Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

з Всесвітньої історії

на тему: «Третій хрестовий похід та його наслідки»

Зміст роботи

хрестовий похід акра арсуф єрусалим

Вступ

Розділ 1. Причини та учасники походу

1.1 Соціально-політичне становище держав Сходу напередодні ІІІ Хрестового походу

1.2 Підготовка до нового хрестового походу на Заході

1.3 Керівники походу

Розділ 2. Основні події та наслідки походу

2.1 Облога Акри

2.2 Битва при Арсуфі

2.3 Наступ на Єрусалим та закінчення походу

2.4 Наслідки походу

Висновки

Список джерел та літератури

Додаток

Вступ

Актуальність обраної теми. Третій Хрестовий похід увійшов в історію як, мабуть, найбільш масштабний з усіх хрестових походів, так як в ньому взяли безпосередню участь відразу четверо європейських монархів, причому це були представники найбільш могутніх держав свого часу - Англії, Франції, Німеччини та Австрії. Перші хрестові походи відбувалися або загонами великих феодалів, або зовсім простолюдинами (як в першому поході), або лише двома королями (як у другому поході).

Становище християнських держав на Сході після Другого хрестового походу залишилося в тому ж стані, в якому воно перебувало до 1147 р. У другій половині XII ст. становище хрестоносців на Сході значно погіршилося через походи єгипетського султана Саладина (Салах-ад-Діна), колишнього полководця Нур-ед-Діна, засновника династії Айюбідів. У самих християнських державах Палестини намітився внутрішній розлад, яким скористалися сусідні мусульманські володарі: поки християнські воєначальники перебували в чварах, мусульмани під керівництвом султана Саладина об'єдналися в державу, яка простягалася від Багдада до Єгипту. Саладин завоював значні території і намагався знищити держави хрестоносців. Він легко розбив роз'єднаних християн, в 1187 р. взяв Єрусалим і встановив контроль над всією Святою Землею, за виключенням кількох прибережних міст. Тоді і було організовано Третій хрестовий похід (1189-1192 рр.).

Третій хрестовий похід подарував історії безліч цікавих і навіть класичних сюжетів - проте в підсумку закінчився поразкою. Тому вивчення причин, подій та наслідків Третього хрестового походу є актуальним та пізнавальним.

Джерела. Вивчення хрестових походів почалося разом з ними самими. Першими істориками цього руху були його сучасники, в тому числі безпосередні учасники та очевидці. Задовго до вчених Нового часу вони намагалися описати походи та розібратися в їх сутності. Протягом майже двохсот років - з кінця XI і до кінця XIII ст. - була створена величезна літописна та мемуарна література. Вона надзвичайно багата за змістом, різноманітна за формою, специфічна за методами відбору матеріалу та характером розкриття сюжету. Ця література, представлена ??як оригінальними, так і компілятивним творами, являє собою самостійне тематичне ціле. Немає жодної хроніки або анналів цього часу, в яких не згадувалися б хрестові походи. Але досі переважна більшість джерел не перекладена з мов оригіналів, існують лише окремі переклади уривків, які цитуються у зв'язку із дослідженням конкретного питання.

Третій хрестовий похід є першою експедицією, про яку залишилися докладні розповіді очевидців - і латинських християн, і мусульман. Їх можна розділити на декілька груп джерел: повідомлення хроністів, офіційні документи (наприклад, ордонанси), приватне листування та поезія трубадурів, до жанрів якої належать сирвенти, кансони та нечисленні «хрестові пісні».

Серед джерел Третього хрестового походу можна назвати твір Амбруаза, нормандського церковника, який відправився в Хрестовий похід з Ричардом Левове Серце і в період між 1194 і 1199 рр. написав епічну поему про експедиції, яка складалася з більш ніж 12 тисяч рядків. Розповідь Амбруаза, найімовірніше, була використана іншим хрестоносцем, Ричардом де Темпло, який також виклав події цього походу. Дійшли до нашого часу ордонанси Філіпа ІІ Августа про хрестовий похід та Саладинову десятину [7], повідомлення Арнольда Любекського про хрестовий похід Фрідріха І Барбаросси [1], Бернарда Казначея про взяття Акри та війну Ричарда із Саладином [2], повідомлення арабського історика Боаеддіна про облогу Акри християнами [3]. Уривок із «Хроніки Амбруаза» наведений в праці О. А. Доманіна [14, с.389]. Повідомлення про переправу Фрідріха Барбаросси можна знайти в другій книзі твору Никіти Хоніата [6, 2].

Розповіді, біографії та листи, написані трьома придворними Саладина -Імад аль-Діном, Баха ад-Діном та Каді аль-Фаділем, які займали високі посади - відображають ставлення мусульман до Хрестового походу. Їх також можна порівняти зі свідченнями історика з Мосула Ібн аль-Асіра, який не був прихильником Айюбідів. У віці 28 років він приймав участь у 584/1188-89 р. в битвах Саладина проти хрестоносців у Сирії та Єрусалимі і до 1194 р. знаходився у Дамаску [19, с.9 - 10]. Праця Ібн ал-Асіра є, по суті, компіляцією всіх відомих в період його життя історичних повідомлень арабо-мусульманських джерел.

Серед доступних джерел слід назвати окремі повідомлення про Третій хрестовий похід та його учасників флорентійського хроніста, історика та державного діяча Джованні Віллані, який в своїй «Історії Флоренції» торкався окремих аспектів походу [4, V, 3, 4, 13].

Особливим видом джерел з історії хрестових походів є пісні трубадурів, в яких вони не тільки відображували соціальні амбіції, релігійні уявлення та літературні звичаї свого часу, але й давали повідомлення про самі походи. Для курсової роботи особливе значення мають хрестові пісні та окремі сирвенти - «службові пісні», в яких обговорювалися політичні, релігійні, моральні та «хрестові» питання. Конон де Бетюн, учасник Третього та Четвертого хрестових походів, написав знамениту хрестову пісню, в якій описав священні цілі лицарів в поході та їх майбутню славу на батьківщині [5, с.208 - 209]

Один з найбільш часто згадуваних аспектів походу - небезпека самого шляху, що не дивно, особливо якщо згадати про одного із перших трубадурів, герцога Аквітанського Гильєма IX, який по дорозі в Святу Землю втратив майже всіх своїх людей. Гаусельм Файдит (біля 1172 - біля 1203 р.), який брав участь у Третьому хрестовому поході, написав по поверненні додому пісню «Del gran golfe de mar» (1192/1193 рр.), з якої випливає, що він не був у захваті від подорожі. Особливо не сподобалося йому плисти по морем: «Під дзвін струмка серед дібров Блукаю,піддавши забуттю І барки коливання, І шторм, і лиходійство Морських розбійницьких орав [18, с.68 - 59]. Автор визнає доблесть та чесноти хрестоносців, але йому огидно, що деякі з них пускаються в плавання лише для грабежу та розбою.

Стан вивчення проблеми. Історія хрестових походів на Схід належить до провідних тем світової медієвістики. З самого початку Хрестові походи відкрили нову главу в двох різних, але взаємопов'язаних історіях - західної і східної. У першій вони були «важливою складовою частиною еволюції середньовічної західної Європи». Їх значення давно визнано і вивчалося багатьма поколіннями європейських і вітчизняних вчених. Останнім часом все більшу увагу фахівців привертає історіографічний аспект її вивчення.

У працях істориків ХV - XVI ст. тема хрестових походів відображена скупо: в цей час науковці - гуманісти виявляли слабкий інтерес до історії хрестових походів. Адже останні відносилися до «варварських» часів, які представляли собою, з точки зору гуманістів, період занепаду в історії європейських земель. Наприклад, Флавіо Бьондо присвятив трохи уваги Першому хрестовому походу в праці ««Декади історії, починаючи від занепаду Римської імперії», видані у Венеції у 1483 р. У трактаті «Про причини втрати святої Землі» німецького гуманіста Себастьяна Бранта в трактаті «про причини втрати Святої землі» він зупиняється на історії Єрусалиму, і в зв'язку з цим також описує Перший хрестовий похід.

В XVI - XVII ст. цікавість до хрестових походів пожвавлюється - можливо, це пов'язано із політичною ситуацією та вінами європейців з турками. В цей час з'являється новий погляд на хрестоносний рух - «заради наживи», а не на ідеологічному ґрунті. Тут треба помітити, що обидві концепції існують і сьогодні.

Серед представників, що обстоювали ідеологічну концепцію, можна виділити католицького історика Чезаре Баронія з працею «Церковні Аннали», в якій розглянута передісторія хрестових походів і висвітлена політика папства. Одним з перших істориків, що висловили негативну думку щодо хрестових походів був німець Йоганн Аветін. В «Баварській хрониці» він засуджує хрестові походи як породження забобонів католицизму, внаслідок яких відбувалися страшні кровопролиття. Концепція «лицарів наживи» розвивається в творах протестантів, наприклад, Матвія Дрессера та Т. Фуллера. Останній, наприклад, нагадував, які важкі наслідки були у Хрестових походів для всієї Західної Європи: страхітливі людські втрати, величезні фінансові витрати, пожежі та розбої.

Історики епохи Просвітництва виказували суб'єктивні оцінки щодо хрестових походів. Наприклад, Вольтер називав їх «епідемічним жахом», та «релігійним божевіллям народів». Історик Гібон висловлював більш зважені погляди. Він писав, що хоча християни мали моральне право воювати з турками для захисту релігії і зупинки їх руху на Захід, але безумством була відправка на Схід такої кількості людський сили. Він ставив походи в один ряд із завоюваннями гунів, вандалів, готів, а потім арабів і турків (тобто, щось на зразок переселення народів).

За точкою зору Гегеля, причини хрестового походу лежали в сфері кардинальних духовних потреб і практичних інтересів католицької церкви, яка завдяки хрестоносному руху зросла в панівний релігійний і політичний інститут всієї Західної Європи [17, с.9 - 12].

На початку ХІХ ст. відбувається чергова хвиля романтизація історії середньовіччя, в тому числі і епохи хрестових походів та їх дійових осіб. В цьому плані слід згадати творчість В. Скотта, дія романів якого відбувається під час Третього хрестового походу.

Наукове вивчення історії хрестових походів пов'язано з іменами німецьких істориків Леопольда фон Ранке і Генріха фон Зібеля, а також Бернгарда Куглера [22]. Попередники Зібеля бачили своє завдання в тому, щоб по можливості повно та хронологічно відтворити події хрестових походів. При це вони, як правило, не відокремлювали легендарні розповіді від цілком достовірних відомостей. Р. Зібель виявив себе тонким аналітиком, який зміг переглянути багато питань історії хрестоносного руху. Він довів, що свідоцтва Раймунда Ажильского, італо-норманського Аноніма та Фульхерія Шартрського заслуговують більшої довіри, ніж повідомлення інших, більш відомих на початку XIX століття середньовічних хроністів. Зібель спробував пояснити причини походів європейських лицарів на Схід з наукової точки зору, звернувши увагу на особливості релігійного світогляду тієї епохи, політичні інтереси папства тощо. Б. Куглера як історика середньовіччя цікавила, насамперед, хрестоносна епопея. Зокрема, історія хрестових походів висвітлена ним в працях «Дослідження з історії другого хрестового походу» та «Історія хрестових походів» [22].

Серед російськомовної літератури слід назвати працю Ф.І. Успенського «История крестовых походов», видану ще у 1900 - 1901 рр. Автор обгрунтував думку, що хрестові походи як за своїми мотивами, так і за наслідками мали значення для усіх східноєвропейських народів [28, с.3].

У радянський період хрестові походи отримали вкрай негативну оцінку загарбницьких походів європейських феодалів, які супроводжувалися масовими знищеннями місцевого мирного населення. Відбиток подібної оцінки можна досі знайти у сучасній історичній літературі.

У монографії М. А. Заборова [15] охарактеризована історіософія хроністів XI - XIII століть та визначені специфічні риси історичних поглядів тих ченців, кліриків та лицарів, які були творцями джерел хрестоносного циклу (їх схиляння перед «чудовим» і разом з тим зародження елементів скептичного, раціоналістичного ставлення до «чудес господніх»). Показано двоїстість установок хроністів, у яких як би перепліталися уявлення про хрестові походи як про «божественні» за своїм походженням та сутності підприємства з реалістичним, повним тверезих пояснень підходом до подій, які вони описували [15, с.90]. Але в цьому плані охарактеризовані хроніки Другого і Четвертого походів [15, с.123 - 136, 150 - 175], а про твори літописців Третього походу інформація майже відсутня. В праці «Историография крестовых походов (литература XV - XIX вв.) [16]. М. А. Заборов проаналізував літературу з історії хрестових походів, створену у XV - XIX ст. та надав систематичний огляд багатьох книг з цієї теми. Ще одна праця цього ж автора - «История крестовых походов в документах и материалах» [17] характеризує твори окремих латинських хроністів, повідомлення східних сучасників та пам'яток давньоруської літератури. В цьому виданні автор обмежився розглядом джерел тільки Першого та Четвертого хрестових походів.

На сучасному етапі історія хрестових походів та їх діючих осіб продовжує вивчатись та популяризуватись як у західноєвропейських, та і у східноєвропейських країнах. В монографії К. Хілленбранд «Крестовые походы: взгляд с Востока» крім аналізу образу франків автор простежує вплив хрестових походів на мусульманський світ. В 4 розділі роботи дослідниця проаналізувала джерела періоду Третього Хрестового походу стосовно джихаду Саладина та падіння Акри [30, с.172 - 242].

Саме Третьому хрестовому походу присвячено не так багато авторитетних сучасних праць. В праці П. Віймара «Крестовые походы: Миф и реальность священной войны» аналізуються події перших двох Хрестових походів та наступ Саладина на християн [10, с.329 - 341]. Автор докладно розглядає як самі хрестові походи, так і створення всіх хрестоносних держав (яким присвячені окремі глави), зміни, які відбулися в мусульманському світі, боротьбу за об'єднання мусульманського Сходу, історію ісламських правителів, які вели війну проти європейських поселенців.

Т. Есбридж у своїй книзі докладно аналізує події Третього хрестового походу та дає характеристику видатним особистостям, в тому числі Ричарду Левове Серце. Розглядаючи історію кривавої боротьби з точки зору і християн, і мусульман, автор тим самим уникає в оповіданні упередженості [31]. Окремі факти з історії Третього Хрестового походу можна знайти в праці «История крестовіх походов» підготовлену дослідниками Оксфордського університету. В праці розглянуті такі загальні проблеми хрестоносного руху, як фінансування походів, складу учасників та окремі джерела з історії Хрестоносного руху, мистецтва латинського Сходу та військово-ченечних орденів [18].

Г.Г. Кенігсбергер в своїй праці аналізує поді, які відбувалися у країнах як Західної, так і Східної Європи, тісно ув'язуючи їх із тими процесами в соціальному та культурному житті, які розвивалися у ісламському світі, Центральній Азії та Візантії. Європа у 400 - 1500 рр. у Г. Кенігсберга - це не «темні віки», а динамічний період, наприкінці якого сформувалася система цінностей, яка вплинула у подальшому на усі країни світу [20].

В творі О.А. Доманіна «Крестовые походы. Под сенью креста» аналізуються причини та наслідки Хрестових походів для християнського та ісламського світів. Третьому Хрестовому походу присвячений 14 розділ книги [14, с.250 - 273]. У додатку автор розмісти документи епохи Хрестових походів, в тому числі уривок із «Хроніки Амбруаза» [14, с.389].

Є.А Разін в праці, присвяченій історії військового мистецтва, не вдається до розбору подій та битв Третього хрестового походу. Втім, він відмічає, що починаючи саме від нього змінився стратегічний напрям руху хрестоносців, які стали обирати морський шлях [26, с.191]. Битву при Хаттині, яка мала наслідком проголошення Третього хрестового походу, та бій за Акру ретельно розглянуті в праці К.Дерівз «Великие сражения крестоносцев» [12].

Біографії королів, які очолили похід, створені багатьма дослідниками. В них можна знайти опис окремих подій Третього хрестового походу. Так, наприклад, в останньому розділі праці М. Пако, присвяченій Ф.Барбаросі, наводяться дані про організацію хрестоносців та участь короля в Третьому хрестовому поході [23, с.295 - 314 ]. В працях О. А. Добиаш-Рождественської [13], Р. Перну [25] та У. Кеслера [21] аналізуються життя та діяльність Ричарда Левове Серце. Праця В.Д.Балакіна, присвячена Фрідріху Барбароссі, написані на основі вивчення усього корпусу опублікованих джерел та численних історіографічних трудів [8].

Отже, підводячи підсумки, можна сказати наступне: в основному в європейській історіографії відношення до хрестових походів ідеалізовано, у дослідників переважає європоцентристський похід, у своїх роботах вони сприймають походи захоплено, особливо це помітно в працях перших істориків, але можна виділити тенденцію поступового відходу від цієї традиції, зокрема, в останніх по часу роботах.

У радянській та російській історіографії Хрестових походів (М.А. Заборов та С.П. Карпов) значна увага приділяється позитивним (перший досвід західної колонізації, посилення товарообігу, розвиток ремесел та морської справи, розширення світогляду європейців, нові технічні досягнення та побутові звичаї, нові сільськогосподарські культури, отримання багатств церквою, відтік войовничих лицарів до Палестини тощо) для Європи наслідкам цього історичного феномену, хоча вони відмічають і деякі негативні явища (колосальні людські та матеріальні втрати Європи, поглиблення прірви між християнами та мусульманами, проголошення джихаду як відповіді на жорстокості хрестоносців, удар по Візантії - захоплення Константинополю). Врешті-решт, Європі довелося усвідомити себе єдиною культурною спільнотою, і, зазнавши поразки, європейці поступово почали переоцінку своїх духовних цінностей.

Отже, як видно з наведеного огляду, епоха Хрестових походів викликала і продовжує викликати інтерес дослідників - як європейських, так і східних. Напрями їх відрізняються один від одного і мають ряд особливостей. Особливості західної історіографії полягають у тенденційності дослідників, починаючи від перших праць з історії Хрестових походів, в яких мусульмани названі «варварами» і включаючи праці середини ХХ ст. Тільки в останніх роботах можна спостерігати відхід від цієї тенденції. По-друге, праці дослідників в основному присвячені опису хрестових походів, і лише в деяких аналізуються більш вузькі проблеми історії хрестоносного руху, утворення хрестоносних держав та історія лицарських орденів. Що стосується східних істориків, то ними тематика хрестових походів вивчена недостатньо. У російській історіографії можна спостерігати схожі тенденції - всього декілька книг, присвячених або загальним питанням, або більш вузьким проблемам.

В пострадянській історіографії набагато більше уваги приділяється аспектам взаємодії культур Заходу і Сходу, що робить подальші дослідження з цього приводу набагато більш цікавими та актуальними. Примітною рисою сучасного етапу вивчення хрестових походів є широкого кола різноманітних джерел - писемних, пам'яток архітектури, мистецтва, археологічних матеріалів тощо.

Об'єктом роботи є Третій хрестовий похід.

Предмет роботи - організація та хід походу.

Метою роботи є висвітлення подій Третього хрестового походу на підставі аналізу доступних джерел та наукової літератури .

До завдань роботи входило:

– визначити основні джерела та розглянути історіографічну базу з історії Третього хрестового походу;

– проаналізувати причини Третього хрестового походу;

– розглянути перебіг основних подій походу;

– сформувати уявлення про наслідки походу.

Методологія. Основним використаним у роботі методом був метод комплексного підходу до джерел, заснований на поєднанні писемної традиції та інших видів джерел. Також застосовувався метод системного підходу та порівняльний метод, методи наукового аналізу та синтезу.

Хронологічними рамками дослідження є період 1189 - 1192 рр. до н. е., але в тексті роботи є звертання до окремих фактів періоду Другого хрестового походу.

Географічні рамки роботи - території Західної та Південної Європи та Близький Схід.

Наукова новизна полягає у науковому значенні теми хрестових походів взагалі та Третього хрестового походу зокрема та недостатній практичні розробленості даної теми у науковій вітчизняній літературі.

Практичне значення: матеріали курсової роботи можна використовувати в курсі лекцій та підготовці до семінарських занять з «Історії Середніх віків».

Структура курсової роботи обумовлена її метою та завданнями. Робота складається з вступу, двох розділів, 6 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури та містить 43 аркуша основного тексту.

Розділ 1. Причини та учасники походу

1.1 Соціально-політичне становище держав Сходу напередодні ІІІ Хрестового походу

У другій половині ХІІ ст. політичне становище на мусульманському Сході змінилося - в Єгипті утворилася сильна мусульманська держава. Положення християнських держав на Сході після другого хрестового походу залишилося в тому ж стані, в якому воно перебувало до 1147 р. Всі події другої половини XII століття на Сході групуються найголовнішим чином близько величної імпозантної фігури Нуредина, якого потім змінив не менш величний Саладин [28, с.121]. Ані французький, ані німецький королі нічого не зробили для послаблення Нуредина, який цілеспрямовано намагався об'єднати мусульманський Схід. Між тим у самих християнських державах Палестини відбувалося внутрішнє розкладання, яким швидко скористалися сусідні мусульманські володарі. Розбещеність в антіохійському та єрусалимському князівствах виявляється особливо різко після закінчення Другого хрестового походу. До того ж, як в Єрусалимській, так і в Антіохійській державах на чолі стояли жінки: в Єрусалимському королівстві - королева Мелізінда, мати Бодуена III; в Антіохійському з 1149 р. - Констанція, вдова князя Раймунда. Починаються придворні інтриги, престол оточують тимчасові люди, у яких бракувало і бажання, і вміння стати вище інтересів партії. Сирійські християни знаходилися у страшному розбраті між собою [22, с.278].

Мусульмани ж, бачачи розбрат та безуспішність спроб європейських християн звільнити Святу Землю, почали наступати на Єрусалим та Антіохію з більшою рішучістю. Фатальне значення для християн придбав з середини XII ст. Нуредин, емір Алеппо і Мосула. З того часу, як він захопив у свої руки Дамаск, положення Єрусалима та Антіохії постійно висіло на волоску. Палестина поступово переходила до рук Нуредина, на півночі зростали домагання з боку візантійського царя Мануїла Комніна, який не втрачав з уваги вікової візантійської політики і вживав всіх заходів, щоб винагородити себе за рахунок слабших християнських князівств.

Саладин, хоча теоретично залишався якийсь час васалом Нуреддина, після смерті сирійського еміра в 1174 р. остаточно здобув політичну самостійність. З 1174 до 1186 р. ревно прагнув об'єднати під своїм керівництвом всі мусульманські території Сирії, Північної Месопотамії, Палестини і Єгипту. Саладин дав новий напрямок справам на Сході.

Військовий тактичний талант Саладіна неможливо недооцінювати: 4 липня 1187 р. він заманив у пастку і практично знищив одним ударом змучену спрагою армію хрестоносців поблизу населеного пункту Хаттин на півночі Палестини. Втрати хрестоносців в цьому бою були настільки великі, що мусульмани змогли швидко захопити майже всі Єрусалимське королівство. Міста Акра, Торон, Бейрут, Сидон, Назарет, Кейсарія, Яффа та Ашкелон були завойовані протягом трьох місяців. Але головним досягненням Саладіна є захоплення Єрусалиму (місто до цього 88 років перебувало у руках франків) 2 жовтня 1187 р. Успіх Саладина був затьмарений нездатністю захопити Тир, який став справжньою прибережною фортецею, в якій зібралися християни, які пережили недавні бої. Ця фортеця мала стати об'єднуючим фактором в латинському контрнаступі. Швидше за все, Саладин не очікував європейської реакції на його захоплення Єрусалиму, проте ця подія стала серйозним потрясінням для Заходу, відповіддю на яке став новий хрестовий похід.

Отже, після 1149 року Утремер в цей час зіткнувся з низкою кризових ситуацій: це смерть князя Раймунда Антіохійського в битві при Інабі, поразка при Хаимі в 1164 році, та хвороба короля Бодуена, через яку він не міг активно діяти. Повсюдно левантійські франки зверталися до Заходу з проханнями про допомогу, і, хоча невеликі загони прибували для захисту Святої землі, в основному прохання залишалися без відповіді [31, с.343 - 344]. У сі спроби відправити сильні хрестоносні експедиції на Схід в цей час виявилися невдалими. Але рани, нанесені християнству при Хаттині та Єрусалимі у 1187 році, знову підштовхнули латинський Захід до дії та розпалили хрестоносний ентузіазм, який мирно тлів вже багато десятиліть.

Проблема погіршення становища християнських держав Сходу ускладнилася поглибленням суперечностей між провідними державами Європи. У Франції з ХІ ст. розпочався процес централізації, чому перешкоджали, більше інших обставин, континентальні володіння англійської корони. У 1154 р. Генріх II Англійський Плантагенет (1154-1189 рр.) зайняв престол і поклав початок новій династії. Генріху, крім Англії, належали величезні володіння на континенті - так звана Анжуйська імперія, і під його владою опинилася уся Західна Франція - від Нормандії до Піренеїв.

На першу половину XII ст. припадає поступове відродження французької монархії. У Франції династія Капетингів зберегла корону, але в плані територіального панування і політичного контролю реальна влада, якою користувався король Людовик VII, так само як його син і спадкоємець Філіп II Август (з 1180 р.), була сильно обмеженою. Найбільше проблем створювало Капетингам піднесення графів Анжуйських. Філіп II Август, який оголосив володіння англійського короля Іоанна II Безземельного у Франції конфіскованими, домігся великих успіхів у боротьбі з англійцями.

Між тим, Філіп ІІ втрутився до сімейного конфлікту між Генріхом ІІ та його синами. Філіп мріяв повернути під владу французької корони землі Плантагенетів на континенті і став настроювати синів Генріха ІІ проти батька [20, с. 175 - 176]. Незважаючи на необхідність відправитися в хрестовий похід, Генріх ІІ та Ричард, на стороні якого виступав французький король, зчепилися в сутичці. Як влучно написав Б. Куглер, французи та англійці задумували новий великий похід проти ісламу, але він ніколи не здійснювався, бо сили цих народів майже безперестанку уходили на домашній розбрат, почасти дуже дикий [22, с.269]. В цей час англійці були панами Західної Франції від Нормандії до Аквітанії, і це становище унеможливлювало мир між двома народами до тих пір, поки або не буде знищено трон Капетингів, або уся французька земля не об'єднається знову в одну державу [22, с.273].

Весну та частину літа 1189 р. Філіп Август та Ричард ганялися за Генріхом на його землях на континенті. Нарешті старий король запросив миру і погодився на всі умови супротивників. Під час зборів, які порушували війна та внутрішні повстання, англійський король Генріх ІІ помер (1189 р.). Спадщина англійської корони перейшла до рук Ричарда. Ця смерть сприяла Третьому хрестовому походу, так як Ричард був у гарних стосунках із Філіпом Августом. Відтепер обидва королі - англійський та французький могли приступити до здійснення ідеї Третього хрестового походу. Окремі загони англійських та французьких лицарів відправлялися до Сирії, але це мало допомагало християнам на Сході, так як основна маса хрестоносців на чолі з королями ще довго затримувалися як із початком виступу на батьківщині, так і на шляху до Сирії [22, с.271].

У Німеччині великі міста мали великі привілеї і фактично користувалися повною самостійністю (так звані вільні міста). Економічний підйом ХІІ - ХІІІ ст. не привів до створення єдиного центру. Орієнтація на транзитну торгівлю, а також відсутність міцного союзу міст з королівською владою посилювали відцентрові тенденції. З ХІІ ст. починається новий етап експансії німецьких феодалів на схід, в землі слов'ян і народів Східної Прибалтики. Відмінними рисами Німеччини цього періоду були відсутність верховної влади, феодальна роздробленість. Князі, прагнучи не допустити посилення центральної влади, поперемінно обирали на престол представників різних династій - Габсбургів, Люксембургів та інших. Ослабленню німецьких імператорів сприяла зовнішня політика, підпорядкована великодержавним інтересам: яскравий приклад - Фрідріх I Барбаросса і його італійські походи. Влада в Німеччині перейшла до представника династії Гогенштауфенів Фрідріха Барбаросси, ветерана Другого хрестового походу у 1152 р. Трьома роками раніше Фрідріх прийняв титул імператора, але вже не перше десятиліття намагався втихомирити воюючі угрупування у власній державі, бажав встановити контроль над Північною Італією і весь цей час брав участь у конфлікті з папством і норманської Сицилією.

Протягом життя цілого покоління, у другій половині XII ст., християнська Європа була занадто зайнята власними проблемами, щоб думати про нові походи. Імператори і папи, князі та лицарі вважали за краще воювати один з одним, а не проти невірних [20, с.180]. Але падіння Єрусалиму знову розпалило на Заході ідею хрестових походів. Папа і численні проповідники знову стали закликати до об'єднання зусиль латинського християнства.

1.2 Підготовка до нового хрестового походу на Заході

Наприкінці літа 1187 р., коли Утремер ще не оговтався після катастрофи при Хаттині, а Саладин швидко завойовував франкську Палестину, архієпископ Йосип (Жозе) Тирський відбув на Захід. Він віз вісті про страшну поразку християнства хворому папі Урбану III, який відразу після їх отримання помер [22, с.246]. В наступні тижні новини розійшлися по Європі, поклавши початок новому заклику до зброї та військовій кампанії, яка увійшла в історію як Третій хрестовий похід. Тепер хрест взяли наймогутніші люди в християнському світі: Фрідріх Барбаросса, Філіп II Август та Ричард Левове Серце.

Тільки дійсно епохальні події 1187 р. допомогли вийти з глухого кута. Незважаючи на те, що в цей час Англія і Франція знаходяться у стані війни, складна ситуація змусила їх розпочати переговори про перемир'я. Так, у січні 1188 р. королі Генріх II та Філіп II погоджуються на спільні дії в обороні Святої Землі. Але колишні суперечки зовсім не були забуті - навпаки, ворожнеча між Анжуйською династією і Капетингами справила серйозний вплив на хід Третього хрестового походу. Але жахливі новини з Близького Сходу викликали таке сильне хвилювання, що правителі латинського християнського світу не тільки звернули увагу на заклик до зброї, вони на цей раз дотрималися своїх обіцянок і дійсно вирушили воювати.

В 1187 р. Ричард І був повністю залучений до західноєвропейської політики і продемонстрував абсолютну рішучість зберегти своє герцогство і взяти контроль над Анжуйською імперією після смерті Генріха II. Після цього він приєднався до Хрестового походу, мабуть, не думаючи про наслідки, адже цей крок загрожував не тільки його власним планам, але й перспективам династії.

Після смерті папи Урбана III (20 жовтня 1187 р.) папою став Григорій VIII. Вже до кінця місяця була випущена нова папська енцикліка «Audita Tremendi» - «Почувши про страшне», яка проголосила Третій хрестовий похід. Трагедія при Хаттині була названа «великою причиною для оплакування всіх християн». Утремер, як було сказано, поніс «сувору і жахливу кару», а мусульманські «язичники» були зображені «дикими варварами, спраглими християнської крові, що оскверняють святі місця»[31, с.345].

Дві нові теми вплелися в цей заклик. Вперше зло виявилося персоніфікованим - було названо ім'я Саладина - ворога, який був уподібнений дияволу. Цей крок говорив і про краще знайомство з ісламом, і про жахливий масштаб удару, нанесеного «злочинами» султана. «Audita Tremendi» задала тон проповідям Третього хрестового походу. Насправді весь процес поширення інформації про подію та про підготовку чергового Хрестового походу йшов під суворим централізованим церковним і світським контролем, а методи, використовувані для збільшення потоку добровольців, стали більш вишуканими та витонченими. Папа призначив двох папських легатів - Йосипа Тирського і кардинала Генріха Альбано, колишнього абата Клерво, щоб вони організували заклик до хреста відповідно у Франції та Німеччині [31, с. 347].

Після смерті папи Григорія VIII папську тіарі прийняв Климент ІІІ, який уславився як ярий пропагандист хрестових походів. Нова військова кампанія могла укріпити авторитет католицького духовенства, який на той час похитнувся. З метою підвищення патріотизму деякі кардинали дали обітницю пройти усю Європу, відвідавши Англію, Францію та Германію [11, с.140].

Широкомасштабні кампанії по залученню рекрутів приурочувалися до великих християнських свят: на Різдво 1187 р. такий збір був влаштований в Страсбурзі, а на Великдень 1188 р. - у Майнці та Парижі. Юрби християн, які зібралися на свята, вже мали відповідний для прийняття хреста настрій [31, с. 349].

З цього моменту та надалі ідея участі у Хрестовому поході набула більш чіткі форми, хоча не зовсім ясно, чи було це реакцією на централізований контроль або просто побічним продуктом поступового визнання. Якщо раніше хрестоносці були по-різному озброєними паломниками, мандрівниками або воїнами Христа, тепер вперше їх у документах називають crucesignatus (відзначений хрестом). Від цього слова згодом утворилися нові слова «crusader» (хрестоносець) та «crusade» (Хрестовий похід).

Третій хрестовий похід рекламувався та популяризувався і в світському суспільстві. У XII столітті в аристократичних колах почали відігравати значну роль трубадури (придворні співаки, які часто самі були шляхетного походження), почали розвиватися поняття куртуазності та лицарства, особливо в таких регіонах, як Південно-Західна Франція. Тепер, після 1187 р., трубадури співали пісні про священну війну, розносячи таким чином послання, що містилися в «Audita Tremendi». Наприклад, Конон де Бетюн, трувер із Пікардії, що приєднався до Третього хрестового походу, у 1188 - 1189 рр. написав вірш «Увы! Любовь, зачем ты мне велела», в якому відбилися знайомі теми - плач про захоплений Істинний хрест і зауваження, що «кожен чоловік повинен бути нещасним і сумний». Але також новий упор був зроблений на поняття сорому та обов'язку. Конон писав: «Тепер ми побачимо, хто буде по-справжньому хоробрий... [і] якщо ми дозволимо нашим смертельним ворогам залишитися [на Святій землі], то будемо соромитися до кінця життя» [9, с.208 - 209]. Свята земля зображувалася як вотчина Господа, що зазнала небезпеки.

На заклик до Третього хрестового походу відгукнулися десятки тисяч латинських християн. До складу учасників походу входили лицарі з Англії, Германії та Франції та представники патриціату із північноіталійських міст. Джерела кажуть, що спочатку армія Ричарда Левове Серце налічувала близько 8 тис. добре навчених воїнів. Ричард зумів зібрати і оснастити велике військо - для цього він залучив ресурси Анжуйської імперії та кошти, отримані від Саладинової десятини. Армія французького короля була нечисленною - всього 2 тис. воїнів. Однак імператор Фрідріх Барбаросса повів величезну армію числом до 100 тис. вояків з усієї імперії. Цього війська вистачило б, щоб повністю позбавити її від присутності мусульман. Але після того як імператор потонув у річці, частина воїнів повернулася до Європи, і лише мала її частина дійшла до Святої землі, однак їх нечисленність ніяк не вплинула на результат походу.

Відомо, що Ричард зібрав кошти для хрестового походу менше, ніж за рік і вкрай радикальними способами. Він пустив на спорядження війська всю державну скарбницю, потрійний річний дохід, продавав місця єпископів і шерифів, титули та пільги, за гроші відмовився від верховного сюзеренитету над Шотландією. Він посадив у в'язницю всіх головних радників батька і випустив їх тільки за викуп. «Я продав би Лондон, якби знайшовся покупець», - говорив Ричард. На зібрані гроші побудували флот, екіпірували армію, зробили запаси зброї, амуніції та харчів [29, с.145].

Генріх II і Філіп Август незабаром після прийняття хреста в січні 1188 р. обклали і Англію, і Францію спеціальним податком, з метою зібрати кошти для фінансування експедиції [7]. Відомий як «Саладинова десятина» збір, який становив десять відсотків від всього рухомого майна, нав'язувався під загрозою відлучення від церкви. До збору податку були залучені також тамплієри і госпітальєри. Стягнення Саладинової десятини, яке проводили у багатьох містах занадто суворо, буквально «вижимаючи» з людей непомірні суми грошей, викликало перший дисонанс у радісному настрої тих днів [22, с.270]. Серед тих, хто залишилися на Заході цей безпрецедентний податок був надзвичайно непопулярним: скарги лунали і серед мирян, і серед церковників. Але, принаймні, в Анжуйській імперії десятина спрацювала. До своєї смерті Генріх II зумів зібрати близько 100 тисяч марок. Кампанію по збору коштів продовжив і активізував Ричард І.

Кількість зібраних коштів мала прямий вплив на долю Третього хрестового походу, почасти тому, що і Ричард, і Філіп повинні були платити солдатам за весь період експедиції. Тому запас грошей був особливо важливим для підтримки моралі та імпульсу експедиції. У Філіпа ІІ Августа збір Саладинової десятини пройшов з меншим успіхом. Йому не вистачало абсолютної королівської влади, яка була у англійського короля з часів норманського завоювання, не міг він і покластися на розвинену адміністративну та урядову машину на зразок тієї, що була в розпорядженні Генріха та Ричарда. Тому, хоча право Філіпа вводити податки було визнано в Парижі в березні 1188 р., протягом року йому довелося скасувати податок і навіть вибачитися за те, що він думав про це. Тому Капетинг розпочав Хрестовий похід, маючи куди менші кошти, ніж Ричард Левове Серце [31, с. 362].

1.3 Керівники походу

За складом учасників Третій хрестовий похід був найбільш грандіозним. В похід відправились німецькі, французькі та англійські лицарі. Також в поході прийняв участь австрійський герцог Леопольд V. У кожного з коронованих осіб, що очолювали похід, були власні цілі, яких вони прагнули досягти: Ричард I прагнув зміцнити вплив в середземноморських країнах, підпорядкувати Єрусалимське королівство і, по можливості, створити «всесвітню» Анжуйську державу; Фрідріх I мав намір зміцнити вплив у Південній Італії та на Сицилії, а також послабити позиції Візантії та поширити межі Німецької імперії до розмірів старої Римської імперії; Філіп II бачив у хрестовому поході засіб для зміцнення престижу королівської влади у Франції і за її межами, а також можливість до накопичення сил для боротьби з Плантагенетами. Таким чином, монархи прагнули використовувати похід для реалізації власних політичних планів.

Абсолютна необхідність скоординованих дій і синхронізованого від'їзду мала великий вплив на Третій хрестовий похід, ставши причиною цілого ряду затримок, під час яких англійський та французький королі дивилися один на одного з недовірою і підозрілістю [31, с.354 - 356].

Ричард I та Філіп-Август зустрічалися, щоб обговорити останні приготування до Хрестового походу, 30 грудня 1189 р. і 16 березня 1190 р. Нарешті, 24 червня Ричард Левове Серце на публічній церемонії в Турі взяв торбу і посох паломника, а французький король виконав ту ж ритуальну церемонію в Сен-Дені. Можливо, королі Англії та Франції дійсно не поспішали почати Хрестовий похід, але вони, у всякому разі, ретельно готувалися до кампанії. Ричард I покинув Європу з самою організованою та добре озброєною армією, наскільки це було можливо в XII ст.

Королі Ричард I та Філіп-Август були обидва молоді, сильні та сповнені завзяття до справ Святої Землі, але в іншому вони мало підходили один одному. Король Філіп, розумний та честолюбний, ніколи не випускав з виду інтересів своєї держави. Ричард, сильний як німець, войовничий як норман та фантазер як провансалець, кумир мандрівного лицарства, прагнув насамперед дивовижних подвигів та власної великої слави. На роль керівника походу він був мало придатним через нездатність керувати великим військом, продумати та провести чіткий план походу. До того ж боротьба, яка давно вже роз'єднувала правителів Англії та Франції, повинна була скоро ожити і між цими государями [22, с.271 - 272].

Імператор Фрідріх Барбаросса, який прийняв хрест останнім, у похід вирушив першим. Фрідріх І ворогував в цей час із Візантією, тому він увійшов в угоду з її противником - іонійським султаном. У відповідь Візантія уклала угоду із Саладином. У той час ще зберігалася небезпека, що Саладин завоює всі морські порти Леванту, і Фрідріх вирішив йти в Сирію суходолом - старою дорогою Боемунда та Готфріда. Передавши владу своєму сину Генріху VІ, Фрідріх із своїм хрестоносним військом вирушили 11 травня 1189 р. із Рененсбурга [8, с.227]. Не обійшлося, як водиться, і без сутичок з візантійцями; хоча на цей раз вони не переросли в повномасштабну війну. Незважаючи на заборону військових дій проти Візантії, Фрідріх І продовжував конфліктувати з Ісааком ІІ Ангелом та зміг добитися від нього поступок. Нарешті, у 1190 р. була досягнута домовленість між германським та римським імператорами [11, с.181]. Лише в березні німецька армія переправилася через Болгарію до Малої Азії [6, 2, 73 - 76; 8, с. 229 - 231]. Військо Фрідріха було далеко не таким великим, як армії попередніх походів - у всякому разі, не більше ста тисяч чоловік. Але тепер це була армія майже повністю професійна, позбавлена погано озброєної селянської маси.

Тривалий час похід Фрідріха I протікав вельми успішно. Всі атаки сельджуків були легко відбиті, вдалося навіть взяти столицю турецького султанату - Іконій. На початку літа 1190 р. німці перевалили через Тавр і вийшли до кілікійських долин. Шлях на Сирію був відкритий. Але тут безглузда випадковість перекреслила всі розрахунки. При переправі через гірську річку старий імператор послизнувся і був збитий водним потоком. Витягли його вже мертвим [1, 35; 22, с.264 - 265]. Військо, позбавлене керівництва, фактично розпалося. Більшість німецьких лицарів та солдат відмовилися йти далі, вважаючи, що загибель великого імператора віщує і загибель всієї хрестоносної раті. У підсумку лише невелика частина армії рушила в путь під керівництвом сина Барбаросси, Фрідріха Швабського. Цей загін дійшов до Антіохії і незабаром прийняв участь в облозі Акри. Інше військо морем повернулося на батьківщину [14, с. 267 - 268].

Ричард та Філіп Август зустрілися 2 липня у Везелі, де домовилися ділити всі придбання майбутньої кампанії. Потім 4 липня 1190 р., рівно через три роки після поразки латинян у Хаттині, головні сили хрестоносних армій двох держав вирушили в дорогу. Щоб розрізняти солдатів різних армій, було вирішено, що люди Філіпа будуть носити червоні хрести, а люди Ричарда - білі. Армії розділилися в Ліоні. Малося на увазі, що вони перегрупуються в Мессіні на Сицилії, перш ніж продовжити шлях до Леванту.

Ричард Левине Серце попрямував до Марселя, де сів на корабель, що доставив його у Мессіну в середині вересня, в той час як частина його армії під командуванням архієпископа Кентерберійського Бодуена попрямувала прямо на Святу землю. Ричард також підготував флот із сотні кораблів в Англії, Нормандії і Аквітанії. Всі вони вийшли в море і пройшли навколо Іберійського півострова, щоб зустрітися з королем на Сицилії. Особистий контингент Філіпа-Августа був набагато скромнішим. З Ліона він попрямував до Генуї, де найняв кораблі для перевезення свого війська на Сицилію і Близький Схід.

Швидко наближалася зима, морські подорожі ставали все більш небезпечними, і було вирішено відкласти подорож у Левант до весни. До кінця зими хрестоносці займалися ремонтом та оснащенням кораблів, збором зброї та припасів. Ричард, наприклад, наказав доставити великий запас каміння для катапульт. Перебування союзних військ у Сицилії повинно було показати як самим королям, так і оточуючим їх особам всю неможливість спільних дій, спрямованих до однієї і тієї ж мети [28, с.164]. Нарешті, з приходом весни, морські шляхи знову відкрилися, і королі почали останній етап своєї подорожі на Святу землю.

Філіп II уклав перший договір, що дійшов до нас, про морські перевезення хрестоносців. У лютому 1190 р. він найняв генуезькі судна для перевезення 650 лицарів, 1300 зброєносців, 1300 коней та продовольства на вісім місяців з моменту відплиття. З цього часу всі хрестові походи на Схід відправлялися морським шляхом, причому про перевезення домовлялися заздалегідь з одним або кількома середземноморськими портами, найчастіше з Пізою, Генуєю, Венецією та Марселем [14, с.268 - 269; 18, с.34]. До такого вирішення проблеми привело прагнення уникнути труднощів, які випали на долю «першопрохідців» хрестоносного руху, і страждань, які випала на долю армії Фрідріха Барбаросси в Малій Азії під час Третього хрестового походу, а також зміни в стратегії східних походів, коли місцем призначення став Єгипет.

Отже, 20 березня 1191 р. Філіп відплив з Сицилії, а 10 квітня за ним відплив і флот Ричарда. Філіп ІІ взяв курс на Тир, а Ричард І - на Кіпр. Він завоював Кіпр і зробив його частиною латинської цивілізації. Кіпр залишався латинським ще довго після втрати Сирії й Палестини. Загони Філіпа та Ричарда знову об'єднаються під стінами Акри - після битви при Хаттині минуло чотири роки.

Таким чином, становище східних християн було неміцним і постійно викликало необхідність допомоги з боку Заходу. Після 1149 року сила та єдність мусульман на Близькому Сході при Нур ад-Дині та Саладині зросли, а Утремер в цей час зіткнувся з низкою кризових ситуацій.

Розділ 2. Основні події походу

2.1 Облога Акри

Головною подією Третього хрестового походу вважають битву при Акрі (28 серпня 1189 р. - 12 липня 1191 р.), яка була перетворена Саладином на неприступну фортецю ісламу [22, с.279]. На сході міста був добре захищений порт, на заході та півдні - укріплення дамби; з материка Акра була захищена подвійною стіною, посиленою вежами. Завдяки захищеному порту, місто було єдиним, де в будь-яку погоду можна було завантажувати та розвантажувати кораблі, тому Акра була особливо важливою для хрестоносців.

Коли король Єрусалиму Гі де Лузіньян підійшов до Акри 28 серпня 1189 р., мусульманський гарнізон приблизно в два рази перевищував його власні війська. Він спробував використати елемент несподіванки, щоб узяти місто, але це йому не вдалося, тоді Гі розташувався табором перед містом і став чекати підкріплення з моря, яке втім не прийшло: флот данців та фризів був відкликаний на батьківщину. Пізніше підійшла армія французів та фландрців, німецька армія, а також італійці з архієпископом Равенським Герхардом та архієпископом Веронським. А після того як Людвігу III Тюрингському вдалося переконати Конрада на рахунок Гі, то підкріплення прийшло і з Тиру. Як тільки Саладин дізнався про такий розвиток подій, він відразу зібрав всіх своїх васалів і напав 15 вересня на табір Гі де Лузіньяна.

Тривала облога міста була зв'язана почасти з тим, що керівники походу не стільки займались військовими діями, скільки ділили єрусалимську корону. Армія розділилася на дві частини - одна вважала, що корона належить Конраду Монферратському, друга - що титул єрусалимського короля належить Гі де Лузіньяну, який хоча і не відстояв Єрусалим, але не втратив претензій на його трон. Ричард І та Філіп ІІ зайнялися примиренням сторін та об'єднанням усіх хрестоносців. Трон залишався за Гі де Лузіньяном до кінця його життя, а після переходив до Конрада Монферратського та його нащадків [11, с.185]. Поки християни ділили владу, мусульмани укріпили позиції та отримали змогу чинити опір хрестоносцям.

Весна 1191 р. принесла хрестоносцям значне підкріплення - один за одним до Акри прибули невелике німецьке військо на чолі з Леопольдом Австрійським, король Філіп та король Ричард [24, с.203]. Але чим сильнішими були хрестоносці, тим сильніше вони ворогували між собою. Нарешті, Ричард із поваги до лицарського норову Саладина зав'язав із ним дружні стосунки - і це також викликало незадоволення війська. Усі ці обставини заважали успіху облоги міста - великі партії, на які розпалося військо, ворогували між собою і погано підтримували одна одну, втрачався час [22, с.288].

Але у хрестоносців було ще багато сил, натхнення та готовності до бою, що й забезпечило їм, врешті-решт, перемогу. Були побудовані величезні обложні механізми, влаштовані підкопні траншеї. З кінця червня 1191 р. неодноразово підіймалося питання про капітуляцію міста, але переговори не увінчалися успіхом, доки відчай гарнізону не прискорив розв'язку. 11 липня начальники фортеці та християнські королі досягли угоди: місто з усіма запасами повинно було здатися, усім полоненим християнам повернули волю, гарнізон мав повернутися до Саладина, але 100 знатних осіб повинні були залишитися заручниками, доки Саладин не виплатить 200 000 червонців християнам [22, с.289]. Саладин намагався не дати згоди на ці умови, але марно - вже 12 липня захисники міста відкрили браму. Християни увійшли до Акри та встановили прапори на вежах та стінах. Тоді Саладин підписав угоду та зняв свій табір, пішовши вглиб країни. Так після двох років облоги Акру було узято ціною великих жертв. Саладин був переможений хрестоносним натхненням Заходу, незважаючи на усі чвари християн. Правда, самі хрестоносці були дуже знесилені, але їхніх сил було б ще достатньо для досягнення мети, якби вони припинили розбрат та чвари. На жаль, після падіння Акри справи пішли ще гірше - англійські та французькі хрестоносці під проводом своїх королів шкодили пілігримам інших націй.