливо у демографічному плані. Культура штетлів - «ідишкайт» - зникла майже остаточно. Мова ідиш втратила більшість своїх носіїв, а Голокост євреїв залишався у СРСР забороненою темою до 1960-х рр. і не згадувався у радянських підручниках аж до розпадку СРСР.

Порівняно небагато уваги представники радянської історіографії приділяли висвітленню долі ромського населення в роки Другої світової війни. Вже сучасними українськими дослідниками було визначено, що окупаційна політика щодо ромів, не маючи на початковому етапі війни проти СРСР ідеологічно окреслених форм (на відміну від «єврейського питання»), зазнавала істотних трансформацій у ході бойових дій. Частково вона формувалася й на місцях, коли зацікавлені у робочій силі керівники використовували ромів під час виконання різного роду робіт. Хоча багато ромів гинули, виконуючи важкі роботи, але це не можна вважати тотожним планомірному винищенню. Водночас існує багато свідчень того, що керівництво вермахту віддавало накази про винищення таборів ромів, керуючись уявленнями про те, що серед ромів є багато «шпигунів». Перша хвиля вбивств ромів здійснювалася мобільними оперативними загонами поліції безпеки та СД [92, с. 889].

Жахливою операцією з переміщення румунських громадян на територію Трансністрії була депортація за Дністер ромського населення, яка почалась у травні 1942 р. Уже до 15 серпня 1942 р. тут було розміщено близько 25 тис. осіб ромської національності. Частина з них загинала від знущань, прямої фізичної розправи, але найчастіше смерть наступала від голоду та холоду. А близько 11,5 тис. ромів були переміщені СС на територію німецької зони окупації і там знищені [15, с. 435].

У багатьох наукових працях сучасних українських науковців акцент зроблено на визначення масштабів знищення євреїв та ромів у роки війни. Водночас не спростований колишній стереотип про те, що начебто євреї не чинили опору Голокосту. Висвітлення створення бойових груп самозахисту в гетто і таборах, аналіз збройних виступів дав змогу науковцям стверджувати про дієвість єврейського руху опору [71, с. 211]. У багатьох наукових студіях також наводяться факти допомоги українців та росіян місцевим євреям задля уникнення їх тотального винищення. Водночас висвітлення потребує також і позиція тих, хто беззастережно видавав карателям єврейські сім'ї, що жили по сусідству, а також тих, хто особисто брав участь у винищенні єврейського та ромського населення.

Висновки

війна національний світовий

Результати досліджень вітчизняних та зарубіжних науковців переконливо свідчать про загрозу тоталітарних режимів для всього людства. У контексті дослідження історії національних меншин України на користь такої думки свідчить масове знищення єврейського та ромського населення в роки війни, інспірування міжетнічних конфліктів, переслідування та депортації за національною ознакою, що здійснювалися за ініціативи лідерів Німеччини та СРСР. Тим більше, що уявлення як Гітлера, так і Сталіна про політичну діяльність світового масштабу допускали таємні домовленості з метою переділу територій на свою користь. Такий переділ здійснювався без урахування потреб та інтересів етнічних груп, які проживали на цих землях. Не скидаючи з рахунку спроб керівництва європейських демократій умиротворити агресора, все ж варто підкреслити, що межа, до якої могли собі дозволити дійти керівники демократичних країн у закулісних перемовинах і переділі світу, не йшла у жодне порівняння із тим, що планували та втілювали у життя вищі керівники СРСР та Німеччини - країн, які виступили ініціаторами Другої світової війни.

Компаративний аналіз тематики досліджень, присвячених висвітленню долі національних меншин України в роки Другої світової війни, дозволяє стверджувати, що найбільше наукових праць присвячувалося висвітленню історії євреїв, поляків, кримських татар, німців. Дещо менше уваги приділялося дослідженню долі ромів, болгар, угорців. Водночас протягом кількох останніх років помітним є зростання питомої ваги досліджень, присвячених висвітленню долі польської національної меншини в роки війни. Українські науковці, які аналізували події 19391941 рр., більше зверталися до історії поляків, німців та євреїв. Водночас у дослідженнях, присвячених вивченню німецько-радянської війни (1941-1945 рр.), порівняно більше уваги науковці звертали на висвітлення долі євреїв, кримських татар, німців та ромів. У переважній більшості досліджень період Другої світової війни після травня 1945 р. уже аналізувався як «повоєнний», хоча Радянський Союз продовжував бойові дії у рамках радянсько- японської війни, а на українських землях продовжували збройну боротьбу українські та польські повстанці.

Про єврейське населення України переважно йдеться у контексті аналізу Голокосту та участі у збройній боротьбі проти Німеччини і її союзників (у складі частин Червоної Армії та партизанських загонів). Історія польської національної меншини аналізується через призму радянсько-польської війни, примусового переселення, повстанської боротьби та міграцій, зумовлених прагненням залишити зону бойових дій. Крім того, частина дослідників висвітлює процес протиборства між поляками та українцями на західноукраїнських землях, які поляки розглядали як свої «східні креси». Порівняно із радянською історіографією, менше уваги сучасні українські дослідники приділяють висвітленню участі поляків у боротьбі проти Німеччини у складі частин Червоної Армії. В україноцентричному дискурсі про характер українсько-польського конфлікту поширена думка, що цей конфлікт на початку війни, коли існувала надія на вирішення «українського питання», не набув такої гостроти, як наприкінці війни, коли вирішувалася доля відновлення Польської держави, де українці мали б статус національної меншини. Про кримських татар йдеться переважно у дослідженнях, у яких висвітлюється їх депортація у 1944 р. та її наслідки. А доля ромів у роки війни в основному показується через призму їх знищення у німецькій зоні окупації або використання їхньої праці для потреб окупаційної влади.

Висвітлення долі представників національних меншин України в роки Другої світової війни здійснювалось і здійснюється за вагомого впливу геополітичних чинників. Актуалізація дослідження міжетнічної взаємодії найчастіше пов'язана із аналізом процесу приєднання певних територій до УРСР, змін етнополітичної структури, дослідженням Голокосту та висвітленням різних аспектів колабораціонізму. Осмислення ставлення до участі у бойових діях відбувається під потужним впливом уявлень про громадянські обов'язки й іноді не пов'язується із аналізом забезпечення громадянських прав. Водночас колабораціонізм у середовищі національних меншин України дослідники в основному пояснюють помилками чи прорахунками довоєнної радянської етнополітики.

Література

1.Айсфельд А. Великая Отечественная война // Немцы России: энциклопедия в 3 т. Т. 1: А-И. Москва: ЭРН, 1999. С. 338.

2.Айсфельд А., Мартиненко В. Етнічні німці України під час Другої світової війни і в повоєнні роки // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст. У 2 кн. Кн. 1. Київ: Наук. думка, 2011. С. 595-643.

3. Андрухів І. О., Кам'янський П. Є. Суспільно-політичні та релігійні процеси на Станіславщині в кінці 30-х - 50-х роках ХХ ст.: Історико-політологічний аналіз. Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2005. 364 с.

4. Анфилов В. А. Дорога к трагедии сорок первого года. Москва: Акопов, 1997. 304 с.

5.Арад Ицхак. Катастрофа евреев на оккупированных территориях Советского Союза (1941-1945). Днепропетровск: Центр «Ткума»; ЧП «Лира ЛТД»; Москва: Центр «Холокост», 2007. 816 с.

6. Барсенков А. С., Вдовин А. И. История России. 1917-2004. Москва: Аспект-Пресс, 2006. 816 с.

7.Безсмертя. Книга пам'яті України. 1941-1945 / гол. ред. кол.: І. О. Герасимов. Київ: Пошуково-видавниче агентство «Книга пам'яті України», 2000. 944 с.

8.Білас І. Переселенсько-депортаційні акції: політико-правовий аспект // Депортації українців та поляків: кінець 1939 - початок 50-х років (до 50- річчя операції «Вісла») / упорядник Ю. Сливка. Львів : Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України, 1998. С. 33-35.

9.Білоусов С. Велика співдружність народів СРСР - джерело сили і могутності радянської соціалістичної держави. Київ, 1952. 186 с.

Размещено на Allbest.ru