Радянсько-польські військово-політичні відносини напередодні та в умовах Другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Радянсько-польські військово-політичні відносини напередодні та в умовах Другої світової війни

Анатолій Чайковський

доктор історичних наук, професор, директор ННДІУВІ

Ключові слова: взаємини, слов'янська спорідненість, Катинська трагедія, військовополонені, табори полонених, міждержавні стосунки, договір, Польща, СРСР, Третій рейх, союзники, агресія, Вермахт, армія Андерса, Армія Крайова, Червона армія.

СОВЕТСКО-ПОЛЬСКИЕ ВОЕННО-ПОЛИТИЧЕСКИЕ ОТНОШЕНИЯ НАКАНУНЕ И В УСЛОВИЯХ ВТОРОЙ МИРОВОЙ ВОЙНЫ

Анатолий ЧАЙКОВСКИЙ

доктор исторических наук, профессор, директор ННИИУВИ

Аннотация. На основе различных документальных источников и широкого круга научных исследований в статье рассматриваются советско-польские межгосударственные отношения накануне и в условиях Второй мировой войны. Основное внимание сосредоточено на причинах и последствиях советско-польского противостояния, событиях межвоенного и военного периодов. Одними из главных их аспектов выступают судьба военнопленных обеих сторон, межгосударственные военно-политические контакты и сотрудничество в борьбе с общим врагом, в частности, в сфере формирования частей и соединений Войска Польского и его участие в противостоянии с фашизмом.

Ключевые слова: взаимоотношения, славянское родство, Катынская трагедия, военнопленные, лагеря пленных, межгосударственные отношения, договор, Польша, СССР, Третий рейх, союзники, агрессия, Вермахт, армия Андерса, Армия Крайова, Красная армия.

SOVIET-POLISH MILITARY AND POLITICAL RELATIONS BEFORE AND DURING WORLD WAR II

Anatoliy CHAIKOVSKYI

Doctor of Historical Sciences, Professor,

Annotation. On the base of documented sources and scientific researches Soviet-Polish interstate relations before and during World War II are examined. The main emphasis is on causes and consequences of Soviet-Polish confrontation and events of interbellum and war periods. Special attention is given to the fate of prisoners of war of the both sides, interstate military and political contacts and cooperation in the struggle against mutual enemy.

Key words: relations, Slavic kinship, Katyn tragedy, prisoner of war, prisoner of war camp, interstate relations, agreement, Poland, the USSR, the Third Reich, allies, aggression, Wehrmacht, Anders army, Kraiov army.

В історії взаємин сусідніх народів: російського, українського, білоруського і польського, з одного боку, переплелися слов'янська спорідненість, сумісна боротьба проти спільного ворога, взаємодопомога, з другого - релігійні суперечності, територіальні претензії, а нерідко запеклі криваві сутички, в цілому ж - взаємне тяжіння і разом з тим відчуження. Польський публіцист Б. Скродзінський, зокрема, писав, що «в тисячолітньому минулому сусідстві росіян і поляків достатньо випадків, коли так і кортить вилаяти сусіда «в маму». Хвала тим, хто від цього утримується. Чим більше 'їх буде з обох боків, тим швидше ми почнемо полемізувати як люди, у чиєму досвіді та долі чимало подібного, тобто як справжні сусіди» [17, 47].

Однією з гірких сторінок спільної історії стала Катинська трагедія - розстріл польських офіцерів і чиновників державного апарату та інтернованих після переходу 17 вересня 1939 р. Червоною армією радянсько-польського кордону. Відбувалися ці події як на території Росії, так і України. Безперечно, їхні причини мають глибоке історичне коріння.

Виникає питання: у чому криється головний мотив розв'язання навесні 1940 р. «проблеми» польських громадян? Найбільш проста і поширена відповідь, яку можна почути і яка ґрунтується на глибокому несприйнятті передусім сутності радянської влади, що в основі її зародження та існування лежало насильство. Це правильно лише частково, тим паче, що всі держави, навіть найдемократичніші, застосовували і застосовують насильство до своїх і чужих підданців тією чи іншою мірою, залежно від певних інтересів і потреб. Переконливе підтвердження тому - друга половина і особливо кінець ХХ «цивілізованого» сторіччя, перше десятиліття вже нинішнього.

Але, як виявляється, є й інша, ледь помітна інтерпретація розглядуваних подій. Перш за все, якщо чесно і об'єктивно подивитися правді у вічі, то слід визнати: багатовікове сусідство поляків, з одного боку, росіян, а особливо українців і білорусів - з другого, перетворилося для останніх, у багатьох випадках за провиною перших, у нескінченне випробування в релігійному, культурному, економічному і соціальному плані. Більше того, ледь досягши на початку ХХ ст. національної незалежності та возз'єднання своїх земель після багатьох років пригнічення з боку Російської та Австро-Угорської імперій, Друга Річ Посполита сама вступила на шлях захоплення чужих територій, утиску інших національностей, що мешкали на її теренах. Причини цього явища вимагають окремого розгляду. У цьому разі можна лише сказати, що політика Ю. Пілсудського, який очолив відроджену Польщу, пов'язується з так званою Ягеллонською ідеєю, сутність якої полягає в тому, що майбутнє Польщі багато в чому вбачалося у її експансії на схід, від того, чи зможе вона затвердитися на білоруських та українських землях Як приклад: Волинь, Правобережну Україну, Галичину, Берестейщину західні сусіди вважали виключно своєю територією - східними креса- ми (окраїнами) Польщі. Після укладення Ризь-кого мирного договору та тиску Ради Антанти на Україну та Росію упродовж 1921-1923 рр. до складу Польщі відійшли 56% території колишньої Волинської губернії та Східна Галичина. Чималий шмат поляки відхопили і в Білорусії. Тоді ж на цих землях почали розселятися осадники - вчо-рашні переможці у польсько-радянській війні [9, 178-179].. Відомий польський історик Е. Кірхмаєр підкреслював, що сама ідея не була новою, «вона послугувала воскресінням дуже старої політичної лінії, яка лежала в основі Люблінської унії» [15, 14-15].

Складовою і невід'ємною частиною цієї доктрини стала неоголошена польсько-радянська війна 1919-1920 рр. У доповіді президенту США американський представник при місії Антанти у Польщі Д. Кернан так охарактеризував її початок: «Хоча в Польщі в усіх повідомленнях і розмовах постійно йдеться про агресію більшовиків, я не міг помітити нічого подібного. Навпаки, я із задоволенням відзначав, що навіть незначні сутички на східних кордонах Польщі свідчили скорше про агресивні дії поляків і про намір якомога швидше захопити російські землі та просунутися наскільки можливо вперед. Легкість, з якою у них це вийшло, доводить, що полякам не протистояли добре організовані та озброєні сили» [8, 319].

Просування польського війська по українських і білоруських землях супроводжувалося жорстоким терором проти цивільного населення, масовими розстрілами, невиправданими бомбардуваннями й артилерійськими обстрілами, грубо нехтувалися і міжнародні правові норми щодо захоплених у полон червоноармійців. У щоденнику графа М. Коссаковського (прибічника Ю. Пілсудського) збереглися рядки про цинічні свідчення одного з офіцерів: «...десятками стріляв людей лише за те, що були бідно одягнені та виглядали як більшовики». Там само можна знайти: «Колишній начальник штабу генерала Лістовського, коли при ньому розповідали, як трощили голови і виламували кінцівки полоненим, з неохотою відповідав: «Дрібниці. Я бачив такий дослід: комусь у розпоротий живіт зашивали живого кота і бились об заклад, хто перший подохне, людина чи кіт» [12, 65].

Жорстоке ставлення до військовополонених спостерігалося в польських таборах Тухола, Стшалково, Вадовіце, Пікуличі, Щипьорно, Домб'є, Рембертове та ін. Голод, холод, розруха, хвороби були тут відчутніші, ніж будь-де. І не лише тому, що територія молодої незалежної держави нещодавно була театром бойових дій, але насамперед, що переможна ейфорія в польському суспільстві сприяла переростанню національних почуттів у русота українофобію, антисемітизм. Особливо гостро це відчувалося в колишній російській частині Польщі і найчастіше виявлялося на побутовому рівні.

Основна маса радянських полонених розміщувалася в двох великих таборах - Тухола та Стшалково. Перший уже в 1920 р. отримав назву «табір смерті». Його матеріально-технічний стан (існував ще в роки Першої світової війни) був жахливим. Розрахований на кілька тисяч осіб, у ньому утримувалися десятки тисяч. Житла-землянки без вікон і дверей, бараки з тонкого рифленого заліза, майже повна відсутність опалення, перебої з їжею і водою, нестача медикаментів та перев'язочних матеріалів, а згодом згубне для напівроздягнених людей зниження температури повітря і як наслідок - спалахи епідемій тифу, холери і дизентерії косили людей сотнями. У звіті Дольського бюро при ЦК РКП(б) від 16 листопада 1920 р. про ситуацію у таборі повідомлялося: «Смертність... така велика, що за підрахунками, зробленими на місці разом з представником адміністрації, за умови прийняття смертності в жовтні за нормальну, увесь табір вимре до останньої людини впродовж 4 - 5 місяців» [21, 82]. Не краще, ніж у Тухолі, було і в таборі Стжалково.

У полонених переможці відбирали все, що було придатним для носіння, і нерідко вони залишались лише у нижній білизні. У протоколі Змішаної радянсько-польської комісії зі справ військовополонених, біженців і заручників (липень 1921 р.) зазначалося: непоодинокі випадки, коли червоноармійці знаходяться буквально без будь-якого одягу і взуття, навіть без білизни, їжа не придатна для вживання і за калорійністю нижча від будь-якого прожиткового мінімуму. Широко практикувалось побиття бранців, використання їх як робочої сили тощо. Непокірних кидали до карцеру у вигляді «каморки двух кубических сажень Один сажень - 2,1336 м., похожую по виду на хлев для скота. Сажали в карцер от 10 до 17 человек. Смертность пленных, - наголошувалось у документі, - при вышеуказанных условиях была ужасной. - Сколько их умерло установить нельзя, так как поляки никакого учета умерших в 1920 году не вели. Самая большая смертность в лагерях была осенью 1920 года» [20, 46-47].

Згадуваний Б. Скродзінський, оцінюючи ситуацію у таборах радянських військовополонених, писав: «Увы, условия были действительно ужасны, вели к высокой смертности; и не думаю, чтобы у нас было сделано все, чтобы масштабы трагедии свести к минимуму. Мы легкомысленно хвалились тем, сколько тисяч русских взято в плен, но ни в статистических отчетах, ни в газетах никто и не заикнулся о том, сколько среди них тяжелобольных; а ведь такие и гибнут прежде всего. В польском сознании отсутствует проявление нашей ответственности за этих людей. Мы легко отпускаем себе грех и на том основании, что и наших военнопленных в России, в том числе больных и раненых, тоже в 1920 г. не очень-то жаловали. Останнє виглядало дещо інакше. Голова Всеро-сійської надзвичайної комісії Ф.Дзержинський (етнічний поляк) видав спеціальне розпоряджен-ня, яким вимагалося не допускати стосовно по-лонених «незаконних дій». З метою контролю щодо його дотримання у табори було направ-лено спеціальних уповноважених. У вересні 1920 р. польських військовополонених за право-вим статусом прирівняли до радянських «труд- армейцев» [12, 234]. К давно минувшему 1920 г. они предпочитают подходить идиллически: как-никак он увенчан победами на Висле и Немане и «вечным» Рижским миром. У нас молчат о том, что этот мир и двадцати лет не продержался. Никто не вспоминает о том, что для Белоруссии и Украины «Рига» означает аннексию их земель. В Польше и сегодня мало кого интересует, как на практике выглядит независимость Белоруссии и Украины. Господи помилуй! А ведь уже, по крайней мере, с 1920 года в Польше должно быть известно, что пока белорусские и украинские дела не повернутся хотя бы так же, как литовские, латвийские и эстонские, наши шансы на «мир с Востока» и выгодное сотрудничество в этом направлении вилами по воде писаны» [17, 50].

Про те, що «у польських таборах чинилися жахіття», підтверджували й представники Польського і Російського Червоного Хреста та французької військової місії в Польщі. Про беззаконня щодо радянських полонених і жорстоке насильство над ними повідомляли також емігрантські засоби масової інформації і міжнародні організації, зокрема «Свобода» Б. Савінкова, паризька «Спільна справа», берлінське «Кермо», Спілка американської християнської молоді під керівництвом секретаря зі справ військовополонених Д. Вільсона (УМСА), Американська адміністрація допомоги (АРА) та ін.

Перебування в польському полоні не регламентувалося жодними міжнародними правовими нормами, оскільки уряд Пілсудського фактично відмовився підписати угоду, підготовану в 1920 р. делегаціями товариств Червоного Хреста Польщі та Росії. У доповіді співголови Змішаної радянсько-польської комісії Є. Аболтіна (лютий 1923 р.) йдеться: «Мабуть, через історичну ненависть поляків до росіян чи з інших економічних і політичних причин військовополонені в Польщі не розглядаються як беззбройні солдати противника, а як безправні раби» [20, 46].

Додамо: з-понад 165 тис. полонених бійців та командирів Червоної армії в польських таборах за два роки були знищені, померли від знущань, ран і хвороб 83,5 тис. осіб За даними ІІ відділу Генштабу польської армії (видрукувані в газеті «Свобода» у 1921 р.), осін- ню-весною 1920-1921 рр. лише у таборі Тухола померло 22 тис. бранців. Польські дослідники число радянських полонених визнають у кількос-ті 110 тис., з них померли 60 тис. чоловік. [11, 65].

Наведемо ще один факт: з перших днів отримання державності та до її краху у вересні 1939 р. Польща, м'яко кажучи, проводила щодо СРСР далеко не дружню політику. На її території перебували і без перешкод почувалися численні антирадянські військово-політичні угруповання. Польська спецслужба - 2-й відділ Генерального штабу («двуйка») - регулярно засилала до Радянського Союзу терористів, шпигунів та диверсантів Зокрема, у доповідних ОДПУ вищому партійно-му керівництву країни (1926-1936 рр.) неоднора-зово повідомлялось: «На основании имеющихся в нашем распоряжении материалов с несомненнос-тью устанавливается, что польские лимитрофные (прикордонні структурні підрозділи спецслужб. - Авт.)... приступили к проведению широкой ди-версионной работы в отношении нашего Союза и. Не спонукало до поліпшення міждержавних стосунків і вбивство у Варшаві (7 червня 1927 р.) політичного представника СРСР П. Войкова. І хоча терористичний акт здійснив син емігранта з Росії, вже 14 червня з польської місії в Москві у Варшаву надійшло повідомлення, у якому наголошувалось на «возбуждении» у Радянському Союзі. Тут же радник місії А. Понінський, характеризуючи зовнішню політику СРСР, зазначав: «Власти еще больше усилили антианглийскую акцию, называя Великобританию инспиратором всех несчастий (розрив дипломатичних відносин СРСР і Англії стався того ж року. - Авт.), и прежде всего убийства Войкова. В последние полгода Польша представляется как вооруженная рука английского правительства. Сейчас вновь говорится значительно расширили свою разведывательную сеть на советской территории... Для насаждения разведки и диверсионных групп противник использует прошлые связи, а также действующие в настоящее время резидентуры. и перебежчиков, через которые и идет насаждение пассивной и активной агентуры» [10, 117].

Особливу активність на території СРСР, насамперед України і Білорусії, розгорнули філії Польської організації військової (ПОВ), завдання яких визначалось в «організації повстанських, шпигунських і терористичних груп». Із Польщі через кордон не раз намагалися проникнути й озброєні бандугрупування Петлюри, Булак-Балаховича, Савинкова та ін., загальна чисельність яких сягала 25 тис. осіб [20, 46].

До середини 1933 р. лише в УРСР і БРСР число затриманих польських агентів, диверсантів, бойовиків, інформаторів тощо склало понад 13 тис. осіб [10, 421-422; 13, 419]. Не зменшилося їх число і пізніше, зокрема, у 1937 р. воно становило 12 тисяч [13, 428-429]. Зважаючи на напруженість у цей період у Радянському Союзі суспільно-політичної ситуації, можна припустити, що стосовно певної їх частини мались лише підозри, але факт підвищеної активності польських спецслужб у 20-30-х роках є абсолютно доконаним. Прикметно й інше: після окупації Польщі Третім рейхом певна частина представників її розвідувально-контррозвідувальних органів співпрацювала з Абвером, поліцією безпеки і СД.

о польской опасности для Советов. Вся пропаганда рассуждает о политической ответственности Польши за убийство Войкова, представляя польское правительство протектором контрреволюции. По всей стране - антиполь- ские демонстрации и агитационные выступления.» [13, 49-50].

Стосунки між Польщею і Радянським Союзом вкотре загострилися в умовах загрози виникнення Другої світової війни, зокрема після Мюнхенської змови (29-30 вересня 1938 р.) між Англією і Францією, з одного боку, Третім рейхом та Італією - з другого, щодо передачі Че- хословаччиною Судетської області Німеччині.

Не досягнувши на першому етапі (березень-вересень 1938 р.) успіху на «дипломатичних» переговорах про добровільне залишення чехами власної території, за участю урядових очільників Великобританії, Франції, Італії (Чемберлена, Даладьє, Муссоліні), опираючись на «право націй щодо самовизначення» (в області проживало близько 50% етнічних німців), Гітлер отримав бажане: піддавшись ультиматуму, чеський президент Е. Бенеш погодився на відторгнення Судетів У заяві урядів Англії і Франції (19 вересня 1938 р.) на адресу уряду Чехословаччини зазначалося: «Представители обеих сторон убеждены, что... создалось такое положение, когда сохранение в границах чехословацкого государства районов, населенных главным образом судетскими немцами, фактически не может более продолжаться без того, чтобы не поставить под угрозу интересы самой Чехословакии и интересы европейского мира. Оба правительства вынуждены прийти к заключению, что поддержание мира и безопасности и жизненных интересов Чехослова-кии не может быть эффективно обеспечено, если эти работы сейчас же не передать Германской им-перии» [5, 170].

Мюнхенська змова за участю Німеччини, Англії, Франції і Італії стосовно долі чехословацьких земель відбувалася без участі зацікавленої сторо-ни. У доповідній МЗС Чехословаччини учасника делегації у Мюнхені, зокрема, зазначалось, що о пів на другу (30 вересня 1938 р.) її запросили у зал конференції, де засідали «високі сторони». За сло-вами підписанта (Г.Масаржика), «атмосфера была угнетающая: ожидали объявления приговора... Нам было объяснено довольно грубым образом и притом французом, что это приговор без права апелляции и без возможности его исправления. Мы простились и ушли. Чехословацкая Респуб-лика в границах 1918 года перестала существовать» [5, 235-236].. До СРСР за військовою допомогою Чехословаччина не звернулася. 7 жовтня 1938 р. під тиском Німеччини чехословацький уряд надав автономію Словаччині, а 8 жовтня - Підкарпатській Русі. 2 листопада 1938 р. на підставі рішення Першого Віденського арбітражу Угорщина «прихопила» південні райони Словаччини та Закарпатської України з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове. Опинившись у березні 1939 р. під нацистською окупацією, Чехословаччина втратила незалежність. У складі Третього рейху з'явився «протекторат Богемія і Моравія». 21 вересня 1938 р., у розпал судетської кризи, польський уряд поставив перед чехами вимогу «повернути» Тешинську область, де мешкали 120 тис. чехів і 80 тис. поляків. Другого дня після підписання згадуваного документа (1 жовтня) польська армія захопила омріяну територію У телеграмі повноважного представника СРСР у Чехословаччині С.Александровського на адресу Наркомату іноземних справ зазначалося: «В половине 12-го ночи 30 сентября польский посланник явился к Крофте (міністр іноземних справ Чехословаччини. - Авт.) и передал ноту, в которой предъявляются ультимативно следующие требования. Уступить три района в Силезии - Фрейштадт, Тешин, Яблунков.

Намечен еще один участок, в котором должен быть проведен плебисцит, над которым заранее отвер-гается международный контроль. Ответ требуют завтра, 1 сентября, в 12 часов дня» [5, 242-243]..

За розрахунками польської сторони вирішення «чеського питання» мало завершитися утворенням широкої анти- радянської коаліції. Союзниками вбачалися Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія, Греція, Фінляндія, Латвія і Естонія [11, 35]. Проект зазнав невдачі, і вже незабаром за безпосередньою участю Німеччини Польща стала жертвою власних амбіційних планів. Від зазіхань західного сусіда не порятувала навіть їх активна співпраця, зокрема у ході Мюнхенської змови.

Розуміючи реальну небезпеку для світу з боку Третього рейху і його союзників та намагаючись уникнути загрози залишитися віч-на-віч з блоком фашистських держав, Радянський Союз звернувся до європейських країн, а саме Польщі, а також США, щоб заключити військово-політичний союз. 10 травня 1939 р., перебуваючи у Варшаві, заступник наркома іноземних справ СРСР В. Потьомкін від імені уряду запропонував укласти радянсько-польський договір про взаємодопомогу. Переконані у реальності домовленостей з гітлерівською Німеччиною, поляки на пропозицію не погодилися [1, 52; 15, 14-15]. Не дали згоди і на можливе просування частин і з'єднань Червоної армії їхньою територією у разі агресії з боку німців. Більше того, на кордоні з СРСР розпочалося прискорене будівництво укріплених районів, встановлення протипіхотних і протитанкових огорож, облаштовування злітно-посадкових смуг, зміцнення протиповітряної оборони тощо. Було підтягнуто додаткові війська. Йшла підготовка, щоб не лише завадити можливому просуванню радянських військ, але й до нанесення контрудару. У разі війни з Німеччиною надії покладались виключно на Англію та Францію.

Оцінюючи ситуацію, яка склалася в Європі навесні 1939 р., англійський історик Б. Ліддел Гарт, з одного боку, наголошував на «неправильных действиях Англии» і гарантіях Польщі, «которые носили явно провокационный характер», з другого - що державою, яка здатна надати їй реальну допомогу, була лише Росія, «единственное государство, которое могло оказать...эффективную поддержку» [2, 302].

«Действительно, - писав, у свою чергу (серпень 1939 р.), французький посол у Радянському Союзі П. Наджіар колезі в Польщі, - трудно представить, как можно было надеяться добиться от СССР, чтобы он принял обязательства против Германии, столь старательно обходившейся с ним, если гарантированные нами поляки и румыны продолжали не желать ничего слышать о русской помощи.

Гитлер, не колебаясь, решился на поступок, который Бек (Юзеф Бек, міністр закордонних справ у 1932-1939 рр. - Авт.), обеспеченный нашей гарантией, отказался совершить» [1, 52].

23 серпня 1939 р. Радянський Союз і Німеччина уклали договір про ненапад. Багато у чому даний крок з боку СРСР був вимушений та диктувався реаліями часу. На жаль, не забарилася і таємна угода про розподіл сфер впливу в Європі, яка стала для Третього рейху сигналом для можливого упокорення світу.

1 вересня Вермахт перетнув німецько- польський кордон. Розпочалася Друга світова війна. Втративши державність, Польща була розчленована. Частина її території (на півночі і північному заході загальною площею близько 90 тис. км вересня, коли німецькі літаки вже піддали бом-бовим ударам польську територію, «вірні» со-юзники продовжували відбуватись мовчанкою. А, об'явивши війну Німеччині, до практичних дій не приступали. «Дивна війна» закінчилась окупа-цією Франції та бомбардуваннями Англії. з 10 млн. мешканців, у т.ч. 20% етнічних німців) увійшла до складу Третього рейху. На центральних землях указом Гітле- ра від 12 жовтня 1939 р. було утворено Генеральне Губернаторство - різновид колоніальної території. Східні креси (36 млн. населення) возз'єднались з Радянською Україною, намагаючись не дати майже союзникам приводу сумніватися у вірності підписаних угод, водночас не виключена можливість, зловтішаючись ситуацією, в яку потрапили поляки, відмовившись від допомоги, нарком іноземних справ СРСР В.Молотов допустив декілька різких випадів проти Польщі, привітавши, зокрема, німців із взяттям Варшави. Він же завізував ноту радянського уряду, в якій зазначалося: «Польско-германская война объявила внутреннюю несостоятельность Польского государства. В течение десяти дней военных операций Польша потеряла все свои промышленные районы и культурные центры... Польское правительство распалось и не проявляет признаков жизни. Это значит, что Польское государство и его правительство фактически перестали существовать. Тем самым прекратили свое действие договоры, заключенные между СССР и Польшей» [7, 178]. Через багато років офіційний орган КПРС газета «Правда» визнав ці дії такими, що «...противоречили нормам международного права».

Загалом у міжвоєнний період уряди Польщі, як і Радянського Союзу, чимало зробили, щоб ускладнити міждержавні стосунки, створити умови, за яких між двома країнами відбувалися якщо не масштабні, то щонайменше локальні конфлікти та сутички.

Історичне протистояння між східними слов'янами та поляками упродовж 20-30-х років ХХ ст. з обох боків підігрівалося і класово-ідеологічною ненавистю до супротивника. Пізніше, в умовах нових військово-політичних реалій, і це безперечно, з боку вищого державного і партійного керівництва СРСР даний фактор підсилився ще й жадобою елементарної помсти за завдані поразки та жорстокість стосовно військовополонених під час польсько-радянської війни. Враховуючи, що помста, як правило, сліпа, вона затьмарила не лише розум, але й здатність адекватного бачення та прогнозування наслідків, перш за все політичних, зокрема і щодо акту вандалізму стосовно поляків, які у 1939 р. опинилися у радянському полоні. Згодом, коли настало прозріння та повернулася здатність логічно-критичної оцінки вчинків, радянський уряд, судячи з усього, не раз відчував провину за заподіяне попередниками, однак визнати даний факт, а тим паче покаятися, так і не зміг.

Підтвердження тому знаходимо в статті доктора історичних наук А. Синявського «Поляки в Червоній Армії в 1944 р.: соціально-психологічні проблеми». «Радянським керівництвом поляки (напередодні Другої світової війни. - Авт.), незалежно від місця їхнього мешкання, - зазначає він, - розглядались як вельми підозріла етнічна група, небезпечна в кількох відношеннях: поширеними націоналістичними поглядами, наявністю родинних зв'язків за кордоном, життєвим досвідом проживання в іншій державі та за іншої суспільної системи, «чужим» світобаченням, у тому числі соціальним тощо. У цьому ряду певну роль відігравав і традиційний стереотип сприйняття поляків, укорінений ще в епосі Російської імперії, як власників незалежної, волелюбної вдачі, вічних бунтівників і паліїв заколоту. Не згладилися ще з пам'яті й події польсько-радянської війни 1920 р., в якій, з одного боку, народилося презирливе прізвисько «білополяки», а з другого, лишився неприємний осад від принизливої поразки. До речі, відхід західних територій України і Білорусі в результаті цієї війни до Польщі виявився міною вповільненої дії та став для радянського керівництва не тільки політичним, але й психологічним стимулом при нагоді взяти реванш, що й відбулося в 1939 р.» [16, 97].

У цьому випадку важливий і такий факт: критика опонентів Сталіна на його адресу за програну полякам війну пролунала щойно після її завершення. З багатьох причин наприкінці 20-х років вона згасла. Але події, пов'язані з нею, не забулися. Так, комкор А.Тодорський, про якого свого часу в політичному звіті ЦК на ХІ з'їзді РКП(б) згадував Ленін Йшлося про його книгу «Год с винтовкой и плугом». До неї ж Ленін повернувся у статті «Маленькая картина для выяснения больших вопросов», назвавши «сей труд замечательным», а ви-кладені у ньому думки «превосходными и очень правильными» [23, 408]., відсидівши за волею «вождя народів» 15 років у ГУТАБі, звертаючись як учасник до описуваних перипетій на сторінках спогадів «Маршал Тухачевський» (розділ «Проти маршала Пілсудського»), писав: «Передача цих армій (1-ї Кінної та інших з одного фронту до складу іншого. - Авт.) з провини РВР Південно-Західного фронту (головним чином члена РВР Сталіна) затягнулася до 20-х чисел серпня, тоді як 16 - 17 серпня ворог перейшов у контрнаступ і варшавська операція вже закінчилася для нас трагедією.

Володимир Ілліч (Ленін. - Авт.) персонально не згадав жодної людини як винуватця цієї помилки, а Сталін і апологети культу його особи всі стріли за невдачі під Варшавою спрямували в Тухачевського» [23, 431]. Останній, у свою чергу, також не раз висловлювався з критичною оцінкою ролі Сталіна у подіях 1920 р., що багато в чому вирішило подальшу його долю. За «бонапартизм» маршал заплатив життям Як один із добре обізнаних людей 30-40-х років Павло Судоплатов, розглядаючи різні версії, що призвели до ліквідації «опозиції військових», писав: «Военных (М.Тухачевського, В.Блюхера, О.Єгорова та ін. - Авт.) ликвидировали из-за давней вражды между Тухачевским и Сталиным, которые имели разные точки зрения на то, кто несет ответственность за ошибки, допущенные в войне с белополяками в 1920 году. Тухачевский считал, что Красная Армия потерпела поражение на подступах к Варшаве потому, что Сталин и.

Щодо каяття, зокрема Сталіна, то така можливість, як нам видається, могла мати місце в грудні 1941 р. під час його зустрічі з В.Сікорським (головою еміграційного лондонського уряду Польщі, який відвідав Кремль у супроводі посла С. Кота і командувача польською армією в СРСР В. Андерса). За свідченням очевидців, перемовини головним чином торкалися двох проблем: долі поляків в СРСР і майбутнього сформованих на території Радянського Союзу польських військових частин і з'єднань. Постало питання і про офіцерів, чиновників, інших осіб, які, за даними польської сторони, не були звільнені й продовжували потерпати в таборах. Перелік їхніх прізвищ Сікорський вручив візаві. Нині зрозуміло, що йшлося й про полонених, які стали жертвою трагедії в Катині і не тільки. Знаючи їхню долю та переконавшись, що і співбесідники про них не забули, навіть пам'ятають поіменно, Сталін, як на нього, досить емоційно відреагував на пропозицію прем'єр-міністра евакуювати із СРСР польські частини, заявивши: «Якщо поляки не хочуть тут воювати, то нехай прямо й скажуть: так чи ні. Я знаю, де військо формується, там воно має й лишатися. Обійдемося без вас. Можемо всіх віддати. Самі впораємося. Відвоюємо Польщу і тоді вам її віддамо. Але що на це люди скажуть». В останньому випадку малися на увазі відгуки в світі. За спогадами С. Кота, «...у переговорах настав драматичний момент. Сталін розцінив прохання як результат тиску з боку Англії, яка потребувала польських вояків. Але потім усе з'ясувалось і отримало позитивну розв'язку» [21, 85]. Ситуація розрядилася, більше того, для польської сторони мала сприятливий результат навіть з тих питань, де чекати на позитив було важко. Не виключена можливість, що основною причиною цього стало те, що Сталін зазнав мук совісті за невинно убієнні душі. Але далі він не пішов. Не зробили цього, як відомо, і його послідовники.

Після успішного завершення для Радянського Союзу та союзників Другої світової війни «прикре непорозуміння» з розстрілом польських громадян Сталін, напевно, вважав вичерпаним. Безперечно, основним аргументом, передусім для себе, він визначив факт звільнення радянськими військами Польщі, а головне, зазнані при цьому втрати - понад 600 тис. солдатів і офіцерів Червоної армії. Але, як відомо, рано чи пізно за все доводиться платити.

Доля ж уцілілих у радянських таборах військовополонених та інтернованих поляків склалася по-різному. Напад нацистської Німеччини на СРСР не лише посилив, але й кардинально змінив світову військово-політичну ситуацію. Маючи потребу в союзниках і шукаючи допомоги на стороні, Сталін, не без участі Англії, звернув увагу на польський емігрантський уряд, з яким 30 липня 1941 р. були відновлені дипломатичні стосунки. Тоді ж було досягнуто домовленості про формування на території Радянського Союзу польських національних військових з'єднань. Їх основою мали стати інтерновані в 1939 р. колишні чиновники, службовці силових відомств, цивільні особи, а головним чином полонені. Командувачем майбутньої польської армії вбачався генерал-лейтенант Владислав Андерс. Зберігши національний суверенітет, після присяги на вірність Польській Республіці та відповідної військової підготовки на час сумісних дій проти спільного ворога формування в оперативному відношенні передбачалося надати в розпорядження Ставки ВГК Червоної армії. У справах щодо особового складу та організації вони мали підпорядковуватись польському вищому військовому командуванню в Лондоні [16, 98].

Формування частин і з'єднань почалося в серпні 1941 р. Цю роботу розгорнули змішані призовні комісії. Призову в першу чергу підлягали колишні солдати і офіцери Війська Польського, які перебували в Грязовецькому, Южському, Суздальському і Старобільському таборах, молодь призовного віку з числа засуджених і засланих в адміністративному порядку в 1939 - 1941 рр. з районів Західної України і Західної Білорусі, поляки, які евакуювалися в 1941 р., а також перебували в будівничих батальйонах і регулярних радянських частинах. Підрозділи комплектувалися не лише призовниками, але й добровольцями.

Наприкінці жовтня 1941 р. армія налічувала 41,5 тис. солдатів і офіцерів, а на березень 1942 р. - 73,4 тис. осіб. 12 серпня 1941 р. в Указі Президії Верховної Ради СРСР «Про надання амністії польським громадянам, утримуваним в ув'язненні на території СРСР» зазначалося: «Предоставить амнистию всем польским гражданам, содержащимся ныне в заключении в качестве военнопленных или на других достаточных основаниях» Амністія не поширювалась на осіб, що спів-працювали з гітлерівцями і їх союзниками, ви-хідцями із держав «осі», а також тих, хто відбував покарання за кримінальні злочини.. У розробленій тоді ж на виконання Указу Постанові РНК СРСР і ЦК ВКП(б) передбачалося звільнити поляків з тюрем, ВТТ, таборів військовополонених, спец- поселень, а також з місць заслання і вислання. Військовополонені та інтерновані колишньої польської армії звільненню підлягали всі без винятку [21, 86].

До складу трьох змішаних призовних комісій ввійшли представники польського командування, РСЧА, НКВС, а також медичні працівники. 20 серпня 1941 р. у доповіді на ім'я Сталіна, Молотова, Берії, Маленкова і Шапошникова уповноважений ДКО і одночасно Генерального штабу ЧА генерал-майор танкових військ О. Панфілов писав: «Прошу разрешить командировать в призывные комиссии по польским формированиям: От Генштаба - подполковник Дубровский М. Ф., подполковник Коротких Н. М., майор Супрунов М. От НКВД - капитан госбезопасности Петров А., майор Киреев Н. С. От Санитарного/ Управления/ Красной Армии - бригад/врач Певзнер А. М., военврач 1 ранга Ильин С. И., военврач I ранга Темкин Н. М. Все кандидатуры согласованы с Управлением особых отделов НКВД. По деловым признакам подходят» [21, 87].

21 серпня Сталін дав згоду. Невдовзі були затверджені і голови комісій. Ними стали представники польського командування: полковник Сулік-Сарновський, підполковники Петроконьський і Вишневський. Комісії розпочали роботу в Южському, Суздальському, Грязовецькому і Старобільському таборах НКВС.

Розгорнулася призовна робота і в місцях позбавлення волі. У 1944 р. один із співпрацівників ГУЛАГу Г. Покровський у листі «Про роботу північних таборів у 1941 - 1943 рр.» на ім'я керівництва «архіпелагу» писав: «Не без интереса отметить, как проходило освобождение поляков. Мне лично пришлось участвовать и оформлять освобождение более 1 500 человек, находившихся в Сороковом лагере. Эта категория заключенных содержалась в отдельных подразделениях (колоннах). По получении указа (від 12 серпня 1941 р. - Авт.) по спискам этих колонн были подготовлены личные дела, и я вместе с инспектором группы освобождения и представителем финотдела выехал в эти подразделения. По приезде на колонну была проведена беседа и разъяснение о порядке освобождения. Как только эта категория узнала об их освобождении, сразу изменились отношения между отдельными группами заключенных. Бывшие офицеры, чиновники, торговцы и прочая категория польских верхушек отделилась от крестьян, рабочих и мелких служащих, первые начали повелевать последними, задавать тон. Буквально на следующий же день у отдельных заключенных, бывших офицеров польской армии появились денщики, которые чистили и чинили их одежду, обувь, ходили на кухню за обедом и т. д. Первым занятием освобожденных стало обшивание, восстановление знаков отличия, эмблем и др... Вопросы о войне и сообщениях с фронта мало кого интересовали. Больше всего занимало - куда лучше поехать и где лучше жить. В конце концов, случайно, один изъявил желание поехать в Кустанай, где у него находилась семья. После этого буквально все начали просить направить их в Кустанай. Такое же положение было и по другим колоннам лагеря...

Наприкінці серпня 1941 р. з військовополонених та інтернованих поляків, утримуваних у чотирьох названих таборах, призовними комісіями було відібрано 20 701 особу, у т.ч. 1 859 офіцерів, 2 533 унтер-офіцери. У подальшому ця кількість збільшилася. 19 вересня в черговій доповідній на ім'я керівництва генерал-майор О. Панфілов зазначав: «Призванные контингенты польской армии из Грязовецкого, Южского, Суздальского и Старобельского лагерей сосредоточены в районах формирования армии... Во всех пунктах формирования находятся 1 322 офицера и 25 127 чел. младшего комсостава и рядовых. С 17 сентября части армии приступили к нормальным занятиям.

К месту ее формирования выезжал мой заместитель майор госбезопасности тов. Жуков (представник від НКВС. - Авт.), которым установлено следующее: в связи с освобождением из лагерей и тюрем нескольких десятков тысяч поляков в район формирования ежедневно стихийно, в неорганизованном порядке прибывают сотни человек. Эти лица занимаются спекуляцией и даже имеются отдельные случаи грабежа и дебоша. С их стороны имеет место ведение антисоветской агитации в окружающих селах. Прибывшие весьма плохо одеты и не имеют никаких средств к существованию. Не исключена возможность начала эпидемических заболеваний.

Відбір особового складу для комплектування армії відбувався досить вимогливо. Зокрема, станом на 7 вересня 1941 р., за даними однієї із призовних комісій, з 11 789 військовополонених, які пройшли різні перевірки та співбесіди, у т.ч. і медичні огляди, в Суздальському і Южському таборах, 320 осіб з різних причин (вік, стан здоров'я та ін.) лишилися «за бортом». А вже 12 вересня начальник УПВІ союзного НКВС капітан ДБ П. Сопруненко писав: «Заместителю народного комиссара внутренних дел Союза ССР. Комиссару государственной безопасности 3 ранга т. Меркулову.