Початковий дискурс про козаків: творення образу українського козацтва в Речі Посполитій 1560-1570-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Початковий дискурс про козаків: творення образу українського козацтва в Речі Посполитій 1560-1570-х рр.

Дмитро Вирський

доктор історичних наук, провідний науковий співробітник, відділ української історіографії, Інститут історії України НАН України (Київ, Україна)

Аналізується «початковий» дискурс (формування наративного образу) про українське козацтво, творчість у цьому напрямі інтелектуалів покоління Люблінської унії 1569 р. та пізніше. Розглядаються характеристики козаків із тогочасних творів. Зауважено інтеграцію образів подільського (легкокінно-татаризованого) та запорізького (піхотно-піратського й уходницького) козацтва, як і загальний оптимізм міркувань про козаччину авторів 1560-1570-х рр. Загалом цілий «козацький сюжет» початково був здебільшого прив'язаний до Поділля, і надалі ця подільська призма стала дуже важливою для сприйняття-освоєння образу козаччини історіографією Речі Посполитої (наприклад, перенесення на Запоріжжя русько-подільського образу «військової школи» чи сприйняття козацтва як явища відносно невеликого формату). Були навіть вагання щодо поширення терміна «козаки» на запорожців-«низовців». Узагалі поняття «за-порогу» та «низу» підходили для акцентування на маргінальності козаччини в річпосполитському суспільстві й на ваганнях Вітчизни щодо визнання спорідненості з цими своїми занадто орієнталізованими, «потатареними» дітьми. Тож автори, які почали вдивлятися в деталі, були схильні шукати «екзотику» - і знайшли її передусім у козацькому море- та річкоплавстві. Козак-пірат - це нова риска образу низовця з кінця 1570-х рр. (причому вельми респектабельна для європейця доби Великих географічних відкриттів і морських мандрівок). Вона акцентувала на новизні феномену (козаки - це «відповідь» Сигізмунда Августа на турецьких берберів-піратів Сулеймана Пишного). Утім «великолитовська реакція» (М. Стрийковський та ін.) лобіювала представлення козацтва як явища «одвічного» для литовсько-руського суспільства (козаки - це рід легкоозброєного вояцтва, органічна частина збройних сил Великого князівства Литовського).

Ключові слова: українське козацтво, історіографія, Річ Посполита.

Initial discourse about the cossacks: creation of the image of the ukrainian cossacks in the Polish-Lithuanian Commonwealth of the 1560-1570's. Dmytro Vyrs'kyi

The paper is devoted to the “initial” discourse (formation of the narrative image) about the Ukrainian Cossacks. The work on this line of intellectuals from the generation of Lublin Union in 1569 and the next is analyzed. Disassembled characteristics of the Cossacks from the works of Mikolaj Rej, Fulvio Ruggieri, Jan Andrzej Krasinski, Swiqtoslaw Orzelski, Stanislaw Sarnicki, Bartosz Paprocki and more fragmented references of Marcin Broniewski, Maciej Stryjkowski and Alessandro Guagnini. The integration of the images of the Podillia (lightly-tatarized) and Zaporizhzhia (infantry- pirate and pioneers-borderlanders) Cossacks and the general optimism of the Cossack discourse of the 1560's and 1570's was noted. український козацтво річ посполита

Keywords: Ukrainian Cossacks, historiography, Polish-Lithuanian Commonwealth

Феномен українського козацтва від початку свого існування турбував «упорядковане» станове суспільство Польського королівства. Утім тривалий час воно сприймалося як дуже локальне явище -- притаманне переважно прикордонному Подільському воєводству (перша згадка про козаків тут датована 1489 р. -- вони показували королевичеві Янові Ольбрахту шлях до Саврані, де відбулася успішна битва з татарами)* Журнальний варіант фраґмента розділу про річпосполитський період вітчизняної історії з проекту тритомних нарисів історії України, який реалізується в Інституті історії України НАНУ. Згадка походить із пізнішої хроніки М. та Й. Бєльських, отже, не виключено, що автор (автори) ужив уже усталену термінологію середини XVI ст. (хоча татарських козаків згадував тут під 1469 р. ще Я.Длуґош). Ориґінальне першозастосування до українців-підданих Великого князівства Литовського терміна «козаки» (досить природно з огляду на його татарське походження) походить із листування кримського хана 1492 р. Узагалі, «козак» («qazaq») у значенні «самітник», «самотній воїн», член чоловічого (парубоцько-позасімейного) союзу, уперше з'являється 1383 р. в Єгипті -- у словнику «мамлюцької» (половецької/західнокипчацької мови). Імовірно, що Русь сприймала таких «самітників» як продовження давньоруської практики «ізгоїв» (просто тепер на місці князів-ізгоїв Рюриковичів опиняються козаки-Чинґізиди)..

Степовий кордон Поділля, ця «земля ані твоя, ані моя, а Божа», за висловом одного кримського хана Менґлі І Ґірей на початку XVI ст. в листі до великого князя литовського Александра., був доволі розмитим. Це дозволяло тривалий час сумніватися -- а чи «дитятко» таки наше? Гадаю, що з цим пов'язане акцентування мішаного походження козацтва. Тезу про козаків як про суміш різних народів («Сили козаків утворюються не лише за рахунок утікачів [...] з наших областей, але й із Московської землі, Волощини [...] та всього світу») зустрічаємо в поляків принаймні з 1574 р. (див.: lorga N. Acte §i fragmente cu privire la istoria romвnilor adunate din depozitele de manuscrise ale Apusulu. -- Vol.1. -- Bucure§ti, 1895. -- P.116). Аби вже зовсім відмежуватися від тих клопітливих козаків, польські дипломати невдовзі вирішили додавати, що й частка «наших» -- це злочинці-баніти, яких удома нічого, окрім страти, не чекає. Але наскільки цей стереотип «для чужих» транслювався «для власного вжитку» -- питання. Крім того, не зжите було й уявлення про козаків як про явище суто татарського світу. Ось, наприклад, писаний 5 серпня 1564 р. і згодом кілька разів видаваний «Апокаліпсис» Яна Димітра Соліковського (довго приписуваний Станіславові Оріховському) серед зовнішніх ворогів-сусідів Речі Посполитої називає й «татар козаків» (див.: Sen na jawie albo Widowisko Stanislawa Orzechowskiego // Dziela w niektorych Przedmiotach pisane Stanislawa Orzechowskiego. -- T.2. -- Wroclaw, 1826. -- S.196). Отже свої козаки могли сприйматися просто як жовніри, по-козацькому озброєні (вершники з недовгим списом-рогатиною, луком, шаблею з легким захисним обладунком). Чужим одностроєм коронне військо було не здивувати, адже важкоозброєна гусарська формація також стала технологічним запозиченням (із Сербії). Утім підозріло в очах «цивілізованого» суспільства внутрішніх районів країни виглядав усякий подільсько-прикордонний мешканець (у 1545 р. озвучувалася навіть думка, що тут усі чоловіки -- «розбійники», а всі жінки -- «відьми»). Унормування козацтва як соціального явища проходило мляво й загалом лише на місцевому, а не державному рівні.

Люблінська унія 1569 р. різко розширила простір «коронної України», зв'язала Корону із дніпровськими козаками та Запоріжжям Рішення про реґулярну військову взаємодію із запорожцями було ухвалене коронним гетьманом Юрієм Язловецьким під час його відомого об'їзду нових південних рубежів Корони 1571 р. з метою реорганізації системи прикордонної оборони (див. писану у Черкасах 9 липня 1571 р. конституцію Ю.Язловецького, яка впорядкувала статус запорожців: Ковалець Т.Р. «Конституція Язловецького гетьмана з Бучача із козаками низовими запорозькими року Божого 1571»: невідома постанова першої козацької комісії // Іван Огієнко і сучасна наука та освіта. -- Вип.ХІ. -- Кам'янець-Подільський, 2015. -- С.63--71). На низовців («козаків низових або запорозьких»), 300 яких узято на державне жалування, поклали обов'язок сторожі, котра мала сповіщати коронне командування про перспективи татарського вторгнення передусім із Криму, адже тоді переправа через Дніпро була неуникна (за текстом «конституції», від порогів до лиману сім переправ-«перевозів», що їх і мали сторожити запорожці), плюс реєстровцям належало контролювати приплив на Запоріжжя нереєстрових ентузіастів козаччини. Із командного складу в реєстровців був гетьман або старший (на той час -- Валенти Ольшовицький), якого обирали за згодою коронного гетьмана, і десятники. Запорожці тримали «стародавній обичай і порядок» судитися та керуватися власною старшиною. Як наслідок конституції 1571 р. державний уряд, котрий до того прагнув лише евакуації козаків із Запоріжжя (де вони провокували зіткнення з татарами), уже 29 жовтня 1571 р. питання про «козаків низових», яким загрожують кримці, уписав до інструкції на варшавський сейм (див.: Archiwum Glфwne Akt Dawnych (далі -- AGAD). -- Mk.110. -- K.198--209v). Про «роту» гетьмана низовців князя. Богдана Ружинського писав на початку 1575 р. Бартош Папроцький (у «Паноші»). Напевно, ці ж 300 низових козаків стояли, станом на 2 червня 1576 р., у подільському Барі (див.: Gorsky K. Historya jazdy polskiej. -- Krakфw, 1894. -- S.323).. Проблему «унормування» козацтва довелося вирішувати полюблінському поколінню державних діячів, котрі, щоправда, зберігали уявлення про козацтво як явище «малого формату». Як записав наприкінці 1572 р. анонімний публіцист, «[...] короля польського міць проти варварів (тобто татар і турків -- Д.В.) не на низовому козакові тримається» «[...] krola polskiego moc contra barbaros nie Nizowym kozakiem stoi» (див.: Pisma polityczne z czasow pierwszego bezkrolewia. -- Krakow, 1906. -- S.461). Відповідь на твір від 25 жовтня 1572 р. проти обрання на польський престол французького королевича..

Прагматичний уряд навіть спробував радикально позбутися проблеми. Як спосіб «задушити в колисці» можна витлумачити гоніння на козаків кінця 1570-х рр. І лише оцінивши, що це -- «собі дорожче», почалося «приручення» «дітей Дикого Поля». До правового поля країни їх уводили завдяки так званому привілею Стефана Баторія 1582 р. (ще приватно-королівського акта Вірогідно, під ним слід розуміти вписаний до Коронної метрики акт «Uniwersal Stefana Batorego do ukrainnych urz^dnikow w sprawie poszanowania przez nich wolnosci Kozakow zaporoskich» (19 квітня 1582 р., Риґа; див.: AGAD. - LL.32. - K.405v - 406v). Напевно, він і став підставою тривкої леґенди, із фальсифікатом 1655 р. -- середини XVIII ст. королівського універсалу від 20 серпня 1577 р. включно, про привілей короля Баторія запорожцям (хоча документів на цю тему могло бути й кілька).) та першої, справді загальнодержавної (обговореної на сеймі), козацької реформи 1590-1591 рр.

Зрозуміло, така амбівалентність позначалася й на наративних образах козацтва, що їх поволі, але напрацьовувала річпосполитська історіографічна традиція в 1560-1570-х рр. Важливі для козацької проблематики раніші тексти 1550-х рр. -- захист-«апологія» Бернарда Претвича і трактат Михалона Литвина -- залишалися в рукописах та до літературного (історіографічного) канону ввійшли пізніше. Піонерами тут стали «козацькі уривки» у творах Миколая Рея, Фульвіо Руджері, Яна Анджея Красінського, Свентослава Оржельського, Станіслава Сарницького, Бартоша Папроцького та фраг- ментарні згадки Андрія Тарановського, Мартина Броневського, Мацея Стрийковського, Алессандро Гваньїні.

Миколай Рей (1505-1569). Цей письменник відомий в Україні здебільшого філологам-полоністам -- як засновник новочасної польської літератури. Натомість вітчизняні історики ще замало цікавилися українськими сюжетами у творчості цього автора. Коротенько оглянемо біографію М.Рея.

Народився у Журавні під Галичем (нині Жидачівського р-ну Львівської обл.). Його батько переїхав у Русь із Краківського воєводства, вдало одружившись з удовою з дому Гербуртів. Свого єдиного сина він дуже любив. Миколай учився два роки у Скалмежу (нині село в Лодзькому воєводстві, Польща), потім -- у Львові та недовго -- у Краківському університеті. Зрештою щодо науки він був талановитим самоуком. У 1525 р. батько приставив сина до магнатського двору Анджея Тенчинського. Згодом письменник був також пов'язаний із домом Сенявських, зокрема з великим коронним гетьманом Миколаєм.

М.Рей охоче сприймав релігійні новинки й сам перейшов на лютеранство, потім прийняв кальвінізм (усе це -- між 1541 і 1548 рр.). Із Галичини перебрався на Холмщину, де 1542 р. заклав село Савчин, а 1547 р. виклопотав у короля для своєї осади міське право та перейменував нове місто на Рейовець. Як літератор, здобувся на широке визнання вже у сучасників.

Інтерес становить епіграма М.Рея «Козаки польні» Вислів «польні козаки» зустрічаємо згодом і у М.Стрийковського у творі «Про вольність Корони Польської» (Краків, 1575 р.). Там ідеться про «стрільців і польних козаків, оних мужніх подільських і руських юнаків» (с.40)., уміщена у його відомому «Звіринці». Вона яскраво засигналізувала про виділення українського козацтва в окремий «сюжет» у літературі Речі Посполитої Rej M. Pisma wierszem (Wybor). - Wrociaw, 1954. - S.209..

Kozacy polni

Kozaki je zowiemy, lecz stoj^ za grzyby,

A godniby korzenia kazdego bez chyby,

Ktorzy gardia w lekki szanc dla swej siawy sadza,

A wzdy i ci niektorym, a prze zazdrosc wadz^.

Bo wi§c tak pospolicie o nich powiedaj^

Iz jedno sie tam wiocz^c, czubany drapaj^.

Ale jedno dojedz tam, miiy chiopie, giupi, Uzrzysz, jeslic ten czuban grzybieta nie obiupi.

Козаки польні

Козаки їх звемо, але уважаємо за гриби1,

А гідні ж бо кореня кожного без хиби,

Котрі горла2 в легкий шанець для своєї слави садять,

А все-таки й ті деяким через заздрість заважають.

Бо ж так назагал про них оповідають,

Що лише там волочаться, чабанів грабують. Але лише доїдь туди, милий хлопче, глупий, Побачиш, якщо той чабан хребта [тобі] не облупить.

Примітки:

1 -- Тут добачають гру слів: на відміну від боровика (білого) -- гриба шляхетного, козаків уважали за негідний гриб-паразит, наріст на дереві. Утім, гадаю, це -- пізніша інтерпретація, а первісно йшлося про протиставлення грибів узагалі (козаки-козляки=підберезники -- це й назва виду грибів) як того, що росте без коріння, «нормальним» рослинам -- деревам і травам, котрі мають корені (причому, порівняння на користь поживного і смачного козака-підберезника).

2 -- Себто життя.

Автор симпатизує козакам -- героям не за походженням, а за власним вибором (вони постійно ризикують своїм життям, у «легкий шанець для своєї слави» сідають). Поет відкидає популярний погляд, що козацтво живе лише з грабунку. Такі міркування він уважає за результат банальної «заздрості» .

М.Рей нагадує, що ті грабовані козаками татарські чабани самі для суспільства Корони є ще більшою загрозою . Козацтво, таким чином, чи не єдиний мур «рідної Вітчизни» Аналогічно міркував і М.Бєльський, який також у трьох виданнях своєї хроніки (1551, 1554, 1564 рр.) увів окреме гасло «Kozactwo» до історії 1516 р., коли татари здійснили успішний похід на Україну, а хан у відповідь королеві, котрий скаржився на порушення мирної угоди, відказав, що, мовляв, не зміг приборкати «молодецьке юнацтво». Саме через це «наші» перестали довіряти договорам, а почали «служилих більше набирати і тримати на Поділлі: котрих зібравши, того ж часу кількасот вирушали в козацтво під Білгород, захопивши здобич турецьку й татарську поверталися додому. Татари та турки наздогнали їх, билися з ними -- перемогли їх наші та здобич захопили» (див.: Bielski M. Kronika wszytkiego swiata. -- Krakow, 1551. - List 282 (v.); Krakow, 1554. - List 297 (v.); Krakow, 1564. - List 416 (v.)).. А хто цьому не йме віри, тому поет пропонує самому спробувати вижити на Україні (тоді ж бо «побачиш, якщо той чабан хребта [тобі] не облупить»).

Тезу про козаків-захисників Вітчизни особливо відтіняють сусідні епіграми «Пусті замки прикордонні» та «Пусті поля подільські». У першій -- лише на Бога в автора надія у справі відбудови тих «українних» фортець; у другій М.Рей радить віддати землі Поділля тим, у кого «кров лицарська», адже так краще, аніж нинішнє запустіння та привілля для ворогів Rej M. Pisma wierzem (Wybor). - S.267-268..

Фульвіо Руджері (Руджиєрі; помер після 1572 р.). Представник знатного роду з Болоньї. Близько 1560 р. пішов на службу до дипломата католицької церкви, майбутнього папського нунція в Польщі Джованні Франческо Коммендоні (1563-1565, 1571-1573 рр.). Від'їжджаючи перший раз із країни, залишив на місці нунція іншого свого співробітника з роду Руджері -- Джуліо (1565-1568 рр.) Acta Nuntiaturae Polonae. -- T.VI: Julius Ruggieri (1565--1568) / Ed. Th.Glemma, S.Bogaczewicz. -- Romae, 1991. -- XXXIV, 286 p..

Отже на момент написання свого «Опису Польщі» (1566 і 1572 рр.) Фульвіо Руджері вважався вельми досвідченою у справах Польського королівства особою, а як письменник він уже склав діаріуш подорожей Німеччиною Дж.Ф.Коммендоні 1560 р. Текст згаданого опису знаний у двох рукописах- редакціях із ватіканських архівів (перша в титулі має 1565 р. і датується 1566-м Цей текст видавався в польському перекладі Еразма Рикачевського (див.: Relacye nuncyuszфw apostolskich i innych osфb o Polsce od roku 1548 do 1690. - Vol. 1. - Berlin; Poznan, 1864. -- S.113--165; козацький уривок див. на с.147--148)., друга датується за згадкою смерті короля Сигізмунда Августа - 1572-м роком Bellini P. La «Descrittione della Polonia» di Fulvio Ruggieri (1572) / Presentazione di J.W.Wos. -- Trento, 1994. Цікаву для нас козацьку характеристику див. на с.126--127.). Цікавий тут «козацький уривок», здається, ідентичний в обох варіантах Я мав для порівняння польський переклад первісної редакції 1566 р. й видання італійського оригіналу редакції 1572 р.. Схоже, що з козаками Ф.Руджері стикався особисто, оскільки, вірогідно, супроводжував нунція Дж.Ф.Коммендоні в його подорожі Україною восени 1564 р. (маршрут пролягав із Любліна через Холм і Белз до Львова, згодом відвідав Кам'янець-Подільський та Хотин, далі -- на сплюндроване татарами кількома днями перед тим Правобережжя, не заїжджаючи до Києва подався в Острог, потім - на Луцьк, звідки знову прибув у Львів, а звідси через Ярослав, Перемишль і Тарнов -- до Пйотркова на сейм, що розпочався 6 січня 1565 р.).

Цікавий нам уривок про козаків уміщено не на початку твору, де є описи регіонів Польського королівства, у тому числі й Русі-України, а наприкінці, де йдеться про армію та військову справу. Зауважимо, що така схема надалі постійно відтворюватиметься в уже цілком «вітчизняних» творах аналогічного жанру в Речі Посполитій.

Італієць відразу змоделював «народну» рамку для козаків (думка, що це лише рід вояцтва, йому в голову не прийшла). Перелічуючи загрози для українського прикордоння, Ф.Руджері згадує волохів, перекопських татар і, під кінець, козаків. Оскільки останні -- цілком новий для читачів персонаж, тут оповідач і представляє незнайомця докладніше (на відміну від знаних волохів і татар, згаданих просто за назвами). Автор окреслює козаків «народом» («ророіо»), який складається з різних «націй» («паїтопі») Польсько-Литовської держави. Проте зауважує, що найбільші донори козацтва -- Поділля, Волинь і Литва (ясно, тут у сенсі Велике князівство Литовське). Тобто (додамо-підсумуємо) «землі руські».

Основний ареал козаччини Ф.Руджері бачить на берегах Дніпра. Козаки тут живуть без міст і сіл, і навіть без «найубогіших халуп» -- вони мешкають у лісі, немов на ярмарку (себто на бівуаку, з ночівлею просто неба), харчуючись із полювання. Сплять під деревами, а взимку, коли найхолодніше, копають ями у землі (себто роблять землянки), де й готують їжу та ховаються від морозу.

Козаки мають дружин у сусідніх поселеннях Поділля, Волині, які іноді відвідують Цікаво, що про українок на прикордонні вже тоді ходила відьомська слава. Див. заяву панів ревізору Вінницького повіту 1545 р., за якою мужик-селянин тут зайнятий більше грабунками, а не роботою, а жінка -- творить «чари» (див.: Архив Юго-Западной России. -- Ч.МП, т.2. -- К., 1890. -- С.145). Тоді тут нібито жив зем'янин-шляхтич Мишко Чорт, котрий свій рід із пекла виводив («преисподними людми выводился»).. Своїх синів (дослівно -- дітей чоловічої статі) по досягненні ними 10-річного віку вони забирають із собою, аби призвичаїти до власного способу життя.

Козаки заради здобичі роблять набіги у землі татар. Вони або ходять на того ворога війною, або захищають свої землі від нього. Козацтво -- люд гордий і войовничий, за крадіжку не у своїх тут не карають, навпаки -- грабіжництво схвалюється й підвищує репутацію Мотив популярний -- пор. вищезгадані міркування на ту ж тему С.Оріховського, а також пасажі про русинів загалом із «Роксоланії» С.Ф.Кльоновича (1584 р.) чи в пізніших літературних анекдотах..

Мешкають козаки майже так само, як і татари. Мають аналогічну зброю, а саме лук, шаблю, щит. Але більшість козаків носять і списи та булави (напевно, мова про популярні тоді келепи-клевці або й примітивніші маслаки -- камінь, закріплений на верхівці кістки). Вони б'ють з лука не гірше за татар і так само мають звичай стріляти на повному скаку, розвернувшись у сідлі, у ворога, який переслідує. їх багато в гарнізонах міст Поділля й Русі, що тримаються проти татар, і ці останні, побоюючись-поважаючи козаків, якщо не мають великих сил, не насмілюються переходити через Дніпро. За це козаки мають жалування -- щоправда наймізерніше -- від королівського маєстату.

Із «фігур умовчання» тексту Ф.Руджері цікава відсутність релігійного виміру образу козацтва. Ані тема протистояння ісламу і християнства, ані католицько-православні тертя папський дипломат тут ніяк не артикулює. Відсутні в Ф.Руджері й образи козацької піхоти та мореплавства (може тому, що автор, знайомий із Поділлям і Волинню, Дніпра таки не бачив). Також немає у цьому тексті жодних проявів шляхетської зверхності-снобізму щодо козаків (трактування їх «злочинцями»-вигнанцями чи то «плебеями»-недолицарями).

Наприкінці зауважимо, що польський переклад Е.Рикачевського 1864 р. має чимало хиб, які суттєво спотворюють оригінал, і зовсім не на користь козацькому образу. Тут і початковий пасаж, що козаки «об'єднуються з татарами» (себто складається враження про нібито союзництво татар і козаків), а не як в оригіналі - «додаються до татар» (як просто ще одна проблема, поряд із татарами й волохами, специфічна для українських земель); і окреслення козаків як «диких і хоробрих», а не «войовничих і гордих» -- як в оригіналі; і пропуск «не у своїх» в оригінальному пасажі -- «за крадіжку не у своїх тут не карають», що явно працює на підсилення злочинної природи козацтва.

Ян Анджей Красінський (14 серпня 1550 - 13 квітня 1612). Здобув освіту у Відні, Римі й Болоньї та був «людиною столиці» (Кракова). Автор першого друкованого географічно-політичного опису Речі Посполитої -- «Полонія» (Болонья, 1574 р.), де знайшлося місце й «козацькому уривку» В ориґіналі цей уривок містився на звороті арк.73. Тут він аналізується за публікацією А.Стороженка (ориґіналу тексту та його російськомовного перекладу)..

Узагалі, є підстави вважати, що добре знаний пасаж про «козаків» І.Свірговського з книги Л.Горецького «Опис війни Івоні...» («Descriptio belli Ivoniae...»; Франкфурт, 1578 р.) Gorecii Leonardi, equitispoloni. Descriptio belli Jvoniae... -- Francofurti, 1578. -- P.37--38. сконструйовано саме за цим уривком із твору Я.А.Красінського. У російському перекладі К.Мельник-Антонович згаданий пасаж виглядає так: «[...] конница эта была неутомима, она никогда не оставалась на одном месте, но постоянно рыскала за добычею, преследуя неприятелей в пустыне вдали от всяких путей, по самым укромным местам» ГорецкийЛ. Описание войны Ивонии, господаря волошского // Киевская старина. -- 1889. -- №10. -- С.111. В оригіналі: «[...] equites qui velites optimo iure nominari possent, eo quod nusquam in loco certo consistunt, solum abacta hostili praeda, huc illuc per loca hostium auia, abdita, occulta, vastamque eorum regionem eaugantur» (див.: Gorecii Leonardi, equitis poloni. Descriptio belli Jvoniae. -- P.37). Зауважу, що прямих текстуальних запозичень із Я.А.Красінського тут немає..

Цей фрагмент «Полонії» 1574 р. є складовою частиною розд. 12 («Про спосіб війни в поляків, а також про найважливіші їх походи»). Причому, зауважу, що крім трьох видів кінноти (панцерна, гусари й козаки), тут описано й польську піхоту, але про козаків-піхотинців згадок ще немає.

Характерно, що козаки Я.А.Красінського діють у «подільських степах». Отже по кількох роках після Люблінської унії 1569 р. для автора-поляка Литовська Україна з її дніпровськими «невеликими морськими загонами», описаними ще 1550 р. Михалоном Литвином Литвин М. О нравах татар, литовцев и московитян. -- Москва, 1994. -- C.99., залишається «terra incognita». І це швидше «норма», аніж «виняток», адже те саме бачимо й у «Полонії» Мартина Кромера (писана між 1555 і 1573 рр.).

За Я.А.Красінським, козаки як рід кінноти наслідували татарські взірці Сучасний польський історик військового мистецтва М.Плевчинський у своїх численних працях стверджує, що з кінця 1540-х рр. у кінноті «оборони поточної» (найманого/кварцяного війська Корони Польської) відбувалася «козацька реформа» (розтягнута й на наступне десятиліття). Не впевнений, чи ті «повзучі» заходи з переозброєння та вишколу «по-козацькому» тягнуть на цілу «реформу», але те, що на той час у середовищі військових «вершків» Польського королівства козаки стають популярними (можливо, навіть модними, і то у цілком позитивному сенсі) -- факт.. Це стосується як зброї («Озброєні вони дуже легко, зовсім як татари»), так і способу ведення війни («Коні в них дуже рухливі та придатні для незначних сутичок. Сідла влаштовано так, що на них легко повертатися на всі боки і стріляти з лука. У битвах вони користуються більш за все луком, поціляючи ворожих вершників та їхніх коней дощем стріл. Шаблями татарськими Дослівно «скіфськими акінаками». Скіфів на той час уважано античним відповідником татар, тож не дивно, що переможців скіфів -- сарматів було визнано предками народів Речі Посполитої (русинів-українців, зокрема, виводили від «найславнішого» сарматського племені роксоланів). Цікаво, що опис набору козацько-татарського озброєння аналогічний скіфському, відомому ще Геродоту (скіфи -- кінні стрільці з малими мечами-акінаками, короткими метальними списами, луками зі стрілами та сокирами). озброєні. Списи також короткі мають. Ворожою країною вони пересуваються надзвичайно швидко, знищуючи все вогнем і мечем. Швидкістю рухів гарантуються безпека воїна та перемога над ворогом»). Татари є їхнім природним суперником «у розлогих подільських степах».

Тутешні «безлюдні пустища» виховали в козаків специфічну витривалість (вони «легко переносять холод, голод і будь-які тяготи») й розрахунок у справі виживання лише на себе та оточуючу природу («козаки возять із собою у сідельних торбах усі улюблені харчові припаси, як ось хліб, солону свинину та сіль, перемішану з перцем. Кожен, крім того, має при собі сокиру і трут, аби у випадку вдалого полювання на звіра, котрого багато водиться в безлюдних пустищах, які відвідують козаки, мати можливість відразу розвести вогонь та засмажити здобич, приправивши її сіллю й перцем»).

Свентослав Оржельський (25 липня 1549 - лютий/березень 1598). Рід цього шляхтича з Великопольщі походив із прибалтійського Помор'я. Свентослав належав до першого покоління шляхетного дому, яке почало займати суспільнозначущі крайові уряди. Можна твердити, що саме шляхетська революція в Речі Посполитій першої половини XVI ст. Термін виник під впливом польського (польсько-американського) історика А.Сулими- Камінського, автора праці «Historia Rzeczypospolitej wielu narodow: 1505--1795» (укр. вид.: Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505--1795 / Укр. пер. Я.Стріхи. -- К., 2011), на сторінках якої дослідник яскраво продемонстрував революційне значення «шляхетського екзекуційного руху» («екзекуція» -- виправлення права) для Речі Посполитої як державного проекту. «розбудила» творчий потенціал Оржельських. І Свентослав, п'ятий син свого батька, був, справді, «fidelis subditus», зразковим підданим-громадянином розквітаючої Речі Посполитої. Мав здібності до навчання, тож уже з 9-літнього віку почав звідувати як закордонної (у Франкфурті-на-Одері, Ляйпцигу, Віттенбергу), так і вітчизняної (у Кракові) науки. Охочий до «новизн», він став протестантом.

Доба перших «безкоролів'їв» дала 24-річному юнакові шанс зробити політичну кар'єру як на регіональному (у Калішській землі на Великопольщі), так і загальнодержавному (з 1572--1576 рр. збереглися 29 його сеймикових та сеймових промов) рівнях. Тверезість, розважність і політична коректність забезпечили йому добру репутацію навіть поза колом польських протестантських політиків.

Зацікавлення С.Оржельського історією також було напряму пов'язане з політичними проблемами сучасності. Його хроніки 1572--1576 рр. «Справи безкоролів'я по смерті безсумнівній Сигізмунда Августа» («Acta interregni post obitum nimirum Sigismundi Augusti») -- це радше записи (матеріали) з «історії проблеми» (з якою ще прийдеться давати собі раду), аніж розмисл «sub specio aeterna», із погляду вічності (саму працю було закінчено без традиційної часової паузи, не пізніше 1578 р.). Мають ці аннали-річники й ознаки жанру «таємної історії», науки для обраних, через що, вірогідно, автор так і не віддав їх до друку. Утім твір С.Оржельського був доволі знаним (наявні 8 його списків із кінця XVI -- початку XVII ст.).

Уривок про козаків уміщено в тексті, що оповідає про події 20 травня 1575 р. Зовнішнім контекстом для нього виступають «україноцен- тричні» справи: вістки про нищівний татарський напад на Україну та справи турецького посольства А.Тарановського. Погляд С.Оржельського на козацтво позбавлений особистішого забарвлення, можна сказати, що це -- голос немісцевого «парламентарія», якого цікавить загальнодержавний, а не вузькорегіональний аспект проблеми.

Зауважимо, що широкознаний польський переклад цього латиномовно- го уривку авторства В.Спасовича 1857 р. цілком коректний Латиномовний оригінал (за: Swi^tosiawa Orzelskiego Bezkrolewia ksiqg osmioro: 1572--1576 / Wyd. dr. E.Kuntze. -- Krakow, 1917. -- S.306) класичний польський переклад (за: Bezkrolewia ksiqg osmioro czyli Dzieje Polski od zgonu Zygmunta Augusta r. 1572 az do r. 1576: Skreslone przez Swi^tosiawa z Borzejowic Orzelskiego starost§ Radziejowskiego / Per. i wyd. W.Spasowicz. -- T.II. -- Petersburg, 1857. -- S.99) та мій український переклад див.: Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (XVI - середина XVII ст.). - Т.ІІ (Додатки). - К., 2008. - C.303-305.. Він таки ввів в обіг своєрідне гасло-назву для цього фрагмента тексту з оригіналу - «Абзац про низовців».

Для С.Оржельського «військо низове»--то цілком нове для Речі Посполитої явище. Примітно, що він ніяк не зіставляє низовців із подільськими козаками. Цікавий і більш-менш синхронний погляд «з іншого боку» демонструє у своєму «Опису європейської Сарматії» (Краків, 1578 р.) А.Гваньїні, котрий, ведучи мову про Поділля Guagninus A. Sarmatiae Europeae descriptio. - Cracoviae, 1578. - P.31., зауважив: «Останнім часом тут з'явилися черкаси, які живуть по Бористену» Див.: Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у

західноєвропейських історико-літературних пам'ятках). - К., 1992. - С.58..

Не виключено, що на сумніви в «козацтві» запорожців могла впливати і їхня самоназва -- «запорізькі молодці» Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. - Krakow, 1858 (репринт: Warszawa, 1982). - S.156. Таке звернення вжито, наприклад, і в листі польського короля до запорожців від 6 квітня 1579 р. (див.: Исторические связи народов СССР и Румынии в XV - начале XVIII в.: Документы и материалы в 3 т. - Т.1 (1408-1632). - Москва, 1965. - С.172). Про козаків - «старожитных запорозцов» - у Черкасах згадує місцевий акт від 29 вересня 1544 р. (див.: Національна бібліотека України ім. В.Вернадського. Інститут рукопису. - Ф.83. - Спр.51. - Арк.81зв.). Кілька королівських актів за 1578 і 1579 рр. з формулою «молодці запорожні» та «молодці запорожці» див.: Документи українського козацтва XVI - першої половини XVII ст.: універсали, листування, угоди, присяги. - К., 2016. - С.40-44.. Про варіативність назви запорожців у цей час говорить і згадка в акті від 1580 р. «ротмістра піших бористенських») Ідеться там про подію з 1578 р. (див.: AGAD. - Mk.123. - K.181v - 182v).. Нещодавно С.Леп'явко зауважував і відсутність терміна «козак» у програмних документах козацької реформи 1590--1591 рр. -- сеймовій конституції від 19 квітня 1590 р. та «Ординації» від 25 липня 1591 р. Леп'явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561-1591). - Чернігів, 1999. - C.178, 190. У Білорусії прикордонних козаків (зокрема полоцьких) XVI ст. також називали «стрільцями» Янушкевич А.Н. Ливонская война: Вильно против Москвы: 1558-1570. - Москва, 2013..

Якщо брати для козацтва за взірець характеристику Я.А.Красінського, то запорожці й подільські козаки навіть належать до різних родів військ. Адже низовики С.Оржельського -- це не кіннота (як подоляни), а піхота та моряки (автор навіть жодного разу не застосував до них термін «козаки»).

Особовий склад Війська Низового в «Абзаці про низовців» -- це «суміш різних народів», хоча «найбільше з-поміж них русинів». Зауважимо відсутність в С.Оржельського пізнішого мотиву про те, що в низовики йдуть злочинці, вигнані (або котрі втеклі) з батьківщини.

Найбільш вражають історика мореплавні таланти козацтва. Вони «будують дивно легкі морські човни, що здатні з легкістю витримувати хвилі морські. На тих човнах спускаються до Очакова, де Дніпро (Бористен) впадає у Чорне море (Понт Евксинський), і навіть далі за море»). Основна база низовців -- Дніпро та його численні острови. Від місця перебування в низов'ях цієї річки походить і назва «низовці» (або «низові»). Цікаво, що на згаданих дніпрових островах козаки «гніздяться з дружинами й дітьми», отже в С.Оржельського знову-таки відсутній популярний мотив безжонства запорожців.

Сили Війська Низового історик обраховує у 8 тис. вояків, а це, на середину 1570-х рр., виглядає дещо завищено Хоча знаний і лист короля Стефана Баторія до султана від 12 вересня 1578 р., де також згадано про 7--8 тис. «розбійників»-козаків у війську, яке водили І.Підкова та його брат Олександр. Така кількість, озвучена турецьким посланцем, дивувала самого короля. С.Баторій пише, що козаків (цього «лотрівства»/«1аЦостш») ніколи не було більше 7--8 сотень і вони жодного разу не виходили битися з регулярними підрозділами (як «дикі звіри», добре ховаючись від королівських жовнірів по лісах, болотах і водоймах). Збільшення козацтва король пояснював наслідками трьох останніх (за 1575--1578 рр.?) татарських набігів, які змусили розорених мешканців України податися козакувати (див.: Исторические связи народов СССР и Румынии... -- Т.1. -- С.165). Прийнятну для уряду чисельність козаків, яких король готовий був узяти на службу, на вересень 1578 р. визначено у 600 осіб (див.: Sprawy wojenne krola Stefana Batorego: dyjaryjusze, relacyje, listy i akta z lat 1576--1586 / Zebr. i wyd. I.Polkowski. -- Krakow, 1887. -- S.144--145). Це явно просте «подвоєння» першого офіційного реєстру 1571 р. (300 низовців).. Основне заняття низовиків -- війна з татарами й турками, а здобич із цього -- чи не єдиний козацький прибуток Це охоче підтверджували вряди-годи самі запорожці. Ось у листі з Запоріжжя від 17 березня 1600 р. козацький «старший отаман» Прокіп Сарапович пише: «[...] мешкаємо на пустелі у землі царя кримського, не орючи, не сіючи, єдино шаблею своєю хліба добуваючи» (див.: Брехуненко В., Нагельський М. Дванадцять листів гетьманів Війська Запорозького XVI -- першої половини XVII століття з польських рукописних зібрань // Український археографічний щорічник. - Вип.8/9. - К.; Нью-Йорк, 2004. - С.441).. Тож С.Оржельський пише, що «скоріше можна би їх називати розбійниками, хоча для Польщі є вони дуже корисні». Отже для історика низовці - це радше капери, аніж пірати Слід ураховувати, що в Речі Посполитій існувала практика заміни покарання за тяжкі злочини військовою службою, отже погляд на будь-яке військо як «криміногенне середовище» нікого тоді не дивував.. Його не дивує, що зі скаргами на козацькі напади турецький султан звертається до уряду Речі Посполитої.

Станіслав Сарницький (близько 1532 - 23 вересня 1597). Походив зі шляхетської родини, прадавнім гніздом якої було Сарново у Плоцькому воєводстві, із лінії, котра з кінця XV ст. осіла у Західній Україні, на Холмщині (навіть на титульній сторінці однієї зі своїх книг назвався «руським шляхтичем»). Із материного боку був пов'язаний із родом Замойських. Протестант (кальвініст). Навчався у Кролевці (Кенігсберг) та Віттенбергу. Відвідав Італію, Францію. Претендував на роль офіційного історика країни (сподівався порівнятися з М.Кромером). Був схильний до енциклопедизму (щоправда, із присмаком дилетантизму).

Характеристику козаків містить ранній твір С.Сарницького 1577 р. «Книги гетьманські, з історій лицарських усіх віків зібрані, і практикою або досвідом гетьманів найяснішого Сигізмунда Старого, короля польського, а також імператора Карла V та Сулеймана турецького [...], пояснені для освіти молодих людей нації нашої польської» («Кді^і hetmanskie z dziej6w rycerskich wszytkich wiekow zebrane i praktyka albo experientia hetmanow najjasniejszego Zygmunta Starego krola polskiego, a takze cesarza Karola V i Solimana tureckiego [...], objasnione ku cwiczeniu mпodych ludzi nacyjej naszej polskiej»). Це, власне, своєрідний підручник-довідник для найвищого командного складу Речі Посполитої (короля й гетьманів), який (із міркувань секретності?) так і залишився неопублікованим Надруковано його лише нещодавно (див.: SarnickiS. Ksiзgi Hetmanskie / Oprac. M.Ferenc. -- Krakow, 2015. -- 492 s.). Видавець-краків'янин М.Ференц намагався також підсумувати знання С.Сарницького про Русь-Україну (див.: Ferenc M. Rusini, Rus i Ukraina w Ksiqgach Hetmanskich Stanislawa Sarnickiego // Zeszyty naukowe Uniwersytetu Jagiellonskiego: Prace Historyczne. -- 143. -- Z.2 (2016). -- S.261--268), але, як на мене, зробив це далеко не вичерпно, зокрема й щодо характеристики козаків.. На думку сучасного видавця (М.Ференц), С.Сарницький редагував текст цього рукопису аж до 1580 р. Щоправда, ніяких слідів фактів, котрі можна було б датувати часом, пізнішим за 1577 р., в авторських міркуваннях про козаків немає -- отже, гадаю, це фрагменти не додані, а написані від самого початку.

Свою характеристику «козаків низових» С.Сарницький умістив до розділу «Про піратів спосіб пустошення» («O sposobie vastacieij Piratow») книги 8-ї трактату, яка мала власну назву -- «Про пустошення-звоювання землі». Розділ «Про піратів.» починається загальними міркуваннями про це явище, причому у центрі уваги тут -- турецькі пірати-бербери з адміралом Гайреддіном Барбароссою на чолі (в іншому місці твору їх, до речі, названо «козаками морськими»), а далі автор переходить до запорожців - на берегах сторінки зроблено й окреме гасло «Козаки низові в піратстві вправляються, котрих польські королі для тих таки причин, що й турки [своїх піратів] тримають» («Kozacy Nizowi piraticam exercent, ktorych kroliowie Polscy dla tych ze przyczyn iako y Turek przechowywai^») Sarnicki S. Ksiзgi Hetmanskie. - Krakow, 2015. - S.428-429..

Гадаю, безпосереднім приводом для обговорення С.Сарницьким запорозької теми став великий татарський набіг восени 1575 р. Докл. див.: Вирський Д. Війни українні: хроніки татарського прикордоння України (XVI - середина XVII ст.). - К., 2016. - С.27-94. та відповідь козаків навесні 1576 р. зі здобуттям і знищенням Іслам-Кермена. Цікаво, що для сучасника дії низовців мали саме «піратський» смак (оригінальних тогочасних реляцій не маємо, лише принагідні згадки в інших джерелах, отже С.Сарницький -- імовірно, «ключ» до справжньої барви подій, непрямо підтверджений і у хронологічно близьких С.Оржельського та А.Гваньїні).

С.Сарницький розуміє, що козаки передусім «річкові» (річково-лиманні), а не «морські» пірати. Утім для нього Дніпро, тим самим, просто дорівнявся до великих річок -- Нілу та Євфрату, де також були знайомі з проявами піратства. Низовці займаються таким річковим піратством із виходами до морських лиманів («відног морських») «здавна». Головні їх цілі -- Очаків і татарські кочовища («шалаши»), основний спосіб дій -- нічні напади.

Як приклад-взірець подано «минулорічний» набіг на Очаків, коли козаки вночі запалили це місто в кількох місцях -- «аби їм видно було» -- спустошивши все, до чого дотягнулися. І в першу чергу «Красний Городок». Це загадковий топонім. Уважаю, тут ми маємо справу з опискою -- мало бути Іслам-Кермен (у тогочасному правопису -- Аслан-Городок, отже вірогідність «поправлення» «Аслан» на «Красний» велика). Не можна також виключати, що тут ідеться про відоме явище подвійних татарсько-руських назв на прикордонні - тоді С.Сарницький єдиний, хто доніс до нас руську назву Іслам- Кермена - Красний Городок.

Якщо цей хід міркувань правильний, то можемо додати дещо до усталеного образу походу Б.Ружинського на Іслам-Кермен 1576 р. Власне те, що не свіжозбудоване й навряд чи дуже багате місто було кінцевою метою цієї виправи, а давній Очаків, околиці котрого пограбували тоді запорожці.

Далі вперше маємо коротку характеристику козацьких човнів. С.Сарницький знає, що їх називають «чайками» (це важливо для датування появи терміна). Назву цю автор виводить від «чаяти» (козаки «чають», що на них підкрадуться до ворога та, коли треба, утечуть від нього). За описом, це правильної (або «гарної») форми човни. їх плетуть із лози, як напівкошики, та обтягують (ніби хутром підбивають) зсередини сиром'ятною шкірою. На таких човнах козаки в море на розвідку виходять. С.Сарницький знайшов чайкам і латинську назву-відповідник -- «тіорагоп».

В іншій частині свого твору -- книзі 9-й «Про звичай морської битви» -- автор ще трохи дописав про чайку-міопарон41. Зокрема додано, що човен нагадує плетені колиски, в яких «русь дітей колише». Він плететься із лози і прутів та підбивається як сиром'ятною шкірою, так і навощеним (просмоленим?) матеріалом (тканиною?).

Маємо тут також і першу появу в описах специфічного козацького одягу -- серм'яг («сірих сукеньок»). Їх козаки, як і татари, використовують із маскувальною метою (сіре не так легко роздивитися). Ось, мовляв, і мисливці (зауважує С.Сарницький), аби не сполохати птаха також одягають сіре.

Далі йде коротенький абзац про внутрішню організацію запорожців під назвою (на березі сторінки) «Дисципліна низових [козаків]». С.Сарницький знає, що в них є свій старший. На той момент -- як уже йшлося, це найімовірніше 1577 р. -- ним був Шах (те, що немає мови про Підкову, лише утверджує таке датування). Порядок-дисципліну низовців автор називає «теж піратським». Ілюструє цю тезу звичайним козацьким покаранням для тих, хто непристойно поводиться. Таким насипали піску за пазуху й топили-відпускали у Дніпрі.

Насамкінець С.Сарницький додає свіжу інформацію, яка його турбувала. Між козаками почали з'являтися московити. Останні, таким чином, пізнавали-розвідували терен (острови, урочища, шляхи), що було потенційною загрозою. Як закінчив автор: «Про Київ ідеться!». Отже він явно вважав, що контроль над Запоріжжям -- це й над стратегічним Києвом контроль.

Додам тут цікавий синхронний та схожий відгук про запорожців Алессандро Гваньїні (1534-1614 рр.)42 в його знаному історико-географічному Sarnicki S. Кбд^і Не^а^кіе. -- S.428. Цього відомого автора докладно тут можна не виділяти. Він цікавий як «третій -- не зайвий» поміж інформаторів однієї хвилі, 1576--1578 рр. (С.Оржельський, С.Сарницький, А.Ґваньїні). творі «Опис європейської Сарматії» («Sarmatiae Europae descriptio»; Краків, 1578 р.) Латинські видання: Спіра (Шпаєр), 1581 р.; Базель, 1582 р.; Франкфурт, 1584 р.; Ляйден, 1626, 1627, 1642 рр.; переклади чеською, німецькою, італійською мовами; розширений М.Пашковським полономовний друк -- Краків, 1611 р.. Тут також з'явилася згадка козацької піхоти (при опису подій Лівонської війни, що відбулися 18 січня 1568 р. на Вітебщині, де відзначився козак Біруля зі своїм десятком У «Хроніці» М.Стрийковського, у відповідному місці (с.774, видання: Кролевець, 1582 р.) таких міркувань немає, але там згадано раптовий нічний штурм м. Ула (нині -- Вітебська обл., Білорусь), коли литовці «козаків на човнах» пустили попереду -- можливо, це й викликало «морський мотив» у А.Ґваньїні?) як вояків-мореплавців, зокрема автор- італійський найманець зауважив, що «тих, кого у просторіччі називають козаками, себто тими, хто звик атакувати ворога потайки й несподівано, італійці -- корсарами, а німці -- фрайбітерами Польські словники трактують «Freibiter» похідним від нім. «Frei Beuter» («вільний здобичник»). Фрайбітерів -- «водних жовнірів» А.Ґваньїні згадував і в іншому місці -- їх польський король Сиґізмунд Авґуст використав 1569 р. як корсарів, котрі мали перетнути морські балтійські комунікації Нарви, захопленої московитами. прозивають, вони на морі розбій ведуть, але русини таких козаками звуть» («qui vulgo Kozacy dicuntur, id est, qui hostem furtive et inopinate adoriri soient, Italice Corsari, Germanice Freibiteri dicuntur, qui in mari latrocinantur, sed Rutenis huiusmodi Kozacy dicuntur»; на берегах сторінки, арк.44зв., при цьому тексті гасло «Kozaci. Corsari. Freibiteri»).

Бартош Папроцький (1543 - 27 грудня 1614). Уродженець давньої Добжинської землі в Мазовії (маєток Папроцька Воля біля міста Серпца). Навчався у Краківському університеті, згодом служив при магнатських дворах. У 1572 р. у складі дипломатичної місії відвідав Стамбул. Вірогідно, також узяв участь у поході Стефана Баторія на Гданськ 1577 р.

Зв'язаний із кланом Зборовських, за часів безкоролів'я 1587 р. Б.Папроцький обстоював габсбурзьку кандидатуру на польський престол. Після поразки австрійської партії в битві під Бичиною 1588 р. він змушений був тікати у Священну Римську імперію. Тривалий час прожив у Чехії, Моравії та Силезії й лише 1610 р. повернувся до Корони Польської (це сталося вже по смерті могутнього ворога «зборовчиків» -- канцлера Я.Замойського, помсти якого Б.Папроцький мав підстави побоюватися). Знайшовши свій маєток розореним, доживав віку при монастирях у Вонхоцьку та Лондзе. Помер у Львові.

Ґрунтовні пізнання у «справах українних» Ширший огляд українознавчих студій Б.Папроцького див.: Вирський Д. Війни українні... - С.28-33. дозволили Б.Папроцькому стати одним із тих, хто забезпечив «інформаційну підтримку» перших контактів Австрії із запорізькими козаками. Причому, на відміну від щоденника Е.Лясоти, його текст був оголошений друком. Мова про твір Б.Папроцького «Сад королівський...» («Ogrod krolewsky...»; Прага, 1599 р.). Пізніше, без значних змін (зокрема в козацьких сюжетах) цю працю перекладено чеською мовою - «Діадох» (Прага, 1602 р.). Наведений нижче «уривок про козаків» автор умістив у біографії імператора Рудольфа ІІ Габсбурга (1552-1612 рр.), описуючи хроніку воєнних подій 1594--1597 рр. (про козаків безпосередньо йдеться під 1594 р.), коли Священна ліга на чолі з Австрією протистояла потузі Османської імперії. Обидва празьких видання -- польською (1599 р.) та чеською (1602 р.) мовами -- мали розкішний вигляд і були розраховані передусім на «публіку». Додамо, що це, власне, перша відома нам чесько- мовна характеристика українських козаків. Утім дати згаданих видань Б.Папроцького не мають нас увести в оману. Його погляди на козаччину були у цілому сформовані дещо раніше, а саме наприкінці 1570-х рр. Тож їх аналіз доречний саме серед авторів і творів того часу.

Безпосереднім «історіографічним» стимулом для Б.Папроцького стала характеристика козаків -- «Ті, які насправді козаками звуться» («Qui proprie dicuntur Kosacci»), -- уміщена німецьким істориком-журналістом Міхаелем Янсоном (1530/1540--1597 рр.) у його черговому виданні міжнародної хроніки «Меркурій галло-бельгійський, або Справи з Галлії та Бельгії переважно, а також [...] Польщі [...] від липня 1594 р. аж до 1596 р. [...]», що побачила світ у Кельні 1596 р. Текст подано наприкінці оповідання про події 1594 р., у зв'язку з черговим молдавським походом запорожців [Jansonius M.] Mercurii Gallobelgici: sive, Rerum in Gallia et Belgio potissimum: Ungaria quoque, Transylvania, Turcia, Polonia, Germania, Italia, Hispania, Anglia, aliisque Europae Regnis et Provinciis ab anni 1594 mense Julio, usque ad annum 1596 gestarum Nuntii Tomus Tertius: Librorum XI, XII, XIII, XIIII et XV comprehendens. Cum Appendice: Ab initio anni 1596 usque ad mensem Junium producta. [...]. -- Coloniae Agrippinae, 1596. -- P.83--84. Можливо, під його впливом постали інформації про козаків 1590-х рр. і в опису сусідніх щодо Священної Римської імперії земель (див.: Hulsius L. Chronologia, hoc est brevis descriptio rerum memorabilium, in provinciis hac adiuncta tabula topographica comprehensis gestarum, usq[ue] ad M.D.IIIC. annum praesentem. -- Noribergae, 1597).. Із цієї книги М.Янсона широко черпав інформацію й Б.Папроцький, але саме козацький уривок, який, до речі, у «Меркурії.» майже дослівно повторює Р.Гайденштайна Heidensteinii R. Secr. Regii, De bello Mosrnvitico commentariorum lib. sex. -- Cracoviae, 1584. -- P.12--13. Див. також: Вирський Д. Річпосполитська історіографія України. -- Т.ІІ (Додатки)., він цілком переробив. Причому за інформативністю текст від цього явно виграв. Академічній науці в Україні характеристика козаків авторства Б.Папроцького відома за перекладом М.Грушевського (з видання «Саду королівського» 1599 р.) Див.: Грушевський М.С. Історія України-Руси. - T.VII. - К., 1995. - C.292-293., котрий потребує певних стилістичних і термінологічних уточнень.

Свою оповідь про козаків Б.Папроцький розпочинає з географічної локалізації. Це острови у широких місцях на Дніпрі, «що більше в татарських, аніж подільських, польському королеві підлеглих, країнах розташовані». Зауважимо: аби винести Запоріжжя за кордони Речі Посполитої в Б.Папроцького був певний інтерес, адже якраз тоді австрійський уряд намагався залучити козаків на службу імператорові. А оскільки польський король дозволу на вербунок своїх підданих не давав, то, зацікавленим у запорожцях, було вигідно вважати їх непідлеглими Короні.

Тут таки слід ураховувати й певні контексти козацької війни 1591-- 1593 рр. Зокрема вбивця К.Косинського князь О.Вишневецький 23 травня 1593 р. заявляв, що цей козацький ватажок присягнув на вірність московському великому князеві, котрий, мовляв, уже титулується (в листі до тих самих запорожців) «царем запорозьким, черкаським і низовим» (отже звідси беруть початок думки про козацьку удільну державу, артикульовані згодом Й.Верещинським?) Listy Stanislawa Zфlkiewskiego kanclerza koronnego i hetmana 1584--1620 / Wyd. J.T.Lubomirski. - Krakфw, 1868. - S.27..