Кримськотатарський аспект національної політики Кремля у Кримській АСРР (1921–1928 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кримськотатарський аспект національної політики Кремля

у Кримській АСРР (1921-1928 рр.)

Тетяна Бикова

кандидатка історичних наук, наукова співробітниця, відділ історії України 20-30-х рр. ХХ ст., Інститут історії України НАН України (Київ, Україна),

Розглядається кримськотатарська складова в національній політиці радянської влади у Кримській АСРР років НЕПу. У науковий обіг уперше вводяться документальні матеріали Державного архіву Автономної Республіки Крим, які встановлюють, чому політика коренізації на півострові набула форм татаризації, а також чому реальна татаризація різко зупинилася в 1928р. Розглядається ряд питань, присвячених освітнім проблемам у середовищі кримськотатарського населення, упровадженню нового алфавіту тощо. Простежено, яким чином репресії щодо кримськотатарського керівництва Кримської АСРР відбилися на згортанні процесу татаризації.

Ключові слова: Крим, Міллі Фірка, татаризація, «справа Велі Ібраїмова», репресії проти кримських татар.

Tetiana Bykova. Crimean tatar aspect of the kremlin's national policy in crimean assr (1921-1928)

This article researches the Crimean Tatar component in the national policy of Soviet power in the Crimean SSR during the new economic policy (NEP). Author for the first time in the scientific circulation had input the documentary materials from the State Archive of the Autonomous Republic of Crimea. Those materials are determining why the policy of indigenization on the peninsula has got the forms of Tatarization, and also why the actual Tatarization was sharply stopped in 1928. Also, the article covers the number of issues devoted to educational problems in the Crimean Tatar population environment, introduction of new alphabet, etc. Author traced how the repressions against the Crimean Tatar leadership of the Crimean SSRR were reflected in the Tatarization process collapse. кримськотатарський національний політика кремль

Keywords: Crimea, Milliy Firqa, Tatarization, "Case of Veli Ibraimov", repressions of Crimean Tatars.

У 1920-х рр. в УСРР активно проводилася політика українізації, з'явився істотний прошарок нової національної інтелігенції. На Кримському півострові теж спостерігалося значне культурне піднесення у середовищі місцевого кримськотатарського населення.

В історіографії часів СРСР історія кримських татар або взагалі не вивчалася, або подавалася у спотвореному вигляді. Національно-визвольний рух їх у працях радянських істориків однозначно визначався як «буржуазно-націоналістичний», а отже «контрреволюційний». Можна назвати лише двох авторів, чиї праці цілком присвячено кримськотатарській проблемі -- А.Бочагова та Т.БояджиєваЗрозуміло, що вони висвітлювали події у спотвореному вигляді.

Ситуація змінилася в роки «перебудови». Після зняття заборони на використання раніше засекречених матеріалів з'явилася можливість по-новому висвітлювати процеси, що відбувалися на території півострова в першій половині ХХ ст., у тому числі щодо національної політики Кремля. Історики ввели в науковий обіг велику кількість джерел, присвячених різним питанням кримськотатарської історії. У центрі дискусій опинилася проблема коренізації, здійснюваної ЦК РКП(б) у масштабах усієї країни. У Криму вона набула форми татаризації. Зупинимося на найбільш визначних працях.

Цій тематиці було присвячено студії Д.Урсу, В. Возгріна, братів О. та В. Зарубіних, М. Губогло, С.Червоної , Р.Хаял.

На початку 1920-х рр. у Криму діяв організований антибільшовицький рух. Повстання, що їх уряд характеризував як «політичний бандитизм», стали відповіддю населення на дії більшовиків. Проте війна не могла тривати нескінченно. Політична й господарська анархія перешкодили успішній посівній кампанії 1921 р., що стало однією з причин важкого голоду. Радянському урядові довелося подбати про налагодження нормального економічного життя на півострові. Це поставило перед більшовиками, влада яких трималася силою й терором, питання про пошук політичних союзників, розширення соціальної бази режиму. Переорієнтація внутрішньої політики визначалася рішеннями Х з'їзду РКП(б) (8-16 березня 1921 р.). В їх основу було покладено реорганізацію стосунків центру з периферією. Заходи з національного питання визначали собою програму угоди режиму з елітами «окраїн» колишньої імперії.

Можливість побудови багатонаціональної держави як сукупності формально незалежних національних республік, об'єднаних із федеративною Росією, так само, як створення в Російської Федерації автономних республік із певними правами, забезпечувалася подвійною структурою радянської влади. Усупереч назві ця влада будувалася як симбіоз двох взаємопереплетених вертикалей -- компартійної і радянської. Перша здійснювала диктатуру, не втручаючись безпосередньо у справи поточного управління. Друга вертикаль виконувала управлінські функції, перебуваючи у залежності від партійних комітетів, утворених у кожній ланці адміністративно-територіального поділу. Партійні й радянські органи являли собою одну політичну силу, оскільки всі ключові посади у владній вертикалі могли обіймати тільки члени партії. Сама ж партія будувалася на засадах «демократичного централізму», унаслідок чого диктаторські функції зосереджувалися в рамках її керівництва -- ЦК і виділеного з його складу політичного бюро, яке мало ті самі функції, що й Центральний комітет, але працювало на постійній основі. Радянські органи влади формально створювалися на виборах, але виборці змушені були обирати тільки ті кандидатури, котрі визначалися в партійних комітетах.

Отже насправді форма державного устрою в умовах суворого контролю з боку більшовицької диктатури перетворювалася на цілковиту фікцію. За розподілом державних функцій центральний уряд у Москві мав перевагу над урядами «незалежних» республік, не кажучи вже про уряди автономій, як це було у Криму.

Політичний компроміс навіть на таких засадах створював ілюзію «рівноправного діалогу» національних еліт із більшовиками й надавав обом таборам, котрі були однаково виснажені громадянською війною та голодом, потрібну відстрочку для перегрупування сил. Такою «відстрочкою», власне, і стала впроваджувана на національних територіях колишньої імперії політика коренізації. У межах Кримської автономії вона набула форми татаризації.

На півострові мешкало строкате за етнічним складом населення, і кримські татари не становили більшості. На їх частку припадала лише чверть населення, тоді як росіяни й українці мали близько половини. Ані з огляду на кількість кримських татар, ані з огляду на історію, здавалося, не існувало аргументів на користь того, щоб коренізація відбувалася у вигляді татаризації. Виникає логічне запитання: що підштовхнуло більшовиків на таке вирішення національного питання?

Саме кримські татари входили до числа тих народів колишньої Російської імперії, котрі на час революції мали досить розвинену й поширену в масах національну ідею, що орієнтувалася на утворення як культурної, так і політичної територіальної автономії. Кримські татари вступили в революцію, маючи національно свідому еліту, котра претендувала на роль виразника й захисника інтересів свого народу. Ця еліта, незважаючи на відносну молодість, мала досвід політичної діяльності ще з передреволюційного десятиріччя. У роки громадянської війни вона навіть здобула практичний досвід влади у Криму. Від липня 1917 р. вона мала власну політичну силу -- Міллі Фірка (Національна партія). Провідні кримськотатарські політики та культурні діячі на той час не емігрували, а залишалися на півострові й наважилися на співпрацю з більшовиками. У цьому їм допомагало те, що впродовж 1919--1920 рр. відбувалося співробітництво більшовиків із лівим крилом Міллі Фірка під проводом Велі Ібраїмова. Серед кримських татар були й комуністи, зокрема Ісмаїл Фірдевс, один із провідних представників націонал-комунізму.

Окрім вузькотактичних міркувань на користь союзу з кримськими татарами така співпраця мала для більшовиків і ширшу перспективу -- як поштовх до розгортання «світової революції». Крим уважався, за В.Леніним, смолоскипом, що виблискував світлом пролетарської революції на Схід. Ці слова повторювалися партійними керівниками нижчих рангів. Зокрема на I Всекримському з'їзді рад у 1921 р. прибулий із Москви представник наркомнацу Б.Монатов зазначив: «Наша Кримська республіка є вікном, крізь яке на радянську Росію дивляться багато народностей Близького Сходу та півдня Європи, а також півночі Африки. Він (Крим -- Т.Б.) є показовим прикладом для наших друзів і ворогів, котрі чекають, яку політику ми будемо проводити отут, у Криму».

Кримські татари у планах «світової революції» виглядали особливо бажаним союзником через зацікавленість більшовиків національною революцією в Туреччині під проводом Мустафи Кемаля (Ататюрка). Про Туреччину й навіть Балкани як ареал впливу Криму у квітні 1921 р. писала газета «Красный Крым»: «Кримські татари не являють собою ізольованої від східних татар групи. Вони близько пов'язані з Туреччиною й Балканами родинними зв'язками. Ми повинні розглядати Крим як вікно в Туреччину й на Близький Схід, яке ми зможемо використовувати з метою ближчого зв'язку з революційним рухом на Сході».

Радянська Росія й кемалістська Туреччина з 1919 р. налагоджували зв'язки, прагнучи вийти з міжнародної ізоляції. 31 березня 1919 р. при Кримському обласному комітеті РКП(б), який тоді розміщувався в Мелітополі, було створено Мусульманське бюро з метою «радянізувати кримських татар, а через них -- і країни Сходу».

Тактика більшовиків як антизахідного й антимонархічного руху була авторитетним взірцем для депутатів Великих народних зборів Туреччини, котрі утворювали в парламенті фракцію «східняків». Мустафа Кемаль із тактичних розрахунків на подальші відносини з більшовиками навіть дозволив у жовтні 1920 р. створити Комуністичну партію Туреччини. Зі свого боку, 16 березня 1921 р. турецька делегація підписала в Москві радянсько-турецьку угоду про дружбу.

Отже залучення кримських татар на свій бік було важливою запорукою союзних стосунків із республіканською Туреччиною. Це відіграло істотну роль у тому, що коренізація у Криму набула форми татаризації, незважаючи на те, що, як уже йшлося, татари на півострові перебували в меншості. Щоправда, залежність ставлення більшовиків до кримських татар від стосунків радянської Росії з Туреччиною мала й негативній бік у разі їх охолодження (що не змусило себе довго чекати...).

Іншою причиною такого спрямування національної політики було те, що після знищення білогвардійського режиму П.Врангеля на півострові не існувало управлінських структур. Більшовицька партія нараховувала тут лічені десятки осіб, переважно недавніх меншовиків та есерівВона не мала авторитету серед місцевого населення. Обласний комітет РКП(б), який став на чолі влади у Криму, прибув на півострів із Мелітополя разом із частинами Червоної армії. Основна маса більшовиків з'явилась у складі армійських частин, а тому місцевої специфіки не розумілаВласне, в особі кримських татар та їх організації Міллі Фірка, яка об'єднувала близько 10 тис. членів, більшовики мали єдиного потенційного політичного союзника. До того ж більшовикам потрібно було рахуватися з кримськотатарським рухом «зелених».

Міллі Фірка теж вітала ідею компромісу. 25 листопада 1920 р. семеро її лідерів на чолі з Д.Хаттатовим звернулися до Кримревкому з поданням про легалізацію. Кримськотатарські націоналісти домагалися дозволу на відновлення релігійного життя та культурно-освітню діяльність. Проте в той час Кримревком ще не бажав ділитися владою. Лише окремим членам Міллі Фірка дозволили вступити до лав більшовицької партіїОднак через кілька місяців ставлення більшовиків до кримських татар змінилося. Саме вони виступили в очах більшовиків потенційним союзником, інструментом радянської політики на півострові.

Першим кроком у цьому напрямі стало проголошення в межах Кримського півострова автономної республіки із найширшим залученням татар до державного управління. На першому з'їзді рад Кримської АСРР, який проходив у листопаді 1921 р., було прийнято рішення про функціонування двох державних мов в органах влади півострова -- російської та кримськотатарської. 10 лютого 1922 р. з'явився декрет ЦВК і РНК Кримської АСРР про коренізацію органів влади й управління. Терміна «коренізація» ще не існувало і його назвали «декретом про татаризацію».

XII з'їзд РКП(б) у 1923 р. офіційно проголосив необхідність проведення в національних республіках політики коренізації, тобто забезпечення в них пріоритету національних мов, широкого використання їх у діловодстві радянських установ, пресі, культурно-просвітницьких установах, першочергового висування на керівні посади осіб корінної національності, які вільно володіли рідною мовоюКоренізація розглядалася як ефективний засіб для «перетягування» населення національних регіонів на бік радянської влади.

Кримський обком РКП(б) створив у своєму складі Татарське бюро, на яке поклав роботу з проведення національно-державної політики. Воно складалося з 23-х представників татарського народу, з яких лише 14 були членами більшовицької партії. Основними напрямами діяльності Татбюро стала татаризація влади, піднесення економічного та культурного рівня кримськотатарського народу, переведення діловодства на татарську мову. Завдяки його зусиллям було створено систему народної освіти, котра включала татарські секції в наркоматі освіти та в районних відділах освіти, велику мережу шкіл для татарських дітей.

Важливим ускладненням у роботі Татбюро була внутріпартійна боротьба, яка розколювала його за ознакою кримських та казанських татар, а також за ознакою «правих» (прибічників територіальної автономії) й «лівих» (прибічників національно-культурної автономії).

Процес вирішення у Криму національного питання починався не стільки як національний, скільки як соціальний, економічний і культурний. У земельному питанні більшовики допустили стратегічну помилку, коли маєтки поміщиків було передано радгоспам, ефективність яких виявилася мізерною. Це рішення призвело до того, що селянство відштовхнулося від нової влади. Невдовзі помилку виправили.

У радянські часи в історіографії сформувалася думка щодо цілком позитивної діяльності Кримревкому. Проте насправді як надзвичайний орган влади він наробив на півострові стільки бід, що їх не вдалося виправити за всі наступні роки існування Кримської АСРР. Першу реальну оцінку його праці зробила повноважна комісія, надіслана з Москви влітку 1921 р. для «виявлення дійсного стану справ». Комісія доповіла, що Кримревком застосовував червоний терор, одним із наслідків якого стало економічне виснаження краю. У регіоні майже повністю були відсутні радянські працівники, зв'язані з місцевим населенням. Підкреслювалося, що Кримревком проводив «короткозору» національну політику, яка відштовхнула татарський народ від «радянського будівництва»Даючи оцінку діяльності відділу управління Кримревкому, який здійснював керівництво адміністративними органами, комісія констатувала його жалюгідне й безсиле існування, відірваність від повітів, відсутність роботи.

І Всекримський з'їзд рад у листопаді 1921 р. передав владу від Кримревкому до рад. Прийнята на ньому Конституція Кримської АСРР затверджувала право на вільний розвиток усіх національностей півострова і скасовувала національні й національно-релігійні привілеї та заборони. Проголошувалася необхідність створення умов, сприятливих для культурно-економічного розвитку всіх національностей, поширення співробітництва між ними. Державними мовами новоствореної республіки визначалися російська й татарська.

З'їзд проголосив курс на «пріоритетне вирішення татарського питання в усіх сферах життя» новоствореної республіки. Було прийнято рішення про необхідність застосування татарської мови в державних установах, про підготовку відповідальних працівників із числа татар та про включення їх в управління республікою.

Напрямки татаризації органів влади й управління фіксувала нормативна база. У виданих декретах і постановах значна увага приділялася розширенню сфери застосування кримськотатарської мови в державному будівництві. Так, у грудні 1921 р. РНК та ЦВК Кримської АСРР видали постанову «Про татаризацію радянських державних апаратів і про застосування татарської мови в установах республіки». У цьому документі зазначалась необхідність «створення ряду органів для реалізації національної політики у зв'язку із заснуванням у листопаді 1921 р. Кримської республіки». Серед них передбачалося сформувати при КримЦВК постійну комісію з татаризації радянських апаратів. При Кримраднаркомі засновувалася центральна колегія перекладачів. На місцях при окрвиконкомах запроваджувалися посади перекладачів «усякого роду документальних паперів».

10 лютого 1922 р. з'явився наказ за підписами голови КримЦВК Ю.Гавена й голови РНК С. Саїд-Галієва «Про татаризацію радянських державних апаратів та про застосування татарської мови в установах республіки». Діловодство мало бути переведеним на татарську мову. Постійна комісія з татаризації радянського апарату при КримЦВК складалася з Ю.Гавена (голова), І.Фірдевса, С.Меметова, Б.Чабан-Заде та О.Дерен-АйерлиПроте, незважаючи на офіційно проголошений перехід діловодства республіки на татарську мову, суворо заборонялося «у зв'язку з неможливістю встановлення контролю» використання її в телефонних переговорах.

Після виходу у світ цього наказу при обкомі партії було створено підвідділ з роботи серед національних меншин. Незабаром його перетворили на Татарський сектор на правах самостійного відділу. У Кримському відділі народної освіти було засновано спеціальну колегію з роботи серед татар і створено секції з роботи серед інших національних меншин.

24 квітня 1922 р. за присутності Ю.Гавена, І.Фірдевса, О.Дерен-Айерли, Б.Чабан-Заде та А.Озенбашли відбулося засідання комісії з татаризації, на якому розглядалися чергові завдання. Після тривалої дискусії ухвалили ряд рішень:

-- розвивати роботу колегії у двох напрямах: а) у бік створення відомчої літератури; б) у бік прийняття та надання різних державних документів і заяв татарською мовою;

-- співробітники центральної колегії з перекладів переводилися в розряд відповідальних працівників;

-- пропонувалося Кримеконар через КримЦВК надати невеликий фонд - грошовий або натуральний у розпорядження нарком'юсту для друку татарською мовою збірки декретів Центра та КримЦВК і КримРНК;

-- доручалося Ю.Гавену та І.Фірдевсу скласти список книг, які потребують негайного перекладу на татарську мову.

Усі національності, які мешкали на півострові, залучалися до роботи в радянському, господарському й культурному будівництві. Так, у складі сільських рад у 1922 р. із загальної кількості 1485 депутатів налічувалося 535 татар (36%), тоді як росіян -- 519 (35%), а всіх інших -- 431 (29%). У складі 135 членів окружних виконавчих комітетів було 34 татарина (25,2%), 86 росіян та українців (63,7%), а 15 осіб належало до інших національностей (11,1%).

Створювалися школи з навчанням рідною мовою, організовувалися національні клуби, бібліотеки, друкувалися газети. Найбільша увага приділялася культурно-просвітницькій роботі серед кримських татар. У 1922 р. було відкрито 343 школи першого ступеня та 12 шкіл другого ступеня, де навчання проводилося татарською мовою. Створювалися татарські технікуми (педагогічний, медичний, сільськогосподарський, мистецько-промисловий та ін.). Татарську молодь посилали навчатися на робфаки й у виші.

Асигнування на культурну роботу для татарського населення були пропорційно більшими, ніж для інших національностей. Для районних і республіканських радянських органів установлювався обов'язковий мінімум співробітників-татар.

На початку 1920-х рр. на півострові з'явилися татарськомовні газети «Новий світ» («Яні Дун'я») та «Юна сила» («Яш куввет»)10 серпня 1923 р. на засіданні президії Кримського обкому РКП(б) було ухвалено рішення використовувати кошти, які приносило відкрите урядом Кримської АСРР казино, для потреб політпросвіти та для випуску газет, котрі видавалися російською й татарською мовами.

Ефект від залучення кримських татар до влади проявився вже у процесі примирення із рухом «зелених». Для наркома робітничо-селянської інспекції В.Ібраїмова кримськотатарські селяни, котрі однаково страждали як від реквізицій білих, так й від продрозверстки більшовиків, не були «політичними бандитами». Він легко спілкувався з мешканцями півострова, а тому зміг організувати переговори із «зеленими» й успішно провести амністію.

Однак коренізація на півострові майже до кінця 1923 р. не набувала такого поширення, на яке сподівався уряд. Це пов'язувалося передусім із голодом. Після подолання його наслідків коренізація почала впроваджуватися більш інтенсивно.

У процесі коренізації планувалася не лише татаризація вищих органів влади та управління, але й системи місцевих рад. Питання коренізації районних органів влади та управління обговорювалося на нараді відповідальних татарських працівників у Сімферополі 28--29 червня 1923 р. Одним із доповідачів був голова Раднаркому Кримської АСРР С.Саїд-Галієв. У резолюції наради зазначалося, що треба довести до кінця розпочату татаризацію первинних радянських апаратів -- сільрад і райвиконкомів у районах із переважним татарським населенням. Ішлося про те, щоб в усіх установах, пов'язаних із татарським населенням, був татарський працівник або, принаймні, один перекладач. Уважалося необхідним знання татарської мови російськими працівниками, котрі проводили роботу в районах із переважним татарським населенням.

Керівництво республіки прагнуло здійснити коренізацію місцевих рад, щоб зробити їх провідником партійних рішень у різних сферах життя. У звіті ЦВК і РНК Кримської АСРР зазначалося: «Останні перевибори рад проводилися вже під кутом зору розширення й поглиблення татаризації. Унаслідок цього у новому складі сільрад число членів-татар зросло приблизно на третину порівняно з колишнім складом (у 1922 р. -- 610, у 1923 р. - 831 татарин)».

ЦВК і Раднарком Кримської АСРР рішенням від 23 серпня 1923 р. констатували: «Органи влади в районах з переважно татарським населенням стають під керівництво татарських працівників, татарська мова запроваджується як обов'язкова ділова мова радорганів цих районів [...], застосування двох мов - це єдино правильний шлях для здійснення принципів татаризації».

Згідно з Конституцією Кримської АСРР, ухваленою 11 листопада 1921 р., вищим органом влади на території республіки був Всекримський з'їзд рад, який мав відбуватися кожні два рокиЦі з'їзди повинні були визначати напрями розвитку республіки. Одним із першочергових завдань визначалося вирішення національного питання. Саме цій проблемі було присвячено ІІІ Всекримський з'їзд рад (10-14 грудня 1923 р.), котрий накреслив основні стратегічні напрями татаризації Криму.

У доповіді на з'їзді голова КримЦВК Ю.Гавен торкнувся того, що було зроблено за час, який минув із 1921 р.: висування найбільш «свідомих» представників татарського народу в радянський управлінський апарат усіх рівнів; залучення татарського населення у промислове будівництво; запровадження татарської мови як державної в п'яти районах, де татарське населення переважало; татаризація сільських рад (на 1923 р. обрано з 2495 депутатів 915 татар, тобто 36%); поширення татаризації районних з'їздів рад; збільшення кількості татарських шкіл (незважаючи на голод, у 1922 р. працювало 307 татарських шкіл, а в 1923 р. їх кількість зросла до 329, що становило 42% шкіл, наявних в автономії); підвищення кваліфікації та перепідготовка вчителів -- вихідців із татарського населення; поліпшення матеріально-технічної бази шкіл, спеціальних і вищих навчальних закладів, збереження в них квот для представників татарського населення (30--35% від загальної кількості).

При обговоренні доповіді висловлювалися різні думки. Так, делегат Акчокракли вказав, що татаризація полягає не тільки в переведенні діловодства на татарську мову -- на порядок денний треба ставити питання про входження татар до органів управління. А.Озенбашли заявив, що переведення діловодства на татарську мову й навіть уведення до радянського апарату татарських представників радикально питання не вирішить. Він запропонував оголосити культуру татарського народу державною з усіма наслідками, що з цього випливали. С.Саїд-Галієв підкреслив, що від жебрака з торбою важко вимагати культури, а тому першочерговим завданням повинне бути економічне відродження татарської нації, ліквідація економічної нерівностіУ резолюції з'їзду з вирішення національного (передусім татарського) питання пропонувалося втілити наступний комплекс політичних, соціально-економічних та культурно-просвітницьких заходів:

«У галузі політичній доручити Крим ЦВК автономії: -- посилити роботу Комісії з татаризації шляхом організації при ній науково-технічної секції;

-- неухильно втілювати у життя декрет від 28 липня 1923 р. про запровадження татарської мови в районах з переважно татарським населенням;

-- під час конструювання президії КримЦВК неухильно проводити принцип татаризації;

-- особливу увагу звернути на поширення офіційного органу

-- урядової газети «Новий світ» у татарському селі, зробити газету щоденною.

У галузі соціально-економічній та культурно-просвітницькій:

-- доручити КримЦВК видати постанову про утримання татарських учителів за рахунок місцевих бюджетів;

-- ужити заходів до повного забезпечення татарських національних шкіл підручниками, навчальними посібниками та матеріальними засобами;

-- уважати доцільним існування та подальший розвиток Східного відділення при педагогічному факультеті Кримського університету, запровадити вивчення татарської мови на педагогічному факультеті як обов'язкового предмета;

-- звернути серйозну увагу КримЦВК на розвиток вищих і середніх сільськогосподарських шкіл як загальноагрономічного характеру, так і особливо спеціальних культур із переважанням серед тих, хто навчається, вихідців із татарських сіл, в яких відсутні спеціалісти;

-- посилити татарський елемент у технікумах і школах фабрично-заводської освіти, звернувши особливу увагу на Бахчисарайський художньо-промисловий технікум як основне джерело відродження татарських національних ремесел -- ткацького, чадрового, сап'янового та ін.;

-- погодитися з відкриттям першого у Криму татарського театру».

ІІІ Всекримський з'їзд рад затвердив новий склад Президії КримЦВК, в якій збільшувалася кількість кримських татар. Тепер орган влади на 57% складався з представників кримськотатарського народу; 54% народних комісарів були кримськими татарами.

Упродовж часу, що розглядається, у політиці коренізації чітко виділяються два періоди: 1921-1924 і 1925-1928 рр. Більш детально розглянемо перший період татаризації. Його особливостями стали:

-- боротьба із «зеленим» рухом, успіх в якій досягався проведенням комплексу заходів: оголошення амністії, створення частин особливого призначення (рос. «ЧОН»; у тому числі з татарського населення), проведення переговорів із ватажками загонів щодо здачі зброї (особливу роль у цьому відіграв майбутній голова КримЦВК В.Ібраїмов), бойові операції;

-- боротьба з релігією та церковними установами, представленими на півострові, передусім православ'ям і мусульманством (із 196 православних храмів ліквідовано 50, тобто майже 25%, а з 576 мечетей -- 28, або 4,8%) ;

-- відмова більшовиків від співробітництва з іншими політичними силами, які діяли раніше на півострові, передусім із Міллі Фірка, котра визнала радянську Росію другом і союзником мусульман, проголосивши свою незгоду з більшовицькою партією не у принципах, а лише у часі й засобах переходу від капіталістичного ладу до колективістського ;

-- забезпечення підтримки радам із боку населення районів, де переважало кримськотатарське населення (під час проведення чергових виборів у Судацькому районі в них узяли участь лише 52%, у Бахчисарайському -- 28% мешканців, котрі мали виборче право) ;

-- відкриття 348 татарських національних шкіл І ступеня (або 43,7% від їх загальної чисельності), 12 татарських національних шкіл ІІ ступеня (23%). Майже всі вони фінансувалися з держбюджету, у той час як інші були на місцевому бюджеті або на самофінансуванні.

Наступним кроком на шляху національно-державного будівництва на півострові стала реалізація конституційного положення щодо запровадження татарської мови як державної. 10 лютого 1922 р. світ побачив декрет КримЦВК та Раднаркому про створення постійної комісії з татаризації у складі 5 осіб (на чолі з головою КримЦВК) та комісії у справі перекладу текстів із татарської мови на російську й навпаки. 28 квітня 1924 р. вийшла ще одна постанова КримЦВК та Раднаркому, згідно з якою ставали обов'язковими такі заходи:

-- народним комісаріатам і центральним управлінням мати у штаті особу, котра володіла б татарською мовою;

-- у сільських радах та п'яти районних виконавчих комітетах (Бахчисарайський, Карасубазарський, Алуштинський, Ялтинський, Судацький), де переважало татарське населення, упроваджувати діловодство татарською мовою;

-- народному комісаріату освіти вирішити питання про запровадження у школах II ступеня обов'язкового викладання татарської мови;

-- народному комісаріату юстиції -- розробити інструкцію щодо здійснення цієї постанови.

Для реалізації визначених завдань проводився такий комплекс заходів:

-- організація з 1925 р. довготермінових курсів із підготовки кадрів татарських працівників при оргвідділі КримЦВК для голів і секретарів сільських рад і татарських юридичних курсів при нарком'юсті, що забезпечило на травень 1926 р. наявність 22 кваліфікованих фахівців ;

-- організація короткотермінових курсів при наркомфіні, Кримському відділенні залізничного транспорту, обласній конторі наркомзв'язку для навчання працівників-росіян татарській мові ;

-- організація у судових органах 13 осередків нарсуду, двох осередків нарслідства, двох осередків судвиконання татарською мовою. Узагалі в органах юстиції на той час працювали 63 татарина (13% від загальної чисельності).

Ще однією проблемою для Криму став розвиток соціально-культурної сфери для нацменшин. Важливість цієї проблеми пояснювалася відсутністю необхідної кількості кваліфікованих національних кадрів. Незважаючи на це, тільки татарську національність забезпечували педагогічний, художньо-промисловий, фельдшерсько-акушерський, сільськогосподарський технікуми, а також технікум південних спец культур Попри фінансові ускладнення, на півострові було створено 164 татарських лікпункти, 67 хат-читалень, 8 татарських дитячих будинків.

Наступною проблемою став адміністративно-територіальний поділ Криму з урахуванням як економічного, так і національного факторів. Восени 1921 р., з утворенням Кримської АСРР, було сформовано 7 округів і 20 районів. У жовтні 1923 р. округи ліквідовано, а число районів скорочено до 15. У 1924 р., після нового переділу, залишилося 10 районів. У ході державного будівництва було створено (окрім татарських) 3 «нацменрайони»: Біюк-Онларський (німецький), Ішунський (український) і Фрайдорфський (єврейський).

Проте всі зміни на півострові наштовхувалися на важливий чинник, котрий іноді зводив нанівець добрі наміри, які впроваджувалися у життя -- політичні чвари серед кримського керівництва. У місцевій партійній організації не припинялася боротьба між працівниками, котру самі члени партії називали «склоками». Більше того, із плином часу таке поняття, як «постійні чвари» стало основним у взаємовідносинах членів Кримського обкому РКП(б) та залежних від нього структур.

Під час перебування у Криму повноважної комісії з Москви її очільник Ш.Ібрагімов користувався надзвичайною повагою як із боку кримських татар (партійних, безпартійних), так і значної частини партійних і радянських працівників інших національностей. Його авторитет був настільки високим, що багато партфункціонерів саме Ш.Ібрагімова бажали бачити на чолі новоствореної республіки. Проте в Москві ухвалили інше рішення, направивши на півострів іншу людину...

У Державному архіві Автономної Республіки Крим зберігається лист, надісланий Ш.Ібрагімовим І.Фірдевсу. Наведемо його повністю, зберігаючи орфографію автора:

«Добридень, тов. Фірдевс!

Привіт Вам та найкращі побажання. На жаль, я не можу Вам повідомити все те, що відбувалося в Москві, особисто. Із листа, який я сюди додаю, Ви побачите, що тов. Сталін мене не відпустив для роботи у Крим. Сюди приїжджає Саїд-Галієв. Я знаю, що Вам усе це не сподобається, але що ж робити, коли ЦК так бажає. Саїд-Галієв не відмовився (їхати працювати на півострів -- Т.Б.). До нашої ганьби це відбулося саме так. Саїд-Галієв, мабуть, буде казати, що він відмовлявся, проте нічого подібного не було. Усе ж Ви його приїзду не лякайтеся.

Тов. Сталін надав йому відповідні вказівки, я теж наполягав на тому, щоб він не брав сюди жодного працівника.

Знайте, що Центр на моєму боці. Якщо у Вас що-небудь вийде, то я Вас підтримаю. Найголовніше -- Ви намагайтеся згуртувати навколо себе товаришів-татар та безпартійних мілліфірківців. Відносно цього я з ними говорив. Вони стосовно Вас поступово змінять свою поведінку. Подивіться, що буде робити Саїд-Галієв. Якщо він поведе невірну лінію, намагайтеся на обласній партійній конференції його забалотувати. Адже проти нього є досить багато чого. А якщо буде працювати добре, то нехай працює.

Пишіть постійно щодо всього. Буду чекати з нетерпінням. Із комуністичним привітом. Ш.Ібрагімов. 1921 року, 31 листопада».

У цьому листі можна побачити перші паростки конфлікту, який розколов кримську партійну організацію.

Слушне запитання: чому головою Раднаркому Кримської АСРР не призначили саме Ш.Ібрагімова? Адже він під час перебування на півострові вміло розв'язав конфлікт, який упродовж 1921 р. лихоманив керівництво Кримського обкому. Є доволі просте пояснення. Саме через те, що Ш.Ібрагімов став популярною людиною у Криму, його й не призначили на керівну посаду в новоствореній республіці.

Головою Кримського ЦВК був Ю.Гавен -- людина, авторитет якої серед кримських татар за час його перебування на півострові встиг скластися. У пошуках противаги популярній в очах кримчан постаті Й.Сталін опинився в нелегкому становищі. Вибір самої посади для свого ставленика проблеми не становив: портфель голови Раднаркому республіки давав не таку міцну владу, як та, що її мав очільник КримЦВК, проте все-таки достатню, щоб вносити корективи в політику місцевого керівництва. У центральному апараті Криму, на думку генсека, повинна була з'явитися «своя» людина, яка мала б можливість повідомляти центру про все, що відбувалося. Проблема полягала в тому, кого призначити на цю посаду. Простіше за все було б надіслати когось із Москви, але, згідно з традицією, що встигла закріпитися, на посаду голови Раднаркому національної республіки призначалися представники відповідної національності. Тож у Криму це мав бути татарин. Однак кримських татар, котрі слухняно виконували б будь-яку, навіть убивчу волю Москви й доносили на власних співробітників, на той час ще не було. Тому знайшли досить своєрідне рішення -- надіслати татарина, але не кримського. Найкращим кандидатом на цю роль, на думку московського керівництва, став казанець С.Саїд-Галієв. За моральними рисами він здавався Й.Сталіну більш привабливою кандидатурою, аніж Ш.Ібрагімов.

Обираючи між кількома кандидатами, Й.Сталін майже завжди зупинявся на тому, на кого він мав найбільше «компромату». Лише у цьому випадку генсек міг розраховувати на відданість свого призначенця. Саме таким і був казанський татарин С.Саїд-Галієв.

Народився він 1894 р. в Уфі. До більшовицької партії вступив у березні 1917 р. і працював комісаром у справах національностей Казанської ради робітничих і селянських депутатів, був членом татаро-башкирського бюро Уфимського губкому. Із 1920 р. - голова Раднаркому Татарської АСРР. Перебуваючи на роботі в Казані, устиг серйозно «забруднитися». Красномовний штрих: прийшовши до влади в Казані більшовики розгромили національну організацію казанських татар Харбі Шуро (до речі, дуже схожу з кримською Міллі Фірка) й захопили її грошову касу. Незабаром до тієї суми було додано велику «буржуйську контрибуцію», вилучену в мешканців міста. Після цього С.Саїд-Галієв відверто запропонував «виокремити» з усієї суми 50 тис. руб. золотом і розділити їх між керівництвом, щоб, за його словами, «поживитися дещо». А коли більш чесні більшовики обурилися проти подібного мародерства, то саме С.Саїд-Галієв організував серед невдоволених серію замахів, про що невдовзі стало відомо керівництву партіїНатомість у Й.Сталіна такі вчинки викликали іншу реакцію, адже він уважав, що казанський більшовик упроваджуватиме у Криму лінію поведінки, яка потрібна винятково йому. Генеральний секретар ЦК не помилявся. Розпоряджаючись на півострові, посланець центру робив усе, щоб «корінні мешканці не змогли відчути себе господарями власної долі, а росифікаторські тенденції та вичавлення історичної пам'яті народу отримали новий імпульс, але цього разу не від місіонерів, а від поборників пролетарського інтернаціоналізму та войовничих безвірників».

Із приїздом казанського татарина С.Саїд-Галієва події у Кримській АСРР почали розвиватися за своєрідним сценарієм. Коли він обійняв посаду голови Раднаркому, то почав масово викликати сюди «власних людей», переважну більшість яких становили якраз казанці. За короткий час в уряді автономії почалися сварки між кримськими й казанськими татарами.

Питанням витіснення з лав кримської партійної організації конкурентів С.Саїд-Галієв зайнявся відразу після зайняття високої владної посади. 21 січня 1922 р. малий пленум Кримського обкому РКП(б) розглянув ряд питань, присвячених відправці з півострова тих, хто програв у внутрішній боротьбі між членами кримської політичної еліти. Так, було ухвалено рішення щодо «відкомандирування за межі Криму» заступника голови Раднаркому та наркома внутрішніх справ М.Полякова, голови Ради народного господарства Єфремова -- найбільш небезпечних для новопризначених голови кримського Раднаркому С.Саїд-Галієва та очільника Кримського обкому РКП(б) А.Ізраїловича, котрі ще не мали в керівництві республіки «власних людей»На цьому засіданні було ухвалено й рішення, що невдовзі здобуло значення для подальшої кримської політики: призначити головою Севастопольського міського обкому І.Носова.

На найближчому широкому пленумі Кримського обкому РКП(б), що відкрився 28 липня 1922 р., розгорівся скандал, пов'язаний із «персональною справою працівника обкому тов. Пекмана». Суть її полягала в тому, що останній вирішив скласти альтернативний список тих, кого вважав доцільним включити до складу новообраної президії пленуму та контрольної комісії. Коли це виявилося, в обкомі почалися нові «склоки». Усе закінчилося рішенням про звільнення Пекмана з президії обкому (за цю пропозиції проголосували 14 із наявних на засіданні 21 особи).

19 жовтня відкрився широкий пленум Кримського обкому, на якому розглядалася персональна справа працівника місцевого ДПУ О.Ротенберга (із 1921 р. очолював кримських чекістів до призначення на цю посаду в 1922 р. С.Реденса). Одночасно на засіданні взагалі було розглянуто стан справ у цьому відомстві О.Ротенберга звинувачували у крадіжках, використанні працівників ДПУ й митниці для ввезення контрабандних товарів із Туреччини, які вони продавали, а гроші клали у власні кишені. О.Ротенберг, відповідаючи на поставлені звинувачення, заявив, що нічого подібного не було й він узагалі нічого про це не знає. Одночасно звинуватив голову Кримського обкому А.Ізраїловича: «Якщо відбулося розкладення працівників кримського політичного управління, то під крилом секретаря обкому»Останній поставив на голосування пропозицію виключити О.Ротенберга з партії. Той подав протест і заявив, що з ним зводять «особисті порахунки». А.Ізраїлович передав право головування на засіданні С.Саїд-Галієву, а сам заявив, що О.Ротенберг «під прикриттям закордонної праці займався контрабандою, яку реалізовував на ринку». О.Ротенберг парирував, що «в партійній організації вирує склока», адже він «нічого ніколи собі не брав, усе йшло на потреби ДПУ». Далі він зазначив, що «Ізраїлович зараз каже неправду», «підставляє» його, замість того, щоб займатися тими, хто насправді краде.

У питанні про виключення О.Ротенберга з партії думки присутніх розділилися. Головуючий С.Саїд-Галієв сказав: «Надійшли дві пропозиції: затвердити рішення обкому й виключити тов. Ротенберга з партії та ухвалити рішення, запропоноване тов. Артемовим і Горютіним та моє щодо пом'якшення вироку». Під час голосування більшість (12 проти 6) набрала перша пропозиція.

Хоча на словах Кримський обком РКП(б) виказав довіру секретареві організації, А.Ізраїлович тепер викликав недовіру з боку членів обкому. Під час роботи VII кримської обласної партконференції (21-24 жовтня 1922 р.) було обрано новий склад обкому, і секретарем партійної організації став М.УфімцевВін народився 1889 р., а в 1906 р. вступив до лав більшовицької партії. Кримську партійну організацію очолював до травня 1924 р. У 1923 р. хворів упродовж майже півроку (з травня по листопад), і партійними справами Криму займався завідуючий оргвідділом А.Берсен.

Якщо можна говорити про те, що серед керівних членів більшовицької партії могли бути романтики, так це цілком стосується постаті М.Уфімцева. У ньому поєднувалися спроможність брати участь у різноманітних діях партії, спрямованих на укорінення на захопленій території, і відсутність навичок політичної інтриги. Багато разів, коли деякі більш агресивні в політичній боротьбі «валили» суперника, М.Уфімцев відсторонювався і не йшов на «добиття» поверженого конкурента. Більш того, він неодноразово намагався взагалі -- наскільки це було в його силах -- зупинити сварки у кримській політичній верхівці. Наприклад, саме під його тиском під час роботи широкого пленуму обкому 12 лютого 1923 р. було ухвалено рішення, котре вимагало від контрольної комісії «обмежити власну роботу лише справами, пов'язаними з порушенням комуністичної етики та єдності партії». Коли наприкінці 1923 р. М.Уфімцев після тривалої хвороби повернувся до керма влади у Кримському обкомі, внутрішньопартійні «розклади» в уряді вже були суттєво іншими. Суперечності в кінцевому підсумку вилилися у великий скандал.

Уже говорилося про те, що С.Саїд-Галієв посадив на всі керівні посади автономії казанських татар, одночасно виштовхуючи з влади кримських татар. Це сильно обурювало місцевих працівників. Гостроти конфлікту між С.Саїд-Галієвим і кримськими татарами додало його ставлення до «засудження» М.Султан-Галієва, якого кримські татари поважали.

26 грудня 1922 р. М.Султан-Галіїв виступив на Х Всеросійському з'їзді рад, де звинуватив центральне партійне керівництво у запровадженні політики нерівноправності, економічного утиску на народи, які не до вподоби центру, у поділі керівників на «пасинків і справжніх синів»Виступ не залишився без уваги: 4 травня 1923 р. за особистим розпорядженням Й.Сталіна М.Султан-Галієва заарештували й виключили з партії. Ще через місяць на IV нараді ЦК РКП(б) із відповідальними працівниками національних республік та областей обговорювалася «султангалієвщина». В.Куйбишев зачитав доповідь ЦКК РКП(б) «Про антипартійну, антирадянську діяльність М.Султан-Галієва». Незважаючи на те, що попереднє слідство не виявило жодного факту, який би підтверджував звинувачення, його таки звинуватили в «контрреволюційній діяльності», намаганнях нібито встановити зв'язки з «туркестанським басмачеським центром», а також закидали пантюркізм.

Серед тих, хто підтримав Й.Сталіна в його намаганні засудити М.Султан-Галієва, були Ш.Ібрагімов та С.Саїд-Галієв. Натомість на захист опального діяча виступили багато керівників національних більшовицьких організацій (А.Ікрамов, Т.Рискулов, Х.Раковський, М.Скрипник, М.Єрбанов, А.Єнбаєв, І.Фірдевс, М.Фрунзе та ін.).

С.Саїд-Галієв піддав нищівній критиці політичні погляди М.Султан- Галієва. Саме він запустив в обіг тавро «султангалієвщина» і відверто підтримав тих керівників, котрі під час роботи на «окраїнах СРСР» намагалися піддавати тиску представників місцевого населення, щоб уникнути поширення проявів «місцевого сепаратизму» та запобігти запровадженню там «тюркістської політики». На думку С.Саїд-Галієва, практика постійної національної дискримінації на місцях дозволялася, потрібно було лише стежити, щоб вона не досягала надто великих масштабів.

Серед тих, хто виступав на підтримку М.Султан-Галієва, найбільш яскравими були виступи І.Фірдевса і М.Фрунзе. Останній заявив, що «ухил» М.Султан-Галієва є нормальним явищем, адже його корені «полягають у тому цілком здоровому і природному протесті, який має місце на місцях проти лінії, що її нав'язують нам -- лінії великодержавного, або великоросійського шовінізму». М.Фрунзе вбачав вихід зі становища не у знищенні захисників національних меншин, яких дискримінують, а «в допомозі справі національного відродження відсталих східних і всіх інших народностей, справі подолання економічної та інших видів нерівності. [...] Що стосується тих, чию думку висловлює Султан-Галієв, то мені здається, що на практиці в більшості моментів їх поведінка, мабуть, була вірною, вони провадили вірну лінію з погляду директив партії».

Через те, що позицію М.Султан-Галієва підтримало багато учасників наради, Й.Сталін відступив. Гострі промови М.Скрипника, М.Фрунзе, І.Фірдевса та інших змусили його відмовився від плану проведення показового процесу щодо «націоналіста». Нарада ухвалила резолюцію, згідно з якою опальний революціонер звинувачувався в тому, що, «поставлений партією на відповідальний пост» (членом колегії наркомнацу), він нібито «використав своє становище і наявні у нього завдяки цьому зв'язки з місцевими працівниками з тим, щоб шляхом конспіративної роботи й розсилки таємної інформації з явно перекрученим висвітленням заходів партії у галузі національної політики створити серед деяких незміцнілих і невитриманих працівників у республіках та областях (як партійних, так і безпартійних) нелегальну організацію для протидії заходам центральних партійних органів».

Особливо підкреслювалося, що позиція М.Султан-Галієва пробуджувала на місцях «місцевий націоналізм», з яким тепер потрібно було боротися керівникам, направлених на роботу в республіки. Голова кримського Раднаркому С.Саїд-Галієв відразу розпочав утілювати нові директиви у життя.

Подібна поведінка С.Саїд-Галієва невдовзі призвела до виникнення у кримському уряді широкомасштабного конфлікту та колективного звернення місцевих татарських працівників 15 грудня 1923 р. з листом до Москви з вимогою «відкликати з Криму Саїд-Галієва та призначити головою Раднаркому кого-небудь з місцевих татарських працівників»Кримський обком порекомендував на посаду голови Президії ЦВК Кримської АСРР В.Ібраїмова, а головою Раднаркому - О.Дерен-Айерли.

Оскільки конфлікт в уряді Кримської АСРР на кінець 1923 р. досяг небаченого розмаху, у Москві було прийнято рішення задовольнити вимоги кримських працівників. У 1924 р. обидві ключові посади в радянському уряді очолили представники «корінної нації». Головою КримЦВК став Велі Ібраїмов, а Раднарком очолив Осман Дерен-Айерли. Основну посаду секре-таря Кримської обласної партійної організації, котра мала реальну владу на півострові, обіймав росіянин. Представник цієї ж національності займав посаду керівника ДПУ.

Проте саме з 1924 р. позиції кримських татар та їх вплив на політику, проваджувану урядом Кримської АСРР, значно посилилися. А допоміг у цій справі черговий конфлікт, який спалахнув усередині Кримського обкому РКП(б) під час ХІ обласної партконференції.

Чвари, що почалися після вгамування конфлікту між місцевими більшовиками та «групою Саїд-Галієва», мали іншу «забарвленість». Новий конфлікт значною мірою змінив розстановку сил у керівництві АСРР, послабивши вплив росіян на важелі реальної влади та надавши кримським татарам можливість на деякий час поставити партійне керівництво республіки під «руку» радянської владної вертикалі. Адже два угруповання, що виникли серед російської частини обкому, мали потребу отримати підтримку своєї позиції з боку татарської складової.

В умовах радянської дійсності місцеві партійні організації керувалися наказами, що надходили з центру. Через це проблеми Криму завжди пов'язувалися з реаліями політичного життя Москви. Передусім це стосувалося боротьби за владу, яка в цей час точилася у верхівці центрального керівництва.

Запровадження непу викликало у правлячій партії низку різноманітних дискусій. Напередодні ХІ з'їзду РКП(б) групи «робітничої опозиції» та «демократичного централізму» почали поширювати серед місцевих партійних організацій власні програмні документи.

Фракційна група «демократичного централізму» (її чільними постатями були Я.Дробніс, А.Іванов, Т.Сапронов, В.Смирнов, Р.Рафаїл, В.Межлаук та ін.) виступала за поширення в організаціях РКП(б) демократії. Члени цієї групи вважали, що заборона фракційної роботи в партії та репресії стосовно її учасників, а також практика «перекидання» активних працівників у віддалені регіони країни породжують бюрократизацію РКП(б), її відрив від «пролетарської маси».

Позиція цієї групи у широкому партійному середовищі не здобула підтримки. Проте й серед делегатів ХІ з'їзду вже не було одностайності. Під керівництвом В.Антонова-Овсієнка під час роботи з'їзду було розроблено, а потім і поширено резолюцію, яка фактично підтримала «робітничу опозицію» й запропонувала взагалі змінити ставлення до тих членів партії, котрі мали власну думку. У підсумку за рішення з'їзду, котре засуджувало тези «робітничої опозиції», проголосували 227 делегатів із правом вирішального голосу, а за резолюцію В.Антонова-Овсієнка - 215ЦК РКП(б) вдалося відстояти власну позицію, проте з невеликою перевагою.

Із загостренням хвороби В.Леніна у середовищі політбюро ЦК почали зростати конфлікти. Навесні 1923 р. майже всі члени політбюро виступили проти Л.Троцького. Особливо гостро троє -- Й.Сталін, Г.Зінов'єв і Л.Каменєв, кожен з яких бачив себе наступником «вождя». Л.Троцький прийняв бій. На відміну від «трійки», він ініціював відкриту політичну дискусію з приводу загрози «бюрократичного переродження» РКП(б) й підміни нею радянських органів влади.

Восени 1923 р. перед Л.Троцьким на повний зріст постала проблема втрати політичної позиції в партії. Через це він 8 жовтня звернувся до ЦК і ЦКК РКП(б) з листом, в якому звинуватив секретаріат ЦК у маніпулюванні складом делегатів XII партз'їзду. 15 жовтня 46 провідних партійців, котрі солідаризувалися з Л.Троцьким, подали заяву в політбюро ЦК РКП(б), в якій давали розгорнуту характеристику становища в партії. Серед тих, хто підписав документ, було немало діячів, які у цей час або раніше працювали в Україні -- В.Антонов-Овсієнко, Є.Бош, Я.Дробніс, Г.П'ятаков, Х.Раковський, Т.Сапронов, Рафаїл (Р.Фарбман), Т.Харечко та ін. Й.Сталін організував обговорення листа Л.Троцького і «заяви 46-ти» в усіх партійних комітетах, включаючи ЦК компартій національних республік. Метою його повинне було стати засудження опозиційних документів. Цього результату секретаріат ЦК РКП(б) досяг без особливих труднощів.