Третій хрестовий похід та його наслідки

Філіп об'явив про повернення додому - можливо, він хотів якомога скоріше об'явити свої права на спадщину графа Філіпа Фландрського, хоча ходили чутки про його хворобу [24, с.205]. Ричард був вкрай обурений цим рішенням - адже головна боротьба із Саладином була ще попереду. Він також побоювався, що Філіп може напасти на англійські володіння. Але Ричард був занадто гордим, щоби перешкодити від'їзду французького короля і взяв з нього обіцянку не нападати на землі англійської корони. Після цього французьке військо розділилося - більша його частина залишилася у Сирії для продовження походу під проводом Гуго Бургундського та Генріха Шампанського, а менша відплила 31 липня з королем Філіпом.

Облога Акри стала найважливішою битвою Третього хрестового походу. Хрестоносцям вдалося відбити місто, яке було стратегічно важливим пунктом, у мусульман. Надалі Акра на протязі 100 років залишалася оплотом хрестоносців та столицею Єрусалимського королівства.

2.2 Битва при Арсуфі

Поновленню військових дій між Ричардом та Саладином передувала сумна подія - Ричард звелів заколоти біля 2000 заручників після того, як вийшов термін, даний Саладину для виплати грошей. Свідчать, що король Ричард дуже розгнівався. Зрозуміло, що після цього ані полонені не були відпущені, ані гроші - сплачені. Не повернули також і Святий хрест.

Через три дні після цього (23 серпня 1191 р.) Ричард виступив з Акри з основною армією хрестоносців вздовж сирійського узбережжя на південь; міста та селища, повз які вони проходили, були зруйновані Саладином. Вони перейшли річку Акри і в перший же день прибули до Хайфи. Три дні потому вони покинули Хайфу і розташувалися в ущелинах Атліту. 7 вересня армія хрестоносців наблизилася до Арсуфу. Вийшовши з лісу, що служив їм прикриттям, хрестоносці за один день повинні були подолати 10 км. Місто Арсуф стало проміжною метою на шляху хрестоносців у Третьому хрестовому поході [12, с.58].

Вранці 7 вересня Ричард Левове Серце, певно, знав, що ворог неодмінно використає простір на відкритій рівнині для ще одного нападу. В його армії було близько 15 тисяч чоловік, у тому числі тисяча або 2 тисячі кінних лицарів. Один хрестоносець записав, що «Ричард, гідний король Англії, який знав так багато про війну та армію, сам визначив, хто має йти попереду, а хтось позаду». Тамплієри повинні були йти в авангарді, а госпітальєри - замкнути колону. У них були хороші лучники та арбалетники. Генріх Шампанський командував лівим флангом, а Ричард та Гуго Бургундський очолили мобільний резерв, який міг швидко переміщатися, при необхідності прикриваючи слабкі місця. Франкам було наказано покинути береги річки Розколотої Скелі таким щільним строєм, щоб яблуко, яке впало зверху, неодмінно потрапило в людину або тварину [31, с.454].

Однак, як повідомляє Амбруаз, було і щось нове у підготовці того дня. За його твердженням, король готував війська не просто до маршу, а до битви. Амбруаз назвав 7 вересня 1191 р. днем навмисної конфронтації, днем слави. Його герой - Ричард - був зображений людиною, яка прийняла усвідомлене запобіжне рішення кинути виклик Саладину. Розуміючи, що хрестоносці не зможуть рухатися далі без бою, король вирішив використати наймогутнішу зброю християн - атаку важкої кавалерії. Час був вирішальним фактором, але, враховуючи наявність в Середні віки лише елементарних форм зв'язку на полі бою, Ричарду довелося покладатися тільки на звукові сигнали для початку атаки. Амбруаз писав, що «шість труб були поміщені в трьох різних місцях в армії, в них повинні були просурмити, коли християни підуть проти турків» [31,455].

Армія Ричарда рухалася між берегом моря та лісистою смугою на височинах. Армію хрестоносців переслідували легкі загони Саладина. В глибині лісів паралельно узбережжю ховалися важкоозброєні загони ударної кінноти мусульман. Саладин вибирав момент, сприятливий для атаки. За допомогою тактики рухомого виснажливого наступу Саладин розраховував скинути знекровлених хрестоносців прямо в Середземне море, не давши їм увійти до Арсуфу. Його легкі загони обсипали стрілами колони хрестоносців весь ранок 7 вересня, при цьому не приймаючи бою та уходячи в ліс. Під дощем стріл кінних лучників-мусульман хрестоносці повільно просувалися до мети.

Саладин, нарощуючи зусилля, вводив в бій нові загони. Все більше стріл випускали вони на ряди піхоти, які прикривали лицарів та їхніх коней. У якийсь момент госпітальєри не витримали і атакували ворога. Магістр госпітальєрів очолив контратаку, тягнучи за собою все лицарське військо. Зовсім близько біля садів міста Арсуфа розгорілася жорстока битва [12, с.60 - 62].

Ричард зумів своєчасно і правильно відреагувати на зміну ситуації, кинувши у бій інші частини. Важкі, закуті в лати лицарі зім'яли передові загони сарацинів. Більше 2 верст лицарі переслідували ворогів. Саладин дав для прикриття армії особисту гвардію - 700 кінних гулямів, але вони були відкинуті. В результаті контратаки лицарі Ричарда досягли вершин лісистих пагорбів, давши своїй піхоті час для відведення до Арсуфу усіх обозів.

Оповідання Амбруаза про битву при Арсуфі мало надзвичайно великий вплив, його часто переписували середньовічні автори і цитують сучасні історики. Проте яким би детальним, барвистим і художнім не був би опис Амбруаза, він суперечить іншим джерелам. Головним з них є написаний самим королем Ричардом лист, недооцінений істориками. Це послання, фактично - депеша з фронту, Гарньє де Рошфору, цистерцианському абатові Клерво, було написано на відміну від віршованої історії Амбруаза, не через шість років, а рівно через три тижні після Арсуфської битви - 1 жовтня 1191р. Його стислий, майже зверхній опис подій 7 вересня припускає, що головною турботою Ричарда в той день були не рішучі воєнні дії проти Саладіна, а забезпечення безпечного прибуття його армії до Арсуфа. «Франки думали, що їх лінії будуть прорвано, не очікували, що проживуть наступну годину або що вийдуть з цієї ситуації живими; точно відомо, що були труси, готові кинути луки і стріли і шукати притулку... Жоден захисник не був упевнений у собі, що в серці не хотів завершити своє паломництво» [31, с.460].

В результаті битви при Арсуфі Ричард виграв не так вже і багато. Незважаючи на успіх тактики та моральну перевагу, яку отримали хрестоносці (вони побачили, що Саладина можна перемогти), Ричард не став штурмувати Єрусалим. Можливо, він не був впевнений в тому, що йому вдалося б утримати місто. Обидва суперники були сильно виснажені Ричард не повернув християнам Єрусалим, а Саладин не винищив франків та не перешкодив розширенню їхнього плацдарму на Святій землі. Можна сказати, що перемога під Арсуфом дала новий шанс хрестоносцям та дозволила їм утриматися в Леванті ще 100 років.

Очевидно, що на роль керівника походу король Ричард був мало придатним через нездатність керувати великим військом, продумати та провести чіткий план походу. Необхідно було дати бій Саладину та звільнити Єрусалим, та замість цього найближчою метою походу він поставив завоювання Аскалона.

2.3 Наступ на Єрусалим та закінчення походу

Армія хрестоносців продовжувала свій шлях до Єрусалиму. Пройшовши пустелю, хрестоносці відчували себе виснаженими. Ричард розумів, що їм не вистачить сил і попросив перемир'я, але Саладин відмовив, він погодився тільки на одну умову - якщо армії європейців заберуться від міста, паломникам буде дозволятися відвідувати Гроб Господень.

У 1192 р. Саладин, очевидно, зробив висновок, що більше не може чекати повної перемоги. Це розуміння підказало йому повернутися до дипломатії і відновити діалог з Ричардом I і Конрадом Монферратским. Воно також змусило султана провести переоцінку своїх позицій. Угода, заснована на розділі Єрусалиму, згідно з якою латиняни збережуть прибережну ділянку території, тепер здалася йому прийнятною. Однак Саладин твердо зберігав дві вимоги: в Єрусалимі повинен панувати іслам, а Аскалон - єгипетські ворота - франки повинні бути залишити [31, с.462 - 453].

Ричард провів початок червня, страждаючи нерішучістю. Вражений перспективою союзу між його братом Джоном та Філіпом-Августом, король розривався між бажанням повернутися на Захід та прагненням виконати свою клятву хрестоносця, залишившись в Леванті. Дилема ускладнювалася питанням стратегії: головню метою Третього хрестового походу було захоплення Єрусалиму, але Ричард все ще вважав узяття міста нереальною метою. Хоча франки перебували у кращому становищі для початку кампанії всередину країни, ніж шістьма місяцями раніше - вони об'єдналися, могли покладатися на стійку літню погоду і використання мережі відновлених фортифікаційних споруд, створеної наприкінці 1191 року, але у всіх інших відносинах нічого не змінилося. Завдання перед ними стояло майже нездійсненне, ризик був величезний. Навіть якби атака увінчалася успіхом, Єрусалим було б практично неможливо утримати. Тому Ричард віддавав перевагу нападу на Єгипет: цей удар міг потрясти саму основу імперії Айюбідів, і, ймовірно, змусити Саладіна погодитися на умови, бажані для англійського короля.

Поки англійський король вагався, час минав, і, нарешті, армію захлеснув небувалий ентузіазм, причиною якого став заклик йти на Єрусалим. Якщо вірити Амбруазу, 4 червня Ричард пережив щось подібне до прозріння. Він оголосив, що «залишиться на Святій землі до Великодня 1193 року і що всі повинні бути готові осадити Єрусалим» [31, с.326].

Похід хрестоносців на Єрусалим відбувся дуже швидко. 9 червня франки прибули до Латруну, на наступний день підійшли до Бейт-Нуби. Восени 1191р. на подолання такої ж відстані франкам знадобилися місяці. Тепер же через п'ять днів вони знову зайняли позицію на відстані удару від Святого міста.

Але 4 липня - через п'ять років після битви при Хаттині - армії третього хрестового походу згорнули табір, повернулись до Єрусалиму спиною і почали відступати до Рамлі. Стало очевидно, що Святе місто врятоване. Відхід хрестоносців залишив мусульман в стані радісної недовіри. Що саме стало причиною такого несподіваного рішення?

Насправді насіння франкського відступу були посіяні ще в Аскалоні, коли Ричард втратив жорсткий контроль над військами і погодився на вимогу народу йти на Єрусалим. Коли експедиція 10 червня дісталася до Бейт-Нуби, стало очевидно, що Ричард насправді не має наміру брати в облогу Єрусалим. 17 червня лідери хрестоносців зустрілися, щоб обговорити проблему. Англійський король люто заперечував проти подальшого наступу на мусульман. Ймовірно, Ричард навів три переконливі аргументи безнадійності облоги: вразливість ліній зв'язку латинян із узбережжям, винятковий масштаб укріплень Святого міста і наявність у Саладина розвідувальних відомостей щодо сил і пересування християн. Король прямо вказав, що не має абсолютно ніякого бажання очолити нерозумне підприємство, підсумком якого стане «жахлива ганьба», з-за якої він назавжди буде звинувачений та зганьблений. Це визнання припускає, що Ричард в першу чергу думав не про інтереси походу, а про свою репутацію. Очевидно, король сформулював свою позицію ще в Аскалоні, оскільки тепер відразу заговорив про зміну стратегії і негайний перехід на єгипетську кампанію [31, с. 327]. Коли Гуго Бургундський і французи відмовилися приймати в цьому участь, заявивши, що вони вирушать тільки до Єрусалиму, ситуація зайшла в глухий кут. Тоді Ричард просто відмовився від посади головнокомандуючого, заявивши, що залишиться з експедицією, але більше не буде її очолювати.

Французи зробили останню спробу ініціювати наступ 3 липня, але без підтримки Ричарда вона закінчилася невдачею. До кінця липня постійні заворушення практично зупинили Хрестовий похід. Оскільки шляху вперед не було, християни змирилися з неминучим і неохоче почали відступати. Згідно Амбруазу, коли армія дізналася, що люди «не зможуть помолитися в церкві Гробу Господнього, до якої залишалося всього чотири ліги, їхні серця наповнилися сумом, і вони повернули назад, такі розчаровані і зломлені, що ніхто і ніколи не бачив обраний народ у такий печалі і смутку» [31, с.327].

Помилка Ричарда полягала не в рішенні відмовитися від облоги Єрусалиму - як і в січні 1192 року, він твердо тримався вимог військової науки і вважав ризик, пов'язаний з атакою на Святе місто, неприйнятним. Його помилка полягала в тому, що він не оприлюднив свою позицію ще в Аскалоні, не взяв на себе контроль над експедицією і потім дозволив латинським арміям знову наблизитися до Святого міста. Невдача у липні 1192 р. завдала смертельного удару бойовому духу християн у війні за Святу землю.

Влітку 1192 р. ситуація на Близькому Сході знову виявилася тупиковою. Султан Саладин пережив другий наступ хрестоносців в глиб країни і зберіг Єрусалим, але мусульманські армії були повністю виснажені, а імперія Айюбідів сама перебувала на межі краху.

Третій хрестовий похід, з іншого боку, не зазнав великих поразок, але його бойова енергія виявилася нерозважливо змарнованою нерішучим лідерством. Франкська єдність, нещодавно підтримана обранням Генріха Шампанського номінальним королем латинської Палестини, тепер остаточно впала. Латинські коаліційні сили розпалися (Гуго Бургундський і французи зібралися в Кесарії). Ричард був змушений відмовитися від своїх планів відкрити новий фронт у Єгипті. Загалом, і у християн, і у мусульман не було сил для вирішальної перемоги в палестинській війні, тому залишалося тільки шукати шлях до миру.

Значна частина літа була присвячена довгим переговорам - адже кожна сторона хотіла виторгувати для себе найбільш прийнятні умови, намагаючись використати будь-які можливості для досягнення дипломатичних цілей. У другій половині 1192 р., коли переговори прискорилися, Ричард вдався до хитрощів - відновив зв'язки з аль-Аділем, а також з іншими мусульманськими правителями з ближнього кола Саладина. Люди, яких він вибрав своєю метою, зовсім не обов'язково виявляли відкриту непокору султанові, але, як і всі інші, вони бачили, що Хрестовий похід наближається до завершення. І природно, вони розуміли, що їх роль у майбутньому устрої може істотно змінитися, якщо вони стануть посередниками в мирному врегулюванні. Ричард навмисно не робив таємниці з цих контактів, ймовірно бажаючи продемонструвати Саладину, що його еміри зовсім не прагнуть до війни. Перебуваючи біля стін Яффи, 1 серпня Ричард запросив групу командирів армії Айюбідів у свій табір.

Шляхом довгих і складних дипломатичних переговорів були врешті-решт узгоджені умови трирічного перемир'я. Це сталося в середу 2 вересня 1192 року. Саладин зберіг контроль над Єрусалимом, але погодився забезпечити доступ до Гроба Господня християнським прочанам. У франків залишилася вузька берегова смуга між Яффою та Тиром, здобута під час Хрестового походу, але фортифікаційні споруди Аскалону знову належало знищити [22, с.300 - 301].

Навіть в останній момент, коли всі умови були узгоджені, Саладин і Ричард не зустрілися. Аль-Аділь привіз письмову угоду Ричарду до Яффи. Хворий король був занадто слабкий, щоб навіть прочитати текст. Генріх Шампанський та Баліан Ібелін поклялися дотримуватися умови, Великі магістри тамплієрів та госпітальєрів також висловили своє схвалення.

9 жовтня 1192 року, провівши в Леванті шістнадцять місяців, Ричард Левове Серце рушив у зворотний шлях. Кажуть, що, коли королівський флот підняв вітрила, він підніс молитву Господу про повернення.

Таким чином, основними здобутками третього хрестового походу були облога Акри, битва при Арсуфі та виснаження армії Саладина в результаті військових дій, в тому числі і під Єрусалимом. Облога Акри стала найважливішою битвою Третього хрестового походу. Після двохрічної облоги хрестоносцям вдалося відбити місто, яке було стратегічно важливим пунктом, у мусульман. Надалі Акра на протязі 100 років залишалася оплотом хрестоносців та столицею Єрусалимського королівства.

Незважаючи на успіх тактики та моральну перевагу, яку отримали хрестоносці битви при Арсуфі (вони побачили, що Саладина можна перемогти), Ричард не став штурмувати Єрусалим. Можливо, він не був впевнений в тому, що йому вдалося б утримати місто. Перемога під Арсуфом дала новий шанс хрестоносцям та дозволила їм утриматися в Леванті ще 100 років. Наприкінці походу франкська єдність та латинські коаліційні сили розпалася, а ресурси хрестоносців були виснажені.

Ричард не повернув християнам Єрусалим, а Саладин не винищив франків та не перешкодив розширенню їхнього плацдарму на Святій землі. Хоча Третій хрестовий похід і не зазнав великих поразок, але його бойова енергія виявилася нерозважливо змарнованою нерішучим лідерством.

2.4 Наслідки походу

Офіційна мета Третього хрестового походу не була досягнута. Єрусалим залишився під мусульманським контролем. Але було досягнуто відновлення життєздатності християнських держав Леванту. Крім того, мусульмани дозволили християнські паломництва до Єрусалиму. Велика частина Левантійського узбережжя, в тому числі Акра та Яффа, повернулися під контроль хрестоносців. Тверія та деякі інші фортеці також були захоплені у мусульман. До того ж, в ході походу Ричард захопив острів Кіпр, на якому формується держава хрестоносців як частина християнських держав Леванту.

В цілому, ані Саладин, ані Ричард Левове Серце не могли стверджувати, що здобули перемогу у війні за Святу землю. Анжуйський король не зумів взяти Єрусалим і повернути християнам Істинний хрест. Але завдяки героїчним зусиллям Ричарда та його прихильників латинське християнство зберегло оплот в Палестині, а підпорядкування франками Кіпру дало надію на виживання Утремера.

Саладин після перемог 1187 р. зазнав ряд принизливих поразок - в Акрі, Арсуфі, Яффі. Незважаючи на свою безумовну відданість джихаду, він так і не зміг запобігти захопленню франками узбережжя. В облозі та відкритому бою Ричард домінував, а в мистецтві дипломатії був принаймні рівним султанові. І все ж, хоч і неабияк пошарпаний, Саладин залишився непереможеним. Він зберіг контроль над Єрусалимом, хоча й погодився забезпечити доступ до Гроба Господня християнським прочанам. Єрусалим був збережений для ісламу, імперія Айюбідів вистояла. А тепер кінець Третього хрестового походу і від'їзд короля Ричарда пропонував відмінні можливості для нових перемог - шанс завершити справу, розпочату мусульманами у Хаттині.

Саладин після підписання перемир'я з королем Ричардом звернувся до мирних справ. Він об'їхав усі місцевості Сирії, де йшли військові дії, відновлював зруйновані укріплення та мирив чвари. Він розмірковував над відвідинами Єгипту та подорожжю до Мекки, але на початку 1193 р. захворів та помер у м. Дамаск. Безумовно, смерть Саладина полегшила становище хрестоносців на Сході. У султана залишилося 17 синів, які поділили спадщину батька, тому спочатку було не ясно, чи піде на користь мусульманському світу перемога (хоча й неповна) Саладина над франками. Вже у 1194 р. почалася війна між спадкоємцями Саладина. Розділ володінь між численними синами став причиною міжусобиць, в результаті якої піднявся брат султана Аль-Малік Аль-Аділь, який оволодів Єгиптом, південною Сирією і прийняв титул султана.

Після від'їзду Ричарда християнські держави на Сході були послабленими. На узбережжі від Іоппе до Тиру панував граф Гуго Шампанський, якого обрали королем Єрусалиму. Підвладні йому міста невдовзі наповнилися італійськими купцями, які скористалися тимчасовим перемир'ям та вели жваву торгівлю із мусульманами заради економічних вигод. Військова сила франків складалася із невеликих загонів, які залишалися на Святій Землі після закінчення походу та залишків єрусалимського лицарства. Цих сил явно було недостатньо для наступу на Айюбидів [22, с.307].

У північній Сирії, на землях князівства Антіохії та графства Тріполі, основні міста та області були врятовані від мусульман, але сил для наступу також було недостатньо. Пізніше обидві держави об'єдналися в правління Боемунда IV і при його нащадках і залишалися об'єднаними до кінця панування там християн. Правителю Антіохії Боемунду ІІІ та його нащадкам пощастило зберегти свої володіння, але їм загрожував Лев ІІ, князь вірменської Кілікії. Хоча Лев одружився із дочкою Боемунда ІІІ, обидва князя ворогували. Політика Лева була спрямована на злиття земель та сил вірмен та франків для протистояння ісламу. Але східні християни були занадто слабкими, щоби заснувати сильну державу власними силами. Все залежало від бажання та можливості Заходу надіслати підкріплення.

Християнська Європа була сильно виснажена величезними жертвами, принесеними її народами в ході Третього хрестового походу. Втім, прагнення дати бій за Єрусалим все ще існувало. Звернення папи Целестина ІІІ про загальне озброєння були б неодмінно почуті, якби не політичні обставини. Окремі дослідники (наприклад, Б. Куглер) основну вину за це перекладають на англійського короля Ричарда.

Ричард, ледь уникнувши загибелі при аварії корабля в районі Венеції, продовжив шлях суходолом. Навіть зберігаючи інкогніто, щоб уникнути зіткнення зі своїми європейськими ворогами, він був схоплений у Відні герцогом Леопольдом Австрійським. У замку на Дунаї англійський король провів більше року, що стало причиною грандіозного політичного скандалу на Заході. Він був звільнений у лютому 1194 р. після тривалих переговорів і виплати великого викупу [22, с.303]. Після звільнення з полону в Германії (так як раніше, при від'їзді із Аккону), король пообіцяв повернутися до Сирії. Але Розпочавши війну із Філіпом Августом, він не тільки сам не повернувся на Святу землю, але й став на заваді французьким та англійським силам, здатним воювати за Єрусалим - вони були зайняті іншою війною [22, с.308 - 309].

В Англії Ричарда зустріли радісно, в основному завдяки його славі, яку він здобув як хрестоносець. Незважаючи на всі свої погані передчуття та тривалу відсутність, Ричард після повернення виявив, що анжуйські володіння залишилися під його правлінням, а віддані королю люди не пішли за Джоном, який підбурював їх до бунту. Філіп-Август, однак, зміг скористатися своїми перевагами і захопив ряд замків вздовж кордону з Нормандією. Більшу частину наступних п'яти років Ричард провів у кампаніях проти Капетингів. Зайнявшись європейськими справами, він більше не повертався на Святу землю.

На місце Ричарда невдовзі став інший король - германський імператор Генріх VІ, який у 1194 р. досяг достатньої могутності, підкоривши німецьких князів та південну Італію, щоби зібрати велике військо пілігримів. Франція та Іспанія також визнали германську зверхність [22, с.310]. Але перед тим, як озброюватись до наступного хрестового походу, Генріху VІ бажалося принизити візантійського імператора.

Безумовно, в політичному плані Третій хрестовій похід так само сприяв чисельному послабленню баронів, лицарського класу, що було наслідком відливу лицарів на Схід, Це, в свою чергу, полегшувало королівській владі боротьбу із представниками феодальної аристократії, що залишилися на батьківщині.

Обидві сторони - християнський і мусульманський світ - в ході Третього хрестового походу втратили багато, в тому числі великими були людські втрати. Причому люди гинули не тільки від війни, але і від хвороб, зокрема чуми.

Третій хрестовий похід також сприяв поглибленню у християнському світі стереотипу ворожості до мусульманського світу.

Найбільшу вигоду з хрестових походів отримали купці і ремісники італійських міст, які забезпечували армії хрестоносців спорядженням, харчами та транспортом. Крім того, італійські міста, насамперед Генуя, Піза і Венеція, збагачувалися за рахунок торгової монополії в країнах Середземномор'я. Італійські купці встановили торговельні зв'язки з Близьким Сходом, звідки вивозили в Західну Європу різні предмети розкоші - шовк, прянощі, перли тощо [27, с.120 - 124]. Зносини зі Сходом приносили на Захід багато речей, до тих пір або зовсім там не відомих, або ж рідкісних і дорогих. Тепер ці продукти стали привозитись в більшій кількості, дешевшали і входили у загальний вжиток. Попит на ці товари приносив надприбутки і стимулював пошуки нових, більш коротких і безпечних шляхів на Схід.

Мореплавання досягло під час хрестових Походів небувалого розвитку: більша частина хрестоносців відправлялася в Святу землю морем; морським же маршрутом велася і майже вся велика торгівля між Західною Європою і Сходом. Головними діячами в цій торгівлі були італійські купці з Венеції, Генуї, Пізи, Амальфи та інших міст. Жваві торговельні зносини приносили в Західну Європу безліч грошей, а це, разом з розвитком торгівлі, приводило до занепаду на Заході форм натурального господарства і сприяло тому економічного перевороту, який помічається наприкінці середніх віків.

Після Третього хрестового походу на Заході стали з'являтися питання щодо значення та ефективності християнської священної війни. «Жахи» 1187 р. - поразка франків при Хаттині і захоплення мусульманами Єрусалиму - підштовхнули Європу до відправки на Схід найбільшої та добре організованої експедиції. Найбільш великі та впливові королі латинського християнського світу повели у бій десятки тисяч хрестоносців. І все ж Святе місто залишилося в руках ісламу, так само як і одна з найбільш шанованих християнських реліквій - Істинний хрест. Враховуючи фізичні, емоційні та фінансові жертви, принесені в 1188-1192 роках, і гучний провал, який стався за ними, латинське християнство рано чи пізно повинно було знову замислитися про черговий Хрестовий похід, переглянувши саму ідею священної війни в ім'я Бога і надавши їй нової форми.

Фундаментальні зрушення, що відбулися в латинській Європі, також допомогли розпалити полум'я «перетворення» християнської священної війни. Рух хрестоносців зародився та оформився в XI та на початку XII ст., але до 1200 року багато суттєвих рис західного суспільства змінилися і продовжували трансформуватися: прискорення урбанізації змінювало структуру населення, стимулювало соціальну мобільність і посилення класу купців. У таких країнах, як Франція, посилилася централізація королівської влади. Більш важливими були пов'язані з цим зміни в інтелектуальному та духовному житті Європи. З самого початку хрестоносний ентузіазм посилювався тим фактом, що майже всі латиняни відчували величезну потребу отримати відпущення гріхів. Але в ході XII століття ставлення до спокутної і благочестивої практики зазнало розвитку, і на Захід просочилися нові ідеї щодо того, що є «хороше християнське життя». Світ XIII століття був світом нових ідей і інших проблем, в якому хрестоносному руху належало зіграти іншу роль і прийняти нові форми.

Відносний, тимчасовий успіх Третього хрестового походу явно свідчив про те, що європейські держави не зупиняться на досягнутому. Однак до початку XIII століття стало ясно, що їхні правителі і всі феодали взагалі вже не дотримувалися справі проголошеної ними мети - звільнення християнських святинь. Погляди хрестоносців все частіше прямували в сторону Візантії, з самого початку хрестоносного руху перебувала у постійному конфлікті з західними «одновірцями».

Висновки

Третій хрестовий похід (1189-1192 рр.) був ініційований римськими папами Григорієм VIII і, після його смерті, Климентом III. Третьому Хрестовому походу передувало захоплення Саладином Єрусалиму в жовтні 1187 р. Третій хрестовий похід відбувався за більш сприятливих обставин, ніж перші два. В ньому брали участь три короновані особи - німецький імператор Фрідріх I Барбаросса, французький король Філіп II Август та англійський король Ричард Левове Серце. У кожного з них були власні цілі. Ричард I прагнув зміцнити вплив в середземноморських країнах, підпорядкувати Єрусалимське королівство і, по можливості, створити «всесвітню» Анжуйську державу. Фрідріх I мав намір зміцнити вплив у Південній Італії та на Сицилії, а також послабити позиції Візантії та поширити межі Німецької імперії до розмірів старої Римської імперії. Філіп II бачив у хрестовому поході засіб для зміцнення престижу королівської влади у Франції і за її межами, а також можливість до накопичення сил для боротьби з Плантагенетами. Таким чином, монархи прагнули використовувати його для реалізації власних політичних планів. Не було в поході тільки загальної керівної ідеї.

Третій хрестовий похід за своїм загальним характером відрізнявся від попередніх. І на цей раз, як і в попередньому поході, вся справа виявилася в руках найбільших феодалів, і англійський та французький королі не встояли проти нестримного прагнення своїх націй. Але духовний, і особливо чернечий елемент, так само як і народно-плебейський, ухилилися від участі в хрестовому поході. Участь у цьому підприємстві була обмежена певного роду цензом, забезпеченням шляхових витрат сумою в три марки срібла, і це, звичайно, відкинуло весь набрід, який був такої тяжкої тягарем при двох перших походах і так багато сприяв їх невдачі. І у всьому іншому приготування велися з більшою обачністю. Посольства були відправлені і до угорського короля, і до грецького імператора, і до сельджукского султана Киліч-Арслана, який косо дивився на зростання могутності Саладіна. До Саладіна також були послані посли, і коли він відхилив запропонований йому ультиматум, йому була оголошена війна.

Як самі цілі вождів, які брали участь у поході, були далеко не однакові, так і рух хрестоносців у Святу Землю відбувався різними шляхами. Внаслідок цього історія Третього походу розпадається на окремі епізоди: рух англо-французький, рух німецький та облога Акри. Істотне питання, яке довго перешкоджало французькому та англійському королям прийти до угоди щодо походу, залежало від взаємних відносин Франції та Англії в XII столітті. Справа в тому, що на англійському престолі сиділи Плантагенети, графи Анжу та Мена, які отримали англійський престол внаслідок шлюбу одного з них на спадкоємиці Вільгельма Завойовника. Будь-який англійський король, залишаючись в той же час графом Анжу і Мена, герцогом Аквітанії та приєднаної сюди Гієни, повинен був давати французькому королю певну присягу на ці землі. До Третього походу англійським королем був Генріх II Плантагенет, а французьким - Філіп II Август. Обидва короля знаходили можливість шкодити один одному завдяки тій обставині, що землі у Франції були суміжними.

Основними подіями походу стали облога Акри та битва при Арсуфі. Найважливішою битвою Третього хрестового походу стала облога Акри. Після важкої облоги на протязі двох років, хрестоносцям вдалося відбити місто, яке було стратегічно важливим пунктом, у мусульман. Надалі Акра на протязі 100 років залишалася оплотом хрестоносців та столицею Єрусалимського королівства. Узяття Акри стало тимчасовим успіхом, який не вніс згоди в військо хрестоносців. Французький Король Філіп ІІ скористався нагодою, щоб повернутися додому.

В результаті битви при Арсуфі Ричард виграв не так багато. Незважаючи на успіх тактики та моральну перевагу, яку отримали хрестоносці (вони побачили, що Саладіна можна перемогти), Ричард не став штурмувати Єрусалим. Можливо, він не був впевнений в тому, що йому вдалося б утримати місто. Обидва суперники були сильно виснажені. Ричард не повернув християнам Єрусалим, а Саладін не винищив франків та не перешкодив розширенню їхнього плацдарму на Святій землі. Можна сказати, що перемога під Арсуфом дала новий шанс хрестоносцям та дозволила їм утриматися в Леванті ще 100 років.

Завоювання Єрусалиму і верховне командування над армією хрестоносців, яка прямувала до цієї мети, випало на долю Ричарда Англійського. Він був, безсумнівно, найхоробрішим із усіх лицарів у війську, пристрасним любителем пригод і при цьому схильним до самого неприборканого прояву лицарського свавілля. Він то великодушно надавав гостинність магометанським принцам, то наказував сотнями вбивати мусульманських заручників. Але при всіх цих якостях він не мав ні найменшої здатності полководця. Збуджуючи в середовищі своїх ворогів подив і наводячи на них жах своїм геройством, король Ричард все ж нічого не добився, не зумів вчасно піти з театру війни і закінчив свою діяльність договором, який уклав у вересні 1192 р. зі своїм противником Саладином. В силу цього договору християни утримали за собою берегову смугу від Яффи до Тіра, Аскалон був зруйнований і мирне відвідування святих місць дозволено християнам, але Єрусалим, разом з дорогоцінною святинею Хреста Господнього, який потрапив до рук мусульман після поразки при Хаттині, залишився під владою Саладина.

Недоліки в організації хрестоносних ополчень, що обумовлювали неуспіх розглянутих у роботі військових операцій, не залишилися таємницею для сучасників та учасників хрестових походів та почасти були вказані ще наприкінці XIII і на початку XIV ст. Насамперед хрестоносцям належало вирішити політичне завдання, і вирішити його силою зброї. Більшості учасників у хрестових походах не було притаманним усвідомлення цього, головні маси хрестоносців були спонукувані релігійними мотивами, недостатніми для методичного проведення великої задачі, переслідуваної хрестовими походами. Ця мета взагалі спрямовувалась не тільки до того, щоб звільнити Єрусалим і святі місця з-під влади мусульман, але, що ще важливіше, до того, щоб забезпечити за християнами фактичне панування на Сході.

При нестачі військової організації і дисципліни, при відмінності цілей, переслідуваних вождями різних національностей і, нарешті, зважаючи на боротьбу та інтриги серед громади сирійських християн, майже ніколи не вдавалося досягти угоди взаємно суперечливих інтересів і направити до однієї військової мети всі наявні сили хрестоносців. Боротьба папської та імператорської влади та ворожнеча світської та духовної партії в Сирії і Палестині не раз знищували вигоди, здобуті договором з єгипетським султаном.

Нарешті, не можна не вбачати причини невдачі Хрестового походу в політичному і торговому суперництві європейських народів. Зіграла свою роль передчасна трагічна загибель Фрідріха Барбаросси, який мав великих досвід військових операцій і міг стати лідером походу. В свою чергу, Ричард І, який мав прекрасні особисті лицарські чесноти, не мав якостей полководця та надмірно переймався під час походу подіями на батьківщині.

Оцінка хрестових походів та їх наслідків серед істориків є неоднозначною.

Хрестові походи отримали широке відображення в літературі. Про подвиги хрестоносців в Середні віки було складено незліченну кількість поетичних творів. Серед них зустрічаються справді великі твори, як, наприклад, «Історія священної війни» Амбруаза, що описує подвиги Ричарда Левове Серце. Третій хрестовий похід став темою роману В.Скотта «Талісман», в кому описано епізод липня 1991 р. та сварку між королями Ричардом І та Філіпом Августом. У фільмі «Царство небесне» Рідлі Скотта розповідається про події, що передували Третьому хрестовому походу (із деякими історичними неточностями).

Список використаних джерел та літератури

1. Арнольд Любекский. Крестовый поход Фридриха Барбароссы /cост. Стасюлевич М. М. История средних веков. Крестовые походы. - СПб: АСТ, 2001. - С.374 - 380.

2. Бернард Казначей. Взятие Акры и война Ричарда с Салладином /сост. Стасюлевич М. М. История средних веков. Крестовые походы. - СПб: АСТ, 2001. - С.396 - 401.

3. Боаэддин. Осада Акры христианами /сост. Стасюлевич М. М. История средних веков. Крестовые походы. - СПб: АСТ, 2001. - С.390 - 394.

4. Виллани Дж. Новая хроника, или история Флоренции /Дж. Виллани; [пер. с итальян. М. А. Юсима]. - М.: Наука, 1997. - 551 с.

5. Конон де Бетюн. Увы, Любовь, как горько/ Конон де Бетюн; [пер. со старофренц. Е. Васильевой]. - Брюнель-Лобришон Ж. Повседневная жизнь во времена трубадуров ХІІ - ХІІІ вв. /Женевьева Брюнель-Лобришон, Клоди Дюамель-Амадо. - М.: Молодая гвардия, 2003. - С.208 - 209.

6. Никита Хониат. История. Царствование Исаака Ангела. [Фрагменты] //Никита Хониат; [пер. с древнегреч. В. И. Долоцкого и И. В. Чельцова] // Режим доступу: rulit.me›Книги›istoriya-read-216415

7. Ордонанс о Саладиновой десятине /сост. Стасюлевич М. М. История средних веков. Крестовые походы. - СПб: АСТ, 2001. - С.370 - 371.

8. Балакин В. Д. Фридрих Барбаросса/ Василий Дмитриевич Балакин. - М.: Молодая гвардия, 2001. - 274 с.

9. Брюнель-Лобришон Ж. Повседневная жизнь во времена трубадуров XII-XIII века / Ж. Брюнель-Лобришон, К. Дюамель-Амадо; [пер с фр. Е.В.Морозовой]. - М. : Молодая гвардия, 2003. - 416 с.

10. Виймар П. Крестовые походы: Миф и реальность священной войны /Пьер Виймар; [пер. с фр. Д. Л. Журавлевой]. - СПб. : Евразия, 2006. - 383 с.

11. Грицак Е. Г. Краткая история крестовых походов /Елена Николаевна Грицак. - М.: РИПОЛ КЛАССИК, 2002. - 480 с.

12. Деривз К., Великие сражения крестоносцев 1097 - 1444 /Келли Деривз, Мартин Догрети; ; [пер. с англ.А. З. Колина]. - М.: Эксмо, 2008. - 224 с.

13. Добиаш-Рождественская О. А. Крестом и мечом. Приключения Ричарда I Львиное Сердце /Ольга Антоновна Добиаш-Рождественская. - М.: Наука, ГРВЛ, 1991. - 112 с.

14. Доманин А. А. Крестовые походы. Под сенью креста /Александр Анатольевич Доманин. - М.: Центрполиграф, 2010. - 432 с.

15. Заборов М. А. Введение в историографию крестовых походов (Латинская историография XI - XIII веков) /Михаил Абрамович Заборов. - М.: Наука, 1966. - 382 с.

16. Заборов М. А. Современники-хронисты и историки крестовых походов /М. А. Заборов//Византийский временник. - 1965. - Т. XXVI. - С.137 - 161.

17. Заборов М.А. История крестовых походов в документах и матеріалах/Михаил Абрамович Заборов. - М.: Высшая школа, 1977. - 272 с.

18. История крестовых походов /ред. Райли-Смит Джонатан; [пер. с англ. Е. Дорман]. - М.: Крон-Пресс, 1998. - 495 с.

19. Камолиддин Ш. С. Ибн Ал-Асир и его труд «Ал-Камил Фи-Т-Та'рих» / Сирожиддин Оглы Шамсиддин Камолиддин// Ибн Ал-Асир Ал-Камил. Фи-Т-Та'рих («Полный свод истории»). Избранные отрывки. - Ташкент-Цюрих, 2005. - С.8 - 20.

20. Кенигсбергер Г. Г. Средневековая Европа 400 - 1500 гг. /Гельмут Георг Кенигсбергер; [пер. с англ. А. А. Столярова]. - М.: Весь мир, 2001. - 384 с.

21. Кесслер У. Ричард Львиное Сердце. Король. Крестоносец. Авантюрист /Ульрик Кесслер; [пер. с нем. С.А.Прилипского]. - Харьков: Фолио, 1997. - 480 с.

22. Куглер Б. История крестовых походов /Бернгард Куглер; [пер. с нем. - Переизд. c рус. изд. Л. Ф. Пантелеева]. - Ростов-на-Дону:Феникс, 1995. - 512 с.

23. Пако М. Фридрих Барбаросса /Марсель Пако; [пер. с фр. Т. И. Редечкиной]. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. - 320 с.

24. Перну Р. Крестоносцы /Реджин Перну; [пер. с фр. А. Ю. Карачинского и Ю. П. Малинина ]. - СПб.: Евразия, 2001. - 320 с.

25. Перну Р. Ричард Львиное Сердце /Реджин Перну; [пер. с фр. А. Г. Кавтаскина]. - М.: Молодая гвардия, 2009. - 232 с.

26. Разин Е.А. История военного искусства VI - XVI вв. / Евгеий Андреевич Разин. - СПб.: Полигон, 1999. - 656 с.

27. Старосельцев А. А. Некоторые аспекты влияния крестовых походов на взаимдействия Западной и Восточной культур /А.А. Старосельцев// FiloAriadne. 2016. - №1. - С.118 - 129.

28. Успенский Ф.И. История крестовых походов. - М.: Даръ, 2005. - 352 с.

29. Эсбридж Т. Крестовые походы. Войны Средневековья за Святую землю / Томас Эсбридж; [пер. с англ. Л. А. Игоревский] . - М.: Центрполиграф, 2013. - 736 с.

30. Харитонович Д. Э. История Крестовых походов /Дмитрий Эдуардович Харитонович. - М.: Аванта, Астрель, 2010. - 214 с.

31. Хилленбранд К. Крестовые походы. Взгляд с Востока: мусульманская перспектива /Кэрол Хилленбранд; [пер. с англ. А. Матвеева, А. Федоровского]. - М.-СПб: Изд-во Диля, 2008. - 687 с.

Додаток

Таблиця подій Третього хрестового походу по роках.

Размещено на Allbest.ru