Етнічна ситуація в Південній Русі в удільний період

Размещено на http://allbest.ru

Етнічна ситуація в Південній Русі в удільний період

В.Г. Балушок

Те, що для етнічної ситуації епохи раннього й початку розвинутого Середньовіччя була характерна яскраво виражена етнічна дрібність, дослідники, щоправда, на західноєвропейському матеріалі, довели досить давно¹. Зокрема, М. Колесницький показав, що тоді існували обласні, як він їх називає, народності, які виникли, наприклад у Германії, на основі колишніх племінних етносів і відповідали політичній дрібності епохи феодальної роздробленості². А дещо пізніше О. Головко і автор цих рядків паралельно та незалежно один від одного прийшли до висновку, що політичному членуванню Давньої Русі відповідала етнічна дрібність - групи локальних етносів, як це було і в країнах Західної та Центральної Європи³.

На момент утворення Київської Русі як величезної держави, як відомо, на території України проживало кілька слов'янських співплемінностей (великих груп генетично споріднених племен)⁴. Це поляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці, деревляни, західні сіверяни, частина дреговичів (південніше Прип'яті), можливо, також бужани й дуліби (яких частина дослідників вважає попередниками волинян). Історики, як правило, називають давньослов'янські співплемінності союзами племен. Проте ця назва відбиває політичний, а не етнічний аспект.

До того ж не кожна співплемінність, відома етнологам, є союзом племен. Таким вона виступає лише тоді, коли в наявності є відповідні органи племінної й союзної влади⁵. Привертає увагу, що за літописом не всі слов'янські “племена” Східної Європи мали свої княжіння, тобто, очевидно, справжніми союзами племен, в усякому разі у якийсь момент своєї історії, про який інформація потрапила до літописців, не були.

Зазначені співплемінності і виступали окремими етносами. Це твердження знаходиться у повній відповідності з даними етнологічної науки, а саме, що в добу фінальної первісності й становлення державної цивілізації співплемінності є окремими етносами (так було й у сусідів слов'ян - германців, кельтів, фракійців та ін.)⁶. Крім того, про це свідчать слова літописця, який відзначає у кожної слов'янської співплемінності “обычая своя”, “предания кождо своя норов”⁷. Названі племінні етноси на час утворення Київської Русі об'єднувалися в метаетнічну спільність (сіверяни і деревляни, очевидно, входили до неї лише частково) і були на шляху до утворення в перспективі єдиного етносу, що розглянуто автором цих рядків у окремих роботах⁸.

З утворенням наприкінці IX - на початку X ст. Київської Русі, що об'єднала всю слов'янську територію Східної Європи, етногенетичний процес на українських (як і на російських та білоруських) землях зазнав певних деформацій. Єдина княжа династія Рюриковичів, яка утверджується не лише в Києві, а й у переважній більшості місцевих центрів, і яка мала єдину, “руську”, самосвідомість, витворила і єдину систему інформаційних комунікацій⁹, що обслуговувала її потреби в масштабах усієї Києворуської держави. Паралельно з Руссю у вузькому значенні (в основному, колишня земля полян) виникає те явище, яке історики назвали Руссю в широкому розумінні, що охоплювало, в першу чергу, політичну сферу, так, певною мірою, й сферу етнічну. Етнонім “русь” (збірна форма множини), що закріпився за населенням Середнього Подніпров'я (вузьке значення), починає вживатися і в широкому розумінні, але, як правило, лише у певних порубіжних ситуаціях.

Найчастіше, при стиканні жителів Русі, наприклад воїнів із Новгорода, Ростова, Полоцька чи інших міст і земель, з чужинцями з-поза меж Русі в широкому розумінні. Це є свідченням існування певної самосвідомості етнічного типу. А раз так, то, дійсно, на території усієї Київської Русі в той час виникає спільність етнічного характеру¹⁰. Свого часу її охрестили “давньоруською народністю”. Проте, чи була вона й справді народністю, тобто власне етносом?

Найперше, слід мати на увазі, що давні етноніми племінного типу ще довго продовжують вживатися й після утворення Києворуської держави, етнонім же “русь” у вузькому значенні закріплюється лише за жителями Середнього Подніпров'я (в основному, в землі полян). А раз так, то досить довго продовжували існувати й ці етноси, що, до речі, чітко видно з контексту вживання даних етнонімів у літописах. Самі етноси, можливо, як це відзначає Г. Хабургаєв, перетворюються з племінних на територіальні утворення, проте і в такому вигляді продовжують ще тривалий час існувати. При цьому, якщо назви південно-західних співплемінностей, як правило, зникають уже в X ст., і на їх місці виникають нові назви територіально-земельного типу, то назви “племен” північних і північно- східних, з часом, можливо, вже як територіальних утворень, зустрічаються в літописах до XII ст. включно (остання згадка про словен - 1036 р., кривичів - 1127 р., дреговичів - 1149 р., радимичів - 1169 р., сіверян - 1183 р., в'ятичів - 1197 р.¹¹).

І хоч поступово давні племінні етноніми виходять із вжитку, але замість них з'являються нові регіональні етнонімічні назви. Утворення нових етнонімів територіально-крайового типу збігається в часі з настанням періоду удільної роздробленості. І це не випадково. Адже, - як зазначає Л. Войтович, - “залишалися (з часів існування племінних етносів і їх княжінь - В. Б.) системи шляхів і давні сформовані ринки, до яких тяжіли новосформовані еліти”¹². Вирішальним чинником, що зумовив виникнення й існування цих, уже нових, утворень, був соціально-політичний, а не власне етнокультурний, оскільки етнокультурні особливості у населення окремих земель хоч і виступають досить чітко, та все ж не настільки сильно, як, скажімо, між Південною, Північною і Північно-Східною Руссю в цілому¹³.

Саме виникнення на основі колишніх співплемінностей та їх княжінь нових соціально-історичних організмів, які дістали назву “земель”, зумовило появу і нових етнічних утворень територіально-земельного типу. При цьому термін “земля” використовувався саме стосовно самостійних, фактично незалежних утворень державного типу. Вживання його відносно окремих частин Київської Русі, як встановив сучасний російський історик А. Горський, простежується з другої чверті ХІІ ст. Він, зокрема, відзначає: “Очевидно, термін (“земля” - В. Б.), що позначав суверенні держави, був перенесений на руські князівства в міру того, як вони почали розглядатися сучасниками як фактично незалежні”¹⁴. Землі виступають тотожними сучасному поняттю “країн”.

Основними землями на теренах України в удільний період були Руська, Галицька, Володимирська (Волинська), Чернігівська (виділилася з Руської землі у середині ХІ ст.) та частково Турово-Пінська (південні райони). Руську землю складали Київське і Переяславське князівства¹⁵. У складі Чернігівської землі відособлювалася Сіверщина. Ще можна виділити невелику Болохівську землю, якій вдалося “вижити” на київсько-волинсько-галицькому прикордонні. Хоч вона літописцями й не розглядалася як окрема земля, проте фактично такою постає в літописних записах початку ХІІІ ст.

Місцеві політичні еліти, вкорінюючися на підвладних землях (що було пов'язано з утворенням окремих княжих династій у межах метадинастії Рюриковичів), сприяли витворенню регіональних мереж комунікацій (княжі адміністрації з їх канцеляріями і штатами писарів, єпископії, мережі торгових шляхів), у яких велику роль відігравала писемність¹⁶. Ці мережі комунікацій, охоплюючи території кожної із земель, об'єднували і згуртовували місцеві громади, сприяли усвідомленню ними своєї єдності і окремішності від громад сусідніх земель.

Землі слід відрізняти від князівств, як суто державно-політичних утворень, що виникали на їхній базі. Земельні громади мали, причому кожна свої, власні інтереси, що часто не збігалися з інтересами правлячих у них князів. Це, зокрема, досить часто проявлялося у не таких вже й рідкісних випадках, коли віче позбавляло князя чи його спадкоємців столу або втручалося в ті чи інші розпорядження князя і змушувало його діяти відповідно до волі громади.

Як відзначає М. Грушевський, “громади, вибираючи князів і умовляючися з ними, зовсім не зважали на княжі рахунки старшинства та їх умови, маючи на меті здобути собі певну симпатичну особу”. Причому, “се право громади - закликати до себе князя, до певної міри признавалося серед князів”¹⁷. А князівство виступало лише формою державності даної землі. Разом з тим князівство, як форма державності землі, відігравало важливу роль у її самостійному існуванні. Тому земельні громади, як правило, намагалися закріпити за землею певну, “свою” династію. Слід також мати на увазі той факт, що етнічна самосвідомість у середньовічні часи виявлялася великою мірою в формі підлеглості певній владі і, зокрема, певному “своєму” володареві¹⁸. А значить поділ на землі-князівства тягнув за собою і появу відповідних самосвідомостей. Цю тезу може підтвердити вживання термінів “челядь”, “чадь” у літописах не тільки в родинній сфері, а і як таких, що “ними означували взагалі всі низші верстви” князівства¹⁹.

Існування окремих, фактично незалежних, земельних спільнот відбилося у факті появи і окремих земельних літописань та в характері цих літописань. Звичайно, такі літописання, що велися в окремих землях відбивали існування самостійних князівств та їх династій²⁰, але не лише їх. В удільних літописах літописці приділяють вже основну увагу саме подіям, що відбувалися у їх землі, і набагато менше - подіям в інших землях, у тому числі і в Києві. В цих літописах описуються такі значні (з точки зору літописця) події, як правління “своїх” князів і їхні сімейні справи; будівництво в “своїх” містах церков та “свої” церковні справи; війни “своїх” князів і “своїх” земельних громад проти сусідніх (“чужих”) князів і громад, а також проти всіляких “ляхів”, “угрів”, “поганих” та інших чужинців з-поза меж Русі (в широкому значенні); стихійні лиха, моровиці, пожежі і т. п., а також різні “чуда” у своїх землях, і лише зрідка (коли подія дійсно надзвичайна) в землях “чужих”.

У таких описах “своїм” (містам, князям, військам, та ін.), переважно, приписуються все позитивне. Державні, церковні та інші діячі зі свого князівства характеризуються позитивно, інколи аж занадто. Коли ж знаходився який “окаянний”, то лише як виняток. Дуже промовистими є в цьому плані характеристики “своїх” князів у літописах, як правило, вельми розлогі. Це, наприклад, характеристика Романа Мстиславича, Данила Романовича та інших галицько-волинських князів у Галицько-Волинському літопису, Андрія Боголюбського, Всеволода Юрійовича й інших ростово-суздальських і володимирських князів у Лаврентіївському і Радзивілівському літописах. Усі вони, як правило, грізні для ворогів “яко левъ” чи “яко рысь”, хоробрі “яко орелъ”, розумні - “ума мудростью ходяща по заповдемь божшмъ”, а також “христолюбивыи”, “кормитель б^ черньцем и черницем и убогим”, “яко возлюбленныи бяше о(те)ць”, “правдивыи”, блгов^рныи” і т. д²¹. Особливо типовою видається характеристика Рюрика Ростиславича в Київському літописі, де його зображено і христолюбцем, і братолюбцем, і мудрим, і доброчесним, і милосердним, і смиренним, та ще й підкреслено, що він нічого згорда не чинив, любив мир на противагу війні й т. п.²² У той же час цей князь, як відомо, 1203 р. виступив ініціатором захоплення й плюндрування Києва, не кажучи вже про спустошення його військами волостей супротивників у ході усобиць.

Міста і церкви в “своїх” землях літописець зображає такими прекрасними й величними, що рівних їм немає в сусідніх землях (“ниже мощи и сказати”)²³. Тобто, як бачимо, в земельних літописах присутні чіткі риси земельного етноцентризму, який у домодерні часи виступав стрижнем етнічної самосвідомості²⁴.

Воєнні конфлікти і суперництво між землями теж виникали далеко не завжди з вини князів і не зводилися до міжкнязівських чвар. Зокрема, відомий історик М. Владимирський-Буданов свого часу на основі літописів визначив, що довготривалі ворожі відносини і протиріччя існували між новгородцями й ростовцями; між смольнянами, з одного боку, і новгородцями, суздальцями й полочанами - з іншого; між суздальцями і киянами (Руссю)²⁵. А у випадку міжкнязівських чвар князь легко міг набрати ополчення в своїй землі і вести його проти князя сусіднього земле-князівства, саме “тому що у тих, кого він збере під своїм стягом, відчувались також свого роду ворожі спонукання проти тих, які ополчилися за супротивного князя”²⁶.

Прикладом такої ворожнечі населення різних земель можуть бути відносини між новгородцями й ростово-суздальцями, які в ході конфліктів не раз спонукували своїх, у той час мирно налаштованих, князів плюндрувати волості супротивника. І саме тому, що взаємна ворожнеча витікала “не з князівських, а з народних спонукань”, “новгородці, - за словами М. Костомарова, - відбивши суздальців від стін свого міста, швидко сходилися з суздальськими князями і, навпаки, шалено мстили суздальцям, продаючи кожного (полоненого - В. Б.) суздальця за дві ногати”²⁷. При цьому літописці, описуючи конфлікти між земельними спільнотами, називають не воюючих князів і їхні дружини (які, можливо, в деяких таких баталіях участі й не брали), а відповідні спільноти.

Наприклад, під 1135 р. у Лаврентіївському і Радзивілівському літописах зазначено: “Тое же зимы бишася Новгородци с Ростовци [на Ж(д)ьни гор] и побиш(а) мно(ж)ство ихъ и воротишася Ростовци с победою великою”²⁸. Під 1137 р. у Новгородському першому літопису найстаршої редакції літописець зазначив, що у новгородців “не бе мира съ ними (псковичами - “пльсковици” - В. Б.), ни съ суждальци, ни съ смольняны, ни съ полоцяны, ни с кыяны”²⁹. Під 1138 р. значиться, що новгородці “съ пльсковици съмиришася”, а під 1195 р. читаємо: “Тои же зим^ бишася смолняне съ черниговьци, и поможе богъ цьрниговьцемъ”³⁰.

У таких війнах літописець називає воїнів своєї землі “нашими”, наприклад: “...и многы избиша от наши(х)”, “си же видавше полкъ наш отступиша...”³¹. Він радіє з поразок “чужих” земельних громад у міжземельних війнах. Так, новгородський літописець, описуючи війни з давніми ворогами новгородців - суздальцями, із задоволенням відзначає під 1149 р.: “И много леже обоихъ, нъ суждальць бещисла”³², а під 1170 р. пише: “И бше (в битві - В. Б.) новгородьць 400, а суждальць 7000; и пособи богъ новгородцемъ, и паде ихъ (суздальців - В. Б.) 300 и 1000, а новгородьць 15 муж”³³. Дії “своїх” воїнів і князів по відношенню до “чужих” із сусідніх земель-князівств літописці, як правило, прославляють і виправдовують, якими б кривавими та розбійницькими вони не були. Наприклад, описуючи війну між Ростово-Суздальською і Новгородською землями-князівствами під 1169 р. літописець у Радзивілівському літопису (укладений в Ростово-Суздальській землі) зазначає, що ростово-суздальці у Новгородській землі “села вся взяша и пожгоша, а люд(и) по селом иссекоша, а жены, и д^ти, и имения, и скоты поимаша...” і пояснює, що це Бог “за грехи навелъ и наказалъ по д(о)стоянию рукою бл(а)гов^рнаго кн(я)зя Андрея (Юрійовича Боголюбського - В. Б.)”³⁴. Водночас, коли таке робили в його землі “чужі” - війська сусідніх земель, він вважає це за несправедливість та порушення встановлених Богом порядків і засуджує нападників. Наприклад, у тому ж Раздивілівському літопису читаємо, що рязанський князь Гліб Ростиславич в союзі з половцями 1177 р., вторгнувшися в Ростово-Суздальську землю, “много зла сотвори”, (...) “И так(о) Глеб б(о)га прогневи и с(вя)тую Б(огоро)д(и)цю”³⁵.

Воєнні конфлікти між спільнотами слід вважати за одну з головних ознак існування в давньоруську епоху земельних етносів. Адже у феодальних усобицях на Русі масово брали участь не лише воєнні дружини князів, а й ополчення, що складалися з усіх охочих до війни та залучених більш чи менш примусово до воєнних дій мешканців земель-князівств. У ході воєнних дій війська супротивника плюндрували землі своїх ворогів, палили міста і села, грабували їх жителів, брали у полон, убивали тощо.

Згадаймо хоча б масове винищення військом київського князя Ізяслава галичан, взятих у полон в битві під Теребовлею 1154 р.³⁶ А така ситуація можлива лише або в ході громадянської війни, або ж коли між собою воюють і справді етнічно «чужі». Громадянська війна, як показують події і всесвітньої, й української історії, є винятком у цілком мирному житті етносу, коли «брат іде на брата». Ця ситуація аж ніяк не є нормою для життя народу, вона є справжнім потрясінням для спільноти, рани від якого вона дуже довго й болісно загоює. До речі, в ході громадянських війн, особливо якщо вони затягуються, чітко проглядає тенденція до відособлення і навіть сепаратизму ворогуючих регіонів, тобто до етно- утворення. А оскільки феодальна (удільна) роздробленість, з неодмінними війнами між суб'єктами цієї роздробленості, є закономірним етапом суспільної еволюції, в усякому разі для країн Європейського континенту, то громадянською війною її назвати не можна. Та й тривала б ця громадянська війна, якби її визнали за таку, дуже вже довго - цілими століттями. Отже, залишається лише констатувати, що кожне самостійне політичне утворення епохи роздробленості (на Русі - “землю”) заселяла окрема етнічна спільнота, для якої воювати з сусідньою такою спільнотою не означало порушення правил етнічного співжиття.

Ворожість між населенням різних земель проявлялася також у випадках, коли княжий стіл займав князь, який прибув з іншої землі. Він часто приводив із собою з тієї землі і “мужів”, які посідали в його адміністрації різні відповідальні посади. При цьому, будучи чужинцями, ці люди творили різні неподобства по відношенню до жителів землі, які, в свою чергу, платили їм відвертою ворожістю.

Тому після смерті князя досить частими були вибухи гніву ображеного населення, спрямовані проти цих урядовців. Такі конфлікти, звичайно, виникали і на соціальному ґрунті, але ворожнеча між представниками різних земель у них виступає також дуже чітко. Тим більше, якщо при цьому стикалися інтереси боярсько-патриціанських олігархій різних земель, підтримуваних простолюдом.

Описуючи заворушення, літописці спеціально підкреслюють чужинність цих людей у даній землі. Наприклад, 1158 р., коли помер Юрій Довгорукий, що саме захопив був Київ, жителі Київської землі, незадоволені засиллям чужих, і, як видно, ворожих до них, суздальців, що їм цей суздальський князь роздав в управління міста й села на Київщині, накинулися на чужинців і перебили їх, а добро розграбували³⁷. В. Ключевський відзначав, що в цих подіях відбився “розрив народності” і “відчуження” між киянами й суздальцями³⁸. М. Костомаров відзначав, що аналогічні події сталися в Києві й у 1113 та 1146 роках 1113 р., коли в Києві помер князь Святослав Ізяславич, кияни кинулися громити двори його урядовців, що прибули з ним із Турівської землі³⁹. Те ж саме сталося 1146 р. по смерті Всеволода Ольговича, який, прибувши з Чернігівської землі, оточив себе в Києві чернігівцями. Тоді кияни взялися громити й грабувати двори тивунів Ратші й Тудора, а також Всеволодових мечників⁴⁰.

Прояви подібної ворожнечі відзначають і літописці Ростово-Суздальської землі, зокрема під 1176 р. Тоді в цю землю, після смерті Андрія Боголюбського, прибули на княжіння Мстислав та Ярополк Ростиславичі і “раздовала бяста посадничества Роускьімь д^тскьімь”, тобто вихідцям з Русі у вузькому значенні. І ці останні “многоу тяготу людемь симь (ростово-суздальцям - В. Б.) сьтвориша”⁴¹.

Наведені факти свідчать про те, що населення окремих давньоруських земель становило окремі спільноти етнічного типу, які володіли осібними самосвідомостями, зокрема виділяючи “своїх” - жителів рідної землі і “чужих” - мешканців інших земель.

До висновку про існування у Давній Русі земельних етнічних спільнот свого часу прийшли М. Костомаров, М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський, О. Єфименко. Це добре видно з праць цих вчених, хоч вони й не вживають знайомої нам етнологічної термінології, що пояснюється станом розробленості в їх часи термінологічного апарату й теорії етнологічної науки. Зокрема, О. Єфименко писала щодо цього: “Але безсумнівно тим не менш, що була якась сила, яка тягла області (землі - В. Б.) до відособлення.

Слід гадати, що силою цією, яка об'єднувала область в обласну одиницю, були перш за все племінне почуття, усвідомлення племінної спорідненості, згодом, ймовірно, спільність торгових, промислових та інших інтересів”⁴². М. Грушевський теж зазначав, що “в основі політичного групування руських земель лежав етнографічний підклад, змодифікований впливом міської організації й взагалі політичними впливами”⁴³. Означеній етнополітичній ситуації в Давній Русі відповідала й ситуація лінгвістична. Як зазначає відомий лінгвіст О. Ткаченко, на теренах Давньої Русі тоді існували групи “мікромов”, які відповідали земельним етносам. “Процес утворення трьох східнослов'янських мов (що проходив у давньоруські часи - В. Б.) був не стільки процесом диференціації того, що вже було диференційоване, скільки процесом інтеграції цих реальних (прото)українських, (прото)російських і (прото)білоруських мікромов у пізніші єдині українську, російську і білоруську мови”⁴⁴.

У відповідності із земельним поділом, в ХІ-ХІІ ст. на теренах України фіксується кілька земельних етнічних утворень. Це, передусім, “русь” (в однині “русин”), “чернігівці”, “володимирці” (“волинці”), “галичани”, дрібна спільнота “болохівців”, а також частини периферійних спільнот - “сіверян” (згодом “севрюків”) і “турівців”, які проживали і в суміжних областях майбутніх Росії та Білорусі⁴⁵. Назви більшості земельних етнічних спільнот, якщо виходити з літописів, як бачимо, були пов'язані з головним (стольним) містом землі. О. Толочко вважає, що відомі нам з літописів етноніми земельних спільнот “суть перспектива літописця”, а насправді у них продовжували існувати давні назви⁴⁶.

Це, дійсно, у ряді випадків могло мати місце, можливо з деякою видозміною давніх етнонімів, на доказ чого додам, що аналогічні земельні етнічні спільноти того ж історичного періоду, наприклад у Германії, часто мали назви, утворені на основі назв колишніх племінних етносів, на базі яких вони виникли⁴⁷. На території Південної Русі такими назвами були “сіверяни- севрюки”, а також, можливо, “волинці”, оскільки ця назва зустрічається в літописах, хоч і рідше, ніж “володимирці”⁴⁸. Етнонім “русь” також, судячи з усього, виступав назвою середньонаддніпрянської земельної спільноти. Стосовно ж назв інших земельних етнічних спільнот маємо задовільнитися тим, що повідомляють літописи. Тим більше, що такі земельні спільноти, як чернігівці і галичани, які утворилися з кількох співплемінностей чи їх частин (див. далі), могли і не успадкувати давніх племінних етнонімів. Те, що означені назви дійсно були земельними етнонімами, підтверджує спостереження дослідника кінця ХІХ - початку ХХ ст. М. Кордуби над вживанням терміна “галичани”. Ця назва вживалася в літопису у трьох значеннях, позначаючи: 1) лише міщан Галича; 2) галицьке боярство; 3) “цілу людність Галичини”. Для позначення всього населення Галицької землі цей термін найчастіше вживався, коли мова йшла про земельне військо, у якому служили різні верстви, включно з селянами⁴⁹.

Русь (кияни) займала територію Київської землі, яка лежала переважно на Правобережжі в області полян і включала також терени колишніх деревлян та ряд територій на заході аж до рік Горині і Случі, а на сході - частину Лівобережжя⁵⁰. Населення колишніх деревлянських областей, включених до складу Київської землі, за спостереженням М. Грушевського, не дає прикладів виявлення яскравої самосвідомості, ні власної деревлянської, ні киянсько-руської. Воднораз, він зазначає, що “деревляни швидко “русіли” (в полянському смислі)”, чому сприяли культурні впливи з власне Київщини, включаючи християнство, а також адміністративна залежність і “природне тяготіння до тих торгових шляхів, які знаходилися в руках полян”⁵¹. Населення віддалених західних областей так і не ввійшло до складу Русі в етнічному плані. Зокрема, там збереглася спільнота болохівців (див. далі). етногенетичний український лівобережжя

На Лівобережжі Руська земля, що складала великокняжий домен, до початку XI ст. включала і Чернігів та Переяслав з округами. Людність цих лівобережних територій також була в минулому етнічно полянською, або ж близькою до полян. Зокрема, В. Сєдов і В. Петрашенко за археологічними даними визначають, що наддніпрянська Переяславщина була заселена полянами, а на півночі Лівобережжя полянські землі сягали Чернігова, що виріс на межі територій полян і сіверян⁵². У середині XI ст. відбувся поділ Руської землі і утворилися Чернігівське землекнязівство та Переяславське князівство⁵³, яке самостійною землею не стало⁵⁴. І якщо на території Чернігівської землі це супроводжувалося формуванням окремої земельної етнічної спільноти, то переяславці такої спільноти не утворили, надалі примикаючи в етнічному плані до киян-русі. Цьому сприяла їхня полянська спорідненість, а також той факт, що Переяславщині так і не вдалося повністю виділитися в самостійну землю. Вона залишалася на становищі великокняжого домену, фактично підлягаючи Києву впродовж майже усього періоду феодальної роздробленості. А її заселення і освоєння, особливо враховуючи розташування на кордоні зі Степом, знаходилося в залежності від діяльності київського столу⁵⁵. Причому, якщо спочатку Переяславське князівство простягалося далеко на схід і включало населене сіверянами Посейм'я, то пізніше ця, спірна з Чернігово-Сіверщиною, територія була втрачена ним на користь останньої. Тому, очевидно, правильним буде вважати, що етнічно населення Переяславської землі належало до Середньонаддніпрянської Русі, можливо включивши, особливо на сході, деякі сіверянські домішки. М. Костомаров у цьому плані писав: “Давні поляни утворили два княжіння: Руське і Переяславське, але народність їх була одна”⁵⁶.

Про існування етнічної земельної самосвідомості киян-русі свідчать наведені вище приклади ворожого ставлення до княжих “мужів”, що походили з інших земель. Окрім цих прикладів, виявленням такої самосвідомості є намагання київської земельної громади закріпити за Києвом одну династію (Мономаховичів, зокрема “старшу лінію її Мстиславову”⁵⁷). Закріплення за землею однієї княжої династії вело до відособлення її від інших земель, чого й добивалася земельна громада. Коли ж це зробити не вдалося, киянсько-руська громада відсторонилася від міжкнязівських чвар і повела політику, спрямовану на те, щоб “не ризикувати і найменше взагалі влазити в княжу боротьбу”⁵⁸.

Окремим етнічним утворенням земельного типу виступили чернігівці, які розселялися на південному заході Чернігово-Сіверщини, у власне Чернігівській землі, навколо її стольного міста. Самостійні інтереси чернігівської земельної громади проявилися в тому, що вона ще з середини

XI - початку XII ст. тримається за власну княжу династію - нащадків Святослава Ярославича, зокрема за Олега Святославича і його спадкоємців (Ольговичів). “Очевидно земля бажала конче задержатися при династії Святослава й при своїй окремішності під її управою”⁵⁹, - зазначав М. Грушевський. О. Єфименко пише про “відособленість цієї землі від землі Київської: очевидно, політичні відносини тут приховували племінний (тобто етнічний - В. Б.) антагонізм”⁶⁰. Однією з причин етнічної відмінності між киянами-руссю й чернігівцями вчені кінця XIX - початку XX ст. вважали те, що перші були нащадками полян, а другі - сіверян. Проте, як уже зазначалося, новітні дослідження показують, що поляни на Лівобережжі замешкували території аж до Чернігова. Західні сіверяни, землі яких лежали поблизу міста, в етнокультурному плані теж були близькі до полян⁶¹. Разом з тим, той факт, що до складу чернігівців, окрім полян, увійшли також сіверяни, вочевидь сприяв виділенню їх у самостійну земельну етнічну спільноту.

До складу Чернігівського князівства входили слабко розвинуті економічно й політично землі радимичів і в'ятичів. Проте, вони не становили органічного цілого з власне Чернігівською землею. Зокрема, М. Брайчевський зазначає, що ареал радимичів на археологічному матеріалі простежується впродовж усього давньоруського періоду⁶². Те ж саме відзначають дослідники відносно в'ятичів (простежуються до XIV ст.)⁶³. А в літописах радимичі згадуються, як уже говорилося, до 1169 р., а в'ятичі - до 1197 р. Не випадково “переважне право” на землю в'ятичів періодично переходить до Києва⁶⁴, а в другій половині XIII - XIV ст. області в'ятичів і радимичів Чернігівське князівство втрачає зовсім⁶⁵.

Східні райони Чернігівського князівства займала відносно самостійна Сіверщина. Її населення склали східні сіверяни. Вони заселяли нинішні північно-східні терени України і сусідні місцевості Росії в районі Курська. Сіверяни ще з докиєворуських часів зберігали етнічну відособленість, чому сприяла і політична автономність у межах Чернігівського князівства. Зокрема, Сіверська земля мала своїх князів, з якими її населення виявляє солідарність. І коли ці князі зазнали поразки під час відомого походу князя Ігоря 1185 р. проти половців, літописець повідомляє, що “възмятоша(с)[я] горо(ди) Посе(м)скіе, и бы(с)[ть] скръбь и туга люта”⁶⁶. Східні сіверяни, займали периферійне становище, будучи задіяними в етногенезі і українців, і росіян. Останній раз етнонім “сіверяни” в літописах згадується під 1024 р., можливо під 1183 р.⁶⁷.

Але, очевидно, назва сіверян не зникла після цього, просто для літописців, які самі проживали не в Сіверській землі, вони виступають частиною чернігівців і етноніма “сіверяни” вони не вживають. Крім того, в літописах населення Сіверської землі позначається за більш локальними крайовими назвами - “новгородці” (від Новгород-Сіверського), “куряни”. Разом із тим серед самого населення Сіверщини та найближчих сусідів етнонім “сіверяни” цілком ймовірно, що продовжував і далі вживатися, оскільки ще в ХУ-ХУІІ ст. тутешня людність відома під назвою “севрюків” чи “севруків”⁶⁸. А Сіверщина (С^вера, Сівера, Сівер, С^верг), як окрема територіальна одиниця, продовжує існувати аж до ранньомодерних часів⁶⁹.

На заході південноруської території великими земельними етнічними спільнотами виступають володимирці (волинці) і галичани. Етнічною підосновою володимирців були волиняни давньослов'янської доби⁷⁰. У складі володимирсько-волинської спільноти, до речі, як і в інших землях, літописцями виділяються дрібніші громади - лучани, берестяни та інші. Проте всі вони, групуючись навколо громади стольного міста, складали одну спільноту. Незважаючи на те, що контроль над волинською землею довго зберігають у своїх руках київські князі, уже з XI ст. чітко виступає тенденція до відособлення місцевої земельної громади.

Зокрема, як відзначав М. Грушевський, володимирці спочатку тримаються за династію Ігоря Ярославича, незважаючи на те, що це було наслідком війни з іншими князями та їх воєнні походи на Волинь, як, приміром, 1098 р.⁷¹. Втративши династію Ігоря, володимирці визнали своєю династію Мстиславичів, які осіли тут із середини XII ст. У ході багаторазових намагань інших князів здобути собі Волинь, місцева громада завзято билася за своїх князів, не бажаючи втратити “політичної окремішности” і приєднання до іншого князівства, зокрема до Києва⁷². Земельна етнічна спільнота галичан утворилася на базі давньослов'янської співплемінності хорватів, а також тиверців і, можливо, частини уличів, які відступили на територію Галицької землі з півдня під натиском кочівників⁷³. Відособленість галичан від інших земельних громад, у тому числі від сусідніх володимирців (волинців), досить чітко проглядає з літописів, хоча звістки про Галицьку землю в них (не в останню чергу, очевидно, через це) порівняно скупі.

Це також добре видно з того, як швидко, з настанням роздробленості, відособилася Галичина від інших земель Південної Русі. При цьому Галицька земля відірвалася від Волині, з якою вона була об'єднана ще Володимиром Святославичем. Про її окремішність і органічну цілісність свідчить, як пише Л. Войтович, те, що “досить було незначних зусиль князів-ізгоїв Ростиславичів, щоб хорватські землі відірвалися від волинських”⁷⁴. З іншого боку, утворення в Галичині сильного князівства, де здавна правила одна династія, сприяло усвідомленню галичанами своєї окремішності⁷⁵.

Ще однією земельною етнічною спільнотою, що, як і сіверяни, займала периферійне становище й географічне положення, виступали турівці. Ця назва вживається в літописах для позначення населення Турівської чи Турово-Пінської землі, яка лежала понад Прип'яттю і включала, в основному, території нинішнього центрального Полісся, впираючись на заході у східний кордон Волинської землі (Берестейська волость) у верхів'ях рік Лісної та Ясельди, а на півночі - доходячи до верхів'їв Німану (нинішня Білорусь)⁷⁶. Турівське князівство не належало до сильних.

Так, воно довгий час фактично підлягало Києву. Етнічну підоснову турівців, зокрема південніше Прип'яті (на території України), склали південні дреговичі, а також, очевидно, частково - деревляни, які на півночі свого ареалу, як вважав М. Грушевський, проживали черезсмужно з дреговичами⁷⁷. Населення ж північної частини Турівської землі (північніше Прип'яті), хоч і склалося також на основі дреговичів, але включало потужний балтський субстрат і в цьому мало відрізнялося від решти протобілорусів. Турівці, як і сіверяни, були периферійною етнічною спільнотою, що знаходилася на прикордонні між двома великими етносами, що перебували на етапі свого становлення - українцями на півдні й білорусами на півночі. Турівці, зокрема ті, що проживали в басейні Прип'яті й південніше, є, очевидно, предками пізніших поліщуків із Центрального Полісся, з територією розселення яких в основному співпадає їх ареал. До речі, М. Костомаров називає поліщуків серед інших “народностей” Південної Русі, вважаючи їх, правда, нащадками деревлян⁷⁸.

Ще однією, невеликою, але самостійною, спільнотою етнічного типу були болохівці. Болохівська земля знаходилася на прикордонні між Волинською, Галицькою і Київською землями, займаючи верхів'я Південного Бугу, де нині сходяться Житомирська, Хмельницька та Вінницька області⁷⁹. При цьому вона входила до складу Київської землі. Але завдяки віддаленості від Києва, як і від центрів Волинської та Галицької земель, невеликій болохівській громаді вдалося зберегтися як окремій спільноті, осібній в етнічному плані від киян-русі, володимирців (волинців) та галичан. На сторінки літописів болохівці потрапляють на початку XIII ст., “коли влада київських князів ослабла, а Данило (Галицький - В. Б.) ще не встиг повністю впорядкувати Галицько- Волинське князівство”⁸⁰.

Тоді Болохівська земля вийшла з-під влади, як київських, так і галицько-волинських князів і постала в джерелах самостійним утворенням зі своїми князями. Населення цієї землі, очевидно, було нащадками колишніх уличів⁸¹, “може, - як вважав М. Грушевський, - з деякою чорноклобуцькою домішкою”⁸². На думку відомого лінгвіста К. Тищенка, болохівці мали власну давню етнічну підоснову (субстрат), а саме якусь кельтську групу⁸³. Болохівці в літопису постають спільнотою, що усвідомлює свої окремі інтереси і завзято боронить їх. Зокрема, вони беруть участь у “коромолах” проти Данила Галицького, вступають у спілку з монголо-татарами. Військо Данила, придушуючи непокірних болохівців, які знову й знову намагаються вибороти собі незалежність, теж ставиться до них як до “несвоїх”⁸⁴. М. Костомаров також вважав болохівців окремою “народністю”⁸⁵. Слід зазначити, що земельна самосвідомість названих етнічних спільнот, очевидно, проявлялася нерівномірно. Найчіткіше вона виявлялася, звичайно, у жителів столиці землі та прилеглих до неї районів, а також в зонах частих воєнних конфліктів на порубіжжі. У сільських же жителів, та ще й віддалених районів, а також у мешканців невеликих провінційних міст земельна самосвідомість могла виявлятися слабше.

На віддаленому ж порубіжжі земель, думається, могла існувати ситуація, близька до етнічної неперервності⁸⁶. Особливо етнічна неперервність, яка виявляється у відсутності чітко вираженої етнічної самосвідомості, її дифузності, гадаємо, проявлялася в період, коли давні племінні етноси (співплемінності) вже зникали, а нові (земельні) етнічні спільноти лише утворювалися. Саме в такий спосіб слід пояснювати ситуацію, що її О. Моця характеризує, як таку, коли “досить значна частина населення була безетнічною”⁸⁷.

На російських і білоруських землях в епоху роздробленості існували свої земельні етнічні утворення, аналогічні розглянутим. Так, М. Костомаров виділяє в Білорусі “народності” полочан і смольнян, у Росії - новгородців, псковичів, ростово-суздальців і в'ятичів, які поділялися на дві гілки - східну, або рязанську, і західну⁸⁸. Можливо, цей поділ в подальшому буде уточненим, але, думається, не настільки кардинально, оскільки базується на солідній джерельній базі й детальному її аналізі.

Слід зазначити, що намальована етнічна картина є типовою для епохи раннього і почасти розвинутого Середньовіччя, й наші предки в цьому аж ніяк не були оригінальними. Так, у Франції в той час, окрім північно-французької етнічної спільноти, існували провансальці, бургундці, гасконці, нормандці, пікардійці, лангедокційці та ін.; у Чехії - чехи і моравани; в Германії тоді фіксуються саксонці, алемани, баварці, шваби, тюринги, гессенці та інші, як їх називає М. Колесницький, ранньосередньовічні обласні народності⁸⁹. І приклади такого роду можна продовжити. Чим же були з точки зору етнічної класифікації названі утворення Давньої Русі? Як уже зазначалося, ряд дослідників вважає вищевказані земельні етнічні спільноти раннього середньовіччя групами близько-споріднених етносів, котрі, як правило, групуються навколо центрального етносу й, будучи об'єднаними з ним асоціативними зв'язками та маючи дуже близьку етнічну культуру, поступово зближуються й інтегруються в один етнос. Воднораз існує точка зору, у відповідності з якою, сукупність зазначених (у рамках кожної з названих країн) етнічних спільностей розглядається як один етнос, проте аморфний, зате поділений на яскраво виражені субетноси. А ще існує думка, що в рамках кожної з країн тоді існував єдиний етнос, який, включав у себе етноси нижчого рівня⁹⁰.

Остання точка зору видається найдальшою від істини, адже етнос, навіть середньовічний, не може складатися з етносів. Гадаємо, етнос вищого рівня, який нібито складається з етносів нижчого рівня, є просто метаетнічною спільністю. З метаетнічною спільністю ми, судячи з усього, маємо справу і у формулюванні, коли спільності, що визначаються як субетнічні, виступають настільки яскраво, що їх власне етнічні риси проглядаються набагато чіткіше за риси того етносу, який вони нібито утворюють. Адже у співвідношенні етносу, субетносу і метаетнічної спільності етнічні риси виступають найчіткіше саме у етносу, тобто чіткіше ніж етнічні риси субетносу і метаетнічної спільності⁹¹.

Тому ми схиляємося до першої точки зору. Тим більше, що на її користь свідчить матеріал, не лише наведений авторами, які її відстоюють, а, як ми бачили вище, і той, що стосується Давньої Русі. Згідно з даною точкою зору, названі вище етнічні утворення, що існували в ХІ-ХІІ ст. на території України, слід визначити як групу близькоспоріднених етносів. Серед них центральним етносом була середньонаддніпрянська русь, що заселяла територію Русі у вузькому розумінні - ядро Давньої Русі. З киянами-руссю чернігівці, володимирці (волинці) та галичани інтенсивно взаємодіяли і поступово інтегрувалися в єдиний етнос. Невелика спільнота болохівців, без сумніву, етнічно була близькою до володимирців, галичан та русі і, незважаючи на відзначену боротьбу за політичну незалежність, інтенсивно взаємодіяла з цими великими земельними спільнотами в етнічному плані. Сіверяни й турівці займали периферійне становище. Разом з тим західні сіверяни і південні турівці теж поступово втягувалися в етноінтеграційні процеси з сусідніми чернігівцями, руссю й володимирцями.

Існуючі на теренах України етноси були близькими між собою, а також, очевидно, мали певний рівень спільної самосвідомості. І, таким чином, вони становили метаетнічну спільність. На користь цього свідчить не лише їх етнокультурна спорідненість⁹², а й такий факт. Літописці північних земель ще до поширення на всі південноруські землі терміна “Русь” і похідних від нього, як власних назв, нерідко вживали цей термін для позначення південних земель, або таких їх частин, які тоді (у ХІ - середині XII ст.) в розумінні самого південноруського населення до складу Русі у вузькому значенні не входили - Галича, Чернігівщини (наприклад, у Лаврентіївському літопису під 1059 р. чернігівських князів Святослава Ольговича і Святослава Всеволодовича названо “Русскии князи”)⁹³. Тобто для жителів Північної Русі, і зокрема для літописців, уся Південна Русь становила певну спільність, відмінну від інших земель Русі.

Етнічна ж спільність у межах Русі в широкому смислі була типовою метаетнічною (в першу чергу етнополітичною та етноконфесійною) спільністю. Причому такою, що об'єднувала не лише цілий ряд власне етносів, а й метаетнічних спільностей, однією з яких, очевидно, була розглянута українська метаетнічна спільність. Ця давньоруська метаетнічна у масштабах усієї Давньої Русі спільність характеризувалася відповідною самосвідомістю метаетнічного типу - самосвідомістю “русі” в широкому розумінні. Це й була перша форма східнослов'янської самосвідомості. Річ у тім, що до її появи такої самосвідомості не існувало. Східнослов'янська самосвідомість (і, відповідно, східні слов'яни не як географічне, а як етнокультурне і метаетнічне явище) з'являється лише після утворення Київської Русі під дією політичних обставин, і залишатиметься завжди самосвідомістю не власне етнічною, а метаетнічною. Відносно загальноруської самосвідомості, яку фіксують літописи, слід також мати на увазі, що була вона передусім самосвідомістю правлячої княжої еліти, яка виступала, кажучи словами Е. Сміта, латеральною (від лат. lateralis - бічний) етнічною спільнотою⁹⁴.

Стосовно таких етнічних спільностей, як та, що існувала у Давній Русі, дуже точним є висновок Ю. Бромлея, зроблений ним свого часу: “Разом з тим, у межах розглядуваних соціально-історичних утворень (держав, які об'єднували багато країн і народів - В. Б.), окрім народностей, що входять до них, нерідко складається етнічна спільність, яка ніби стоїть над ними (пізніше вона отримала назву метаетнічної - В. Б.), що виражається у появі спільних для всіх народностей етнічних рис.

Але ці риси, порівняно з етнічними властивостями народностей, - усього лише тонка амальгама, до того ж поширена далеко не рівномірно. Як наслідок, відповідні утворення в етнічному відношенні не становлять “органічного” цілого”⁹⁵. До речі, належала давньоруська метаетнічна спільність до такого типу цих спільностей, які з часом розпадаються, оскільки охоплювала кілька зовсім різних природно-географічних регіонів, населення яких мало власні, відмінні між собою, глибокі етнокультурні традиції (етногенетичні ніші, які не могли злитися в одну⁹⁶).

Названа етнічна ситуація в Давній Русі є закономірною й типовою для свого часу (інша справа, що якби не варяги, що бажали контролювати всю Східну Європу, то на її території могло б виникнути кілька слов'янських державних утворень, а не одне). В епоху раннього Середньовіччя і навіть пізніше, таких величезних за територією розселення етносів, як так звана “давньоруська народність”, зокрема в Європі, просто не існувало, та й не могло існувати, з огляду на нерозвиненість засобів і мереж комунікацій, у тому числі інформаційних, малу територіальну мобільність більшості населення, тенденцію до натуральногосподарської замкнутості соціальних організмів та політичний партикуляризм.

Навіть зараз, при сучасному рівні розвитку наймодерніших інформаційних та інших комунікацій і незрівнянно вищому ступені територіальної мобільності населення, збереження етнічної єдності великих за територією розселення етносів є проблематичним⁹⁷, а що вже казати про Середньовіччя. Всі тодішні великі за територією етнічні спільності були не власне етносами, а метаетнічними спільностями того чи іншого порядку й типу, або ж становили зони етнічних і мовно-культурних неперервностей. Етнос у той час, розселившись на великі території, під дією місцевих етнічних ніш і внаслідок втрати зв'язків між тепер уже віддаленими його частинами, одразу ж починав ділитися на частини і утворював групу споріднених етносів.

Інколи, очевидно, спостерігалося утворення етнічних неперервностей, сама поява яких пов'язана з ситуацією швидкого розселення певного етнічного угруповання⁹⁸. Такі неперервності з часом породжували групи споріднених етносів.

Земельні етнічні спільноти, що відповідали епосі удільної роздробленості зникають разом з переборенням останньої, інтегруючись в єдиний етнос у межах цілої країни. На землях України це відбулося в часовому проміжку з кінця ХІІ - до рубежу ХІІІ/ХІУ ст., коли тут виникає етнополітична спільність у формі двох “інтеграційних центрів” (термін М. Брайчевського) - галицько-волинського й чернігівського, об'єднаних боротьбою за Київ, і формується загальнопівденноруська мережа комунікацій.

Тоді зазначена метаетнічна спільність у межах Південної Русі перетворюється на власне етнос (український етнос, який мав у той час самоназву “русь”/”русин”), що автором детально розглянуто в інших роботах⁹⁹. І лише з наступом на цю територію хана Токти в 1300-1301 роках та загибеллю могутнього монгольського темника Ногая, васалові якого галицькому князю Леву Даниловичу вдалося тримати під своєю владою практично всю Південну Русь, це об'єднання розпадається. І, до речі, землі України залишалися роз'єднаними політично аж до 1569 р.

Причому об'єднання підпольських та підлитовських земель України за Люблінською унією протривало лише сто років, а Закарпаття та Буковина залишалися від'єднаними від решти українських теренів аж до ХХст. Тобто умов для утворення єдиного етносу на землях України не було аж до ХХ ст. Проте на всіх цих, роз'єднаних політично, українських теренах після ХІІІст. фіксується єдина самоназва населення - «русь»/«русин», пізніше «русини», яка була ендоетнонімом українського народу до зміни його під тиском обставин на «українці» в ХІХ-ХХ ст. А існування єдиної для всього населення самоназви і є свідченням існування єдиного етносу.

Примітки

1 Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие/ С. А.Ару- тюнов. - М., 1989. - С. 85, 94.

2 Колесницкий Н.Ф. Донациональные этнические общности (по материалам средневековой Германии) / Н.Ф.Колесницкий// Расы и народы. - М., 1978. - Вып. 8.

3 Головко О. Формування державних утворень у Східній Європі в ІХ - першій половині ХІІІ ст. / О.Головко // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). - К., 2004. - Вип. 4. - С. 85; Балушок В. Етногенез українців / В.Балушок. - К., 2004. - С. 149-165.

4 Навіть якщо в чомусь картина розселення давньослов'янських “племен”, намальована літописцем, не зовсім відповідала дійсності, то, думається, не настільки кардинально, як це вважають деякі дослідники (див.: Толочко А. Воображённая народность // Ruthenika. - К., 2002. - Т. І. - С. 112-113), особливо на землях України, тобто порівняно недалеко від Києва.

5 Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса / Ю.В.Бромлей. - М., 1983. - С. 268; Куббель Л. Е. Очерки потестарно-политической этнографии / Л. Е.Куббель. - М., 1988. - С. 180, 184 та ін.

6 Див.: Арутюнов С. А., Чебоксаров Н. Н. Раса, популяция, этнос. - М., 1970. - С. 11-12; Арутюнов С. А. Народы и культуры. - С. 25; див.дещо інше формулювання, але по суті та ж точка зору: Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. - С. 253, 267; История первобытного общества. Т. 3. Эпоха классобразования. - М., 1988. - С. 320-321.

7 Полное собрание русских летописей. - Т. 2. Ипатьевская летопись. - СПб., 1908 (далі - ПСРЛ. 2). - Стб. 12. Про давньослов'янські “племена” як окремі етноси див.: Ісаєвич Я. Україна давня і нова: народ, релігія, культура / Я.Ісаєвич. - Львів, 1996. - С. 33-34, 42 (прим. 33); Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. - С. 267, 279; Чебоксарова И. А. Народы, расы, культуры / И.А.Чебоксарова, Н.Н.Чебоксаров. - М.,1971. - С. 72.

8 Балушок В. Етноцентризм полян в “Повісті временних літ” і проблема витоків етнічної самосвідомості українців // Наукові записки. Зб. праць молодих вчених та аспірантів. - К., 1999. - Т. 3; Його ж. Українська етнічна спільнота; етногенез, історія, етнонімія. - Біла Церква, 2008. - С 129-140. Про метаетнічні спільності див.: Брук С. И. Метаэтнические общности / С.И.Брук, Н.Н.Чебоксаров// Расы и народы. - М., 1976. - Вып. 6.

9 Про роль інформаційних комунікацій у творенні етнічних спільнот див.: Арутюнов С.А. Народы и культуры. - С. 17-40; Szynkiewicz S. Silva ethnicum // Konflikty etniczne. Zrodla - typy - sposoby rozstrzygania. - Warszawa, 1996. - S. 320.

10 Про відображення етнічної самосвідомості в самоназві див.: Крюков М. В. Эволюция этнического самосознания и проблема этногенеза / М.В.Крюков// Расы и народы. - М., 1976. - Вып. 6.

11 Див.: Бужане // Советская историческая энциклопедия (далі - СИЭ). - М., 1969. - Т. 2. - С. 798; Третьяков П. Н. Древляне // СИЭ. - М., 1964. - Т. 5. - С. 325-326; Його ж. Дреговичи // СИЭ. - М., 1965. - Т. 8. - С. 150; Його ж. Поляне // СИЭ. - М., 1968. - Т. 11. - С. 394; Його ж. Радимичи // СИЭ. - М., 1968. - Т. 11. - С. 826; Його ж. Северяне // СИЭ. - М., 1969. - Т. 12. - С. 679; Уличи // СИЭ. - М., 1973. - Т. 14. - С. 782; Авдусин Д. А. Вятичи // СИЭ. - М., 1963. - Т. 3. - С. 974; Жиромский Б. Б. Тиверцы // СИЭ. - М., 1973. - Т. 14. - С. 213; Каштанов С. М. Волыняне // СИЭ - М., 1963. - Т. 3. - С. 679. Г.Хабургаєв відстоює точку зору, що етноніми слов'янських “племен” зникають раніше, ніж це було прийнято вважати, а ті назви, які, в основному, фігурують у літописах є насправді не племінними етнонімами, а назвами “територіальних об'єднань”, на які “племена” перетворилися (див.: Хабургаев Г. А. Этнонимия “Повести временных лет” в связи с задачами реконструкции восточнославянского глоттогенеза / Г. А. Хабургаев. - М., 1979. - С. 165-166). Але, по-перше, для нас різниця між “територіальними” і племінними спільнотами є неістотною; суттєво те, що і ті й ті виступають окремими етнічно-етнографічними одиницями. А по-друге, у зникненні власне племінних (за Хабургаєвим) етнонімів простежується та ж закономірність: південно-західні племінні етноніми виходять із ужитку раніше.