Радзивілли й Україна: соціокультурні аспекти взаємин (XVII - середина ХVIII ст.)

На замковому подвір'ї було чимало різних будівель -- кухні, пекарні, стайні, комори, спіжарні тощо. На потенційного недруга чекали гармати, кількість яких подеколи обраховують у 202 (мовляв, «такому озброєнню могла позаздрити і значно більша фортеця!»)Історія міст і сіл Української РСР: Волинська область. -- К., 1970. -- С.281; Липа К. Під захистом мурів: (З історії української фортифікації X--XVII ст.). -- К., 2008. -- С.142. Комізму цій інформації додає назва її першоджерела: Андреев П.Н. Иллюстрированный путеводитель по Юго-Западным казённым железным дорогам. -- К., 1898. -- С.371.. Насправді в 1667 р. в Олицькому замку налічувалося 28 гармат, не рахуючи 2 пошкоджених (однієї в 1665 р. і другої, «розірваної від козаків у 1648 році»)Інвентарі Олицького замку XVTI--XVTII ст. -- С.49--51. Відзначимо, що В.Александрович датує їх реєстр 22 січня 1657 р., тоді як правильною є інша дата, присутня в документі -- 22 січня 1667 р. Це унаочнює як згадка про пошкодження гармати «in anno millesimo sexcentesimo sexagesimo quinto», так і статус «зацних людей» із Новгорода-Сіверського, які його підписали: Лукаш Ольшанський був тамтешнім підстолієм у 1661--1673 рр., а Костянтин Богуслав Зубжевський (або, точніше, Зубчевський) -- підчашим у 1667--1683 рр. (див.: Urzзdnicy wojewodztw kijowskiego i czernihowskiego XV--XVIII wieku: Spisy (= Urzзdnicy dawnej Rzeczypospolitej XII--XVIII wieku: Spisy. -- T.3. -- Zesz.4). -- Kornik, 2002. -- S.222 (№1797), 230 (№1864)).. Із плином часу їх число лише зменшилося - до 18 в 1680-1690-х рр. (при цьому ще 6 було передано на оборону міста)Інвентарі Олицького замку XVTI--XVTII ст. -- С.62--64 (1681 р.), 75--77 (1686 р.), 80--81 (1692 р.). Зауважимо, що впорядник «Інвентарів» ніби не помічає, що перелік амуніції 1681 р. правив за шаблон для укладачів реєстру 1686 р. і може стати у пригоді при відчитуванні їх текстів. Зокрема він не зважає на наявні в першому з реєстрів реалії. Скажімо, «пана Бітнера» з Бялої, який у документі 1686 р. став «паном Дитнером» (пор. с.64 і 78); не враховано їх і в покажчиках власних назв. Занотуємо також, що гармата з гербом Любомирських із реєстру 1686 р. (с.76), без сумніву, мала відношення до другого шлюбу Альберта Станіслава Радзивілла -- з Кристиною Анною Любомирською.. Утім якщо раніше тут була тільки одна «іменна» гармата («Блискавка»), то згодом до неї додалися «Дракон», «Змійка», «Монах» і «Мелюзина» (останню, вочевидь, відлили в 1602 р. несвізькі майстриПор.: Ткачев М.А. Замки Беларуси. - Минск, 2005. - С.150.). Згадаймо і про так звані «органи» -- багатоствольне артилерійське озброєння, якого у замку було 6 одиниць. Крім цього, у цейхгаузі (арсеналі) зберігалися порох, селітра, сірка, олово, кулі, гаківниці, мушкети та інше військове спорядження. Була тут ще й хоругва з чорним орлом на жовтому тлі, а також речі, які не належали до амуніції -- мідний поставець (аби міряти мед, отриманий як данина від підданих), флюґери, ліхтар, що колись висів перед брамою, «старий зіпсутий годинник» із «вежі навпроти шпиталю». Навпроти замкового арсеналу був «італійський сад», стосовно облаштування якого відсутні будь-які дані. Але він, поза сумнівом, поступався красою й масштабом італійським садам у Підгірцях, які так вражали уяву Альберта Станіслава Радзивілла. Крім цього, у самому замку був невеликий «садок», огороджений парканом, де росли «різні трави й дерева», включно з кількома персиками.

Із часом Олицький замковий комплекс зазнав певних трансформацій. Передовсім у першій третині XVIII ст. зникли його архаїчні башти. Замість них на двох бастіонах із боку міста постали муровані будівлі, котрі фіґуру- вали в інвентарі 1737 р. як «палацики». Дані про те, що один із них був «мальований»Інвентарі Олицького замку XVII-XVIII ст. -- С.97-98., підтвердилися на початку минулого століття, коли під шаром тиньку відкрили фраґменти фресок, слушно датованих XVIII ст. -- на них було зображено ідилічні сільські краєвиди та якихось міфологічних персонажівTomkowicz S. Olyka // Prace Komisji Historji Sztuki. -- T.3. -- Zesz.1. -- Krakow, 1923. -- S.11..

Крім того, інвентар 1737 р. нотував, що у старому палаці з'явився третій поверхЗ'явилася десь на подвір'ї, вочевидь, і яма (пол. «jama») для тримання ув'язнених -- у фраґменті, відчитаному публікатором як «sama do wi^zienia» (див.: Інвентарі Олицького замку XVII--XVIII ст. -- С.90).. Однак загалом тодішній стан замкового комплексу був невтішним. Укладачі інвентаря не раз зауважували, що окремі його споруди (і, передовсім, князівський палац) потребують ремонту, або, принаймні, чищення й тинькування. Невдовзі розпочалися масштабні ремонтні роботи, ініційовані тодішнім володарем Олики -- Михаїлом Казимиром Радзивіллом на прізвисько «Рибонька» (1702--1762 рр.). Князь був одним із найбагатших вельмож Речі Посполитої й відзначався відповідним стилем життя. Тож не дивно, що він спрямовував значні кошти не лише на відбудову Несвіжа, зруйнованого під час Північної війни, а й на реконструкцію замку на своїй «малій батьківщині». Михаїл Казимир народився в Олиці та вчащав сюди взимку, полюючи в навколишніх лісах. У 1725 р. тут відбулися масштабні врочистості, пов'язані з його одруженням з Уршулею (Урсулою) ВишневецькоюПро них та непрості перипетії довкола укладення цього шлюбу див.: SajkowskiA. Od Sierotki do Rybenki: W kr§gu radziwillowskiego mecenatu. -- Poznan, 1965. -- S.143--149. Батьківщиною Уршулі (знаної хіба як «Несвізька Мельпомена» або «перша польська драматургиня») також була Волинь -- вона народилася у Чорторийську (нині Старий Чорторийськ Маневицького р-ну

Волинської обл.). Із заміжжям Уршулі Чорторийськ перейшов до Радзивіллів, що в радянській літературі розглядалося хіба як «зміна визискувачів» місцевого «трудящого населення» (див.: Історія міст і сіл Української РСР: Волинська область. -- С.546). Не дивно, що тепер ніщо не нагадує про цей період в історії містечка. Власне, уже в ХІХ ст. воно перебувало у стані занепаду, що болісно вразило Ю.Крашевського, котрий, мандруючи Волинню, відзначив старожитність і чудове місцеположення Чорторийська. Він замалював руїни місцевого замку, на яких гніздилися лелеки, і коротко занотував: «Замок, від якого нині залишилися тільки голі мури з [радзивіллівськими] орлами на верхах, високий вал і глибокі рови, був збудований у самого Стира на високій горі, котру за милю видно з усіх сторін. Архітектура нинішніх замкових руїн, здається, указує на XVII ст.» (див.: Kraszewski J. Wspomnienia Woiynia, Polesia i Litwy. -- Warszawa, 1985. -- S.69). Щодо опису Ю.Крашевським інших волинських маєтностей Радзивіллів див.: Русина О.В. Радзивіллівські володіння новітніх часів очима сучасників // Український історичний журнал. -- 2014. -- №6. -- С.29--38..

У травні 1740 р. Радзивілл записав у своєму щоденнику, що в Олиці «старий замок зруйнували, а я наказав по-новому ремонтувати». А вже за рік на честь відновлення Олицького замку князь заклав у його підвалини позолочену срібну таблицюZielinska T. Wi§z rodowa domu radziwiiiowskiego w swietle diariusza Michaia Kazimierza Radziwiiia «Rybenki» // Miscellanea historico-archivistica. -- T.3: Radziwiiiowie XVI--XVIII wieku: w kr§gu polityki i kultury. -- Warszawa; Lodz, 1989. -- S.182; Карліна О. Документи «Архіву Радзівіллів» як джерела з історії Волині XVIII--ХІХ ст. // Осягнення історії: Збірник наукових праць на пошану професора М.П.Ковальського з нагоди 70-річчя. -- Острог; Нью-Йорк, 1999. -- С.288.. Ця реконструкція за участі Д.Кнакфуса тривала до самої смерті володаря - принаймні інвентар замку, укладений у 1755 р.Інвентарі Олицького замку XVTI--XVTII ст. -- С.115--155., засвідчує, що тоді його перебудова ще не закінчилася. Згаданий інвентар доволі докладно описує внутрішнє облаштування замку, який перетворювався з фортеці на пишну маґнатську резиденціюЙого стислий опис див.: Александрович В. Інвентар Олицького замку 1755 р. // Вісник Львівського університету: Серія мист-во. -- Вип.3. -- Л., 2003. -- С.302--304.. Проте це не означало занедбання його оборонних функцій. Ба більше, тут з'явилася своя ливарня, і гармати місцевого виробництва поповнили замковий арсенал майже на третину (їх було 12 із 42).

У замку постала «портретна зала», прикрашена чотирма десятками полотен, які репрезентували «генеалогію старожитного польського дому Лещин- ських», посвояченого з Радзивіллами через згадану вище дружину Михаїла Казимира -- Уршулю Франциску, дочку Януша Антонія Вишневецького та Теофілії Лещинської (1705--1753 рр.)В.Александрович чомусь робить батьком Уршулі її дядька Михаїла Сервація (див.: Інвентарі Олицького замку XVn--XVnI ст. -- С.30), після чого «одружує» його з таємничою «Теклею з Лещинських» (див.: Там само. -- С.32), тоді як третьою його дружиною була Текля Роза з Радзивіллів. Натомість на с.155 остання «виявляється» дружиною Януша Антонія Вишневецького. Крім цього, одна й та сама особа ідентифікується в «Інвентарях» то як Текля Вишневецька, то як Анна Радзивілл (пор. с.23 і 83). Ці дивні генеалогічні екскурси доповнює коментар до однієї з картин, які залишилися від олицьких зборів Радзивіллів (див.: Там само. -- С.268) і представляє одну з найяскравіших сторінок фамільної історії: шлюб короля Сиґізмунда Авґуста per procura, коли його у Відні заступав Миколай Радзивілл Чорний (1553 р.). Тоді нареченою, усупереч думці В.Александровича, була не вдова, а дочка Фердинанда І (пор. с.30). Додамо також, що на репродукованому поряд «портреті Міхала Казимира Радивила» насправді зображено його сина Кароля Станіслава (див.: Там само. -- С.269).. Згідно з пізнішими даними, це були картини в людський зріст із поясненнями внизу, «хто який мав уряд і справи, скільки років прожив і коли помер»Інвентарі Олицького замку XVn--XVnI ст. -- С.127, 148, 195. Упорядник «Інвентарів» закидає С.Томковичу, що той нарахував «40 чи 42» портрети Лещинських, хоча обидві ці цифри фіґурують в інвентарях, і їх зрештою подає й сам В.Александрович (див.: Там само. -- С.30, 32, 38). Ми б не звертали увагу на такі дрібниці, якби сам дослідник не попрікав польських фахівців за брак належного сумління та не потрактовував їхні помилки як «фальшування» (див.: Там само. -- С.6, 22). Між тим він, скажімо, невірно вказує кількість портретів Радзивіллів (шість замість п'яти -- пор. с.20 і 68), не згадує про використання ним ілюстрацій зі статті С.Томковича (чомусь «ховаючись» за публікацію П.Ричкова) та подеколи навіть невірно передає її текст (див. с.22: «po prawej stronie» замість «lewej»).. Що ж до портретів самих Радзивіллів, то в опису 1755 р. згадувалися, зокрема, зображення першого олицького ордината Станіслава Побожного та його дружини Марини Мишки-Варковської (щоправда, вони були над камінами, а не на них, як пише В.АлександровичПор.: Інвентарі Олицького замку XVII--XVIII ст. -- С.29, 127.).

Князівські покої прикрашали також стінопис і ліпнина. Декоративним елементом можна вважати й печі, оздоблені розмаїтими кахлями (зокрема з радзивіллівською символікою, які вироблялись у Жовкві, щойно приєднаній до володінь родиниМануфактуру у Жовкві заснував Михаїл Казимир Радзивілл у 1749 р. Керував виробництвом невідомий на ім'я англієць, а за художню частину відповідав Александр Струмецький. Опріч радзивіллівських орлів, на кахлях можна було побачити пейзажі, розмаїті пасторальні та мисливські сцени (див.: Ковальчик Є. Пізньобароккові магнатські резиденції на Волині та Львівщині // Українське барокко та європейський контекст. -- К., 1991. -- С.61--62).). Без сумніву, жовківські майстри брали участь в оздобленні замкового інтер'єруО.Баженова з'ясувала персональний склад жовківської групи майстрів, які працювали в радзивіллівських володіннях (див.: Баженова О. Радзивилловский Несвиж. -- Минск, 2007. - С.84-98)..

На особливу увагу заслуговують дані про наявні у замку ґравюри зі сценами з різних комедій, а заразом про «мальоване полотно», яке правило за декорації до тих-таки «комедій». До цього додаються пізніші згадки про «комедігауз», чи «комедіальню», із «мальованими декораціями» та «бляшаними ліхтариками при декораціях»Інвентарі Олицького замку XVII-XVIII ст. - С.148-149, 193, 214, 216, 223, 228, 245, 251.. У цих побіжних ремарках безпомилково вгадується відгомін захоплень Уршулі Радзивілл -- освіченої й обдарованої жінки, авторки низки драматичних творів, посмертно виданих у Жовкві у збірці «Комедії і трагедії» (1754 р.).

Княгиня змолоду демонструвала свій поетичний хист, активно цікавилася літературою й мистецтвом. У цьому вона нагадувала свого знаного дядька -- Михаїла Сервація, останнього представника роду Вишневецьких по чоловічій лінії. Як гадають, гостюючи в нього у Вишнівці вона зацікавилася побаченими тут театральними виставами і згодом заснувала в Несвіжі аматорський театр (1746 р.). Невдовзі для нього звели спеціальну споруду (власне, перебудували тамтешній кінний манеж) та почали поповнювати трупу акторами-професіоналами. З огляду на потреби театру постали місцеві музична й балетна школи. У репертуарі несвізького придворного театру були не лише ориґінальні римовані твори Уршулі Радзивілл (які, щоправда, найчастіше являли собою парафрази популярних літературних і міфологічних сюжетів), а й переклади комедій Мольєра та Вольтера, західноєвропейські опери, балети. Театр робив «ґастрольні тури» по володіннях Радзивіллів, які являли собою єдиний культурний простір. Зокрема в 1753 р. він виїздив до Жовкви та Олики, а в 1755 р. давав спектаклі в олицькому «новому театрі»Баженова О. Радзивилловский Несвиж. -- С.103-118; Вялікае княства Літоускае: Энцыклапедыя у двух тамах. - Т.2 (К-Я). - Мінск, 2007. - С.375-376, 498-499; Teatr Urszuli Radziwillowej. - Warszawa, 1961; Sajkowski A. Od Sierotki do Rybenki. - S.153-169; Kochanczyk A.

Teatr Urszuli Radziwillowej w Nieswiezu // Radziwillowie: Obrazy literackie. Biografie. Swiadectwa historyczne. -- S.231--237..

Подібні вподобання мав і молодший брат Михаїла Казимира -- Ієронім Флоріан Радзивілл (1715-1760 рр.), чиї володіння зрештою успадкував Рибонька. Він заснував театри у двох своїх резиденціях -- Слуцьку та Бялій. Для підготовки професійних танцівників у Слуцьку було створено балетну школу. Щоправда, за влучним виразом А.СайковськогоSajkowski A. Od Sierotki do Rybenki. -- S.201., «муза театру у слуцько-бяльській державі мала виразно Марсове обличчя»: князь любив муштру й організацію справ на казармовий лад (і, опріч іншого, мав власне військо тих самих розмірів, що й усе військо Великого князівства Литовського). Абсолютний володар свого чималого «царства», він сподівався з бігом часу отримати польську королівську корону, а поки що, випереджаючи події, планував спорудити собі пам'ятник на ринковій площі в Бялій, очистивши її від «крамниць паскудних». Дуже промовистим є й портрет Ієроніма Флоріана пензля Я.Весселя, який суттєво відрізняється від «сарматських» портретів найближчих родичів князя. Із картини на нас зверхньо дивиться пишний Нарцис у квітчастих панталонах. Ґданському маляреві не бракувало майстерності, однак, усупереч намірам замовника й попри присутні на полотні князівську корону та пурпурну мантію, ми бачимо радше карикатуру на відомий парадний портрет Людовіка XIV роботи Г.Ріґо.

Загалом у XVIII ст. Радзивілли поступово втрачали свою політичну потугу й заразом дрібнішали як особистості, стаючи дедалі більш дивакуватими та ексцентричними (а подеколи просто кумедними). Характерна у цьому сенсі брошура Удальрика Радзивілла (1712--1770 рр.) з описом його виправи проти гайдамаків у районі Бердичева й Житомира в 1749 р.Krolikowski B. Wsrod Sarmatow: Radziwillowie i pamietnikarze. -- Lublin, 2000. -- S.174-- 176; Borek P. O tym jak ksiqz§ Udalryk Radziwill hajdamakow gromil // Radziwillowie: Obrazy literackie. Biografie. Swiadectwa historyczne. -- S.239--249. Князь був чи не найбіднішим із роду Радзивіллів, однак теж мав неабиякі амбіції. На боротьбу з «гультяями» він вирушив 26 червня, узявши благословення й поснідавши в кляшторі босих кармелитів. 2 липня його «військо», яке нараховувало близько 300 осіб, натрапило на загін із 15 гайдамаків. На полі «битви» залишилися двоє поляків і п'ятеро їхніх супротивників. Ватажок останніх -- Єремія Таран -- потрапив у полон. Окрилений перемогою Радзивілл на знак своєї звитяги наказав укопати «меморіальний» стіл («для пам'яті у прийдешні часи»), за яким переможці з'їли вечерю. Місце «вікторії» вирішили назвати «Стіл Радзивіллівський» і вирізали відповідний напис на сосні неподалік. Цю ідею, за словами Удальрика, схвалили «всі поліські громади». Отже, як бачимо, у середині XVIII ст. мегаломанія була спільною рисою принаймні двох Радзивіллів.

Повертаючись до Михаїла Казимира й Олицького замку, можна резюмувати, що за життя князя він дістав вигляд, наближений до сучасного. Утім над цією будівлею ніби тяжіло прокляття: тільки-но відроджений, замок щоразу ставав жертвою людського вандалізму. Так було на початку ХХ ст., перед Першою світовою війною, і у XVII ст., за часів Альберта Станіслава

Радзивілла, коли його розграбували козаки. Тепер же новий господар Олики, син Михаїла Казимира й Уршулі Кароль Станіслав Радзивілл, знаний під прізвиськом «Пане Коханку» (так він зазвичай звертався до співрозмовників)Зазвичай його розглядають як колоритну та ексцентричну людину, оригінала й героя численних анекдотів. Утім варто прислухатися до думки А.Сайковського, котрий зумів розгледіти за маскою «несвізького Фальстафа» обличчя «трагічного Сармата» (див.: Sajkowski A. Karol Radziwill // Zyciorysy historyczne, literackie i legendarne / Pod red. Z.Stefanowskiej, J.Tazbira. -- Ser.1. -- Warszawa, 1980. -- S. 135--154)., зробив родинне гніздо заручником своїх політичних уподобань.

Маємо на увазі події, спричинені смертю польського короля й великого князя литовського Авґуста ІІІ (1763 р.). Імператриця Катерина ІІ воліла бачити на його місці лояльного щодо Росії Станіслава Понятовського. Той погодився з її вимогою «у весь час свого правління інтереси нашої (тобто Російської -- О.Р.) імперії за власні вважати» й отримав за це військову допомогу. Кароль Станіслав Радзивілл був проти кандидатури С.Понятовського. Маючи власні військові підрозділи, він намагався чинити росіянам збройний опір. У червні 1764 р. у зіткненні під містечком Слонім князь зазнав поразки й відступив на Волинь. Наступного місяця, після кількох днів, проведених в Олиці, він мусив рятуватися втечею до Молдавії.

Слідом за ним у липні 1764 р. до Олики ввійшли російські війська. Реєстр завданих ними збитків, нещодавно введений до наукового обігуІнвентарі Олицького замку ХУП-ХУШ ст. - С.177-200., недвозначно свідчить про те, що князівську резиденцію було повністю сплюндровано. Ішлося не лише про вивезення всього цінного майна, включно із фамільним сріблом, яке поповнило державну казну -- нападники не погребували навіть поламаним залізяччям із цуманської рудні, а заразом відірвали металеві крила від статуї св. Михаїла й пошкодили замкові мури, висмикуючи з них «найменший шмат заліза». Було вирвано також віконні рами та двері, побито кахляні печі, здерто підлогу.

Особливо постраждала від вандалів найбільша замкова зала, в якій відбувалися театральні вистави («комедігауз»): через видрані балки в ній завалилися стеля та дах. По-варварськи було зруйновано й замкову каплицю, викладену трьома тисячами фарфорових кахлів із біблійними сценами -- їх обідрали «всі до єдиної». Зникла величезна кількість витворів мистецтва -- картин, дорогих меблів і посуду, розмаїтих декоративних предметів. Навіть побіжний їх опис викликає цікавість дослідників. Чого варте, наприклад, страусове яйце, «на якому майстерно вирізана історія про принесення в жертву Ісака», або зроблена на радзивіллівській скляній мануфактурі в м. Уреч «склянка у футлярі квартова (об'ємом близько 0,7 л -- О.Р.), на якій ціла історія Старого Заповіту була намальована».

Лише в 1767 р. Кароль Станіслав Радзивілл повернув собі втрачені позиції, а заразом і конфісковані в 1764 р. маєтності. У 1770-х рр. розпочалося відновлення Олицького замку. Складно сказати, якими темпами воно відбувалося, однак десь на рубежі 1780-1790-х рр. ситуацію суттєво ускладнила пожежа, котра знищила значну кількість князівських покоїв та одну з «великих зал». Документи кінця XVIII ст. фіксують певні новації, наприклад «новий міст навпроти замку». Однак очевидно, що княжа резиденція вже не зазнавала суттєвих перебудов. Як зауважують дослідники, вона якнайкраще ілюструє тенденцію до «вписування» палаців у межі бастіонних укріплень XVII ст.Ковальчик Є. Пізньобароккові магнатські резиденції... -- С.53--54.

Наступне століття стало для Олицького замку часом стаґнації. Зміни на краще позначилися лише за Фердинанда Радзивілла (1834-1926 рр.), котрий, успадкувавши замок після смерті батька (1873 р.), здійснив його відбудову. Однак Перша світова війна принесла Олиці чергові руйнації, які стали ніби прологом до повного занепаду радзивіллівського замку за радянської доби. У незалежній Україні розмірковували над його перетворенням на одну з президентських резиденцій, однак до практичних кроків так і не дійшло. Нині споруда занепадає: руйнуються стіни та стелі, протікає дах. Із цього приводу вітчизняні ЗМІ вже не раз били на сполох, проте, на жаль, нині ніхто не візьметься прогнозувати майбуття радзивіллівського замку.

Таким чином, попри наявність на українських теренах культурної спадщини Радзивіллів, нині про неї доводиться говорити лише в категоріях нищення, занедбання та забуття. Не краща й ситуація з її науковим осмисленням, на чому ми вже наголошували в попередніх публікаціях. Певні зрушення можна відзначити хіба у царині популяризації відповідних фактів, хоча й вони доволі контроверсійні.

За приклад тут може правити «сучасна повість-хроніка» про Олику П.БоярчукаБоярчук П.О. Про що мовчить стара Олика. -- Луцьк, 2009., згадана навіть у новітньому енциклопедичному виданніЕнциклопедія історії України. -- Т.7. -- К., 2010. -- С.586.. Автор, як випливає з передмови В.Лиса, «зводить в одне працю цілого ряду істориків і краєзнавців, хто в різні роки більшою чи меншою мірою заглиблювався у вивчення олицької минувшини, аби зберегти і донести її до майбутнього. Від 1149 року, часу першої згадки про Олику в Іпатіївському літописі, й до наших днів -- такий епатаж (sic!) цього твору»Боярчук П.О. Про що мовчить стара Олика. -- С.3--4.. Утім епатує у книзі не її хронологія та навіть не термінологія (на кшталт «магдебурщини», ще й «крізь віки»!), а авторський підхід до викладу матеріалу. Не переймаючись тим, хто, словами поета, «более матери-истории ценен», П.Боярчук представляє минувшину містечка «крізь призму цікавих людських образів» -- від давніх володарів Олики до тих, хто «примножував її славу чесною працею». Маємо й фотогалерею, де із «заслуженим вчителем УРСР, викладачем математики Зінаїдою Кощієнко» та не окресленою докладніше «Надією Ярощук, уродженою Мороз», сусідять бойовий офіцер Домінік Радзивілл, його великосвітська мати й Теофілія Радзивілл, представлена на знаній картині Ю.Пешки як богиня юності Геба (хоча П.Боярчук «ідентифікує» її як «міфічну сестру і дружину Зевса Геру, котра годує орла»!)Подібний рецидив радянщини (висміяної ще в булґаковському «Театральному романі»), звісно, не поодинокий. Згадаємо, наприклад, ілюстроване видання «Україна -- Європа: Хронологія розвитку: 1500--1800 рр.» (Київ, 2010 р.), де згаданий вище портрет «Короля-Сонце» сусідить зі знімком Кременчуцького вокзалу, а життєпис знаменитого авантюрника Каліостро подано поряд з інформацією про миколаївський Південно-турбінний завод (докл. див. у нашій інтернет-рецензії «“Проффессоры” на марші» [Електронний ресурс]: http://www.istpravda.com. иа/агПс^/2011/10/31/59752/)..

Має ідентифікаційні проблеми й науково-популярне видання альбомного типу, присвячене безпосередньо РадзивілламКнязі Радзивіли / В.Александрович та ін.; відп. ред. Ю.В.Ференцева. -- К., 2012.. Воно набагато пишніше, помилки тут не такі комічні. Може, і немає великого гріха в тому, щоб видавати одну з будівель Олики за «декоративний фронтон палацу Радзивілів»; вхід до тамтешнього польського цвинтаря -- за «неоготичну браму в Олицькому парку»; півфіґуру Бога-Отця над входом до Троїцького костелу - за якогось «святого», а апостола на його фасаді - просто за «скульптуру»Там само. -- С.11 (№3), 40--41 (№74, 76--77).. Гірше, коли йдеться про артефакти не локального, а європейського рівня. Наприклад, про унікальний рицарський обладунок, прикрашений позолотою та різнокольоровою емаллю, що його виготовив нюрнберзький майстер Кунц Лохнер для Миколая Радзивілла Чорного. У книзі він чомусь фіґурує як «лати Миколая Христофора Радзивіла Сирітки» (а останній, до речі, залишається неідентифікованим у своєму «класичному» вбранні -- плащі пілігрима)Там само. -- С.100 (№57), 142 (№155)..

Утім відкинемо прискіпливість в оцінці цього видання - з огляду на його популярний характер, а заразом і тому, що авторка цих рядків свого часу відмовилася від участі в його підготовці через брак етичних засад у видавців і координаторів проектуПро методи роботи видавництва «Балтія-Друк» докл. див.: Сас П.М. Автор та його право // Український історичний журнал. -- 2012. -- №4. -- С.227--234; Русина О. Нагорода знайшла героя (декілька зауваг з приводу «Української книжки року») [Електронний ресурс]: https://life. pravda.com.Ua/columns/2013/07/1/132418/. Прокламований ними задум -- виопуклити роль Радзивіллів в історії народів, колись об'єднаних кордонами Литовської держави, -- на жаль, так і не було реалізовано. Тексти, з яких складається книга, написано не з перспективи національних історіографій, а під кутом зору фахових зацікавлень і напрацювань задіяних у проекті дослідників. Тож В.Александрович вишукує «слід Радзивіллів в українській історії», спираючись на маєткові інвентарі ХШІ--ХУПІ ст., у розділі О.Баженової чільне місце відведено музейним комплексам у Несвіжі й Мирі, а в литовській частині, написаній Р.Раґаускене, серед біограм Радзивіллів виділяється підрозділ із дещо дивною (чи невірно перекладеноюЗауважимо, що від цього не застраховані й більш кваліфіковані видання. Скажімо, у перекладі з англійської брат Барбари, Миколай Радзивілл Рудий, стає «Червоним» (див.: Плохій С. Брама Європи: Історія України від скіфських воєн до незалежності. -- Х., 2016. -- С.107). Утім в історії Радзивіллів був і свій «червоний князь» -- Криштоф Миколай (1898--1986 рр.).) назвою «Барбара Радзивіл -- вершина могутності родини Радзивілів»У цьому підрозділі (с.199--208) ми зустрічаємо ще й «легку поведінку» Барбари, а також чимало інших мовних «перлів», на тлі яких тьмяніють знамениті перли королеви. Скажімо, у 15 років вона «прорвалася до найперших лав, які на той час займала родина Гаштольдів», ставши дружиною одного з них, Станіслава, і проживши «у стосунках» із ним п'ять років. Добре, що хоч померла Барбара в «майже незрілих літах», адже, як з'ясовується нижче, деякі люди йдуть з життя «геть недозрілі» (с.211). Ці та подібні «переклади», якими рясніє текст книги, особливо дивні з огляду на те, що видавництвом «Балтія-Друк» керує етнічно литовське подружжя.. При цьому, скажімо, сюжету «Радзивіли і білоруська культура» у книзі присвячено аж 3 (!) речення, а в українській та литовській частинах подібні підрозділи взагалі відсутні, натомість генеалогічний матеріал раз-у-раз дублюється«Автономність» складових частин книги унаочнює й неузгодженість понять: на с.80 категорично заперечується існування «берлінської» гілки Радзивіллів, тоді як нижче їй присвячено спеціальний підрозділ (с.242--245)..

Загалом найбіднішою за змістом стала якраз українська частина цього видання, до чого спричинилася звуженість авторської оптики. Скажімо, подана В.Александровичем оповідь про Олику (с.38-62) є, по суті, передруком його передмови до «Інвентарів Олицького замку». Тож у ній забракло місця навіть для сюжету про збудований Альбертом Станіславом Радзивіллом величний костел Св. Трійці. Годі казати про інші його починання (або, за лексикою В.Александровича, «сакральні ініціативи») на кшталт фундуван- ня храмів у Крупі й Казимирові -- навіть згадок про ці містечка у книзі немає. Натомість тут фіґурує, скажімо, Білоозеро, де, за інвентарем 1729 р., був «дубовий паркан», а «новозбудований на час укладення інвентаря будинок мав тільки одну кімнату з коморою» (с.26).

У цілому під пером українського дослідника постала навіть не історія маґнатських резиденцій -- на кшталт тієї, яку створив Р.Афтанази (як кажуть, «відчуйте різницю» хоча б у сюжетах про Білокриницю чи Шпанів, поданих обома фахівцямиAftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. -- T.5: Wojewodztwo wolynskie. - Wroclaw, 1994. - S.44-47, 487-497; Князі Радзивіли. - С.26, 69-70.). Це радше квазіпутівник по радзи- віллівським екс-володінням в Україні, яким, на жаль, не судилося стати модними нині «місцями пам'яті»Між іншим, одне з таких місць - радзивіллівська крипта в Кедайняй (колишніх Кейданах) - у книзі «неопізнане»: фото звідти представлене як зроблене «у родинному склепі Радзивілів у Дубинках» (с.231, №124).. Примарність описаних об'єктів добре ілюструє сюжет про Цумань, де, згідно з інвентарями XVIII ст., існував «унікальний для українських земель комплекс окремих різночасових, а навіть різної конструкції будівель, поєднаних з парком». Натомість на поданих тут-таки давніх фото ми бачимо скромні побілені будиночки і клапоть якогось болотаКнязі Радзивіли. - С.67-68. До речі, видавці переконують нас, що це цуманський ^{фільварок, хоча ориґінальні знімки підписані інакше. На першому зафіксована} «nadlesniczowka» (будинок так званого «надлісництва», або управління лісового господарства), другий є «видом з фільварку Цумань на острів» (між іншим, саме той, на якому й було розташовано «унікальний комплекс»). Самі ж фотографії походять зі збереженого у фондах Волинського краєзнавчого музею альбому, подарованого Фердинандові та Пелагії Радзивіллам «представниками й працівниками Олицької ординації» з нагоди їх золотого весілля (19 липня 1914 р.). У «Князях Радзивілах» він чомусь розчленований і неатрибутований (див. с.51, 56). Водночас фото, зняті у цуманських лісах 1932 р. (масштабне зимове полювання на диких кабанів), на с.171 «анонімно» ілюструють білоруський фактаж - хоча тут надалися б картини Юліана Фалата, прямо присвячені несвізьким «ловам» (до речі, саме на полюванні в Радзивіллів митець зустрівся з майбутнім кайзером Вільгельмом ІІ, котрий зробив його своїм придворним художником)..

Резюмуючи, наголосимо, що давні маєткові інвентарі є дуже специфічним джерелом, здатним зацікавити гранично вузьку аудиторію. Навряд чи вони можуть служити цілям популяризації науки, якими, вочевидь, керувались видавці «Князів Радзивілів». Щоправда, явно не претендуючи сказати в ній нове слово, вони спромоглися на одне приголомшливе відкриття. Маємо на увазі багато ілюміновану «Книгу, що містить градуали з антифонами» («Liber continens gradualia cum antiphonis»), нібито створену 1623 р. в олицькому монастирі Діви Марії («Pro coenobio olicensi ad S. Mariam»), яка збереглася в бібліотечному зібранні Литовської академії музики й театру. Видавці репродукують кілька її сторінок, включно з титулом, і навіть розміщують на своєму сайті відповідний музичний додаток, закликаючи читачів насолодитися григоріанськими хоралами, які у XVII ст. лунали на волинських обширах (при цьому вони вважають назвою книги її вихідні дані!)¹⁰⁰.

Між тим немає джерел, які фіксували б такий монастир на теренах Олики. Із браком документальних свідчень корелюють щоденникові записи й дуже докладний заповіт згаданого вище Альберта Станіслава Радзивілла (олицького ордината в 1614--1656 рр.): вважаючи Діву Марію своєю «опікункою» та «найбільшою після Бога добродійкою»Ілюстр.3. Титульна сторінка праці Альберта Станіслава Радзивілла «Дискурс набожний...» (Вільно, 1635 р.), він упродовж 1632--1656 рр. жодного разу не згадав про існування монастиря її імені десь просто за мурами власного замку.

Здається, у цьому випадку ми маємо ще один ідентифікаційний казус. Олику, вочевидь, переплутано з містечком Олита (нині Алітус, Литва), відомим із XIV ст. Щодо нього у приступних нам документах XVI ст. паралельно вживаються форми «Olita», «Olithy», «w Olicie», «Olithskiei», «Olickiego», «Olickich»Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском архиве министерства юстиции. - Т.21. - Москва, 1915. - С.348, 364, 383, 392, 395. Подібний казус спостерігаємо й з кириличною версією топоніма «Олита». Маємо на увазі проект «Автограф української історії: IX--XXI ст.», що на його основі постала «документальна виставка on-line» на сайті Державної архівної служби України. Тут, серед іншого, представлено привілей Сиґізмунда І, котрий підтверджував надання Яна Заберезинського «в Олицькому маєтку» 1535 р. (див.: Архіви України. -- 2005. -- №5/6. -- С.115. -- №2), хоча насправді останній був власником не волинської Олики, а литовської Олити. Див. опис цього документа, а також акти пожалування Олити Я.Заберезинському (1506 р.): Каталог колекції документів Київської археографічної комісії 1369-1899. - К., 1971. - С.20-21. - №21; Описание документов и бумаг... - С.32 (№29), 155 (№170); Акты Литовской Метрики. - Т.1. - Вып.2. - Варшава, 1897. - №744..

Не маючи у своєму розпорядженні спеціальних видань, присвячених історії цього містечка (яке, до речі, було «презентоване» Сиґізмундом Авґустом її було, вочевидь, завершено в Олиці: саме тут 5 серпня 1635 р. канцлер присвятив її своїй сестрі Кристині -- абатисі Несвізького монастиря бенедиктинок. У книзі «найсвятіша панна Богородиця Марія» виславляється як «королева Польщі». За словами Альберта Станіслава, Богородиця особисто наполягала на подібному титулуванні, передовсім під час явлення отцеві- єзуїтові Манцинеллі, з яким князь познайомився в Неаполі 1616 р. Поза сумнівом, «Дискурс набожний...» сприяв складанню культу Божої Матері як «королеви Польщі». Офіційно він був оформлений Яном Казимиром на спеціальній месі у Львівському кафедральному соборі 1 квітня 1656 р.

Згадаємо також розлогу працю Радзивілла «Дискурс набожний...», двічі перевидану за його життя.

Барбарі Радзивілл), скористаємося сайтом Алітуського міського самоуправлінняДив.: [Електронний ресурс]: http://www.heraldicum.ru/lietuva/cities/alytus.htm. Там розміщено інформацію про місцевий культ Пресвятої Діви Марії (зокрема проведення ярмарків у день її Вознесіння та фундування 1524 р. Яном Заберезинським парафіяльного костелу на честь Іоанна Хрестителя, Вознесіння Діви Марії й св. Миколая) та про зв'язок із цим культом символіки міста (білу розу на його гербі як атрибут Діви Марії). Вочевидь саме при згаданому храмі й існував у перші десятиліття XVII ст. монастир Діви Марії зі скрипторієм, де створили так званий «олицький» ґрадуал. Залишається сподіватися, що в подальшому ми зможемо з'ясувати це питання -- попри ті нищення, яких зазнала Олита у ХУІІ--ХУШ ст.Вялікае княства Літоускае: Энцшклапедшя у двух тамах. -- Т.1 (А--К). -- Мінск, 2007. - С.220. і які не могли не позначитись на стані дотичних джерел.

Як би там не було, нині можна резюмувати, шо радзивіллівська тематика є дуже плідним ґрунтом для українських науковців -- як з огляду на тривалість перебування Радзивіллів у вітчизняному історичному просторі, так і через «успішне використання [ними] зв'язків між політикою, релігією та культурою»Плохій С. Брама Європи... - С.107.. Важливо й те, що у своїх розлогих володіннях вони творили єдине соціокультурне середовище, суттєво випереджаючи (а можливо наближаючи) сучасні інтеґраційні процеси.

References

1. Aftanazy, R. (1994). Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. (Vol.5: Wojewodztwo woiynskie). Wroclaw: Zakiad Narodowy im. Ossolinskich. [in Polish].

2. Aleksandrovych, V. (2003). Inventar Olyts'koho zamku 1755 r. Visnyk L'vivs'koho universytetu: Seriia myst-vo, 3, 301--331. [in Ukrainian].

3. Aleksandrovych, V. (Comp.). (2007). Inventari Olyts'koho zamku XVII-XVIII st.: Zbirnyk dokumentiv. Luts'k: Tverdynia. [in Ukrainian].

4. Augustyniak, U. (2001). Dwor i klientela Krzysztofa Radziwilla (1585-1640): Mechanizmypatronatu. Warszawa: Semper. [in Polish].

5. Batowski, Z. (1932). Abraham van Westervelt, malarz holenderski XVII wieku i jego prace w Polsce. Przeglqd Historji Sztuki, 3-4, 115--129. [in Polish].

6. Bazhenova, O. (2007). Radzivillovskij Nesvizh. Minsk: Kharvest.[in Russian].

7. Boiarchuk, P.O. (2009). Pro shcho movchyt' stara Olyka. Luts'k: Nadstyr'ia. [in Ukrainian].

8. Borek, P. (Comp.). (2005). Arma Cosacica: Poezja okolicznosciowa o wojnie polsko- kozackiej 1648-1649. Krakow: Collegium Columbinum. [in Polish].

9. Boriak H. & Papakin H. (Comps.). (2005). Avtohraf ukrains'koi istorii: IX-XXI st. Arkhivy Ukrainy, 5-6, 107--455. [in Ukrainian].

10. Degiel, R. (2000). Protestanci i prawoslawni: Patronat wyznaniowy Radziwillow birzanskich nad Cerkwiq. prawoslawnq. w ksiqstwie sluckim w XVII w. Warszawa: Neriton. [in Polish].

11. Dovbyshchenko, M.V. (2008). Volyns'ka shliakhta u relihiinykh rukhakh kintsia XVI -pershoi polovyny XVII st. Kyiv: PP Serhiichuk M.I. [in Ukrainian].

12. Drescik, J. (2000). Kampanie wojsk Wielkiego Ksi^stwa Litewskiego przeciw powstaniu Chmielnickiego w rysunkach Abrahama van Westervelt. Muzealnictwo Wojskowe, 7, 397-427. [in Polish].

13. Ferentseva, Yu. V. (Ed.). (2012). KniaziRadzyvily. Kyiv: Baltiia-Druk. [in Ukrainian].

14. G^barowicz, M. (1981). Poczqtki malarstwa historycznego w Polsce. Wroclaw: Wydawnictwo PAN. [in Polish].

15. Golubev, S. T. (1883). Kievskij mitropolit Pyotr Mogila i ego spodvizhniki. (Vol.1). Kiev. [in Russian].

16. Hrabovych, H. (1997). Do istorii ukrains'koi literatury. Kyiv: Osnovy. [in Ukrainian].

17. Hrushevs'kyi, M.S. (1992). Istoriia Ukrainy-Rusy. (Vol.2). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

18. Hrushevs'kyi, M.S. (1996). Istoriia Ukrainy-Rusy. (Vol.9/1). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

19. Hrushevs'kyi, M.S. (1997). Istoriia Ukrainy-Rusy. (Vol.9/2). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

20. Hussowski, M. (1994). Piesn o zubrze. Bialowieza: Bialowieski Park Narodowy. [in Polish].

21. Janas, E. & Klaczewski, W. (Comps.). (2002). Urzqdnicy wojewodztw kijowskiego i czernihowskiego XV-XVIII wieku: Spisy. Kornik: Biblioteka Kornicka. [in Polish].

22. Janicki M. (2016). Obraz „Bitwa pod Orsz^” -- geneza, datowanie, wzory graficzne a obraz bitwy „na Kropiwnej” i inne przedstawienia batalistyczne w wilenskim palacu Radziwillow. In: M.Nagielski (Ed.), Bitwa pod Orszq. (pp.173--225). Warszawa: Neriton. [in Polish].

23. Jarczykowa, M. (2009). Cultural Functions of the Radziwills' Ancestral Libraries in 17^th century. Visnyk L'vivs'koho universytetu: Seriia knyhozn., bibliot., inf. tekhnol., 4, 22--27. [in English].

24. Jarczykowa, M. (1995). Krzysztof II Radziwill (1585--1640) wobec zagadnien dydaktycznych i naukowych. Studia bibliologiczne, 9, 136-147. [in Polish].

25. Jarczykowa, M. (1995). Ksiqzka i literatura w krqgu Radziwillow birzanskich w pierwszejpolowie XVII wieku. Katowice: Wydawnictwo US. [in Polish].

26. Karlina, O. (1999). Dokumenty „Arkhivu Radzyvilliv” iak dzherela z istorii Volyni XVIII--XIX st. In: L.Vynar & I.Pasichnyk (Eds.), Osiahnennia istorii (pp.286--293). Ostroh; New York: Ostroz'ka Akademiia [in Ukrainian].

27. Kempa, T. (2007). Wobec kontrreformacji. Protestanci i prawoslawni w obronie swobod wyznaniowych w Rzeczypospolitej w koncu XVI i w pierwszej polowie XVII wieku. Torun: Wyd. Adam Marszalek. [in Polish].

28. Klymovs'kyi, S.I. (1992). Medal' Yanusha Radzyvilla yak svidchennia pro seredn'ovichnyi herb Kyieva. Ukrains'kyi istorychnyi zhurnal, 2, 40--48. [in Ukrainian].

29. Kobyak N.A., Morozova N.A., & Turilov A.A. (1997). Kirillicheskie rukopisnye knigi XV-XIX vv. v sobraniyach fondov 21 u 22 BAN Litvy. Krakowsko-wilenskie studia slawistyczne, 2, 41--112. [in Russian].

30. Kondrat'iev, I. (2014). Liubets'ke starostvo (XVI - seredyna XVII st.). Chernihiv: Vydavets' Lozovyi V.M. [in Ukrainian].

31. Kostomarov, N. I. (1990). Istoricheskie proizvedeniya. Avtobiografiya. Kiev: Lybid'. [in Russian].

32. Koval'chyk Ye. (1991). Pizn'obarokkovi mahnats'ki rezydentsii na Volyni ta L'vivshchyni. In: A.K.Fedoruk (Ed.), Ukrains'ke barokko ta yevropeis'kyi kontekst (pp.50-- 63). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

33. Koval'skij, N.P., & Mytsyk, Yu.A. (1985). Ukrainskie letopisi. Voprosy istorii, 10, 81--94. [in Russian].

34. Kraszewski, J. (1985). Wspomnienia Wolynia, Polesia i Litwy. Warszawa: Ludowa Spoldzielnia Wydawnicza. [in Polish].

35. Krolikowski, B. (2000). Wsrod Sarmatow: Radziwillowie ipamietnikarze. Lublin. [in Polish].

36. Kuts, N. (2009). Lyubcha yak rezydentsiya Birzhanskikh Radzivilav. In: Evropa: Novoe sosedstvo 2008 (pp.17--26). Vilnius: EHU [in Belarusian].

37. Liuta, T. (2017). Imago urbis: Kyiv na starodavnikh mapakh. Kharkiv; Kyiv: Vydavets' Oleksandr Savchuk [in Ukrainian].

38. Luksaitи, I. (1985). Biblioteka Salomona Rysinskiego. Odrodzenie i Reformacja w Polsce, (30), 191--206. [in Polish].

39. Lypa, K. (2008). Pid zakhystom muriv. Kyiv: Nash chas. [in Ukrainian].

40. Mikocka-Rachubowa, K. (1995). Monumentum victoriae chocimensis MichaJa Kazimierza RadziwiJJa w BiaJej. In: J.Kowalczyk (Ed.), Kultura artystyczna Wielkiego ksiзstwa Litewskiego w epoce baroku. (pp.115--127). Warszawa: Instytut kultury. [in Polish].

41. Mytsyk, Yu.A. (2009). Albaruthenica: Studii z istorii Bilorusi. Kyiv: IUAD. [in Ukrainian].

42. Mytsyk, Yu.A. (1996). Istoriia Kyivs'koi Rusi na storinkakh khroniky P.Demytrovycha. Ukrains'kyi istorychnyi zhurnal, 6, 120--124. [in Ukrainian].

43. Mytsyk, Yu.A. (1993). Iz lystuvannia ukrains'kykh pys'mennykiv-polemistiv 1621-- 1624 rokiv. Zapysky NTSh, 225, 310--347. [in Ukrainian].

44. Mytsyk, Yu.A. (2002). Litopys Yana Binvil'skoho. Naukovi zapysky NaUKMA, 20/2, 60--77. [in Ukrainian].

45. Mytsyk, Yu.A. (1978). Ukrainskie letopisi XVII veka. Dnepropetrovsk: DGU [in Russian].

46. Mytsyk, Yu.A. (1982). Vidobrazhennia deiakykh podii z istorii Kyieva v litopysu Yana Binvil'skoho. Ukrains'kyi istorychnyi zhurnal, 2, 73--76. [in Ukrainian].

47. Mytsyk, Yu., & Berezenko, B. (2013). Unikal'nyi portret polkovnyka Martyna Nebaby. Siverians'kyi litopys, 4-6, 3--4. [in Ukrainian].

48. Pagaczewski, J. (1929). Gobelinypolskie. Krakow: PAU. [in Polish].

49. Paliusytи, A. (1996.) 1647 m. Liubcios kunstkameros inventorius. Menotyra, 2, 43-63 [in Lithuanian].

50. Pelenski, J. (1973). The Incorporation of the Ukrainian Lands of Old Rus' into Crown Poland (1569): Socio-material Interest and Ideology (a Reexamination). In: American Contributions to the Seventh International Congress of Slavists (Vol.3, pp.19-52). The Hague; Paris.

51. Plokhii, S. (2016). Brama Yevropy: Istoriia Ukrainy vid skifs'kykh voien do nezalezhnosti. Kharkiv: Klub simeinoho dozvillia. [in Ukrainian].

52. Poretskij, Ya.I. (1983). Solomon Rysinskij: Solomo Pantherus Leucorussus. Minsk: Izdatel'stvo BGU. [in Russian].

53. Prud'homme van Reine R. B. (1993). De zeventiende-eeuwse zeeheldenportrettenreeks van Abraham Westervelt. Bulletin van het Rijksmuseum, 41(1), 3-15. [in Dutch].

54. RadziwiJJ, A.S. (1980). Pamiзtnik o dziejach w Polsce. (Vol.3). Warszawa: PIW. [in Polish].

55. Rusyna, O.V. (2014). Hrafichni skarby radzyvillivs'koi zbirky. Pravoslav'ia v Ukraini, (4), 722-732. [in Ukrainian].

56. Rusyna, O.V. (2014). Radzyvillivs'ki volodinnia novitnikh chasiv ochyma suchasnykiv. Ukrains'kyi istorychnyi zhurnal, 6, 29-38. [in Ukrainian].

57. Rusyna, O.V. (2015). Radzyvilly ta Ukraina: kul'turni konotatsii. Ukrains'kyi istorychnyi zhurnal, 2, 113-130. [in Ukrainian].

58. Rusyna, O.V. (2014). Ukrains'ki storinky biohrafii Al'berta Stanislava Radzyvilla. Ukrains'kyi istorychnyi zhurnal, 4, 27-49. [in Ukrainian].

59. Ruzas, V. (Comp.). (1998). Lietuva medaliuose. XVI a. -XXa. pradzia / Lithuania in Medals. 16^th- early 20^th c. Vilnius: Vaga. [in Lithuanian and English].

60. Sajkowski, A. (1965). Od Sierotki do Rybenki: W krqgu radziwillowskiego mecenatu. Poznan: Wydawnictwo Poznanskie. [in Polish].

61. Sas, P.M. (2012). Avtor ta joho pravo. Ukrains'kyi istorychnyi zhurnal, 4, 227-234. [in Ukrainian].

62. Sas, P.M. (2006). Petro Konashevych-Sahaidachnyi: Molodi roky. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian].

63. Savchuk, Yu. (2012). Odisseia kozats'kykh praporiv. Stokholm: Viis'kovyi muzei Shvetsii. [in Ukrainian].

64. Shchaveleva, N.I. (1990). Pol'skie latinoyazychnye srednevekovye istochniki. Moskva: Nauka, [in Russian].

65. Shchavinskaya, L.L. (1998). Literaturnaya kul'tura belorusov Podlyashya XV- XIX vv. Minsk: Natsional'naya biblioteka Belarusi. [in Russian].

66. Shlyapkin, I.A. (1891). Sv. Dimitrij Rostovskij i ego vremya (1651-1709gg.). Sankt- Peterburg. [in Russian].

67. Skep'yan, A.A. (2013). Knyazi Slutskiya. Minsk: Belarus'. [in Belarusian].

68. Smirnov, Ya.I. (1908) Risunki Kieva 1651 g. po kopiyam ix kontsa XVIII v. In: Trudy XIII Arkheologicheskogo s'ezda (Vol.2, pp.197--512). Moskva. [in Russian].

69. St^pnik, K. (Ed.). (2003). RadziwiUowie: Obrazy literackie. Biografie. Swiadectwa historyczne. Lublin: Wydawnictwo UMCS. [in Polish].

70. Tkachyov, M. A. (2005). Zamki Belarusi. Minsk: Belarus'. [in Russian].

71. Tomkowicz, S. (1923). Olyka. Prace Komisji Historji Sztuki, (3/1), 1--37. [in Polish].

72. Voronchuk, I. (2006). Zhyttievi prioritety kniazia Stanislawa Radzyvilla. Mynule i suchasne Volyni ta Polissia, (18), 31--36. [in Ukrainian].

73. Wierzbicka, K. (Comp.). (1961). Teatr Urszuli Radziwillowej. Warszawa: PIW. [in Polish].

74. Wisner, H. (2000). Janusz Radziwill (1612-1655), wojewoda wilenski, hetman wielki litewski. Warszawa: MADA [in Polish].

75. Wisner, H. (1969). Lata szkolne Janusza Radziwilla. Odrodzenie i Reformacja w Polsce, 14, 183-194. [in Polish].

76. Zielinska, T. (1989). Wi§z rodowa domu radziwillowskiego w swietle diariusza Michala Kazimierza Radziwilla „Rybenki”. Miscellanea historico-archivistica, 3, 175190. [in Polish].

Размещено на Allbest.ru