Уроки Голокосту в українській історичній науці та освіті: від наративу до осмислення й постановки суспільного питання про покаяння (до 75-ї річниці трагедії Бабиного Яру)

В Європі, де було розв'язано дві найстрашніших війни в історії людства, шлях до порозуміння між народами та країнами був украй нелегким. Особливо важко було вибудовувати нові відносини з Німеччиною, на землі якої народився нацизм, звідки прийша ідеологія геноциду та практика Голокосту. Перелом наступив наприкінці 1960-х рр., за часів правління у ФРН соціал-демократич- ного уряду В.Брандта. Миротворча діяльність канцлера увінчалася підписанням у Варшаві угоди (7 грудня 1970 р.), яка визначила остаточний кордон між Німеччиною та Польщею. Того ж дня В.Брандт від імені німецького народу став на коліна перед пам'ятником героям і жертвам повстання у варшавському єврейському ґетто. Цей акт символізував політику зближення та примирення, засновану на моральних принципах.

«Німці знайшли в собі сили покаятись за жахливе тоталітарне минуле, -- пише О.Яремчук. -- Брандт -- перший канцлер, який відвідав Ізраїль. Він зробив жест, який схвилював цілу країну -- зайшов в Яд ва-Шем навіть не в яр- мулці, а капелюсі, який носять ортодоксальні євреї. Тоді він відкрив Книгу псалмів і почав читати вголос німецькою з 103-го псалма: “Ми скоїли гріхи та злочини. Боже милосердний, прости нас”. Він вважав своїм обов'язком допомогти своєму народу подолати минуле. Тоді він додав: “Немає народу, який би міг заховатися від своєї історії”».

Важке і складне минуле було в польсько-єврейських відносин, у тому числі -- під час Другої світової війни. У Польщі, яка зазнала нападу з боку Німеччини та СРСР, якій було завдано величезних людських і матеріальних втрат, суспільна свідомість була налаштована вважати польський народ винятково жертвою війни й тоталітарних режимів. Тому ефект бомби, що вибухнула, спричинила поява книжок Я.Ґросса «Сусіди» та «Страх». Ці книги- сенсації викликали надзвичайно гостру дискусію в польському суспільстві про роль поляків у знищенні євреїв. Але у цьому контексті слід згадати масову церемонію, що відбулась 2001 р., коли сотня польських єпископів на чолі з кардиналом Юзефом Ґлемпом від імені всього польського суспільства попросила вибачення за злочини, учинені в Єдвабному та інших містах Грицак Я. Голокост // Його ж. Життя, смерть та інші неприємності: Статті та есеї. -- К., 2011. - С.134..

Що ж до українців, то Я.Грицак слушно зауважує труднощі визнання співучасті частини їх у Голокості: «Українцям, на відміну від поляків, буде важче визнати, що їхні предки в час війни були не лише жертвами, а й злочинцями. Хоча б тому, що вони дуже поділені у ставленні до війни» Там само.. Очевидно, що цей поділ українців посилився в останні роки, після Євромайдану та наступних воєнних дій на сході нашої країни, який багато у чому ґрунтується на російсько- пострадянській моделі історичної пам'яті, у першу чергу -- пам'яті про Другу світову.

Розглядаючи ставлення українців до подій Другої світової війни та Голокосту, що формувалося за часів незалежності, подивімося на ставлення до цієї проблеми української поітичної еліти. Радянській політиці замовчування Голокосту було покладено край уже в перший рік незалежності. Ще під час зустрічі Л.Кравчука з президентом США Дж.Бушем 1 серпня 1991 р. згадувалася трагедія Бабиного Яру. Але найбільше значення та найбільшого розголосу у світі набув виступ Л.Кравчука під час меморіальної церемонії в Бабиному Яру 5 жовтня 1991 р. Сам він пізніше про ці події згадував: «Вбивство людини не за злочини, не у воєнних діях, а за національною приналежністю є неприйнятним для жодної цивілізації, для жодної нації, для жодної людини. Розуміючи це, я вважав за необхідне принести вибачення за те, що на нашій землі були такі люди, які сповідували фашизм або стали на службу фашистів і нищили євреїв тільки тому, що вони євреї. Хоча я наголосив, що в Бабиному Яру були вбиті й українці, росіяни, поляки, представники інших національностей. Але нині ми говоримо про Голокост. Так я тоді тлумачив своє вибачення». Отже вперше радянський і водночас пострадянський політик найвищого ранґу говорив про трагедію євреїв в Бабиному Яру, зазначивши їх серед інших жертв фашизму, але єдиних, яких убивали «тільки тому, що вони євреї».

Лише згадав трагедію Голокосту Л.Кравчук пізніше, під час свого виступу перед парламентом Ізраїлю 12 січня 1993 р. Натомість багато місця пам'яті про трагедію євреїв України приділив його голова -- Ш.Вайс у своїй промові перед Верховною Радою України у ході офіційного візиту до нашої країни 14--17 червня 1993 р. Ш.Вайс, який разом зі своїми близькими був урятований від нацистського геноциду українськими праведниками народів світу, говорив про свою родинну історію, а також підкреслив значення слів Л.Кравчука, сказаних ним у жовтні 1991 р. на церемонії в Бабиному Яру.

Утім, зауважимо, що події Голокосту, єврейська трагедія в Бабиному Яру тоді ще не стали складовою частиною української історичної пам'яті. І сам Л.Кравчук пропонував не акцентувати уваги на минулому, особливо на його болючих сторінках. На думку першого президента нашої країни, «питання каяття українського народу перед єврейським вичерпане. Ніхто не може звинуватити Україну в тому, що вона проводить антиєврейську політику».

За наступного керівника держави про нацистський геноцид проти євреїв під час публічних заходів згадували менше. У 1996 р., у короткому інтерв'ю для преси після завершення церемонії пам'яті в Бабиному Яру, Л.Кучма сказав, що «це -- священне місце, пам'ять про яке єднає єврейський і український народи». Відзначаючи гідну думку президента про спільність історичної пам'яті, зазначимо, що він не вжив слово «Голокост». Л.Кучма взагалі уникав цього поняття у своїх офіційних виступах, навіть у промові з нагоди 60-річчя подій у Бабиному Яру. Тоді, за декілька тижнів після атаки на Світовий торговельний центр у Нью-Йорку, Л.Кучма інтерпретував убивства в Києві як прояв тероризму, який досі не зник від часів нацистів.

В.Ющенко започаткував нові тенденції в політиці пам'яті. Відома його позитивна роль у формуванні української національної самосвідомості, важливим історичнем стрижнем якої стала пам'ять про трагедію Голодомору. Більш чітко було сформульовано й позицію Української держави щодо пам'яті про Голокост. Ще до свого президентства, виконуючи обов'язки прем'єр-міністра України, В.Ющенко представляв українську державу на визначальному Міжнародному форумі з Голокосту у Стокгольмі 27 січня 2000 р. У своїй офіційній доповіді він, зокрема, сказав: «Голокост -- це біль світового єврейства. Водночас - це трагедія загальнолюдського значення... Трагедія Бабиного Яру була і залишається горем і смутком не лише українського єврейства, а усього українського народу, однією з найсумніших сторінок Другої світової війни». Далі доповідач акцентував увагу на необхідності вивчення Голокосту та усвідомлення його уроків: «Саме для того, щоб ніколи більше не сталася подібна трагедія, необхідно вивчати й широко роз'яснювати історію Голокосту. [...] Уроки Голокосту залишаються актуальними». Відомо, що після форуму у столиці Швеції Рада Європи прийняла рішення рекомендувати європейським країнам вивчати історію Голокосту та його уроки, «у царині освіти зробити все можливе, щоб запобігти повторенню або забуттю таких подій, які мали місце у цьому сторіччі й завдавали спустошень, зокрема голокост, геноцид, етнічні чистки». Відповідні позитивні зрушення відбулися й у системі освіти України, про що йшлося вище. В.Ющенко згадав про Голокост і у своїй інав- ґураційній промові: «У цей день згадаємо героїв, що полягли за перемогу: мучеників Освенцимів і ГУЛАГів, жертв Голодоморів, депортацій і Голокосту».

За президентства В.Януковича відбувся якісний поворот у гуманітарній політиці взагалі та в політиці пам'яті зокрема. Відроджувалися радянські та пострадянські історичні міфи, а пам'ять про Голокост і Бабин Яр опинилася на задньому плані суспільного життя. В Україні «досі немає серйозного єврейського музею і немає значного меморіалу Голокосту, - писав у своїй статті, надрукованій у вересні 2011 р., К.Шуллер. - [...] Байдужість держави та її установ, принаймні останнім часом, частково компенсувалася приватними ініціативами». Ілюстрацією ставлення тодішньої державної влади до історії Голокосту може бути звернення президента В.Януковича до співвітчизників у зв'язку з 70-річчям трагедії Бабиного Яру. Він, зокрема, сказав, що це - одна з найжахливіших трагедій минулого століття, при цьому не згадав про масові розстріли євреїв («Наш народ пройшов через багато страждань, пережив Голодомор та виніс тягар Великої Вітчизняної війни. Бабин Яр був однією з найжахливіших трагедій минулого століття»).

Після Євромайдану й перемоги демократичних сил в Україні влада знову повернулася до формування політики пам'яті. Так, президент П.Порошенко згадав Голокост 25 вересня 2015 р. у зв'язку з 74-ми роковинами трагедії Бабиного Яру: «Урочище Бабин Яр -- всесвітньо відомий символ однієї з най- трагічніших сторінок Голокосту. Понад сто тисяч мирних жителів -- євреїв, українців, ромів, представників інших національностей, а також військовополонених, учасників українського визвольного руху, в'язнів Сирецького концтабору -- були розстріляні та знайшли спочинок у київській землі».

Найбільшого розголосу й суспільного резонансу здобула промова П.Порошенка 23 грудня 2015 р. в парламенті Ізраїлю під час його офіційного візиту до цієї країни. Після екскурсу в історію українсько-єврейських зв'язків, керівник нашої країни, зокрема, сказав: «Українців та євреїв зближують й пережиті нашими народами небачені трагедії. Голокост, Голодомор, сталінські репресії та Друга світова війна, денаціоналізація та лінгвоцид у СРСР. Однією з наших спільних незагойних ран став Бабин Яр у Києві, де німецькі фашисти стратили понад 150 тис. невинних людей. Провиною більшості з них було тільки те, що вони були євреями». Згадавши подвиг українських праведників народів світу, П.Порошенко проголосив: «Мусимо пам'ятати й про негативні епізоди нашої історії, коли колабораціоністи, які, на жаль, були майже в усіх окупованих нацистами країнах Європи, допомагали нелюдам в так званому “остаточному вирішенні єврейського питання”. Щойно постала незалежна Україна, її керівництво принесло вибачення за ті злочини, що були скоєні окремими українцями в роки Голокосту. Я, звичайно ж, поділяю таку позицію нашого першого президента Леоніда Кравчука. І роблю це в парламенті єврейської держави, перед обличчями дітей та онуків жертв Голокосту, людей, які пережили цю страшну трагедію єврейського народу, перед усіма громадянами вашої країни. Злочини колабораціоністів стукають не лише у ваші серця, а й у наші. Ми не можемо допустити, щоб вони були забуті. На неприйнятті цих злочинів мають бути виховані майбутні покоління. Як на прикладі Голокосту, Бабиного Яру та інших злочинів».

У промові П.Порошенка було чимало історичних ремінісценцій, думок щодо минулого та сучасності. Проте саме слова вибачення за злочини, учинені українцями в роки Голокосту, викликали бурхливу реакцію в українському суспільстві. На думку Я.Грицака, «тут мають значення не тільки слова вибачення, але і те, коли вони були вимовлені. Прощення просив президент нової, постмайданної України. І це говорить про те, що країна готова розлучитися зі своїм домайданним минулим. [...] повоєнна конструкція Європи побудована на подоланні її ганебного минулого. І центральним символом є Голокост... Як писав британський історик Тоні Джадт, визначення причетності до Голокосту стало квитком на потяг європейської інтеграції».

Натомість історик Ю.Шаповал уважає неправильним, коли від народу вимагають каяття. «Вимагати вибачень, -- пише він, -- означає розпалювання міжнаціональних пристрастей і це може викликати зустрічні вимоги -- євреї повинні будуть вибачитися за те, що вони домінували у партійних, державних органах, структурах державної безпеки (а вони перебували найчастіше на керівних посадах), за те, що вони керували репресивними акціями, внаслідок яких загинуло більше українського населення, ніж єврейського за весь період Другої світової війни».

Доволі популярна теза про «зустрічні претензії» до євреїв щодо їх відповідальності за масові репресії більшовицького режиму чи участь в організації Голодомору ґрунтується, у першу чергу, на некоректних підрахунках та історичних міфах. Для об'єктивного розгляду питання треба, зокрема, з'ясувати, якою була питома вага євреїв у керівництві репресивних органів певного рівня (в порівнянні з латишами, поляками, ґрузинами, росіянами та ін.) та як змінювалася ця питома вага впродовж часу; якою була національна самоіден- тифікація радянських керівників, кого й за яких умов «уважали євреєм» у суспільстві; чи вкладається вищезгадана міфологія до схеми «кат -- жертва», коли євреї були й серед тих, і серед інших? Нарешті, де межа між індивідуальною та колективною відповідальністю у зазначених тезах?

У чому слід погодитися з Ю.Шаповалом -- справді, не можна вимагати від нації каяття. Нація має сама прийти до усвідомлення необхідності чи поспішності спокути, «дозріти» до цього. У такому плані доречно згадати слова Л.Кравчука: «Історія народів дуже складна, можна знайти сотні прикладів історичних подій, які не вписуються в гуманітарну діяльність людини. Це зовсім не означає, що всі зобов'язані одне в одного просити вибачення. Для цього повинна бути внутрішня потреба, викликана фундаментальними принципами. Ми це зробили тому, що, хоч історія відносин українців і євреїв дуже непроста, в нас багато спільних світлих сторінок, українська культура неможлива без єврейських традицій, внеску єврейських класиків. Чимало українських міст не були б такими, як вони є, без єврейського колориту, без внеску євреїв у розвиток інфраструктури, підприємництва».

До цієї думки є важливе, на наш погляд, заперечення. Потреба у спокуті не має залежати від внеску певної нації в культурний та матеріальний розвиток. Ідеться про усвідомлення уроків минулого, і це пов'язано, з одного боку, зі зрілістю нації, а з іншого -- з коректністю запровадження принципу відповідальності, індивідуальної чи колективної. А надто, коли мова про геноцид. У цьому розумінні слушними видаються думки академіка М.Поповича: «[...] деякі представники українського народу, деякі виродки, які належать за фактом національності до українців, брали участь у розстрілах. Важливіше з'ясувати -- чи повинні люди відчувати вину, коли ні вони безпосередньо, ні їх близькі, ні нація в цілому не були помічені у подібних жахіттях... Юридичну відповідальність несе той, хто вчинив зло або той, хто сприяв злочинним діям. А певну моральну відповідальність несемо ми всі. Це є безкінечна проблема -- ми винні перед поляками, поляки -- перед нами, ми винні перед татарами, татари -- перед нами. Але так ми нічого не розв'яжемо. Інша річ, коли йде мова про геноцид, про знищення всього чи майже всього етнічного масиву. Тоді ми всі схиляємо голови перед жертвами і просимо вибачення, за те, що ми не змогли їх уберегти. Це не означає, що український народ вчинив Голокост чи погроми. Я у цьому відношенні говорив би про індивідуальну відповідальність -- це основний європейський етичний принцип. Колективної відповідальності бути не може за визначенням. Тому український народ не може відповідати спільно за те, що скоїть кожен окремий член суспільства, відповідає завжди той, хто брав безпосередню участь у злочинних діях».

У цій дискусії дуже важливо відійти від стереотипів етноцентричного бачення історії та її ідеалізації, що є справою кожної національної спільноти. Створюючи музей «Пам'ять єврейського народу і Голокост в Україні»Музей було створено за ініціативи дніпропетровської єврейської громади. Відкриття його відбулося у жовтні 2012 р., ми намагалися показати історію євреїв нашої країни в контексті світової та української історії, не оминаючи складних і дражливих проблем. Так, говорячи про колабораціонізм під час Другої світової війни та Голокосту, ми показували європейське коріння цього явища, ступінь залученості до нього європейських народів і радянських громадян зокрема. Та головне -- навпроти зали «Колаборація» було розміщено залу «Українські рятівники євреїв, Праведники народів світу». Розповідаючи про участь українських націоналістів в антиєв- рейських погромах, про антисемітський, ксенофобський характер української націоналістичної ідеології в 1930 -- на початку 1940-х рр. -- ми показуємо динаміку змін цієї ідеології впродовж 1940-х рр., наводимо факти рятування євреїв українськими націоналістами, а також участі євреїв в українському націоналістичному русі, в УПА. З іншого боку, створюючи експозицію, присвячену Голодомору, ми показуємо участь євреїв у його організації (поряд із росіянами, українцями тощо), та свідчимо про євреїв - жертв Голодомору (поряд із представниками інших народів, і зазначаючи, що головними жертвами цього геноциду були саме українці). Створюючи експозицію, присвячену масовим репресіям, ми говоримо про участь єврейських діячів в організації цих репресій (поряд із росіянами, латишами, поляками тощо), та про євреїв - жертв цих репресій.

Наслідки Голокосту (Шоа) відчуваються й сьогодні, а його уроки, треба сподіватися, поступово все глибше усвідомлюються людством. Єврейське населення сучасної України становить, за різними оцінками, не більше десятої частини від довоєнного, і навряд чи коли-небудь досягне кількості, яка була на 1941 р. Окрім фізичних, величезними стали духовні втрати тих, хто пережив Голокост, залишився без родин і близьких, у стані розпачу та зневіри. Після Шоа були українські євреї, які відвернулися від юдаїзму; були й такі, хто тільки у вірі в Бога шукав відповіді на питання, на які розум не був у змозі відповісти. Голокост змінив світосприйняття багатьох людей, позначився на розвитку культури. Т.Адорно, розмірковуючи над питанням: чи можлива поезія після Голокосту, «після Освенцима», задавався наступним питанням: чи можна після Освенцима жити даліДив.: Адорно Т.В. Негативная диалектика. -- Москва, 2003. -- С.323.? На українських теренах було знищено цілу єврейську цивілізацію, носіями якої виступали письменники, котрі писали на їдиш, та ремісники штетлів, єврейські філософи, інженери, рабини, торговці, музиканти, лікарі, селяни єврейських землеробських колоній, активісти політичних партій і мистецьких об'єднань. Відродження єврейського національного життя, що відбувається за умов незалежної України, не зможе відтворити втрачене, проте створює нові соціальні, економічні, культурні реалії, в яких пам'ять про Голокст є важливим чинником єврейської національної самоідентифікації.

Голокост має історичне значення не тільки для євреїв. Теза «Ніколи більше» («Never again») набуває універсального розуміння -- для кожної спільноти, представників будь-якої нації, раси, релігії тощо. Кожне вбивство є найстрашнішим злочином, якому немає й не може бути виправдання. Але вбивство людини лише через те, що вона від народження належить до певної нації чи раси, а особливо -- схвалення такого «селективного» вбивства, запровадження геноцидальної системи знищення -- це злочин, який підриває засадничі принципи існування людства, його основні гуманістичні цінності.

Очевидно, одним із наслідків Голокосту стала відмова від «моди» на національний екстремізм в Європі, яка була дуже популярною тут практично серед усіх національних рухів у 1930-х рр. Європейська спільнота усвідомила: задля збереження людськості в людській цивілізації, збереження своєї нації та культури треба відкинути намагання до реалізації «права нації» за рахунок інших націй і прав людини, адже це веде до знищення й самознищення. Ніщо не може бути вищим від права людини на життя -- ані «інтереси класу», ані «інтереси нації».

«Бабин Яр - це трагедія усього людства, - говорив І.Дзюба, - але відбулась вона на українській землі. І українець не має права забувати про неї так само, як і єврей... Але не треба забувати, що фашизм починається не з Бабиного Яру, і ним не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а закінчується знищенням людини, знищенням народів».

Фашистській, нацистській ідеології має бути протиставлено гуманізм; геноциду -- захист людського життя й прав людини; ксенофобії -- толерантність, повага до людини та її культурних цінностей. Очевидно, це -- найважливіший і універсальний урок Голокосту.

Анотація

Розглядається характер Голокосту як універсального та безпрецедентного явища, його місце в українській історіографії від часів Другої світової війни до сьогодення, визначено актуальні проблеми наукового вивчення Голокосту у сучасній Україні. Аналізуються особливості Голокосту на окупованій території України та його періодизація. Висвітлено хід реалізації «остаточного вирішення єврейського питання» на українських теренах, трагічним символом чого став Бабин Яр. Окремо розглянуто ставлення місцевого населення до знищення євреїв. Особливу увагу приділено українським праведникам народів світу. Охарактеризовано основні форми єврейського опору Голокосту. Розглянуто також вивчення історії цього явища у системі освіти нашої країни. Порушується питання про покаяння в українському суспільстві та осягнення уроків Голокосту.

Ключові слова: Голокост, Шоа, геноцид, «остаточне вирішення єврейського питання», Бабин Яр, праведники народів світу, єврейський опір Голокосту, політика пам'яті.

The article describes the nature of the Holocaust as a universal and unprecedented phenomenon, its place in the Ukrainian historiography from the World War II to the present day; the actual problems of scientific study of the Holocaust in modern Ukraine are stated. Analysis of the Holocaust features in the occupied territories of Ukraine and its periodization is provided. The progress of “final solution of the Jewish question” on the territory of Ukraine and its tragic symbol Babyn Yar is presented. Separately the attitude of the local population to the extermination of Jews - bystanders, collaboration in Nazi crimes and resistance to the Nazi genocide, rescue of Jews - is examined. Particular attention was paid to the Ukrainian Righteous among the Nations.

Keywords: Holocaust, Shoah, genocide, “final solution of the Jewish question”, Babyn Yar, Righteous Among the Nations, Jewish Holocaust resistance, the policy of memory.