Кримськотатарський аспект національної політики Кремля у Кримській АСРР (1921–1928 рр.)

Для перемоги у жорстокій боротьбі за владу Й.Сталіну потрібні були впливові союзники. Саме тому у цей період місцеві комуністичні організації (наприклад українська) почали отримувати «дивіденди», що мали заохочувати їх до підтримки Й.Сталіна. Зокрема активізація політики українізації була «приманкою», спрямованою на залучення УСРР до стану прибічників генерального секретаря ЦК РКП(б).

Процеси, що відбувалися у центрі, повинні були знайти свій відгомін на окраїнах. Крим не був винятком. 1 лютого 1924 р. на засіданні президії Кримського обкому розглядалося питання щодо необхідності скликати пленум обкому. Після тривалого обговорення було ухвалено дату 13 лютого. На порядок денний виносилося питання про підсумки дискусії щодо партійного будівництва. Однак під час роботи пленуму щодо часу скликання чергової партійної конференції не домовилися. Кримське керівництво чекало звісток із центру. 14 березня під час засідання президії обкому було ухвалено таке рішення: «Згідно з постановою оргбюро ЦК, ІХ обласну партійну конференцію відкласти до моменту, поки не буде надрукований порядок денний ХІІІ з'їзду партії, про що телеграфом повідомити всім райкомам».

Лише на засіданні президії Кримського обкому 17 квітня було прийнято рішення скликати ІХ обласну партійну конференцію 5 травня 1924 р. Під час її проведення з'явилися перші ознаки майбутніх політичних утисків і репресій. Присутній на зібранні член оргбюро ЦК РКП(б) О.Бубнов виступив із доповіддю про роботу ЦК РКП(б), в якій зазначив: «ХІІІ конференція РКП(б) засудила троцькістську платформу як дрібнобуржуазний ухил від марксизму та ревізію ленінізму». Але, за його словами, у Криму продовжують діяти троцькісти, і вони чинять «злочинні антипартійні, дезорганізаторські дії». О.Бубнов закликав конференцію «забезпечити єдність дій обласної партійної організації».

Конференція обрала новий склад обласного комітету партії, якому доручила «вести непримиренну боротьбу з троцькізмом, згуртовувати парторганізацію навколо ленінського ЦК РКП(б)». Замість троцькіста М.Уфімцева, який підтримував тих, хто вважав основою для будівництва нового життя на півострові норми людського співіснування, новим секретарем обкому було обрано секретаря Севастопольського райкому І.Носова, котрий продовжив розпочату роботу з викорінення в межах Криму з лав партійної організації та з радянських органів усіх опозиціонерів.

Новий секретар кримської організації, виконуючи накази «згори», почав звільняти керівників уряду автономії. 14 травня на засіданні президії обкому було ухвалено рішення про «відкомандирування тов. Саїд-Галієва у розпорядження ЦК»11 липня до Москви був відкомандирований і М.Уфімцев.

Після IX партійної конференції на півострові почалася боротьба з «опортуністами» й «угодовцями». У ході її з радянських органів влади та кооперативних організацій вигнали тисячі осіб. Із наркомзему було звільнено 20 керівників, Головсуду -- 19, наркомосвіти -- 10, наркомфіну -- 25 тощо. Загалом у 1924 р. з півострова було вислано більше півсотні відповідальних працівників із числа вищого обласного активу.

«Ленінський призов» істотно розбавив кримську організацію. Керівний орган влади тепер складався не лише з партійних функціонерів та місцевої номенклатури, яка почала формуватися на півострові, але й з представників так званої «нової генерації». Передивляючись списки Кримського обкому, у графі «Місце праці» тепер можна було побачити не тільки секретаря райкому, голову виконкому чи завідуючого відділом у партійній або радянській установі, але й слюсаря, робітника від верстата, матроса, сортувальницю тютюну та ін.

На початку 1926 р. голова КримЦВК В.Ібраїмов та голова КримРНК О.Дерен-Айерли заявили про свої принципові розбіжності з бюро Кримського обкому партії. їхня заява стала предметом розгляду спільного засідання ОК та ОКК 3 лютого 1926 р. У підсумку було вирішено: «1. Відкомандирувати з Криму І.Фірдевса [...]. 2. Звільнити з посади Дерен-Айерли як фактичного та свідомого керівника татарського угруповання, яке протиставило себе партійній організації. 3. Ужити заходів до партійного перевиховання Велі Ібраїмова» Це рішення за підписом секретаря обкому Петропавловського надіслали до ЦК РКП(б).

Протистояння опозиції обкомівській лінії у Криму продовжувалося й надалі. Найбільш гостро воно постало під час утілення у життя проекту створення на півострові єврейської республіки. Це призвело спочатку до відкликання 1927 р. секретаря Кримського обласного комітету Петропавловського, а потім і до арешту В.Ібраїмова.

Починаючи з 1924 р. дії кримського уряду щодо впровадження татаризації зазнали істотних змін. Саме тоді на керівні посади в радянському уряді Криму було призначено кримських татар (В.Ібраїмов посів місце голови КримЦВК, а О.Дерен-Айерли обійняв посаду голови Раднаркому). Ці призначення призвели до істотного пожвавлення коренізації, яка охопила всі сфери життя Криму. У лютому 1924 р. Татарбюро й Татсекція при Кримському обкомі прийняли новий план роботи, в якому було накреслено основні напрями, за якими мала йти робота серед татар: «Партійна робота серед татар, робота серед молоді, робота у селах, робота в кооперативах, агітаційно-пропагандистська робота, політпросвітня робота, народна освіта, радянське будівництво, видавнича діяльність та друк татарською мовою».

Другий період татаризації охоплював 1925-1928 рр. Він характеризувався двома діаметрально протилежними напрямами. З одного боку, переходом на планове, комплексне, чітко окреслене, національно орієнтоване розв'язання політичних, соціально-економічних та культурних питань. При районних партійних комітетах створювалися національні секції, перш за все татарські, які стимулювали процес коренізації. Так, у звіті на XI обласній конференції РКП(б), що відбулася 20-27 листопада 1925 р., обком зазначав:

«Основну увагу парторганізації спрямовано на роботу з коренізації апаратів і залучення кращих активістів татар до лав РКП(б) [...] У складі сільрад з 2080 осіб -- 806 татар або 39,9%, з 143 голів сільрад -- 54 татарина (40%). Працівники татарської національності залучені й до складу районних і центральних радянських органів: КримЦВК обраний у складі 75 членів, із них 30 татар (40%), а у складі членів РНК -- татар 20%».

Голова КримЦВК висував на керівні посади чимало татар, котрі представляли активну, національно свідому, найдосвідченішу частину кримськотатарської інтелігенції. Ця робота невдовзі призвела до того, що татари кількісно почали переважати в керівних партійних і господарських органах. У вересні 1925 р., згідно з даними щодо коренізації апарату, у складі КримЦВК було 32 татарина, росіян -- 29, німців -- 3, євреїв -- 1; серед членів районних вико-навчих комітетів росіян налічувалося 140, татар -- 42, німців -- 5, євреїв -- 6.

З іншого боку, саме з цього моменту почалися планомірні утиски московським центром усього, що могло б допомогти уряду Кримської АСРР зміцнитися. Від 1924 р. почалося втілення у життя проекту створення на півострові єврейської республіки. Із наступного року проводилася рішуча заборона будівництва тут татарської національно-територіальної автономії, яку постійно і планомірно намагався створити голова КримЦВК В.Ібраїмов (за що його згодом заарештують, засудять і стратять).

Проте призначення на керівні посади в радянському уряді Криму кримських татар призвело до пожвавлення процесу коренізації. Вона охопила всі сфери життя півострова. У червні 1924 р. на засіданні президії Кримського обкому РКП(б) було прийнято рішення про заборону «скорочення мережі шкіл національних меншостей. Щодо татар -- взяти ще більш твердий курс на всемірне збереження татарських шкіл першого ступеня, поставив собі за-вдання відкрити в кожній окрузі не менш ніж по одній татарській школі другого ступеня. Посилити видання татарських підручників».

На президії Кримського обкому 16 січня 1925 р. розглядалося питання про подальші плани Кримського державного видавництва. Було прийнято рішення, в якому зазначалося: «Друкування татарської літератури, як агітаційної, загальнополітичної, так і підручниково-педагогічної для Криму треба зробити основним підгрунтям видавничого плану. Російськомовні видання для загальнокримського ринку треба розглядати винятково як допоміжне джерело, призначене для здобуття коштів на зміцнення татарського видавничого плану».

Ці кроки невдовзі дали помітні результати. Якщо в 1923 р. було 20 татарських шкіл (за повної відсутності в них підручників рідною мовою) , то на кінець 1927 р. у республіці діяло вже 360 татарських шкіл першого ступеня (41% від загальної кількості)Водночас татарських шкіл другого ступеня на цей час налічувалося лише 14, що становило 25,4% від їх загальної кількості.

Проте незважаючи на поширення мережі татарських шкіл, можна зробити висновок, що коренізація у Криму більшою мірою зачіпала переважно початкову освіту. Ці висновки випливають із таких цифр: наприкінці 1926 р. у початкових школах працювали 623 російських і 412 татарських учителів.

У школах другого ступеня пропорція була іншою: російських учителів -- 604, татарських -- 96, німецьких -- 49. Серед усього кримського вчительства вищу освіту мали 340 росіян і лише 15 татар.

Слід зазначити, що вчителі татарських шкіл (як і ті, хто в них навчався) постійно відчували величезні матеріальні труднощі й навіть підпадали під дискримінацію за національною ознакою. На загальних зборах працівників освіти Сімферополя, які відбувалися у жовтні 1929 р., наводилося багато фактів, що підтверджували це. Так, один із доповідачів зазначив, що «студенти татарського відділення педінституту отримують стипендію в 20 руб., у той час як усі інші -- 30 руб. За шість років педінститут випустив двох татар- педагогів для Криму, корінне населення якого -- татари». Інший оратор навів ще більш сумні цифри: «У татарській дослідній школі навчається 200 дітей, вони голодують, живучи на 9 руб. у місяць [...] У Джанкої татарська семирічка перебуває в кошмарному стані»Тогочасний нарком освіти У.Балич скаржився: «Ми бачимо зменшення витрат на народну освіту впродовж останніх трьох років. Матеріальний стан учителів досить важкий, їхня зарплатня не відповідає елементарним вимогам».

Період до січня 1928 р., коли за сфабрикованим звинуваченням заарештували голову КримЦВК В.Ібраїмова й розпочалася нова хвиля репресій, можна сміливо назвати коренізацією під проводом місцевої інтелігенції. Кримськотатарська освічена верства, основною складовою якої були вчителі, хоча й мала величезний вплив на маси населення, сама собою становила до-сить незначний відсоток населення. За підрахунками Д.Урсу, близько 0,5% від кількості мешканців півострова.

У своїй національній політиці більшовики шукали підтримки з боку саме кримськотатарської інтелігенції. У таємному зведенні НКВС початку 1920-х рр. зазначалося, що вона «сильна тим, що зберігає у своїх руках освіту на татарській і турецькій мовах, історичні й національні тенденції [...] Уся народна освіта всіх галузей перебуває в її руках»Партійна верхівка через своїх таємних агентів уважно стежила за настроями у середовищі кримськотатарської інтелігенції, намагаючись розколоти її, створити в ній опору для власних планів. У резолюції обласної наради завідувачів агітпропів «Про роботу серед інтелігенції» (1927 р.) указувалося на наявність двох основних груп. Перша тісно пов'язувалася з «масами селянства» і брала активну участь у просвітницькій роботі, але «в силу історичних та інших умов вона проводила вузько національну політику». Інша група, що «виросла в революцію, позбулася вузького націоналізму, але недостатньо зв'язана з масами»До першої групи відносили більшу частину так званої «старої» кримської інтелігенції (зокрема помітні діячі революційних подій 1917-1920 рр. С.-А.Айвазов, Х.Чапчакчи, О.Акчокракли, У.Боданінський, Б.Чабан-Заде, А.Озенбашли, А.Одобаш та ін.), котра користувалася величезним авторитетом серед селян. Хоч без особливого завзяття, вона підтримала основні заходи радянської влади й не робила жодних намагань боротися з нею. Інша група, до якої входили в основному вихованці радянської влади (М.Кубаєв, М.Недім, В.Ібраїмов, В.Полях, І.Тархан, М.Дагаєв, О.Іслямов, А.Аблямітов та ін.), складалася переважно з членів більшовицької партії й комсомольців. Цей прошарок не був широким, адже з 16 тис. членів РКП(б) татар було лише 2,2 тис. , з яких до інтелігенції можна віднести лише певну частину. їх вплив був незначним та окреслювався офіційними, формальними функціями.

Не набагато кращими були показники коренізації радянського апарату. Так, за даними ЦСУ, на 1924 р. в апараті наркомзему та нарком'юсту татари становили лише 3%В апаратах сільрад у цей час налічувалося 610 татарДещо кращим було становище в наркоматі освіти, який очолював У.Балич. Він старанно намагався виконувати поставлений курс на коренізацію радянського апарату (за що невдовзі був репресований як «націоналіст»). Завдяки його зусиллям у центральному апараті працювали 7 татар (20%), із 15 завідуючих райвно 8 були татарами.

Дещо по-іншому виглядають показники коренізації в 1925-1927 рр. У документі, підготовленому Кримським обкомом для звіту у ЦК РКП(б), наводилися такі дані. У 1925 р. у складі КримЦВК татар було 40%, у Раднаркомі -- 31,57%, в обкомі -- 27,58%, у комісії партійного контролю при обкомі -- 10,71%, у складі райвиконкомів -- 20%, у складі сільрад -- 39,7%, серед голів сільрад -- 37,76%, у складі фабрично-заводських комітетів -- 4,03%, у складі РКП(б) -- 16,39%, у складі профспілок -- 4,34%.

Підсумки п'яти років коренізації було підбито у звіті уряду Кримської АСРР VI з'їзду рад. У розділі «Коренізація радянського апарату» зазначалося: «Ще першим з'їздом рад у 1921 р. була прийнята постанова про якнайширше включення корінного місцевого населення (татар) в управлінський апарат [...] Згідно з даними на 1 березня 1928 р., із майже 20 тис. службовців росіяни становлять 59%, татари -- 10,9%, українці -- 6,3%, євреї -- 11%».

Проте не треба підкреслювати величезні успіхи у справі коренізації радянського апарату Кримської АСРР. Адже впродовж 1920-х рр. разом із реальним підвищенням питомої ваги кадрів татарської національності відзначалися випадки, коли голови сільрад чи міськрад зараховували до власного штату слюсарів або прибиральниць татарської національності, завдяки чому відсоток татар у складі установи істотно зростав. Можна навести такі факти. В апараті наркомату охорони здоров'я, окрім наркома, інших татар не було. У «Поліграфтресті» в апараті з 33 осіб було 3 татарина - пожежник, кур'єр та учень. Серед 22 співробітників Центральної бібліотеки -- лише 1 татаринУ складі райвиконкомів Криму у середині 1920-х рр. доволі часто можна було побачити татар, котрі у штатних відомостях зазначалися як водій, прибиральниця, слюсар, столяр.

Найважливішими особливостями другого періоду коренізації стали:

-- активна коренізація всіх радянських, кооперативних, господарських, суспільних структур; при оргвідділі КримЦВК створювалися короткотермінові курси для голів і секретарів сільських рад, курси при нарком'юсті, нар- комфіні, кримському відділенні залізничного транспорту, обласній конторі наркомзв'язку та ін.;

-- максимальне наближення судово-правових органів до корінного населення (у 1926 р. створено 13 дільниць народного суду, 2 -- народних слідчих, 2 -- судового виконання на татарській мові, чого ніколи раніше не було) ;

-- активізація процесу підготовки кадрів середньо-технічного рівня через систему татарських національних технікумів (педагогічного, художньо-промислового, фельдшерсько-акушерського, сільськогосподарського, південних спеціальних культур) ;

-- відкриття національних культурних центрів (у тому числі 164 хат- читалень, 8 дитячих будинків) ;

-- глибока коренізація рад, коли, згідно з результатами виборів 1928-- 1929 рр., при 35,8% татарського сільського населення члени сільських рад на 37% складалися з корінних мешканців, тобто татар, а при 12% татарського міського населення членами рад були 13,3% їх складу ;

-- залучення представників татарського населення у цензову промисловість через створену в 1926 р. при КримЦВК спеціальну урядову комісію, перетворену в 1929 р. на урядову комісію з коренізації радянського, кооперативного, профспілкового апаратів; залучення татар у промисловість надало можливість збільшити відсоток татарського пролетаріату у цій сфері з 3,2% у 1926 р. до 9,5% у 1929 р. ;

-- переведення татарської абетки з арабської графіки на латинську, для чого в 1926 р. було організовано «Товариство друзів нового алфавіту» на чолі з М.Недімом, яке в липні 1927 р. було реорганізоване і провело Всекримську наукову орфографічну конференцію зі створення «нової офіційної термінології»;

-- організація курсів із перепідготовки татарських учителів, ліквідація неписьменності, підготовка просвітпрацівників, котрі повинні були надавати місцевому населенню «нові» знання. Це дозволило перевчити: у 1927 р. -- 150 учителів, 25 ліквідаторів неписьменності, у 1928 р. -- 600 учителів, 30 піонервожатих, 99 ліквідаторів неписьменності ;

-- запровадження з 1928/1929 навчального року в усіх школах Криму нового татарського алфавіту, видання на ньому навчальних посібників, періодичних видань та ін.

Перелом у політиці татаризації відбувся після арешту у січні 1928 р. голови Крим ЦВК В. Ібраїмова.

Підіб'ємо підсумки. ХІІ з'їзд РКП(б) проголосив курс на коренізацію в 1923 р., коли всередині більшовицького керівництва почалася жорстка боротьба за одноосібну владу, викликана відходом В.Леніна від державних справ. Коренізація від початку була задумана як укорінення радянської влади в національних регіонах СРСР. Вона мала дві сторони. Перша пов'язувалася із залученням місцевих кадрів в інститути та установи більшовицького режиму з метою розширення його соціальної бази й нерепре- сивного придушення визвольного руху в національних республіках. Друга полягала в піднесенні національної освіти, науки, культури та, як наслідок, в утвердженні самосвідомості пригноблених народів, стрімкому примноженні їх інтелектуальних сил і створенні сприятливого підгрунтя для розвитку визвольного руху.

У боротьбі за одноосібну владу генеральний секретар ЦК РКП(б) Й.Сталін, посада якого після В.Леніна перетворилися з суто технічної на важливу політичну, зробив ставку на здобуття підтримки місцевих еліт у союзних та автономних республіках. По суті, він продовжив політику В.Леніна на «окраїнах» колишньої Російської імперії, яка спрямовувалася на вкорі-нення диктаторського більшовицького режиму шляхом зовні значних поступок у національному питанні. Можливість таких поступок забезпечувалася подвійною структурою радянської влади, але вагомість їх могла регулюватися більшовицьким центром унаслідок двох сторін кампанії коренізації. Керуючись власними інтересами, Й.Сталін після встановлення контролю над регіональними партійними апаратами допускав вагомі поступки місцевим національним елітам. Це особливо яскраво проявилося у здійснюваній О.Шумським і М.Скрипником за підтримки сталінського соратника -- гене- рального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича - кампанії українізації та, у Кримській АСРР -- татаризації. Однак після того, як Й.Сталін подолав суперників у колективному керівництві (1923--1928 рр.) він змінив наголос у кампанії. В УСРР вона з 1929 р. тривала у вигляді «більшовицької українізації», супроводжуючись нещадною боротьбою з «петлюрівською» (такий поділ українізації Й.Сталін офіційно визнав тільки восени 1932 р.). Після того, як унаслідок Голодомору 1932--1933 рр. і винищення націонал-комуністів у 1933--1934 рр. потенціал національного руху в радянській Україні знизився до нульової відмітки, Й.Сталін і його другий (після Л.Кагановича) надзвичайний уповноважений в УСРР П.Постишев могли дозволити собі такий жест у стилі «петлюрівської українізації», як перенесення столиці республіки з «пролетарського» Харкова до національного центру українського народу - Києва. А у Кримській АСРР татаризація нібито тривала, але кримські татари на високих посадах постійно зазнавали репресій, унаслідок чого процес коренізації перетворювався на свою протилежність.

REFERENCES

1. Bochagov A.K. (1930). Milly-Firka. Natsionalnaja kontrrevoljutsija v Krymu. Ocherk. [in Russian].

2. Bojadzhyjev T. (1930). Krymsko-tatarskaja molodiozh v revoljutsii. Kratkij ocherk iz istorii natsionalno-burzhuaznogo i kommunisticheskogo dvizhenija sredi tatarskoj molodiozhi Kryma. Simferopol'. [in Russian].

3. Broshevan F., Formanchuk A. (1992). Krymskaja respublika: god 1921-j. Simferopol'. [in Russian].

4. Broshevan V. (2005). Tatary v Krymskoj ASSR. 1921-1941 gg. Khronika v dokumentakh i materialakh. Simferopol'. [in Russian].

5. Broshevan V.M., Chernaja V.H. (1999). Krym v sostave Ukrainy. Kn. 1. Krym. 19211991 gg. Istoriko-dokumentalnyj ocherk. Simferopol'. [in Russian].

6. Guboglo M., Chervonnaja S. (1992). Krymsko-tatarskoe natsionalnoe dvizhenie. V 4-kh tomakh. Moskva. [in Russian].

7. Khajali R.Y. (2005). Krymskotatarskij narod v sostave naselenija Krymskoj ASSR (1921-1939 gg.), Kul'tura narodov Prichernomorja, 65, 91-96. [in Russian].

8. Khajali R.Y. (2008). Ocherki istorii obshchestvenno-politicheskoj i kul'turnoj zhizni krymskikh tatar v XX veke. Simferopol'. [in Russian].

9. Krym u etnopolitychnomu vymiri (2005). Kyiv. [in Ukrainian].

10. Landa R.H. (1995). Islam v istorii Rossii. Moskva. [in Russian].

11. Nadinskij P.N. (1958). Bor'ba krymskoj partorganizatsii za vosstanovlenie narodnogo khoziajstva (1921-1925 gg.). Bor'ba bol'shevikov za uprochenie sovetskoj vlasti, vosstanovlenie i razvitie narodnogo khoziajstva Kryma. Simferopol'. [in Russian].

12. Ozenbashly A. (1997). K'yrym fadzhyasy. Sajlama eserler. Iz istorii tragedii tatarskogo naroda. Simferopol'. [in Russian].

13. Omel'chuk D.V., Akulov M.R., Vakatova L.P., Shevtsova N.N., Yurchenko S.V. (2003). Politicheskie repressii v Krymu (1920-1940 gody). Simferopol'. [in Russian].

14. Ocherki po istorii Kryma. Ch. III (1964). Simferopol'. [in Russian].

15. Pervomajskij A.Y. (1958). Bor'ba za edinstvo riadov krymskoj partijnoj organizatsii v period stroitel'stva sotsializma. Bor'ba bol'shevikov za uprochenie sovetskoj vlasti, vosstanovlenie i razvitie narodnogo khoziajstva Kryma. Simferopol'. [in Russian].

16. Sagadeev A.V. (1990). M.Sultan-Galiev i ideologija natsional'no-osvoboditel'nogo dvizhenija. Nauchno-analiticheskij obzor. Moskva. [in Russian].

17. Semin A., Gorchakov A. (1958). Bor'ba bol'shevistskikh organizatsij za uprochenie sovetskoj vlasti v Krymu (nojabr' 1920 - dekabr' 1921). Bor'ba bol'shevikov za vlast' Sovetov v Krymu. Sbornik statej. Simferopol'. [in Russian].

18. Skorkin K.V. (2001). Obrecheny proigrat'. (Vlast' i oppozitsija 1922-1934). Moskva. [in Russian].

19. Sultanbekov B.F. (1991). Mirsaid Sultangaliev. Kazan'. [in Russian].

20. Ursu D.P. (1999). Ocherki istorii kul'tury krymskotatarskogo naroda (1921-1941). Simferopol'. [in Russian].

21. Vozgrin V.E. (1992). Istoricheskie sud'by krymskikh tatar. Moskva. [in Russian].

22. Vozgrin V. (1996). Etnokonfliktnaja situatsija v dovojennom Krymu (istorija,

spetsifika, posledstvija). Golos Kryma, № 42. 1 nojabrja; № 43. 6 nojabrja; № 44. 15 nojabrja. [in Russian].

23. Zarubin A.G. (1992). Osnovnye problemy Sovetskogo perioda istorii Kryma (1917-- 1941). Vatan (Rodina). Simferopol', №3, 9-22. [in Russian].

24. Zarubin A.G., Zarubin V.G. (2008). Bez pobeditelej. Iz istorii grazhdanskoj vojny v Krymu. Simferopol'. [in Russian].

25. Zarubin V.G. (1997). Iz istorii gosudarstvennosti Kryma v gody revoljutsii i grazhdanskoj vojny. Bakhchisarajskij istoriko-arkheologicheskij sbornik. Vyp. I. Simferopol', 435-444. [in Russian].