Радзивілли й Україна: соціокультурні аспекти взаємин (XVII - середина ХVIII ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України (Київ, Україна)

Радзивілли й Україна: соціокультурні аспекти взаємин (XVII - середина ХVIII ст.)

радзивілл православ'я духівництво протестантський

Стаття є продовженням авторських студій стосовно ролі князів Радзивіллів у вітчизняній історії. Географія дослідження не обмежується Волинню, де були зосереджені українські маєтності роду. Перебуваючи на керівних посадах і маючи неабиякий економічний та політичний потенціал, Радзивілли подеколи домінували у житті не тільки Литви, а й усієї Речі Посполитої. Саме тому від рубежу ХУІ-ХУІІ ст. до них апелювали очільники православної церкви, вимушені шукати потужних союзників у боротьбі за свої права. У публікації розглядається як роль Радзивіллів у захисті православ'я, так і менш знані культурно-освітні контакти між верхівкою православного духівництва й лідерами річпосполитської протестантської спільноти - братами Янушем і Криштофом ІІРадзивіллами. Ідеться і про контроверсійну постать Криштофового сина - Януша Радзивілла. Гіпотетичний автор шкіців, зроблених у Києві 1651 р., він увічнив свою київську кампанію пам'ятною медаллю, що є джерелом до історії місцевої геральдики, і в малюнках Абрагама ван Вестерфельда. Аналізуючи знахідки останніх десятиліть, які розширюють наші знання про творчість цього голландського митця, авторка вказує на помилковість традиційних уявлень про нього як про постійного супутника та «хронікера» князя, котрий виконував усі свої замальовки з натури. Значну увагу приділено розвитку Олицького замкового комплексу. Розглянуто також джерелознавчі аспекти окресленої проблематики. Зроблено огляд низки новітніх видань, присвячених Радзивіллам.

Ключові слова: Радзивілли, Річ Посполита, православна церква, Олика, Київ, Абрагам ван Вестерфельд.

Annotation

The article is a continuation of author's studies dealing with a role played by Radziwill princely family in Ukrainian history. As powerful magnates, Radziwills had leading positions in Lithuania and Polish-Lithuanian Commonwealth. Some of them, being ardent Protestants, supported Orthodox clergy in the struggle against Union of Brest (1596) and maintained cultural and educational contacts with Kyivan literati. Along with these activities the paper examines some cultural endeavors of hetman Janusz Radziwill connected with his Kyivan campaign (1651). Special attention is paid to the reconstruction of castle in the city of Olyka which was Radziwills' residence for four centuries. The article contains also a brief review of recent historiography. It concludes with a call for the closer investigation of Radziwills' heritage in Ukraine.

Keywords: Radziwills, Polish-Lithuanian Commonwealth, Orthodox Church, Olyka, Kyiv, Abraham van Vesterfeld.

Продовжуючи розгляд питань, порушених нами в останніх публікаціях Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла // Український історичний журнал. -- 2014. -- №4. -- С.27--49; Її ж. Графічні скарби радзивіллівської збірки // Православ'я в Україні: Збірник матеріалів IV Міжнародної наукової конференції. -- К., 2014. -- С.722--732; Її ж. Радзивілли та Україна: культурні конотації // Український історичний журнал. - 2015. - №2. - С.113-130., повернімося до українських реалій XVII ст. Цілком очевидно, що підґрунтя тодішніх історичних колізій було сформоване двома унійними угодами, укладеними в попередньому столітті -- Люблінською (1569 р.) і Берестейською (1596 р.).

Тоді, у XVI ст., Радзивілли брали активну участь у суспільно-політичному житті Литовської держави й фактично стояли біля її керма. Тож вони неґативно поставилися до планів об'єднання Великого князівства Литовського із Короною Польською в «єдину спільну Річ Посполиту». Що ж стосується

Берестейської унії, то ставлення до неї Радзивіллів визначалося їхніми конфесійними вподобаннями.

Цікаво, що головний речник єднання православних із Римом -- володимиро-волинський єпископ Іпатій Потій, народжений у православній родині, перейшов у кальвінізм під час перебування при дворі Миколая Радзивілла Чорного. Згодом, повернувшись до православ'я, прийнявши духовний сан і обстоюючи унійні ідеї, І.Потій знайшов однодумців серед його синів, які перейшли в католицтво. Краківський біскуп Юрій (Єжи) РадзивіллЮрій Радзивілл (1556--1600 рр.) зробив блискучу кар'єру, стрімко досягши вершин церковної ієрархії. Здобувши освіту у Західній Європі, він у 25 років став віленським біскупом, а ще через два роки -- кардиналом. Згодом як краківський біскуп (з 1591 р.) зблизився з королем Сиґізмундом ІІІ, котрий мав так само ортодоксальні погляди на релігію. Якби не передчасна смерть Юрія при поїздці до Рима, він мав неабиякі шанси обійняти папський престол. Зауважимо, що у середині XVIII ст. радзивіллівську резиденцію в Олиці прикрашав цикл картин, присвячених отриманню Юрієм кардинальського сану («акту інауґурації на кардинальство»), на яких було зображено всіх осіб, присутніх на церемонії. Усі ці полотна загинули внаслідок розграбування Олицького замку російськими військами в 1764 р. (див.: Інвентарі Олицького замку XVII--XVIII ст.: Зб. док. / Зібр. і підгот. до друку В.Александрович. -- Луцьк, 2007. -- С.199). Можливо, що цей сюжет був зображений і на одному з плафонів Олицького замку у XVII ст.: ішлося про «св. Отця з кардиналами» (Там само. -- С.69). активно сприяв укладенню Берестейської унії, а Миколай Христофор Сирітка брав участь у роботі Берестейського собору як королівський комісар. Навіть тодішній володар Олики Станіслав Побожний, котрий зазвичай стояв осторонь політичного життя, 1598 р. підписав у Луцьку звернення до короля й сенату трьох десятків волинських шляхтичів: вони вітали об'єднання грецької церкви з римською, вихваляли духовних осіб, які сприяли укладенню унії, просили запровадити серед уніатів юліанський календарЦікаво, що паралельно Станіслав Радзивілл повністю «забув» про те, що його батько був протестантом: в укладеному того ж таки року заповіті, звертаючись до своїх дітей, він називав католицизм вірою, «в якій предки наші були й померли» (див.: Ворончук І. Життєві пріоритети князя Станіслава Радзивілла // Минуле і сучасне Волині та Полісся. -- Вип.18: Олика і Радзивілли в історії Волині та України. -- Луцьк, 2006. -- С.36)..

У країні розгорнулася гостра боротьба між прихильниками та супротивниками унії. Фактичне невизнання офіційною владою тих православних, хто продовжував підлягати духовній владі константинопольського патріарха, створило ґрунт для їх зближення з протестантами. Перша спроба об'єднання в боротьбі з аґресивним католицизмом датується серпнем 1595 р., коли на протестантський собор у Торуні завітала делеґація, відряджена Василем Костянтином ОстрозькимСпівпрацю протестантів і православних у добу Контрреформації докладно розглянуто в докторській дисертації Т.Кемпи (див.: Кетра Т. Wobec копЦгейогтасЦ: Protestanci і prawoslawш w оЬгопіе swob6d wyznaniowych w Rzeczypospolitej w копси XVI і w pierwszej poJowie XVII w. -- Тогип, 2007). Див. також: Довбищенко М.В. Волинська шляхта у релігійних рухах кінця XVI -- першої половини XVII ст. -- К., 2008..

Варте уваги, що князь був посвоячений зі «спадковим» лідером литовських протестантів -- сином Миколая Радзивілла Рудого Христофором (Криштофом), званим «Перуном» (тобто, польською мовою, «Блискавкою» -- через властивий йому спосіб дій на полі бою), віленським воєводою та великим гетьманом литовським (1547--1603 рр.). Радзивілл двічі одружувався з дочками «некоронованого короля Русі»: спочатку з Катериною Острозькою (вона померла за рік після шлюбу, народивши Криштофові сина Януша), потім -- з її овдовілою сестрою Ельжбетою (Гальшкою). Взаємини між Василем Костянтином Острозьким і його зятем затьмарювалися низкою майнових конфліктів, однак у середині 1590-х рр. їх було залагоджено - як гадають, саме з огляду на наступ Контрреформації, що загрожувало обом християнським конфесіям.

На протестантському з'їзді в Торуні посланці Острозького наголосили на його готовності в будь-який спосіб захищати свободу віровизнання й висунули вкрай радикальну пропозицію: об'єднати в одному блоці з православними не лише кальвіністів і лютеран, а навіть аріан. Крім того, у переддень Берестейської унії до Криштофа Радзивілла як до віленського воєводи апелювали православні міщани Вільна, прагнучи стримати Іпатія Потія у його намаганні укласти союз із Римом.

Після собору в Бересті, що на нього Острозький прибув в оточенні протестантів, Криштоф Радзивілл не раз підтримував православних в їхньому спротиві церковній унії. Однак, коли 1599 р. у Вільні дійшло до укладення формального союзу між представниками двох віровизнань, ані він, ані його енергійний тесть не скріпили підписами прелімінарні протоколи: аж надто суттєвими були догматичні розбіжності між ними. Православні до того ж наполягали на попередньому схваленні їхніх дій патріархом. Утім було досягнуто згоди щодо обопільного захисту принципів Варшавської конфедерації 1573 р. (цим актом фактично стверджувалася рівність наявних у Речі Посполитій християнських конфесій). Проте навіть така обмежена співпраця з «іновірними» дратувала православних ортодоксів. Не дивно, що після 1599 р. нових спроб укладення подібних союзів не спостерігалося.

Водночас питання міжконфесійного миру не раз порушувалися на сеймових засіданнях. Так, на варшавському сеймі 1606 р. від імені протестантів і православних виступив онук Василя Костянтина Острозького - Януш Радзивілл (1579-1620 рр.). За життя діда він у різний спосіб опікувався інтересами православ'я, і фактично саме Янушові, котрий після смерті батька, Криштофа Радзивілла (1603 р.), став лідером литовських протестантів, старий князь, відходячи зі світу, заповів патронат над православною опозицією у країніДо речі, із вигасанням Острозьких до Радзивіллів могли перейти і їхні маєтності в українських воєводствах Речі Посполитої, що передбачалося так званою «Острозькою ординацією», затвердженою сеймовою конституцією в 1609 р. її фундував син Василя Костянтина -- Януш Острозький, якому Януш Радзивілл доводився племінником. Однак процес вигасання заторкнув і це відгалуження Радзивіллів: син Януша Богуслав мав тільки дочку, котра як жінка і протестантка не могла успадкувати ординацію..

На сеймі 1606 р. Януш виступив разом зі своїми однодумцями - Петром Горайським і Мартіном БроневськимМ.Броневський був членом літературного осередку, який згуртував довкола себе Василь Костянтин Острозький, і представляв інтереси князя на з'їздах у Торуні та Вільні. Він також уважається автором спрямованого проти Берестейської унії трактату «Апокрисис», надрукованого в Острозькій типографії 1598 р.. Вони висунули радикальний проект «конституції про [релігійні] погроми», в якій містився пункт «про релігію грецьку» (тобто православ'я), що ним передбачалося скасування Берестейської унії. Сейм ухвалив би цю конституцію, якби в останню мить у справу не втрутився Петро Скарґа. Це, зрештою, стало поштовхом до так званого «рокошу Зебжидовського». І хоч діяльність Януша Радзивілла не мала скільки-небудь відчутних наслідків для становища православних у Речі Посполитій, вони вважали князя таким само відданим захисником своїх інтересів, як і Петра Конашевича-Сагайдачного. Загальновідомо, що за гетьманування останнього, котрий задекларував свою позицію включенням цілого Війська Запорозького до складу Київського братства, було повністю відновлено вищу православну ієрархію, фактично втрачену 1596 р. Козаки взяли під свою охорону єрусалимського патріарха Феофана, який, маючи відповідні повноваження від константинопольського першоієрарха, у 1620--1621 рр. таємно висвятив на сан київського митрополита (ним став Іов Борецький), п'ятьох єпископів та полоцького архієпископа.

Під час перебування Феофана в Києві до нього зі Слуцька прибув священик Андрій Мужиловський і розповів, що князь Януш Радзивілл патронує православні церкви у своїх володінняхСлуцько-Копильське князівство відійшло до Януша за заповітом його дружини Софії (1585--1612 рр.), останньої представниці князів Слуцьких, нащадків Володимира Ольґердовича, яких уважали «отчичами» і «спадковими панами землі Київської» (див.: Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. -- Отд.2. -- К., 1874. -- С.29; Кобяк Н.А., Морозова Н.А., Турилов А.А. Кириллические рукописные книги XV--XIX вв. в собраниях фондов 21 и 22 БАН Литвы // Krakowsko-wilenskie studia slawistyczne. -- Т.2. -- Krakow, 1997. -- S.63). За родовою традицією, князів ховали в Києво-Печерському монастирі. З описів середини XVI ст. можна дізнатися, що їхні «гробы» в Успенському соборі прикрашали дорогоцінні шати (наприклад «алтабас (парча -- О.Р.), крест на нем перловый, а оксамит червоный на золоте, крест на нем сребреный позлотистый»). У монастирській бібліотеці зберігалися два «Прологи», подаровані неназваним «князем Слуцким» (див.: Голубев С.Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. -- Т.1. -- Приложение. -- К., 1883. -- С.8, 10). Що ж стосується традиції про поховання в Києві Софії Слуцької, започаткованої «Тератургимою» Афанасія Кальнофойського (1638 р.), то вона помилкова (див. працю А.Скеп'ян, яка повністю змінює наші уявлення про цю православну святу: Скеп'ян А.А. Князі Слуцкія. -- Мінск, 2013. -- С.199--205).. При одній із них, а саме слуцькій Преображенській, за його згоди постало церковне братство. Патріарх надіслав Слуцькому братству грамоту зі своїм благословенням і надав церкві Преображення Господня статус ставропігійної.

Діяльність Феофана посилила напруженість у міжконфесійних відносинах. Украй розлютився Сиґізмунд ІІІ, звинувативши як патріарха, так і щойно висвячених ієрархів у шпигунстві на користь Туреччини. У лютому -- березні 1621 р. побачили світ два королівських універсали з наказом схопити та ув'язнити митрополита Іова Борецького та Мелетія Смотрицького, котрий отримав від Феофана сан архієпископа полоцького.

У цій напруженій ситуації православні ієрархи розгорнули боротьбу за свою реабілітацію. Мелетій Смотрицький видав у Вільні «Верифікацію невинності» зі спростуванням необґрунтованих закидів на адресу православної верхівки. На захист І.Борецького та М.Смотрицького виступили запорозькі козаки, вирядивши посольство до Сиґізмунда ІІІ.

За цих умов новим протектором православ'я -- після смерті 1620 р. князя Януша -- виступив його зведений брат Криштоф ІІ Радзивілл (1585-- 1640 рр.). Саме до нього навесні 1621 р. звернувся Іов Борецький, просячи про заступництво при королівському дворі. Лист митрополита зберігся у складі архіву Радзивіллів. У ньому він коротко переповідав «історію питання», згадуючи і про хрещення Русі, і про Берестейську уніюМицик Ю.А. Із листування українських письменників-полемістів 1621--1624 рр. // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - T.CCXXV. - Л., 1993. - С.316-319..

Співпраця між вищим православним духівництвом та Криштофом ІІ Радзивіллом простежується й у культурно-освітній царині. Так, 1623 р. князь просив митрополита відрядити до кальвіністської гімназії у Слуцьку православного «професора теології» з Києва. Іов Борецький із готовністю відгукнувся на це прохання, пообіцявши прислати свого вихованця, котрого окреслював як «дорогий діамант». З іншого боку, у 1629 р. той-таки І.Борецький відіслав свого сина Стефана на виховання при дворі Криштофа РадзивіллаDegiel R. Protestanci i prawoslawni: Patronat wyznaniowy Radziwillфw birzanskich nad Cerkwi^ prawoslawn^ w ksiзstwie sluckim w XVII w. -- Warszawa, 2000. -- S.20; Мицик Ю.А. Із листування українських письменників-полемістів 1621--1624 рр. -- C.313..

Водночас освічені кола в Києві були поінформовані про деякі культурні заходи, пов'язані з діяльністю Радзивіллів. У цьому зв'язку слід пригадати, що дослідники не раз розмірковували над одним із так званих «темних місць» Київського літопису, де один із його впорядників «в року идучом 1620» відсилав читачів до «кроники польской, которая в рихлом часе (тобто незабаром -- О.Р.) выдана будет»Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. -- К., 1888. -- С.80-- 81; Київський літопис першої чверті XVII ст. / Публ. підгот. В.І.Ульяновський, Н.М.Яковенко // Український історичний журнал. -- 1989. -- №5. -- С.110. Навряд чи можна погодитись із гіпотезою останніх публікаторів Київського літопису, що цією проблематичною «польською хронікою» були «записки Богдана Балики, котрі у той час так і не були видані» (див.: Київський літопис... // Український історичний журнал. -- 1989. -- №2. -- С.113). Пор. із текстом записок Б.Балики, котрі аж ніяк не підпадають під це визначення (див.: Киевская старина. -- 1882. -- Июль. -- С.100--105).. Гадаємо, ішлося про польськомовний «Компендіум» пера Павла Демитровича, який 1625 р. вийшов друком у протестантській типографії в Любчі, заснованій князем Криштофом Радзивіллом 1612 р. За понад сорок років її існування тут побачили світ близько 100 назв книжок. Це була переважно релігійна, педагогічна та історична література, праці античних авторів, панегірики тощо.

Сама радзивіллівська Любча (нині - Новогрудського р-ну Гродненської обл. Білорусі) в першій половині XVII ст. була визначним літературним, освітнім і видавничим осередком. У замку, збудованому у другій половині XVI ст., зберігався родинний «скарбець» (де, окрім фамільних реліквій, було чимало холодної зброї та воєнних трофеїв, наприклад із-під Хотина). Іншу окрасу резиденції становила кунсткамера, де поряд із творами мистецтва (зокрема полотнами Кранаха) зберігались опудала екзотичних тварин, східні диковинки, годинники, монети, компаси, рідкісні книжкиИванова Л.С. Меценатство и Реформация в Белоруссии (вторая половина XVI -- первая половина XVII вв.) // Наш радавод. -- Кн.4. -- Ч.2. -- Гродна, 1992. -- С.446; Куц Н. Любча як рэзыдэнцыя Біржанскіх РадзівілаУ // Европа: Новое соседство 2008: Мат. междунар. науч. конф. -- Вильнюс, 2009. -- С.17--26. Див. також опис кунсткамери від лютого 1647 р.: Paliusytи A. 1647 m. Liubcios kunstkameros inventorius // Menotyra. -- 1996. -- №2. -- P.43--63.. Тут також знайшлося місце для експонатів з українських теренів. Згадаймо хоча б датований березнем 1640 р. лист сина Криштофа Радзивілла - Януша - до його двоюрідного брата Богуслава, котрий у той час мешкав за кордоном. У ньому Януш просив, аби який-небудь антиквар оглянув «срібну штуку», віднайдену під корінням дуба на Волині й надіслану йому князем Янушем Вишневецьким. Радзивілл хотів знати, «що та фіґура значить і що у собі має». Він також сподівався, що Богуслав поповнить кунсткамеру свого дядька чимось особливимСмирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. по копиям их конца XVIII в. // Труды XIII Археологического съезда. - Т.2. - Москва, 1908. - С.219-220..

Що ж до «Компендіуму», кілька примірників якого збереглися до нашого часу в архівосховищах Польщі (зокрема у краківській бібліотеці Чорторийських), то він був чимось на кшталт підручника, адресованого «тим, хто не любить довго читати». П.Демитрович стисло виклав історію Речі Посполитої, послуговуючись, головним чином, хроніками таких авторів, як Мартін Кромер, Мацей Стрийковський, Александр Ґваньїні, Мартін та Йоахим Бєльські. Природно, що на сторінках його праці знайшлося місце для історії українських земель (передовсім за давньоруських часів)Ковальский Н.П., Мыцык Ю.А. Украинские летописи // Вопросы истории. - 1985. - №10. - С.86; Мицик Ю.А. Історія Київської Русі на сторінках хроніки П.Демитровича // Український історичний журнал. - 1996. - №6. - С.120-124. М.Ярчикова помилково вважає виданий у типографії П.Кміти в Любчі «Компендіум» працею М.Кромера (див.: Jarczykowa M. Cultural Functions of the Radziwiiis' Ancestral Libraries in 17^th century // Вісник Львівського університету: Серія книгозн., бібліот., інф. технол. - Вип.4. - Л., 2009. - С.24)..

Сам П.Демитрович (помер 1641 р.) відзначався широкою ерудованістю, педагогічними здібностями й незаперечним літературним хистом. Здобувши добру освіту, він працював ректором кальвіністської гімназії у Вільні та куратором аналогічного закладу у Слуцьку, був пастором у радзивіллівських Дубинках, а в 1620-1630-х рр. виховував княжичів Януша й Богуслава Радзивіллів.

Київські книжники першої половини XVII ст. не раз демонстрували обізнаність із текстом «Компендіуму». Так, анонімний укладач українського хронографа 2-ї редакції (1620-1640-ві рр.) посилався на «кройникара Павла Демитровича» при опису подій, пов'язаних із польськими володарями Лешком Чорним, Казимиром Великим та ін. Крім нього, твором П.Демитровича користувався киянин Ян Бінвільський, котрий у 1640-х рр. працював над створенням власного компілятивного зводуМыцык Ю.А. Украинские летописи XVII в. - Днепропетровск, 1978. - С.30. Текст літопису виявив та опублікував Ю.Мицик (див.: Літопис Яна Бінвільського // Наукові записки НаУКМА. - Т.20: Історичні науки. - Ч.2. - К., 2002. - С.60-77; див. також: Мицик Ю.А. Відображення деяких подій з історії Києва в літопису Яна Бінвільського // Український історичний журнал. - 1982. - №2. - С.74-75; Його ж. Історія Великого князівства Литовського у літопису Яна Бінвільського // Його ж. Albaruthenica: Студії з історії Білорусі. - К., 2009. - С.41-46).. Загалом з огляду на те, що всі три пам'ятки, де згадується хроніка П.Демитровича чи її автор (Київський літопис, український хронограф 2-ї редакції, літопис Я.Бінвільського), мають виразно київське походження, можна зробити висновок, що «Компендіум» користувався популярністю у середовищі освічених киян і був їм відомий уже на стадії написання та підготовки до друку.

Із певною обережністю можна навіть зробити припущення, що ідею «Компендіуму» було розвинуто у знаменитому київському «Синопсисі», хоч за його концептуальну модель могли правити й інші праці (наприклад здійснений Петром Скарґою «конспективний» переклад «Анналів» Цезаря Баронія, доволі популярний на східнослов'янських теренахSlaski J. Cesare Baronio w przekladach polskich // Nurt religijny w literaturze polskiego sredniowiecza i Renesansu. -- Lublin, 1994. -- S.365--393.; щоправда, безсумнівним є тільки вплив Скарґи на київську агіографію XVII ст., зокрема «Патерикон» Сильвестра Косова).

Попри важливість культурно-освітніх контактів між верхівкою православного духівництва та лідером протестантської спільноти в Речі Посполитій, у суто прагматичній площині їх взаємодія не була результативною. У 1624 р. тиск на православ'я суттєво посилився й Іов Борецький у розпачі апелював водночас до царя Михайла Федоровича та до Криштофа Радзивілла, описуючи сумне становище своїх вірних у Речі Посполитій: «Так нас стиснули з усіх боків, ніби ми гірші за зрадників і викритих злочинців, гірші за ворогів хреста святого, гірші за поган. Народ наш вірний, народ невинний, до панів своїх зичливий, народ давній християнський терпить на власній землі переслідування від кров'ю напоєної вавилонської блудниці».

Водночас І.Борецький дистанціювався від «свавільства» козаків, котрих зовсім недавно, у 1621 р., він зі своїми сподвижниками характеризував як «рицарських людей», «плем'я славного народу руського, з насіння Яфетового, що [в давні часи] воювало Грецьке царство Чорним морем і сухопуттю». І.Борецький уважав, що козаки своїми несанкціонованими діями погіршують загальне ставлення до православних і кидають тінь підозри у співучасті на вище духівництво. Він не раз інформував про козацькі справи Криштофа Радзивілла, який і сам листувався із січовою старшиною. Обмінювався листами Криштоф і з митрополитом Петром Могилою. Циркулювали навіть чутки, що у цих посланнях він підбурював козаків до виступу проти поляків (1635 р.)Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. - С.218.. Однак розвиток суспільних суперечностей поклав кінець цій «співпраці». Мине зовсім небагато часу і шляхи Радзивіллів, незалежно від їх конфесійної належності, та козацтва назавжди розійдутьсяТим цінніші датовані 1651 р. згадки про те, що між Радзивіллами й запорозькими козаками «здавна існували взаємно-доброзичливі відносини» (див.: Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. - С.262, 307)..

Характерною у цьому сенсі особою був князь Януш Радзивілл (1612-- 1655 рр.), котрий, попри вагання, виступив проти повстання, піднятого Богданом Хмельницьким, яке переросло в національно-визвольну війнуЦікаво, що Радзивілл був посвоячений зі Хмельницьким. Рано овдовівши, другий свій шлюб Януш уклав із дочкою господаря Василія Лупу -- Марією (1645 р.). Інша дочка Василія, Розанда, у 1652 р. під тиском обставин була змушена одружитися з сином гетьмана -- Тимошем, якого Альберт Станіслав Радзивілл назвав у своєму щоденнику «політичним зятем» молдавського господаря (див.: Radziwill A.S. Pamiзtnik o dziejach w Polsce / Opr. A.Przybos, R.Zelewski. -- T.3. -- Warszawa, 1980. -- S.365). На думку М.Костомарова, саме з огляду на цей родинний зв'язок у радзивіллівській ґалереї в Несвіжі з'явився великий портрет українського гетьмана, який він бачив у 1867 р. (див.: Костомаров Н.И. Исторические произведения.

Автобиография. -- К., 1990. -- С.613). Див. також: Грушевський М.С. Історія України-Руси. -- Т.9. - Кн.2. - К., 1997. - С.1269-1272..

Та це не затьмарює того факту, що Януш був масштабною особистістю з неабиякою харизмою і живим утіленням потуги та слави РадзивіллівWisner H. Janusz Radziwill (1612-1655), wojewoda wilenski, hetman wielki litewski. -- Warszawa, 2000; Nagielski M. Janusz Radziwill hetman polny litewski w swietle diariusza kancelaryjnego z lat 1649-1652 // Radziwillowie: Obrazy literackie. Biografie. Swiadectwa historyczne. - Lublin, 2003. - S.305-316..

Родина подбала, аби князь здобув гідну його статусу освіту -- спочатку у кальвіністів у Слуцьку, потім у Західній Європі. У зв'язку з цим в оточенні його батька, польного гетьмана Криштофа ІІ Радзивілла, постали анонімні «Міркування щодо відправки князя Януша до чужої землі», а сам він підготував «Інструкції, якими має керуватися мій син князь Януш Радзивілл і слуги, котрі будуть при ньому, як у дорозі, так і на місці [перебування]». Ці рукописні твори, котрі не раз ставали предметом фахового аналізуWisner H. Lata szkolne Janusza Radziwilla // Odrodzenie i Reformacja w Polsce. - T.14. - Warszawa, 1969. - S.186-188; Jarczykowa M. Krzysztof II Radziwill (1585-1640) wobec zagadnien dydaktycznych i naukowych // Studia bibliologiczne. - 1995. - T.9. - S.136-147; Idem. Cultural Functions... - С.23-24; Сас П.М. Петро Конашевич-Сагайдачний: Молоді роки. - К., 2006. - С.174-177., дозволяють краще зрозуміти атмосферу, в якій виховувався княжич.

За спостереженнями дослідників, серед пріоритетів Криштофа Радзивілла було студіювання історії, політики та математики з огляду як на їх практичне значення, так і на «поштиву втіху» від цих занять. Перелік переданих синові книг включав 30 назв, серед яких були оправлена у срібло Берестейська (або Радзивіллівська) Біблія і твори польських істориків. Він також радив Янушові займатися малюванням, до якого той мав природжені здібностіСаме це й стало підставою для гіпотези, що Януш був автором серії малюнків, зроблених у Києві 1651 р., про які йшлося в нашій попередній статті (див.: Русина О. Радзивілли і Україна... - С.122). Коли це так, то він ішов слідами Миколая Христофора Радзивілла Сирітки, котрий під час своєї подорожі до Єрусалима та Єгипту робив обміри давніх будівель. У будь- якому разі додамо до викладених раніше фактів те, що згадані малюнки можна віднести до збірки під назвою «Ksi^ga olowkiem rysowana potrzeby kijowskiej», яка фіґурує серед речей Богуслава Радзивілла, перевезених з Ельблонґа до Крулевця (Кеніґсберґ) у червні 1657 р. (див.: Batowski Z. Abraham van Westervelt, malarz holenderski XVII wieku i jego prace w Polsce // Przegl^d Historji Sztuki. - 1932. - Zesz.3/4. - S.128, przyp.3; Janicki M. Obraz «Bitwa pod Orsz^» - geneza, datowanie, wzory graficzne a obraz bitwy «na Kropiwnej» i inne przedstawienia batalistyczne w wilenskim palacu Radziwillow // Bitwa pod Orsz^ / Pod red. M.Nagielskiego. - Warszawa, 2016. - S.213, przyp.172)..

Януш Радзивілл, вочевидь, далеко не завжди керувався написаними для нього «Інструкціями...», але гетьманові, проте, удалося сформувати в нього інтерес до історії: уже в 9-річному віці в листі батькові, котрий воював зі шведами, Януш бажав йому звитяг, що ними вславилися Александр Македонський і ЦезарWisner H. Lata szkolne... - S.183.. До того ж юний князь до відбуття за кордон (1628 р.) мав у Слуцьку доброго вчителя, згаданого вище Павла Демитровича, і користувався його особистою бібліотекою Jarczykowa M. Ksiqzka i literatura w kr§gu Radziwillow birzanskich w pierwszej polowie XVII w. - Katowice, 1995. - S.56-57.. Приступною для княжича була, вочевидь, і величезна книгозбірня іншого його вихователя -- поета й філософа

Соломона Рисинського, в якій нараховувалося 1150 книжок, у тому числі чимало історичнихВона відома нам за реєстром, укладеним С.Рисинським перед її продажем батькові Януша (див.: Порецкий Я.И. Соломон Рысинский: Solomo Pantherus Leucorussus: Конец XVI -- начало XVII в. -- Минск, 1983. -- С.15--19; Luksaite I. Biblioteka Salomona Rysinskiego // Odrodzenie i Reformacja w Polsce. -- T.30. -- Warszawa, 1985. -- S.191--206). Відомо, що Криштоф Радзивілл активно скуповував книжкові зібрання своїх єдиновірців задля створення чогось на кшталт «центральної» протестантської бібліотеки, для транспортування якої в 1630 р. знадобилося більше 40 возів (див.: Augustyniak U. Dwor i klientela Krzysztofa Radziwiiia (1585--1640): Mechanizmy patronatu. -- Warszawa, 2001. -- S.309, 340--341; ІвановаЛ. Бібліетгакі пратэстанцгах зборау у Вялікім Княстве Літоускім // Спадчына. -- 2003. -- №1. -- С.95; Jarczykowa M. Cultural Functions... - С.25-26)..

Про те, що Радзивілл отримував «поштиву втіху» від читання історичних творів, виразно свідчить і той факт, що 1654 р., коли події в Речі Посполитій аж ніяк не сприяли студіюванню минувшини, він позичив у бібліотеці Супрасльського монастиря якусь «кройнику». Існує думка, що через передчасну смерть князя (1655 р.) вона так і не повернулася до монастирського книгосховища й нині відома нам як Радзивіллівський лі- тописЩавинская Л.Л. Литературная культура белорусов Подляшья XV-XIX вв.: Книжные собрания Супрасльского Благовещенского монастыря. -- Минск, 1998. -- С.48-49.. Утім це припущення суперечить наявним у книзі власницьким записамСмирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. -- С.347--348.. До того ж, якщо йшлося про «кройнику рускую» (а не, скажімо, про хроніку («кгопіки») М.Стрийковського, яка також зберігалась у монастирі), то вона фіксувалася бібліотечними інвентарями у 1645--1650 та в 1668 рр.Див.: Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. -- Т.9. -- Вильна, 1870. -- С.203--204, 242. До речі, хроніки М.Стрийковського бракувало бібліотеці Криштофа Радзивілла в Любчі (див.: Augustyniak U. Dwor i klientela Krzysztofa Radziwiiia... -- S.343; Jarczykowa M. Cultural Functions. -- С.25).

Показовим щодо історичної ерудиції Януша став факт його демонстративного в'їзду в упокорений Київ через напівзруйновані Золоті ворота в 1651 р. Із цього приводу один із сучасників занотував: «4 серпня князь Януш увійшов до міста через Золоті ворота, славні тим, що ними доти входили тільки два королі-переможці»Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. -- С.283; Грушевський М.С. Історія України-Руси. -- Т.9. -- Кн.1. -- К., 1996. -- С.330, прим.2.. Ішлося про двох володарів Польщі - Болеслава Хороброго й Болеслава Сміливого. Як уважалося, перший у 1018 р., підтримавши свого зятя Святополка Окаянного в боротьбі з Ярославом Мудрим, підкорив Київ і пощербив свій «принесений ангелом із неба» меч, ударивши ним на знак звитяги по Золотих воротах (насправді збудованих у 1030-х рр.) -- так у середньовіччі пояснювали, чому коронаційний меч польських монархів має назву «Щербець».

Початок цій традиції поклав безіменний історик кінця ХІ--початку ХІІ ст., знаний як Ґалл Анонім. Він не лише створив, за висловом М.Грушевського, «улюблений образ польської історії» -- «Болеслава, що січе мечем золоті київські ворота»Грушевський М.С. Історія України-Руси. -- Т.2. -- К., 1992. -- С.15., а й увів в обіг думку, що «відтоді Русь надовго стала данницею Польщі» (цілком безпідставну з огляду на утвердження на київському столі в 1019 р. Ярослава Мудрого)Щавелева Н.И. Польские латиноязычные средневековые источники: Тексты, перевод, комментарии. -- Москва, 1990. -- С.52.. Як гадають, Ґалл Анонім приписав Болеславові Хороброму (тобто фактично подвоїв) учинок його нащадка - Болеслава Сміливого, котрий, здобувши Київ у 1069 р., нібито «залишив на Золотих воротах пам'ятний знак від удару свого меча»Там же. -- С.53.. Давньоруські літописи нічого не знають про такий промовистий жест Болеслава Сміливого, приписуючи натомість Севенчу, сину половецького хана Боняка, прагнення «сечи в Золотые ворота, яко же и отец мой» (1151 р.)Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей. -- Т.2. -- Москва, 1962. -- Ст.432.. Символічність цього жесту доволі очевидна, як би його не інтерпретувати - як своєрідне «прорубування воріт», знак воєнного тріумфу чи прояв традиції межових зарубок. Очевидно й те, що в історичній пам'яті цей топос було актуалізовано Люблінською унією з її риторикою «повернення» Короні колишніх володіньПро тогочасні «реституційні» теорії див.: Pelenski J. The Incorporation of the Ukrainian Lands of Old Rus' into Crown Poland (1569): Socio-material Interest and Ideology (a Reexamination) // American Contributions to the Seventh International Congress of Slavists (Warsaw, August 21--27, 1973). -- Vol.3: History. -- Hague; Paris, 1973. -- P.19--52.. Тож, скажімо, симптоматично, що в поетичній «Побудці війську, яке виступає під Олику»Під «побудкою» розумівся заклик до зброї. Твір С.Твардовського вважається одним із найкращих зразків цього жанру (див.: Грабович Г. До історії української літератури. -- К., 1997. -- С.298)., написаній Самуелем Твардовським навесні 1649 р., наголошувалося, що про «давніх поляків звитяги» в Києві й досі пам'ятають «розрубані до середини Золоті ворота»Arma Cosacica: Poezja okolicznosciowa o wojnie polsko-kozackiej 1648--1649 / Opr. P.Borek. -- Krakow, 2005. -- S.117. Складно сказати, що саме насправді «пам'ятали» Золоті ворота, а от історична пам'ять тодішніх киян ґрунтувалася на стереотипах польської історіографії. Скажімо, у згаданому вище літопису Я.Бінвільського, укладеному до 1646 р., ідеться про те, як Болеслав Хоробрий «ударил у фортку, которую зовут Золотая, аж еї мечем до половиці протял» (див.: Мицик Ю. Літопис Яна Бінвільського. -- С.63)..

Відомо, що Радзивілл увічнив кампанію 1651 р. (звану сучасниками «Радивілщиною»)Принаймні, під такою назвою похід Радзивілла фіґурував у «діаріуші» св. Димитрія Ростовського, котрий народився «в Радивилщину в Филипов пост» (див.: Шляпкин И.А. Св. Димитрий Ростовский и его время (1651--1709 гг.). -- Санкт-Петербург, 1891. -- Приложения. -- №1: Диарий св. Дмитрия. -- С.6; Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. -- С.314). Подібні назви були типовими для окреслення історичних подій. Скажімо, у тому ж таки літопису Я.Бінвільського маємо три «Таборщини» й «Павлюковщину» (див.: Мицик Ю. Літопис Яна Бінвільського. -- С.72--73)., викарбувавши пам'ятну медаль «Київ повернений» («Kiovia Recepta»)Подеколи це чомусь перекладається як «Київська фортеця» (див., напр.: СавчукЮ. Одіссея козацьких прапорів. -- Стокгольм, 2012. -- С.18). Початок цій традиції поклав С.Климовський, який до того ж нагородив Яна Казимира титулом «царя» (див.: Климовський С.І. Медаль Януша Радзивілла як свідчення про середньовічний герб Києва // Український історичний журнал. -- 1992. -- №2. -- С.41--42)., на якій поразку киян символізують луки та сагайдаки, розкидані перед тріумфатором - королем Яном Казимиром (латиномовний напис пояснює, що «київські зламані луки та бунтівні сагайдаки» передає монархові гетьман Радзивілл)Див. репродукцію: Lietuva medaliuose. XVI a. -- XX a. pradzia / Lithuania in Medals: 16^th -- early 20^th c. / Ivadinis straipsnis, sudarymas V. Ruzas. -- Vilnius, 1998. -- P.91. Автором пам'ятки

був Себастьян Дадлер. Значно менше відома інша його медаль, присвячена подіям 1653 р.: поверненню Януша Радзивілла до Вільна як воєводи і зведенню його нового палацу (див.: Ibid. - P.23).. Ще на початку минулого століття було ви- словлено припущення, що цей напис «згадує Kiiovios arcus, певно, з натяком на герб міста»Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. - С.212.; що луки, зображені на аверсі медалі, «натякають на герб міста Києва -- лук або арбалет»Грушевський М.С. Історія України-Руси. -- Т.9. -- Кн.1. -- С.331, прим.3.. Цю думку й досі можна знайти в літературіКлимовський С.І. Медаль Януша Радзивілла... -- С.42. Не зрозуміло, чому автор статті, подеколи дослівно відтворюючи текст Я.Смирнова, шкодує, що той «лише констатував, що медаль Радзивілла можна розглядати як джерело до вивчення питання про герб Києва, і далі цього не пішов. А варто було б» (див.: Там само. -- С.46). Насправді Я.Смирнов упевнено визначав цей давній герб як «кушу» (самостріл), і його спантеличувало тільки те, чому на медалі її заступає лук (див.: Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. -- С.211--212, 425). Симптоматично й те, що дослідник рішуче відкидав зв'язок пізнішої київської символіки (зображення архангела Михаїла) з домонґольськими часами (див.: Там же. -- С.418)., хоча, у принципі, зламаний лук у ті часи символізував воєнну поразку незалежно від будь-якої «місцевої специфіки» (про яку на медалі нам нагадує невеликий гербовий щит із зображенням напнутого лукаПоява замість «куші» лука, присутнього й на одному з Вестерфельдових малюнків, напевно, пояснюється тим, що в обох випадках за іконографічне джерело правили захоплені Радзивіллом київські міські хоругви, на яких фіґурували саме луки. На знайомство художника з цим різновидом трофеїв указують присутні у сцені бою під Києвом (17 серпня 1651 р.) козацький прапор із півмісяцем та зірками й бунчук (див.: Drescik J. Kampanie wojsk... -- S.419-- 421), знані також за шкіцами анонімного польськомовного малювальника, які зберігаються нині у фондах Російської національної бібліотеки (Санкт-Петербурґ). Ці замальовки знамен супроводжують указівки на їх кольори, що, вочевидь, було потрібно для їх відтворення на колоризованих ґравюрах чи у творах живопису.). Для прикладу занотуємо хоча б згадку про «зламані луки» татар у «Пісні про зубра» Миколая ГусовськогоHussowski M. Piesn o zubrze. -- Biaiowieza, 1994. -- S.64. Див. також: Галенко О. Лук та рушниця в лицарській символіці українського козацтва: парадокси козацької ідеології і проблема східного впливу // Mediaevalia Ucrainica: Ментальність та історія ідей. -- T.V. -- К., 1998. -- С.103..

Замовляючи Себастьянові Дадлеру медаль, яка, за словами М.Грушев- ського, «представляє капітуляцію Києва в стилізованих античних формах», Радзивілл орієнтувався не тільки на героїв далекої минувшини, а й на власного батька, котрий відзначив свої успіхи у Смоленській війні 1632--1634 рр. карбуванням медалі авторства того-таки С.Дадлера і створенням лицевого щоденника кампанії -- величезної, на 16 аркушах, ґравюри роботи Вільгельма Гондіуса (1636 р.)Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. -- С.209--210, 217, 297, 322; План осады и оброны города Смоленска в 1633 и 1634 годах с объяснительным текстом А.Даниловского. -- Санкт- Петербург, 1904; Lietuva medaliuose... -- P.100.. Вочевидь, щось подібне мав на меті і Януш, як про це свідчать знані в копіях XVIII ст. малюнки Абрагама ван Вестерфельда, побіжно згадані в нашій публікації 2015 р.

Між тим, вони заслуговують на значно більшу увагу -- особливо з огляду на знахідки останніх десятиліть, що розширюють традиційні уявлення про цього голландського митця. На жаль, і досі детально не досліджено ті його малюнки, які виявили у Чехії, у рукописній реляції про кампанію 1651 р. зі збірки Страхівського абатства норбертанців (DB V 68). Живописна географія твору охоплює Речицю, Гомель, Лоїв, Любеч, Київ, Германівку. Тут-таки міститься кольоровий портрет Мартина НебабиМицик Ю., Березенко Б. Унікальний портрет полковника Мартина Небаби // Сіверянський літопис. - 2013. - №4/6. - С.3-4., а на титулі (арк.'У) -- загальновідоме зображення Михайла Кричевського, яке, однак, відрізняється від «хрестоматійного». Воно дуже спрощене й подане у дзеркальній проекції, і ця його версія є, вочевидь, коректною -- ще століття тому відзначалося, що на ґравюрі А. ван Вестерфельда з <«ІЬеаїгат Еигораеит» смертельна рана М.Кричевського знаходиться під лівим, а не правим окомСмирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. - С.247.. З іншого боку, зображення М.Кричевського підписане «Небаба». Цю явну помилку могло спричинити те, що обидва козацьких ватажки з різницею у два роки загинули в битвах під Лоєвом (цікаво, що сам Януш Радзивілл у листі до дружини зіставляв цих двох героївДневник Станислава Освенцима в извлечении и переводе (1643-1651) // Киевская старина. - 1882. - Ноябрь. - С.333.).

Інша добірка малюнків А. ван Вестерфельда, придбана 1993 р. варшавським Музеєм Війська польського, була ретельно простудійованаDrescik J. Kampanie wojsk Wielkiego Ksiзstwa Litewskiego przeciw powstaniu Chmiel- nickiego w rysunkach Abrahama van Westervelt // Muzealnictwo Wojskowe. - Vol.7. - Warszawa, 2000. - S.397-427.. Ідеться про майже невідомі доти 15 копій із числа тих, які було виконано для короля Станіслава Авґуста наприкінці XVIII ст.Усі інші копії, репродуковані в капітальному дослідженні Я.Смирнова, загинули під час Другої світової війни. Вони суттєво доповнюють наші відомості як про реалії середини XVII ст., так і про особу А. ван Вестерфельда. Передовсім він виявився не лише пейзажистом і портретистом, а й майстром батальних сцен, який відтворив у динаміці події 1648--1649 рр. і кампанію 1651 р. Крім цього, віднайшовся малюнок із зображенням пораненого Михайла Кричевського в таборі Януша Радзивілла, доти знаний за «посередництвом» ґобелена, зробленого близько 1760 р. на радзивіллівській мануфактурі в Кареличах, і «заочно» атрибутований голландському митцевіДив.: Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. - С.247, 510; Batowski Z. Abraham van Westervelt... - S.125-126; Pagaczewski J. Gobeliny polskie. - Krakow, 1929. - S.57-62. Зауважимо, що деякі висновки Паґачевського були скориговані після виявлення згаданого малюнка (див.: Drescik J. Kampanie wojsk... - S.412, przyp.45)..

Додалося й знань про творчу кухню майстра. Нині, здається, можна скоригувати традиційні уявлення про А. ван Вестерфельда як про постійного супутника і «хронікера» князя, котрий робив усі свої замальовки з натури (ба навіть «зняв з обличчя Кричевського посмертну маску»Кондратьев І. Любецьке староство (XVI - середина XVII ст.). - Чернігів, 2014. - С.251.). Маємо на увазі ілюстрування конфліктів 1648--1649 рр., які передували появі митця на теренах Речі Посполитої. Беручи це до уваги, мусимо припустити використання ним у роботі ескізів, зроблених кимось іншим -- особливо з огляду на те, що на своїй Батьківщині він був відомий як вправний художник-копі- їст, котрий одержував відповідні (подеколи доволі масштабні) замовленняЦілу ґалерею подібних копій подано в публікацій: Prud'homme van Reine R.B. De zeventiende-eeuwse zeeheldenportrettenreeks van Abraham Westervelt // Bulletin van het Rijksmuseum. - Vol.41. - №1 (1993). - P.4-11..

У цьому зв'язку варто пригадати, що автор славнозвісної Радзивіллівської карти Томаш Маковський ніколи не бачив облогу міста Кокенгаузена, однак зобразив її «заочно», гостюючи на Волині у свого патрона, Криштофа Дорогостайського, і керуючись його вказівкамиGqbarowicz M. Pocz^tki malarstwa historycznego w Polsce. -- Wroclaw, 1981. -- S.24..

Скоріш за все, у перспективі Радзивілл сподівався увічнити свої діяння на полотні, аби прикрасити ними власний новий палац (зображений на згаданій вище медалі 1653 р.)Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. -- С.320, 510; Batowski Z. Abraham van Westervelt... - S.125.. Однак на перешкоді цим планам стала передчасна смерть князя в 1655 р. Утім перед Другою світовою війною у Варшавському замку зберігалася дуже пошкоджена картина із зображенням в'їзду Януша Радзивілла в Київ через Золоті ворота, похідна з колекції короля Станіслава Авґуста, яку З.Батовський уважав за можливе атрибуту- вати А. ван ВестерфельдовіBatowski Z. Abraham van Westervelt... - S.121-124. (див. ілюстр.1). Що ж до численних замальовок митцем київського Верхнього міста, то, гадаємо, його колоритні рештки (на відміну від «Києво-Подолу», де буяло життя) цікавили художника особисто -- як матеріал для майбутніх творів із популярним тоді зображенням римських руїн (див. ілюстр.2). Саме тому у глядача й складається враження, що в 1651 р. здобутком Радзивілла стало примарне «місто тіней». Загалом контекстуалізація «сарматської» мандрівки А. ван Вестерфельда (на заваді якій стає незначна кількість відомостей про його життя і творчість) допомагає краще зрозуміти наукову цінність художнього доробку майстра.

Ілюстр.1. А. ван Вестерфельд (?). В'їзд гетьмана Януша Радзивілла в Київ (за вид.: Batowski Z. Abraham van Westervelt, malarz holenderski XVII wieku i jego prace w Polsce // Przegl^d Historji Sztuki. - 1932. - Zesz.3/4. - S.128-129. - Tabl.XXII)

Завершуючи огляд культурних ініціатив князя Януша Радзивілла, варто наголосити, що він належав до біржайського відгалуження роду. Олицьку ж гілку на той час репрезентував ревний католик Альберт Станіслав Радзивілл (1593--1656 рр.), якого з Янушем пов'язували доволі непрості взаємини, і не лише через конфесійні розбіжності. Відомо, що восени 1637 р., коли Януш попросив Альберта Станіслава засватати йому княжну Катерину Потоцьку,той, покликаючись на явлення вві сні Божої Матері, вирішив сам зробити їй пропозицію (хоча після кончини його дружини Реґіни минуло тільки півроку)Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. - С.218..

Ілюстр.2. А. ван Вестерфельд. Краєвид із руїнами та обеліском (за вид.: Rotterdamse meesters uit de Gouden Eeuw / Red. N.Schadee. - Rotterdam, 1994. - P.102. - Pl.8)

Обидва шлюби Альберта Станіслава залишилися «безпотомними» й зі смертю його другої дружини, Кристини Любомирської, яка пережила чоловіка на ^ одинадцять років, Олика перейшла до несвізької гілки Радзивіллів (1667 р.), котру на той час представляв онук Миколая Христофора Сирітки -- Михаїл Казимир (1635--1680 рр.), урядник, вояк і дипломат, учасник Хотинської битви 1673 р., на честь якої він звів меморіал у Бялій на ПідляшшіMikocka-Rachubowa K. Monumentum victoriae chocimensis Michala Kazimierza Radziwilla w Bialej // Kultura artystyczna Wielkiego ksi^stwa Litewskiego w epoce baroku. -- Warszawa, 1995. -- S.115--127.. Князь узяв шлюб із Катериною Собеською, і двоє їхніх синів, Єжи Юзеф та Кароль Станіслав, стали, відповідно, п'ятим і шостим олицькими ординатами. У перспективі ж князі цієї гілки успадкували за Собеськими Золочів і Жовкву (1740 р.), які, однак, не затримались у родині -- на відміну від дорогоцінних реліквій, пов'язаних із королем Яном ІІІ Собеським (нині вони експонуються у Вавелі). Цікавий і інший, суто архівний, аспект цього родинного зв'язку. Завдяки йому серед паперів Радзивіллів збереглися мальовані мапи околиці Києва, які немовби доповнюють його синхронні зображення, залишені нам А. ван ВестерфельдомАналіз цього унікального матеріалу див.: Люта Т. Imago urbis: Київ на стародавніх мапах. -- Х.; К., 2017. -- С.103, 112--120. Важливим для нашої проблематики є й те, що авторка спростовує твердження С.Шелухіна (а за ним -- Н.Яковенко) щодо появи терміна «Україна» на західноєвропейських мапах XVI ст. (с.45--46). Відтак зберігає свою актуальність панівна в історіографії теза про Радзивіллівську карту 1613 р. як першу, де зафіксовано цей топонім. Занотуємо також заувагу Т.Лютої про мапи як елемент декорування шляхетських інтер'єрів (с.112), тоді як В.Александрович убачає в «mapach roznych miast» міські краєвиди (див.: Інвентарі Олицького замку XVII--XVIII ст. -- С.33, 150)..

Уявити, як виглядав Олицький замок за нових його власників допомагають розмаїті інвентарі 1660-1690-х рр.Інвентарі Олицького замку XVII--XVIII ст. -- С.49--82. та німецька ґравюра «Замок в Олиці», що вважається найдавнішим зображенням цього об'єкта (поза умовним відтворенням будівлі на давніх картах)Зауважимо також схематичне зображення Олики середини XVII ст. з фондів Національного історичного архіву Білорусі (див.: Нацыянальны гістарьічньї архіу Беларусі. -- Ф.694. -- Оп.1. -- Спр.287. -- Л.8). Натомість наявний у новітніх виданнях «давній план міста Олики» (див.: Україна: Литовська доба: 1320--1569. -- К., 2008. -- С.65; Ukraina: Lietuvos epocha: 1320--1569. -- Vilnius, 2010. -- P.73) не має до неї жодного стосунку.. Тодішній замковий комплекс наближався за формою до квадрату, що його утворювали потужні вали, частково підмуровані та зміцнені дубовими палями. Він мав чотири бастіони різної конфіґурації й кутові башти. Замковий двір був забудований майже по всьому периметру. «Заслоні люду» на валах служили коші. Вали оточували наповнений водою рів і став, на якому облаштували дерев'яну лазню -- вона спиралася на палі, як і місток, котрий до неї вів. Над ровом було перекинуто дерев'яний міст на мурованих стовпах, котрий з'єднував замок зі середмістям Олики. Над вхідною брамою височіли кам'яні статуї Богородиці й архангела Михаїла з позолоченими криламиЗдається, його вважали не лише покровителем замку, а й патроном Олики та оличан: у 1629--1630 рр. декілька тамтешніх міщан вписали своїх рідних у пом'яник київського Михайлівського монастиря (див.: Де-Витте Е.И. Древний помянник Киево-Михайловского (Златоверхого) монастыря (XVI--XVII в.) // Чтения в Историческом обществе Нестора- летописца. -- Кн.18. -- Вып.1. -- Отд.3. -- К., 1904. -- С.68--69).. Власники замку мешкали у двоповерховому мурованому палаці, прикрашеному, зокрема, ґалереєю портретів, серед яких були й декілька фамільних. Кахлеві печі оздоблювали радзивіллівські орли й позолочені фіґуркиХарактеризуючи декор замкових печей, В.Александрович називає гербом Радзивиллів не «Труби», а якісь «Три труби» (див.: Інвентарі Олицького замку XVTI--XVTII ст. -- С.21). На цій помилці слід наголосити, аби надалі дослідники уникали подібних і більш «екстремальних» варіантів, як-от, скажімо, «орел з трьома рогами» (див.: Климовський С.І. Медаль Януша Радзивілла... -- С.41).. Що ж до вмеблювання замку, занедбаного на час складання інвентарів, то воно було доволі скромним. Серед його елементів можна виокремити хіба що крісла, оббиті блакитним сукном і чорним оксамитом.